Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Субота, 1-го квітня 1939


Сьогодні стався надзвичайно цікавий випадок.

Завели мене до канцелярії, де на головному місці сидів мадярський підполковник, обвішаний багатьма відзначеннями. Грубий, віком біля 55 років. Біля нього сотник і один поручник та кілька жандармів. На коридорі воячня і детективи.

"Наглий суд", — подумав я собі, але не бачу хреста, як перед тим. Крім того, у полковника на ковнірі чорні виложки, отже лікар. Знову інша думка блисла: може, мадяри змінили виложки і, може, це відзнаки прокуратора або судді.

Списали з мене короткий протокол — як я називаюся, хто я є, чим я був і так далі, все мадярською мовою.

Підполковник відтак положив перед мене чистий папір і перо і наказав писати те, що він буде диктувати.

А він диктував так:

"Я той і той, народжений там і тоді, був тим і тим, за української влади займав такі і такі посади, від дня 16-го березня 1939 находжуся у слідчій в’язниці польового суду мадярсько-королівської армії, оцим святочно проголошую, що я живу, наді мною ніхто не знущався і я є вповні здоровий..."

Оце "наді мною ніхто не знущався і я є вповні здоровий" я вилишив і став.

— Що я живу, то бачите, пане підполковнику, але мене збиткували, я є хворий... цілий час благаю лікаря, але мені не хотіли дати...

Підполковник почервонів як рак, почав на мене кричати і зараз перейшов на "ти". Дотепер говорив до мене через "ви".

— Проклята січ-банда, розтрубіла по цілому світу, що ми тебе розчетвертували, а він собі живе ще й не напише, що я наказую!

Пиши, що я кажу, а то я тебе застрілю, як собаку... Га, Україну будував колишній мадярський вояк, га? Ух!.. І через отакого зрадника мадярської держави я мушу здалеку приїжджати, а він тепер мені у вічі сміється?..

Він виглядав грізний, кожної хвилини міг тріснути зі злості. Про те, що він мене застрілить, — я не боявся. Я вже побачив, що мене (а може, зі мною ще й інших) захоронила тільки загранична інтервенція, отже більші чинники, чим якісь мадярські старшини садистичних нахилів.



Неділя, 2-го квітня 1939


Щодня роблю нотатки, може, й непотрібно, але якби не записував, то і те забув би, який день сьогодні. А дні ці однаково сірі, сумні.

Спершу дивувався, навіщо стільки значків по стінах, точок, паличок, рисок. Тепер зрозумів — це дні! Тут все одно, чи день, чи тиждень, і тиждень такий самий довгий, як місяць.

Я вже здоровий, кава помогла. Апетит у мене, як у вовка, харчів маю, спасибі Марусі.

Довідався, що тут сидять окружний начальник Калиток, Сас, Юрчук та інші знайомі. Тут нас багато.



Понеділок, 3-го квітня 1939


Сьогодні були ми на вислухах. Послухайте, що то був за вислух: озброєні жандарми з штиками взяли нас шістьох і перед тюрмою поставили вряд по двох. Напереді був інспектор Маркуш із сином, за ними з правої сторони начальник Калиток, з лівого боку я, за нами справа Федір Ревай, зліва Тарканій.

Старший жандарм сказав іншим, щоб мали на увазі, що це група людей "тяжкої ваги" — тобто найтяжчі "злочинці".

На вулиці жандарми демонстративно наладували перед нами свої рушниці і заявили, що котрий з нас посміє не то що тікати, але навіть виступити з ряду, той буде зараз застрілений.

Дехто з нас дрижить, трясеться, думає, що нас ведуть на розстріл. Я верчу головою на знак, що ні. Я переконаний після передучорашнього випадку з підполковником, що нас не стратять. Врешті, живих на розстріл вели вночі. Поглядаємо один на одного; виглядаємо жахливо. Федір схуд, шкіра щок звисає, обличчя, немов пом’ята ганчірка. Всі бліді, як віск.

Нас ведуть вулицями, народу повно, приглядаються на нас і жахаються. Маркуш тут народився і тут зріс, двадцять чи й більше років тут учителював. Калинюк був тут окружним начальником. Кожна дитина їх тут знає. Тарканій теж тут розгортав свою діяльність. Це є також один із способів душевного катування. Через те і водять нас вулицями, де найбільший рух, аж до далекої команди жандармерії.

Недалеко від брами стояла якась наша селянка, а біля неї малий, 4—5-річний хлопчина, який несміливо запитав матері по-українськи:

— Мамо, чи й ці так кричатимуть, як інші...? — (Значить, тут катують страшно, про що говорили між собою і гонведи котрогось дня на коридорі).

Нас вивели гейби на перший поверх. Одного взяли на вислух, чотирьох поставили кожного в окремий кут лицем до стіни, п’ятого під стіну. Довгими годинами ми там стояли мовчки, переставляючи вагу тіла з одної ноги на другу.

До вечора був ще один вислуханий (Маркуші), а чотирьох нас тою самою дорогою приведено назад до в’язниці.

Повернувшись, я з огірченням сконстатував, що з келії вкрали від мене деякі дрібніші речі.



Вівторок, 4-го квітня 1939


Перед полуднем те саме, що і вчора, тільки вже розділили нас на дві групи. До полудня вислухали Калинюка.

Обіду сьогодні не дістав. Хоч жінка заплатила наперед, сьогодні не прислали (або, може, хтось його з’їв).

Мій вислух тривав від 13-ої до 21-ої години. Нічого не заперечую, бо життя письменника і журналіста це відкрита карта. Почавши від 1918 року мусив їм вичислити кожний рік, що робив, що писав, назва творів, їх зміст, їх тенденція, моя політична і журналістична діяльність. Сміло беру на себе всю відповідальність за ту роль, в якій я брав участь протягом двадцятирічної боротьби за права свого народу.

Цікаво, що списаний довжезний і ними надиктований протокол не дали мені підписати.



Середи, 5-го квітня 1939


Доходять вісті, що тячівського січового коменданта Миколишина румуни так побили, що оглух...

Мушу згадати ще про пана Чопея. Він колишній нотарський писар, що за фальшування паспортів у Чехословаччині був засуджений на півроку. Тепер, щоб прислужитися мадярам, видає українців. Отакими креатурами окружились ці нові пани. Цей Чопей, разом з Лемаком, страшно збиткується над ув’язненими українцями.

Ще 31-го минулого місяця забрали від кількох нас гроші (у кого ще вони були, бо від інших забрали ще перед тим, як їх сюди привели). Сьогодні цей пан приніс мадярські пенґе та розділює їх 1:7. Навіть мене, який добре вміє арифметику, ошахрував, давши мені на 18 пенге менше, як було написано і яку суму я йому підтвердив.

Часом довідуємося про цікаві речі (за якими прагнемо) в нашому "салоні" (виходку). Буває часом, що на ці, 3—5-хвилинові гутірки, доплатимо: доглядачі гонять нас рушницями до камер... (З камер можна виходити тільки раз денно — випорожнити "відерце"). Довідуюся, що тут сидять і наш диригент Андрій Буркацький, Турок, Коперльос, Гасинець та Банк. Здебільше учителі. Також тут з Тячева якийсь Розпопа. Він твердить, що арештували його на донос, що, мовляв, з хати здер мадярський стяг...



П’ятниця, 7-го квітня 1939


Якісь голоси на коридорі потішають нас, що прийде амністія. Я в те не вірю, вона як прийде, то хіба ж 20-го серпня з нагоди мадярського національного свята. Але ці найрадше нас вистріляли б.

Інж. Ліневича кудись відвели, починаю за нього боятися...

Часто має службу на коридорі один старший десятник (чотар). Має звичай ходити по камерах збирати на це та на те гроші, але ані грошей, ані товару. Вже раз від мене поніс гроші. Сьогодні знову прийшов спитати, чи я щось потребую. В мене не було дрібних грошей, то дав йому двадцять пенґе з тим, щоб приніс мені пляшку чорної кави. Думаю, купить за один-два кави, половину залишить собі, але бодай третину зверне.

Служба змінена вже чотири години, але його нема, навіть пляшку мою поніс...

Кажете, пожалітись? Ні, голубчики, в мене здоров’я дорожче... Цих панів ви не знаєте!



Субота, 8-го квітня 1939


У старого слідчого я виблагав, щоб нам дозволив відчинити вікна, бо виглядаємо як трупи. Четвертий тиждень ми не були на повітрі, це ж жах один! Через ці вікна ми трішки бачимо світу, бачимо гори, що ще покриті білим снігом... бачимо загороди...

Відчинені вікна — це велика благодать. Ми відкрили, що через відчинені вікна ми можемо перекликатись. Це використовуємо вповні, через грати говоримо, сповіщаємо найновіші вісті, довідуємося, де хто сидить. Навіть наші жінки від двору з одної загороди можуть з нами розмовляти і приносять новості. Від моєї дружини довідуюся, що 15 хвилин після того, як мадяри ввійшли до Хуста, мене терористи шукали, перевели в хаті трус і забрали мій мотоцикл.

З обідом стало ділюся, бо не можу дивитись, як дехто терпить голод. Але сьогодні не принесли, і я від учора нічогісько не їв. А потребував би трохи підсилитись, бо досить вичерпаний.



Великдень, 9-го квітня 1939


До самої півночі робив нотатки і трохи писав. Точно опівночі з

близької української церкви залунало могутнє "Христос воскрес!" Як це кількасот людей у нашій в’язниці почули, почали і собі підтягати. Гонведи зразу почали гримати у двері, навіть і набили кількох, але не могли нічого вдіяти, бо кількасот голосів сплилося в одно могутнє "Христос воскрес!"

Волі таки ми не діждались, але греко-католицьких священиків випустили (православних ні). Випустили також і Калинюка. Як це він викрутився — не знаю, адже він переводив наші вибори.

Із свяченим жінка приїхала аж біля полудня. Від п’ятниці напостився досить.



Світлий вівторок, 11-го квітня 1939


Багато диких вісток кружляє, які суперечать собі, і тому й не записую. Одно певне, що шаліє такий страшний терор, якого не можна порівняти.

Маруся принесла сумну вістку, що випустять з нас хіба ж кількох, а "головних винуватців" відведуть до середини Мадярщини "багна сушити".

Сьогодні по-перш дозволено нам вийти на подвір’я, бо ще не мали порядного списка. Це характеризує їх порядки. Перечитали список, що був... На чолі листи все Федір Ревай, потім я, далі Маркуш, відтак Тарканій та інші. Коли я запитався детектива, чому завжди читають прізвища в цьому порядку, то він відповів, що "і серед злочинців мусить бути ранг..."

Виявилося, що добра п’ятина людей взагалі не є записана. Чотири тижні сидять тут без того, щоб про них "начальство" знало. Їх могли розстріляти, так як робили з іншими за ці криваві тижні, не залишивши ніякого протоколу чи бодай дрібної записки.

Є тут молодий тайний детектив, який був наче зубатий вовк до всіх нас. І мене страшно тероризував у перших днях, обіцяючи таких благ, як куля та мотуз... Але від зустрічі з полковником він до мене змінився — поняття не маю, з яких причин.

Я підійшов до нього і попросив, хай дозволить залишитися нам трохи довше на повітрі. Він погодився. Чорна зграя детективів подалася до канцелярії, з нами залишилися тільки вояки. Ми тоді, проходжуючися в коло, прискакували один до одного і довідувалися про те, що робиться довкола нас. Федір оповів, що його арештував той сам Еґрешій, зв’язав руки, прив’язав до самоходу і, тримаючи йому револьвер на чолі, годинами знущався... Від ув’язнених, що сиділи на першому поверсі, я довідався про ті розстріли, про ті страшні злочини, які були поповнені в льохах і на подвір’ї цієї тюрми. Селян вже тут не було, тільки сама інтелігенція. Селян на команді жандармерії в страшний спосіб збили і пустили додому. Випустили також і священиків. Нас могло тут тепер бути біля двох з половиною сотні... Говорю з багатьма знайомими. Оповідають страшні речі, просто вірити не хочеться. Можна б заповнити цілі томи про ті злочини та варварства, які робилися і ще все робляться. В Тячеві пекло, а деінде ще гірше... Є тут молодий хлопчина з Хуста. Він оповідає, що в Хусті розстріляно і в Тисі потоплено сотні людей... Інший твердить, що і тут, у Тячеві, одному буковинцеві вирізали тризуб у живому тілі... Цього хлопця збили від п’ят до голови.

В голові мені крутиться. Просто не знаю, як і де це все записувати. Поки що тільки нотую самі дати, бо ще все потрібно перевірити, розпитати й інших. Навіть паперу стільки не маю, щоб усе те описати, що люди говорять.



Середа, 12-го квітня 1939


Під в’язницею, від загороди, стоїть греко-католицький піп Силадій, десь із Драгівщини. Запізнався з ним на весіллі Миколи Рішка. Тепер у нього на грудях велика мадярська кокарда... Говорить тільки по-мадярськи.

Питаюся його, що з Рішком і Росохою? Він відповідає, що не знає і не хоче знати жодних українців. Я на те йому кажу, що ще перед двома місяцями забавлявся з українцями і навіть випив на "побратимство"... Він сердито відійшов.

Завтра минає чотири тижні, як я тут... Вже помалу привик. Людина — дивне створіння — і до шибениці звикне.



18-го, 19-го квітня 1939. Вагон


Тільки тиждень минув від того часу, що я занотував останню записку, а як багато дечого сталось! Страшний тиждень — про нього я до смерті не забуду. 1 не маю до чого писати, на жаль, бо в страшній Кривій щасливо вдалось мені передати два блокноти жінці. У вагоні нема в мене паперу. Маю старий паспорт, з нього вириваю картки і туди записую. У товаровому вагоні темно, ледве бачу записувати. Сороквосьмеро людей стиснено, мов оселедців... Супроти цього в Тячеві був рай...

Спробую відтворити, що пригодилось за цей кривавий тиждень:

Дня 15-го квітня 1939, в суботу, наказано нам усім вибиратися з камер із речами. Нас зібрали на коридорі першого поверху. Ми думали, що виголошена амністія і нас пускають додому, але, на наше превелике диво, жандарми принесли ланцюги і нас "за рангом" поставлено в два ряди та в чвірках пов’язано. Перша чвірка була наша: Федір Ревай, потім я, за нами інспектор Маркуш і тячівський голова Української Національної Ради учитель Тарканій. За ним Машкаринець і інші,"по величині злочину...", як нам заявив сам слідчий.

В руках детектива я побачив акти, з яких випала на долівку побільшена моя фотографія в січовій уніформі.

Хустський фотограф Серенчі постарався, щоб мали проти мене достатній доказ...

Пов’язано нас так, що Ревай подав ліву руку, я подав праву, положив на руку Ревая, жандарм сильно зв’язав ланцюгом, відтак на наші руки положив руку Маркуш, далі Тарканій, і нас чотирьох зв’язано настільки, що нам руки посиніли, ще й колодкою замкнено. І так зв’язали усіх по чотирьох, аж пов’язали 72-ох нас. Так мали перевезти нас до Кривої. На задні групи вже не вистало ланцюгів, то пов’язано їх мотузами. Коли ми всі були сковані, то нас розбито на дві групи по 36 і ще раз довгим грубим мотузом пов’язано чвірки у дві великі групи. Тепер наказано рушати вдолину.

Вже сам цей наш похід вузенькими сходами належав до тортур. Тривало півгодини, доки ми з великим трудом могли зійти сковані, разом з речами на плечах або в одній руці. Сходи були занадто вузенькі, треба було з них просто силоміць вириватись.

Відтак посадили нас на два вантажні авта. Я попав до першого вантажника. Дістались ми на нього так само тяжко, як і зі сходів. Як ми вже були на авті, вискочило туди також шість ескортових жандармів, і наказано нам сісти. 1 стоячи, було це авто для нашої групи замале, а коли ми сіли, то були стиснені так, як оселедці в коробці. Я сів так нещасливо, що на одній моїй нозі опинився Маркуш, а на другій сидів Ревай. Авто рушило, і мені ноги поперш почали терпнути, опісля в’янути. Я надзвичайно зле себе почував. Пробував витягнути ноги з-під товаришів недолі, і вони старались, але настільки були ми стиснені, що витягнути з-під них ноги було неможливо. Жандарм побачив, що ми рухаємось, не сидимо спокійно і хотів до нас стрілити. Я по-мадярськи почав його благати, щоб дозволив витягнути ноги з-під інших, але він обернув кріс і чуть-чуть не розбив нам голови...

Це була найстрашніша подорож у моєму житті. На моїх ногах сидять два мужчини поважної ваги, мене піт обливає, я просто вмліваю. В Буштині авто їхало повільніше, я почав знову благати старшого вахмайстра Алмашія, щоб позволив увільнити мені ноги і ліпше сісти, але він зі словами "здихай, псе" мало не пробив мене багнетом... В цих страшних муках я вперше бажав собі смерті.

Авто закрутило в лівий бік до Криви і опинилося на подвір’ї колишньої касарні-лічниці. Я своїх ніг не чув, вони вповні задеревіли, і мене з авта товариші ледве зняли.



ЗНУЩАННЯ В КРИВІЙ


Крива — це приселок на кілька кілометрів від Хуста. За Чехословаччини тут були побудовані касарні для війська, а за нашої влади туди евакувала частина берегівської лічниці.

Тепер Крива була перемінена на концентраційний табір. Подвір’я мадяри обгородили густим колючим дротом, довкруги стояла густа військова варта.

Нас запровадили до зали. Долівка з дощок, на стіні — екран, зразу було видно, що це колишня кінова зала. Через кілька хвилин до нашої тячівської групи 72-ох долучили ще 32-ох людей, яких подібним способом припровадили з рахівської в’язниці. Був тут заступник голови УНО Улинець, Іван Клемпуш, комісар Андрійканич і багато інших.

Жандармська ескорта передала нас другим вартовим жандармам, що їх комендантом був, як я пізніше довідався, вахмайстер Кіраль, найпідліша звірюка, яку я пізнав і про яку можна хіба ж читати в сенсаційних романах взагалі.

Цей Кіраль по-перш наказав зложити всі кишенькові ножики, які нам у Тячеві перед виїздом звернули. Зложило нас 36-ох. Коли він перелічив ножі і перечислив нас, то ножів було 37, значить, на один більше. Без жодного роздратування він почав копати ногами і бити палицями кожного, чия тільки фізіономія йому не сподобалася. Знову нас перечислено — нас 36, а ножів на нещастя 37! Тоді почав кожний забирати свій ніж і тримати в руці. На столі осталася тільки одна бляшка, що служила на чищення нігтів, яка виглядала на ножик без ручки.

— А цей ніж чий? — запитав кат. Зголосився якийсь свіжо приведений нещасник.

— Це не ніж, а бляшка на чишення нігтів, — сказав він, але це йому не помогло. Жандарм вхопив із кута не палицю, а кий і дочиста поламав на хребті власника проклятої бляшки. Цього не було досить катові, він ще кілька разів розбігся і чоботом копнув нещасника в живіт, стараючись потрапити між самі ноги...

Відтак наказали нам сісти, але так, щоб ряди були наче за лінією, нашпановані вздовж і впоперек. Ми мусили сидіти з витягненими шиями, з підложеними під себе ногами "по-турецьки". Повернутись до сусіда або розмовляти було суворо заборонено. Хто нагнувся взад чи вперед і порушив лінію, до того жандарми підійшли і вдаряли рушницями, в ліпшому випадку в груди, як не просто в зуби, або копнули чоботом у бороду. Навіть ті, що сиділи під стіною, не сміли припертись до стіни, а хто так вчинив, того виводили з ряду і катували палицями.

Мучили нас цілу ніч (із суботи на неділю) і тільки десь під сам ранок наказали лягти — склонитись один на одного, наче снопи. Ми, буквально кажучи, спали один на одному ту годинку чи дві, бо вже в п’ятій годині збудилися на страшний крик: прийшла зміна варти, один грубий вахмайстер збиткував палицею підряд кожного. Ці нові вартові почали все спочатку.

Знову сиділи ми "струнко". Ті, що йшли до виходку, мусили в окремому ряді клячати півгодини, опісля по два брались за руки і щосили бігли до лятрини, не оглядаючись.

Сиділи з нами два каліки; спаралізований на ногу інж. Петро

Холодний, що вчителював у Брустурах і інж. Паниця, з ампутованою ногою, що також учителював у Тячівщині. Вони ходили кожний з палицею, але від них палиці забрали. Тому, що вони не могли прямо сидіти, їх викликали на кару, але вони без палиць не могли встати, Їх бито рушницями, опісля поставлено їх окремо під стіну.

Коли прийшли нові вартові, ці зняли страшний крик, чому ті два сидять окремо.. Підійшли до них, щоб нагнати між інших, але тому, що вони не могли піднятись, їх знову бито, того дня вже четвертий чи п’ятий раз.

Десь біля полудня загостив до нас Йосип Величко, родом з Хуста, одягнений у штанах чеського жандарма, з вівчаркою при боці. Як показалося пізніше, він був одним із найбрутальніших сторожів. Впізнав Федора Ревая і мене, смішкувався і глумився з нас, обіцяючи обом нам кулю та шибеницю...



МАДЯРСЬКИЙ ВОЯК ПОЛОНЕНОМУ ВИБИВАЄ ОКО


Нещасна була наша доля отак витягнено сидіти, бо ноги в’янули, плечі і шия боліла. Але сто разів гірше було іти до виходку, який був від барака на яких сто метрів. Хоч ми всі старалися придержуватись гострих наказів: бігли, взявшись попарі за руки, не оглядались, але по дорозі на кожному кроці стояли вартові вояки з рушницями не на плечах, але в руках, приготованими на те, щоб прикладом або багнетом ударити.

Били нас куди попало: в голову, в плечі, в ребра, без найменшої причини. Біля лятрини була також варта. В’язень міг ще й не розпочати свою природну потребу, а вже вояки гнали його назад. Нещасні полонені з незайнятими штанами в руках бігли назад до барака. Зразу було видно, що вартові поставлені просто на те, щоб по дорозі полонених бити.

При такому бігу до клозету вдарив вояк галичанина Миколу Прокопова багнетом в лице так, що вибив йому око... Лікаря не допускали, і воно йому за цей тиждень стекло...

Не тільки в нашій залі, але і в інших кімнатах масакрували людей ще гірше. З нас багатьох потовкли в попередніх в’язницях, і ми виглядали, як тіні. Між іншими побили тут тяжко чотара інж. Волянського та учителя Масицю. Першого так, що носили його на руках, а другому на голові поламали кілька палиць.



ЗБИТКИ, КРАДІЖІ


В Кривій ми сиділи майже тиждень (від 15-го до 19-го,) і нас так вимучило отаке незвикле сидіння і побої, що ми всі виглядали, наче мерці: бліді як віск, очі запалі, що жалко було на нас подивитися. Тиждень сидіти "по-турецьки" уважаю за найбільшу кару. Руки в’януть, плечі болять, а стегна цілі в синяках, чорні, наче вуголь, немов потовчені. У поросі, в бруді, немиті, нероздягнені, виголоднілі, зарослі, до того ще збитковані — це такі тяжкі муки тілесні і тортури душевні, які мало хто собі може уявити.

Тут били кожного. Десятки полонених побито так тяжко, що їх переносили з місця на місце, бо ходити самі не могли, а на станцію їх відвезли вантажними автами та вкинули до вагонів.

У вівторок нас постригли, бо завелись воші. Скупали нас, чому ми дуже втішились. Цілий наш одяг дезинфікували. Я дотепер був чистий, в Тячеві мав чисту білизну і тому свій півкожух дав до наплечника. Дорогі кожухи інших в’язнів в машині понищено, бо розумні мадяри і шкіру туди вкинули, хоч можна було дезинфікувати інакше.

Гроші від нас взяли до канцелярії; блочки, годинники, деякі документи тримаю в руці і під час купелю, щоб не покрали. Гроші і понищений одяг відтак звернули, але скоро всі наші речі по-закрадали. Від інж. Кульчицького вкрали дорогий годинник "Омега", від мене золоте перо, рушник, хустини. Навіть мої високі черевики "канадійки" хотів гонвед взяти, тільки в останній хвилині я побачив і просто вирвав йому з рук. Нема людини, яку б не обікрали.

Нас вивели на перший поверх (до іншого будинку). Тут почалося все наново. І "сидіння" те знамените, від якого стегна посиніли, і нові побої.

"Пропав" з кишені наплечника мій календарчик, і я добре не орієнтуюсь, який сьогодні день. Здається, четвер. Вчора з великою бідою дозволено нашим родинам з нами розпрощатися. Бідні жінки три дні стояли під колючим дротом, доки сльозами і благанням не вимолили останню зустріч з нами.

Нас викликали і вивели на двір. Біля мене стояв один вояк і заявив, що розмовляти можна тільки по-мадярськи. Маруся не вміє тіаі проклятої мови, то мовчала й плакала... Хіба шепнула там по слову,

Мені вояк дозволив передати жінці надвишку грошей, яких я не потребував (80 пенґе). Зручно між банкнотами передав я жінці і два невеличкі блочки з важними нотатками з тюрми. Тішуся, що вдалося мені це зробити.

Відтак на великій площі зібрали біля 300 нас і під незвичайно сильною ескортою випровадили на рокосівську станцію.

В Ніредьгазі на станції ми чекали досить довго, виглядаючи з заґратованих вікон. Мадярня іронічно питалася: "Чи і це люди?" Ми дійсно на людей не виглядали — пожовклі, зблідлі, виснажені, спухлі, з синяками від побоїв. До того в понищеному одязі були ми справді в жалюгідному стані. Одна група мадярчуків на нижньому кінці станції голосно демонструвала і скандовано вимагала, щоб нас розстріляли кулеметами.



19-го квітня 1939


Вчора звечора привели нас на фільварок графа Дежефія до Вар’юлапоша — 18 км від Ніредьгази. Це колишній графський жеребчинець, де ми знайшли з попередніх транспортів біля 900 людей. З нами разом буде до 1200 людей. Всі українці, тільки кілька чехів та словаків. З ними поводяться людяніше і зараз відсилають додому.

Цілий наш транспорт — точно 289 людей — завели до колишнього сипанця. [Шпихлір; місце, де зсипають і переховують збіжжя.] Знайшли ми тут біля 40 інших людей, між ними побачив я і приятеля Василя Гримота, голову берегівської "Просвіти".

Говорять, що відношення таборової влади досить гуманне. Це нас, після нещасної Криви, трохи заспокоїло. Вояки продають табаку а навіть хліба.

На цементовій долівці солома стара, перетерта, порошана, її замало, тільки для сміття. Для людей з хворими легенями — це просто смерть... А тут соломи досить — ось недалеко стоги.

Лежимо в чотирьох рядах паралельно. Мій сусід з лівого боку Федір Ревай зі своїм братом Іваном, директором середньої школи, що вже був тут раніш. В другому ряді напроти дир. Гриць Дубик і лікар д-р Ключко та інші. Євген Шереґій та Мірявець трохи дальше. Тут також волівський окружний начальник д-р Яцько. Довідуюся страшну річ: У Воловому замордовано д-ра Завальницького та д-ра Фігуру... Павло Варґа з Шаркаді оповідає злочини, яким немає пари... Тут є і люди з хустської в’язниці, які оповідають про знущання, яке прийшлося пережити їм самим. Диригента, відомого нашого композитора і культурного працівника, Євгена Шереґія тяжко побили тільки за те, що має мадярське ім’я. Коли вже був збитий, то сам слідчий ще дав йому кілька стусанів у супроводі таких слів: "Це за те, що своє прізвище пишеш іпсильоном, як мадярський шляхтич, і помимо того гарного мадярського прізвища ти посмів бути украном і січаком." (Євген Шереґій взагалі не був в жодній січовій організації. В очах окупантів всі були "січаки").

Професора д-ра Гупаловського, надзвичайно сильного і здорового чоловіка, збили так, що плював кров’ю і виглядав, наче смерть, ледве його впізнали. З людини вигляду атлета була лиш тінь. Знущались також і над стареньким, 75-річним директором Балицьким, адвокатом д-ром М. Станьком й іншими.

Та не тільки це. Масу людей замучено на смерть і розстріляно... Згадують імена знайомих, яких вже нема на світі...



20-го квітня 1939


До табору приїхала ціла зграя детективів, а це біда! Прибули також жандарми, що мають, крім зброї, ще й палиці в руках і страшні бичі, яких політичні в’язні бояться гірше вогню. Політичні в’язні добре знають цих місцевих мадярів-бандитів, що пошилися в "детективи’’. Їх взяли за "перекладачів", але це, властиво, автомати на биття. Всі вони є садистами, що в різних в’язницях та в Кривій купалися в українській крові. Це були Міклош Марко, гробар із Хуста; Йосип Вайнравх, столяр та перед тим кельнер у хустському ресторані "Рояль", Йосиф Величко, син старости, колишній чеський жандарм; Дюла Блаєр, бляхар із Хуста; Йовжі Ожват, столярський помічник, Калман Артов, бляхар, Мігаль Гісович, коваль; Гатрак, колишній екзекутор із Сваляви; м’ясар Кастнер із Колочави і брати Дунки з Хуста. Паперу не маю, жебраю від людей по кускові... Але й нотувати не можна, бо поміж рядами, в яких лежимо — вибачте, — як свині, проходжуються гонведи з багнетами на рушницях і з грубими палицями, і як тільки хто ворухнеться, то б’ють, куди попало.

Вчора нашим курцям продавали папіроси при 800 % та 1000 % зиску, а сьогодні ті самі вояки роблять ревізії і в кого знайдуть якийсь недокурок, того жахливо б’ють... Обернутись або заговорити з сусідом є гостро заборонено...

За ці нотатки рискую головою. Мадярські терористи вміють читати й по-українськи. Через те, щоб не перечитали, я придумав азбуку шифрами. Склав я її в більшості з назв чисел п’ятьох чи шістьох мов. Читається справа вліво. Ось чотири рядки вірша:


Биття, тяжкі побої,

муки приймаєте, мої брити...

Не люди це, але гадюки,

Кати, проклятії кати.


Тільки одна людина вміє відчитати крім мене — Євген Шерегій. Один з нас либонь зістане живим, щоб колись вийшли на світ ці бестіянські злочини.

І почалось... Ох, це страшне пекло тут!

На першому поверсі почались "вислухи". Такий страшний крик і рев катованих, що чути на кілометри. Селяни з околичних піль збігаються, як на чудо... В сипанці триста нас, в інших бараках до дев’ятсот, і це в душі переживаємо всі... Тишина така, мов у гробі... На лицях ув’язнених страхіття прибило свою страшну печать. Це тяжко описати — це треба бачити.

Біля полудня з "допитів" вносять людей на ношах, інших ведуть попід руки, мов з хреста знятих.

В жахливий спосіб покатовано інспектора школи Василя Стрижака. Лежить, мов неживий. Його тіло на спині — чорне, як вуголь. Руки й ноги напухлі... Другий жахливо скатований це Сидоряк, український вояк у чехословацькій уніформі, родом з Бичкова. З розпавшої чеської армії він просто зголосився до січовиків. Його полонили з кількома словаками і так він врятувався на місці від кулі. Словаків учора пустили додому, а бідолаху Сидоряка потовкли до каліцтва... Його спина — це куски м’яса, що звисають з-під потрісканої шкіри...

Мочимо хустинки в воді, Стрижакові даємо обклади на руки, ноги та на спину. Хочемо те саме робити й Сидорякові, але мій сусід, лікар д-р Ключко (зять Івана Франка), забороняє:

— Хто чув давати обклади на відкриті рани...

Даємо йому на спину якесь чисте рядно. Перепускаю йому свій покровець. Стогне, бідний, плаче... блідий, як мертвець...

Не обійшовся без знущань і православний монах о.Микола Мадяр. На ньому порвали рясу на сто кусків, а щоб осмішити — постригли йому бороду і довге волосся. Спина і руки спухлі.

А в катівні на першому поверсі б’ють далі. Крик такий, що полонені вуха затикають. Нервово слабші попадають у розпуку. Кожний з нас очікує, коли прийде черга на нього... Нагорі стало крик, лайки, гук, гримання, аж стіни дрижать.

Опісля один за одним поверталися нещасні полонені, котрий як міг: один летів долі сходами, інший ліз на чотирьох назад на своє місце.

Крім вищезгаданих трьох наших людей, які були першими жертвами мадярського садизму і які тепер лежали на соломі, мов неживі, мали до полудня дальших побитих а то: Дмитра Маснюка з Буштина, Неболу з Тересв’янщини, Олексу Добоша з В. Апші, Миколу та Івана Рущаків і Петра Маханця десь із Тячівщини.

Принесли юшку. З місця не сміємо встати, їдунки подають нам до рук.



Вівторок, 25-го квітня 1939


Не до записування було мені за ці пекельні чотири дні. Побили й мене. Ще й сьогодні — п’ятого дня — не можу взяти олівця в руку.

Пробую зрекапітулювати, що сталося від четверга до вівтірка.

20-го квітня, в четвер, від полудня:

Приходить генерал...

Поміж нашими вартовими вояками загуло: "Приходить генерал..." Нараз ми бачимо, що вояки поховали палиці, зникли гумові пендрики. Значить: бити не можна!

Надворі зробився якийсь галас, вояки подалися до дверей, можна було ліпше оглянутись. Я піднісся і впівголос висловив думку:

— Панове-товариші, подивіться, палиці зразу зникли до нас має прибути висока візита... Може бути, що вищі круги і не знають, що нас оця голота катує... Як прийде генерал, ми мусимо послати делегацію і просити його, щоб заборонив биття. Товаришів недолі я переконував і налягав, щоб таку делегацію, скажім, з п’ятьох членів, вислати, але ціла зала була так стероризована і перестрашена, що на мій кількакратний заклик з трьохсот людей ніхто не зголошувався.

Тоді почав я намовляти Федора Ревая, щоб ішли ми удвох, але Ревай не хотів, боявся наслідків. Якось прикро стало мені, що ніхто не хоче принести таку жертву для всіх, щоб запротестувати проти звірств якраз перед цими штабовими відповідальними старшинами. Вони повинні знати, що в таборі робиться, щоб потім не мили руки, що вони того не знали... Я рішив піти — на все. Уб’ють — нехай убивають! Це вони цілком сміло можуть зробити, коли вимордували сотні інших моїх товаришів. Як помирати — то згину з тою думкою, що робив корисне діло для всіх. Правда, блисла мені думка, що мене вже раз загранична інтервенція захоронила від певної смерті, за мене знає трохи більше світу, як цей Вар’юлапош, і може, ці варвари все ж таки не посміють прикласти на мене руки... Але знаючи цих варварів, зовсім не робив собі рожевих ілюзій. Був приготовлений і на те найгірше.

Комісія старшин увійшла до нашого сипанця. Напереді сухорлявий старий старшина. Золотого нашийника йому не видно, тільки пурпурові окраї ковніра і малинові лямпаси показують, що це високий штабовий офіцер. За ним підполковник з Ніредьгази, один сухорлявий майор, один капітан (пізніше пізнав його і довідався, що це військовий прокуратор на ім’я, здається, Репаі), один ростом низький поручник, потім присадкуватий грубий поручник д-р Жіндель (комендант нашого табору, в цивілю адвокат з околиці Ніредьгази), за ним два лікарі, відтак ціла зграя цивільної наволочі — детективів, що стояли як чорне гайвороння.

Комендант табору представляв нас найгіршими словами, що ми є та "січ-банда", що на дев’ятдесят дев’ять відсотків зі зброєю в руках воювала проти гонведів... Генерал на нас дивився, як гордий пан дивиться на пониженого раба або худобу, — звисока.

Раптом я піднявся з місця, звернувся до комісії і по-мадярськи кажу так;

— Ваша Ексцеленціє, прошу дозволити мені сказати кілька слів.

Всі на мене видивились, генерал ліпше настромив монокль, і я продовжав:

— Пане генерале, тут сидить сама інтелігенція, учителі, професори, урядовці, священики й інші... Ваша Ексцеленціє, при допитах ми будемо говорити чисту правду, не маємо що скривати, але дуже вас просимо, щоб ви заборонили ті страшні побої, які тут провадяться. Пане генерале, тільки сьогодні побили з нас десятку людей до каліцтва, прошу ласкаво переконатися — люди лежать безпритомні, напівмертві, а це ж батьки родин. Пане генерале, за наші політичні провини судіть нас, там маєте незалежний мадярськокоролівський суд, а коли і того вам мало, то там маєте кулемети, просимо нас постріляти, але не катуйте нас під смерть...

Генерал видивлявся на мене з затислими зубами і прижмуреним оком, а та друга зграя то блідла, то червоніла.

Генерал запитав мене, хто я такий, я на те відповів — я той і той, відомий письменник і журналіст (хоч тепер не буду скромний, думаю собі).

— Журналіст? — запитав голосно генерал і я з притиском відповів:

— Так, журналіст!

Генерал звернувся до лікарів, ті підійшли до побитого учителя Стрижака, що без пам’яті лежав на соломі, піднесли йому сорочку на хребті і показалася ціла спина, збита на чорний вуголь... Відтак підійшли до Сидоряка, той також лежав безпритомним, піднесли закривавлену сорочку на спині і вони побачили криваве м’ясо, потріскану шкіру, звідки шнурками текла кров, і страшні синяки. Лікарі повернулися до генерала і не могли нічого іншого сказати, як тільки підтвердити те, що бачили.

Комісія вийшла. Опісля чорна зграя стояла на подвір’ї в двох рядах і генерал щось із ними говорив. Пізніше один полонений з дальшого бараку мені сказав, що чув, як генерал говорив до детективів і заборонив биття — та я в це не дуже вірю.

Того дня стало вільніше, полонені могли переходити до виходку без супроводу повільно, а не біжучи. Біля виходку вояки не стояли з палицями і не збиткували полонених... Деякі приходили до нашого бараку і зі сльозами в очах дякували мені, що я врятував табір від побоїв.

— Побачите, що я за те дістану, — відповів я.

— Не бійся, тим більше тебе респектуватимуть, тебе знають і поза границею Мадярщини, нічого тобі не зроблять... Тієї ночі я мало спав, бо знав, що мене чекає...



21-го квітня, в п’ятницю


Мене зовуть на допити...

Зараз ізрання, як тільки генерал від’їхав, увійшов до нашого льоху головний кат (один жандарм в цивілю, що переводив допити), подивився на мене дико і показав на мене пальцем;

— Гей, ти смілий журналісте, ану ходи до нас нагору...

Я вже знав, що це означає, і разом зі мною знала й ціла зала. Всі тільки охнули.

Вивели мене на перший поверх до колишньої кухні, що тепер служила за катівню.

— Боліло тебе тоді, коли ми інших били? — запитав мене.

— Та правда, що боліло, це ж мої брати.

— Так?! — обурився бандит, — то нехай тебе болить тепер!

Відступився взад, потім розігнався і так мене копнув чоботом у шлунок, що я летів до другого кута, перекинувшись кілька разів. Він здивувався, що я не зімлів.

— Цей січак із гуми! — [* Я перед тим управлявся в гімнастиці системи Мілєра. Лікар д-р Ключко (зять письменника Івана Франка), який близько мене лежав, сказав, що завдяки гімнастиці на мойому шлунку наросли сильні мускули, що удар видержали. Інакше неодмінно дістану шок і тижнями не був би здібний встати. Коли б так копнули після їжі, коли шлунок повний, то він абсолютно трісне, і тоді моментальна смерть... тільки в нас шлунки порожні...] сказав він в супроводі паскудної мадярської лайки і тоді заволочили мене до меншої катівні, колишньої комори, що мала лиш одно мале віконце під стелею.

Тут здерли з мене кожух, накинулось на мене до п’яти детективів, між іншими й Величко. Страшно збили мене пендриками по плечах. Коли я вже впав, то піднесли мене і побили мені руки (долоні і жили на руках), опісля почали бити в коліна (а в коліна страшно болить). При тому я кричав на все горло, вигукуючи;

— Бийте, але знайте, що про це буде знати світ, я вам нароблю скандалу на цілу Європу...

— Не наробиш, бо ти здохнеш, ти, псе! — гукнув до мене кат.

— Тим більший буде скандал, що ви тут замордували письменника! — ревів я до них на всі голоси.

На це кати моментально мене перестали бити, лише як я ішов долі сходами, то один мене копнув.

Цікаво, що у голову не дістав я ані раз, а що не дістав у голінки і п’яти, то можу завдячувати своїм високим "канадійкам", які мали либонь по 77 дірок на шнури, і їх не було часу стягнути. Зате дістав я на руки, на кожну по десять страшних ударів, спершу кожний удар так пекельно болів, що я зорі бачив, але після п’ятого чи шостого удару руки мені задеревіли і моментально спухли. На плечі дістав я може і п’ятдесят ударів від п’ятьох бандитів. Кілька тяжких ударів я дістав і в праву нирку, коли мене зігнули і били, і вона мене тепер сильно болить.

Я переконався, що фізично мушу бути таки досить сильний, коли пішов звідти власними ногами, хоч катів обливав піт. Правда, інших нещасників били ще брутальніше.

З того дня почавши, щоднини мене кликали на вислух, але вже ані разу не били. Здається, тому, що з Тячева приїхав детектив, який сказав, що в Тячеві за мене засталось заграничне міністерство одної держави... Але мучили мене інакше: стояв під стіною годинами, сидів на долівці "по-турецьки" двічі по п’ять годин, сидів день ізольований в напівтемній коморі в одній сорочці.

Цього самого дня відправили мадяри з концентраційного табору групу галичан до Польщі — біля 60 людей. На границі в Ужку передали полякам. Поляки цих нещасників ще на очах мадярських вояків почали масакрувати і вели під один беріг, де вже ждали їх польські кулемети. Про це нам розказав мадярський вояк родом із Семигорода, один-одинокий, що відносився до нас людяно. Він — змадяризований німець і згодом хоче повернутися до Німеччини. З Румунії він втік ще хлопцем. Цього ж дня також побито свідомого хустського селянина Сарвадія та українського шевця Величка, родом з Хуста.

Але сьогодні пописались ці злочинці знову таким жахливим масакруванням, над яким мушу застановитися я довше.

Отже, слухайте.



ФАНТАЗІЇ ТЕРОРИСТА САЙБЕРТА


Як відомо, за Чехословаччини і за нашої влади на границі Карпатської України нападали мадярські терористи і т. зв. Сторожі Оборони Держави, що складалися з фінансів і жандармів (здебільше чехів), в Торуні зловили з них одного, на ім’я Сайберт. За те, що обіцяв чехам видати інших мадярських терористів, які ще скривалися в лісі і ладилися втекти до Польщі, чехи пустили його на волю.

Коли мадярська армія, окупуючи Карпатську Україну, зайняла і Мараморощину, мадяри арештували Сайберта як чеського шпіона, що видав своїх товаришів чехам. Сайберта привели разом із січовиками до табору полонених українців до Вар’юлапоша і посадили його до нашого барака.

Сайберт конче хотів видістатись і набрехав на торунських січовиків такі злочини, які могли вродитися тільки в його терористичному мозку. Він обвиняв січовиків, що вони в Торуні ув’язнили мадярських терористів, які тікали до Польщі, страшно їх мучили, між іншими різали їм тіло пилкою та пекли гарячим залізом і відтак убили...

Тепер детективи почали кидати собою по всіх бараках за торунськими січовиками. Не знайшли нікого, лише двох учителів, братів Андрейчиків, Павла та Петра, які учителювали в Торуні.

Мадярські кати взяли цих людей на страшні тортури. Молодшого Петра били щось шість разів, ледве стояв на ногах, але він показався сильним, нічого не "наклепав".

Не так його брат, Павло. Після рафінованих побоїв він наплів таке, що й сам не визнавався в брехні. Детективи цікаві були знати, котрі січовики були в Торуні і збиткували мадярів. Він показав пальцем на бичківського хлопця Сидоряка і січовика Василя Буряка родом з Ялинковатого (Галичина).

Ні словами оповісти, ані пером описати не можна того, як тих двох нещасних січовиків мучили цілі три дні аж до сьогодні. Сидоряка потовкли так, що виглядає, як одна кривава ковбаса, з плечей ще все звисають йому шматки побитого м’яса, голова спухла, заледве видно очі.

Василя Буряка детективи з "перекладачами" побили ще в ганебніший спосіб. По-перш, його страшно скатували палицями, відтак давили йому полові органи руками, опісля на полові органи засилили петлю з мотуза і так тягли та волочили по долівці. Ще й цього було їм замало, бо потім садисти так потовкли йому полові часті пендриками, що ледве його завели до барака, скоцюрбленого, посірілого дочиста, виглядав, як труп... Коли ми підійшли до нього, то побачили страшну картину: полові органи були спухлі до величини гарбуза, сині і блискучі, як вищіткуваний чобіт... Нещасний хлопець ревів від незносимих болів, на ті нелюдські муки годі було приглядатись. Ще й сьогодні лежить він, як неживий.



22-го квіти», в суботу


Десятку людей "старшого ґатунку" набили і пустили додому... (Тут інакше не йде. "Рутени" мусять відчувати руку "визволителя" на власній шкірі...)

Біля дев’ятої години знову прийшла черга на "допити", знову плач і крики нагорі в катівні.

Мене, як і вчора, знову забирають, але не б’ють. Вчора годинами стояв я під стіною, а сьогодні змушений сидіти на цементовій долівці п’ять годин "по-турецьки".

Коли біля обіду повернувся до барака, довідався, що знову маємо побитих. Здебільше знаю їх особисто, тільки не про всіх знаю, відкіля вони, а ходити поміж них і випитуватись — є виключене.

Побито Поповича, селянина Можаровича з Бороняви і відважного гімназиста шостої кляси білецької гімназії Тучака... Цей Тучак — славний хлопець! Кинув книжками об землю (не знаю чи має 16 років) і пішов із січовиками в бій...

Дня 20-го і 21-го квітня повели Василя Мірявця до страшної катівні на першому поверсі на "допит". Першого дня вернувся він збитий, як сніп. Лежить він на цементовій долівці сипанця, в тому самому ряді, що і я, і так маю можливість перекинутися з ним хоч кількома словами. Оповів, що п’ять детективів кинулось на нього, били його по цілому тілі, особливо знущалися над ним Величко, Марко і Вайнравх. Опісля наказали визути обув’я і босо, закотивши штани до коліна, наказали перескакувати стіл. Під час перескоків били його палицями по голінках, він упав на землю, тоді до ніг прив’язали мотузи і волочили його по підлозі. Відтак прив’язали до лавиці і били у п’яти так, що він зімлів. Тоді відливали його водою і знову били.

Сьогодні з самого ранку знову вели його на допит. Тепер вже били його за те, чому він не вміє по-мадярськи... Мовляв, "живеш тут, бандите-січаку, двадцять років з мадярами і не вмієш по-мадярськи?"

— Як я міг навчитися мадярської мови, коли я був 7-річним хлопчиною, як повстала Чехословацька Республіка і я, у слов’янській державі, кінчив українські школи, а в наших селах мадярів нема, не було від кого навчитись...

— Не було, кажеш? Ану, зажди! — гукнули кати і черевиками почали йому танцювати на хребті... Він ледве приліз до нашої нещасної домівки та ліг на холодну, цементову долівку.

Побито також старого гуцула Цуперака, батька лікаря; директора Туцканюка; Ластуняка з Рахова. Теж дуже скатовано ясінського гайника Пнівчука. Його ще в Ясіня хотіли розстріляти через те, що за нашої влади дістав посаду в лісовій дирекції... Вели його терористи лісом, але один його колега просто вимолив його в катів. Тоді відпровадили його до Рахова і збили в злочинний спосіб... А тут ізнов те саме...

Сполудні водили мене аж поза бараки до канцелярії і списували протокол, може, вже десятий. Повернувшися назад, знайшов я збитого вишківського нотаря Гаврила Бокшая. Бідолаху порядно змолотили, аж руки в нього спухли. Йому закинули, що посилав оборонцям ковбаси на фронт.

Є тут якийсь німецький хлопець на ім’я Шольц, з корінної Німеччини. Каже, що був на туристиці і як підозрілого привели сюди. З нього гонведи сміються, наказують йому замітати підлогу. Моя думка така, що це наш хлопець з Буковини.

Але ось послухайте, що детектив Величко зробив цього дня вечором.

Один молодий наш хлопець, що випадково дістався сюди, Микола Лупич родом із Симірки, набрав води в їдунку з відра, випив, а решту відтак вилив через браму на двір. На нещастя, якраз туди ішов кат Величко і кілька краплин бризло на його штани.

На це він забіг до барака, чоботом копнув хлопця в живіт так, що далеко покотився, і тоді відійшов. Вже був далеко серед двора як здогадався, що хлопця він замало покарав. Взяв того нещасного хлопця, повів під браму з другого боку і чобітьми так скопав у живіт, що нещасника занесли до зали. Вже третій день стогне з болю і ходить, зігнувшись удвоє...

Ніхто не роздягається, спимо як снопи, коли це взагалі можна спанням назвати. Налякані, перестрашені люди зі сну зриваються, гукають, доки знову не замовкнуть від мадярської кольби... До того охкання, плач і стогін побитих — це все годі витримати. Можна збожеволіти. Ще забув згадати про те, що цього дня біля 16-ої години знову була в нас візита; прибув до нашого барака високий, сухорлявий майор і довго видивлявся. Мав я на думці знову показати покатованих, але дармо цим панам говорити, шкода плечей, шкода мого здоров’я...

Сьогодні привели сюди і Андрія Ворона, Бігуна та інших людей, яких не знаю. Андрій заріс, борода довга, чорна, як вуголь. З нею далеко поважніший. Мовчать, нічого не говорять.



23-го квітня, в неділю


Зрання мене завели до катівні. Я остовпів. Невже я знову дістану?

До мене прискочив той сам, який мене "мастив". У руці мав довгий бич.

— Був у вас майор учора?

— Був, — відповідаю.

— Ти не пробував скаржитись йому ще раз на нас?

— Ні, — відповів я коротко.

— Маєш щастя, а то були б тебе посікли...

В цій катівні почались нові вислухи. Ведуть на "допити" групу, що прийшла вчора, разом із Вороном. Знову зойк і крик, садисти "відправляють" неділю, криваву неділю...

Незадовго ведуть Ворона. Збитий, ледве тягне собою. Кат, як скажена собака, спітнілий від "праці", по дорозі ще й чоботом копає Андрія.

— На, на, пане міністерський секретарю... я тобі дам секретаря!

Ворон паде на долівку. І без того він слабий, бідака.

Про Ворона розкажу такий випадок. Дещо знаю я, дещо оповіли мені інші люди, або таки він сам. Він, як генеральний секретар УНО, в часі упадку нашої державності диспонував цілою касою партії. Коли ми покидали Хуст, просили від нього на дорогу, але він не дав нам ні сотика. Зате, цілу суму — 72000 корон — передав мадярам. Як державний урядовець, що не бажав емігрувати, хотів, може, тим придобритись мадярам чи доказати свою лояльність.

Мадяри гроші перебрали і дійсно кілька днів лишили Ворона на волі. Але відтак його арештували і почали випитувати: "Передав ти нам 72000 корон, але там було більше грошей, де решта?" Ворона били днями так, що кілька разів зімлів, і його відливали водою. Пов’язали йому ланцюгом руки і — нечувана річ — сидів він у келії закований цілих п’ять діб. Аж удалося його жінку сповістити, і вона добилася до полковника Голлодія і виклопотала, щоб Воронові бодай руки розв’язали. Навіть сам деспот Голлоді обурився, коли довідався, що в’язень сидить майже тиждень, як вдень так і вночі, закутий.

Тепер знову його катують ці варвари.

За яку півгодину ледве лізе Бігун, посірілий, як попіл...

І знову дика лайка і рев із катівні... Збили нашого диригента Андрія Буркацького, директора школи в Нересниці, за те, що вів український хор, змолотили й Мельничука з Бичкова, а також прийшла черга й на моїх земляків із Волівщини: учителя Миколу Скиру за те, що часто виступав з декламаціями... та учителя Ілька Ніроду.

Але найганебніше збили поручника д-ра Сулятицького, командира ударного куріня січовиків, яких привели з Бичкова. Сулятицького сьогодні б’ють вже десь у двадцятий раз. Кажуть, що сама шкіра й кості, і вже від тижнів мочить кров’ю (я його ще не бачив, він у Другому будинку).



24-го квітни, в понеділок


Знову взяли Андрейчика в руки. Він уже видав двох хлопців у руки катів, а тепер то під ударами пендриків, то за папіроси показав пальцем і на третю жертву, січового старшину, заступника коменданта торунської залоги Яворенка.

Нелюди і цього потовкли не гірше інших. Днями били його в страшний спосіб. Він запропонував, нехай Андрейчик скаже, де, коли і кого убили січовики в Торуні.

Знову взяли на допити Павла Андрейчика, що показався несталим і людиною надзвичайно слабої волі. Андрейчик то заперечував, то знову признавався, нарешті ще й нарисував шкіц кількох мадярських могил і подав до двадцяти імен найповажніших торунських селян, які, мовляв, знають про те, що січовики замордували тих мадярів.

До Торуня поїхало півтузина детективів, щоб на місці перевести "вислухи"...

Допитували знову бідолаху Сидоряка. Здається, у зв’язку з Андрейчиком...

До нашого барака увійшов кат над катами, відомий з Кривої, садист Кіраль. Волівський окружний начальник д-р Яцько, не знаючи цієї бестії, повертав із виходку нормальним кроком, а не бігом, після диявольського наказу. Кіраль його брутально збив...

Учитель Масиця, каліка, має лише одну ногу (друга залізна), не міг швидко відступитись, і за те почав його детектив бити... В Кривій йому на голові зломили дві палиці... Михайла Шереґія з Іршавщини "вислуховували" в катівні так, що ременями прив’язали його до лави й так били.

Але що зробили з українським письменником Петром Міговком, то вже більше, як варварство, більш, як ганебність, то є підлість найвищого ступеня. Середньовічні інквізитори не були більш здичілі, як ці новітні гуни.

Опишу цілу мартирологію колеги Міговка, все те, що він переніс на своєму тілі і душі від катастрофи нашої держави аж до сьогодні так, як то він мені оповідає.

Петра Міговка арештували в Королеві мадярські терористи. Вели його за село на розстріл, але по дорозі один учитель, що був у зв’язку з мадярським командувачем терористів, його врятував як колегу, і до розстрілу не дійшло.

Повели тоді його до севлюської в’язниці, і почались для нього муки. Місцеві мадяри донесли на нього, що він роздавав зброю оборонцям. Впродовж двох днів побили його за те чотири рази, зломали при тому йому три ребра. Четвертого дня били його у п’яти, раз зате, що він уміє по-мадярськи, отже є мадяром. А коли він запротестував, що він не мадяр, то знову били його буками у п’яти зате, що чому він не є мадяром, коли вміє мадярську мову.

Причепились до нього, що його ім’я мадярське, а він заявив, що татарське. За це знову його збили так, що ціле тіло було в синяках.

Чергового дня тягали його за волосся по підлозі за те, що, мовляв, він забув поздоровити, коли увійшов у катівню на допити. Видумували собі всякі можливі і неможливі причини, тільки на те, щоб бити. На "допити" вели просто тому, щоб збиткувати. Крім описаних уже тяжких побоїв, видумували всілякі способи мучення: тиснули йому пальці між олівцями, пхали шпильки під нігті, давили руки в дверях, пекли папіросами в ніс.

Та катам цього ще все було замало. Видумали таке, яке може придумати лише хвора фантазія здичавілого мадяра.

Коли Міговк був тяжко побитий — але духом не зломлений, — завели його знову до катівні. Вже не можна було його рушницями дальше бити, бо цілий був у синцях і спухлий і був би помер у їх руках, то наказали йому скакати через стіл. Але що він не був у силі, його били по босих ногах, опісля зв’язали ноги і волочили по долівці. Потім зв’язали дві лавиці навхрест, одну через другу, і назвали це "тріянонським хрестом". На цей хрест прив’язали письменника і почали бити гумовими палицями по литках, по ліктях, взагалі в ті місця,де найбільше боліло і які дотепер не були збиті. Коли вибили з одного боку, то перевернули на другий бік, прив’язали знову руки-ноги до "хреста", стягнули штани і били буками далі в ті частини тіла, де ще не було синців... Опісля приперли "хрест" до стіни, але так, що до хреста прив’язана нещасна жертва була головою вниз... За деякий час письменник зімлів, його тоді обливали водою, і коли відзискав пам’ять, знову його приперли до стіни, тепер вже головою догори.

Міговк виглядає, як смерть. Кашляє і плює кров’ю. Нарікає, що пече його в грудях. Ті нелюди позбавили його здоров’я! Він каже, що до Севлюша приведено і ув’язнено багато людей, між ними й старшу жінку пані Купчикову, яку також тяжко побили, і знущались над нею, не зважаючи на те, що ще не так давно одного її сина зарізали чехи...

Довідуюся й про молодого пластуна Іванігу, якого били годинами... Сьогодні покатовано також кандидата професора Поляка та Боднара... Люди говорять, що в Білках якогось Фірцака так побито, що збожеволів...

Люди, що вийшли з катівні з першого поверху, з обуренням говорять, що ці нелюди найновіше взялись до жахливого способу мучення: давлять полові органи доки не посиніють та не спухнуть... Це неймовірні муки!



Середа, 26-го квітня 1939


Мене зрання повели до канцелярії поза бараки. Поставили перед мене папір і наказали описати цілий український рух.

Цілий день писав. Під вечір слідчий перечитав і сердито порвав на шматки.

— Пишеш з таким захопленням, що ще й мене хочеш загітувати та переконати, що я українець...

Я заявив, що інакше писати не вмію. Я українець, двадцять років борюся за українство і на все те за чиїсь гарні очі плювати не буду.

Повернувшися до барака, довідався про дальші "блага" полонених: побито Михайла Кенейза з Шаркаді. Молодчина, багато знає, але мовчить.

— Хлопче, стисни зуби і мовчи, січового поручника не видай!.. Тебе перестануть бити, а його можуть потовкти до каліцтва...

— Пане редакторе, я німий, як гріб...

Сьогодні знову били Гаврила Бокшая, завжди пригадують йому ті нещасні ковбаси... Також дістав і Попадючок.

Передучора прибуло 36 людей "меншого калібру", як тут говорять. Деякі трохи дістали, але сьогодні вже вертаються до Мукачівщини. Оповідають страшні речі. Все те нотую...

З Ужгородщини також прибуло 8 людей з учителем Мигалиною на чолі. Мигалину і шістьох інших випустили, але Пайкошія, отого свідомого, надзвичайно працьовитого хлопця, залишено з нами. Він "тяжка вага"...

В Торуні детективи перебили півсела, нарешті повернулися з нічим, переконавшись, що Андрейчик водив їх за ніс. Детективи збили Андрейчика знову за те, що спричинив державні витрати їхньої безпотрібної подорожі до Торуня.

Коли ми спитали Андрейчика, чому так очорнював зовсім невинних людей, то цей дурень відповів, що був переконаний, що вони докажуть своє "алібі", а його мадяри перестануть бити. З тим він не числився, скільки невинних людей потерпить, а також з ними і він.

Отак мадяри фабрикують "докази", на підставі яких відтак своїми брутальними побоями роблять з людей калік.



Четвер, 27-го квітня 1939


Здирство неможливе. Люди голодні, гонведи беруть за хліб "під пахо" (перепачкований через колючий дріт) і по 10 пенге (70 корон)... За невеликий шматок сала (може 10—12 дкг) я заплатив 2 пенге. Кажуть, що кілограм стільки не коштує в місті...

Навмисно переіначують наші імена, мадяризують їх — не тільки імена (Іван — Янош, Микола — Мікловш), але й прізвища... Не Гайдукевич, але Гайду — Ковач...

Гаврила і сьогодні звали на "допит". Цим разом дістав по голові, бо плечі і руки вже збиті, нема куди сипати... І знову за "ковбаси".

"Запросили" і мене на вислух, але не били. Детектив в руках тримав щоденник "Нову Свободу" з моєю передовицею з дня 19-го лютого "Вітайте, січовики". На газеті наліплена адреса з прізвищем "Седлак" або щось подібне. Це прізвище щось дуже знайоме.

Детектив питається, чи я писав передовицю. Я відповідаю, що стаття є підписана, там моє ім’я. Всю відповідальність за неї беру на себе.

В супроводі "мадярського отченаша" (препаскудна мадярська лайка, яку не стерпить папір), "аудієнція" закінчена.

Ще забув згадати: гуцула на ім’я Албійчук потовкли. Лежить, мов неживий. Йому пов’язали руки-ноги і підкидували високо, так, що він падав на долівку, мов поліно.

Транспорт галичан підготовлений, але серед нас настрій надзвичайно пригноблений, бо знаємо, що їх чекає...

Але зненацька до табору приїхав німецький консул з Будапешта, властиво і не консул, але, як я довідався, майор генерального штабу фон Демаль. Сам у цивілю. Біля нього стоїть в уніформі інший, молодший. З барака добре не видно, що це за уніформа, гейби летунська. Галичани твердять, що це поляк.

В транспорті біля двісті людей. Запитались, хто хоче їхати до Галичини — зголосилося тільки троє...

— Ті, що бажають поїхати на працю до Німеччини, хай виступлять!

Виступили всі. Фон Демаль сміється, що поляків українці так люблять... Радше в чужину, в невідоме, ніж туди, до тих проклятих...



Субота, 29-го квітня 1939


Вчора відвели мене знову до канцелярії і наказали написати "історію українського руху в Карпатській Україні". Пишу вже два дні. Детектив біля мене спить. Коли б це не був день, можна б дати "ногам знати".

Помиляються, коли думають, що я їм опишу в підлизницький спосіб. Український рух — це і крихітка моєї праці, отже, описую з замилуванням до справи.

Ще тільки два дні минуло, як тут був "німецький консул", а вже видно сяке-таке поліпшення. Вчора по-перш пустили нас на прохід серед подвір’я. Навіть деякі "автомати до биття" відійшли, і настрій зараз змінився.

Сьогодні "покласифікували" нас й інтелігенцію запхали до окремого барака. Є нас тут 72-є. Є тут адвокати, лікарі, професори, вчителі, священики. Ще маю трохи паперу із старого паспорта і майже всі мені попідписувались на пам’ятку.

Барак нечистий, стіни обшарпані, з даху затікає. Але має ту вигоду, що має "ліжка" (поверхові нари, спимо один над одним) і солом’яники. Ми ще не так завошивлені, то ж вирішили, що дбатимем про чистоту. Роздобули трохи мила, почали митись серед двору в жолобі. Також принесли нам бляшані миски, в яких можемо щось собі випрати.

Після сидження та лежання на цементовій долівці — це для нас просто благодать. Дозволено нам поголитись... Шкода тільки прегарної, чорної бороди Андрія Ворона. Був такий поважний, тут-там по білому волоскові... А тепер сухий, як патик... Єдина борода була в нього гарна.

В нашому бараці часто мають службу два жидки-гонведи. Ці люблять "заробити" — продають папіроси, сало, хліб, але все те дороге, як перець... Як нічого не зароблять, то сваряться, лають "укранів". А коли зароблять, то чемно вийдуть з бараків, і ми можемо робити, що хочемо, тільки не робити крику... Вдячні ми їм за те.

Перемо, підлогу миємо, замітаємо. Всі "публічні праці" виконуємо по власній виробленій системі. Навіть старосту маємо — д-ра Яцька.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.