Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Понеділок, 1-го травня 1939


В одному з бараків перебувають утікачі з Румунії. Це семигородські мадяри, майбутні терористи. Тут їх вишколюють проти Румунії, подібно як перед роком вишколювали терористів проти нас.

Деякі з них — це наші кухарі. Для нас варять окремо, але крізь вікно самі бачимо, як нашу бараболю вкидають до своїх котлів, а нам лишається сама вода... Ще й не переварена, бо часом відлиють поливки з наших котлів до своїх, а до наших наллють відро води...

Нам ще тут-там родини пришлють грошей, і за лихварську ціну можемо трохи крадьком щось купити, але з галичанами зле. Це молоді хлопці, потребують харчів.



Вівторок, 2-го травня 1939


Одержали свіжу солому — значить: заряджуються на наш довгий побут.

Галичани з хліба виробляють прекрасні речі; шахи, коробки, а навіть виплітають плетеники (горгани). Але їх деякі панки з кокардами на грудях використовують. Оці панки можуть вільно заїжджати до міста, навіть три дні жити поза табором.

Серед галицьких січовиків біда, голод. За хліб попродавали ще й те, що мали. Голі, босі, без блюз і штанів. Деяким з них вдалося в зашитій білизні сховати перстені. Тепер такий перстень бідолаха продасть за 2 пенге, щоб купити трохи хліба. Я свій "комісняк" дарую їм, такий кислий, що не можу взяти до уст.

Цієї ночі збираюсь із табору тікати. Вишукав відповідне місце за бараком, куди пропускають каналом нечисту воду (можна пропхатись), але друзі Андрій і Євген мене відмовили. Боялись, що не вдасться, тоді мене тяжко покарають і прийдуть ще гостріші репресії... Перед цими аргументами я уступив.



Середа, 3-го травня 1939


Вчора від’їхав транспорт 60 людей до Німеччини. Прощаємось зі сльозами... Сьогодні жандарми привели раненого січовика з лічниці, буковинця Дебрина. У страшних днях врятувався тільки так, що видався за німця.

Знову привели жандарми якихось пов’язаних людей, не знаю, що за одні. Удвох із Федором ми якраз проходжувались на подвір’ї, як один із жандармів кивнув пальцем на Федора. Федір підійшов до нього, а я став збоку. Запитав Федора, хто я такий. Як почув моє ім’я, підійшов до мене і каже:

— Маєш щастя, що не я тебе зловив, а то був би плавав у Тисі, як інші...

— Це можете і тепер сміло зробити, — відповів я.

Тепер вже можу оповісти щось цікавого про одного нашого офіцера, який вже в безпеці в Німеччині.

В сипанці, де ми сиділи, як прийшли сюди, в самому кутку скромненько собі сидів зарослий цивіль. Обличчя майже завжди закривав рукою, щоб його не впізнали.

Коли нам приділили інший барак, він пішов із звичайними арештантами, а не між "пани". Біля нього "заквартирував" управитель школи Балтарович, син відомого співака.

Одного разу каже мені Балтарович на подвір’ї:

— Пане редакторе, біля мене спить прецікавий німець. Він ні словечка не промовить по-нашому, але нашу мову розуміє вповні.

— Чому ви так думаєте? — питаю.

— Як знаєте, біда без ножа, мадярня від нас ще на початку їх позабирала. Нема чим хліба врізати. Почав я мадярів за наші ножі проклинати, аж бачу, до мене підходить німець і подає мені ножик, що десь сховав і тепер ним користається... Як це можливо, що він по-нашому розуміє, але словечка не промовить?

— Є такі люди, — заспокоював я Балтаровича.

Але я добре знав, хто це.

Його кілька разів викликали на допит. Одного разу вдарив його детектив. Він якнайгостріше запротестував: — їх протестіре, іх бін Йозеф Ґерлях... Я є Йозеф Ґерлях, німець... За це, що ви вдарили німця, члена великого народу, ви пожалуєте... Я буду скаржитись, і Мадярщині це не буде приємне...

Його перестали бити, але катували хлопців з Іршавщини, про яких думали, що мусять знати, хто він такий. Та наші юнаки витримали, і Йозефа Ґерляха відіслали з першим транспортом до Німеччини.

А був це поручник Свобода, що зорганізував оборону Іршавщини і з своєю сотнею бився героїчно цілі два дні... Коли вже не було ні зв’язків, ні зброї, недалеко імстичівського манастиря розпрощалися. Поручник десь розкрутив цивільне лахміття, переодягнувся, і... зробився з нього німець. Інакшого рятунку не було.



Четвер, 4-го травня 1939


Андрія Ворона, Євгена Шерегія і мене покликали до канцелярії і сказали, що будемо там працювати. Хлопці тішаться, я не дуже. Радше роблю записки в куточку в бараку. Вислуховую людей. Оповідають неймовірні речі, на жаль, правдиві. Все те складаю докупи, опишу разом. Морди, звичайні убивства... Господи, скільки крови потекло по цій нашій прекрасній, але нещасній Карпатській Україні! Люди говорять, я записую... нас сльози обливають... годі їх утримати...

За те, що працюємо в канцелярії, одержуємо зовсім добрі обіди з військової кухні.

В канцелярії переглядаю списки політичних і січових в’язнів... Доходить скоро до півтори тисячі, але багато відійшло. Тепер є нас біля вісімсот людей... Хочеться мені один список "швакнути", але примірник цей під доглядом, а переписати його нема можливості.



П’ятниця, 5-го травня 1939


Вчора був тут відомий кацап Марина. Поставили нас у ряд. Наш "знаменитий" Андрейчик розмовляє з ним по-кацапськи. Марина запевняє, що цивільну владу "русскіе" переберуть від війська 14-го травня. Побачимо.

В канцелярії зі списків довідався про надійних людей, навіть знаю, де сидять. Як "канцелярист" маю до них доступ. Прошу їх, щоб від інших вивідали все, що тільки знають, і мені оповіли під олівець.

З їдункою був при військовій кухні. Один вояк на мене закричав:

— А цей січак що тут хоче?!

Вибив мені з руки їдунку, що впала на землю. Я розгнівався і обіду не взяв. Але також не пішов на працю до канцелярії. І не буду ходити!

Сьогодні зрання зібралось нас соток людей на подвір’ї і заспівали гімн... Я не витримав, з моїх грудей риданням вибухло все те, що назбиралось... З очей людей зник я поза виходок, щоб не бачили, що я, дорослий мужчина, плачу...



Субота, 6-го травня 1939


Сьогодні день св. Юрія, свято Пласту... В цей день завжди старався бути в пластовому таборі...

Вже два дні шукають якихось Рака і Михайла Теґзу. Але тут їх нема.

Цілісінький день записую, що люди говорять.



Неділя, 7-го травня 1939


В таборі Богослужба. Мадярський піп сповідав хлопців. Служба Божа греко-католицька, на жаль, по-мадярськи. Марина з свого уділив 50 пенґе на поліпшення обіду.

Події в таборі записую коротко, лаконічно. Нема часу, бо описую страхіття, від яких волосся дибом стає на голові.



Понеділок, 8-го травня 1939


Вночі якийсь дурень гонвед спустив кулемет ненароком і розбудив цілий табір. Кулі зарились до стіни нашого входу. Відтак цілу ніч не пускали до виходку.

Перед обідом година биття вошей... Сусідній барак переповнений нечистотою. Бідаки, не мають білизни.

Декого пустили додому, інших, навіть зовсім невинуватих, тримають далі. Комендант табору сказав декотрим жінкам в’язнів, що можна б дістатись скорше додому... Дружина Івана Ревая навмисно пішла і поцікавилась, просить, злодій, 2000 пенге! Це шайка розбійників! Зрозуміло, що Іван заборонив жінці робити такі "переговори". Нема грошей, але коли б і були, чортового батька! "Що судилось другим людям — то й мені!"

Записую далі, аж піт мене обливає. Лежу на ліжку, певні люди оповідають, а я нотую.



Вівторок, 9-го травня 1939


Василя Гримота нарешті випустили. Це вже втретє — приведуть і пустять і знову приведуть. Його шваґер, адвокат, ноги виходив.

Виїхав один транспорт до Німеччини. Нас зі списку викреслили і не пустили... Що це має означати?



Середа, 10-го травня 1939


Приїхали жінки, між ними й Маруся. Принесла харчів, печива. Все те переглядається, крається. Але таки маємо перепачкованих листів цілу купу. Навіть дістали листа від "Юлішки", а це міністр Юліян Ревай — написав із заграниці...

Жінка принесла пакунок Забавському. Передала мені також 30 пенге для найбідніших січовиків. Ці гроші прислав якийсь допомоговий комітет у Хусті. Ще хотіла передати дальших 20 пенґе, але сторож доглянув і заборонив. Шкода, бідаки галичани потребують бодай сухого хліба... Жінка говорить, що ледве вимолила дозвіл на приїзд. Інших пускають, а її ні.



12-го травня 1939


Всюди повно донощиків. Якийсь чорт доніс, що ми співали український гімн, і сьогодні були вислухи. І мене взяли на "допит". Я запевняв, що то не гімн, а тільки співана молитва...

Сьогодні я наче паприка. Вліпив у морду одному нашому панкові "рутенові". Десятник став з ним "політикувати", і наш браток в мадярській мові запевняв, що ми чесні русини, "українці то ті другі... галичани... а ми добрі і вірні русини..." Я як це почув, то з другого кінця лечу, мов оса:

— Неправда, ти, свине, українці ми всі! — і бах!

Коли я "а табор росс селлеме" (злий дух табору), то хочу цей епітет заслужити... Диференціація вже була б давно розпочалася, бо мадярня постарається завжди роз’ятрити, і мусимо цю слабшу братію тримати в руках. Не наводжу їх імен, бо вони не зрадники, тільки дураки, врешті,терплять так само, як і ми всі.

Альмашій говорить, що нас, "мадярських горожан", не пустять... Це страшне!



Вівторок, 16-го травня 1939


Сьогодні по-перш зібрався гурток на подвір’ї і заспівав українську пісню, прекрасну, чудесну. Цим разом Андрій Ворон не витримав — вибухнув голосним риданням, як на днях я при гімні...

— Василю, все втрачено...

Описую дальше нашу мартирологію. Під враженням того страхіття годинами ходжу по подвір’ї, як дурний.... Переживаю... Боже, спусти на них кару за пролиту нашу кров, за наші страшні муки!

Дійшла чутка, що Василь Мірявець у Тячеві помер. Нещасний хлопець! Недавно вженився, молоде подружжя, здається, мають дитинку. Кажуть, що помер на запалення легенів. Може, й так, але до того спричинились побої і ця цементова долівка... Як з ним було зле, пустили додому вмерти... Ох, кати, проклятії кати!

Бідна пані Купарова прибула до табору шукати мужа. Тут його нема... вона вже вдова... Але про те не маю відваги їй сказати. Перекинулись кількома словами через пліт, але вояк мене відігнав.



17-го травня 1939

Серед подвір’я перевірка списків. Кожний викликаний має озватись по-мадярськи "єлен" (присутній), або "іт вадьок" (я тут). Галичани не вміють правильно вимовити, жандарми стоять з буками, потричі завертаючи, причому б’ють, як у бубон...

З Румунії приведено двох "німців". Це ж наші хлопці, Микола Шорм та Мирослав Григорчук. Досить необережні, бо з нами розмовляють по-українськи.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.