Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна




Василь Ґренджа-Донський

МОЇ СПОГАДИ


Життя іде вперед, час за часом минає. Один період спокійніший, інший бурхливий; один щасливий, другий бездольний. В одному відіграються події, які життя народу і самої країни штовхнуть вперед, в іншому періоді занепаде ввесь політичний, культурний і господарський розвиток; одна доба принесе щастя, друга запричинить страшні трагедії, не тільки одиницям, але і всьому народові.

Такі важливі події, сприятливі і ворожі розвиткові українського народу на південному схилі Карпат, відбувалися і на моїх очах протягом шестидесятиріччя, і тому, що, хотячи чи не хотячи, до багатьох подій заплуталася і моя особа, я багато бачив і зафіксував у своїй пам’яті і таке, про що широкий загал знає дуже мало, або коли і було загальновідомим, воно затерлося, забулося. Тому, на мою думку, для майбутніх істориків потрібно записати хоч дещо, щоб слід не затратився.

Колись мав я добру звичку — писати дневник. Але такий "дневник" не раз привів мене до неприємності, а навіть до нещастя. І тому я вже давно покинув писати дневник, носився з думкою написати хоч спогади. Це прискорили заклики моїх приятелів і земляків Мишанича Олекси Васильовича з Києва та Михайла Мольнара, щоб я написав свою автобіографію, але бачу, що розписався так нашироко, що це вже переливається через рамці звичайного життєпису однієї людини, і тому годі назвати цей твір автобіографією, назву його просто "СПОГАДАМИ", моїми спогадами, хоч і переважають в ньому елементи автобіографічного характеру.



НАШ РІД


Якось ще в 20-х роках цього століття, за чеського панування на Закарпатті, потребував я документ громадянства, бо чеським бюрократам треба було доказати, що я справді "автохтон". Батько ще жив, народився в р. 1872 у Воловому, але для такого "важливого" документу він був "замолодий", треба було, отже, шукати за дідом. Документ мого діда, Олекси, який після моєго міркування мав народитися десь около року 1826, я не знайшов. Зате на горищі грекокатолицької фари була стара, вже мишами погризена книга матрики, в якій я знайшов запис про одруження свого прадіда, на ім’я теж Степана (як і мій батько, бо внукам звикли давати ім’я діда), який народився 1802-го року... Ці документи тодішнім нашим можновладцям я предложив, і вже не могли викручуватися визнати мене за громадянина з повними правами.

Справа була в тому, що я деякий час перебував за кордоном (в столиці Угорщини — Будапешті), до того ще й боровся за комуну в угорському війську (про це пізніш), потім вернувся додому і почав писати, для панів не дуже приємні вірші (перша збірка "Квіти з терням", що вийшла в році 1923). Якраз через те начальство почало до мене придивлятись. Коли я панам тицьнув під ніс ці документи, з гіркою бідою видали мені документ громадянства.

Про цього мого прадіда багато мені — хлопчині — оповідав старий сліпий Шемет (про нього пізніш), теж подещо знав з переказу мій батько. Ця традиція нашого роду переходила з уст до уст, з батька на сина. Мій прадід походив з Молдавії, напевно, не з молдавського, але правдоподібно з українського села, що вказувало б і на саме прізвище "Гренджа" — (від кореня гринджоли-санчата).

В тому селі жив поміщик і мав стару, вісімдесятирічну бабусю. До цієї баби приділив поміщик мого прадіда — двадцятирічного сина кріпака і наказав чистим полотенцем підтирати бабі носа. Мабуть, була вона в стані або безрадної каліки, або божевільної старухи.

Довго не витримав мій прадід біля цієї противної баби і з Молдавії втік на Закарпаття, до Волового, та приєднався до полонинських чабанів-вівчарів. Чабани радо прийняли між себе здатного хлопця, на полонинах та на зимівках він пробув кілька років, аж доки не одружився з моєю прабабусею на прізвище Попович.

Нову кріпацьку сім’ю, очевидно, зареєстрував волівський поміщик, і він почав висисати соки з кріпацьких мозолів.



БОРОТЬБА З ПОПОМ


Мій прадід мусив мати войовничу натуру, бо мав неабиякий конфлікт і з попом. Знати треба, що вже і в ті часи експлуатував кріпака не лиш поміщик, але й церква, тобто піп здирав коблини і роковини всілякі, вимагаючи від селян працювати на церковному полі на попа. Через це постала сварка. І ось одного разу у мого прадіда померло дитинча, але піп відмовився похоронити малого мерця після тодішнього обряду. Вже четвертий день лежав малий мертвець на марах, і дармо мій прадід благав попа — піп від похорону відмовлявся.

Тоді мій прадід прибив віко на труні, взяв малу труну без попівської церемонії під паху, поніс на кладовище та без попівської кадильниці і "вічної пам’яті" закопав у землю. Другої днини рано-вранці взяв сокиру і пішки подався в столицю єпархії до самого єпископа.

— Владико, — сказав він єпископові, — забери свого попа з Волового, а як ні — то я тією сокирою його зарубаю...

Мій прадід знов пішки вертався додому. До Волового прибув третьої днини, але попа вже там не застав...



ДІД ОЛЕКСА


Був добрим дарабашем-плотогоном. Під час повені грянула дараба ниже Хуста на Тисі до скелі, зломила керму-опачину, його товариш скочив у Тису, щоб переплисти, але втопився. Мій дід не втратив нерви, сидів на дарабі, прив’язавшись до жердини, на якій висіли бесаги з харчами. Вирятувався тільки в Солноку в долішній Угорщині, звідки два тижні пішки ішов додому,

Мав самі доньки і лише вже під старість народився йому син (мій батько) Степан. З великою нетерпеливістю чекав онука, але не діждався, помер восені, а я народився навесні 23 квітня 1897 р.. Бабуся Параска ще жила кілька років і мене няньчила. Тямлю, коли вона померла.



ДЯДЬКО ШЕМЕТ


Зате найбільше зі мною зайнявся сліпий, старий дядько Василь Шемет, бо мої батьки були по роботах. Це був повдовілий чоловік моєї тітки (найстаршої сестри мого батька), вже й сам старик, до того ще й осліп. Він жив у нас і грався зі мною та доглядав, як міг, бідолаха-сліпець. Знав багато чудових казок, і я його залюбки слухав. Може, й через те, що був сліпим, оповідав мені так багато, щоб я не робив збитки та не бігав сюди-туди. Щоднини я йому докучав:

— Діду, кажіть казку...

Сліпого дядька Шемета я водив і на прогулянки. Одного разу дійшли ми до потічка, який був більш глибоким, ніж широким. Протікала туди вода "від Шмілової Мочарі" в напрямок до Ріки[* Назва волівської річки.]. Води було там інколи дорослій людині до коліна, а подеколи і до пояса.

Привів я дядька Шемета над цей потічок і кажу:

— Діду, зробіть широкий крок і переступіть ярок, бо у вас довгі ноги, а я перескочу. Я справді перестрибнув, а бідолашний дядько Шемет опинився в потоці...

Знов одного разу кажу я дядькові Шеметові:

— Діду, ось коробка сіркачів (тодішні сірники із смердячою сірчастою голівкою).

А він мені на те гукнув:

— Лиши їх там, де вони є зараз!

Діда я не послухав. Взяв сірники, чкурнув із хати і побіг під копицю соломи. Там почав запалювати, і, нехотячи, підпалив копицю соломи... На щастя, недалеко люди драницями (ґонтами) покривали нову тітчину хату, де й мій батько працював, з даху швидко побачили пожежу, прибігли і ледве погасили пожежу соломи, полум’я котрої вже поширювалося.


БЕЗТУРБОТНІ ДИТЯЧІ РОКИ


Матуся оповідала, що я тільки третього року почав говорити, вже думали, що я німий. Тоді під язиком лікар підрізав мені оболонку, і я зразу прорік слова... Своїми персами годувала мене матуся до півчетвертого року, бо було таке повір’я, що доки плекає дитину, доти друге не народиться. Справді, брат Михайло, випадково молодший мене на чотири роки. Вже й сам пам’ятаю, як я носив за матусею стільчик, щоб собі "поссати солоденького маминого молочка". (Мабуть, через те в мене таке залізне здоров’я, думав я собі, особливо в концтаборах). Хоч часто і по зубах дістав, як її вкусив зубами, хоч і наївся "токанчику з коров’ячим молочком", зате на завершення поліз до мамчиних грудей...

Пустої верховинської землі під полонинами та в селі в тата трохи було, теж і по дві-три худібки, одначе свого хліба ніколи не вистачало більше, ніж на півроку. Треба було, отже, не тільки хліба докупувати, але й податки панам заплатити. Через те батько щороку влітку працював лісорубом, часто в Галичині, в Семигороді, а навіть в Боснії (теперішня Югославія). Навесні й осінню був дарабашем-плотогоном на Ріці й Тисі, взимку працював при звожуванні колод. Все ж у липні-серпні обов’язково був дома, щоб накосити сіна. Під полониною Миршею, у Прохіднім була в нас сіножать, а навіть курна хатина без печі та стайня-зимівка, яку ще побудував мій дід. "Затінею" звалась ця наша сіножать, сюди батько щороку брав і нас, дітей, з собою, щоб було кому доглядати на корівку при сінокосах. Матуся щоднини верталася в село, готувала на другий день харчі і другої днини приносила та помагала сушити і згрібати сіно. Для неї була це вичерпуюча робота, бо "Затінь" від села була самою рівниною на кілометрів п’ять, а берегами ще на два до того.

Дуже любив я літувати на цій "Затіні", звідки був чудовий вигляд: і на Миршу, і на Кам’янку, і на Гропу, а навіть на далеку Боржаву. Гуляв я по грунях і самотою. Десь чотири- або п’ятирічним пустився я і в полонину Миршу, але заблудив, аж собака мене віднайшов за нюхом... Гірську природу, гори і полонини, дикі квіти, сріблясту воду в бистрому потічку, що стікав з Мирші я вже тоді прямо обожував. Тільки недалечкого Вовчого Потока боявся, бо справді думав, що там повно вовків. Мій батько мав чудовий голос. Куди ходив, туди співав. Було, косить і співає, а люди-косарі по узбіччях прислухаються і гукають:

— Штефане, кинь косу і співай, ми тобі готові потім помогти.

Цю поготівну поміч батько ніколи не використав, косив сам і... співав. А вечорами, лаштуючи нам — дітям — вечерю, співав нам коломийки, старинні вівчарські пісні.

Одного разу — було це насередині вересня — староста села, старий Липей (батько розбійника Ілька Липея), маючи добрі стосунки з моїм батьком, ідучи побіля нашої зимівки на своє поле в Дешеві, гукнув на мого батька:

— А ти свого сина чом’ не записав до школи? Мій Ілько вже два тижні в школі.

— А я й забув за те, — відповів мій батько.

— Ну, роби, як хочеш. Ані попа, ані дяка з нього не буде, а скотарити, дараби гнати та косити може й неграмотним.

— Ні, до школи він повинен ходити! — відповів батько. Він собі, мабуть пригадав, як йому було важко жити на світі неграмотним. Хоч він підписувався "хрестиком", зате, щоб його у лісовій роботі різні шахраї та підпанки не обкрадали, із власної пильності добре вивчив не лиш самі цифри, але й умів собі вирахувати і "кубики" (м3). Пізніш переді мною тим завжди хвалився.



В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ


В такому великому селі, як Волове, та ще й у центрі району, до якого належало 27 громад, була тільки єдина початкова церковна школа, все ж українська. Закладали тоді й угорську початкову школу для дітей урядовців та торгашів, приманювали туди й українських дітей, одначе українські селяни, самі майже вповні неграмотні (на пальцях двох рук можна було полічити тих, що сяк-так уміли читати), клали якийсь відпір. Хоч і не була то національна свідомість в повному значенні того слова, все ж був то спротив і ненависть супроти тих, що їх гноблять та денаціоналізують.

В цій українській школі вчителював "півце-учитель" Денис Бокотей, родом десь із околиці Білок. Хоч ані він не був вповні національно свідомим, все ж на ті часи багато зробив, навіть своїх дітей не пустив до угорської початкової школи...

Коли батько мене увів до школи, Бокотей покрутив головою і сказав:

— Спізнився, Степане, адже самі бачите, що школа вже переповнена.

Тато почав упрошувати, учитель роздумував і потім сказав:

— Знаєте, що? Зробіть лавичку і принесіть завтра до школи. Посадимо його десь у куток.

Підійшов до столу, взяв книгу і записав мене до першого класу (школа була шестикласна). Не пригадую точно, скільки нас там було всіх, але десь біля 70, певно, нас було.

Батько поспішав додому. Ще тієї днини розколов відрізок колоди, сокирою трохи обтесав, потім великим свердлом провертів чотири діри і забив туди ніжки.

Другої днини, вже зранку, приніс батько ту лавку до школи, взявши й мене з собою. Коли учитель побачив те страховище, трохи усміхнувся, але не бажаючи собі образити мого тата, прийняв ту лавку. Як тільки батько відійшов, учитель лавку наказав викинути зі школи. Шестикласники потім винесли ту незграбну лавку до дровітні на топливо, а мене Бокотей посадив на порожнє місце першої парти. Тих порожніх місць постійно прибувало, бо хтось з дітей похворівся, зледачів на втіху деяких батьків, що й самі на день-два затримали учнів вдома, чи то з коровами піти восени або навесні, чергуючися з іншими, або на якусь домашню роботу. Таким чином, я мандрував з парти до парти на вільні місця, аж на біду — школу навістили хвороби кір та задавка й інші пошесті (дифтерія, скарлатина тощо), — бо тодішні буржуазні начальства мало дбали про народне здоров’я, особливо про здоров’я "бунтівничого" верховинського населення, чимало дітей померло, і я вже мав вільне місце в парті.

В першому класі я був чи не найгіршим учнем. Букви прочитати я вмів, але сполучувати їх у склади та слова я ніяк не міг. Про причину я додумався пізніш: моя відсталість полягала в тодішній неможливій системі — крім прочитання певної букви, треба було її ще й показово відмітити. Так, наприклад, прочитавши букву "ґ", рівночасно зі звуком треба було пальцями показати на ґудзик; при букві "к" покласти на голову долоню і зробити, неначе у півня (когута) гребінь, при букві "н" — зловитися великим і показним пальцями за кінчик носа... Це було таке складне, для першокласників незрозуміле, адже всю увагу треба було звертати на ті показані значки. Згодом, через кілька років, цю дурну систему, на превелику радість не лиш учнів, але й педагогів, шкільне начальство Угорщини скасувало.

Після закінчення шкільного року, я не тільки мій перший "Буквар", але й читанку з наступного навчального року, яку я дістав від Бокотейового сина, Кирила, на літо поніс у "Затінь". Тут, ходячи з коровою та ялівкою, без того, щоб робити рухи з показуванням значків ("півнів" та "ґудзиків"), сам від себе прийшов на те, як складати букви у слова. За ті два місяці канікул перечитав, може, разів десять не тільки ті дві книжки, але й пошарпаний старий календар з року 1903-го (це число неначе й тепер бачу перед очима), який матуся принесла в "Затінь" від куми Путрашихи, щоб було до чого завивати сир та масло... Тільки раз дістав я від батька березовим прутом по руках:

— Чорти б узяли ті твої книжки, он ялівка у вівсі! Робить шкоду, а він собі читає!.. Спалю ті чортівські книжки!..

Батько був обурений за те, що худобина робила шкоду і в картоплі, і в капусті, і в вівсі... інакше не боронив мені читати. Навіть вибрав із "череса" (широкий ремінний пояс) всілякі посвідки, щоб я прочитав, одначе я, крім цифр, не второпав скласти ані одне слово.

— Чортина, як це з тобою, — сварився батько, — в календарі прочитаєш, а ці "цедулки" ні. Бідолаха, батько не знав, що всі ті посвідки, підтвердження, документи були писані латинськими буквами в угорській мові, які я ще не пізнавав. (Дошкулили вони мені пізніш).

Вернувшися до школи в другий клас, я, на велике здивування Бокотея, читав зовсім плавно.

— Хто тебе навчив, хлопче, так читати?

— Я сам прийшов на те, але значки показувати не вмію...

Бокотей мене зразу перевів до третього класу, до другого вже ані не записував...

Школу я надзвичайно любив, і коли батько наказував іти з ним привезти сіно, привезти картоплю, урожай з поля тощо — зрозуміла річ, що в школу я в ті дні не пішов — я плакав...

В цій школі я скінчив шість класів. Найбільше я намучився з молодшими річниками, бо вчителеві треба було помагати вчити менших, адже 70 учнів на одного вчителя — це було понад його сили. Інколи помагали йому і його старші діти, що ходили до середніх угорських шкіл в Хусті, або до "пропарандії" в Ужгороді, готуючись теж на вчителів, але це були тільки короткі їхні канікули або примушені "відпустки" — посилали їх додому "по гроші" за навчання. (Тоді за школу треба було платити). Доки старий Бокотей назбирав грошей за харчування його дітей в інтернаті та за шкільне, син або доня пробули вдома і кілька тижнів, помагаючи батькові в школі. Все ж, найбільше помагав йому я та другий визначний учень Михайло Карпа (пізніше став лаборантом в аптеці і власними силами вибився на урядовця, на жаль, алкоголь і вслід за тим туберкульоз понесли його молодим до гробу). Карпа мав ще молодшого брата, Олексу, надзвичайно талановитого різьбяра, що вже тоді вирізував звичайним ножиком і різцем цікаві голови на дерев’яних люльках, шкатулки, коробочки. Різьбу він полюбив назавжди, пізніш став із нього ще й тесляр-самоук, будував дерев’яні школи, церківці (його цікава невеличка церква в приселку Запереділлі стоїть і до сьогодні). Коли б не буржуазний лад, з такого талановитого різьбяра міг стати скульптор або архітектор великої слави, а так... Буржуазні порядки і лад запропастили талант і хист не одного бідного хлопця!



УЧАСНИК РЕВОЛЮЦІЇ 3 р. 1905 НА ВЕРХОВИНІ


Десь кінцем року 1905 появився на волівській Верховині "мацкаль" (москаль). Хто він був і як він звався — того ніхто не знав. Люди говорили тільки те, що він "із Росії" та що його "мацкальський цар прогнав".

Ходив він у селянському (бойківському) вовняному сіряку та білих вовняних штанах, але на відміну від селян, які ходили в постолах, він мав чоботи. Коли я вперше його бачив, на голові мав він чорну шапку — "бирку". Був він не тільки майстром на всі руки, але й розумною людиною. Безперечно, мусив він походити з тих свідомих українських робітників, які організували революцію 1905 р. в Україні, які безупинно вчились, багато читали, бо справді цей "мацкаль" був всезнайком.

Верховинські селяни його дуже поважали, радилися з ним, маючи до нього довір’я. Він умів виконувати всілякі роботи: обруч зробити і натягнути на бочку, коня підкувати, прибити підошву на селянські діряві, поношені постоли; умів сукно викраяти на сіряк; із шматка заліза зробив долото, різець, такий, щоб можна ним з дерева видовбати і вирізати "солянку" на "ропу" (сольова вода з марамороських джерел, яку за старими правами мараморощани мали право із Шандрова привозити і вживати замість солі); на точилі вигострив сокиру, змайстрував коробку на тютюн; навесні і влітку зробив топорище на сокиру, на цапіну ["Цапіна або сапіна — інструмент лісорубів.], кісся на косу, держак на серп; деяких навчив збирати лікувальне зілля, навіть до фельдшерства розумівся — порадив хворому, варив чай з билин, а навіть витягнув болячий зуб. Зумів порадити і тоді, як похворіла худобина. У Воловому раз я бачив, як хворому коневі прив’язав грубий патик до морди, неначе "зубадла", і наказав бігти з ним по толоці. Може, й не від того, все ж кінь виздоровів.

Прибув і до Волового, але стримувався тільки у старого, письменного Федорича, який тоді поважався в селі найрозумнішою людиною, бо замовляв із Будапешта єдину тоді українську тижневу газету "Неділю". Ця "Неділя" тоді до Волового приходила... в двох примірниках! (Крім Федорича, замовляв і брат мого хресного батька, старий Путраш-Баранчук, теж один із письменних людей).

Як я пізніш довідався, старий Федорич, який разом з Путрашами-Баранчуками співав у другому криласі (в першому дяк — "півце-учитель" Бокотей із нами — своїми учнями), не був задоволений церковними обрядовими книгами і радився з "мацкалем", звідки дістати справжні православні книги, як ось: Євангеліє, Апостол, Типикон, Літургія Івана Золотоустого, Псалтир, а для письменних людей Житіє святих, чистою українською мовою. Теж і свої календарі хотіли мати, які б порозуміли, но календарі "Юлія Фельдешія" з Унгвара (Ужгорода) не подобались, і, не так через своє неможливе "язичіє", як через своє мадярофільство і вихвалювання короля та уніатських попів. "Мацкаль" Федоричеві порадив виписати всі книги із Києва. Дав адресу і, здається, сам зробив і замовлення: на адресу куратора Липея та Федорича — церковні обрядові книги, на адресу старого Путраша-Баранчука — книги для приватних осіб, а ще на адресу молодшого Путраша-Баранчука-селянсько-робітничі календарі. Звідки були ці календарі — не знаю, бо вони десь "пропали", ані Путрашів співаник українських пісень не дійшов, про який він так мріяв.

"Мацкаля" на вулиці ніхто не бачив, гурти людей він обходив, мав тільки довір’я до селян в околиці, якнайдальше від "чорнокнижників" (так прозивали селяни угорську бюрократію). До Волового зрідка показувався, здержувався по глухих селах, де не було ні нотаря, ні "пір’яників" (так прозивали селяни угорських жандармів, що мали на твердому капелюсі пір’я з хвоста півня).

Замовлення на книжки пішло. Та дармо Липей, Федорич та Путраші чекали. Десь аж за рік на адресу Путрашів у великих ящиках прийшли церковні обрядові книги, прекрасно видрукувані на гарному грубому папері двокольоровим старослов’янським шрифтом. Не встигли ці передові люди зібрати гроші і заплатити післяплату, як прийшли жандарми і забрали всі книги. Календарі і "Пісенник" мого хресного батька десь "пропали". Почались допити: хто порадив, хто дав адресу, хто замовляв...

Більше про "мацкаля" ніхто не чув, він просто пропав без сліду. Чи його арештували угорські жандарми, або сам кудись подався в безпечніше місце — про це я ніколи не довідався.

Рік або два мандрували ті книги з одної інстанції на другу, їх суворі цензори перевіряли, люди самі організували депутації до "владики", до "фіюшпана" (начальника комітату, — таких комітатів саме тільки Закарпаття без Пряшівщини мало чотири: марамороський, березький, угочанський та ужгородський).

— Вже виходили собі ноги, а книг немає, — скаржився було Федорич, до якого я залюбки ходив, бо він щонеділі уголос читав нам газету.

Все ж, нарешті, церковні обрядові книги прислали, але треба було з них вирізати різні "моленія" за царя Росії, за Синод, за православну церкву тощо. Ті книги, мабуть, і зараз знаходяться у старій волівській церкві. А календарів і "Пісенника" немає й до сьогодні...

Коли ходив "мацкаль" по Верховині, було кому й порадити, верховинці знали й про те, як "руський цар" наказав стріляти у робітників, як руський народ вже царя не хоче, а хоче вибрати собі таку владу, яка б розділила панську землю селянам, а фабрики віддала робітникам... Говорилося про це неясно, газета "Неділя" про те не писала, одні й вірили, другі дивилися з недовір’ям: "Хто зможе від таких великих панів відібрати майно? Адже наші лісники графа Шенборна бідних людей у пику б’ють навіть за хворост (хмиз), якщо хтось посміє в "Козяї" або під "Куком" його назбирати. Запишуть і сиди днями або й тижнями у тюрмі, або іди пиляти поліна начальникові, а наніч лягай на порожні дошки-нари в "темниці", де повно блощиць по стінах..."

Та були й такі, що вірили у таку можливість, бо їм "мацкаль" говорив, як то вже раз не тільки прогнали, але й голову зрубали французи своєму королеві...

Тепер "мацкаля" не було, освідомлюючу працю живим словом

між неграмотними верховинцями не було кому вести та скерувати на шлях соціального та національного усвідомлення. "Письменні" люди, здебільш ті багатші, більш інстинктивно, ніж свідомо, скерували ненависть проти поневолювачів на шлях "православія", гуртуючись без проводу інтелігенції, протестуючи тим і проти здирства уніатського попівства, що здирало з своїх "парафіан" коблини і роковини (тобто річні оплати).

І коли в році 1913 скандальний, так званий "сигітський процес", оцей звичайний, і своїм змістом невинний "православний рух", угорська державна прокуратура здекларувала за державну зраду проти Австро-Угорської монархії в користь Росії, засудивши невинних селян на сотні років тюрми, то одною з іскор розпалення вогню національної свідомості українського верховинського населення і його ненависті проти поневолювачів був і "мацкаль", були і книги з Києва, які завжди тягли серце "найменшої доні" до рідної нені України і її славної столиці — Києва...

Не був це тільки релігійний рух, але був він більше протестом проти шаленої денаціоналізаторської мадяризації, яка розпочалась законом міністра "культури", автором котрої був сам міністр граф Аппоні.



"ЛЕКС АППОНІ" В ПРАКТИЦІ


Здається, в році 1907 будапештянський панський парламент ухвалив денаціоналізаторський закон графа Аппоні, яким було знівечене шкільництво національних меншостей (крім хорватів, що мали автономію). Між іншими знищене було й українське шкільництво. Українським школам скасували державні субвенції, їх могли втримувати тільки громади, під доглядом церкви. Середніх шкіл вже й перед тим не було, а тепер біда навістила й початкові школи. А навіть на цих "греко-католицьких" початкових школах завелась угорська мова, як обов’язковий предмет, українську мову затискали в кут, спершу учбовий матеріал викладався три дні в тижні українською мовою, пізніш — після обіду, врешті — тільки в суботу. Постали угорські державні школи, куди втягали й українських дітей. На чотири роки пізніш мій брат, якщо не хотів залишитися вповні неграмотним, мусив іти до початкової угорської школи.

Така "церковна громада" була бідною для того, щоб утримати школу на своїх коштах. Настали такі часи, що батьки дітей були зобов’язані привезти віз дров, а хто не мав тягла, то учень щоднини мусив приносити хоч півполіна дровини на вогонь до церковної школи, щоб вона була стоплена. І самі вчителі перед злиднями втікали до державних угорських шкіл, а ті, що залишилися, робили з любові до свого народу, і сяке-таке існування їм забезпечувало дяківство. Таким робом шалена мадяризація провадилась планово і при тому безпощадно. Уніатське попівство принаймні на 90 відсотків гнало воду на млин угорських денаціоналізаторів, а навіть І саме почало денаціоналізувати. Конкретно: третя українська єпархія з осідком у Гайдудорогу дала перекласти обрядові пісні, як от всю "Літургію Івана Золотоустого", "Вечірню", "Утреню" та ін. на угорську мову, залишивши при тому старі мелодії, і вповні перейшла із старослов’янського ритуалу на мадярський. Заявила, що населення єпархії е "греко-католицькі мадяри". На головного мадяризатора, каноніка, поповнено бомбовий атентат.

Та й ужгородсько-мукачівські владики, на чолі з такими магнатами, яким був єпископ Фірцак, друг міністрів та угорських графів, провадили діло до національної загибелі українського народу на Закарпатті.

Дійшло до того, що пізніш угорські можновладці при асистенції уніатських єпископів та попівства заборонили і нашу рідну азбуку, щоб уповні відірвати Закарпаття від рідного Сходу.



ДЯЧКОМ І БАТРАЧКОМ


Після закінчення шостого класу, намовив мене Бокотей, щоб я вступив до нього "на службу" на помічного дяка: читати Псалтир над мерцями, співати на похоронах, теж і на щоденних найманих літургіях у церкві, за що парафіяни платили — попові один злотий (2 крони) та два буханці хліба (білого), дякові півзолотого та один буханець.

За весь той час мені не дали ані один буханець, хоч інколи за "книшами" слинка мені текла. Купа Бокотейових дітей вже по дорозі вирвала мені з рук буханець та бігла додому, б’ючись та сварячись за "калачі".

Бокотей став для мене експлуататором, бо я не тільки ховав мерців, особливо в бідних приселках: Стригальнях, Поточині, Запереділлі, куди на десятки кілометрів не зробив дорогу ані дяк, тим менше піп, хіба що здерли в рідні високу оплату, щоб поїхати каретою або взимку саньми. Я, прибувши пішки додому, повинен був і накормити худобу та коні, вичистити хлів, возити гній, пиляти та колоти дрова... Батько мій гнівався, кликав додому, щоб я, як первородний син, трохи поміг. Але я сказав, що в Бокотея маю сякутаку книгозбірню, де я можу хоч вечорами щось прочитати. Крім того, Бокотеїха давала мені достатньо наїстися (горох, квасоля, капуста), а вдома в батька інколи ані хліба не було, навіть не було за що купити гасу до "сліпані" — лампи без скла. Моя матуся за все своє життя не купила ані кілограм цукру, а Бокотеїха все ж інколи дала й горнятко солодкого кофе з молоком. Вдома нас семеро дітей часто й недоїдало. Всеньке літо ходили ми босаком.

Важка праця слуги для мене — дванадцяти-тринадцятирічного хлопчини, була над мої сили. Витримав я у Бокотея тільки два роки. Все ж багато я скористав при допомозі його синів, що вміли і по-мадярськи. (В Бокотеїв вдома розмовлялося двома мовами). Бокотей для своїх дітей купував книжки з умовою, щоб діти їх прочитали. Потім були повинні переповісти зміст. (Тактика педагога). Одначе діти Бокотея були ледачі до читання, книжки перечитував я, потім сяк-так сказав їм короткий зміст (бо весь зміст не розумів), і вони побігли похвалитися своєму батькові. "Зміст тієї книжки такий і такий ..."



ЛИСТОНОШЕЮ


Було це в році — здається — 1912, коли від Бокотея взяв мене новий місцевий поштмістр за сільського листоношу. Не була це державна служба, ані "систематизоване" місце, був тільки поштмістр і його помічник, який мав, крім обслугування пошти, й фонди на кінний транспорт пошти з Н. Бистрого до Волового (30 км), а теж і на доручування пошти. Він мав право тримати сам коні і візника, але звичайно орендували то інші, вимінюючи вичерпані коні і по тричі за рік.

Я спав у конторі біля пакунків та запломбованого мішка з листами та цінностями. Щоднини о годині 5-ій ранку будив мене візник, я йому видав всю пошту, потім сталеві двері залізної "коробки" поштового возу замкнув я на ключ, трохи знов поспав, якщо не розбудила мене куховарка принести дров, які я ще вчора напиляв та наколов, або якщо не погнав мене хазяїн у городець з мотикою садити картоплю, копати городину або поливати квіти. Інакше, я помагав на пошті: перебирав та важив пакети, розділював виїзну пошту на сектори залізнодорожних ліній, потім доїзну пошту собі розділив і пішов селом доручувати. А як було трохи вільного часу, то читав всілякі газети та журнали.

Поштмістр не мав дітей, але була там у них годованка, якась сирота, на два роки старша за мене, панна Бабціка (Ляля) Молнар. Виховували вони її змалку і так само експлуатували її, як і мене — вона обслугувала телефонну централю, приймала і відсилала телеграми, через день приймала гроші, рекомендовані листи, пакунки, інколи послали помагати куховарці, а вечорами хазяї — на прогулянках, по забавах, а бідна дівчина до десятої години біля апаратів. Працювала їм за харч та одяг.

Дуже тішилась вона тому, що принаймні я сиджу з нею. Вбігла до кухні, принесла мені коли не теплу вечерю (я був на службі без харчів, раз їв, раз не їв...), то хоч шматок пшеничного хліба, солонини, ковбаси тощо. Любила мене, наче рідного брата, а може й краще. Я мав тоді років шістнадцять. Порадила, який одяг купити (тоді вперше мав я на собі міський костюм), купила мені білизну, навчила в’язати краватку. Цяцькалася зі мною, інколи й погладила мене, мов мале хлоп’я, робила мені зачіску — взглядно порадила, як зачісуватися.

Коли в р. 1914 вибухла перша світова війна і російські війська зайняли Верховину, пошта евакуювала. Я хотів залишитися, бо цікавили мене російські солдати, одначе Бабціка боялася за мене і своїми лагідними словами приневолила мене іти з поштою.

Три місяці пробули ми в Дебрецині у східній Угорщині. Не маючи роботи, я тинявся по місту, шукав греко-католиків — мадярів, тобто змадяризованих русинів, знайшов їх в самому тому великому місті (біля Ніредьгази, Маріаповчі є їх ще більше). В Дебрецині говорив я з ними, був і на Руській вулиці (Орос уцца), старші ще вміли сяк-так говорити по-нашому, але молодь вже була для нас пропаща.

Коли австро-угорське військо разом з німцями змоглися на наступ, прорвали фронт і виперли російські війська з Мараморощини, вернулися і ми з поштою. Вдома були великі зміни: все порозбиване, понівечене. В Запереділлі мою племінницю королівські гонвейди застрілили і вкинули у Ріку. Труп плив якихось 40 кілометрів, в Горінчові добрі люди виловили її труп з води і поховали. Залишила сироти. Причина убивства була та, що коли в цей невеличкий гірський приселок увійшов 5-й гонвейдський угорський полк, козацькі частини відступали, але на її хаті залишили російський прапор. Гонвейди підозрівали жінку, що вона давала ним сигнали російським військам ...

Шибениці в Торуні, в Прислопі та в інших селах бойківської Верховини (а теж і на Гуцульщині), розстріли, страшне переслідування, побої, арешти та знущання невинних селян, яких інакше й не називали тільки "муска" (москаль), були на денному порядку...

При допомозі цієї щирої дівчини на пошті я почав заочно вчитися, щоб мав хоч чотири "горожанки" (дві мені зарахували, бо закінчив був ще в Бокотея шестикласну початкову школу, що рівнялось, крім початкової, і двом класам середньої школи. Виписала мені потрібні підручники в угорській мові, навчаючи мене й сама що вміла та помагала вивчати ту, для слов’ян трудну мову.

Якраз в тих часах я прийшов до дальшого стосунку з українською літературою, бо ще перед тим, ніж вступив на пошту, був я на галицькому боці Карпат і то в Осьмолоді, недалеко Вигоди, де батько працював лісорубом. Потім по-друге пішов я з дітьми у галицьку "Людвиківку" (теж недалеко Вигоди) з лісосадіння, де був зайнятий лісник на прізвище Підберецький, родом із сусіднього села — Поляни. Після закінчення роботи підлітки вертались назад, а ми два з моїм другом і ровесником Василем Гримотом залишились робити для якогось польського графа мисливські стежки для полювання. Не маючи досвіду з робленням "контрактів" на письмі, нас обікрали. Сумно верталися ми додому, маючи всього по десять золотих (20 австро-угорських корон) зароблених грошей, і то за все літо.

Але це друге, довше моє перебування в Галичині було для мене корисним. Я кілька разів був у м.Долині, в Болехові, в Готові, тут купив "Кобзар" Шевченка, календар, Сонник. Навіть в році 1913, коли я вже служив на пошті, позиченим велосипедом поїхав я у сусідню Галичину, границя котрої від нашого села була на яких 25 кілометрів. Правда, хоч то була одна монархія, кордон погранична сторожа добре стерегла. Навіть не дуже пускали ані "на прощі" до Гошова, а вже перенести з Галичини книжку, тютюн — не дозволяли. За це суворо карали і конфіскували "товар" зразу на місці, не дозволяючи перенести ані "побожну" книжку. Угорське начальство боялося галицьких книжок, як вогню, у них все було "муско": і люди, і книжки... За тютюном лазили людям по кишенях і забирали від прочан книжки, а навіть, як довідалися, що хтось вдома має, то й того тягли на відповідальність та забирали. Особливо після "сигітського процесу", про який я вже згадав.

А ось тепер російські війська у Волівщині залишили чимало російських книжок. Пізніш стаціонували тут і галицькі "усуси", ті українських книжок залишили найбільше: белетрію, календарі, співаники тощо. Наша азбука ще тоді не була заборонена, багато з молоді вміло читати, співати. На вечорницях, біля кудель та вишивання оповідали, поспівали, посміялися, інколи й дещо прочитали, найбільш із дурного "Сонника", хоч серед злиднів і страждань не дуже було до сміху, все ж були то свого роду літературні вечори, де переважала словесна творчість (казки, гуртові забави та ін.).

В р. 1915, маючи вже "горожанку" (неповна середня освіта), за намовленням поштмайстрової годованки, Бабціки, я своєму шефові вніс "ультиматум"-пропозицію: більш я не буду дрова пиляти, в городці працювати та розношувати пошту — хочу бути практикантом, навчитися на поштового урядовця, адже знаки "Морзе" я вже знаю, вмію вже вислати й прийняти телеграму на апараті, теж обслуговувати телефонний центр (Ляля навчила) та приймати рекомендовані листи.

Поштмістр на це не погодився, може, й фондів на те не мав, тоді я залишив службу на пошті і виступив за адвокатського писарчука в місцевого адвоката д-ра Коломана Катрича.



НА ФРОНТАХ В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ


Писарем в адвоката був я тільки два місяці, бо на осінь погнали й мене на заріз, як гарматне м’ясо. З 12-им гонвейдським полком попався я на російський фронт, бідував всю зиму й літо 1915/1916 р., бажав попасти в російський полон, але не щастило. Знаменитий російський генерал, Брусілов, в червні 1916 розпочав наступ, і австро-угорські війська тікали суньголов. В серпні того ж року був я важко ранений, куля пройшла грудьми, провертіла легені у двох місцях. Коротко був я в лазареті в Холмі, звідти попався до військової лікарні в південній Угорщині Чот. Там знаходився, паралельно з тимчасовим госпіталем для австро-угорських ранених, і величезний табір для російських полонених офіцерів і солдатів. Якраз з цього табору, десь на півтора року раніш, втік російський генерал Брусілов, що тепер гнав війська "центральних держав" з Росії далеко на південь та на захід.

Це був величезний табір. Полонених солдатів водили на сільськогосподарські роботи поміщикам. Офіцери мали сякі-такі привілеї. Мали школи самоосвіти, курси мов, знаменитий хор. Тут, поперш в житті, почув я справжній хор російських солдатів й офіцерів. Співали російські та українські пісні так прекрасно, що я був би біля колючого дроту залюбки стояв годинами. Так я і познайомився з полоненими і через пліт колючого дроту почав з "хохлами" брататись, зразу перекликатись, потім і говорити крадькома. Деякі були цікаві, звідки я вмію по-українськи, тоді я їм оповів про наш народ в Угорщині що тільки знав.

Полонені дуже бідували, терпіли голодом. З Волового панна Ляля посилала мені це і те, теж мали ми і кращий харч, через колючий дріт російським полоненим подавав я злишки хліба, сиру, сала, бо полонених годували погано. Потім і від офіцерів приходили, щоб купити їм цигарки, чай, мило, деякі прилади, рушники, папір, блокноти та інші потреби щоденного вжитку. Робив я це радо, без найменшого матеріального заінтересування, адже можна було те робити наприхапці, в незначній кількості.

Одного разу, під час отакого свого "пачкування", мене приловлено, вигрожували, що пошлють на фронт, бо стосунки австроугорських вояків з російськими полоненими були заборонені. Таких стосунків, правда, багато не було, адже мало хто вмів з ними договоритись. В мене зроблено трус, чи нема "якихось матеріалів, або чи не хоче якийсь новий Брусілов утекти з табору полонених...". Мене негайно послали у воєнний госпіталь до Будапешта, поперш до бараків-шпиталю імені "княгині Августи", згодом до іншого госпіталю, який знаходився в палаці будапештянської біржі. Тут я пробув більше року. На фронтах та в госпіталях навчився "ходити між дощем і не змокнути". Хоч давно вже був я вилікований, моя працьовитість (і трохи протекції) допомогли мені дістатись до канцелярії цього госпіталю (в господарський сектор). Я працював і старався вчитись, бо записався екстерністом у торговельну школу. Шеф-лікар, слов’янин, на прохання господарського управителя лікарні, мене з милості тримав у числі пацієнтів (бо управитель потребував мою, трохи вже "фахову" працю). Тому при різних перевірках здоровельного стану ранених завжди мене він кудись "послав".

Все ж, одного разу й на мене прийшла черга. Вилікуваного дальше вже не змогли тримати в госпіталі, тому в листопаді 1917 послали й мене "до кадру" у місто Егер (пз. Угорщина), а звідти в січні 1918 з новим походовим батальйоном попався і я на румунський фронт. Тут, в семигородських Альпах, в лютому, бродили ми в снігах по пояс, але вже наприкінці лютого 1918 кинули нас на фронт італійський.

Північна Італія була тоді окупована австро-угорською армією. Батальйон нашого 12-го гонвейдського полку був вже приділений до новоутвореного полку 313 і був приміщений у підгірське італійське село під Альпами Чівідале дель Фріулі на лінії Гориця-Удіне.

Тому, що вже мав я закінчений другий клас вже згаданої торговельної школи, приділили мене до провіантури. Мешкав я в італійського селянина, який добре володів словенською мовою. Сім’ю цього бідолашного селянина-робітника (каменотеса) харчами я підтримував, бо цивільне населення окупованої території терпіло злидні, поїдало щурів, котів, а навіть гадюк, яких тут було доволі, не говорячи вже про такі "делікатеси" як жаби та інша подібна погань.

В Чівідале подав я заяву на кількарічну дальшу військову службу, бо військові порядки і дисципліна мені подобались. Крім того, боявся я і з причин майбутнього існування, вже було помітно, що війна, так чи інакше, незабаром скінчиться, і може настати безробіття.

Десь під кінець весни 1918, на моє нещастя (при тому і на велике щастя), я захворів, дістав високу гарячку. Хазяїн був тої думки, що мене вкусив скорпіон, які вільно лазили по стінах і були навіть смертельно-небезпечними, особливо влітку.

Чи це була правда, я не знаю. Все ж мене відвезли до госпіталю в м. Удіне, і під той час наш "маршбатальйон" пішов на фронт. Тішився я, що так воно сталось, бо побут на фронті вже мені "був в печінках"

Тому, що тоді дизерція була на денному порядку — адже під час переміщення нашого батальйону з Семигороду до північної Італії третина вояків повтікала, хоч деякі вагони замикали, бо сторожівартові теж були ненадійні (вибрали підлогу з вагона і так зникли) — з госпіталів вже не посилали до осідків полкових кадрів, але вилікуваних та не так важко ранених гуртували та заділювали до різних частин.

Маючи сяку-таку господарську освіту, як постачальника заділили мене до господарської управи 70-ої гонведської доповняючої дивізії. Пощастило і звідси дістатись на різні курси провіантури. (З тактичних причин, щоб не послали на фронт, я й перед тим просто рвався на можний, хоч і не так важливий курс). З підофіцера я "стрибнув" на старшого сержанта, а це для мене, скромного і бідного хлопця, була "кар’єра".

Таким чином я не попався за ріку Піаву, де в червні 1918, під час наступу, в розлитих повенях тієї ріки втопилося біля двісті шістдесят тисяч австро-угорських вояків. (Були такі слухи, що стратегічний план прозрадила дружина короля Карла ІУ-го, королівна Зита, яка походила з італійського княжого роду. Розповсюджувачів цих вістей розстрілювали).



ОПОВІСТНИКИ ВЕЛИКОЇ ЖОВТНЕВОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ


Під осінь на італійський фронт прибули "гаймкерери" — тобто поворотці з російського полону. Як відомо, на рік перед тим великий Ленін здійснив мрію пролетаріату всього світу — в Росії взяла верх Жовтнева революція, і першим декретом Леніна була відозва до всіх народів, які ведуть війну, "мир без контрибуції".

Австро-угорські полонені вернулися додому з російського полону. Що з того, коли їх погнали знову на заріз!., на італійський фронт.

Поворотці ті були першими сповістниками про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, оповідали зовсім інакше, ніж писали австро-угорські газети, говорили правду і про ті поміщицькі порядки, що панували за царя Миколи II, і про декрет миру, і про розділення поміщицької землі між селян, і про конфіскати фабрик, заводів та інших середників великого капіталу. Ці поворотці були першими вчителями австро-угорських вояків, вчили, агітували, намовляли заводити і в нас такі порядки, як у Росії.

Австро-угорська команда та реакційні офіцери теж не сиділи безчинно: почалось переслідування розповсюджувачів тих вістей, розстріли та інші присуди на страту. На фронті кипіло, варилось, менші і більші частини відмовлялись послуху, здавалися італійцям в полон, не хотіли іти до наступу.

До того австро-угорський цісар Карло кінцем жовтня 1918 абдикував, постала революція в Празі, детронізували Карла IV-го й угорці в Будапешті і революційний уряд в Угорщині перебрав граф Мігаль Каролі. На Закарпатті теж постав рух, і незабаром творилися Народні Ради, одначе ми на фронті про те нічого не знали. Предсідник уряду Угорщини видав наказ вертатися додому. Фронт уповні розпався, паніка заволоділа всюди. Вояки різних народів один одному стали ворогами, офіцерів не то, що ніхто не респектував, але їх воячня на кожному кроці убивала, ті рятувались як могли, і все те перло — додому. А італійці наступали.

В житті я не бачив такий страшний хаос. Вояки стали розбійниками, злодіями: забирали від населення, куди пройшли, все, інші перепродували вози, коні, худобу, хоч самі потребували. На переповнених шляхах розбиті вози, гармати, зброя, ящики, покалічені коні, ранені люди, трупи людей і здохлятини тварин. Спів, регіт, плач, зойк, прокльони, знущання, голод, бійка на звичайній несолоній юшці біля казанів... За оволодіння вагонів і поїздів — стрілянина нагостро, а коли вже з бідою дісталися, то поїзди були обліплені, неначе роями бджіл, в дверях, на платформах, і на даху. Перед тунелями і в тунелях, в під’їздах, біля стовпів купа трупів, відрізані голови в калюжі крові...

Отак ми пішки ішли десять днів до Любляни, а звідти, за гарні жовті чоботи, дістався і я до вагона, правда, до Будапешта приїхав я ледь не босий та голий. Гарну мою уніформу по дорозі "сконфіскували".

В Будапешті заговорили вже і про права національних меншостей. Як сержанта, воїна з професії, приділили мене до першого гонвейдського полку в Будапешті і заділили до казарми при вулиці Юллеї.

Незабаром в Будапешті почав виступати теж один з "гаймкерерів" Бейла Кун. Його політичні виклади в найбільших залах притягали масу людей. Було це щось нове, щось досі небувале. На ці виклади почали ходити і ми, вояки, підстаршини, сержанти, а навіть офіцери. Влаштовували ми масові демонстрації, на грузовиках розвожували та розкидали летючки, плакати, заклики.



БОРОТЬБА ЗА ПРОЛЕТАРСЬКУ ДИКТАТУРУ


На політичні виклади Бейли Куна почав я ходити часто, і втягав туди й інших. Нас тішило і трохи дивувало, що нам — солдатам — дозволено теж брати участь на політичних зборах, маніфестаціях. Почали читати політичну літературу. Бейла Кун та інші комуністи в брошурах писали дуже гостро. Здається, в листопаді Кун видав радикальний лозунг: "Пролетаріат хай не платить власникам домів оренду за помешкання. Покажіть їм дулю!"

Соціальні демократи з цими радикальними гаслами не погоджувались, і пролетаріат перестерігали. Прихильники "червоного графа" Мігаля Каролі — ліві демократи — були теж проти цих революційних лозунгів.

Нас дивувало те, чому в нашій казармі не виступив ще ані один промовець від комуністів, тільки відвідав нас та промовляв сам Каролі, а від соціал-демократів дуже часто Поганьі та інші.

Боротьба між комуністами та соціал-демократами загострювалась. Бейлу Куна провокатори страшно збили та вкинули в тюрму, ми зачали протестувати, взяли участь у демонстраціях. Реакційні офіцери між іншими обвинувачували й мене, що не виконую службові обов’язки, агітую, закликаю вояків до непослуху. Тоді й мене з війська звільнено. Та ми ходили й далі по казармах, працювали в різних осередках комуністичних агітпунктів.

На одній з останніх демонстрацій, у вирі боротьби між комуністами й соціал-демократами, разом з іншими агітаторами арештували й мене знову.

Тоді вже був ухвалений закон "X" про автономію Закарпаття, але угорські пани та їх бюрократія саботували цей закон, ані саме українське населення не вірило в панську щирість і вдома. На любов’янських зборах та в Хусті великі народні збори рішили возз’єднатися з рідною радянською Україною.

З товаришами посидів я в тюрмі з тиждень, і дня 21 березня 1919 визволила нас комуністична революція. Між комуністами і соціалдемократами дійшло до згоди. Каролі подав демісію, і утворилася Угорська республіка Рад. Незабаром іменували на чоло "Руської Країни" (тобто Закарпаття) міністра, на ім’я Штефана Августина, який пізніш ганебно зрадив, маючи стосунки з західними імперіалістами та інтервентами.

Ще тієї самої днини я та інші мої друзі, бувші вояки, вернулися в казарми своїх полків. Перед 21-им березнем командуючим нашого 1-ого гонвейдського полку був один старий майор. (Його прізвище вже не пригадую, але є він з нами на спільному фотознімку). Наш полк тепер назвали полком імені Карла Маркса.

Ми пішли на румунський фронт. Тут об’явився новий командир нашого полку тов. Мусон. В Будапешті я його не знав, ані не стрінувся з ним. Він не був з професіональних офіцерів, він був художником, походженням десь із Східної Словаччини, а таких була велика більшість. 1 тому його реакційні офіцери не любили, ані він їм не довіряв. В їх очах він був "політичним" офіцером.

Цей наш "перший червоний" будапештянський полк в боях під Солноком визначився, зліквідував першотравневу контрреволюцію в Солноку і розпочав наступ. В полку Мусона я був одним з постачальників. До смерті не забуду мою зустріч з Мусоном. А було воно ось як: присун провіанту був утруднений, бійці, які були в першій лінії, не мали вже жодних запасних харчів, ані теплої страви. Вечором він мене закликав і сказав:

— Якщо ти не нагодуєш бійців у першій лінії, то я тебе власноручно розстріляю! Зрозумів?

— Так єсть, товаришу Мусон, — відрапортував я, і негайно почав діяти. З вояками я вдерся до досить далекого села, вивели із кучі куркуля свиню, з іншої стайні вивели ялівку, хоч властитель назвав нас не найкращими словами...

Тієї ночі наш фронтовий відтинок був нагодований.

Мусон був надзвичайно енергійний. Він добре знав, що в штабах сидять контрреволюційно настроєні офіцери, і план, не тільки наступу, але й дефензиви, прозраджують ворогові. Мусон постійно переорганізовував полк і дуже цікавився походженням нижчих командирів з рядів сержантів та унтерофіцерів. На домагання мужви, особливо після придушення солноцької контрреволюції, переважно на домагання будапештянського пролетаріату, що творив більшість нашого полку, Мусон призначував командирів рот, а навіть командирів батальйонів сам. Коли він довідався, що в мене з років 1915-16 фронтові досвіди, просто наказав мені перебрати взвод, доповнити його з нових людей, які прибували головно із заводів, навіть без жодного військового знання, і швидко вимуштрувати. Взвод виріс на роту, і я вже й залишився командувачем цієї роти до кінця, по наказу залишивши провіантуру батальйону. А командувачем зреорганізованого нашого батальйону став один робітник, теж один з "агітаторів". (На жаль, його прізвище я ніяк не можу пригадати). Наші бійці, головно ці нові, були недисципліновані, з ними було дуже важко працювати.

За декілька днів після цього, з румунського фронту послали наш батальйон на північний фронт, і я вже більше з Мусоном не стрінувся. Билися ми з чеськими легіонерами на лінії Чоп — Ужгород. Якраз в ті часи була виголошена Словацька республіка Рад в Пряшеві. Наш батальйон дійшов в боях до Гомоку, потім до Минаю, а наші розвідки доходили навіть до Радванки під сам Ужгород.

Наприкінці червня між урядом Чехословаччини та урядом Радянської республіки Угорщини дійшло до якогось перемир’я. Все ж, не довіряючи в ті часи угодам, ми стояли на зайнятих позиціях, на "демаркаційній лінії" і просто нудилися.

Урядові Радянської Угорщини Антанта послала ультиматум, щоб угорські революційні війська відступили на Антантою визначені демаркаційні лінії. Революційна Угорщина ультиматум цей прийняла, і розпочався відступ угорської Червоної Армії. Та все ж, наперекір тому, румунські королівські війська на всьому східному (румунському) фронті розпочали наступ. Настала небезпека обхвату і нашої частини, і ми 31-го липня дістали наказ робити відступ і боронити столицю Угорщини — Будапешт.

Доки ми, відступаючи та відбиваючись, дійшли в напрямку на Будапешт під місто Гатван, уряд Угорської радянської республіки розпався. А румуни наступали. Перед румунським полоном вояки моєї роти рятувались як могли, бо вже ані амуніції не ставало, а румунські війська на той час були добре озброєні і добре підготовлені. Не маючи вже змоги воювати, вояки моєї частини розбігались по селах і швидко, легально чи нелегально, здобували цивільний одяг. Перед полоном і я врятувався тільки в сідлі якогось, мною зловленого, офіцерського коня. В якомусь селі під Будапештом я коня проміняв за цивільний костюм і завдяки знанню угорської мови прийшов я до вже румунами окупованого Будапешта, як цивіль.

Я був морально пригноблений. Адже я, як досить національно і соціально свідомий верховинський юнак, був переконаний і свято вірив, що угорська комуністична революція дасть нашому народові більше, ніж обіцяли нам угорці їхнім парламентом ухваленим законом "X" (про так звану автономію "Рускокрайни"). В цьому законі кордони "Рускокрайни" (Закарпаття) не були визначені, газети відкрито писали, що "неграмотні, некультурні рутени" не сміють панувати над цивілізованим угорським населенням на території "Рускокрайни". Місцеві мадяри, певно, на замовлення з цілої нашої країни посилали до столиці телеграми протестів. І я, хоч був ще надто молодим, ясно бачив, що угорським парламентом ухвалена автономія — це тільки блеф. А комуністи відкрито і ясно сказали, що "рутени" будуть мати таку саму республіку рад, як ось словаки мають, яку виголосили в Пряшеві 16 червня 1919 року... Або можуть, як схотять, возз’єднатися з Україною, як буде можливість.

... Бейлу Куна у Відні, де він шукав азиль, інтернували. (Пізніш дістався в Радсоюз). Інших міністрів та керівників угорської Компартії терористи Геяша убивали на кожному кроці або їх хортіївські трибунали позасуджували на страту, а тих менших позасуджували на довгі роки тюрми. Почались страшні репресалії. Тисячі й тисячі товаришів було вбито, десятки тисяч катовано та вкинено в льохи, в підвали навіть такого готелю "Британія", де провадились страшні злочини та ганебні убивства. Шалів нечуваний терор.

Щоб сховатися перед переслідуванням, я на підкладі старших документів, ще з італійського фронту, вступив знову до війська, як "рахівник 1-го степеня" (сержант), і працював в секторі ремонту військових об’єктів, отже досить "за вітром",

В Будапешті вже перед тим постала організація офіцерів і сержантів з професії, яких було ще з австро-угорської армії надто багато, т. зв. МОВЕ. Метою тієї організації було не тільки соціальне помагати (були крамниці накупу харчів та інших продуктів), але й провадити підготовку на інші професії, щоб зменшити стан. Тому при тій організації утворились різні курси середніх, фахових шкіл і підготовлення на високі учбові заклади. Правда, записався і я.

Але незабаром розпочалась перевірка навіть запасних офіцерів і сержантів, не кажучи вже про "професійних". Постала небезпека, що відкриють і мою участь в комуністичній агітації, а в Червоній Армії мою функцію ротного командира з рядів сержантів. Офіцерів "правдивих" за участь в армії не карали, але командувачів "політичних" з рядів агітаторів засуджували на довгі роки тюрми.

Тоді я з війська добровільно виступив. З побоювання перестав я ходити на вечірні курси до МОВЕ. Став службовцем Першої угорської загальної страхкаси акц. т-ва як бухгалтер і записався до "цивільної" — приватної вечірньої художньої школи вчитися малювати. Але і до страхкаси досягали хоботи контрреволюційної перевірки, і я тоді дня 22-го травня 1922, серед ночі, спаливши всі "компрометуючі" документи, головно військові, "дав ногам знати", переплив досить велику ріку Бодрог (біля містечка Серед н/Бодрогом), і нелегально переступив угорсько-чехословацький кордон. Дістав за це кару — після знайденого документа — добу сидіти або заплатити штраф грішми 30 чехословацьких крон. Але й ця кара відложена на один спробний рік, через те, що я був політично переслідуваний. (Так стоїть в цьому документі).

Ще мушу згадати про т. зв. "Гуцульську республіку" у роді мініатюрної селянської держави, про яку пізніш написав і повість під назвою "На зустріч волі".

Після розвалення Австро-Угорської монархії кінцем жовтня 1918, а головно під великим впливом Великого Жовтня попереднього року (1917), опанували світом нові гасла самовизначення. Отже і на Закарпатті творилися Народні Ради. Любов’янська рада, сигітський та пізніш хустський конгрес (19. І. 1919) рішили возз’єднатися з Рад. Україною. Правда, були й такі Народні Ради під виливом попівства, як ось ужгородська Рада, яка ще тоді готова була іти спільно з Угорщиною. Від Угорщини тоді відпали: Словаччина (до ЧСР), Семигород (до Румунії), Бачка (до Югославії) і т. зв. Бургенланд в західній Угорщині теж робив заходи приєднатись до Австрії, що пізніш і здійснилось. Угорські політики малобуржуазії, яка тоді виступила на арену політичної боротьби замість скрахованої аристократії, хотіла за кожну ціну для Угорщини врятувати хоч Закарпаття. Тоді, як я вже в короткому, згадав, будапештянський парламент ухвалив так званий "X" закон про якусь куцу автономію, про яку вони серйозно ані не думали, тільки щоб побаламутити "рутенів", придумавши навіть назву "Руської Країни" (Рускокрайна). Але закарпатське українське населення не хотіло ані чути про те, не довіряючи обіцянкам угорських лідерів. Адже ще в свіжій пам’яті були шибениці під час війни (в Торуні, Прислопі, Ясіні й інде). Теж соціальний, національний гніт, скасування азбуки, переслідування та інші "блага" поневолюваного народу лили олію на вогонь. Народ сам почав виганяти угорських панів, підпанків та скраховану бюрократію (головно нотарів) геть з країни.

В містечку Ясіня стаціонували "оборонці закону" — семигородські сейкелі (племінна назва семигородських угорців). Було їх шість сотень. Під саме Різдво (на "святвечір") ясінські демобілізовані вояки під проводом бувших офіцерів 85-го пішого полку, старшого лейтенанта Штеня Клочурака, лейтенанта Миколи Сабадюка та сержанта Дмитра Німчука, зорганізували гуцульське повстання, вигнали 600 сейкелів, здобувши навіть столицю Мараморощини (Марм. Сигіт). В Сиготі Німчук став начальником комендантури міста.

Мабуть, буржуазним діячам Сигота не сподобалися гуцульські порядки, і вони секретно закликали румунське військо. В Будапешті я сам читав статтю, здається, в щоденнику "Пешті Гірлап", що там хазяйнують неграмотні гуцули.

Румуни почали наступати, гуцульському гарнізонові довелось покидати Сигіт. Але по-дурному, відступ не був забезпечений, румунські війська на недалекій станції "Сигітська Комора" у поїзд пустили кулеметний вогонь, а результат — кілька десяток гуцульських трупів. Були і важко ранені. І сам Сабадюк тут став калікою без руки.

Тоді румуни забрали не тільки гуцульську столицю Сигіт, але навіть й українські села в сигітській околиці. Гуцульські повстанці стягнулися в гори, на проходах Тиси поробили барикади та з осідком Ясіня утворили з десятки (чи, може, й менше) сіл якусь мініатюрну маленьку селянську "державу".

Я це все описав у своїй повісті далеко пізніш (в р. 1926/27) з уст тодішніх учасників. Навіть поему написав. Сперед декілька років я в газетах дочитався, що т. зв. "Гуцульська республіка" була плацдармом на наступ проти України. Є факт, як я у книзі й навів, що керівники цієї "республіки" мали певний контакт з галицькими повстанцями, від яких навіть одержували і перепачковували зброю. Але я в тій повісті опублікував надзвичайно цінний документ, на який покликається й радянська історіографія, а в тому стоїть, що сама маса народу мріяла приєднатись до такої України, "де розділюють грофську (графську-поміщицьку) і кінчтарську (державну) землю". На любов’янській, свалявській, сигітській маніфестаціях українське населення поставило соціальне питання на першу точку. Є ясне, отже, що народні маси "Гуцульської республіки" мріяли возз’єднатись з такою Україною, яка насамперед забезпечить їм людське існування — отже, з Радянською Україною.

Ще скажу кілька слів і про історичний хустський конгрес, де відкрито, маніфестаційно великі маси народу рішили возз’єднатися з Рад. Україною. На превеликий жаль, не був я присутній на цьому конгресі, описував, захоплювався я пізніш. В літературі про цей величавий конгрес є вістка, що почався він якоюсь Богослужбою, на котрій висвятили і синьо-жовтий прапор, який ніби-то прислали з Америки. Цю справу я не мав можливості провірити, відомо тільки те, що пізніш цей територіальний регіональний прапор синьо-жовтої барви став урядовим прапором вже з перших днів першої буржуазної Чехословаччини. Зафіксовано це і в тодішній конституції рівночасно з гербом карпатського ведмедя й чотирма смугами.

Щодо синьо-жовтого регіонального прапора, то ці дві барви від віків були і на прапорах міст Пряшева і Кошиць, і вони були вивішені і в Девіні на святі слов’янських днів Кирила і Мефодія 5-6 липня, здається в році 1947.

Як відомо, чеські буржуазні партії масариківсько-бенешівської Чехословаччини, керуючись гаслом "дівідет ет імпера" (розділяй і пануй), щодо "Підкарпатської Русі" поділились на три культурні напрями: соціал-демократи і лідовці були за "український культурний напрям", аграрники, бенешівці та крамаржівці (а так само і бродіївсько-фенциківські мадярони) за "російську культурну орієнтацію", пізніш бенешівці хилились до витворення автохтонного "русинізму" (бродіївці тоді ще маскувались, але за окупації хортіївських фашистів 1939-1944 вповні відкрили карти і вони своїм мадяронським штучним "русинізмом"). Єдину правильну українську та не тільки культурну, але й національно-соціальну орієнтацію провадила лиш Компартія Чехословаччини, за підтримки всього свідомого чеського і словацького робітництва.

Перший президент ЧСР проф. Масарик, ще в Америці, зробив був якусь угоду з американським адвокатом Жатковичем, гарантуючи автономію з Соймом. (Насправді це була тільки обіцянка, бо ніколи ані Масарик, ані другий президент Бенеш автономію не здійснили). На основі тієї американської угоди чеські легіонери ще взимку 1919 р. зайняли Ужгород. Як я вже згадав, дня 21-го березня 1919 р. в Будапешті комуністи перебрали владу Угорщини, чого ужгородське попівство дуже налякалось. 1 хоч перед тим пактували з угорською буржуазією і готові були залишити країну Угорщині, тепер вже імпонували їм чеські легіонери. Дня 8-го травня 1919 р. ужгородська Народна Рада зорганізувала 300-членну депутацію своєї Ради, і вони поїхали на переговори до Праги. Вслід за тим чеські легіонери почали наступ напрямком на схід закарпатською територією. Ми, закарпатські червоноармійці, в думках були проти того, бо сподівалися, що радяни прийдуть не тільки Угорщині на поміч, але поможуть Закарпаттю возз’єднатися з рідним пнем. Але, як я вже описав, дня 6-го серпня р. 1919 впала влада Рад в Будапешті, розвіялися і наші мрії. Рівночасно румуни вирушили і проти Закарпаття та зайняли півкраїни, і лиш пізніш відступили на основі якоїсь угоди з чехословаками.

Румунські війська, отже, зліквідували і мініатюрну "Гуцульську республіку", яка проживотіла серед бід, голоду і злиднів майже півроку.



ВДОМА


Я вернувся додому і незабаром став урядовцем Підкарпатського банку. Закарпаття, під назвою "Підкарпатська Русь", вже перед тим "добровільно" злучилося з новоутвореною в р. 1918 Чехословацькою державою. Народ Закарпаття не мав можливість свої мрії здійснити — возз’єднатися з Україною, — бо поляки забрали Галичину і вдарили клин між Радянську Україну та Закарпаття; румуни обсадили східну частину, а на західній часті Народні Ради, здебільша під впливом попівства, не хотіли й чути про угорські ради. Доки наші "патріоти" вовтузилися сюди-туди, чехословацькі війська зайняли Ужгород та поступали на схід.

Мировий договір в Сан-Жермен забезпечив автономію "Підкарпатської Русі", герб території: червоний ведмідь з чотирма паралельними смугами попався і до державного гербу ЧСР. Мали виписати вибори до Сойму "протягом 90 днів", але чеська буржуазія постійно відтягала, дармо народ того домагався і домагалося і чеське робітництво, яке підтримувало боротьбу українських трудящих Закарпаття. Своєї інтелігенції не було, панувало страшне безробіття, злидні, державні посади мали в руках чеські привілейовані касти буржуазії, легіонери тощо і тут-там деякий "надійний русин". Неграмотність, культурна відсталість, з другого боку бажання кіл витворити якийсь сепаратизм, якесь "русинство".

Отакий політичний, господарський і культурний стан знайшов я тоді вдома. Все ж, порівнюючи з тим, що було за ери угорської, було те положення трохи краще, дозволено сяк-так "хоч виплакатись". Губернатора вже не було, Жаткович посварився з чеськими адміністраторами та урядом і повернувся назад в США, країною правив чеський віце-губернатор Еренфельд.

Мене прийняв на посаду Підкарпатський банк, де я почав проходити всіма відділами (девізи, валюти, векселі, позички), врешті мене заділено бухгалтером торговельного відділу банку.



МІЙ ВИСТУП В ЛІТЕРАТУРІ


Шкільний реферат П. Р. виписав літературний конкурс, моя збірка під назвою "Квіти з терням" була гонорована II премією, а до літератури мене увів Василь Пачовський переднім словом у збірці. Була це збірка, писана верховинським діалектом, дуже близьким до української літературної мови, але ще не орфографією українського загального письменства. Всі газети та видавництва користалися етимологічним правописом, який був заведений у школах та деяких приватних підприємствах, бо чеське начальство в державних установах завело чеську мову.

Як тільки вийшли "Квіти з терням" (в січні 1923), ними я зразу здобув багато приятелів і прихильників. Навіть деякі професори запропонували мені продовжувати в студіях (нострифікація тощо), готові були безплатно приготувати мене на студії в Празі, але я, на жаль, не міг скористатися з того, маючи сім’ю, та не маючи на те фінансових можливостей. Теж і робота по професії була тоді великою цінністю, не міг її лишити.

Крім того, після появлення цієї збірки, яку і чеська критика, д-р Гартл, Тихі та ін. радо привітала, мені запропоновано (побіч свого заняття в банку) стати відповідальним редактором щоденної газети "Русин".

Як відомо, ця газета виходила в Ужгороді. Був це орган "українофіла" віце-губернатора Еренфельда, досить добре редагований чистою народною мовою, правда, етимологічно. Працювали там здебільша українські емігранти, закарпатчанин проф. Августин Штефан, прихильник нашої культури, чех, д-р Франтішек Тихі та інші.

Газету перед урядами я підписував, але більшого впливу не мав, ані журналістичного досвіду. Але в ту пору мадярони розпочали чимдальше більшу агітацію, як протиукраїнську, так і протичеську. Особливо д-р Йосиф Камінський був заритим ворогом українського культурного напряму, хоч і закладав він, разом з Фенциком, українську "Просвіту" в р. 1920. Надпартійній газеті "Русин" було незручно відбивати мадяронські напади. Тоді я в тижневику "Свобода" опублікував статтю приблизно в тому смислі, що коли я був у Будапешті, я більше раз бачив д-ра Камінського входити у ХІ-у браму будапештянського парламенту, там діяв "рутенський відділ" на чолі з др. Куткафальвім (помадярщене українське прізвище "Кутка"), який вів кампаньйон проти Чехословаччини в інтересі того, щоб "Рускокрайну", тобто Закарпаття, привернути назад в рамці Угорщини. Отже, д-р Йосиф Камінський є в службах хортіївської іреденти! — твердив я.

Вслід за цим, із сторони мадяронів і місцевих мадярів, посипались на мене діжі бруду. Орган Камінського "Руській Вєстнік" написав, що я вкрав на пошті якесь полотно (підла клевета!). Редактор Гаваш-Гандельсман в ужгородському угорському щоденнику "Уй Кезлень" написав, що я був в Будапешті "чеським шпигуном" (брехня!). За "Уй Кезленем" й інші мадярські газети, навіть будапештянська преса, лили на мене помиї. Спростування не хотіли помістити.

Віце-губернатор Еренфельд, бачачи, що я в центрі "канонади", наказав мене з функції відповідального редактора звільнити, хоч перед тим, напевно, був інформований про мою акцію. Д-р Камінський вигрожував судовим процесом, бо з того була постала ціла афера. Я теж готувався на оборону перед судом. Заїхав я через Братиславу в Бургенланд, який вже належав Австрії, в село Зауербрун до мого земляка В. Г., який перед публічним нотаріусом підтвердив, що йому теж відомий факт, що д-р Йосиф Камінський, вже після перевороту і постання ЧСР, був у службах угорської іреденти. Про мою подорож в Австрію мадярони довідались. Камінський, очевидно, не міг знати, які я маю в руках "тромфи". Та одного дня прийшов до мене з доручення Камінського редактор Михайло Демко і запропонував всі напади і протинапади з обидвох сторін відкликати. Я побоювався, що цей мій документ для оборони на суді мені не вистачить і пішов на компроміс. [*Моє підозріння показалося вповні правдивим аж в р. 1938, коли Камінський, Андрій Бродій і Фенцик зрадили свій народ.]

Друга моя збірка "Золоті ключі" вийшла ще того року (1923). Належала вона, властиво, до серії першої збірки, одначе вірші були далеко слабші.

Але вже третю свою збірку, яка вийшла в р. 1924, написав і видав я модерним фонетичним правописом, і ця скромна збірка була свого роду переворотом в питанні орфографії на Закарпатті. Нею я, коли можна так сказати, неначе приневолив, принаймні деякі газети, перейти на фонетику. Першою перейшла комуністична преса з своїми публікаціями, потім тижневик соціал-демократів, а потім клерикали мусили перейти на українську фонетику теж, отже, майже всі ті, що стояли на платформі "українського культурного напрямку".

Мої вірші були досить "гострі", боровся я проти безробіття, проти злиднів, проти денаціоналізації і чехізації. Все ж не одну гірку пілюлю проковтнув я, особливо пізніш від своїх працедавців. Та про те пізніш.

На мене звернули увагу насамперед комуністи. Трудящі писали до мене листи, запрошували на вечірки, я їм читав, наскільки дозволяв час.

Великою несподіванкою для мене, а так думаю і для широких кіл, були вибори до парламенту, в яких Компартія завжди взяла верх, особливо в перших, які відбулися в р. 1924, на яких понад 40 % всіх голосів припало на Компартію, інших буржуазних партій було десятки.

Надто голосну пропаганду комуністи не робили, тільки ходили по хатах і переконували живим словом. Буржуазні партії в політичних агітаціях неначе пішли на змагання в брехнях та обіцянках, Їхні агітатори купували "виборцям" оселедці, хліб та горілку, брали міру з ніг на черевики, били палі, "розділюючи землю" між селян. В цьому були майстри особливо експоненти аграрної партії (чеські куркулі). Було воно і смішне, і жалісне так одурювати народ. Одного разу я був свідком того, яким фарисейським, дволичним способом агітував і "православний" Гагатко (галицький русотяп). На зборах він промовляв "по-руськи", тобто доброю українською мовою, А потім каже:

— Ви мене добре розумієте, бо я говорю по-нашому, по-руськи. А тепер я до вас проговорю по-українськи. І почав промовляти поросійськи, твердим сибірським діалектом.

— Та чи розуміли ви мене, що я до вас говорив? — спитався селян.

— Ні, не розуміли, паночку, — сказали темні селяни. — Так оце і є український язик... Нам такої мови не треба...

Відколи я повернувся з Угорщини, за мною слідкувала поліція. Один агент був призначений ходити за мною. Адже, як я вже згадав, документів мені не хотіли видати, за документ громадянства я боровся довгими роками (аж мій прадід мене вирятував). Я мусив затаювати й те, що я взяв участь в угорській революції зі зброєю в руках, адже чеська буржуазія гонила та замикала до в’язниць і своїх комуністів.

Все ж деяка користь була з того, що я не був на державній службі, де лозунгом і насмішкою було "мовчи та диш!". Кривим оком дивились на мене мої начальники. Все ж, з конкуренції, завиділи чеським можновладцям великої буржуазії, яка вважала цих "наших" лідерів — хіба ж своїми блюдолизами. Через те на кожний мій паперовий удар поезією або статтею дивились вони крізь пальці. А коли ті "більші шишки" зробили їм докори, мені погрозили, що викинуть мене з посади, якщо я не попущу з мого радикалізму.

Та все ж у контакт з комуністами я увійшов. Відвідав мене урядовець ужгородської "Просвіти", Антін Дівнич, і сказав, що має зв’язки з колами, яким лежить на серці піднесення Закарпаття політично, культурно й економічно. Теж і адвокатський конципієнт д-р Олександр Бадан говорив мені на цю тему і з їх розмов я довідався, що вони два є властиво закулісними редакторами та коректорами комуністичної преси, бо ж відколи преса перейшла під натиском домагання трудящих (може, трохи і під впливом моєї збірки "Шляхом терновим") на фонетичний правопис, не було кому грамотно написати статті. Сам депутат Іван Мондок був українським учителем, але ще з старої "етимологічної" школи, крім того, і не дуже встигав через політичну діяльність в парламенті та на зборах між народом. Пізніш і я переконався, що дописів редакція "Правди" одержувала зі всіх закутин від трудящих, азбукою й латинкою, на всіх діалектах, всіми "правописами", які тоді "існували". Адже українське шкільництво утворилося тільки перед кількома роками, а доросле населення, як і знало азбуку, то писало так, як уміло, бо ж наше попівство та інша "сметанка" самі робили хаос, витворюючи собі орфографії різних напрямків, щоб задовольнити нових хазяїв — "діли і пануй!.." Навіть сам визначний діяч Компартії Закарпаття — адвокат д-р Гаті ні слова не вмів по-українськи. Через те, отже, були такі закулісні редактори, як Дівнич і Бадан, які назовні не виступали і про яких майже ніхто не знав, тим більше не сміло про них знати начальство поліційної дирекції та керівники адміністрації, адже обидва були з Галичини, без громадянства.

Ми сходилися у депутата Мондока. Під впливом цих людей я готовий був зразу вступити до Компартії. Але мені сказано:

— Тим ані собі, ані нам не поможеш. На комуністів показують пальцем, бояться їх, як вогню, горе службовцеві, учителеві або іншій від них залежній людині, що вступила до Комуністичної партії: моментально є на вулиці!.. Нам треба притягнути молодь, насамперед молодь! Ти редагуй і видавай журнал, хай не буде він комуністичний, одначе радянофільський. Навчай молодь любити радян, любити рідний Схід, рідну соціалістичну українську культуру, літературу. Тобі не зможуть закинути, що ти перейшов на комуністичні води.

— Значить, маю бути троянським конем, — сказав я Баданові.

— Робитимеш це в інтересі трудящих, нечесна справа то не буде, адже ж ти комуніст. Український міністр культури Микола Скрипник із Харкова приобіцяв передплатити для клубів в Україні 500 примірників, а це буде якраз покривати кошти друкарні.

Я тому втішився з двох причин; по-перш, матимемо на сторінках журналу можливість освідомлювати, не тільки національне, але й соціальне, українізація Закарпаття журналом підсилиться і притягнемо молодь з-під впливу попівства та денаціоналізаторів; викличу в ній любов до своїх рідних братів за Карпатами та подив з епохального росту української культури й соціалістичного будівництва на Радянській Україні. Українізація Закарпаття для мене була найважливішою справою, доки ще не запустила глибокі корені чехізація та сепаратистичні впливи "русинізму", бо тенденції я вже тоді бачив.

Вніс я прохання дозволити видавати журнал під назвою "УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ". Цілі одіссеї пройшов.

— Як ви собі уявляєте. "Українська" має бути та ваша "Земля", і то на території Чехословаччини?..

Назва "українець", "Україна" не була дозволена, навіть за вживання тих назв потягали людей до відповідальностей, а навіть нищили існування людей. Так, наприклад, пізніш, на зборах "пластунів" (скаутів у роді нинішніх піонерів) професор Бачинський якось забувся і в промові сказав замість "Подкарпатська Русь" — "Підкарпатська Україна". Присутній заступник віце-губернатора д-р Лео Єх постарався, щоб професора, доброго педагога Бачинського, родом десь із Наддніпрянщини, який не мав права громадянина, викинено через кордон.

З великими труднощами дозволено мені видавати журнал тільки під назвою "НАША ЗЕМЛЯ".

Моїми співпрацівниками були: Антін Дівнич (А. Крук) та "незаконна жінка" депутата Мондока, яка вийшла заміж за одного з адміністраторів "Правди" тільки тому, щоб мала громадянство, але жила на помешканні з Мондоком... Статті мені посилали зі всіх кінців, навіть вчителі, професори та інші інтелектуали на державних посадах. Молодь посилала дописи, потрохи виростали нові письменники, журнал став дуже популярним. Одержував я і такі статті, про автора котрих ані не знав. Автор хотів бути "інкогніто". Як поезія або стаття була добра, то ми помістили. До сьогодні не знаю, хто то був К. Чуга, думаю тільки, що то був естрадний артист Микола Чирський.

Бадана мала поліція арештувати, то ж він утік у Радянський Союз перед переслідуванням. Була це велика втрата для закарпатської комуністичної публіцистики, одначе в Харкові д-р Бадан працював далі і зредагував альманах ‘Труні степам" та причинився до видання моїх збірок у Харкові "Тернові квіти полонини", "Оповідання з карпатських полонин" та ін.

В Підкарпатському банку вже не мав я таку добру "протекцію", як перед тим, мене правителі почали ненавидіти, гонити, генеральний директор банку К. Грабар, предсідник банку А. Волошин погрозили: якщо на сторінках журналу появиться хоч і найменший напад на їх особи або на "господарські інституції", то я в тому моменті лечу з банку на вулицю.

Щоб я не був на очах дрібних і більших капіталістів в конторі банку, переклали мене до новоутвореного страхового товариства "Бескид", мовляв, через мої досвіди в страхкасі в Будапешті. Дефакто, було це пониження, перейшов я туди 1/1 1926 р. служити з меншою зарплатою, де мені протягом 12 років не підвищено ані на сотик більше.

До того ще шефом мені став "пан капітан" Владімір Вака, бувший австро-угорський офіцер, який зайняв з частинами в р. 1919 Ужгород, потім одружився з Фленьківною — хресницею Волошина, і вмостився у рядах "перших дорадників" Волошина. Вака був для мене катом, а на основі своїх "заслуг" правою рукою Волошина, чуть-чуть не зять. Управляв його маєтками, був дорадником при грошових трансакціях, директором "Бескида", при тому сам "набирав пір’я".

Починалася в Харкові правописна конференція (здається, в 1927 р.), де мало ухвалитись і прийняття єдиного правопису для всіх українських земель. На цю конференцію запрошено і мене.

Коли я своїм шефам предложив прохання, обурилися, заявили, що я свою відпустку того року вже вичерпав, але і помимо того, вони мене на Україну не пустять... Хоч був я вже сам батьком, маючи до тридцяти років, я плакав, мов дитина, адже ж я так мріяв побачити Харків, Київ, Львів, які я ані до сьогодні не мав щастя бачити. (Аж в 1969-ому р. нарешті побачив Київ). Я пішов до депутата Івана Мондока — "Беріть мене до партії, працюватиму хоч би і в секретаріаті або в редакції, бо з моїми принципалами я не можу витримати. Ось навіть на конференцію мене не пускають, пан капітан Вака реве, неначе дикий звір".

— Напиши на папір свої думки і пошли поштою. Тактика наша вимагає, щоб ти робив корисну роботу поза рамки Компартії.

Не був я філологом з професії, ще й досить молодим на те, щоб написати трактат мовознання або критику запропонованих словників. Був я лиш скромним трудівником пера, все ж із захопленням написав президії правописної конференції, що з великою радістю і Закарпаття приймає новий, практичний український фонетичний правопис. Візьмемо на решето і прочистимо нашу прекрасну мову від всіляких полонізмів, мадяризмів та інших "ізмів", адже один народ може мати тільки одну літературну мову.



СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО І "НАША ЗЕМЛЯ"


"Нашу Землю" чеські бюрократичні можновладці нівечили, де лиш могли. Матеріально нищили не тільки сам журнал, але і тих, які прийшли з ним до хоч би і найменшого контакту.

З Спиридоном Федосієвичем, ще роками перед тим, познайомив мене знаменитий декламатор, актор і режисер Михайло Біличенко. З Черкасенком ми часто сходились, в гостях бував він у мене, а ще частіше я у нього. Ще і фотознімок дали собі справити, як то ми крутимо цигарку...

Коли я почав редагувати і видавати "Нашу Землю", часто радився я з Спиридоном Федосієвичем, адже він був старший, досвідчений письменник. Хоч співробітником моїм він не був, все ж дав мені деякі вказівки відносно українських письменників, про яких я завів постійну рубрику з літературознавства.

Надходив ювілей 50-річчя з дня народження письменника. Не міг такий культурно-літературний журнал, як "Наша Земля", замовчати і не згадати про цей ювілей. Написав я, отже, вітальну статтю з приводу ювілею, в якій згадав про літературні заслуги письменника — автора відомих і на наших сценах таких успішних його п’єс як "Про що тирса шелестіла" та "Казка старого млина", про автора популярного юнацького гімну "Гей, пластуни..." Показав на його твори з робітничого, особливо з шахтарського життя. Адже він, і помимо його раніших політичних помилок, був письменником трудящих. Помістив я теж і його фотографію.

Каявся потім і я, і бідолашний Черкасенко за оцю статтю, яка дала причину поліції розпочати проти письменника нагінку, мовляв, він, як "емігрант без політичних прав", співпрацює з комуністом Ґренджою-Донським... Кілька разів його кликали на допити, а потім — виповіли з Ужгорода з наказом протягом трьох днів опустити республіку.

Він опустив Ужгород, щоб не опинитись на кордоні так, як бідолашний галицький емігрант, здається, на прізвище Мисик, якого чеська поліція вивезла на галицький кордон, але поляки його не прийняли. Цей Мисик на "нейтральній", трьохметровій граничній смузі, в колибі прожив близько двох місяців. Якби ужанське населення не змилувалося над ним і не приносило йому харчів, теплий одяг та матеріал на побудування колиби, то Мисик був би з голоду помер. В парламенті комуністичні депутати зробили крик, з чого вийшов світовий скандал...

Спиридон Черкасенко виїхав з Ужгорода ще в день доручення виповіді і поселився в празькій периферії Дейвіце. Впливові люди заінтервенували, щоб хоч тут поліція дала письменникові спокій.

Взагалі з тими нагінками емігрантів часто доходило до трагедій а навіть до європейського скандалу. Про такий один скандал варто згадати, бо про нього тижнями писала майже вся європейська преса.



ЖІНКА БАТЬКОМ ДВОХ СИНІВ


В Богдані воно було. Молодий гуцул, вислуживши військо в чехословацькій армії, подав прохання на державну службу доріжника. Начальство зажадало документи, не тільки його, але й батьків.

З документів, отже, і вийшло, що його батько походить з Галичини без натуралізації. Отже, замість державної посади, поліція, як чужинця, виганяла і старого гуцула, і його двох синів геть, до Польщі.

Тоді на оборону своїх синів виступив їх батько, старий згорблений безвусий гуцул і на превелике здивування заявив, що він своїм синам не є батьком, ним ані не може бути, бо він є властиво жінкою... На доказ того показав лікарське свідоцтво. Наслідком того, отже, сини, як "незаконні" є дітьми його жінки — корінної автохтонки, громадянки села Богдан. Таким чином його сини не мають батька, тільки матір, отже, є повноправними громадянами Чехословацької республіки, і поліція не має права їх викинути з держави.

Присутні похитували головою, ще все не розуміючи справи, але старий гуцул стояв на своєму і оповідав таке:

— "Як дівчина, в безробітті я роботу не могла знайти, тож будучи рослою і сильною дівкою, постригла волосся і подалася з Галичини на Закарпаття. Працювала я роками переважно в лісах, як лісоруб, жила як інші мужчини. Але не було кому на мене пошити, випрати, залатати і зготувати харчі, ну, й соромно було жити холостяком. Я й оженилася з гуцульською дівчиною в Богдані, без того, щоб вона помітила, що я того самого полу що й вона. А коли вона прийшла на те, вже було пізно і соромно говорити про таке подружжя. Вона знайшла собі любаса, привела дітей на світ, а я з тим погодилась, радіючи, що маємо синів..."

Коли б не дурна нагінка чехословацьких урядів, ніколи світ був би не довідався про таку куріозиту. Журналісти та фоторепортери мали матеріалу на кілька тижнів, було про що писати. Сини, правда, з одного дня на другий стали "незаконними" безбатченками, але рівночасно з тим набули повноправного громадянства, і їх не викинули з села.



ЗБИТКУВАННЯ СЕЛЯН В С. БОРОНЯВІ ЧЕСЬКОЮ ПОЛІЦІЄЮ


Неабиякий скандал пригодився в селі Бороняві (недалеко Хуста) у вересні 1928 року. Тоді вдерлося до села на грузовику десятки поліцайтів і в страшний спосіб побили селян тільки за те, що вони при виборах віддали свій голос за комуністичну партію. Били їх гумовими палицями і побили жінок, чоловіків так, що набрякли обличчя, напухли ноги, синці були по всьому тілі... Боронява була завжди одним з найсвідоміших трудових сіл, і так, як при перших виборах в 1924 році (коли Компартія на велике диво буржуазії здобула більшість голосів), так і в році 1928 вся громада віддала голоси за комуністів. Власть імущі хотіли стероризувати, налякати всю громаду, і найсвідоміших з них поліція побила гумовими палицями. Ми постарались про відфотографування побитих, написали репортаж і помістив я в журналі "Наша Земля". Але стаття була сконфіскована вже тоді, коли весь тираж був приготований для відіслання читачам. Це робилося завжди так, інколи забрали з пошти вже готовий журнал, щоб тим фінансово нівечити видавництво.

Тоді депутати комуністичної партії внесли до міністра інтерпеляцію, і вже в наступному, жовтневому, номері журналу опублікували ми фотознімки та написали коротку статтю під ними. Часто й інтерпеляція не захоронила деякий важливий репортаж, але цю статтю в жовтні все-таки вдалося нам помістити, не тільки тому, що інтерпеляцію підписали десятки депутатів-комуністів, але й тому, що ці боронявські події і побої викликали багато протестів вдома, а в прогресивному світі — велике обурення.

Отака то була масариківська "демократія!". Чеські товаришікомуністи цей політичний скандал якнайгостріше відсудили.



ЗА ОДИН ВІРШ ТРИ МІСЯЦІ ТЮРМИ


Написав був я вірш і помістив у журналі під заголовком "Розділили Україну поміж ворогів" (між Польщею, Румунією. Чехословаччиною), її підперли штиками з обидвох боків Карпат...". За цей вірш мене ужгородський трибунал засудив на три місяці тюрми... Вака запропонував дати мені з посади виповідь... Була б ця його пропозиція і перейшла на директорських нарадах, але ж моє ім’я було вже досить відоме. Волошин відкладав на пізніш, щоб мати часу роздумати справу, бо в підприємстві їхньому я був запрацьований. Результат був такий, що я залишився на посаді, але не смів підписувати журнал.



НА "ЧОРНІЙ ЛИСТІ" У ХЛІБОДАВЦІВ


Мене Вака на кожному кроці переслідував до того, що я був готовий виступити із служби "Бескиду". Шукав я зайняття в інших підприємствах, але там мені почали реготатись у вічі: "Ви у чорному списку, посади для вас нема!.." Де ж тоді, серед такого безробіття і серед "кризи" людина знайде роботу, коли на його чолі неначе прибита печатка: "більшовик"... "бунтівник!"... Я був огірчений на партійних функціонерів за те, що мене не підтримали і не взяли до партії на захист.

Тільки тепер я розумію, яким важливим було, що я ще кілька років витримав "безпартійним", доки не підросте і не виховається принаймні та генерація, яка піднімала крила і яка бажала пізнати своє минуле, свою соціалістичну історію, свою класичну і сучасну соціалістичну літературу і стати на власні ноги, щоб боротися за права трудящого народу... але яка не посміла ані в школі, ані вдома мати і читати комуністичну періодику, а журнал "Наша Земля" — "комуністичним не був", адже він пише "пан Калінін"... пан Скрипник... причому з нього можна було довідатися про політичне, культурне і господарське життя та про небувалий розвиток Радянської України. Це була тактика Компартії, якої я ще тоді вповні не збагнув.

Трудящі України на журнал відгукнулися дуже прихильно. Міністерство культури Рад. України замовило для клубів, читалень та шкіл гуртове замовлення кількасот примірників і точно посилало гуртову передплату через Прагу, а мені щомісячно доручував тов. Мондок. Це дало господарську можливість існування журналу. Відгукнулось і українське населення Закарпаття, передплатниками стали й ті, що з політичною лінією журналу не погоджувались, але одобрювали боротьбу за рідну культуру, за школи, за мову. А вже молодь прямо захоплювалась журналом. Отже, з одного боку симпатія трудящих, які не були в стані матеріально забезпечити редактора, щоб він не мусив працювати в підприємстві капіталістів, але натомісць висловлювала повну згоду з лінією, з другого боку — страшна ненависть тих, які тратили грунт під ногами, але економічно ще були сильні. Дійшло до того, що високі урядові діячі за мої "прогріхи" висловлювали догану і докори моїм шефам, а Компартія ще все стояла на становищі, щоб я в такому положенні, "ані рак, ані риба", витримав. Своїми шефами, цензорами, поліцією, лідерами ліберальних і соціал-демократичних партій був я настільки стероризований, що задумав стягнути консеквенцію, а все ж хотів я журнал врятувати, бо бачив небезпеку, що буде заборонений. Тому в останньому номері написав я істеричну статтю, заявляючи, що журнал не є комуністичний, що і я сам до комунізму ще не доріс... а все ж це не помогло, журнал поліція заборонила. Цією забороною я загубив контакт з широкими масами. Правда, в "надпартійному" ліберальному "Українському Слові" забезпечили для мене паршивенький, маленький "Літературний Листок", але це вже не була "Наша Земля".







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.