Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  


Попередня     Головна     Наступна





МОЇ ЗВ’ЯЗКИ З ГАЛИЧАНАМИ ТА РАДЯНАМИ


До Галичини мене тільки один раз пустили, і то довелося кілька разів інтервенувати за візо. Хоч мав я паспорт з приміткою на ньому "До всіх держав, крім Радянського Союзу", та, крім паспорта потрібне було й візо, але поляки мені відмовили. Мав я запрошення до Львова на літературний вечір, тоді візо я не одержав, а коли його дістав, то вже сезон літературних вечорів минувся, я стримався тільки в Самборі, переглянув експонати бойківського Музею. Зате часто зустрічались ми з галичанами на найвищій горі України — Говерлі, де збігались аж три кордони (чехословацький, польський та румунський). Тут ми заздалегідь умовилися на зустрічі, але інколи були ми заскочені несподіваною появою чехословацьких або польських жандармів, фінансової сторожі або "туристів", які слідкували за нами. А коли їх не було, ми просиділи і півднини на моріжку, збираючи вісті поза спиною цензури.

З українцями з Рад. України я здебільша переписувався, то був д-р Бадан, професор д-р Цьокан, але писали мені й робітники з Харкова, Одеси, які мене і нас підбадьорювали в нашій великій боротьбі.

Роками пізніш, під час зловісної "пацифікації" в Галичині, переніс був якийсь галичанин фотознімки побитих людей і, думаючи, що в "демократичній" Чехословаччині можна їх буде опублікувати, як колись у "Нашій Землі" про Бороняву, просив мене це зробити або послати до Канади. Мене одначе дома не знайшов, лишив Анді Остапчук записку. Коли я від Анди фотознімки ті одержав, заадресував їх до Канади для одної редакції робітничої газети. Десь за кілька тижнів посилка вернулася, і то — до рук директора поліції, який перед! мною знімки і мій супроводний лист на шматки порвав. Отака була в "демократичній" ЧСР листова таємниця. Цензура, значить, фотографії не перепустила в рекомендованому листі.

— Заскаржу пошту, — заявив я директорові.

— Можете, одержите 50 крон за загублений лист, а на те свідків не маєте, що я порвав статтю і фотографії, — була відповідь директора поліції.



ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ


Журналістикою я вже не займався, присвятив більше сил літературі, бо мав більше часу, і поліція вже мене настільки не гонила.

Д-р Бадан, будучи в Рад. Союзі, ще в р. 1928 написав мені з Харкова, щоб посилав йому рукописи, бо в Харкові зможуть видати мої твори.

Рукописи я розпочав посилати, частинно поштою, частинно через партійні зв’язки, і так в р. 1928 харківське державне видавництво випустило мою збірку поезії "Тернові квіти полонин". Незабаром потім вийшла і дальша збірка прозою "Оповідання з карпатських полонин" та дальші прозові збірочки: "Воли та ведмеді", "Маленьке оленя" (оповідання для дітвори). Дальші вірші появилися в альманасі під назвою ‘Труні степам". Також вийшли в Харкові окремою збіркою і два дальші мої оповідання "Нема набоїв" та "Ділили землю". В тридцятих роках докінчив я і додрукував збірку оповідань з повстанецьких часів 1918/19 і на новій обкладинці дав їй нову назву: "На зустріч волі", замість попередньої назви "Покрив туман співучі ріки". Ця попередня частина в більшості передрук із журналу "Наша Земля".

Найбільший свій твір тих часів — епос "Червона скала" — почав я писати в 1930 році. Колега д-р Сократ Іваницький після одної подорожі до Хуста приніс звідти фабулу народного переказу з уст селянина про хустський замок. Цей самий сюжет свого часу опрацювали й угорці, очевидно після їхнього смаку. Я взяв зовсім з іншого боку: князь виступає як правитель країни, як представник українського населення... Цією фабулою я так зацікавився, що протягом кількох місяців я мав твір готовий, і він почав друкуватись в "Пчілці". (Згодом в другому виданні вийшов і книжкою з ілюстраціями талановитого художника-самоука Василя Петрука). "Червона скала" з-поміж моїх збірок мала, і ще й тепер має, найбільший успіх. Вона стала улюбленою лектурою студіюючої молоді. Ще лиш почалась друкувати в продовженнях, а молодь нетерпеливо її бажала читати якнайшвидше. Студенти запрошували мене прочитати їм цей епос, і я з рукописом ходив по інтернатах та гуртожитках в Ужгороді, Мукачеві, Берегові, читав їм з чорновика і доповнював та мінив вже видрукуване.

Ще раніше, на бажання дівчат в учительській жіночій семінарії в Ужгороді, написав я дитячу драму "Сиротина", яку студентські драматичні гуртки грали кілька разів.

Історична драма "Останній бій" вже не мала такого успіху.

Режисер Михайло Біличенко, прочитавши мої оповідання "На зустріч волі", підсунув мені думку написати драму з повстанецьких часів. Я й написав одноактівку про конфлікт повстанців-бійців з офіцерами під назвою "Сотня Мочаренка". В Ужгороді була виставлена. В Братиславі я її поширив і основне переробив.

П’єсу-оперету "Як сади зацвітуть" (музика Е. Шерегій), поперш виставив театр Нова Сцена в Бичкові (8/8. 1937).

Між лісорубами зібрав я теж казки. Тижнями ходив по лісах, ночував у колибах, прислухався і записував. Неписьменний народ живе інтенсивно словесністю. Дорослі люди, неначе діти, оповідають собі казки, оповідання, легенди, в які вірять. Деякі казки є досить вульгарні, але інколи дуже цікаві. Джерело художньої літератури знаходиться в самому народі. Я здибав людей, на диво добрих оповідувачів, говорили так, неначе б читали з книжки, наче лексикон. В Синевиру знайшов я сліпого від народження, що вмів прегарно оповідати. Серед народу назбирав я велику кількість "сирого матеріалу", інколи з дуже наївним або вульгарно-соромницьким змістом. Були то варіанти і мішанина українських, угорських, словацьких та інших казок, які я читав від Андерзена, братів Грімів та інших, хто його знає, як вони попалися аж до верховинських лісорубів. Із сотні казок лишилося щось понад двацяти кращих та оригінальніших, які я трохи "вишліфував". Їх видало державне видавництво в Празі для українських шкіл під назвою "Підкарпатські казки". Ілюстрував їх наш знаменитий графік Бутовський. Згодом вони були словацьким письменником Антоніном Підавком перекладені і на словацьку мову, і в р. 1942 вийшли в Братиславі під назвою "Пригоди Міша вуличника". Словацькі ілюстрації намалював зовсім невдало словацький художник Іллечко — замість верховинських типів та мотивів намалював всілякі типи в "кокошках" та "лаптях".

В бродіївсько-фенциківських мадяронських колах неабияку бурю викликала моя історична повість "Петро Петрович", в якій головний герой закликав галицького князя зайняти угорський трон, і потім бореться не на життя — на смерть з угорським королем Карлом Робертом. Бродіївці добачали в повісті протиугорську тенденцію, малювали на стіну чорта української іреденти...

В міжчассі появилась і дальша моя збірка поезій "Тобі рідний краю", а потім трагічна доля мого співкласника Ілька Липея інспірувала мене написати про того "розбійника" повість.

Коли повість була видана, синок Липея, дванадцятирічний Василько, написав мені листа:

"Я чув, що ви про мого тата написали книжку. Пришліть її мені, бо в мене нема грошей її купити". Я так і зробив. Видно, читав її і старий Липей, батько Ілька, куркуль і деспот, жертвою котрого впав його син Ілько. Мені старий відказав, що уб’є мене за те, що я його не дуже прихильно змалював у книзі...

На закарпатських письменників я мав вплив ще з часів "Нашої Замлі". Зорганізував я їх у спілку. Головною метою було — видавання книжок. Правда, капіталу у нас не було, то, якщо автор хотів видати книжку, мусив сам заплатити друкарню. А коли вона появилась, ми були дуже задоволені, коли з продажі могли ми покрити кошти друкарні і податки. На гонорари ніхто не рахував, культурну працю ми вважали чесною, негонорованою, адже ми творили цінності для свого народу. Напрацювались і наплатились, пишучи і видаючи твори. Інтелігенції прибувало, і це давало нам надію на краще. Ось, наприклад, такий Маркуш, за свої гроші видавав журнал "Наш рідний край", без жодних державних субсидій утримував його десятки років.

Перед нами було велике завдання: освідомлювати народ, українізувати наперекір переслідуванням. Народ розквітав, правда, поки що тільки культурно, бо соціальний і національний утиск і гніт був великий. Але це давало нам ще більшої охоти боротися з чехізацією, з денаціоналізацією на літературному фронті. На фронті політичному — це була комуністична партія, що вела народ до кращого. Моя літературна діяльність була б продовжувалася й надалі, якби не ті трагічні політичні події, що довели до великого нещастя як країну, так і поодиноких людей.



МЮНХЕН ТА ЙОГО НАСЛІДКИ


Ще в році 1933 в Німеччині старий маршал Гіндербург віддав владу в руки маніяка Гітлера, який заложив партію нацистів, партію ще радикальнішу, ніж італійський фашизм диктатора Муссоліні. Гітлер зробив союз з Італією та Японією і почав здійснювати політику оволодіти світом... Гітлер не тільки шалено зброївся, але й під’юджував в кожній державі німецькі національні меншості.

Таким чином і в Чехословаччині утворилась німецька партія "Дойче Партай", яку в Чехії очолював Генлайн, а на Словаччині Кармазін. Західні "союзники" Чехословаччини: Англія, Франція та "Мала Антанта", — були безсилі, махнули рукою на Чехословаччину, пустили її на пропаще. Насамперед гітлерівська Німеччина зробила анексію Австрії, потім поставила претензії на чехословацькі Судети.

Кінцем вересня 1938 в баварському місті Мюнхені відбулись наради Чемберлена, Деладьє, затя Муссоліні графа Чьяна і Гітлерового міністра Ріббентропа, на яких чеські Судети присудили гітлерівській Німеччині. Фашистські гітлерівські війська переступили західну границю Чехії і всю територію "Судетів" забрали. Границя гітлерівської Німеччини приблизилась до Праги на 37 кілометрів...

Всі ми знали, що Іваном Куртяком заложений і тепер Бродієм ведений так званий Автономний Союз фінансує хортіївська Угорщина. Можна було передбачати і наслідки, до чого воно дійде, і сподіватись, що раз фашистсько-хортіївська Угорщина за фінансування протягом 18-и років всього бродіївського партійного апарату предложить рахунок... Та ось тепер воно тут. Під впливом лідера "Дойче Партай" Генлайна, який надто почав заступатися за сепаратистів Словаччини та Карпатської України, бродіївсько-мадяронський Автономний Союз поставив собі радикальні вимоги. Вже із промов Бродія та Фенцика (закарпатського "чорнорубашника", який своїх прихильників одягнув у чорні рубахи на зразок фашистів Муссоліні), було видно, що вони кокетують у сторону Будапешта. Інші партії теж вимагали автономію, особливо ті, які стояли на платформі українського культурного напрямку (партії: комуністична, соціалдемократична та клерикали), одначе без замислів кокетувати з хортіївською фашистською Угорщиною. Вимагали тим більше, що чеські буржуазні уряди протягом 18 років справу автономії відволікали, і їх буржуазні експоненти на "Підкарпатській Русі" денаціоналізували країну.

Празький уряд Берана був затиснений у кут і не міг дальше віддаляти цю справу. І так дня 12 жовтня 1938 був іменований президентом Чехословацької республіки автономний уряд Карпатської України (урядово — Підкарпатської Русі).

Автономний Союз мадяронів, протягом всього періоду його існування оперував радикальними гаслами за автономію, без жодного якогось плану економічного, прямо деструктивно агітуючи проти чехів, проти словаків, проти українців, проти росіян, хоч у порівнянні з чехами української та російської еміграції було дуже мало тому, що адміністративна влада побут відмовляла, а право громадянства взагалі не давала. Були на Закарпатті тільки ті, що в перших роках визволення з-під Австро-Угорщини прибули і допомогли зорганізувати шкільництво, бо учителів залишилося мало, тільки ті, що чулися справді русинами-українцями. Цими радикальними гаслами неграмотних селян Автономний Союз вповні помилив, частину перетягнув до себе, і треба відкрито сказати, що за комуністами, особливо в перших роках, Автономний Союз був найсильнішим. Це дало причину тепер іменувати прем’єр-міністра з вожаків Автономного Союзу. Таким чином цей перший Уряд виглядав ось як: голова міністрів — Андрій Бродій (за Автономний Союз), Юліян Ревай (за соціал-демократів), Едмунд Бачинський за аграрів (партія куркулів); заступників міністрів у ранзі державних секретарів: Августина Волошина та Степана Фенцика.

Хортіївська фашистська Угорщина послала на Закарпаття терористів. Біля Берегова сильна група скрилася в лісі, нападала на села, і терористи вбили українського жандарма Андрія Ригана, родом із села Дубриничі.

За спільну польсько-угорську границю розпочала шалену агітацію вже не тільки Угорщина, але й Польща, яка також вислала на Закарпаття польських терористів, які почали нападати на мости, на школи, на жандармські станції.

А Бродій з Фенциком відкрито агітують за привернення Закарпаття Угорщині. Це так було протягом всього жовтня 1938.

Пана "прем’єра" Бродія в Празі приловлено на гарячому вчинку, коли з угорського посольства ніс в портфелі величезні гроші на агітацію за поверненням "Рутенії" хортіївській Угорщині. Його арештовано, а другий політичний авантюрист, Фенцик, втік до Будапешта. Замість Бродія прем’єром іменовано Августина Волошина. Аж тепер чехи в Празі побачили, хто зрадник, а хто про автономію роздумує чесно.



ВІДЕНСЬКИЙ АРБІТРАЖ


Наради "великих псів" — як ми їх називали — в Мюнхені, Чемберлена, Деладьє, графа Чьяна, Ріббентропа були наслідком кривавого віденського розсудку, який, неначе ножем до живого тіла, розтяв територію Словаччини і Карпатської України (автономний уряд змінив назву "Подкарпатської Русі" на "Карпатську Україну").

На віденський розсудок пішли й наші деякі міністри автономного уряду, а навіть Волошин. Та не на те їх закликали, щоб з ними радитись, але щоб їм доручити готовий розсудок. Зять Муссоліні, Чьяно, та продавець вина, Ріббентроп, понівечили так Словаччину, як і Карпатську Україну до того, щоб унеможливити їм дихати. Вся південна Словаччина — Сенец, Комарно-Кошиці та південні райони Карпатської України з найбільшими нашими містами припали Угорщині... Пропала, отже, і наша столиця Ужгород, хоч на сорок тисяч слов’янського населення не було мадярів більше трьох тисяч... пропав і город князя Корятовича, наш історичний Мукачів, пропало Берегово... Країна порвана, пошарпана, перервана і головна залізнична лінія поздовж країни із заходу на схід, залишилися тільки лінії поперечні, але вони не були ніяк сполучені. В залізничному транспорті положення було катастрофічне. З Перечина до Севлюша залізницею не доберешся, хіба ж автомашиною, возом або пішки. Виглядає так, що це навмисно відірвані найбагатші врожайні райони, великі центри торгівлі і сякого-такого промислу.

Ще того самого дня (3. XI. 1938) була ширша нарада, щоб вирішити, куди перенести столицю. Були пропозиції — на Сваляву, але вона надто близько до польського кордону, і не лежить на головній лінії. Севлюш (тепер Виноградів) знову лежить біля самої границі Угорщини, то й вирішено зробити столичним містом невеличке містечко в Марамороші, Хуст.



ЕВАКУАЦІЯ УЖГОРОДА. НЕЧУВАНИЙ ХАОС


Дня 3-го листопада, біля півночі, після нарад, які скликав міністр Ревай, ми розходилися додому, і тоді, опівночі, коли іншим разом вулиці були тихими, тепер було народу повно. Але в тій юрбі я побачив страшне безголов’я, паніку, пригноблюючий сум більшості і радість тих небагатьох, які хортіївців очікували. Населення бігало, неначе без розуму. Жінки заломлювали руки, зойкали, чоловіки плакали, сумували, одні сварили, інші потішали жінок. Корчми незначною меншістю, тепер тріумфували, гулюкали, співали, цілувались, розбивали пляшки, вигрожували посумнілих людей. Вже тієї ночі почали подеякі виселюватись, залишати столицю, але транспорт возом або грузовиком був надзвичайно дорогий. Тільки перевезти якісь речі до Невицького або недалечкого містечка Перечина (15 км) коштував у дванадцять разів більше, ніж за нормальних часів. Пізніш за перевіз ще більше просили.

Сам я бачив наступну сцену у сусідньому домі: приводить словак місцевого мадяра до свого помешкання і каже:

— Торік купив оці меблі на дві кімнати за шість тисяч корун. Я вам тепер їх згоден продати за тисячу вісімсот корун.

— Сто корун вам дам, більш ані сотика, — відповідає зарозуміло пишний мадяр і продовжав: — Підводу тепер ані за п’ять тисяч не дістанете.

Словак обурився, почервонів як рак і гукнув:

— Сто корун, кажете? Ану підіждіть трошки.

Моментально вибігає до дровітні, виносить сокиру і починає, мов божевільний, обухом розбивати скрині, шафи, постелі, дзеркала тощо:

— Сто корун, кажеш?.. Нате сто корун! "...Бах... бах... бах...", тут маєте сто корун, беріть все задармо... "Бах-бах!"... Беріть і спаліть і свою мадярську голову... Геть, собачий сину з хати, а то уб’ю як собаку!.. "Бах-бах!" Все поламав, потрощив і викинув на двір. Потім взяв лантухи з білизною, жінка два чемодани до рук, і рушили пішки в напрям кордону, який тепер тягнувся зараз за містом.



ЯК МИ ЕВАКУЮВАЛИ СТОЛИЦЮ К. У. УЖГОРОД


Президія і міністерства знаходилися в прекрасному, новому палаці на побережжі Ужа в Галагові. Розкішний палац був побудований справді елегантно, комфортабельно, коштовне, для репрезентації чеської адміністрації країни.

Шефом пропаганди був соціал-демократ, приятель міністра Ревая, д-р Володимир Комаринський. Він вернувся від Ревая і дав нам розпорядження: евакуювати все з палацу. За евакуацію був відповідальний він, соцдемівський редактор Дмитро Німчук та я.

[*Мене ще наприкінці жовтня запросили до президії, як письменника. Але велике довір’я до мене не мав ані Волошин, ані Ревай, дали мені титул "актуарський старший секретар", пропаганду репрезентував Комаринський, а я робив підрядну роботу: виготовляв летючки проти завзятої мадярської пропаганди за "спільну границю з Польщею", сидів біля радіоапарата і про ворожі угорсько-польські радіоавдиції реферував Комаринському.]

Нам для допомоги евакуації були приділені робітники, а теж для постачання тягарових авт п. Микола Бабота, тепер мобілізований чехословацький офіцер в ранзі старшого лейтенанта та мобілізований десятник Іван Роман. Їх чс. військо звільнило на ці дні для допомоги як нам, так й іншим урядовим центрам. Вони мали добрий контакт з військовою комендатурою.

Для евакуації інших установ призначені й дальші наші свідомі люди, як, наприклад, Юрко Лацанич, який мав захоронити до 700 вагонів збіжжя та, разом з директором Василем Струком, всі склади Кооперативного Союзу і т. д.

Ми два з Німчуком і розпочали евакуацію палацу Крайового уряду. Забирали і пакували ми не тільки архів із шаф, але й шафи; вибирали не лиш із столів, але й столи, стільці, крісла, прекрасні новенькі килими "персійські", а навіть дуже показні, елегантні фіранки з вікон.

Та все ж не сиділи й місцеві мадяри. На евакуацію ми мали всього один тиждень часу. Місцеві мадярські експоненти шпигували, що ми робимо. Вже в перших цих трагічних днях утворили свою мадярську Національну Раду, а теж і міліцію, ніби то без зброї, але як показалось пізніш, мали вони в кишенях і револьвери. Ця міліція тероризувала і слов’янське населення Ужгорода, і примушувала власників будинків вивісити прапори (трикольори) хортіївської Угорщини. Хоч українці (навіть і самі міністри) проти такої беневоленції протестували, але чеські урядові кола (а вони ще й тепер мали перше слово!) мали інші клопоти. Чехам вже було все одно, а наші "руснячки", які ще тут-там сиділи по установах, й самі попричіплювали на груди трикольорні угорські кокарди, кокетуючи з мадярами, пригріваючи на пожарині і свою "юшку".

Четвертої днини нашої евакуації до міністра Ревая прийшла " делегація ужгородських мадярів з проханням забирати тільки письмові матеріали, а умеблювання і всю обстановку залишити на місці, мовляв, це все належить Ужгороду, місту, яке припало Угорщині.

— Ще й мосяжні клямки з дверей та вікон мали б ми забрати, не лиш обстановку — відповів Ревай у нашій присутності. — Цей розкішний палац, що має самих вікон 1.800, коштував може й десятку мільйонів корон, крім нього, залишаємо ми вам не тільки будинки державні, споруди, господарське майно й культурні інституції, але й приватні будинки й хати, вартості кілька мільярд чехословацьких корон... Хіба ж вам не досить того? Ні, панове, я дав наказ забирати все...

Делегація відійшла, Ревай з Комаринським теж кудись пішли. Німчук не спав всю ніч, ліг на канапу в сусідній бічній кімнаті. Робітниками керував я сам. Якраз виношуємо прекрасні килими, як увійшло з кокардами біля десятки якихось підозрілих типів, почали на мене кричати, щоб я припинив евакуацію. Повитягали з кишені револьвери, почали мене тероризувати і тиснути в кут. Я тоді закричав:

— Дмитре, вставай, подзвони по військо!

Терористи не сподівалися, що в сусідній кімнаті стримується мій колега, який зірвався з канапи і побіг до третього приміщення та звідти по телефону закликав військо. Я весь час стояв з піднесеними руками в куті.

Тривало довгу півгодину, доки увійшло військо, і визволили мене з прикрого положення. В кишенях "неозброєних" мадярчуків знайшлися пістолети, браунінги, револьвери, а навіть ручні гранати... Цих терористів чехословацькі (між ними й наші) вояки кудись повели. Я глянув через вікно і побачив перед головною брамою панцерне авто з кулеметом. Цей панцерник забезпечив нам в дальших днях повну евакуацію палацу. Клямки з дверей, правда, ми не зривали, але взяли все інше. Залишили лиш порожні стіни. Вантажні машини повідвожували до Перечина, пізніш частинно до Хуста, тільки на те, щоб потім у березні забрали угорсько-хортіївські фашисти все...

Але ще не говорім про те, читач довідається пізніш про ті трагічні події. Тепер ще евакуємо репрезентативний палац Карпатської України.

Свою власну евакуацію я занедбав вповні. Останніх днів того чорного тижня ледве одержав я тільки невеличкий двотонний грузовик і ним врятував кращі меблі і вартіснішу обстановку. Лиш раз міг обернутися, дорожчі меблі відвезла дружина до селянина в Перечин, але в помешканні залишилося дві третини меблів, все варення, все топливо, а з моєї, досить великої книгозбірні міг я врятувати деяку сотню найцінніших книжок, решта все там залишилося.

Передостаннього дня, 10-го листопада, я сів на свій мотоцикл, і зі сльозами в очах покидав стару столицю та їхав до нової. Дружина з донечкою поїхали днем перед тим.



ГАНЕБНА ЗРАДА БРОДІЯ ТА ФЕНЦИКА. ЖИТТЯ В НОВІЙ СТОЛИЦІ


Кілька тижнів минуло лиш від іменовання міністрів автономного уряду, а Бродій вже разом з Фенциком показали свої зрадницькі ріжки: вимагали передати Карпатську Україну хортіївській фашистській Угорщині... Ця підла зрада свого народу не обійшлася без наслідків: Бродія — як то я вже згадав — в Празі арештовано, а Фенцик втік до Будапешта і звідти агітував проти рідної Батьківщини.

В Хусті доводилось мені працювати понад свої сили. Комаринський заїжджав з своїми побратимами до Марамороського Сигота бавитися з румунами, уладжували репрезентаційні гостини, а тим часом Бекова Польща та Хортієва Угорщина своїми терористами не лиш розбивали наші об’єкти й надалі, але вже відважились розсівати по країні і сотні тисяч летючок. Бомби, ручні гранати та екразити, як видно, не були досить діючими. То ж я почав, майже із власної ініціативи писати контра-летючки на підбадьорювання та заспокоєння рідного населення. Навіть почав я, майже щоднини, виїжджати на протиагітацію, бо ж населення було треба утихомирити. Українське населення бажало спокою, хотіло мати свою країну не під чоботом угорських графів та баронів. То тільки деякі зрадливі попи, залишки мадярської інтелігенції та агенти бродіївсько-фенциківської зграї тягли наш край до хортіївської Угорщини, саме українське населення (а воно було тепер майже на сто відсотків українське, адже мадяри відпали, — ті угорсько-панські "добра" під егідою "корони святого Степана"), коли наша країна рясніла шибеницями, добре пізнало, тортури, в’язниці, "сигітський процес"; так скоро не забудуться!

Хоч Бродія празький уряд арештував, його весь партійний апарат та агенти, громадяни села Ізи одноголосно вирішили приєднатись до Угорщини... Зразу біжу я в Ізу. Беру старосту на мирний, приятельський допит і він сказав мені отак:

— Вчора учитель Егрешій прийшов до мене, наказав взяти громадську печатку і йти з ним до попа. Ми сіли. Там запитав мене Егрешій, чи хоче громада задармо дістати вагон кукурудзи від угорців, я сказав, що наш русин любить токанчик (кулеша-каша з кукурудзяної муки) і "мелайчик" (кукурудза) радо прийме. В попа вже був приготовлений якийсь папір, Егрешій до мене сказав:

— Пане старосто, підпишіть і прибийте печатку. — Я й не міг прочитати, бо там було щось написано мадярською мовою. Я підписав і прибив печатку.

— Сердитим я опустив Ізу, і пішов на жандармерію. По дорозі пригадав собі, як то ми колись того п’яницю Егрешія, синка мадяронського попа, навідали з д-ром Михайлом Бращайком у селі Соймах, де він був помічним вчителем (і то тільки з протекції Волошина), щоб він розпочав якусь культурну діяльність. Він тоді нам відкрито сказав, що він не буде підтримувати українську культуру, бо він є в партії Бродія...

На жандармській станції я оповів, що сталося в ізянського попа. Жандермерія його арештувала. (За це на мені Егрешій страшно помстився, але про це скажу пізніш).

Зрозуміла річ, із протиагітаційного боку я це використав, написав реляцію до радіомовлення, статті до преси, випустив десятки летючок і дав розкинути про ці і подібні способи нечесної агітації будапештянського радіомовлення, адже я приловив їх на підлій брехні ще за гаряча.

Повернувся до своєї роботи. Я працював не вісім, але принаймні шістнадцять годин на добу, досипляв інколи у грузовику, абсольвуючи денно і по десять таких відвідин, як у Ізі. Коректуру переглядав просто на коліні, бо коневі, який є добрим тягуном, придадуть тягти ще більше.



УГОРСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ ПІДСТУП "ЗА СПІЛЬНУ ГРАНИЦЮ"


Хтось би думав, що після віденського арбітражу, коли хортіївська фашистська Угорщина дістала всю південну часть Карпатської України, настав спокій. Та де там! Якраз після того розпочалася вже не тільки сильніша пропаганда через угорське і польське радіомовлення, в газетах, в летючках, агітація бродіївсько-фенциківських агентів по хатах, але й терористичні збройні напади, не так з боку Угорщини, як і з сторони Польщі. Ці напади польських терористів, які розпочалися ще в жовтні, були найбрутальнішими в листопаді 1938 року.

Польські терористи найбільше нападали на прикордонні села Торун, Присліп, Синевирська Поляна, а навіть відважилися зійти і на 30 км нижче, у вузько стисненій долині над селом Вічкове дня 10/XI 1938 напали на міст через Ріку, який із стратегічного боку надзвичайно важливий. Розбити цей міст означало б замкнути волівську (тепер міжгірську) Верховину. Опишу подрібно цю першу велику атаку на міст, щоб мої читачі бачили, з яким героїзмом билися наші люди за свободу своєї Батьківщини.

На мості мали сторожу тільки два наші жандарми: українець Соляк і чех Калчік. Терористів був великий загін, зачали зі всіх боків сторожу острілювати. Жандарми крились і почали відстрілюватись. Терористи повзли ближче і кидали на наших жандармів ручні гранати. Обидвох важко зранили. Інші терористи підходили з боку і підложили під міст 18 кг екразиту, щоб його висадити в повітря. Але натоді наш Соляк з памороки прочунявся, і хоч мав ноги поломані, з легкого кулемета пустив чергу, і терористи, залишивши екразит, мусили відступити. Міст тільки з одного боку був пошкоджений. Соляк врятував міст, і своїм геройським вчинком врятував цілий район Волівщини, щоб не був відірваний від світу.

Третьої днини поховали жертву нападу на міст, селянина Лоя, якого скосила польська куля, і селяни справляли за ним панахиду. Якраз після тієї панахиди вечором знову на Вічкове напали польські терористи в силі двох сотень чоловік, і панахидяни (50 чоловік) приневолені були перед стріляниною полягати на долівку і там вичікувати до самого ранку. Ані тепер поляки не розбили міст, бо сторожу підсилили і мали панцирник. Кілька наших з цієї сторожі було ранено, а ранений з першого нападу, Калчік, при перевозі до шпиталю помер.

За невдачу на вічківському мості польські терористи помстилися в Торуні, гранатами розбили громадський уряд і екразитом висадили в повітря і пошту. І тут було в наших оборонців кілька ранених і вбито фінансового респіцієнта, українця Костя, родом із Синевира.

Напад польських терористів провадився поздовж цілого пограничного кордону. Дня 16/XI 1938 відбувся другий тяжкий бій з ними в синевирській Чорній Ріці, який тривав до ранку. Польські диверсанти мали п’ять убитих, але їх трупи терористи відволочили з собою. Тієї ж самої ночі відбувся великий бій і в селі Прислопі, і тут чотири польські диверсанти наложили головою.

Збираю дальше відомості про терористичні напади. Всім нам вони вже осточортіли. Але нотую їх для майбутнього історика, щоб бачив "доброзичливість" наших "шляхетних" сусідів... щоб і пізніші наші покоління не забули про ту напасть проти нашої Батьківщини, яка не бажає іншого, тільки жити, як вільні люди...

Вже не тільки польські терористи, але й польські вояки переступають наш кордон. Дня 13/XI 1938 перейшло нашу границю 18 польських вояків під проводом офіцера, зайшли у ліс аж на 900 метрів на нашу територію і забрали шістьох наших лісорубів. Відвели їх на польський бік, там їх роздягли майже догола, перевірили кожний рубець, потім повели їх аж на 25 км в Польщі до Осмолоди, і там поліційний комісар робив з ними допити. Приневолювали їх щось підписати, але підписав тільки один, інші не схотіли...

Один сильний загін польських терористів ходить по селах, між собою говорять по-польськи, але видаються за русинів.

Дня 15/XI 1938 на Присліп знову напали. Але появилися вони і в Березнянщині, в Стакчині. Нещодавно напали і на Нижні Верецьки. Біля мосту кілька селян "виконували" службу... з сокирами, бо чехи не схотіли їм дати зброю. Панове чехи тим часом спали в постелях. Терористи забрали від селян сокири, збудили чехів, повитягали з ліжка і щось 15-ох повели з собою. Це їм повчання на майбутнє... З 18 на 19 листопада терористи знов напали на це село, але вже на фінансовій та жандармській станціях чехи не спали, бо на їх підсилення прибули й наші хлопці, які краще дбають на оборону рідного краю. Вночі почалась гостра перестрілка, і терористів відбито. Одного мертвого і кількох ранених забрали з собою.

Цієї самої днини польські терористи напали і на села Вишній і Нижній Стулений, і то в білий день. Кількох зранено, один терорист убитий. В нього пістолет польської вироби "Цебра", в пуляресі 50 наших корон, а теж написана поштова листівка на адресу: пані Анда Микітка, Львів, ул. Арцішевського, 8, м 38-111 брама...

Взагалі, польські терористи озброєні не лиш наймодернішими "мавзерками", але й пропагаційним матеріалом-летючками, які по ночах розкидають в наших селах. Якісь хитруни в Польщі видрукували їх українською мовою, правда, дуже поганою. Зразу видно, що писав їх якийсь український поляк, неграмотно, не по-українськи. Наліплюю їх до своєї збірки, але варто подати хоч деякі уступки з їх змісту:

"...мусимо шукати сполучення з угорським народом... За нашу справу зносит(!) переслідування мужній Бродій. Терпит(!) він зато, що так, як ми, бажав счастія(!) карпаторускаго(І) народа, що хотів злуки Підкарпатской(!) Руси з Угорщиной (!). Не позволимо (!) щоб споткала (!) його якая (!) кривда... Хочемо злуки с угорским (!) народом... " (Під ним:) "Падолист 1938).

(Зверніть увагу на правопис і на польські слова — Ґ-Д.)

Друга летючка написана поганою чеською мовою, також в нашому імені. В ній м. і. говориться: "...за каждего нашего чловека, ктери падне в бої с вамі, загине пет вашіх ліді..."

В третій, циклостилем надрукованій летючці, якийсь поляк плаче над упадком Ужгорода й Мукачева (зрозуміло, в нашому імені) і кінчає: "Рятунок для нас то з’єднання з Угорщиною... Хай живе Прикарпатська Русь та Угорщина..." Підпис: "Руський визвольний комітет".

Четверта летючка також цикльостилована: "Розкололи пашу святу землю на дві половини, міста припали Угорщині, так, якби людині відрізали голову, руки і ноги... Домагаємося з’єднання з нашими містами, злучений з Угорщиною. Наша Прикарпатська Русь разом з Угорщиною дасть нам волю..." Підпис: "Визвольний Комітет. "

Наші діячі мали наради. Домагаються, щоб і на польсько-карпатоукраїнську границю Чехословаччина вислала військо, боронити кордон. Але чеський центральний уряд відповів, що не бажає комплікації з поляками, бо Польща заявила, що супроти ЧСР не має жодної територіальної претензії. Чому тоді посилає терористів?

Диверсанти, бандити, терористи чергуються: раз польські, раз

угорські. Бекова шовіністична Польща і Хортієва фашистська Угорщина за всяку ціну хочуть мати спільну границю за наш рахунок... Протягом одного тижня п’ять разів напали й угорські терористи: біля Косина заатакували на наші позиції, стріляли з автоматичних пістолетів, кидали ручні гранати, причому були з нашої сторони вбиті і ранені. Ще того самого дня біля Холмця напав на наш кордон цілий загін "сабадчапатів". Біля Ужгорода також. Вбивають наших людей, розвалюють школи, мости, тероризують населення. Так польська, як і угорська радіопропаганда твердить, що це не їх терористи, але "рутенські повстанці".

А радіомовлення з Будапешта всіма мовами розносить у світ самі брехні, самі клевети. На власні вуха почув я, що "в Хусті була перестрілка з військом, причому було аж двісті мертвих... Кілограм хліба в Хусті коштує аж 25 корон" — каже будапештянський спікер, а в нас хліба досить і коштує 2 корони і 60 сотиків... "Люди як мухи падуть з голоду, всюди заворушення, бунти..." — бреше Будапешт, а в нас і для верховинського населення, яке живе на кукурудзі, хліб забезпечений. З Румунії, з Югославії закуплено біля 2000 вагонів кукурудзи, яка своєчасно поступово приходить.

Будапешт бреше, аж куриться! Мобілізував цілу армію агітаторів, почавши від професорів університету (д-р Бонкало та ін.), через Фенцика, який в агітаційних радіореляціях відкрито признається, що він був і є за спільну польсько-угорську границю, аж до терористів. Панські способи нечесної агітації, провокації, терор, застрашування — все це звернено тепер проти нас. Навіть на віденський арбітраж хортіївські фашисти, довідавшися, що буде там і священик Волошин, послали туди хортіївського полковника Невицького, сина колишнього відомого мадярона греко-католицького попа в селі Радванка, Невицького, намовляти з погрозами наших міністрів, головно Волошина, щоб піддався хортіївській Угорщині "адже Італія вповні стоїть за Угорщиною і Угорщина, скорше чи пізніше, здобуде для себе не тільки "Рутенію", але і Словаччину..." Це провокативне намовлення Невицького обурило їх вповні.



"КАРПАТСЬКА СІЧ"


"Карпатська Січ" існувала вже добру десятку років перед тим у формі гімнастичного товариства. Найактивнішими осередками "Січі" були гуртки в Перечині (Романченко — Голота) та в Ясіні (брати Климпуші). Ця фізкультурна "Січ" животіла із тих членських вкладок, які ми їй щороку платили. Між іншими, понад десять років був і я її членом. Щороку відбувалися загальні збори після статуту, на них виступали здебільша самі юнаки в національних костюмах, з топірцями в руках, теж і танцювали "аркана", "гопака" та ін. То були члени активні, а ми, старші, члени допомагаючі. Юнаки членське не мали з чого платити, зате ми платили і вдвічі-тричі більше, хто як міг, щоб товариство вегетувало.

Як я вже згадав, угорські терористи нападали на прикордонні села від жовтня 1938. Були це здебільша геяшівці, прихильники бандита Геяша, який ще в році 1919 масакрував угорських комуністів після повалення Угорської Республіки Рад, роблячи довгі роки криваві баханалії. Звідти їх назва. Вони існували майже протягом двадцяти років, і тепер збільшили свої "подвиги" терористичними нападами на мирну Карпатську Україну. Вслід за ними розпочали свої криваві акції і польські терористи, отже, не було іншої ради, як ставити якийсь опір. Тому наші діячі звернулися до центрального празького уряду з проханням забезпечити наші границі військом. Але генерал Сирови, голова чеського уряду, відповів, що з того міг би повстати конфлікт, і Чехословаччина замішалася б до війни з Польщею та Угорщиною, а це не є бажаним. Тому чехословацький уряд військо на кордони не пошле, але пропонує зміцнити пограничну сторожу, яка буде утворена із жандармів та фінансової сторожі. Тому, що на оборону границь це сили заслабі, Сирови пропонував зміцнити ці сили місцевими людьми, що перейшли військовими вправами.

Тоді пригадали наші керівники "Карпатську Січ" і зразу піднесли це фізкультурне товариство на піввійськову організацію, підбираючи і вишколюючи людей, що відбули військо. Вишколених січовиків приділювали до формацій прикордонної сторожі.

Резерви січовиків були в Хусті, деяка частина у бувшій горожанській школі, інші в землянці (бараку) за містом, які складалися переважно з галицьких та буковинських утікачів.

Як відомо, гітлерівці постаралися, щоб у Хусті був німецький консулат. Консулом був якийсь д-р Гофман. Не знаю, чи на натиск Гофмана, до нашої столиці прибули якісь підозрілі "українці". Як пізніш показалось, були між нами і польські шпигуни. Ці люди розпочали організовувати "штаб" січовиків, видавати газету, брошуру, летючки, навіть проти автономного уряду. Зразу появились і якісь редактори, графіки, журналісти і розпочали видавати крайньо-націоналістичну пресу, агітаційну політлітературу.

Це так було в Хусті. Але ті січовики, які були призначені до помічної поліції, добре виконували обов’язки, а ті, яких заділили до пограничних сторож, боронили наші границі героїчно. Особливо загони січовиків в Прислопі, в Торуні, в Синевирській Поляні, у Верецьких та поздовж угорської границі, в Королеві, в Севлюші, відбивали напади терористів цілими тижнями.



ІНВАЗІЯ ЗАГРАНИЧНИХ КОРЕСПОНДЕНТІВ


До Хуста приїжджало багато заграничних кореспондентів. Прибув і один італійський журналіст з чемоданами харчів, бо в Будапешті його перелякали, що помре з голоду. Є між ними і чимало підозрілих типів, видаються за англійців, а при тому між собою балакають по-мадярськи... Чимало кореспондентів послали ми на Волівщину, щоб вони наочно переконалися про вандальні вчинки польських терористів. Хай на власні очі побачать розбиті мости, станції жандармських та пограничних сторож, розбиті школи, пошти, громадські уряди. Відфотографували не тільки місця нападів, але й зброю терористів, яку залишили на місцях. Може хоч тепер Польща не буде відхрещуватись, що це її терористи.

Залізниці наші пошарпані. З Хуста до Пряшева можна дістатись лиш автобусами. Автобуси возять пасажирів, а військові вантажні самоходи возять залізничний вантаж і пошту, але пакунки не приймають. Один журналіст спитався, що будемо робити без залізниці. Будемо возити волами, як наші діди возили, але й тоді нашу державність не пустимо, нехай із тим не агітують. Албанія взагалі не має залізниць, але зате живе своїм державним життям. Один журналіст написав статтю, що закарпатський українець незнищительний. Йому порвали, пошарпали залізниці, він буде возити волами і возами... не має нафти — буде світити скіпками, як його прадіди... Поляки не допускають до нього своїми залізницями хліб — верховинці будуть жити на картоплі, на вівсі... Ще й одяг собі самі потчуть, пошиють... Проблеми, які інших держав могли б завалити, але закарпатські українці все те знесуть, дадуть собі ради, і їх найбільшим старанням є: удержати свою гірську республіку, оборонити свою волю, про яку мріяли генерації протягом століть. Закарпатських селян не можна уважати сірою масою, ні, вони тепер, в цих найтяжчих часах, доказують, що вони зрілі на державне життя.



НЕМА ФАХОВИХ ЛЮДЕЙ


Чеська політика на Закарпатті привела нас до того, що ми не маємо людей обсадити місця, які чехи залишають. Чеські уряди за повних 19 років панування наших людей до урядів не приймали. Навіть ті найнижчі категорії, на які могли знайти людей і з українського населення, були обсаджені чехами, бо і шкільні слуги були імпортовані з Чехії і Моравії. Тоді не диво така диспропорція, яка просто б’є у вічі. Але нехай говорять самі цифри: на 2300 людей фінансової сторожі уродженців із Карпатської України тільки 270; на жандармський стан 950 люда є наших 106.... В Карпатській Україні є біля 80 пошт, але керівними поштмістрами в цілій країні є тільки троє з наших... Ось через що не можемо ми наші уряди зукраїнізувати. Вже після віденського арбітражу в нинішній Карпатській Україні є біля 8.500 державних урядовців, з того хіба ж яка третина наших, решта все чехи і трохи словаків. Словаки наших людей ставлять нам до диспозиції, а своїх забирають, чому обидві сторони тішаться. Але з чехами біда, бо вони, які рішили в нас залишитися, ані не коряться, ані не опускають місця. Навіть подекуди саботують. Тячівський поштмістр, чех, не схотів прийняти українську телеграму... І це за нашої автономії!..



ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКЕ ПОПІВСТВО — НАША ВІЧНА БОЛЯЧКА


В кожній державі священики, які живуть з народу, тримають з народом. Єдина ми виїмка. Наші греко-католицькі попи були найбільшими мадяризаторами. Третю нашу єпархію в Гайдудорогу ще в 1909 році вони змадяризували. Якби не перша світова війна з крахом Австро-Угорщини, були б вони стали гробокопателями й дальших двох наших єпархій: мукачівсько-ужгородської та пряшівської. Живуть з мозолиці нашого бідного русина, але в себе вдома ще все говорять не його мовою, навіть тепер, жиючи в ЧСР. Для нашого народу є просто національною катастрофою, що серед цього грекокатолицького попівства так багато мадяронів, просто сказати: мадярів. Як відомо, греко-католицькі священики мають ту вигоду, що можуть женитися, закладати сім’ю, тоді, коли римо-католицьким попам то целібат забороняє. Католицизм дозволяє гладкий перехід з римо-католицького обряду на обряд греко-католицький і таким чином ви стрічаєте "українського" попа, що по-українськи говорить дуже нужденно. Ще старослов’янщину якось з бідою викував, але вдома говорить виключно по-мадярськи... Оцю можливість переходу мадярські клерики просто використовували для женячки, а нашому народові тим зробили шкоду... і ганьбу, бо наше попівство — це вічний боляк. Вони завжди тримали і будуть тримати з тими, що панують...

Потішила нас вістка, що новим закарпатсько-українським греко-католицьким єпископом Рим виіменував нашого відомого патріота о. др-а Нярадія, владику крижевацького (Югославія), який походить з бачванських русинів. Нярадій знає наше Закарпаття ще з тих часів, як був адміністратором пряшівської єпархії. На днях видав пастирського листа українською літературною мовою. Може хоч йому пощастить хоч із частини греко-католицького попівства зробити українських патріотів.

До Хуста прибув православний архієпископ Саватій, великий приятель українського народу, але греко-католицькі попи роблять інтриги у Волошина, бояться, що він відірве багато вірників від греко-католицьких попів. Цього вповні заслужили б наші мадяронські греко-католицькі попи, які відкрито агітують за повернення нашої країни до хортіївської Угорщини, а таких попів немало!.. Фатальною помилкою було сперед 20-и років багателізувати собі православний рух, наслідком чого захопили його російські чорносотенці: гагатки, цуркановичі та інші. Якби не та дурна конкуренційна

політика греко-католицьких вожаків, православні могли бути на платформі української культурної орієнтації.



НАШІ ВТРАТИ


Цікаво буде бачити і статистично, що ми втратили наслідком відступлення Угорщині нашої південної території.


Стан


Км2


Населення


Густота на км2


Українці


Мадяри


Євреї


Інші


1/XI. 1938


12.608


834.000


66


513.600


126.000


105.000


69.400


Передано Угорщині


1.700


194.000


114


37.400


94.000


27.400


35.200


Осталось


10.908


640.000


59


476.200


32.000


77.600


54.200



у процентах


1.XI.38


100%


100%


63 %


15,4%


12,9%


8,7%


Передані




13,5%


19,3%


48,5%


14,1%


18,1%


Останок




86.5%


74,4%


5 %


12,1%


8,5%



Отже, втратили ми майже 40.000 самих українців. Наша перевага у відношенні до інших національностей з 63 % зросла на 74,4 %.

В Ужгороді Фенцик першим вітав угорських гонвейдів, а другий — Демко, в Мукачеві, з тою різницею, що Демко одягнув ще до того широкі угорські шаровари і угорську шнуровану весту з срібними Ґудзиками... "Русскій человєк" і не міг пописатися інакше, як одягнути угорський стрій на себе.

На відпущені території угорці знущаються над нашими людьми. В Бовтраді угорці побили наших колоністів і вигнали їх із їх власних хат на вулицю... В другому селі наших колоністів, у Руській Долині, арештували свідомого просвітянина, Маслия. Передержали його два дні у тюрмі, і він звідти зник. Нещасна жінка надармо шукає чоловіка, його угорські терористи вбили. Є свідки, що його вбили з іншими у Вилоку і серед одного мадярського двора закопали в гній...

Надійшли вісті про черговий мадярський злочин. В Чомі мадяри так побили Михайла Ворона, батька письменника Андрія Ворона, старенького 79-річного селянина, що він від побоїв помер...

З мадярської в’язниці вернувся василіянський монах Михайло Сабалька. На монастирському полі в Росвигові помагав при оранці, де його арештували. Завели в каземати в Паланку біля Мукачева і за те, що він "укран" (українець), двічі його побили в супроводі паскудних лайок. В тій камері, де він сидів, сидить наших 12 людей. їх б’ють щоднини при кожній зміні сторожі.

Угорці з Ужгорода викидають людей, але перед тим їх ограблять, забираючи цінні вартості і гроші просто з кишені. Йосифа Комарка били дві години на поліції, опісля забрали з його кишені 1025 пенге і побитого повели на границю.

З Ужгорода прибула вістка, що угорці Волошинову хату, яку він був подарував сиротинцеві, забрали для своїх цілей, і будинок охрестили іменем Мікулаша Хорті.

Бідні залізничники! Втікають з угорського Унгвара-Ужгорода, хоч знають, що і тут не з медом. На пероні ужгородського вокзалу стояли наші делегати, вертаючися з переговорів в Угорщині. Розмовляли по-українськи. В цей момент підійшли до них два залізничники з рясними сльозами в очах, почувши свою рідну мову. Заявили, що вони в Угорщині не залишаться. Залишають посаду, сім’ю, хату і їдуть між свої люди... Так і зробили.

З достовірних джерел довідуємось, що нашого жандармського стражмістра, Василя Гафинця, свідомого українця, угорська солдатеска закатувала на смерть. Гафинець помагав евакувати Мукачів, і під час евакуації пропав. Виходить, що зловили його скриті мадярські терористи на помешканні і опісля передали угорському війську. Десь у казематах-катівнях неборак Гафинець і загинув.



ЧЕСЬКІ ШКОЛИ В КАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ


Колись в роках 1927-28 я обійшов цілу країну і сконстатував (та результат опублікував), що на Закарпатті є 96 чеських шкіл... Це тоді була сенсація, люди просто охнули із жаху... А що скажете ви тепер, що чеських шкіл є понад 400... Самих чеських вчителів понад 900 чоловік. Чехізація з того часу поступила шалено. Чеські школи були вже не лиш для єврейського населення, але вже терором приневолювали і наших людей, щоб записували дітей до чеських шкіл. Лісників, лісорубів, залізничників та інших державних службовців слабшого характеру просто тероризували, вимагаючи, щоб проти свого сумління були знаряддям чехізації. На Березнянщині були випадки, що наших робітників проганяли з праці, чисто через те, що не хотіли записати своїх дітей до чеської школи...

Тепер буде інакше. Ми чехам не відбираємо їх школи, але нехай вони справді будуть для чехів.



РОЗМІЩЕННЯ НАШИХ СЕРЕДНІХ ШКІЛ


Наше середнє шкільництво зорганізувало найкраще, яке поставлене дійсно на західно-європейський рівень:

1) Великий Березний — Експортова академія, 2) Свалява — Торговельна академія, 3) Свалява — Школа лісників, 4) Свалява — Державна господарська школа, 5) Севлюш — Металоковоробна школа, 6) Волове — Державна вища промислова школа, 7) Севлюш — Торговельна школа, 8) Севлюш — Фахова жіноча школа, 9) Буштино — Господарська школа, 10) Ясіня — Деревообробляюча школа, 11) Севлюш — Учительська семінарія (дівоча й хлоп’яча разом), 12) Воловець — Учительська семінарія, 13) Перечин — Державна реальна гімназія, 14) Великий Березний — Державна реальна гімназія, 15) Чинадієво — Державна реальна гімназія, 16) Білки — Державна реальна гімназія, 17) Хуст — Державна реальна гімназія, 18) Великий Бичків — Василіянська класична гімназія, 19) Рахів — Державна реальна гімназія, 20) Ракошин — Державна реальна гімназія. Горожанських шкіл маємо 36, а народних понад 800.



КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В КАРПАТСЬКІЙ УКРАЇНІ


Наш ужгородський театр "Нова Сцена" сяк-так улаштувався в новій столиці і кінцем листопада встиг дати першу виставу "Запорожець за Дунаєм".

По всій Карпатській Україні корчми порожні, зате читальні "Просвіти" переповнені. Наша молодь надзвичайно активна. Українська передова інтелігенція веде народ. По читальнях улаштовує відчити, вистави, реферати. Перевагу мають політичні доклади.

До Хуста приїхали відомі українські письменники: Улас Самчук та Горліс-Горський. Син українського письменника Черкасенка, Віктор Черкасенко, заділений до мене. Володіє двома світовими мовами, приділили ми його як перекладача для кореспондентів, яких до Хуста прибуває велика кількість.

Відомий український режисер Деслав з Парижа приїде витворити фільм про Карпатську Україну.

В "Урядовому Вістнику" опублікував я розпорядження уряду, на основі котрого урядова назва нашої країни відтепер "КАРПАТСЬКА УКРАЇНА". Ця назва нашою пресою і широкими масами вживається вже давно. Вже ми більше не є — як чеський письменник Іван Ольбрахт написав — "країною без імені".

Турбує нас, де уділити "Просвіті" приміщення в Хусті, коли така мізерія панує з приміщеннями. В Ужгороді централь "Просвіти" мала кількаповерховий новий будинок, власний, в якому знаходилася бібліотека, клуб, читальні, музей тощо. З великого книжкового фонду (до 20.000 книг) та цінних музейних експонатів щось вдалося нам врятувати до Перечина. Решта книг й експонатів пропало в Ужгороді, бо бродіївці та фенциківці зводили з нами бійки за музей і бібліотеку, де були і старинні рідкісні примірники.

Видавництва в новій столиці поки що не вдалось нам привести до життя (маємо інші турботи). Але тираж газет і різних публікацій підвищився до значних розмірів. Газети виходять у десятитисяч примірників. Як тільки вийдуть з друкарні, люди газети й журнал просто виривають з рук.

На стінах Хуста появилися афіші маестро Михалевича. Особливо одна виконана прекрасно, просто говорить. Молодий, відважний гуцул стоїть з мечем, перед ним величезна гадюка-давун, розрізана на дві половини. Гадюка символізує спільний польсько-угорський кордон, який хоробрий юнак мечем перетяв. Два вовки, один з польським орлом, а другий із знаком угорських терористів, проливають сльози над трупом перерізаного давуна...



СМЕРТЬ НЕ ВИБИРАЄ


Дня 14 грудня 1938 нагло, несподівано помер Микола Аркас, знаменитий актор, композитор, теперішній шеф-режисер "Нової Сцени". Ще перед двома тижнями бачили ми його, на жаль в останнє, в його незрівнянній ролі Карася в "Запорожці за Дунаєм". Микола Аркас був після Садовського найвизначнішим нашим актором і керівником театру.

Аркас (народж. 22/8. 1881) в Миколаєві на Херсонщині був сином відомого українського історика і громадського діяча, автора історії України і автора опери "Катерина". З ранньої молодості захоплювався театром, театр став для нього життєвою потребою. Почавши з р. 1910 постійно грає в українських театрах, в р. 1927 переходить на Закарпаття і разом з дружиною Надією увіходить до трупи просвітянського театру. Аркас всією душею, своїм буттям присвятився закарпатському театральному мистецтву, яке бажав поставити на європейську урівень... Смерть настала наслідком всежиттєвого страждання і муравлиної праці. З ним відійшла в могилу одна постать з останніх великих корифеїв нашого театру після Садовського, Барнича, Рубчака, Безилевича та інших.

В Празі помер надрадник Стахура, просвітянський діяч, родом із Самбірщини (Галичина), бувший посол у віденському парламенті, співпрацівник-депутат з першим президентом Масариком. Стахура — правдивий патріот, свою каменицю в Самборі дарував українському музеєві Самбірщини.

На своєму майні в Чертежі помер Кость Грабар, бувший губернатор Підкарпатської Русі. Я добре його знав, був він моїм шефом, генеральним директором Підкарпатського Банку в Ужгороді. З більше безкритичною людиною я в житті не зустрічався. У нього кожний мав правду, особливо чех. Був він рівночасно і українцем, і "русским", і "автохтоном", раз "русином", раз "русским". З Волошином приятелював, але це йому перешкоджало, щоб бути аграрником, знаряддям "власть імущих". В останніх роках від українців відгрібався і руками, і ногами... Не дуже випадає мені критикувати свого бувшого начальника, а ще до того мертвого, бо "про померших згадувати тільки добрим словом". Але годі замовчати, нехай вчаться грядущі покоління, як не треба робити. Хто сидить на двох кріслах — впаде на землю. Грабар сидів на чотирьох, а може й більше. Він належав всюди і нікуди.

Мені колись один славний професор сказав: "Найгірше виходять ті, що нікуди не належать". Так і покійний. Спершу був "українцем" — відіпхав від себе "русских". Опісля став "русским", втративши довір’я перших і не здобувши його в останніх. А коли прийшло наше, не тільки національне, але й державне воскресіння, Грабар був уже похованим, хоч ще жив. "Найгірше виходять ті, які нікуди не належать", — звучить мені і досі в вухах.



ХОЧУТЬ З НАМИ ЧЕХИ СПІВПРАЦЮВАТИ ЧИ НЕ ХОЧУТЬ?


Справляємо величавий похорон в Хусті фінансового респіцієнта Йозефа Горта, чеха, якого польські терористи вбили в Синевирській Поляні. На похороні тисячі чеської і нашої публіки. Над могилою промовляю я, звертаючись головно до тих чехів, які бажають з нами співпрацювати. "Недавно поховали ми фінансового респіцієнта Івана Костя, українця, а ось тепер лежить перед нами чех, убитий польськими диверсантами... Кров чеха і кров українця ще ліпше підсилять наше слов’янське братерство і нашу спільну працю в спільній Батьківщині, в якій живемо...", — закінчив я.



ТРЕТІЙ ПРЕЗИДЕНТ ЧСР


Дня 2 грудня 1938 вибрано третього президента ЧСР д-ра Гаху. Ценральний уряд в Празі подав демісію, і з ним демісіонував також і наш автономний уряд (будучи членами центрального уряду). Новий президент Федерації покликав до життя новий уряд. Прем’єром празького уряду став д-р Беран; на Словаччині д-р Тісо; голова автономного уряду Карпатської України Августин Волошин, другий міністр Юліян Ревай. На наше превелике диво, третього нашого міністра президент не виіменував. Робимо собі надії, що Уряд Карпатської України сам його покличе та предложить Празі на затвердження.



СЛОВ’ЯНИ ЩЕ НЕ ДОРОСЛИ ДО СЛОВ’ЯНСЬКОЇ СОЛІДАРНОСТІ


Польська преса вже відкрито вимагає спільної границі з Угорщиною... Скільки я раз сиджу і думаю над тим. Ще було б зрозуміло, коли б поляки хотіли забрати Карпатську Україну для себе. Але вони хочуть нас віддати Угорщині на вічну поталу. Так і пишуть, просто, безцеремонно. Та не лиш пишуть, але і всім своїм державним престижем вимагають, посилають міністрів разом з Беком від Савла до Павла, від Хортія до Гітлера, натискають своєю дипломатією на всі сторони, щоб тільки не бачити цю маленьку країну Карпатську Україну, яка не може ні в якому разі бути їм шкідливою. Поляки — слов’яни, нас, також слов’ян, готові занапастити на віки вічні, готові кинути брутальному фашистові на знущання, на вічне рабство... Дурень, ідіот, хто вірить ще у якесь слов’янофільство, бо слов’яни, як видно, не доросли ще до того, щоб бути солідарними або ще більше: щоб федерувати. Неначе бестії, один слов’янський народ пожирає інших слов’ян, щоб потім і самому загинути. Цілий світ міг би держати перед могутнім слов’янством, а так — пропадуть вони, взаїмно пожеруть один одного, якщо заздалегідь не прийдуть до розуму.



АМНІСТІЯ БАНДИТАМ


З нагоди іменовання нового президента чехи уділили військову амністію і польським та угорським бандитам, що напали на нашу країну. Таким чином триста угорських терористів дістало волю... Замість вистріляти до одного за те, що відважились нарушити чужий кордон, напасти на територію чужої держави і вбивати чужих громадян — чехи їм виставляють чуть-чуть не похвальні декрети... Можна було принаймні щось виторгувати за них, зробити хоч виміну за наших, які сидять у їх тюрмах, а тут ми найгіршим бандитам виставляємо маршрути без нічого... А тим часом дравецького секретаря "Просвіти", Івана Мигалину, дика мадярня побила під смерть, побила і батька нашого славного спортсмена Бокшая, а Маслий з Руської Долини пропав без сліду... В тюрмах в Ужгороді, в Мукачеві та в інших темницях сидять сотні наших людей, а ми маємо бути великодушними!



ЧЕХИ НЕ ПОЛІПШАТЬСЯ!


На Словаччині — після статистики з половини грудня 1938 — є біля 35.000 чехів, з того більш як половину словаки дали Празі до диспозиції, хоч чехи там лояльніші, ніж ці наші.

Всіх чехів в Карпатській Україні є приблизно 15.000, з того самих тільки державних урядовців 8.500. Празі дали ми до диспозиції лиш кілька одиниць, а мали б їх послати додому принаймні третину через їх шкідницьке поводження, які шкодили і шкодять відкрито. (Всі вони шкодили, одні явно, другі скрито). Вони саботують, висмівають розпорядження нашого уряду, агітують, іронізують і ведуть пропаганду проти нас. В установах, в школах, на нотаріатах урядують собі по-чеськи й надалі. Проти українців за весь час їх панування були настроєні ворожо. Справді білою вороною виглядав той чех, що принаймні на око показувався приятелем українців. Це ще можна було порозуміти раніш, але тепер вони б мали приспособлюватися до нас, а не навпаки. Ще й тепер нам доводиться боротись за кожний надпис, за наш прапор, і скорше чех дасть собі вирвати зуба з рота, ніж до нас проговорити — по-українськи...



ПРИЇЗД О. ОЛЕСЯ ДО ХУСТА


Дня 3.1. 1939 вітали ми в Хусті славного українського поета Олександра Олеся. Український театр "Нова Сцена" під дирекцією А. Ю. Шерегія приготував в честь автора поему "Над Дніпром". Звичайна поема, сценізована з буйністю ще більшої фантазії, ніж сам твір письменника. Фантазія режисера Лібовицького витворила зі своїми вкладками балету, пісень та ультрамодерної декорації таку прегарну цілість, що я ще раз перечитав поему і тільки тепер почав цінити працю режисерів. Лібовицький справді пописався в цій режисурі і показав своє високе мистецтво.

Від імені українського громадянства привітав О. Олеся і я. Його давно я бажав спізнати і особисто, і аж в Хусті мав щастя познайомитися з таким великим митцем українського пера. Перед тим я його бачив тут-там в журналах і книжках на фотографіях, спокійного, поважного, з борідкою. А тепер я побачив перед собою старика, навіть трохи згорбленого, стурбованого, задуманого, перевтомленого, може, й самою важкою дорогою, адже поїзди не ходили, транспорт і особовий рух удержувався автобусами та військовими грузовиками, які перевожували і людей. Може й через те був він в такому меланхолічному настрої, неначе чимось пригноблений.

В своїй промові я його вітав у новій нашій скромній столиці від імені літераторів, акторів та від самого громадянства. Підкреслив я, що в новій столиці новий театр (Нова Сцена) розпочинає свою діяльність першою прем’єрою визначного українського поета, майстра мистецького слова, і це подвійна наша радість ще й тому, що на першу виставу прибув і сам славний автор.

Не дочекавши ані до кінця промови, Олесь обняв мене там на сцені, ми обцілувались зі сльозами радості в очах.

Шерегієм вистава була старанно підготовлена, виставою Олесь був дуже задоволений, і коли я його відвідав у ложі на перерві, він уже усміхався, був веселий і говірливий. Режисурою автор був приємно заскочений. Олесь якийсь час здержався в Хусті, але я був надто зайнятий редакційними справами, а головно протиагітацією, бо брудна, нечесна агітація хортіївської Угорщини не вгасла. Я постійно виїжджав на найнебезпечніші місця в селах поздовж південного кордону, де часто свистіли нам кулі мадярських терористів понад голови.



ІНЦИДЕНТ В МУКАЧЕВІ


В день святвечора 6/1 1939 біля Росвигова (під Мукачевом) угорський терористичний загін напав на нашу прикордонну сторожу, і вона відстрілювалась. До сутички замішалося і військо з обох сторін і розпочалася формальна фронтова битва. Будапештянське радіо повідомляло, що наші гармати розбили в Мукачеві кільканадцять будинків, між ними й кав’ярню "Чіллаг", а теж і міський театр. Ранених багато, мертвих десятки.

Фактом є, що цей інцидент випровокували мадяри, бо ж вони від місяця постійно лиш провокують. Між військом є багато і наших хлопців. А коли хортіївці такі безличні, що нашу пограничну сторожу напали на самий Святий вечір, наші вояки відповіли тим, що почали "гатити" з гармат, аби мадярським терористам відійшла охота робити дальші напади. І так між нашим і угорським військом велась кілька годинова війна. Наші нагнали мадярів аж до самого міста Мукачева. Але робили це дуже неловко, бо в Мукачеві залишили один пошкоджений танк, і хортіївці з цього зробили крик на цілу Європу. Хоч вони самі цей інцидент випровокували, але мають "корпус делікті" в руках. Від жовтня дотепер напали вони на нашу границю не менше як вісімнадцять разів!.. Але мають доказ у руках проти нас.

В міжчассі відбувся новий напад угорських терористів, тепер вже під Довгим (біля Ужгорода). Терористи й угорське військо обстрілювали це село на протязі п’яти годин і запричинили багато шкод і ранених. До нас доходять подробиці цього нападу. Наша комендатура сторожі вислала була двох офіцерів як парламентарів до мадярів, але в ганебний спосіб угорське військо дало на них сальву, причому нашого офіцера, Гаху, важко ранено.







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.