Попередня     Головна     Наступна





БОРОТЬБА З ЛИХОМ


Знаючи це, я набув ще більшої відваги боротися з лихом за всіх і дуже часто ішов у комендатуру поскаржитися в імені всіх чи то на юшку, чи за поводження, бо вже ми не пустили без слова брутальні побої.

Одного разу наші жінки прийшли з тією пропозицією, що напишуть дружині регента Хорті, як жінці, як матері, і благатимуть випустити нас на волю. Своїй дружині я це заборонив і намовляв її поговорити з іншими жінками, щоб не ішли на таке пониження.

Я замітив, що мене комендант трохи респектує і виміг, щоб дозволено співати. Вже тоді в концентраційному таборі галичан було мало, бо з того часу, як німець об’явився в таборі, галичан почали виводжувати на угорсько-німецький (австрійський) кордон, а там їх німці забирали на важку фізичну роботу по фабриках, як дешеву робочу силу. Галичани радо йшли, щоб звільнитися від знущань в цьому угорському пеклі, не знаючи, що й там їх жде майже така сама доля.

Не тільки з табору, але і з цілої країни виселювали, ескортували навіть тих українців та росіян з Галичини, Буковини та бувшої Росії, які в Карпатській Україні за чеської ери мали громадянство. Але нас, "угорських громадян", не випускали, хоч ми просилися теж.

Були між нами наші учителі, які колись вели хор або співацькі гуртки. Вони справді зорганізували в таборі співацький гурток. Під час наших співів на подвір’ї концтабору прибували з села, крім свинарів і чабанів, й інші панські батраки, які нас залюбки слухали.

— Нам казали, що це якісь дикуни, а ось як вони гарно співають, — почув я часто подібну примітку бідолашних батраків того поміщика, який свою свинську ферму перепустив хортіївцям на концтабір. Під час нашого хору вони підходили аж до колючого дроту.

В таборі нам трохи покращало, почали навіть деяких випускати на інтервенції впливових осіб. Одного разу приїхав був і запеклий мадяронський бродіївець о. Марина, тепер великий шеф "рутенської культури і шкільництва". (Якраз Марина попереміщував наших учителів до корінної Угорщини, а угорських учителів призвав на наші "рутенські" школи поширювати знання угорської мови та "святостефанської" ідеології. Інших неблагодійних (то значить: свідомих українців) повикидав із шкіл. Між тисячами інших, і мою дружину. Марина запрошував нас на збори серед подвір’я. Але не пішла з нас ані третина. Решта нас не хотіла мати нічого спільного з бродіївцями та фенциківцями, не бажаючи навіть того, щоб вони за нас інтервеніювали.

Дня 29 травня нас "покласифікували". Інтелігенцію запхали із сипанця до окремого барака в числі 72 чоловік. Барак брудний, обшарпаний, з даху затікало, але має ту вигоду, що є там етажові ліжка, навіть із солом’яниками. Трохи вже позбулись галапасів, вирішили, що дбатимемо про чистоту. Є тут адвокати, лікарі, професори (між ними і К. Заклинський), вчителі, священики та інші провідні люди, що колись щось означали. Маю трохи паперу із старого паспорта, і майже всі мені попідписувались на пам’ятку. Після страшної цементової долівки в сипанці цей барак для нас просто розкіш!

Дня 1 травня вже й переселяємось. Ми, "ліві", уважаємо це за добру вістку, за майове свято!

Адже прогресивні люди всього світу сьогодні святкують, як не публічно, то хоч у душі, у своїх серцях, так, як зараз ми отут. Нехай живе Першотравня!

У всьому таборі є вже тільки, разом з нами, біля чотириста людей. Інші вже вдома (на жаль, деякі з них вже в могилі, або хиріють вдома від побоїв).

Вчора від’їхав великий транспорт до Відня (60 людей). Поет і естрадний артист Микола Мирський обіцяє описати ці наші митарства в закордонній пресі. Деяким даю свої записки, вони їх ховають у підшивку, мають їх передати в Український допомоговий комітет біженців у Відні або в Братиславі.

З на 4 травня (середа). Цієї ночі збираюся тікати з табору. За нашим бараком зразу пліт з колючого дроту, куди пропускають каналом брудну воду. Можна б продітись. Але Тар, Ворон та Є. Шерегій відмовляють. Вони переконані, що втеча мені не пощастить. А як і пощастить, то для всіх політичних в’язнів настануть страшні репресії. Я дав їм за правду, знов настав би для всіх суворий режим, тепер, коли вже трохи покращало. Ні, зараз не тікаю. Втечу я зорганізую пізніш.

Син відомого нашого баритона о. Балтовича, бувший управитель школи, звертає мою увагу на німця, що не хоче мешкати "у бараку панів" — між нами. Пішов радше між селян. Він ні слова не знає по-українськи, але — на диво — кожне слово розуміє. Його кілька разів кликали на "допити". Почали його бити. Він гостро запротестував "їх протестіре, іх бін Йозеф Герлах" — я є Йосиф Герлах, німець. Як ви посміли ударити члена великого німецького народу?! Я буду скаржитись, і Угорщині це не буде приємне... Документів у нього немає, разом з грішми "забрали повстанці".

Я підсмівкувався і нічого не сказав. За кілька днів його вивезли на кордон недалеко Відня. Самого, одинокого, як пана, ще й перепрошували за непорозуміння...

А був це лейтенант ще з "Сторожі оборони", Свобода, який зорганізував оборону Іршавщини та з своєю ротою героїчно бився з окупантами повні дві доби.

Дня 11 травня моя дружина принесла з Хуста від Допомогового Комітету інтернованим 30 пенге. Я розділив між 35 політв’язнівселян. Маю до сьогодні підтвердження з підписами.

Дня 16 травня — хор на дворі прекрасно співає українські пісні. Мали перед тим неприємність, ніби ми співали свій гімн. Ми заперечили: "Прийдіть, послухайте самі"... Дійшла чутка, що Василь Мірявець в Тячеві від побоїв помер. Молоде подружжя, мають дитинку.

Замордували й свідомого греко-католицького священика о. Купара. Прибула вдова: "А може, він тут"... Не маю відваги сказати їй правду. Маю позначене в блокноті, що його вбили терористи з гонвейдами біля Квасів 20. 3. 39. Список замордованих наших передових людей постійно доповнюю. Але ані соту часть не вдасться мені зафіксувати. Вже кілька тижнів працюю над тим.

З Румунії привезено двох "німців". Це ж наші хлопці, але необережні, бо з нами розмовляють по-українськи. Це Микола Шорм та Мирослав Григорчук. Але в таборовому регістрі записані інакше.

Завдаю собі питання, чи хоч один раз за 18 років дали ми угорцям причину, щоб нас так ненавиділи і катували? Ніколи, навпаки! Чехи їх субсидіями дотували краще нас, щоб мадярській меншості доказати, що в ЧСР маються краще, ніж би малися в Угорщині... Ані тепер, під час оборонних боїв, ані одному мадяреві не впав з голови від нашої руки волос.

Навіть з угорськими терористами (з польськими також), яких приловлено, коли вони розбивали наші школи, мости, убивали наших людей, члени "Сторожі оборони" (де служили й січовики) поступали дуже гуманно.

[* Тоді були убиті терористами (подаю імена тільки українців): Риган Андрій, жанд. стражмістр родом з Дубринич, біля Берегова замордований угорськими терористами 12/Х-38. Кузьмик Василь, поліціант, родом з Бичкова, убитий угорськими терористами 15/Х біля Чопа. Богдан Іван, убитий 5/1-39. Кость Іван, родом із Синевира, фінанс, замордований 10/ХІ-38 в Прислопі польськими терористами ... і десятки інших, прізвища котрих не попалися до моїх записів.]

А тут ці нелюди б’ють навіть підлітків. Привезено в цей проклятий концтабір молодого пластуна-скаута (щось, як тепер піонери), Іванігу. Бито його годинами так, що бідний юнак в катівських руках тричі попаскудився... Люди говорять, що в Білках якогось Фірцака побито так, що збожеволів. Я цьому вповні вірю! Також звикли під час побоїв олівці пхати між пальці і тиснути так, що тріщать кістки в руці...

Люди мені оповідають випадки багатьох трагедій. В самому Севлюші, наприклад, арештовано багато людей, між ними й старшу жінку п. Купчикову, яку так важко побили, не зважаючи на те, що не так давно одного її сина вже зарізали... Але й тут, у землянці молотять і далі.

Підходить до мене хлопець, Михайло Кенейз, плачучи: "Б’ють мене вже другий день, щоб визрадив мобілізованих друзів, яких я особисто знаю. Що маю робити?"

— Хлопче, любий, — кажу йому, — затисни зуби, терпи і мовчи, але своїх товаришів повстанців не видай за ніщо в світі!.. Тебе перестануть бити, а наших оборонців можуть покатувати до каліцтва або й під смерть.

Знов привели 36-ох людей "меншого калібру", як тут говорять. Ждуть їх киї, "пендрики" та бичачі жили, як звичайно. Гуцула Албійчука пов’язали руки-ноги і високо підкидували так, що він падав на долівку, мов поліно.

"Жителі" сусіднього барака всі надворі. Мають годину "биття вошей".

Командувач нашого концтабору, д-р Жіндель, є адвокатом. Декотрим жінкам порадив, що можна б дістатись скоріше додому. Дружина старого Івана Ревая поцікавилась. Просить, злодій, 2000 пенге ... Як видно, це шайка розбійників. Дядько Іван не дозволив жінці так сондувати. "Чортового батька! Що другим людям, то й мені", — каже. Політично не був ангажованим, але досить того, що був директором школи.



БЕСТІАЛЬНІ ЗЛОЧИНИ


Маю цілі подрібні описи злочинів. З тих описів була б велика книжка. Все неможливо до цих моїх "Спогадів" помістити. Але принаймні стисло згадаю про ті найбестіальніші:

1) Дня 22 березня 1939 до бичківського концтабору, де було понад 600 політв’язнів, яких боярська королівська Румунія видала, привели з села Кобилецька Поляна Дмитра Остапчука, управителя школи. Там навіть збройного виступу не було. Оборонців страшно катували, але побили й Остапчука прямо на наказ полковника Баконі. Також побили й інж. Литвицького, що мав маленьке підприємство в селі. Потім їх вивели, катуючи по дорозі, і обидвох розстріляли, на очах багатьох селян.*

2) Дня 19 березня 1939 грушівський священик о. Купар та управитель школи Василь Небола зникли без сліду. Купара вивели із церкви в ризах...**


[* Доказ до точки першої: Командувач в’язниці підполковник Баконі, наказав воякам бити як Дмитра Остапчука, так й інж. Литвицького, хоч той мав закордонний паспорт. Баконі сам розпочав побої палицею до голів.

Після страшних побоїв, причому вони попадали на долівку, їх підняли і вивели з цієї гімнастичної зали бичківської школи. Нещасних людей при тому били прикладами гвинтівок з обох рук. Пройшли побіля хати Миколи Коперльоса, завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились угорські вояки. Що це дійсно вони були, це бачили селяни: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк, Одотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.

Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм тікати у берег, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився "тікати", тоді його гонвейди і угорські жандарми застрілили на місці, в березі біля церкви. Куля з гвинтівки була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.

Остапчук, побачивши це, почав тікати. Було то вечером біля 17-ої години (23 березня 1939). Почало якраз смеркатись, і задумав він рятуватись справді втечею, побачивши товариша неволі повалитись на землю, що не хотів "тікати". Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича, Василина, та І. Цубера. Відтак він біг подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один гонвейд наздогнав його і пробив штиком, а другий стрілив до нього. Тут Остапчук дістав ще вісім ран від штиків і куль. Один вояк гукнув: "Беашні езт а газемберт!" (Закопати цю собаку!) Гонвейди вимагали, щоб негайно закопали його на тому самому місці, але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ї погрібати людину. Закопали його при кінці подвір’я Івана Куцина. Труп його несли: Микола Тріщук, Микола Волощук і Микола Луцак. Поховали його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.

Труп інж. Литвицького лежав до другого дня. Поховали його на старому цвинтарі. Обидвох їх особисто знали і пізнали, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учит. Андрій Кузьмик, учит. Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.

Остапчук залишив вдову і троє дітей.

**Документ до точки другої: Карне донесення вдов жертв Небола Василя та Карла Купара. (Опис з оригіналу.)

Славна Мад. корол. державна прокуратура!

І.

Дня 19/111-1939 о 9 годині прийшли на наше помешкання в Грушові польові жандарми і жандарм в чеській уніформі і одвели моєго мужа Василя Неболу, учителя в Грушові.

Потім ці самі пішли до церкви в Грушові і звідти відвели мого мужа о. Карла Купара, священика в Грушові.

Третього дня пішла я, Небола Васильєва, до Солотвинських Копалень, де від одного офіцера військового, якого ім’я не знаю, одержала інформацію, що наші мужі були відвезені до Бичкова. У Бичкові постановила я, що їх відвезли в напрямі Тячева.

Потім еконстатувала я слідуюче:

Дня 20 березня 1939 прийшло до Требушан особове авто, в якому сиділи пов’язані наші мужі. Тут додали до них ще 5 требушанських людей і відвезли їх в напрямі Рахова а потім в Кваси.

Доказ: Михайло Полєнчук, робітник в Требушанах, 535.

Кілька днів на те одна жона донесла до Требушан, що у Квасах говорять, що в одному з квасівських потоків є вбито кілька людей. Тому, що свідок Михайло Полєнчук шукав також свого сина, пішов на дотичне місце у Квасах, де спізнав між убитими свого сина і рівночасно сконстатував, що між забитими є також ті два інтелігенти, яких бачив в авті у Требушанах дня 20 березня 1939.

Потім у Требушанах показували свідкові жандарми фотографію о. Карла Купара, з якої свідок пізнав, що особа на показаній фотографії є тотожна з особою, яку бачив між убитими.

Доказ: Свідок як вище (Мих. Полєнчук) і н. Тафій, лісовий сторож в Рахові.

Другий інтелігент між убитими був мій чоловік Василь Небола.

II.

Убиті особи, між ними і наші чоловіки, були похоронені в цвинтарі в Квасах, де ще до цього часу знаходяться. При похороні було також стверджено, що між убитими було 5 требушанських селян і два інтелігенти.

Ми являємося жінками убитих, отже маємо інтерес на тому, щоб було судове постановлено, що на наших чоловіках, а то: Василеві Неболі та о. Карлові Купареві був поповнений злочин з § 278 кар. зак., тому, через нашого уповноваженого адвоката подаємо карне донесення і просимо, щоб славна прокуратура: по думці §§ 93 і 102 кар. проц. при тому для сконстатування ідентичності, просимо перевести ексгумацію трупів у смислі § 240 кар. проц. і сконстатувати, що наші чоловіки були убиті взглядно поповнено на них злочин з § 278 карного закону.

З глубоким поважанням Небола Василева

Купар Каролова ]



3) За доносом Міклоша Марка, власника похоронного заведення, арештували в Хусті професора Митровича. За кілька днів страшних побоїв з рук мадярських "гицлів" він випустив свого шляхетного духа.

4) Рівночасно з Митровичем арештували крамаря Ілька Ващишина, який мав маленьку крамничку без того, щоб комусь робив конкуренцію, на донос того самого Марка вночі над Тисою розстріляли.

5) Соймового депутата Івана Григу, який вертався із засідання Сойму, терористи й гонвейди арештували. Катував його якийсь мадяронський недолюдок на ім’я Пагір з Нижніх Верецьок з терористами. Від побоїв він оглух і осліп. Із в’язниці вивели депутата Івана Григу під ліс Яблоновий і там його розстріляли. Кат Пагір відбив голову від трупа і копав до неї, неначе у футбольний м’яч.

6) У Воловому вчителював професор д-р Фігура, улюблений серед молоді. Третину своєї платні давав на бідних учнів. Кілька талановитих хлопців утримував в Інтернаті на свої витрати.

Другим таким філантропом був професор д-р Завальницький. Ніхто не міг сказати, що він воював з окупантами, бо був калікоюгорбатим. Прийшли до Волового мукачівські "сабадчапатоші" (терористи) і обидвох вночі за приселком Поточина в лісі "Тісна" розстріляли. Другого дня селяни трупи знайшли, але були там і дальші два трупи невідомих жертв.

7) Терористи й гонвейди ґвалтували жінок, особливо гарних дівчат і молодиць: а) в Королеві в школі знасилували і замордували одну дівчину, догадуються, що це була молода вчителька; б) в Копані, під час оборонних боїв зловили й одну дівчину-санітарку. Зірвали з неї все плаття, голій красуні гонвейд штиком проколов груди, а другий гонвейд пустив до неї дозу куль з автомата. Полові органи здичавілі садисти покололи штиками; в) в Хусті зловили медсестру в січовій шапці, галичанку. Втягли її до будинку бувшої чеської колонії і більш ніхто її не побачив; г) На вишківському мості поповнили окупанти черговий морд жінок: знесилених і вичерпаних привезли на міст, зв’язали дротом руки-ноги, прив’язали одну до одної і живими вкинули у плесо ріки Тиси; д) Між Квасами і Ясіням, на Ловецькій дорозі в т. зв. Труфанцях, по один бік дороги тиждень лежали трупи зґвалтованих і замордованих гуцулок; е) в Ясіні замордували терористи двох знесилених гуцулок, яким ще, крім того, повідрізували перси. Дальшими жертвами були здебільше галичанки. За них не було кому інтервеніювати перед злочинцями, як то робили нещасні автохтонні матері арештованих дочок. Котра з галичанок попалась у руки цих звірюк, а ще, як на її біду, була членкою "Січі" і не спалила завчасу квиток або уніформу (чимало галичанок було на фронтах як медсестри), то після тілесних і душевних тортур були ганебно замордовані терористами або гонвейдами-окупантами.

8) Між Королевом і Веряцею включилися у фронтовий бій і боронили рідну границю семінаристи та студенти торговельної академії. Фронтового досвіду у них небагато, та гірше те, що мають тільки гвинтівки. Багато з них полягло смертю хоробрих. Декілька з них попало у полон. Але хортіївська фашистська армія має наказ: "повстанців не брати у полон, ані живих, ані поранених". Та замість того, щоб чесно, по-військовому розстріляти, вони видумують бестіальні муки... Полонених угорські "культурні" офіцери, вихованці XX віку, мучать гірше, ніж іспанські інквізитори в середньовіччі — порозрізували полоненим черева, намотали кишки на палиці, а гонвейди, побоями, приневолюють нещасних бігти, щоб ліпше вилазили кишки з черева...

9) Інших полонених, на нині вже легендарному Красному Полі, на якому оборонці вісім разів окупантів відбили, катували перед розстрілами так, що викололи очі, відрізали язика, деяких — по трьох-чотирьох — зв’язали кабелями і живими вкинули у Тису. Перед рокосівським вокзалом розстріляні трупи лежали кілька днів, лиця у них були штиками понищені настільки, що ані одного не можна було ідентифікувати, між ними й одну дівчину. Тіла інших замордованих оборонців спрофанізували: постягали з них уніформу або костюми, спідню білизну теж, і почали смішкуватись: понаставляли та попідпирали трупи так, щоб лежали "нацапки", задом, сідалом до сонця. До задниць стріляли, наче в ціль, з гвинтівок і револьверів (навіть офіцери) і пробивали штиками.

10) В Хусті звожували трупи, що лежали ще з днів "прхаліади", а теж і новіших з оборонної битви — возами, серед білої днини, і то возами селянськими. Руки, ноги з трупів відпадали, люди від страшної картини (і від смороду, хоч ще були морози) віддалювались, тільки зграя собак і дітвора мала радість. Возили навмисно по місту, щоб налякати і стероризувати на 90 % український Хуст...

11) В Королеві зловлених оборонців кидали ще живими в Тису, пов’язаних дротом. Виловлені трупи староста села Бадалова дав поховати, але окружний уряд в Берегові покарав за те старосту та наказав трупи з Тиси не виловлювати, а викинені на побережжя самою водою, вкидати знову в Тису. Українським селянам поздовж Тиси ходити було суворо заборонено, бо там за все літо був сопух, а місцями незносимий сморід від водою викинених трупів, що розкладалися.

12) Група відрізаних оборонців старалась перейти до Румунії, але в селі Хижа вже були окупанти. Із горба за відомою печерою вони відстрілювались, доки мали набої, але несподівано були оточені гонвейдами і попали в полон. Окупанти жахливо скатували їх на місці, цілий гурт зв’язали і впустили до нього чергу з кулемета. Ще деякі жили, як прив’язали до них, із близької станції принесену штабу залізної шини, і вкинули у Тису...

13) В хустській імпровізованій лікарні "шляхетні" угорські "витязі" (в бувшій нашій жіночій Домівці) вимордували всіх ранених, хоч там наші лікували і ранених гонвейдів, яких наші взяли в полон. Форму січову й уніформу бувшої чехословацької армії з них постягали, а трупи відвезли за Різницьку вулицю і там закопали.

14) В державній лікарні в Кривій (з якої згодом зробили страшний концтабір, про який вже згадав) ранених вбивали штиками та розстрілювали кулями "дум-дум". Коли це почули дальші ранені в інших павільйонах, то зачали розтікатись куди-котрий, навіть ті, що ледве могли піднятись на ліжку. Багато з ранених розстріляли на подвір’ї, в полі. Були там і цивільні хворі, які цю трагедію бачили. Коли ми на шість тижнів пізніш попали теж у Криву, то ми бачили навіть кров по стінах кімнат, де нам дали якусь мазь і наказали "шмаруватись" перед галапасами.

15) Полонених семінаристів повели над Тису, де стояла важка колода, відчеплена якось від бокора-дараби. Гонвейди зробили собі цирк, приневолювали підняти колоду. З бідою хлопці її трохи піднесли, але довго не могли тримати на руках. Десятьох студентів, побитих до крови, роздягнених до сорочки, в холоді і на вітру, обливав піт. Дальше двигати для розваги гурби гонвейдів не були в силі. Колодою шпурили об землю і тоді їх здичавіла солдатеска поколола штиками і розстріляла.

16) Помічну поліцію нової столиці, яка складалася із бувших українських вояків в чехословацькій армії, деякі навіть у січовій уніформі, хортіївські фашисти-окупанти порозстрілювали, як горобців, хоч вони, як майбутня поліція, по відході поліціантів-чехів виконували тільки порядкову службу і в оборонних боях не брали участі. Десятки трупів цих інтелігентних хлопців (майже всі мали нижчу середню освіту) лежали на місці, де виконували службу.

17) Практикант (елев) міністерства внутр. справ Панас Кедюлич, родом з Перечина, думав залишитися в Хусті, адже він був ще надто молодим віком, в армії ще не служив, політично "не затяжений", хоч інакше свідомий юнак. Але коли терористи почали витягати людей із хат і вбивати, Панас рішив горами втекти додому. Вже був на Ізькій вулиці, але один хустський "ціпцер" (змадяризований шваб) спізнав його, що він служить на міністерстві, звернув увагу терористів і ті юнака розстріляли на вулиці.

18) Стійку помічних поліцаїв на пошті в Хусті, які перед убивством сховалися на стрісі пошти і пробули там чотири доби без харчів і води, терористи відкрили і повбивали. Один з них, що мав ще останню кулю, поповнив самогубство. Інших, без складення протоколу, а навіть без того, щоб спиталися про їх імена, офіцер, таки там на подвір’ї пошти наказав розстріляти.

19) П’ять кулеметників нашої оборони крило відворот у дзвіниці хустської катедрали. Стріляли, набоїв мали. Та все ж окупанти вдерлися і відрізали кулеметникам відворот. Хортіївський фашистський офіцер гукає на хлопців, щоб вони здались. Дає чесне слово офіцера, що не будуть розстріляні. Вони, деякі вміючи угорську мову, повірили, злізли з вежі і здалися в полон. Їх відводять на подвір’я катедрали і ставлять в ряд з тими, яких мають розстріляти. Вони протестують і покликаються на слово честі офіцера. Він регочеться їм у вічі: "для банди повстанців слово честі офіцера не діє"...

Туди проходить "український" намісник о. Бокшай, бестіальнозлочинна людина, що тепер займає, разом з д-р Будаєм, головування Мадярської Національної Ради, утвореної незначною меншістю ціпцерів та місцевих мадярів. Він дав директиви убивства професора Митровича.

Коли почув, що весь загін мають розстріляти, почав ревіти, аж слина йому прискала з морди:

— Розстрілу замало! Живе тіло треба з них рвати кліщами!.."

Здичавілі гонвейди обернули гвинтівки і на очах цього бестіального попа почали всіх бити по головах, так, що кров далеко прискала і кусні тіла й кості з черепа, з обличчя далеко відлітали. Вже майже неживих, до невпізнання змасакрованих наших героїв дорізували багнетами.

20) Про грабежі окупантів ані не згадую, адже ограбили вони всю країну на мільярди. Тут наведу тільки один характеристичний випадок, що стався в Хусті між вулицями Слов’янська та Духновича. Один цивіль з чемоданом поспішав кудись. Його зловили, забрали валізку і гроші з кишені. Він почав голосно протестувати і вимагав, щоб його завели на комендатуру, де він докаже, що гроші і валізка були його власні. Гонвейди, мабуть, скарги побоялись, моментально один з канави витягає заболочену січову шапку, зриває і відкидає його капелюх і насильно надівають йому цей "корпус делікті" на голову. Він її скидає, тоді вони йому ременем зв’язують руки і ними придуманого "січака" розстрілюють на вулиці...

21) В одній камері хустської тюрми чекає на розстріл 27 січовиків, зловлених у столиці, здебільше членів поліції і кількох дальших арештованих. На кого місцевий мадяр або мадярон пальцем показав: "Січ!" ... Це слово з трьох букв — готовий присуд смерті. На подвір’ї тюрми не хочуть розстрілювати, щоб не дражнити інших, щоб не робити гуку, бо в домі інспектора Гулянича живе німецький консул. Мабуть, тому, щоб, не дай Бог, зі сну не збудити...

"Пір’яники" знайшли спосіб: завели збитих, покатованих до одної окремої пивниці (льоху) поодаль, і вкидають туди ручні гранати, а потім, хто ще дихає, пробивають штиками. Поспіхом понакидали трупи на вантажну автомашину і повезли до викопаних ям. Гробарі присилували верстви трупів вапном і з жахом замітили, що між трупами є ще такі, що дихають. Один благав, щоб його не вкидували в яму, бо він живий. Гробарі відмовились загрібати живих, але варвари-окупанти вкинули в могилу й живих, ухватили лопати в руки і самі понакидали глини. Кажуть, що один гробокоп з того збожеволів.



ДАЛЬШІ ЗЛОЧИНИ ХОРТІЇВСЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ СОЛДАТЕСКИ


22) Полонених в Сокирниці гонвейди постріляли. Ранених, стягнувши з них уніформу й чоботи, стягали на одну купу і дорізували.

23) Управитель школи в Нягові, Іван Бейловарій (походженням з Великої Копані), був арештований вже згаданим Егрешієм. Його цей страшний терорист Егрешій повів над річку і розстріляв. Труп його вкинув у воду.

24) Над Тисою замордували хороброго десятника (з бувшої чс. армії) Івана Банка. Ткачука та Горощака.

25) За Сокирницею знайшли 25 майже голих та босих трупів. Були змасакровані так, що кусні м’яса з них звисали. Ніхто не знав, хто вони такі. Одяги і взуття фашистські окупанти покрали.

26) Між Бедевлею і Тячевом у боях взяли участь і угорські літаки. З нашої оборони було 9 людей ранених. Тячівські терористи, ще заки прийшли гонвейди, всіх розстріляли.

27) В Тересві, під горою "Калічка", розстріляли терористи двох галичан, яких видали на смерть місцеві мадяри. Ще Копаня з Хустом була наша, а в Тячеві і Солотвині місцевих мадярів "хтось" озброїв. Якщо Тячів деяких українців з бідою і перепустив, то в Солотвині заарештували кожного, хто не володів мадярською мовою. Багатьох розстріляли.

28) В Солотвинських Копальнях місцеві мадярські терористи замордували полковника Гузара і журналіста Тарнавського. Гузар був одним із тих січових керівників, що хотів організувати і перейти на партизанську боротьбу у горах Гуцульщини, наперекір раді хустського німецького консула д-ра Гофмана "не ставити угорсько-королівській армії опір". Його ще міністр Клочурак — виголосивши мобілізацію — був призначив заступником головного командувача Сергія Єфремова. Тарнавський (власне ім’я Коссак) був популярний серед галицької молоді. Вони опустили Хуст мотоциклом 16-го, в Апші їх арештували і передали Солотвині.

29) Кількома днями пізніше і через солотвинський міст почали румуни передавати угорським ашистським окупантам наших оборонців, очевидно, між ними і січовиків. В Солотвині їх усіх місцеві терористи повбивали. Із Солотвина ані один арештований не попався до інших тюрем, ані до одного з кількох концтаборів.

30) На бичківському мості бичківські місцеві терористи-мадяри (Каролі та Сейнаші Янош) 16 березня застрілили учителя горожанської школи Павла Волощука. Разом з гонвейдами потім ограбили хату, забрали мотоцикл і гроші.

31) В Бичкові в Горіховому Потоці розстріляли терористи (які мали три доби часу на "особисті порахунки") 27 людей, а в городі Коперльоса, під т. зв. "Горолізом" убито й закопано 17-ох.

32) В Требушанах, за доносом попа-мадярона Євфена Пасульки поповнили терористи з окупантами бестіальний злочин. Арештували 8 людей: Василя Тимощука, Івана Годвана, Федора Рознійчука, Івана Полялчука (зятя старости Фіріщака), робітника Василя Мендришору і ще трьох дальших, а то, гадаю, о.Купара, Неболу, обидва з Грушова, про яких я вже згадав — восьма жертва невідома. Після кривавих "хрестин" у в’язниці грузовиком відвезли їх в напрямку Квасів, тут висадили і повели їх звориною. По-перш пустили їм кулемет у ноги, і вони, всі ранені, попадали на землю, Їм ці дикуни почали пороти черева, відрубали вуха, повідрізували полові органи і впхали до розпоротих черев. А Іванові Полянчукові відрізали половий орган і впхали до рота ... З надлюдського болю нещасні жертви так страшно кричали, що їх голоси було чути із звора до Квасів. Потім їх побили, Полянчукові розкололи голову. Одна стара жінка бачила й чула, але лиш через тиждень відважилась сказати, і тоді трупи люди поховали і зробили величаву панахиду, хоч жандарми юрбу гуцулів били де попало і своїми методами розігнали.

33) У Труфанцях між Квасами й Ясіням, крім вже описаних мною жіночих жертв, лежали й трупи замордованих оборонців. Люди хотіли поховати трупи, бо вся Гуцульщина обурилась.

Але окупанти сказали, що трупи там мають лежати для постраху інших, "щоб ви знали, як по-друге піднімати зброю на гонвейдів"...

34) Недалеко Кевелева (біля Квасів) знайдено труп в ярку вулиці, якого кишки були обкручені й гвіздками прибиті до телеграфічного стовпа. Як видно, ще живу жертву страшними ударами приневолювали крутитися довкола стовпа, щоб чим дужче вилазили кишки і спричинювали жертві нечувані муки.

35) Ще перед трагедією Карпатської України угорські жандарми бестіально замордували в с. Руській Долині соціально й національно свідомого доріжника. Його труп, разом з трьома іншими, знайдено серед гноївки у селі Вилоку. Руська Долина — це переселенці з Верховини. На чолі з Маслаєм вони прислали делегацію до Хуста, щоб при делімітації свідому Руську Долину заміняти за півмадярське село Фанчиково, як не буде можна, то виміняти населення, щоб переселенці Руської Долини були знов у своїй країні... Через те мусив Маслей загинути!

36) Між Росвиговом і Підмонастирем окупанти 5-ох полонених "повстанців" повели над повноводу ріку Латорицю і наказали перепливти повінь. Як опиняться на другому березі — їм ніщо не станеться!.. Тільки що кинулись у воду, коли гонвейди почали до них стріляти і чотирьох убили. П’ятий, добрий плавець, перебіг на другий бік, але й того постигла та сама доля: недалеко стояли гонвейди, і січовика розстріляли...

37) За селом Коропці фашистські окупанти полонили трьох наших воїнів, четвертий раненим лежав серед дороги. Його прокололи штиком, а решту серед найбільшого галасу озвірілої юрби гонвейдів вкинули у воду.

38) Угорські варвари з найбільшою брутальністю кинулись на василіянський монастир у Росвигові (Чернеча гора), здемолювали вартісне зарядження, сплюндрували рідкісну бібліотеку і на всю Європу славний старинний архів. Старі шедеври-картини понищили або позакрадали.

39) Під цим самим монастирем гонвейди арештували двох українців, і під закидом, що вони "повстанці" — хоч у них ані не було зброї — повели до замку (кн. Корятовича з XV століття), який перемінили на тюрму. Тут знайшли "свідка", який сказав, що ці два парубки давали сигнали до росвигівського замку січовикам... їм повибивали прикладами всі передні зуби, відрізали вуха, в льоху викололи очі і розстріляли... Страшний рев було чути далеко, на цілу тюрму. В льоху їх розстріляли. Про це звірство нам оповідали у Вар’юлапоші ті, що звідти прийшли. До вини вони не признавались до кінця. Говорили доброю літературною мовою а не діалектом. Були це хлопці з Гуцульщини або з Галичини.

40) Між Підгорянами й Чинадієвом полонили 10-ох наших оборонців, крім них, ще 7-ох привели мадярські терористи з околичних сіл. Полонених відвезли грузовиком вище Чинадієва, під ловецький каштель графа Шенборна, тут їх висадили і повели лівим боком у густий ліс за каштель. "Повстанці" тут мусили собі викопати яму, і їх кулеметом розстріляли. Трупи ограбили: забрали гроші, годинники, постягали уніформу (або костюми), з пальців постягали перстені й інші вартісні речі. Трупи тут закопали. Цією кривавою екзекуцією керував мадярський терорист на прізвище Пеленка із Підгорода. Про цю масову могилу знає один лісник, який оповів людям (а люди мені), що сиділи з нами у цьому концтаборі.

41) Учитель Василь Галас з Лози, бувший воїн чс. армії, з своїм відділом оборонців боронив село Білки при мості з кулеметом. Окупанти наступали зі всіх боків, відрізали відступ і взяли їх на муки. На кладовищі скатовано їх до невпізнання, і потім розстріляли, крім Галаса, ще: Василя Бродія, селянина родом з Брода, січовика Петрені (Петраша) Юрка, січовика Микитюка Петра. Їх спільна могила на цвинтарі в Білках.

42) В Давидкові окупанти полонили двох "повстанців", одного здорового, а другого раненого в ногу. Зробили собі розраду тим, що обидвох полонених зв’язали докупи дротом, притягли їх до човна, що вдержував перевозку на ріці Латориця. Настрашений перевозець десь сховався, тоді гонвейди наказали своїм арештантам їх катати в човні, але так, що ті пов’язані нещасні хлопці були зовні. Їм цокотали зуби (середина березня!), синіли від холодної води, бродячи по саму шию, їх били веслами та гвинтівками, реготались, бо це їм давало садистичну насолоду. Коли полонені вже не володіли, окупанти їх розстріляли, таки там, серед глибокої води.

43) В Нижніх Верецьких арештованих "повстанців"-галичан (хоч вони і були громадяни чс. республіки) обов’язково передавали польським офіцерам, яких спеціально кликали з Польщі. Арештованих — чи він був на фронті мобілізованим, добровольцем, або сидів дома — відвозили на близький кордон. На яких падало підозріння, що вони були членами "Січі", хоч і тієї старої-гімнастичної (фізкультурної), то їх на місці розстрілювали. Інших повели до Польщі на муки. Трупи замордованих лежали тижнями непохованими. До цих "трофеїв" угорські "витязі" приходили майже щоднини. При відвідинах профанували трупи наших героїв, смішкувались, до майже голих трупів кидали штиками "хто краще потрапить" і т. п. Трупів було все менше й менше, бо вовки, а найбільше здичавілі собаки, роздирали та пожирали трупи січовиків. Кості голінок та рук собаки розношували та обгризали навіть по дворах Нижніх Верецьок.

44) Перше село за Ужгородом, Доманинці, було одним з найсвідоміших українських сіл. Воно стало жертвою навалу терористів і гонвейдів вже першого дня, як ті вирушили на наші границі. Полонених 9-ох "повстанців" замкнули у школі, яку управа школи орендувала від п. Штефеля. Туди вкидали ручні гранати, які на кусні рознесли нещасних хлопців.

В цій околиці угорці дорізали вже раненого поліціанта Петра Євича, а також розстріляли січовика, родом з Дубриничів.

45) Дня 16 березня на мості в Оріховиці трьом полоненим "повстанцям" пов’язали руки-ноги, відтак кожному зокрема прив’язали до ніг вірьовку (мотуз), а другий кінець мотуза до бар’єри, так, що полонені живими звисали з моста головами вдолину.

Гонвейди зійшли з моста на побережжя ріки Уж, звідти стріляли в полонених, по-перш у ноги, потім до черева, в груди, чванькуючись, котрий ліпше вцілив ... Наші оборонці від цього здичавілого ворога не благали милосердя, але тут, під отим довгим часом страшної екзекуції, гукали: "Смерть фашистським хортіївцям!"... Кров шнурками стікала їх головами у воду... Кати ці потім повідтинали вірьовки, і трупи попадали у воду.

Весняна повінь Ужа досить велика і сильна, так, що не лиш ці три трупи, але й багато інших допливало аж до хортіївцями окупованої столиці, Ужгорода. Над містом, на т. зв. Болотині, цигани мали право їх виловлювати і закопати в Радванецькому лісі, не залишивши жодного сліду. За те ті бідолахи-цигани мали право постягати з плаваючих трупів взуття та одежу.

46) Хортіївські окупанти вдерлися до помешкання управителя школи у Ворочеві Василя Опаленика і його, без жодного доказу і суду, розстріляли. Він був одним з найкращих культурно-освітніх працівників. Йому закидали, що — знаючи воєнну техніку — з кулеметного бліндажа тричі відбив атаку окупантів за Кам’яницею побіля Ворочева. Опаленик заявив, що це не є правдою. Його протест не брали до уваги, навпаки.

47) До Перечина хортіївських окупантів, задля обхвату, привів через гору Пліву місцевий мадярський терорист Гаєр. По дорозі розстріляли нашого лісника Андрія Ігнатка, січового десятника Пекаря, родом з Перечина, повстанця Івана Сивохопа і п’ятьох інших, здається, галичан, імена котрих не знаємо.

48) Гурт молодих людей прямував до словацького кордону лісом. Але дістались до гонвейдської пастки. Щоб, як вони думали, обманути хортіївську сильну розвідку, повилізали і поховалися в кроні дерев. Гонвейди їх відкрили і, нічого не перевіряючи, зістрілювали з дерев, мов горобців.

49) В Березному розстріляли вони таких українців (без доказу провини) В. Анталика, урядовця соц. опіки з Вел. Березного, Рогача, так теж походженням з Великого Березного, а одного полоненого "повстанця" повісили на придорожнє дерево.

50) Учителя Вайбергера (єврея), який був початкуючим нашим письменником під ім’ям "Микола Виноградський", лейтенанта чс. армії, який культурно й соціально освідомлював цілу нашу Турянщину, на донос терориста-чорнорубашника (фенциківця) окупанти арештували. В Туринських Реметах мучили його рафінованим способом: відрізали вуха, відтяли ніс і лиш під вечір, напівживого, замордували в лісі, разом з фенциківськими рубашниками.

51) Хустська мадярська Національна Рада (Немзеті Танач), на чолі з попом Бокшаєм та д-р Будаєм (про них я вже згадав), видала на розстріл О. Блестова вже тоді, коли він, повіривши у гарні слова заклику, вийшов із свого сховку. На жах покатованого гонвейди розстріляли. В камері-самотці, де він сидів, знайшовся шпилькою "написаний" (видіравлений) папірець з текстом:

"Я, О. Блестів, з Хуста, помираю за те, бо любив свою Україну. На смерть засудила мене мад. Націон. Рада (Немзеті Танач). Неправдиво свідчили проти мене проф. Олас Емерих Деак та..." На папірці були й інші імена, але свідок К. (просив не виписати його прізвище, бо боїться ката попа Бокшая) не запам’ятав собі, тільки тих двох. Папірець, який знайшов в камері, зразу порвав, боячись ревізії.

52) Федір Тацинець, лейтенант січовиків, на окупантами розповсюджений заклик "Здавайтеся у полон добровільно, нікому ніщо не станеться!" розпустив свій загін на Гуцульщині, не маючи вже амуніції, і вернувся додому, в село Ізки. З’явився в келечинській угорській канцелярії для евіденції, подібно, як і Блестів в Хусті.

Але на донос волівських мадяронських агітаторів Піфка (походженням поляк) та Івана Шуберта (зрутенізований шваб), Тацинця арештовано і разом з іншими трьома, після страшних побоїв, над Воловим у Соймах, біля мінерального джерела в лісі, убито оберненими гвинтівками або розстрілами. Їх могила знаходиться на одній "подині". З Федором Тацинцем загинув (правдоподібно, це напевно не знають) і командувач торунського гарнізону "Сторожі Оборони" лейтенант Дубик, який скривався у смузі галицько-польського кордону, ховаючись перед польськими терористами, проти котрих боронив границю Закарпаття. Він пропав без сліду. Дальші дві жертви — це були галичани.

53) Ці два убивства (Блестіва та Тацинця) сталися вже після кількох тижнів окупації Карп. України, отже досить пізно. Але дальші загони оборонців, переважно в гуцульських горах, перейшли на партизанський спосіб боротьби і воювали довгими тижнями і місяцами. Та дарма розповсюджували окупанти заклики, після випадку "Блестіва-Тацинця", який кулею рознісся по цілому Закарпатті, ніхто окупантам не повірив і добровільно не здавався. Тоді окупанти придумали інший спосіб, щоб закарпатсько-українську партизанку зліквідувати. Польові жандарми, гонвейди й місцеві терористи переодягалися в січову уніформу, яку постягали з трупів та сконфіскували від полонених.

В уніформі січовиків ходили цілими взводами по горбах, ловили січовиків або й несічовиків, які скривалися в горах, і їх розстрілювали. Отак попався їм у пастку досить великий загін (25 людей) бувших січовиків, тепер партизанів, між ними половина "неофітів", отже, переважно молодих людей, які приєднались до них вже після окупації. Весь цей загін замордували в жахливий спосіб: повідрізували вуха, полові органи, повиколювали очі, прибивши на них так само свою хортіївсько-фашистську печать... Трупи знайдено вже тоді, як гуцули вигнали худобу на полонину.

Коли і ця пастка стала відомою, окупанти одягалися в селянський одяг і полювали на "рутенських повстанців", наче на дику звірину. Маса, головно молоді, втікала ночами через ліси на Словаччину, пізніш до Радянського Союзу, але це вже було під осінь, як Радянська Армія визволила Західну Україну.

54) В селі Пацканьові, за доносом мадярона попа Міньо, арештували старого селянина Скучку і його 26-річного сина, на фарі перед попом скатували їх обидвох, молодого найгірше. Старий завів сина до мукачівської лікарні, в якій молодий, здоровий, сильний селянський парубок на потовчені нирки помер.

55) Румуни видавали у Бичкові угорським окупантам не тільки січовиків, мобілізованих оборонців та звичайних цивільних осіб, які опинилися в Румунії і не мали паспорта, але й офіцерів-українців, які служили в чехословацькій армії, хоч і не брали участі в обороні Карпатскої України. Таким чином попався до арешту і лікар-підполковник хустського гарнізону д-р Зарисцький. Гонвейди його страшно збили тільки за те, що він був сивоголовий... Дурний, підлий аргумент, щоб познущатися над людиною.

56) Полковника Філоновича на донос дезертира чехословацької армії, що тепер служив гусаром у хортіївців, в страшний спосіб збили тільки за те, що вмів по-чеськи... д-ра Равича кілька терористів підкидували вгору, він падав, наче камінь на долівку, і тут його бито "кольбами" та кованими черевиками... Коли жертва впала на долівку і на побої більше не реагувала, брали інших...

57) В Бичкові хортіївський полковник Баконі власноручно побивав не тільки румунами виданих повстанців, але й арештованих старших людей, цивілістів. (Тут убито управителя школи Остапчука та інших, про яких я вже згадав під 1). Повертаюся до того тільки тому, щоб зафіксувати ім’я найгіршого ката, "капітана" — в дійсності тільки писарчука хустського магістрату — шпигуна Сабо. Він має на сумлінні десятки покатованих невинних людей, включно каліцтва або смерті.

58) В Рахові терористи, жандарми й гонвейди теж улаштували собі кривавий пир баханалій. Ясінського ветеринара д-ра Фаріійона побили лиш тому, щоб забрався з села і не робив угорським ветеринарам конкуренцію. Закидали йому, що в Ясіні зірвав угорський трикольор, але свідків на це не мали, була їх видумка. Воювати — не воював, політично не був "ангажований", отже, треба видумати брехню. Лісника Пнівчука, Хандрицького, управителя школи Саса, ясінського Івана Клемпуша, Михайла Гузинця (його бито три доби за те, що перекладав на українську мову фірмові написи, і то безплатно), Пластунєка, Андрійканича. Найбестіальнішим катом був якийсь ключник Гебіч Ласло, що "перемолотив" весь новий квіт всієї закарпатської Гуцульщини.

Позабирав гроші, годинники, золоті пера та інші вартісні речі, без того, щоб хоч записав. Опісля продавав ті речі в місті і з воячнею пиячив.

59) В Хусті було стільки арештованих, що не містилися до тюрми. Окупанти утворили другу тюрму з "Просвіти", хоч у кожній камері сиділо десятки людей. Але багато хустських юнаків скривалося по домах. Молодий хустський січовик-поліціант Михайло Ерфан вигріб собі глибоку яму в сіні на стодолі, куди сховався перед окупантами. Терористи три дні його шукали, перекинувши всю хату. Коли не знайшли, арештували старого батька. Так його мучили, що ревав на всю вулицю. Син не міг витримати ці муки батька, зліз із стодоли. Перед очима батька його збили до каліцтва. Повели у "просвітянську" тюрму, де сиділи теж скатовані д-р Сич з батьком, Обручар і старий Орос, Скляр з Хуста, Юрко Літун та дружина старого Сича. П’яні окупанти щогодини брали їх на тортури.

60) У Воловому теж потовкли інтелігенцію і селян, щоб налякати і стероризувати. Синевірських учителів Миколу Скиру (знаменитого декламатора), Суботу, Ілька Ніроду і колочавського урядовця Поповича вели у волівську тюрму через перевал "Гереговище", де лежало вже кілька трупів цивілістів.

Волівського шкільного інспектора Кураха побито і вкинуто в концтабір за те, що він ніби стрілив в угорське полотнище прапора під час евакуації міста Мукачева. Це, очевидно, брехня. Ось лежить на нарах біля мене, на всьому тілі сліди від побоїв, які гонвейди виконали на очах його молоденької дочки-дитини ще на помешканні, опісля його водили переповненою головною вулицею, щоб людей стероризувати і настрашити.

Де попались списки членів, навіть чисто неполітичних культурних організацій ("Просвіти" та ін.), ті всі були арештовані і покатовані.

61) В Негрівцях-Колочаві, у селянина Гната Савка, знайшли "корпус-делікті" — печатку читальні "Просвіта". Так його збили, що тижнями лежав.

62) В Страбичові шпигун і терорист Береш заявив, що йому Хорті подав руку і виіменував "витязем" та послав в "Рутенію" робити порядки. Цей Кароль Береш, ноторичний злочинець, за ЧСР був правосильно засуджений на 12 років за грабежі, опісля втік в Угорщину, видаючись за політичного мученика за ідеї "святостефанської корони". Під його проводом арештували й на жах побили старосту села за те, що був свідомим українцем, побив і вчителя Калиновича, а також є підозріння, що цей Береш поїхав до Бичкова, де був арештований син бувшого депутата віденського парламенту, управитель школи Дмитро Остапчук і набрехав полковникові Баконієві таке, що той дав наказ його замордувати разом з інженером Литвицьким, про що я вже двічі згадав (гляди 1/).

63) В Лучках, під час великодневих свят було арештовано около 250 селян. До школи приводили гурти по 10-20 людей, де їх бито досходу. Гонвейди та жандарми вже були втомлені, "працюючи" киями. Закликали десятками мадярських терористів з близького Мукачева "допомагати". В Мукачеві існувала канцелярія, яка платила на день 20 пенгів тим, що ішли "допомагати" катувати українців. (Нечувана практика в літературі світової криміналістики! Принаймні я про щось подібне ніколи не чув, не читав! — В. Ґ-Д.)

Подав я тут випадки найбрутальніших злочинів хортіївськофашистської солдатески. Маю ще десятки інших, але не буду їх тут описувати, лишаю їх на пізніш. Та і весь мій архів цих трагедій не містить ані соту часть того, що в дійсності пережило українське населення Закарпаття. Адже не було села у всій нашій країні, де б не володів у тих страшних часах нагай, кий, "пендрик", "кольба", арешти, шибениці, розстріли. Найстрашніше били провідну молодь. Наприклад, Иосифа Гопка з Невицького побили так, що оглух, не кажучи вже про тих, які були протягом 18 років вільнішого життя якимись функціонерами і при тому свідомими українцями.

Ці мої нотатки неповні. Занотував я тільки частину, крадькома, інколи в таборі передавали мені записки арештанти, я їх переписував шифрами, які я придумав, і знов давав селянам в їх підшивки, в онучі, щоб подавали на певні адреси, як їх випустять. Вже в Хусті їх почав я стягати, але й так багато з них пропало. Чимало з них було за кордоном, у Відні, в Братиславі, які я постягав восени 1939 та взимку 1940 р.

Але вернімось назад, я ще в концентраційному таборі у Вар’юлапоші. Багато рукописів (під "шифрами") маю при собі. Жандарми щось "нюхають", боюсь, що хтось визрадив, бо й таке буває. Хочу їх понищити. Раджуся з товаришами, що робити? Учитель Петро Юрчук та управитель школи Гриць Дубик частину взяли і позашивали у свій одяг. На днях їх вивезуть в Чехію, може, пощастить перенести. Професор Корнило Заклинський теж радить матеріал якимось способом врятувати. Тільки д-р Станько, адвокат із Хуста, радить не посилати у невідомі світи, тільки давати селянам, бо ж як їх потім постягати? Але я вже тоді мав намір не залишитися в цьому хортіївському пеклі...

На раду адвоката д-ра Станька мушу мати якісь записки, як мене арештують і посадять у "самітку". Радить понаписувати купу всіляких дурниць... Адвокатська мудра голова — думаю собі — має рацію... П’ять цілих днів працював я надурно. Адже, коли їх в мене не знайдуть, то робитимуть ревізії в інших, і можуть їх таки знайти.

Ще того самого дня через "греко-католиків"-вояків купив я шість зошитів, і давай писати! Описи романів, змісти фільмів, зустрічі з гарними жінками — все-всенько даю на папір. Найбільше короткий, стислий зміст з романів Йокая, Міксата, Бержені, Петефі, які колись читав. Тепер все те перехвалюю: "ось основа, яку дала мені угорська література!"... Хотів описати зміст з творів Коцюбинського та з творів наших класиків, яких краще знаю, адже мав власну книгозбірню, але побоявся. Коли вже не вистачало фантазії у мене, підходив до Євгена: — композиторе, диктуй тексти пісень! — Ще все мало! Підходжу до Федора — він мовчить. Підходжу до Андрія Ворона (Андрій інакше лопіт) і кажу: диктуй! Все одно що, тільки диктуй!.. Були там пісні, переспіви, вірші, жарти (навіть соромницькі, угорською мовою — на! Читай, сукин сину, жандарме, читай по-своєму, думаю собі. Товариші надворі, погода прекрасна, а я мучуся з записками. Надійшов жандарм, Алмаші. Спитався, чи я писав інтерв’ю з нашим славним хірургом д-ром Фединцем? Я признався, але кажу, що Фединець про те не знав.

— Як то можливо? — дивується жандарм.

— Наш фах такий, журналіст інколи дає людям слова до уст, які про те довідаються тільки з преси...

— Один бандит боронить другого, — запримітив Алмаші.

В канцелярії від мене всі зошити відібрали.

За кілька днів Алмаші приніс мені до землянки, і всіх шість звернув назад.

Роблять відбитки пальців, бо лаштують великий транспорт у дорогу (а з ними і мої правдиві записки!).

Дня 26 травня 1939 Алмаші заявив, що д-р Жіндель є для такої "банди", як ми, зам’який і на сьогодні він перебирає "команду" табору, доки д-р Жіндель не вернеться з Будапешта. Алмаші рішив показати свою "тверду руку".

Було вогко, день був досить холодний, віяв вітер, земля була мокра. Весь табір Алмаші посадив серед подвір’я сидіти "по-турецьки" на повні чотири години. Гонвейдам наказано бити кожного, хто ворухнеться або промовить слово. Сидимо мовчки, як мумії.

Другої днини пішло до лікаря 350 людей із сильною нежиттю, половина з них таки поважно захворіла ... Я пішов теж, хоч заткана лиш одна носова дірка. Навіть намовляю інших — хлопці, до лікаря! Алмашієві перепаде, бо лікар за голову береться. А десятник-санітар "уші-вуші" лається, що держава втратила "так багато аспирини"...



ПРОПОЗИЦІЯ ПАНА ПРОКУРОРА РЕЙПАЯ


До табору часто приїжджав прокуратор Рейпай, у військовій уніформі з рангом капітана. Цей прокурор був катом для всіх. Високий, сильний, недоброго погляду. Ми його боялись, як вогню.

Одного разу підійшов до мене жандарм і сказав, що мене кличе прокурор Рейпай. Я перелякався, бо ще перед ним не стояв. Жандарм завів мене до його канцелярії і віддалився.

Тоді, коли ми всі знали, що перед прокурором допити відбуваються устоя, що він грізно кричить, погано лається, дає в’язням поличники і копанці, тепер до мене прокурор був не то що коректним, а навіть дуже ввічливим. Я просто не хотів вірити своїм очам і сам себе запитував— що могло з ним статись?

— Прошу сідати! — запропонував мені прокурор і продовжував, — може, ви курите? Ось, цигарка, прошу запалити. Вибрав з кишені цигарницю і частував мене цигаркою, коли я сів у м’яке крісло.

— Нам відомо, що ви знаменитий письменник, добрий речник і редактор. Ви маєте можливість тепер у нас зробити кар’єру.

— Чого від мене бажаєте, пане прокуроре? — спитав я.

— Хочемо, щоб ви з нами співпрацювали, адже ви угорський громадянин. Мадярською мовою добре володієте, отже, ви наш.

— Пане прокуроре, я дуже дякую вам за вашу ласкавість, але пропозицію не можу прийняти. Я є український поет, отже, меншебільше ідеолог, український патріот. Угорська шовіністична політика мало не спричинила нам національну смерть, адже ви культурна людина, самі знаєте, що метою угорців в минулому було нас зденаціоналізувати. Пригадайте тільки, як закон графа Апоньі знищив наше шкільництво, як ваші політики були заборонили нашу святу азбуку, як скасували наш календар, як ...

— Досить, досить! — перервав мене прокурор Рейпай. — Все це мені відомо, але теперішня наша політика інша, ми вже рутенам не відберемо їхню кирилику, нехай собі нею користаються.

— Але вже відібрали ви нашу національність, не визнаєте нас українцями, тільки "рутенами", а самі ці "рутени" не будуть у стані без рідного Сходу, отже, без України, витворити якусь сепаратну культуру та її витримати. Що б ви сказали, якби хтось прийшов з думкою, що семигородські сейкелі не є мадярами? Тенденція теперішньої угорської політики є відсепарувати нас від рідного пня, а на таку угоду, я, український інтелігент, до того поет, письменник, редактор — не піду!

— Так ви не згодні з нами співпрацювати? — питався прокурор.

— Ніяк не можу, своє переконання не зміню, — заявив я категорично. Прокурор схвильовано згасив недокурену цигарку, почервонів, як рак, встав, почав ревіти на мене наче павіан, показуючи пальцем двері:

— Марш, геть мені з канцелярії, українська собако!..

Я вийшов з його урядового приміщення, мов спарений. Жандарм ждав на мене перед канцелярією і відпровадив мене аж до самого барака.

Допити і розслідження були скінчені. Кого мали випустити, того вже пустили додому, в концентраційному таборі залишилося нас біля чотиристо людей, здається, назавжди. Більшість жандармів відійшла, решта була зайнята доглядом, бо вже й війська було менше.

В комендатурі забракувало писарів. Взяли випомагати з нас композитора Євгена Шерегія та вчителя Андрія Ворона. Ці товариші порядкували акти, збирали і складали протоколи до одного досьє, тут-там вспіли заглянути до тих актів. Я їх просив, хай заглянуть і до моїх протоколів, що там про мене детективи та жандарми понаписували. Шерегієві пощастило заглянути до моїх протоколів, але там паперу було на кілограми, бо вислуховували людей і мимо табору, в Ужгороді та в Хусті. Він устиг прочитати мою "кваліфікацію" на обгортці актів, де було червоним олівцем наведено моє прізвище, а під ним примітка: "Надь Украйна веседелмеш агітатора" (в перекладі: небезпечний агітатор за Велику Україну...).

Сумно в таборі, сумно! Всі українці, що не є родом з Карпатської України, тільки ми самі закарпатці.

Нас переселили, просто збили по 20 по 30 на першому поверсі до трьох кімнат, в цій спеці просто душимося, нема чим дихати. До табору прибуло багато утікачів із Семигороду, їх тут вишколюють на терористів... Нема тут ані старенького д-ра Станька, що співав нам одну-єдину угорську пісню по-угорськи, яку навчився десь, хоч не вміє по-мадярськи розмовляти. Ми здорово насміялись.

Дня 12 червня наказано нам, як "добрим громадянам Угорщини" утворити сотню і робити гімнастичні вправи. Хотіли нам наставити угорських підофіцерів, чого ми найбільше налякались. Я заявив, що ми здебільша військовики, офіцери й унтерофіцери, то ми собі поведемо свою сотню самі. Мене призначено командувачем сотні. (До сьогодні маю повний список людей моєї сотні). Людям не дуже подобається отаке розпорядження, але ми їм пояснили, що трохи руханки нам не зашкодить. Військового ремесла і так не вивчаємо, адже нам зброю не дадуть, навіть у поле не пускають на роботу, хоч ми просимось. Либонь бояться, що повтікаємо. Управи робимо на широкій площі, але пилу і смороду від близької свиноферми забагато. По широкій площі маршируємо, аж радість, співаючи українські пісні. Команда — по-українськи.

Дня 21 червня "сейкелі", оті зубаті семигородські угорці — майбутні терористи, підняли страшний крик за те, що ми не співаємо по-їхньому та що в нас не угорська команда. Я не дозволив мішатися до справи сотні, за котру я відповідаю. На те вони сказали, що їм румуни морди б’ють за кожне мадярське слово, а ми тут дозволяємо собі співати по-українськи... Тоді я сотню розпустив і закомандував до землянки. Я і мої всі офіцери-командувачі взводів "захворіли", страйкує вся сотня... Цілий тиждень саботуємо. Начальство вигрожувало репресіями, але я заявив, що ані один член моєї сотні не розуміє по-мадярськи, угорську команду не приймаємо.



ТАК ЗВАНА АМНІСТІЯ РЕГЕНТА ХОРТІ. ПІД СУВОРИМ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ ДОЗОРОМ


На початку липня 1939 була виголошена для нас амністія регента Угорщини, адмірала Хорті. Ми тішились, мов діти, що нарешті дістанемось додому, до своїх родин. Але комендатура табору нашу втіху порядно охолодила, немовби на нас вилила цебер холодної води ... 4 липня нам прочитали цю куцу амністію, одначе в дорозі на поїзді мали нас супроводжати жандарми, а вдома, зараз другої днини, мали ми явитись у жандармерію або у поліцію в нашій місцевості перебування, ніби для "зареєстровання", яке не віщувало нічого доброго.

Четвертого липня прибув і я до Хуста. Дружина вже не мешкала на нашому помешканні, бо терористи, ще в березні, роблячи трус в хаті, порозбивали все. До того хазяйка дому, місцева мадярка, постаралась з помешкання дружину викинути, тож дружина решту ще не порозбиваної обстановки повезла у Волове до своєї матері, сама жила в Хусті у одного свідомого селянина Сарвадія при вулиці Вербовій, який був з нами в концентраційному таборі, аж до кінця.

Була вже десята година вечора, коли я прибув додому. В ту ніч дійсно я був щасливий, бо здавалося, що я на волі. Зареєстрування в поліції вважав я тільки формальним.

Другого дня, тобто 5 липня, пішов і я у дирекцію поліції в Хусті для записання. Зустрів там й інших товаришів, де нам сказано, що по-перш маємо з’явитися у військовій управі району. Навіщо це так, я зрозумів пізніш.

Районним військовим командиром був якийсь полковник Голлоді. Він на нас і не подивився, але перебрав від жандармів наші акти з концтабору. Тож і наказав повиставляти для нас "декрети". Таке писемне рішення дістав і я, маю його "на спомин" до сьогодні у себе. Після цього писемного наказу я поставлений під суворий догляд поліції і жандармерії. Своє помешкання без дозволу районної військової управи не смів опустити. З хати від 8-ої години вечором до 6-ої години ранку не смію вийти, публічні місця не маю право відвідувати, ані подати телеграму, ані говорити по телефону; мої поштові посилки ідуть через руки жандармів. "Отак рішаю, з огляду на те, що названий є небезпечним так для держави, як для публічного порядку". Підписаний: полковник Голлоді.

З тієї днини почавши, зачав я щоднини, точно о 12-ій годині, ходити у поліцію. На доказ того нам прибивали на декрет печатку. На поліції завжди нам тримали "казання", які були теж "виховними" і тривали іноді й годину.

Та це ще можна було витримати. Гірше знервознювали нас провокаційні демонстрації, які відбувалися майже щоднини, особливо проти мене.



"ПОВІСИТИ ЙОГО НА ТЕЛЕГРАФНИЙ СТОВП..."


Наша, а особливо моя, присутність і поява в Хусті викликала свого роду сенсацію. Хустська юрба мадярів і мадярчуків біля полудня вже очікувала нас на головній вулиці, раз одного, потім другого, збивалися в гурти і супроводжали до самої поліції, неначе якесь видовище, притому вигукували в нашу адресу таке, що для наших вух не дуже було приємне слухати:

— Повісити його на канделябр лампи!.. Повісити його на телеграфний стовп!.. Геть із ним з Хуста!.. Чому він ще живе? Чому його не вбито?.. Повісити його!..

Я людей обходив, і мене люди обходили, щоб не зустрінутися з таким "небезпечним політичним злочинцем".

Та все ж, до мене люди приходили вночі, приходили кукурудзяними нивами, городами та садами (між ними й д-р Мих. Штефуца, тепер викладач університету в Братиславі). Оповідали про все, що діється в країні. Підбадьорювали мене, потішали, і в своєму горі самі просили ради. Я був надто обережний, боявся денунціантів і язикатих людей. Все ж своїх людей я знав і мене знали, навчився я менше-більше відгадати, кому довіряти і перед ким стриматися. Приносили мені мої записки з концтаборів. Довідався від них багацько, і про політичне, і про господарське положення нашої вбогої страждальниці-країни. Цивільна адміністрація тепер не існувала, країною правила солдатеска, отже, військова диктатура. Замість цивільного жупана (Фіюшпана) була військова управа комітату, замість районних начальників (журатів) — командири районів; командатури села, командатури міста... все під страшною диктатурою хортіївського фашистського війська. Стан облоги ще все існував, люди ще й тепер, після такого довгого часу, не сміли сходитися або разом постояти на вулиці більше двох, вечором вийти на вулицю. Військова управа пропускала й іменувала комісарів замість сільської ради або старости, ухвалювала бюджети, касувала протилежні рішення і видавала нові. Одним словом: військова диктатура та й уже! А найбільше ця військова адміністрація ще все вела розслідження, мстилася, карала, конфіскувала майна і переслідувала українців. Мільярдові майна арештованих або викинених ішли "на бубен". Залишені або задовжені родинні доми-будинки, хати українців ішли на ліцитацію (аукціон), їх купували нові пани-пришельці з "материної" (так називали зайдів-угорців) і купували їх за одну восьму, за десяту часть їх фактичної вартості. Один мій знайомий в тридцять п’ятому році мав двадцять тисяч корон в готівці, в банку позичив ще тридцять тисяч корон незаплаченого боргу. Він сидів з нами в концентраційному таборі, пасиви й активи Підкарпатського банку перебрав банк угорський (Мадяр алталанаш банк), там сконстатували, що довжник є політичним в’язнем і моментально дали виповідь кредиту, уділивши строк 14 днів на вирівняння сальда. Зрозуміла річ, що мій співв’язень за такий короткий час не міг вирівняти борг, отже, угорський банк майно пустив на ліцитацію. Купив зайда-угорець за тисячу п’ятсот пенге (1:7), отже за 10 500 корон майно, яке мало вартість 70 000 чехословацьких корон. Отаким способом майно перебрали за бабку нові пани-пришельці-зайди. Наші найбільші міста, центри торгівлі і промислу, ставали малими "дірами", навіть сама столиця Ужгород здеградувалася на мале провінціальне містечко без жодного більшого значення.

Страшний чобіт окупанта всю країну здавив у порох, відчувало його болісно все українське населення. Фашистська солдатеска найбільше гнобила українську інтелігенцію. На яких не могли нічого винайти, до них придиратись, та які ще тимчасово залишились на посадах, ті теж відчували кулак окупанта. Бо на їх місця приходили угорці з "материної" (корінної) Угорщини, а їх перекладали в глиб угорської держави. Були випадки, що розділювали, розривали сім’ю, наприклад жінку-вчительку дали на угорський степ десь за Дебрецином, а чоловіка на Задунайщину.

Нові хазяї в Карпатській Україні бачили свою колонію. Сараною прибували колишні адвокати, високі урядовці, судді, графи, барони, колишня "сметанка", а навіть кримінальні авантюристи для наживи та обману. Всілякі комерсанти з деревом, сіллю, худобою знайшли своє ельдорадо, експлуатуючи населення. Дешева робоча сила пригноблених, нещасних "русинів" багатим землевласникам, фабрикантам та іншій панській наволочі приносила небувалі прибутки, а населенню злидні і жебрацьку палицю. Здирства на видуманих рестанціях податків ще за чеської ери були на денному порядку, навіть середні селяни задовжувались, банки виповідали кредити, полонинські пасовища від громад відбирались і приділювались поміщикам, ті оренду за пасовища підвищили надто високо, появились і шахраї з худобою, так, що господарський потенціал упадав, селяни задовжувались, і земля мандрувала знов до рук поміщиків і різних шахраїв. Ще в 1918/19 роках вигнані поміщики почали домагатись повернення розпарцельованих хуторів і панської землі та ревізії куцої "земельної реформи", яку перевели чехи на врожайних долинах, куди попалась і невелика часть безземельних верховинців, ну, звичайно, суд давав за правду панам — і верховинців проганяли назад, звідки прийшли — у неврожайні гори. Скаржитись, пожалітись не було до кого, бо скрізь шалів терор і насильство, адже на керівних посадах сиділи зайди, а "ворон воронові очі не виклює".

Безпромислова аграрна Угорщина була заубогою на те, щоб утримувати адміністраційний апарат, військо, поліцію і жандармерію, адже із землі не є такі високі податки, як із промислу (та й ті податки поміщики саботували). Теж багато прибутків хортіївці розтринькали на пропаганду в сусідніх державах: Румунії, Югославії, Австрії та у нас, вічно мріючи про поворот відірваних територій знову до "Великої Угорщини". Якраз через те угорські урядовці та офіцери були слабо плачені в порівнянні до зарплати в ЧСР. А дрібні службовці тільки животіли. Вся ця угорська інтелігенція була погано одягнена, обшарпана, напівбоса. Було їм дивно, що в Карпатській Україні інтелігенція була добре одягнена, жінки мали шовкові панчохи, елегантні модні шати та капелюшки, культурну та вигідну обстановку в хаті. Правда, українська інтелігенція працювала і мануально, кожний старався мати принаймні городець, де вирощувалась городина, велося бджільництво. До цього угорська "панська" інтелігенція не була звикла і тому "трусила ганчір’ям", ходила з порожніми шлунками. Замість того "культивувала" хабарництво. Без хабаря, без підплачування жоден бюрократ нічого не зробив. Що вже адвокати здирали шкуру, це було відомо, але, крім них, тепер почав тримати долоню на хабарі і нотар, і піднотар, і нотарський писар, а навіть угорському вчителеві треба було приносити яйця, сиру, курок тощо, щоб піддобритись. Попівство знов здирало "роковини" і "коблини", клиру велось знаменито. Деяких наших службовців "виправдували" угорські начальники тільки так, як склали їм до рук грубі тисячки. Деякі службовці адміністративи сплачували місячними сплатами "провізію" — хабарі шефам за їх "іменовання" на посади. Урядницькі "елеви" та "практиканти" по судах, в банках та інших інституціях півроку працювали задармо, щоб потім дістатись на постійну роботу.

Ця угорська "практика" наробила в нашій країні такий хаос, запричинила людям стільки горя, страждання, злиднів і бід, стільки несправедливостей, що Угорщину почали проклинати навіть ті люди, обдурені бродіївцями, які сподівались поліпшення свого господарського положення. На одній стороні політичний терор, безправ’я, страшне переслідування, репресії, переповнені тюрми, концентраційні табори, на другому боці безробіття, голод, борги (довги), злидні і безнадійне животіння серед погроз і страху. Найбільш зненавидженими зрадниками стали в очах народу Бродій і Фенцик та греко-католицький піп Марина з своїми прихвостнями, які браталися з окупантами тоді, коли весь народ страждав під нечуваним гнітом хортіївських фашистських деспотів.

З розмов приятелів і друзів отакою я тоді бачив ту нещасливу нашу Карпатську Україну, яку безпощадний ворог брутальним чоботом здавив у порох.

Турбувався я і сам собою, як доведеться мені жити серед такого нечуваного лихоліття, адже я знаходився, неначе між двома млиновими колесами: згори під суворим доглядом поліції і жандармерії, здолини під терором місцевої панської мадярні, що ані роботу годі буде знайти, хіба ж десь у корінній Угорщині або в Будапешті.

Та одного дня, на поліції, приступив до мене писар бувшого мого шефа сперед двадцяти п’яти роками, д-ра Коломана Катрича, волівського адвоката. Катрич з корінної Угорщини вернувся до Волового і тепер спеціально послав свого писаря зійтися зі мною, щоб мене притягнути до себе на посаду. Довідався, здається, про мою популярність серед верховинців, і хитрий адвокат забажав підвищити кількість своєї клієнтури.

Я, може, був би і прийняв пропозицію Катрича, але цей ганебний терор згори і з долини став для мене таким мерзотним, підлим, нелюдським і незносимим, що я вже плекав надію в такому смислі: "Геть з цього пекла!" Серед такого терору нема для мене тут життя! Геть у світ за очі!.. Адже демонстрації проти моєї особи були на денному порядку. Мадярони мені вибили каменем вікно, навіть вдень на прилюдній вулиці кидали за мною камінням, полінами; пройти на поліцію виконати свій обов’язок було для мене і для нас всіх хущан щоденно проблематичним.



"ВАС ЗА КОРДОН НЕ ПУСТИМО!.."


Коли мені вже ці демонстратичні "процесії" мадяронської фашистсько-панської збиранини допекли до живого, я 20 липня пішов до заступника жупана, Коссея, відомого мадярона. Але він мені нічого не поміг. Тоді я пішов на районну військову управу, добиваючись аудієнції у самого полковника Голлоді. Але мене завжди відбивали та я не попускав. Три дні чекав я під дверима полковника Голлоді, аж нарешті мене впустили до нього.

— Пане полковнику, далеко певніше почував я себе в концентраційному таборі за колючим дротом, ніж тепер на волі. Ви, певно, інформовані, які демонстрації провадяться проти нас, особливо проти моєї особи, — кажу я.

— Якщо почуваєте себе огроженим, ми дамо вам поліцейський або жандармський супровід.

— Такого супроводу мені непотрібно, — відповів я полковникові.

— Тоді ідіть на якесь село.

— Туди іти мені нема за чим. Пане полковнику, ми вже своє дополітизували, політизуйте ви, я особисто не хочу стояти вам на перешкоді. Викидаєте інших українців, я вас прошу, викиньте і мене.

— Ви ж громадянин Угорщини, вас не викинемо, — сказав полковник.

— Тоді дайте мені паспорт і я за границю поїду добровільно, без того, щоб мене викидали.

— Вас нікуди не пустимо і паспорта вам не дамо, — заявив полковник.

— Будьте ласкаві, поясніть мені, з якої причини? — просив я.

— Дивіться, пане письменнику, про вас в "Радіоуйшагу" таку гарну статтю написав професор університету д-р Бонкало... Ми, отже, про вас інформовані. Тому ми вас нікуди не пустимо з нашої батьківщини. Ви ж людина пера, ви могли б потім за кордоном Угорщині шкодити.

— Маю ту статтю при собі, — сказав я, — на одній стороні хвалите мене, а на другій кричать ваші люди, щоб мене повісили на найближчий канделябр...

— Від вас залежить, як ми і наші люди поставляться до вас, — сказав багатозначно полковник Голлоді. Отже бачу, що повторяється історія з прокурором Рейпаєм: і полковник Голлоді кладе мені ніж на горло і хоче приневолити іти на зраду. "Того не буде, пане полковнику", — подумав я собі, але пускатись до глибшої дебати не відважився, бо вже закуштував поводження прокурора у Вар’юлапоші. Я знайду іншу тактику.

— Пане полковнику, я передумав — залишаюся в Угорщині і не бажаю іти в чужину, коли вже своє відпокутував. Але у мене грошей і запасів для прожитку немає, а жити з чогось треба. Я бажаю вернутися назад до Ужгорода, можливо, що приймуть мене на роботу по професії. Дуже прошу виставити мені дозвіл, щоб я якнайшвидше виїхав з Хуста, щоб ані поліція, ані жандармерія не мали зі мною клопоту.

— Ваша заява мені подобається. Їдьте. Одначе і в Ужгороді будете наразі під поліцейським доглядом, так само, як і тут.

Полковник закликав свого ад’ютанта і наказав виставити мені дозвіл на переселення. В дозволі було написано, що і в Ужгороді повинен я появлятися щоднини на поліції. Це було третього серпня 1939 року. Ще тієї днини опівдні у поліції в Хусті в останній раз прибили мені печатку і я вернувся на помешкання.

В Хусті на побережжі ріки я часто зустрічався в бувшим урядовцем хустського німецького консулату, Орловським. Він був фактично словацьким німцем слов’янського походження, але демократично-ліберальних поглядів. В Хусті нашим людям багато допоміг, наприклад, легковою машиною перепачкував у жіночому платті прокуратора Дутку та професора Лара. Коли зліквідувався в Хусті німецький консулат, він мені до Братислави перевіз як свій "багаж" великий кіш білизни, а серед того рукописи, позбирані папірці і дневник. Без них ніколи б були не появились ці мої спогади. Я й особисто був йому дуже вдячний.

Після обіду решту днини пробув я з дочкою. Вона ходила до хустської гімназії, і не можна було переривати школу. Тому я їй і не признався, що ладжуся геть до втечі з Угорщини. Пестився з нею, прощався, щиросердечно розмовляв, цілував її. Дівчина, може, дещо й відчувала, може, й підозріла була та моя до неї ніжність, але дитині не міг сказати правду. Не сподівалася вона, що це останній день ми спільно. В голові носився я з думкою, що десь на чужині улаштуюся і заберу і її потім.

Другої днини вранці вибралися ми з дружиною поїздом до Ужгорода, залишив доні прощального листа. Єдина людина знала про мою втечу, а то дружина д-ра Михайла Станька, нашого співв’язня. Я її просив, щоб потішаючими словами заспокоїла мою доню і пояснила їй причину моєї втечі. Адже я їй не міг признатися. Молоде дівча, може, не хотячи, десь проговоритись.

Але на дружину я впливав вже днями перед тим, хай вертається до Волового або нехай залишається наразі в Хусті, бо втеча лісами — це ж не для жінки. Але дарма я їй говорив, яка доля нас може спіткати, як приловлять. — "Все одно, яка доля твоя, така хай буде і моя!.."

В ужгородській поліції ще зрання я зарегіструвався і зразу пішов на "Черленицю" — гору над Ужгородом. Адже тут я жив і сюди ходив повних 18 років, всю околицю знаю, як свої пальці. Вивідую цілісінький день, ходжу далеко від міста, бо у поліції мені сказано, що не маю права віддалитися дальше з міста, як на чотири кілометри. За недодержання цього будуть поважати за втечу, і кожний жандарм має мене розстріляти... Умови, отже, такі самі, як і в Хусті, щоднини у поліцію, тижнево раз у жандармерію.



ЗАЙЦЕМ НА "ЗЕЛЕНИЙ ПАСПОРТ"


Ночували ми у пані Калинички на винниці, в колишньої моєї сусідки. Другої днини знову вивідував я дорогу. На поліцію не пішов, бо спізнив строк (точно о 12 годині). Рішив цієї ночі тікати. Відвідав бувшого актора і режисера Михайла Біличенка, мого вірного друга. Він і сам дрижить за себе, боїться з хати вийти. Якимось дивом за нього забули й не викинули. Мабуть, тому, що під час евакуації Ужгорода лежав у шпиталю. Довго в нього не стримуємося з дружиною. Прошу його придбати для мене три речі: компас, детальну карту Угорщини та туристичну палицю. Він мені карту й компас купив, ще й ліхтарик до того, а палицю дав свою. Дотепер її маю у себе, як милу пам’ятку.*

[*Можна б сміло назвати трагікомедією пізнішу долю Біличенка. Його ужгородські угорські фашисти в 1944 р. позбулись оригінальним способом. Хоч він був — після їхньої термінології — арійцем і православним, його арештували: просто схопили людину і замкнули у вагон з бідолашними євреями ... В якомусь галицькому селі йому пощастило вистрибнути з вагона. Дістався до Кам’янця-Подільського, звідки походив. Був важко хворим та все ж іще грав в театрі. Помер в Дрогобичі від раку в 1945 р.]

Все маю приготоване, а тут перед бувшим Підкарпатським банком зустрівся з моїм співв’язнем із вар’юлапошського концтабору Юрком Гривняком. Він мені сказав, що завтра збирається тікати у Словаччину з одним своїм земляком-фінансом, Юрієм Гецком.

— Ходім разом, — кажу йому, — я мушу сьогодні втікати, бо не прибили мені печатки на поліції — спізнився.

До Гривняка я мав повне довір’я, в концтаборі поводився гідно, навіть був заступником командувача 1-го взводу у моїй сотні, про яку я вже згадав. Ми так і договорились, що тікаємо спільно ще того самого дня (6/8).

— Котрим напрямом? — спитав він мене.

— Черленицею, яку я добре знаю, — сказав я Гривнякові.

— Туди важко перейти, — відповів Юрко Гривняк, — бо там хортіївці побудували військові об’єкти. Раджу іншу дорогу: побіля нашого села Йоври тече річка Уж, туди кукурудзою, зарослими нивами та полями краще втікати, і війська туди нема.

— Товаришу Гривняче, іди додому, попрощайся з батьками та із сестрами, поговори з товаришем Гецком, а вечором ми прибудемо, будемо за селом на побережжі Ужа.

Весь день ми з дружиною пробули на полях і купалися в річці. Рюкзаки готові, в моєму моя друкувальна машинка. Тут не лишаю, вона мені пригодиться. Йовра лежить дальше, ніж на чотири кілометри, отже, не йдемо селом, але нивами. Прибули вже темним вечором на Уж. Тут нас чекали вже не лиш Гривняк з Гецком, але і Гецків брат Емерих, що мав нас перевезти човном. Але вода була мала, а нас, самих тільки втікачів четверо, в човні не перевезеш! Довго шукав Емерих місце, а врешті ми сказали, що перебредемо. Так і було. Емерих Гецко вів нас в напрямі села Лекарди, тут знайшов брід з мілкою водою і ми всі, разом з ним, перебрели. Попрощалися з Емерихом і рушили в дорогу.

По дорозі Гривняк мені оповідав, що і він був під суворим доглядом жандармерії, щоднини був зобов’язаний з’являтися у них. Був і на допитах у судді Іллейша. Сьогодні йому молодий ужгородський юнак, Шуба, який сидів з нами в концтаборі, оповів, що слухав Москву і радіовісті оповістили, що Гривняка засудили на 12 років тюрми...

— Подібно, як і зі мною, — запримітив я.

На наше нещастя, але гадаю, більш на щастя, надійшла страшна буря — гроза. Блискало, і лився дощ, неначе з відра. Темно, хоч око вибивай! Ідемо гусаком нивами, перемочені до останньої нитки, застрягаємо в липкій глині. Гривняк веде, він знає свою околицю! Втомлені, змучені, шкода мені моєї Марусі, але поспішає і вона, без слова нарікання.

— За мною тільки! Он світло із словацьких Собранців, — каже Гривняк. Десь після двох-трьох годин блукання, в найбільшій бурі і дощі, серед темряви, знову блисло, і ми побачили будку угорського пограничного сторожа-гонвейда. Він кинув собою на землю, мабуть, хотів стріляти, мабуть і крикнув: "Али!" (Стій!), але в страху ми того не чули. Може й вистрілив, але на небі вже новою хвилею грози гриміло, громи дійсно били, як на замовлення. Я дружину схватив за руку, а на Гецка закричав (він бігав за мною):

— Тікаймо назад! В протилежну сторону!

Ми тікали в темноті якоюсь кукурудзою, а потім картоплею. Бачили дорогу перед себе лиш тоді, коли заблисло. Тікали ми, може, і два кілометри, і я прийшов до переконання, що я краще підготований, хоч і не знаю цю околицю.

— Гривняче, мало бракувало, що ти нас не завів прямо чортові в зуби. Більше я довіряю отій карті і компасу, ніж Тобі... Накривайте мене ковдрою!

Я ліг на землю. Хлопці мене накрили покривалом, на землі простелив я карту і поклав на неї компас. Розсвітив ліхтариком і тоді бачу, що ми заблудили.

— Гривняче, ти помилився. Електричне світло, в напрямку котрого ти нас ведеш, не світить із Собранців, але з Ужгорода ... Я фронтовий воїн, захмареної ночі без карти не орієнтується людина... Давайте, тепер я вас поведу за картою і компасом.

Провід я взяв. На кожних 500-600 кроків знову накривали мене товариші покривалом і я контролював дорогу. Нарешті, десь біля третьої години ранку ми надибали селянські хати і стодоли. Гецко Юрій сам пішов перевіряти, вернувся і сказав, що ми вже на Словаччині, це село зветься Пінковці. В першій, або другій хаті застукали у вікно, і коли добряга-словацький селянин довідався, що ми втікачі із хортіївського пекла, завів нас на стодолу на сіні виспатися.

Ми спали до обідньої пори, як приголомшені. Перший раз за весь цей піврік я спокійно виспався. Почував себе дійсно вільною людиною. Подякували добрим людям за нічліг, помились, щось перекусили і рушили до Михаловців. В Михаловцях словаки нас дуже гарно прийняли, дійсно, як братів, списали протоколи і дали нам 50% скидку на подорож поїздом до Братислави.

Залізнодорожної лінії з Михаловець до Братислави не було, вибудували її пізніш. Тоді, ще десь в березні, словаки з Угорщиною зробили угоду транзиту через Кошице до Кисаку. Таким чином наш поїзд переходив хортіївською територією через Кошице, яку мюнхенський диктат відірвав від Словаччини. Ми, бідолашні втікачі — подорожні поїзду, зупинившися на кошицькому вокзалі, через вікна поїзду, знов приневолені були бачити не тільки угорські трикольори, але і хортіївських гонвейдів, від яких ми фактично втікали в світ-заочі... Не були ми такими боягузами, а все ж не відважилися ані відчинити вікно і оглянути вокзал, боячись того, щоб нас якийсь хортіївський фашист не витягнув з вагона. Адже ми добре пізнали їх "натуру", і від них можна було всього сподіватись.



ЕМІГРАЦІЯ


У Братиславі під ту пору існував допомоговий комітет утікачам із Закарпатської України. Теж на березі Дунаю, біля Лафранконі, був і табір для цих утікачів, що складався з кількох бараків. Хто тільки до цього табору приїхав, день-два відпочив, і зразу його німці забирали на працю в Німеччину. Крім того, в будинку "ІМКА" на Карпатській вулиці знаходився й гуртожиток Торговельної академії, яка знайшла приют і сяке-таке існування в Братиславі. Словацькі уряди з бідою дозволили, щоб студенти цієї академії тут закінчили школу, яка давала середню освіту, одначе дозволили вони з тим, що атестат зрілості не дає права набути в Словаччині працю, адже було досить і своїх.

Щоб не попасти в руки німців, я до табору в Лафранконі ані не пішов, бо в комітеті мені на це звернули увагу. Допоручили знайти собі приватне помешкання. Мені комітет виставив документ політичного утікача під чужим іменем "Степана Березенка", а то з тої причини, щоб Угорщина не вимагала моєї видачі назад. Угорці могли вигадати якийсь фіктивний злочин і звалити на мене, а кримінальних злочинців Словаччина була зобов’язана видати.



МІЙ ПРОТИУГОРСЬКИЙ БЮЛЕТЕНЬ


В Братиславі я придбав циклостиль і почав на ньому на власну руку друкувати та всім редакціям українських газет і журналів посилати бюлетень проти Угорщини. Публікував я там вісті, старші і новіші про злочини угорських окупантів на Закарпатті, автентичних вістей приніс і я сам, а теж приносили їх і свіжі утікачі, які щоднини прибували до Братислави. Теж почав я збирати по українських комітетах в Європі мої папірці, які сперед півроку поприношували політичні в’язні з Вар’юлапоша та депонували їх для мене. Почав я ті записки впорядковувати у денник. Українська преса в Європі, в Америці, щиро привітала мій бюлетень, довідавшися таким чином про моє визволення. Українська преса зразу ж відгукнулася, почала публікувати ті дрібні вісті з бюлетеня, а навіть просила мене широко все описувати. Галицькі та американські видавництва газет уповноважили мене бути їх кореспондентом. Таким чином я планував займатися журналістикою і працювати газетярем. Одна із львівських газет вже й почала була друкувати мій денник.

Після одномісячного вживання придбаного чужого прізвища, маючи труднощі без документів, "Березенка" зліквідував і перейшов на власне прізвище. Почав жити вповні легально, працював сильно проти угорських окупантів. Хортіївської Угорщини я вже не боявся. А коли угорські "власть імущі" з помсти скасували моє угорське громадянство й опублікували в їхній урядовій газеті, мені право громадянина уділила Словаччина.

До мене почали напливати листи земляків і українських діячів, гратулювали мені з визволенням, приносили вістки. Так я і довідався, що угорці тільки тому не зліквідували й мене, бо словацькі, югославські, румунські та інші письменники посилали угорським посольствам протести. В інтересі нашої оборони і рятунку виступало навіть московське радіо. Теж земляки в Америці та в інших країнах в інтересі декількох нас засипували угорські амбасади масою писменних і телеграфічних протестів. Про мій виступ з генералом в концтаборі в американському деннику "Свобода" була опублікована стаття (Гляди "Шляхом терновим", Пряшів, 1964 на стор. 383). Все ж, белградське радіо, а за ним і румунське та словацьке помилково опублікували вістку, що мене угорці в тюрмі замордували. Ця вістка скрізь так поширилася, що земляки майже всюди улаштовували за мною панахиди та поминки, літературні вечори з рецитативами з моїх віршів, виголошували некрологи. Вістка ця інспірувала і прихильних до моєї особи і української справи чужинців, інспірувала вона і великого сина словацького народу поета Франя Краля, який на мою "смерть" написав вірш-некролог під назвою: "За Ґренджою-Донським" і який опублікував альманах "Словенске погляди" річн. 55, № 3 за березень 1939. Є він опублікований і в збірці "Шляхом терновим", Пряшів 1964, на стор. 50.



ПРАЦЯ В РАДІОМОВЛЕННІ


В Братиславі утворилась секція українського радіомовлення з протиугорською тенденцією. Була це 15-хвилинна щоденна аудиція, до якої запрошено і мене. Я на те радо погодився, писав і виголошував статті, подавав матеріали, вісті, інколи подавали ми в українському радіо й народні пісні. Тому, що словацьке радіо в той час економічно стояло ще досить слабо, ми зобов’язалися не брати гонорару, але службу в українській секції радіовисильні виконували безплатно. В протиугорській боротьбі словаки нас зразу трохи ніби підтримували, а навіть інколи заохочували.



НІМЕЦЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА


На початку осені того ж року Гітлер напав на Польщу. Вже тоді стало ясно, що Словаччина є васалом гітлерівської Німеччини, а не суверенною державою, бо через свою територію перепускала німецькі полчища та довіз стратегічного матеріалу на фронт проти "братньої" Польщі. Все ж із тієї війни вийшла і для нас деяка користь, бо Радянський Союз визволив Західну Україну.

На Карпатах, отже, стояла Радянська Армія. Я особисто надзвичайно зрадів, бо бачив: або скору можливість визволення і Карпатської України, або принаймні те, що зник польсько-угорський кордон, який нас відділював від матірнього пня, і рідна радянська Україна вже близько. Я носився з думкою перейти "на зелений паспорт" границю до Галичини, почав намовляти Дмитра Німчука, якого я в Братиславі знайшов і з яким часто зустрічався. Німчук поїхав провірити, куди і як би можна прошитись, але вернувся з тим, що границю сторожать, частина кордону обсаджена навіть німцями і без риску великих неприємностей, а навіть ще гірше, кордон не вдасться перейти.

При тому Німчук виконав ще одно велике завдання: з нашого припоручення послав на Закарпаття кур’єра, який мав відказати, щоб наші земляки не втікали більше на Словаччину, бо тут їх німці зразу беруть на важку фізичну працю до Німеччини, але нехай утікають до рідних братів — радян, адже через наші праліси тепер далеко легше дістатися до Галичини.



НАШ МЕМОРАНДУМ МІНІСТЕРСТВУ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ СРСР


В Братиславі, в таборі "Біженців з Карпатської України" (при Дунаї біля "Лафранконі") під ту пору ще все знаходилися Гривняк та Гецко. Інтелігентний молодий учитель Юрко Гривняк прийшов до мене з ініціативою та чорновиком Меморандуму до міністерства закордонних справ СРСР. Про цей перший концепт знала українська студентська трійця: Ройко-Бойко-Нірода, крім них Гецко та Дзубей.

Якогось дня ми з Гривняком опинилися в якійсь хаті серед братиславських лісів на західній стороні. Мабуть був то лісник і був то абсолютно свідомий комуніст. Його прізвище ані Гривняк, ані я, на жаль, не записали і його вже тепер не пригадуємо собі. Не лишились ані подробиці цих наших таємничих нарад.

Меморандум я доповнив і перестилізував. Копія, на жаль, не залишилася в мене, але оригінал можна б віднайти в міністерстві закордонних справ СРСР. Тому що була це важлива подія, приблизний зміст Меморандуму я собі запам’ятав. Змалювали ми в ньому важке політичне, господарське і культурне положення Закарпатської України і показали на страшні переслідування, про які, напевно, знають і самі радяни. Меморандум був закінчений приблизно такими словами:

"Дорогі рідні брати, радяни! Визволили Ви Західну Україну, визволяйте і Закарпатську, бо як те не зробите, то за кілька десяток років ані сліду українського на Закарпатті не стане!.."

Меморандум підписали: Гривняк, Гецко, Дзюбей та я. Не пам’ятаю, чи в Братиславі підписали й дальші.

Меморандум Гривняк зашив у підшивку піджака. З Гецком щасливо переїхали кордон "Протекторату Чехія-Моравія" і в Празі дали ще й іншим свідомим українцям підписати: Мандзюкові, Долиничеві, Дрибіткові та, здається, Романчукові й іншим. (Гривняк вже не пригадує, котрим дальшим).

Гецко потім цей Меморандум поніс і передав в руки генеральному консулові в Празі (посольство було вже лише в Берліні). А мені для заспокоєння прислав Гривняк з Праги листа до Братислави з наперед умовленим повідомленням: "Тут все в порядку". Адже нас всіх за цей Меморандум могли фашисти й клерикали дати повісити...

Як ставились українці до німецьких фашистів і словацьких клерикалів видно з того, що хоч досить широкий круг українців про цей Меморандум знало або довідалось, ніхто з них нас за весь час окупації не прозрадив.

Крім того, Дзюбей серед своїх земляків-галичан, в Братиславі і на провінції, розпочав агітацію за поворот галичан додому.



ДАЛЬША ПРАЦЯ


Акція української радіоаудиції в Братиславі велася нами й надалі, як відомо, німці з радянами заключили пакт ненападу, проти радянської політики, отже, ніхто з словаків, ані з нас не виступав. Все ж я помітив, що вже не дуже дозволяли нам в радіо поміщувати вісті проти Угорщини, бо статті наші гостріше цензурувались, мовляв, треба з небезпечним сусідом жити в злагоді і не заїдатись. Рівночасно з тим німці почали Хортія і його політику вихваляти, і хто хоч трохи визнавався в політиці, бачив, що німці женуть воду на свій млин, хочуть Угорщину притягнути на свій бік і тому ані вони, ані словаки не дозволяють сказати погане слово проти фашистської Угорщини.

В Карпатській Україні і без нашого кур’єра молодь зрозуміла, де її місце. Вже почавши з тих днів, як Радянська Армія опинилася на кордоні, українська молодь, використовуючи близкість радян, почала масами втікати до Радянського Союзу в Галичину. Втекло їх чимало, навіть і з нашої родини по моїй і по жінчиній стороні.

Фінансово ми вже з дружиною вповні вичерпались, прибутків жодних, не було з чого існувати. Я пішов до Пенсійного Уставу в Братиславі, куди я з Ужгорода, протягом 18 років, платив з місячної зарплати досить високу "таксу" пенсійного обезпечення (працедавці так само стільки, бо я був "приватний урядовець"). Просив я допомоги в безробітті. Уділили мені місячно 300 словацьких корон. Можна було сяк-так дихати і платити третю часть за помешкання.

Деякі наші земляки, які вже давніш поселились і мали працю, шукали теж і для мене роботу скрізь, за неї було дуже важко. Увійшли в контакт з деякими впливними словацькими особами. З тих людей перший був урядовець "Наукового товариства для зарубіжних словаків в Братиславі" д-р Генріх Бартек, якому я можу багато завдячувати. Він то був, що в моєму інтересі сполучився з Татра-банкою та з іншими господарськими підприємствами, шукаючи для мене роботу по моїй спеціальності. Наслідком його заходів дістав я вже працю від 1 січня 1940 в Центральній Управі Кінофільму як бухгалтер, бо в Татра-банку було вільне місце лиш на два місяці пізніш, а я не мав можливості так довго чекати. В Кінофільмі на два роки пізніш "аванзував" я на диспонента з непоганими прибутками зарплати.

Але Бартек вже з самого початку намовляв мене написати книжку і описати в ній ті хортіївсько-фашистські звірства, які були поповнені на нашому закарпатсько-українському народові. Тим більше, коли в мене знаходиться багатий матеріал.

Я рукопис книжки, при допомозі моєї співпрацівниці панни Белкової, по-словацьки підготував. Одначе політична констеляція чим дальше складалася гірше й гірше. Словацькі діячі побоялись виступити з моєю книжкою проти союзника гітлерівської Німеччини хортіївсько-фашистської Угорщини. Моя книжка, отже, про ті злочини по-словацьки так і не вийшла до сьогодні. Ані колегині не міг хоч дещо заплатити за її роботу над рукописом, молода дівчина війшла швидко заміж, і я вже з нею більш не стрінувся.

Д-р Бартек був співробітником і в щоденнику "Гардіста", який редагував словацький письменник Міло Урбан, Бартек туди втягав і мене. Я, щоб відчепитись, мотивував, що не вмію досконально пословацьки. "Ми будемо перекладати" — заявив Бартек. Взяв від мене опис наших народних звичаїв під час "коляди", який ілюстрував наш художник Борис Єфремів. (Він в Ужгороді робив мені обкладинку до повісті "Петро Петрович"). Той опис Бартек в "Гардісті" опублікував. Іншу мою статтю про історичну Україну взяв теж. Редакторським втручанням на деяких місцях позмінювали без моєї згоди.

"Ні, голубчику, більше ви жодну мою статтю не дістанете, мені дорога не з вами, — подумав я собі і з того часу з д-ром Бартеком я перервав всі стосунки, аргументуючи, що в бухгалтерії підприємства в мене занадто багато роботи. Дійсно, це не було далеко від правди, але головним моїм мотивом було те, що цей щоденник був органом Глінкової гвардії, з якою я, прогресивний письменник, нічого спільного не хотів мати. Адже "Гардіста" і наш "Меморандум" — це небо і земля!



ВІРОЛОМНИЙ НАПАД НІМЕЧЧИНИ НА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ


В червні 1941 року гітлерівські фашистські полчища несподівано напали на Радянський Союз. Радянська Армія, яка не була приготована на несподівану агресію "блискавичної війни" Гітлера, почала відступати. Фашисти всіх мастей в Німеччині, в Італії, Угорщині і на Словаччині тішились, що вже "кінець більшовикам". Угорщина і Румунія, а теж і Словаччина виповіли війну і послали армії проти Радянського Союзу, Італія теж послала свою "блакитну дивізію", Словаччина "швидку дивізію". В радіо теж розпочались напади проти радян. Хотіли примусити і мене писати та виголошувати статті та промови проти радян, але я відмовився. Дав повитягати собі і решта зубів, які ще залишилися в моєму роті після концлагерів, я заявив, що без зубів годі виголошувати промови в радіоаудиції. Без зубних протезів я ходив роками навмисно і тільки таким способом відтягнувся від співпраці в радіомовленні. А коли прийшла погоня на бідолашних євреїв, то одного дня фашисти, буквально кажучи, полювали на євреїв, неначе гончі пси на дичину. Один молодий єврей, на прізвище Бергер, рятувався, вбіг в кіно "Татра" (тепер воно називається "Пограничник") і нас троє: управитель кіно Ярослав Плавец, кіномеханік Йозеф Зорек та я сховали Бергера в кабіні кінотеатру, даючи йому прибіжище в нещасті, рятуючи його від побоїв, а може, й депортації або й від смерті. Щоб бідолаха мав якісь прибутки, давали ми йому ремонт машин, я носив на його нічліг в кабіні кінодрукувальні, рахівничі машини ніби на чищення, на шмарування, на поправку і за те йому ми ліквідували сякі-такі суми. Підкидали йому в кабіну буханці хліба, рибу й інші харчі, які здебільше давали із своїх, бо все було на приділ. Довгими тижнями він пробув у кабіні цього, одного з наших кінотеатрів, які спадали під нашу управу. Мій наймолодший брат, Олекса, ще під кінець тридцять дев’ятого року, маючи тоді лиш 15 років, утік за мною до Братислави. На жаль, з дружиною мали ми тільки одну комірчину на Колибі, до того був я безробітним, не міг його взяти до себе на помешкання. З великими труднощами він дістався до Праги до модржанської української гімназії. Тому, що я був у скрутному фінансовому положенні, не був у спромозі платити за нього гуртожиток і школу, а теж і хлопчина мав там якісь конфлікти, і його виїли звідти. Німці його забрали на важку фізичну працю, пізніш попався він під їхній вплив, до мене не смів писати інакше, тільки по-німецьки, за що я його багато раз висварив листом. З есесманами проти моєї волі недосвідчений юнак пішов "добровільно" на фронт копати окопи і там загинув. Попався чортові в зуби і там знайшов свою загибель.

Незабаром постигла мене і друга жалібна вістка: у Воловому померла матуся. Таки не діждалася мене востаннє побачити після катастрофи країни, хоч до концтабору у Вар’юлапош дуже збиралася, але військове начальство волівського району не дало їй дозволу на подорож. Я матусі з Хуста написав, що відвідаю її, все ж із-під суворого догляду я вже не мав можливості поїхати додому в рідне село.



ДМИТРО НІМЧУК НА СЛОВАЦЬКОМУ ГЕСТАПО "ПОВІСИВСЯ"


Десь у січні або лютому 1945 Дмитра Німчука арештувало УШБ (Устредна штатна безпечност в Братиславі) — словацьке гестапо.

Востаннє я бачився з ним влітку 1944 року, коли радянські війська гнали німецьких фашистів з рідної землі, мов скажену собаку з двора. Дмитро мріяв про те, щоб незабаром вернутися додому і побачити сина.

Після арештування Дмитра Німчука, УШБ в словацьких фашистських газетах опублікувало вістку проте, що Дмитро Німчук, бувший редактор соц.-демократ. партії, у тюрмі УШБ в Братиславі’ при вулиці Базовій "поповнив самогубство таким способом, що "повісився на вікно"...

Я переконаний, що він самогубство не поповнив, але з нього нелюдські фашистські кати, певно, при допитах, не могли нічого витягнути, його вбили, потім самі повісили на вікно, щоб тим маскувати самогубство. (В нього були й заощаджені гроші, може, й через те він мусив "повіситися"). Бо людина, яка мріє побачити сина та з великою нетерпеливістю очікує визволення, не буде сама вбиватись.

Від соціальної демократії Дмитро Німчук на еміграції в Братиславі вповні відірвався, бачачи фальшивий шлях, яким соціал-демократія ішла. Він став великим прихильником Радянського Союзу, який приносив визволення поневоленим народам. З симпатіями до комуністів він не таївся, працював в інтересі робітничого класу, от через те і мусив загинути.



КІНЕЦЬ ВІЙНИ


Весною сорок п’ятого року спад війни почав котитися в некористь німців. Фронт наблизився і до самої Братислави. Малі Карпати німці сфортифікували теж, узгір’я братиславських околиць були самі окопи, бункери та кулеметні гнізда. Важкі бетонні квадри та викопані окопи поганили й саму столицю Словаччини. "Уряд" Тісо перенісся на сам кордон, пізніш аж на німецьку територію. Братиславу німці задумали боронити до останнього. Попідмінували мости, тунелі, віадуки і деякі будинки на головних прохідних вулицях.

За Братиславу розпочалися запеклі бої, все ж столиця мала велике щастя і багато не потерпіла завдяки таки самої Червоної Армії, яка зберігала місто. Замість прямого нападу на місто, радянська армія зробила знамениту операцію обхвату збоку, перервавши фронт біля Трнави. Німцям грозила небезпека, що опиняться в залізному перстені, тож після чотириденних запеклих боїв вони Братиславу опустили. Встигли ще висадити в повітря залізний міст на Дунаї і склад амуніції в Гірському Парку. Але залізнодорожний віадук біля "Динамітки", хоч був підмінований, зацілів, так само не мали часу висадити в повітря вокзал та недалекий тунель. Міни з вулиць та підвалів деяких будинків ще довго потому вибирали радянські сапери та піротехніки. Наша "Кальварія", де ми мешкали, була осередком сконцентрованих нападів, бо тут стояли німецькі батереї. Все ж опір радяни зломили, і населення незабаром привітало в Братиславі червоноармійців як своїх рідних, своїх визволителів. Допомагало відбудувати знищені мости, відремонтувати вулиці, будинки, привести до життя установи, фабрики пустили в хід. Ми, українці, теж включилися в цю роботу, допомагали, де тільки могли. Коли вже установи й фабрики сяк-так розпочали роботу і можна було друкувати газети, з словацьким письменником Кострою вечорами співпрацював в редакції органу Компартії "Правда" в Братиславі, яка опублікувала й кілька моїх фейлетонів. Зразу 29 травня 1945 я вступив в ряди комуністичної партії Словаччини.

До Братислави в 1946-ому році приїхав за мною з Ужгорода мій колишній співпрацівник із "Нашої Землі" тов. Климпотюк, щоб я вертався назад на Закарпаття. З радою душею був би я то зробив, але дружина занедужала на запалення брюшини і дістала воду. Тут лікували її спеціалісти довгими роками, поки вилізла з тієї хвороти. Не міг я, отже, дружину лишити саму на чужині, без жодного забезпечення. Лікарі-спеціалісти пізнавали її діагноз і перервати лікування було неможливо.

Пізніш я уважав, що я потрібен для українського населення Пряшівщини і тут, може, ще більше, ніж на Закарпатті, де свідомість вже й перед тим дійшла до вищого рівня, а тут треба прикласти рук і зачати все спереду. Адже етнік є той сам, що й на Закарпатті, все одно, чи тут працюю серед рідного народу, чи на Закарпатті. Правда, я тоді мріяв і планував переселитися до Пряшева, на жаль, доба культу особи не уможливила. [* Такий кінець мала перша версія "Моїх спогадів."] Все ж дещо виконав і я тут, серед рідного населення під Бескидами. В Пряшівщині почало проявлятися політично-культурне життя, приклав і я свої скромні сили, але про те хай пишуть інші. Партія національне питання в ЧСР вирішила за великим зразком Радянського Союзу, і українське населення на східній Словаччині дістало в руки українську книжку, а діти українську школу. Від самого українського населення буде залежати, чи поставляться за свою рідну школу, так, як попередні генерації, що захоронили свою мову, свою традицію протягом десятьох століть.

Дуже радий був я, що в Братиславі мав щастя зустрітися з великими майстрами українського слова, Максимом Рильським та Тичиною.

З вірогідних джерел довідуюся про сумну статистику: з тієї, територією невеличкої, Карпатської України окупанти вбили, в тюрмах закатували та вивезли 380 000 людей, з яких 315 000 не вернулося назад. Страшна трагедія, нехай вона ніколи не повторяється!



КУЛЬТ ОСОБИ ПОШКОДИВ 1 КІЛЬКОХ НАС...


За культу особи багато нас потерпіло, так, як словаків, і українців. Про жертви між братами словаками вже написалося багато, та й про нас, як тов. Мацинський на конгресі письменників в Празі згадав обширніше, так і українські публікації Пряшівщини писали. Реабілітація прийшла, а все ж майже повна десятка років пройшла в нашій примусовій бездіяльності.

Між українськими письменниками й культурними працівниками чи не найбільше потерпіли: професор д-р Іван Панькевич, Іван Прокіпчак та я.

Панькевича вже перед тим в Пряшівщині арештували і замкнули в тюрму в Пряшеві, ледве його звідти визволив празький університет, який його туди послав. Професор д-р Іван Панькевич ходив по селах Пряшівщини, лазив по горищах фар, старих церков, переглядав і збирав старі рукописи і стародруки, записи, матрики, книги різні, звідки виписував матеріал для своєї філологічної наукової праці (здається, для порівняння діалектів) таки в інтересі українського населення Пряшівщини.

Моя праця була скромніша. Дав я ініціативу пряшівським культурним працівникам закласти журнал для української дітвори, придумав назву "Дзвіночок" ("Колокольчик") — після угоди 50% поукраїнськи, 50% по-російськи, але керівники російської культурної орієнтації дали українську частину журналу на друге місце, замість половини, дали тільки одну третю часть об’єму.

Не було українських авторів педагогічних підручників, я допомагав, як умів, хоч це і не є моя професія.

Прийшли на нас двох з проф. Панькевичем такі напади, неправдиві наклепи, про які тут не буду згадувати, адже вони досить відомі, і частина з них була опублікована у збірці "Шляхом терновим", Пряшів, 1964.

Але були проти мене й денунціації, повні видумок і брехні. Наприклад до головного директора Кінофільм, отже, установи, де я працюю, прийшов анонімний лист, що я російський білогвардієць.

На "килимі" я тов. директорові сказав: "Даю чесне слово більшовика, що ви тут у моїй особі не скриваєте царського чорносотенника".

Я боронився, писав на всі сторони, доказував документами, хто я. Всі сумнівались, але на моє щастя, наша рідна Партія мені вірила і не виключила із своїх рядів.

Здається, в році 1952 я хотів переселитися до Пряшева і зайшов між письменників на їх сходини.

— Хлопці, — кажу їм, — так і так, хочу жити і працювати в Пряшеві, робитиму у функції обласного економа Кінофільму, бо є така можливість, головна дирекція в Братиславі погоджується з моїм переселенням. Крім того, бажав би собі бути звичайним, рядовим культурним працівником, без того, щоб зазіхав на якусь узурпацію гегемонії.

— Ты здесь нежелательный! — сказано мені...

На жаль, відштовхнули не тільки мене від близькості рідного народу, але було унеможливлено й іншим працювати на полі освіти й рідної культури (режисер Ю. А. Шерегій, доктор музикології, диригентка д-р Ольга Дутко, м. і. родом із Пряшівщини — й деякі інші).

В 20-30 роках ми на Закарпатті з радою душею привітали таких панькевичів, буркатських, заклинських, приходьків, шуровських, садовських та інших... адже вони нам помагали витворити українську інтелігенцію, розвивати освіту, шкільництво, театральне мистецтво, літературу, отже, рідну культуру взагалі, без якої не може існувати народ, без неї є то тільки етнографічна маса, а не народ ... Не раз я подумав собі: чому пряшівчани такі короткозорі? Чому, замість того, щоб стягнути нас із всіх кінців республіки і наказати:

— Робіть, працюйте, помагайте нам витворити основу нашого культурного життя! — вони не тільки унеможливили це, але й своїми подібними анонімними листами (глядіть мій випадок з директором) готові зруйнувати і наше голе існування!..

Та й те минулося. Прийшли нові люди, узнали свої помилки, прийшла нова, молода українська інтелігенція, абсольвенти українських шкіл, київського й наших університетів, і для них уже українська культура стала рідною. Тепер вже нема чого побоюватись занепаду, вони її будуть пильнувати та серед нашого рідного народу розповсюджувати. Моїм великим бажанням є, щоб в дійсності так було.


Кінець


Братислава, 1966








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.