Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





6. РОЗІРВАВШИ ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО, ШВЕЙК ЗНОВУ ОПИНИВСЯ ВДОМА


В стінах управління поліції панував дух чужої народові влади. Вона встановлювала, наскільки громадяни захоплені війною. За винятком кількох людей, які не заперечували, що вони сини народу, приреченого пролити кров до останньої краплі за зовсім чужі для нього інтереси, управління поліції являло собою чудову колекцію бюрократичних хижаків. Вони вважали, що лише тюрми й шибениці спроможні оборонити існування хитромудрих параграфів. При цьому хижаки-бюрократи поводилися з своїми жертвами із злобною чемністю, зважуючи заздалегідь кожне своє слово.

— Мені дуже прикро, — сказав один з тих хижаків чорно-жовтої породи, коли до нього привели Швейка, — що ви знову попали в наші руки. Ми думали, ви виправитеся, але, на жаль, помилилися.

Швейк мовчки кивнув головою з таким невинним виглядом, що чорно-жовтий хижак допитливо поглянув на нього і з притиском сказав:

— Не дивіться так по-ідіотському.

Однак він зараз же перейшов на ласкавіший тон:

— Нам, безперечно, дуже прикро тримати вас у тюрмі, і можу вас запевнити, що, на мій погляд, ваша провина не така-то вже й велика, бо нема сумніву, зважаючи на ваші невеликі розумові здібності, що вас на це підмовили. Скажіть мені, пане Швейку, хто, власне, наштовхує вас на такі безглузді витівки?

Швейк кашлянув і відізвався:

— Даруйте, але про жодні безглузді витівки я нічогісінько не знаю.

— А чи ж це, пане Швейку, не безглуздя, — прозвучав удавано батьківський тон, — коли ви, згідно з рапортом поліцая, який вас сюди привів, зібрали збіговисько народу перед розклеєним на розі маніфестом про війну і підбурювали народ вигуками: «Хай живе цісар Франц-Йосиф! Цю війну ми виграємо!»

— Я не міг байдуже на це дивитися, — заявив Швейк, втупивши свої лагідні очі в обличчя інквізитора. — Та мене аж за печінки взяло, коли я побачив, як усі читають цей маніфест про війну і не радіють. Ані вигуків «хай живе», пане раднику, ні «ура», — мовчать, та й годі. Та невже ж старий вояк дев’яносто першого полку міг спокійно на таке дивитися? То я й вигукнув так, як ви кажете. І ви на моєму місці, я певен, зробили б те ж саме. Якщо війна, то її треба виграти, і треба конче кричати: «Хай живе найясніший цісар!» А як же інакше?

Припертий до стіни чорно-жовтий хижак не витримав погляду невинного агнця Швейка, опустив очі на службові папери й сказав:

— Я цілком зрозумів би ваше захоплення, коли б воно проявилося за інших обставин. Та ви самі добре знаєте, що вас вів поліцай, і тому такий патріотичний вигук міг і мусив здатися громадянам скоріше іронічним, ніж серйозним.

— Якщо когось веде поліцай, це тяжка мить у житті людини. Але коли людина навіть у таку важку хвилину не забуває, що саме треба робити в часи війни, то, гадаю, ця людина не така вже й погана.

Чорно-жовтий хижак загарчав і ще раз поглянув Швейкові у вічі.

Швейк відповів йому теплим поглядом невинних, м’яких, скромних і ніжних своїх очей.

Хвилину обидва дивилися пильно один на одного.

— Дідько вас побери, Швейку, — сказали нарешті чиновницькі бакенбарди, — але знайте, тільки-но ще раз потрапите сюди, я вас взагалі ні про що більш не питатиму, а помандруєте прямо до військового суду на Градчанах. Зрозуміли?

Чиновник незчувся, як Швейк підскочив до нього, поцілував руку і сказав:

— Хай вам бог віддячить за все! Якщо ви потребуватимете колись чистокровного песика, будьте ласкаві звернутися до мене. Я торгую собаками.

Отак Швейк опинився знову на волі і на дорозі додому.

Він роздумував, чи не зайти ще до пивної «Під чашею», і кінець кінцем відчинив двері, через які недавно вийшов у супроводі агента Бретшнейдера.

У пивній панувала могильна тиша. Там сиділо кілька відвідувачів і між ними сторож костьолу святого Аполлінарія. Обличчя їхні були похмурі. За стойкою сиділа жінка шинкаря Палівця і тупо дивилася на пивні крани.

— От я й повернувся, — весело промовив Швейк. — Дайте-но мені кухоль пива. А де наш пан Палівець? Уже вдома?

Замість відповіді Палівцова почала плакати й, захлинаючись на кожному слові, простогнала:

— Дали... йому... десять... років... тиждень тому...

— Он воно як, — сказав Швейк. — То він уже на сім днів має менше.

— Він був такий обережний, — плакала Палівцова. — Він цим завжди хвалився.

Всі присутні в пивній уперто мовчали, немовби тут і досі блукав дух Палівця і радив їм бути ще обережнішими.

— Обережність — мати мудрості, — сказав Швейк, сідаючи до столу і підсуваючи до себе кухоль пива, де в пивній піні утворилися дрібні дірочки: це впали сльози пані Палівцової, коли вона несла пиво Швейкові. — Нинішні часи такі: бережи вуха, щоб не вкусила муха.

— Вчора у нас було два похорони, — звернув розмову на інше церковний сторож.

— Мабуть, хтось умер, — сказав другий відвідувач, а третій спитав:

— А похорони були з катафалком?

— Цікаво знати, — сказав Швейк, — як відбуватимуться похорони військових під час цієї війни?

Відвідувачі встали, розплатились і тихо вийшли. Швейк залишився наодинці з панею Палівцовою.

— Я ніколи не думав, — сказав він, — щоб невинну людину могли засудити на десять років. Що колись одному невинному вліпили п’ять років, таке я вже чув, але щоб на десять — це вже трохи переборщили.

— Та він же в усьому признався, — плакала Палівцова. — Як він тут говорив про мухи й про той портрет, так само повторив це і в управлінні поліції, і на суді. Я була на тому суді за свідка. Але мені сказали, що я перебуваю в родинних зв’язках зі своїм чоловіком і можу відмовитися від свідчень. Я дуже налякалася тих родинних зв’язків, щоб, бува, чого не вийшло, і відмовилася свідчити. Ох, як подивився тоді на мене мій бідолашний старий. Господи! Вмиратиму, а тих очей не забуду. А після вироку, коли його виводили, раптом вигукнув до них там у коридорі, немовби зовсім помикитився: «Хай живе вільна думка!» 1


1 Тут гра слів: «Вільна думка» — назва товариства безвірників.


— А пан Бретшнейдер уже не заходить сюди? — спитав Швейк.

— Був тут кілька разів, — відповіла шинкарка. — Вип’є один-два кухлі пива, спитає мене, хто тут буває, і слухає розмови відвідувачів про футбол. Вони завжди, побачивши його, тільки й говорять про футбол. А його пересмикує від цього, ніби він ось-ось сказиться і почне качатися по підлозі. За весь час піймав на гачок лише одного оббивальника з Пршічної вулиці.

— Усе залежить від тренування, — зауважив Швейк. — А хіба той оббивальник був такий дурний?

— Мабуть, як мій чоловік, — відповіла шинкарка, плачучи, — він його спитав, чи стріляв би він у сербів, а той відповів, що стріляти, мовляв, не вміє, лише раз був у тирі і прострелив там корону. Потім ми всі чули, як Бретшнейдер сказав, витягаючи записну книжку: «Дивіться, знов гарненька державна зрада», — і вийшов з оббивальником з Пршічної вулиці, і той уже більше не повернувся.

— Ix, мабуть, багато не повернеться, — промовив Швейк, — дайте-но мені рому.

Швейк саме замовив собі рому вдруге, коли до пивної ввійшов агент Бретшнейдер. Окинувши недбалим поглядом порожню пивну і замовивши пива, він сів біля Швейка, чекаючи, що той скаже.

Швейк здійняв з вішалки якусь газету і, переглядаючи останню сторінку з оголошеннями, промовив:

— Дивіться-но, той Чімпера в Стражкові, будинок номер п’ять, поштове відділення Рачіневес, продає садибу з тринадцятьма морґами власного поля, поблизу є школа і залізниця.

Бретшнейдер нервово забарабанив пальцями по столу і звернувся до Швейка:

— Дуже дивуюся, чому вас, пане Швейку, цікавить та садиба.

— Ах, це ви, — промовив Швейк, подаючи йому руку. — Я зразу вас не впізнав, у мене дуже погана пам’ять. Востаннє, якщо не помиляюся, ми розлучилися в приймальні управління поліції. Що поробляєте відтоді, часто сюди заходите?

— Сьогодні я зайшов заради вас, — сказав Бретшнейдер. — В управлінні поліції мені сказали, що ви торгуєте собаками. Мені потрібний гарний пінчер, або шпіц, чи щось подібне.

— Це я зможу вам розстаратися, — відповів Швейк. — Вам чистокровного чи якогось Бриська?

— Хотів би придбати чистокровного пса, — відповів Бретшнейдер.

— А поліційного пса ви б не взяли? — запитав Швейк. — Такого, щоб вам зараз усе вистежив і навів на сліди злочину. Один різник у Вршовіцях має такого пса. Він йому тягає візочок. Цей пес, як то кажуть, у землю свій талант закопує.

— Я хотів би мати шпіца, — стримано, але вперто сказав Бретшнейдер. — Такого, щоб не кусався.

— Отже, ви хочете беззубого шпіца? — спитав Швейк. — Знаю такого: в одного шинкаря в Дейвіцях.

— То вже краще пінчерика, — нерішуче промовив Бретшнейдер. його кінологічні знання були зачаткові, і якби не цей наказ з управління поліції, він би ніколи нічого про собак так і не довідався.

Але наказ звучав точно, ясно і твердо: ближче познайомитися з Швейком на ґрунті його торгівлі собаками. Для цієї мети Бретшнейдер мав право дібрати собі помічників і дістав у розпорядження певні суми грошей для купівлі собак.

— Пінчерики бувають і більші, й менші, — повідомив Швейк. — Є в мене на прикметі два менші й три більші, Всі п’ятеро, можна сказати, ручні. Можу їх вам щиро рекомендувати.

— Це мене б задовольнило, — заявив Бретшнейдер, — а скільки коштуватиме один?

— В залежності від розмірів, — відповів Швейк, — величина тут має значення. Пінчер не теля. З пінчерами якраз навпаки: що менший, то дорожчий.

— Мене цікавлять більші, сторожові собаки, — відповів Бретшнейдер, боячись зловживати таємним фондом державної поліції.

— Чудово! — сказав Швейк. — Великих можу вам продати по п’ятдесят крон, а ще більших — по сорок п’ять. Але ми про одне забули: яких ви хочете, щенят чи старих, і, крім того, псів чи сучок?

— Мені однаково, — відповів Бретшнейдер, для якого все це було непрохідними хащами. — Роздобудьте їх, а я завтра о сьомій годині вечора прийду по них. Будуть?

— Приходьте, будуть, — сухо відповів Швейк. — Але в такому випадку я попросив би вас завдаток, тридцять крон.

— Будь ласка, — сказав Бретшнейдер, відраховуючи гроші, — а тепер вип’ємо по чвертці вина за мій рахунок.

Коли вони випили, Швейк теж замовив чвертку вина за свій рахунок. Бретшнейдер почав умовляти Швейка не боятися його, бо він, мовляв, сьогодні не на службі і тому з ним можна зараз говорити про політику.

Швейк заявив, що він ніколи в ресторанах про політику не говорить, до того ж уся політика — це забавка Для маленьких дітей.

Бретшнейдер, навпаки, тримався більш революційних поглядів. На його думку, кожна слабка держава приречена на загибель, і він питав Швейка, як той дивиться на ці речі.

Швейк заявив, що він з державою ніколи не мав жодної справи; правда, одного разу йому довелося виховувати кволе щеня сенбернара, він годував його солдатськими сухарями, і воно теж здохло.

Коли кожен з них вихилив по п’ятій чвертці, Бретшнейдер проголосив себе анархістом і спитав у Швейка поради, до котрої ж організації йому записатися.

Швейк розповів, що якось один анархіст купив у нього на виплат за сто крон леонберґа, але останнього внеску так і не віддав.

За шостою чверткою Бретшнейдер заговорив про революцію і висловився проти мобілізації, але Швейк нахилився до нього і шепнув на вухо:

— Щойно до шинку зайшов якийсь клієнт, то краще мовчіть, бо можете мати неприємності. Бачите ж, трактирниця вже плаче.

Пані Палівцова й справді плакала на своєму стільці за стойкою.

— Чого ви, хазяйко, плачете? — спитав Бретшнейдер. — За три місяці виграємо війну, буде амністія, і ваш чоловік повернеться. Отоді ми у вас нажлуктимося. Чи, може, ви не думаєте, що ми виграємо? — звернувся він до Швейка.

— На біса пережовувати без кінця те саме? — сказав Швейк. — Мусимо виграти, і квит! А зараз мені час додому.

Швейк розплатився і повернувся до своєї старої служниці пані Мюллерової. Вона дуже злякалася, коли побачила, що людина, яка відчиняє ключем двері, — сам Швейк.

— Я гадала, що ви, паночку, повернетесь аж за кілька років, — сказала вона з вродженою щирістю. — Я тим часом з милосердя взяла на квартиру одного швейцара з нічної кав’ярні. У нас три рази був обшук, але нічого не знайшли і сказали, що ви, мовляв, битий шельма і ваші справи погані.

Швейк мав нагоду відразу ж переконатися, що незнайомий влаштувався з усіма вигóдами. Спав у його ліжку і був навіть досить благородний: вдоволився лише половиною постелі, бо на другій умостилося якесь довговолосе створіння, яке спало, обійнявши його з вдячності за шию. Частини чоловічого й жіночого гардеробу валялися впереміж навколо ліжка. З цього хаосу було видно, що швейцар нічної кав’ярні повернувся зі своєю дамою під мухою.

— Пане, — сказав Швейк, трясучи непроханого пожильця, — глядіть, так можете і обід проспати. Мені було б дуже неприємно, коли б про мене сказали, буцімто я вас викинув з хати аж тоді, коли вже обіду ніде не дістанеш.

Швейцар з нічної кав’ярні дуже розіспався і довго не міг уторопати, що додому повернувся власник ліжка і пред’являє на нього свої права.

За звичаєм усіх швейцарів з нічних кав’ярень, цей пан пообіцяв віддухопелити кожного, хто наважиться його будити, і намірився спати далі.

Швейк тим часом позбирав частини його гардеробу, приніс їх до постелі і, енергійно струснувши швейцара, сказав:

— Якщо ви не одягнетесь, я буду змушений викинути вас на вулицю в такому вигляді, як ви є. Для вас буде вигідніше вилетіти звідси одягненому.

— Я хотів поспати до восьмої вечора, — спантеличено промовив швейцар, натягаючи штани. — Я плачу за ліжко тій пані дві крони на день і маю право водити сюди панночок з кав’ярні. Маржено, вставай!

Пристібаючи комірець і зав’язуючи краватку, він уже настільки очуняв, що почав запевняти Швейка, буцімто нічна кав’ярня «Мімоза» — одна з найпристойніших нічних кав’ярень, де можуть бувати лише дами, в яких жовтий білет у цілковитому порядку, і люб’язно запросив Швейка заходити туди.

Але його приятелька була аж ніяк не вдоволена Швейком і вжила кілька великосвітських виразів. З них найпристойнішим був: «Ти, дурень царя небесного». Після відходу непроханих гостей Швейк пішов порозмовляти з панею Мюллеровою, але не знайшов жодних її слідів, крім клаптика паперу, на якому рукою пані Мюллерової було нашкрябано щось олівцем. Вона надзвичайно просто висловила свої думки щодо прикрої пригоди зі Швейковим ліжком, яке вона здала в тимчасове користування швейцарові нічної кав’ярні.

«Простіть мені, ласкавий пане, я вас більше не побачу, бо кидаюся з вікна».

— Бреше! — сказав Швейк і почав чекати.

За півгодини до кухні вповзла нещасна пані Мюллерова, і з пригнобленого виразу її обличчя було видно, як вона прагне почути від Швейка слова розради.

— Якщо хочете стрибати, — сказав Швейк, — ідіть до кімнати, я там відчинив вікно. З кухонного вікна я б вам стрибати не радив, бо злетите в палісадник з трояндами, поламаєте кущі і змушені будете за все це платити, а з кімнатного вікна гарненько гепнетеся просто на тротуар і, якщо матимете щастя, скрутите собі в’язи. Коли ж не пощастить і ви поламаєте лише ребра, руки й ноги, вам доведеться платити за лікарню.

Пані Мюллерова заридала, потихеньку вийшла до кімнати... зачинила вікно і, повернувшись, сказала:

— Протяг. А це недобре для панового ревматизму. Потім, постеливши і дбайливо прибравши, вернулася на кухню і зі слізьми на очах повідомила:

— Ті двоє цуценят, паночку, що були у нас на подвір’ї, здохли. А сенбернар утік, коли в нас був обшук,

— Господи боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.

— Він укусив пана комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — розповідала далі Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. Тоді сенбернарові іменем закону наказали вилізти звідти. Але він не послухав, і його витягли силоміць. Сенбернар хотів пожерти їх, потім вискочив у двері й більше не повернувся. Мене також допитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з закордону. Потім ще натякали, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з закордону надходять зрідка, — останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, ту, що про неї ви давали об’яву до «Народної політіки» і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценятко фокстер’єра. Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, щоб не було страшно самій, того швейцара з нічної кав’ярні, якого ви оце щойно витурили...

— Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, — зітхнув Швейк.

Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали архіви поліції, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ. — 40 к., Ф. — 50 к., Л. — 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л — ініціали якихось панів, котрі за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу.

«СБ» означає: сенбернар, «Ф» — фокстер’єр, «Л» — леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори. Вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видав їх Бретшнейдерові. Сенбернар був покручем нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер’єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку. В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у павіана.

Потім купити собаку зайшов шпик Калоус. Він повернувся з переляканим страховищем, схожим на плямисту гієну, з гривою, як у шотландської вівчарки, і в статтях таємного фонду з’явився новий запис: «Д. — 90 крон».

Ця потвора мала зображувати доґа.

Але й Калоусові не пощастило бодай щось вивідати у Швейка. У нього були ті ж самі успіхи, як і в Бретшнейдера. Найтонші політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чуми у цуценят, а розставляння хитрих, підступних пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою від Швейка нового потворного покруча.

І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім отаких страшидл, він замкнувся з ними в задній кімнаті й доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.

Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній скарбниці витрати на похорон.

У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці «Підвищення по службі» вписали сповнені трагізму слова: «Зжертий власними собаками».

Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:

— Не можу уявити собі, як його зберуть докупи, коли йому доведеться стати перед страшним судом.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.