Попередня     Головна     Наступна





10. ШВЕЙК ДЕНЩИКОМ У ФЕЛЬДКУРАТА



І


І знову починається Швейкова одіссея під почесним ескортом двох солдатів з баґнетами, які мали припровадити його до фельдкурата.

Конвоїри взаємно доповнювали один одного. Перший з них був сухорлявий довгань, другий — маленький і гладкий. Довгань кульгав на праву ногу, коротун — на ліву. Обидва служили в тилу, бо ще перед війною їх зовсім звільнили від військової служби.

Вони поважно йшли бруком біля тротуару, інколи скоса позираючи на Швейка. Той ішов поміж ними й козиряв направо і наліво. Його цивільний одяг загубився на складі гарнізонної тюрми разом з військовим кашкетом, у якому він пішов до армії. Отож йому видали стару військову форму, що раніше належала якомусь череваневі, на цілу голову вищому за Швейка. У штани, в які він убрався, могли б улізти три Швейки. Нескінченні зборки від ніг і мало не до шиї, куди сягали штани, мимохіть збуджували подив прохожих. Величезний, полатаний на ліктях, брудний і заяложений мундир теліпався на ньому, як на городньому опудалі. Штани висіли на Швейкові, мов на клоуні в цирку. Військовий кашкет, який у гарнізонній тюрмі йому теж перемінили, з’їхав аж за вуха.

На посмішки глядачів Швейк відповідав м’яким усміхом і теплим поглядом своїх лагідних очей.

Так ішли вони до Карліна, де мешкав фельдкурат.

Першим заговорив до Швейка товстун. Вони саме були на Малій Страні під портиком.

— Ти звідкіля? — спитав він.

— З Праги.

— А не втечеш від нас?

У розмову втрутився сухорлявий довгань. Дивне явище: коли маленькі товстуни звичайно бувають добродушними оптимістами, то люди худі й довготелесі — переважно скептиками.

Тому довгий сказав маленькому:

— Звичайно, якби міг, утік би.

— А на якого біса йому тікати? — озвався маленький. — Так чи так, він — на волі, з гарнізонної тюрми звільнений. Це я й несу ось тут, у пакеті, для фельдкурата.

— А що в ньому? — спитав довгань.

— Не знаю.

— От бач, не знаєш, а балакаєш...

Карлів міст вони пройшли мовчки. Але на Карловій вулиці товстун знову заговорив до Швейка:

— Ти не знаєш, нащо ми ведем тебе до фельдкурата?

— На сповідь, — байдуже відповів Швейк, — завтра мене вішатимуть. Це завжди так робиться, і таку процедуру називають духовною розрадою.

— А за що тебе, так би мовити, теє?.. — обережно спитав довгань, тоді як товстун співчутливо поглянув на Швейка. Обидва були сільські ремісники й батьки родин.

— Не знаю, — відповів Швейк, добродушно всміхаючись. — Я нічого не знаю, мабуть, така вже доля.

— Либонь, тобі така нещаслива планета вийшла, — співчутливо, із знанням справи зауважив маленький. — у нас в Ясенній біля Йозефова ще за прусської війни теж повісили одного. Прийшли по нього, нічого йому не сказали і в йозефові повісили.

— А по-моєму, — сказав скептично довготелесий, — так, ні сіло ні впало, не вішають. Мусить же бути якась причина, щоб усе це обґрунтувати.

— Коли немає війни, — зазначив Швейк, — воно обґрунтовується, але під час війни хто зважатиме на якусь одну людину. Однаково, чи загине на фронті, чи вдома її повісять. Пішки чи за возом — один дідько.

— Послухай-но, чи ти, бува, не пхав носа до тієї політики? — спитав довгань. З його тону видно було, що в нього прокидається симпатія до Швейка.

— Ще й до якої політики! — усміхнувся Швейк.

— А чи ти часом не національний соціаліст? Тепер товстун став обережний і втрутився в розмову.

— А що нам до нього? — сказав він. — Дивіться, всюди повно людей, і всі витріщаються на нас. Коли б принаймні ми могли в якомусь під’їзді зняти баґнети, щоб не так упадати в очі. Ти не втечеш? А то ми матимемо неприємності. Правда ж, Тоніку? — звернувся він до довганя; той тихо промовив:

— Баґнети можна було б зняти. Адже він наш.

Тонік перестав бути скептиком і сповнився співчуттям до Швейка.

Вони знайшли під’їзд, де зняли баґнети, і товстун дозволив Швейкові йти поруч нього.

— Ти б, може, закурив, га? — спитав він. — А чи... — Він хотів спитати: «А чи дадуть тобі покурити, перш ніж повісять?» — але не докінчив речення, відчуваючи, Що це було б нетактовно.

Вони закурили, і конвоїри почали розповідати Швейкові про свої родини, які живуть в районі Краловеградця, про жінок, дітей, про шматок поля, про єдину корівчину.

— Пити хочеться, — заявив Швейк.

Довгань і малий перезирнулися.

— Десь на один кухоль і ми знайшли б, — сказав малий, відчуваючи, що довгань не проти. — Але куди-небудь так, щоб не впадало в вічі.

— Ходімо в «Куклик», — запропонував Швейк, — ґвинтівки можна лишити в кухні, шинкарем там Серабона, сокіл, його можете не боятися. Там грає скрипка і гармонія, — говорив він далі, — заходять туди і вуличні дівчата та інші пристойні люди, яких не пускають в «репрезентяк».

Довгань ще раз перезирнувся з малим і сказав:

— Що ж, ходімо, до Карліна ще далеко.

Дорогою Швейк розповідав їм різні анекдоти; вони прийшли в «Куклик» у доброму настрої і все зробили так, як порадив Швейк. Гвинтівки сховали на кухні й зайшли до залу, де скрипка і гармонія наповнювали все приміщення звуками улюбленої пісні «На Панкраці, гей, на горбочку, там алея, як шнурочок...».

Якась дівчина сиділа на колінах у підтоптаного на вигляд молодика з рівненьким проділом і співала хрипким голосом: «Я нагледів дівчиноньку, та у неї інший є».

За одним столиком спав п’яний сардинник. Вряди-годи він прокидався, грюкав кулаком об стіл і бурмотів: «Так не годиться!» І знову засинав. За більярдом під дзеркалом сиділо ще троє дівчат, що гукали якомусь залізничникові: «Кавалере, почастуйте нас вермутом!» Біля музикантів двоє сварилися, з’ясовуючи, чи зацапав учора патруль якусь Марженку, чи ні. Один казав, що бачив це на власні очі, а другий запевняв, що вона пішла спати з якимось солдатом у готель «Вальшум».

Біля самих дверей сидів солдат із кількома цивільними й розповідав їм, як його поранили в Сербії. У нього була перев’язана рука і повні кишені сигарет, які він дістав від співрозмовників. Він усе говорив, що не може більше пити, а один з цієї компанії, лисий дідок, безперестанно його заохочував:

— Та пийте, пийте, солдатику, хто зна, чи ще колись зустрінемось. Замовити для вас якусь пісню? Ви любите «Сирітку»?

Це була улюблена пісня лисого дідка, і коли за хвилину скрипка і гармонія заквилили її, очі старого налилися слізьми, і він завів деренчливим голосом:


Як порозумніла,

До мами просилась,

До мами просилась.


Від сусіднього стола хтось гукнув:

— Та годі ж бо! Тю на вас! Заткніться вже з цією своєю сиріткою!

І наперекір старому за ворожим столом почали співати:

Розлука, розлука,

Для серця розпука, розпука...

— Франто! — покликали вони пораненого вояка, заглушивши «Сирітку» і доспівавши «Розлуку». — Кинь ти вже їх до бісового батька та ходи до нас. Плюнь на них і тягни сюди сигарети. Годі тобі розважати овечок божих.

Швейк із своїми конвоїрами зацікавлено дивилися на ту сцену.

Швейк — він часто бував тут до війни — поринув у спогади, як налітав сюди, бувало, з облавою комісар поліції Драшнер, як його боялися повії, але все ж таки складали про нього пісні, де все було навпаки.

Якось вони навіть хором заспівали:


За Драшнера-пана

Пригодонька сталась,

Марженка упилась,

Його не боялась.


Цієї миті несподівано ввійшов Драшнер у супроводі свого почту, страшний і невблаганний. Всі шарахнули, як куріпки від пострілу. Цивільні агенти зігнали всіх докупи, і Швейк теж опинився в цій компанії, бо на свою біду, коли комісар Драшнер зажадав від нього посвідчення особи, спитав: «А чи маєте ви на це дозвіл управління поліції?»

Швейк пригадав також одного поета, який висиджував тут під дзеркалом, і під невгамовну метушню та звуки гармонії писав віршики, й тут же, у «Куклику», читав їх повіям.




Швейкові конвоїри, навпаки, ніяких спогадів не мали. Для них це було щось зовсім нове, і це нове починало їм подобатися. Першим оговтався маленький товстун, бо такі люди не тільки оптимісти, але мають нахил і до епікурейства. Довгань ще якусь хвилину боровся сам із собою, але, позбувшися свого скептицизму, поволі втрачав також і стриманість та розсудливість.

— Я потанцюю, — вирішив він після п’ятого кухля пива, побачивши, як пари танцюють «шлапака».

Товстун зазнавав усіх радощів життя.

Біля нього сиділа якась дівчина і верзла непристойності, а в нього від її слів очі так і вигравали.

Швейк пив. Довгань, натанцювавшись, повернувся із своєю партнершою до стола. Потім усі вони співали, танцювали, безперестанку пили і поплескували своїх подружок. У тій атмосфері продажного кохання, нікотину та алкоголю все немов керувалося старим гаслом: «Після нас — хоч потоп».

Пополудні до них підсів якийсь вояк і запропонував зробити за п’ятірку флегмону або зараження крові. Шприц, мовляв, при ньому, і він може впорснути їм у руку або ногу гас 1. Після того будете, каже, лежати щонайменше зо два місяці, а якщо змочувати рану слиною, то, можливо, і з півроку, а тоді вас змушені будуть зовсім відпустити з військової служби.


1 Цей засіб потрапити в лікарню був цілком випробуваний. Але сморід гасу залишається в пухлині і зраджує. Бензин кращий, бо швидше випаровується. Пізніше впорскували ефір з бензином, а ще пізніше досягли інших удосконалень. (Прим. автора).



Довгань, який втратив душевну рівновагу, домовився з вояком, і той в убиральні впорснув йому гас у ногу.

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Куклику», і він став погрожувати, що піде сам.

Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що дорогою вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленького кафе за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоїрів увесь час підламувались, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли дорогою їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Королівській вулиці, де жив фельдкурат.

Він сам настромив їм баґнети на ґвинтівки й стусанами під ребра примусив, щоб вони вели його, а не він їх.

На другому поверсі, де на дверях квартири була прикріплена візитна картка: «Отто Кац — фельдкурат», — їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

— Wir... melden... gehorsam... Herr... Feldkurat, — через силу промовив довгань, козиряючи воякові, — ein... Paket... und ein Mann gebracht 1.


1 Насмілюсь... доповісти... пане фельдкурате... один... пакет... і одного солдата доставлено (нім.).



— Залазьте, — сказав вояк, — де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж... — Вояк сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинились і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був без піджака, в самій жилетці й тримав у руці сигару.

— То ви вже тут? — сказав він Швейкові. — Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, нема.

— Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є... Що є?

— Він є, насмілюсь доповісти, без сірників, — відповів Швейк.

— Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому подати вогню. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

— Насмілюсь доповісти, не смердять.

— Так. Це по-друге. А тепер — по-третє. П’єте горілку?

— Насмілюсь доповісти, горілки не п’ю, тільки ром.

— Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не... неп... питущий, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо... бо... та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл. Т-ти, непитущий! — звернувся він до вояка. — І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати зо два рази у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоїрів. Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, марно опираючись на свої ґвинтівки.

— Ви п’я... п-п’яні! — сказав фельдкурат. — Ви набралися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них ґвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз протел-ле-ф-ф-фо-ную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється щохвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вели Швейка під баґнетами й боялися, щоб він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті — вже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з ґвинтівкою і баґнетом.

— Я б чогось випив! — зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову напав скептицизм і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням — тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

— Ну й дурні ж ми, — бідкався довгань.

Нарешті Швейк, вислухавши всі звинувачення, заявив:

— Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені всміхнулося щастя.

— Я б таки чогось випив, — розпачливо повторював оптиміст.

Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей.

— Пусти нас додому, — сказав він Швейкові, — не дурій, колего!

— Три кроки від мене! — відповів Швейк. — Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

У дверях з’явився фельдкурат:

— Я... я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків — заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.






II


Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца і за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручника Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з надпоручником, розбив піаніно, і тепер п’яний як чіп, і не хоче йти додому. Надпоручник Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі й куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той замурмотів і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я прийшов.

— А що вам тут треба?

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

— Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

— До вас на квартиру, пане фельдкурате.

— А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не в своїй квартирі?

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, ви в коридорі чужого дому.

— А-а як я сюди потрапив?

— Насмілюсь доповісти, ви були в гостях.

— В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтеся.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

— Я впаду! Впаду, — твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося прихилити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

— Що вам потрібно? — спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні й сісти на підлозі. — Хто ви такий?

— Насмілюсь доповісти, — відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, — я ваш денщик, пане фельдкурате.

— У мене немає ніякого денщика, — насилу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. — Я не фельдкурат, а свиня, — признався він із щирістю пияка, — пустіть мене, добродію, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стяг фельдкурата зі сходів до під’їзду, де фельдкурат знову почав опинатися, щоб його не витягли на вулицю.

— Я вас не знаю, — невпинно торочив, борюкаючися зі Швейком, фельдкурат. — Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архієпископа, — репетував він, тримаючись за двері під’їзду. — Мною цікавиться Ватікан, розумієте?

Швейк відкинув «насмілюсь доповісти» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

— Пусти двері, кажу, бо як трісну тебе по тих лапах. Ходім додому, та й годі. Не розмовляти!

Фельдкурат пустив двері й звалився на Швейка.

— Так, ходімо кудись, але до Шугів не піду, там я заборгувався.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

— Що це за пан такий? — спитав хтось із зустрічних.

— Це мій брат, — відповів Швейк, — дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотив з оперети, якої б ніхто не пізнав, і відразу ж почав чіплятися до перехожих:

— Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, щоб його труп можна було покропити святою водою... — І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під пахви й знову поволік додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, як кицька з переламаним хребтом, і мугикав:

— Deminus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobiscum 1.


1 Господь з вами і з духом твоїм. Господь з вами (лат.).



На стоянці візників Швейк посадив фельдкурата біля муру, а сам пішов торгуватися з ними. Один з них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив, і більше не повезе.

— Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він живе. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один з візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна й за допомогою візника посадив у критий екіпаж. Там фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом з сімдесят п’ятого піхотного полку, і він кілька разів повторив:

— Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі: я — свиня!

Одну мить здавалося, що туркотіння екіпажу по бруку витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація:


Він мене в ті дні щасливі

На коліна брав колись,

В Меркліні тоді жили ми,

Біля Домажлиць.


За хвилину, однак, йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він спитав, примруживши одне око:

— Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? — В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він докинув: — Зволите мати дорослого сина? — І показав пальцем на Швейка.

— Сядеш ти каменем чи ні? — визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на Сидіння. — Думаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав дивитися з дрожок на вулицю, ніяк не розуміючи, Що, власне, з ним діється.

А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

— Пані, дайте мені перший клас, — і зробив спробу спустити штани.

— Зараз же застебнися, свинюко! — гримнув Швейк. — Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не думай, що тобі знову удасться не заплатити, як торік.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить...» Але відразу й урвав свій спів і промовив:

— Entschuldigen Sie, lieben Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich wall 1.


1 Пробачте, любий друже, ви дурень! Я можу співати, що хочу (нім.).


Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що коні зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети припалювати мундштук.

— Не горить, — промовив він розпачливо, вичиркавши цілу коробочку сірників. — Це ви на них дмухаєте. Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:

— Ну й комедія! Ми в трамваї самі. Еге ж, друзяко? — І почав нишпорити по кишенях.

— Я загубив квиток, — вигукнув він. — Зупиніть! Цей квиток треба знайти! Та врешті безнадійно махнув рукою.

— Хай їдуть... — І почав мурмотіти: — У більшості випадків... так, в порядку... У всіх випадках... Ви помиляєтеся... Третій поверх? Це відмовка... Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані... Платити... Брав чорну каву...

Уже в напівсні посварився з якимсь уявлюваним ворогом, який буцімто заперечував його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім дрожки здалися йому поїздом, і, вихилившись набік, він загукав на всю вулицю по-чеському і по-німецькому:

— Німбурк, пересадка!

Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різних тварин. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з дрожок.

Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких вони минали. Пізніше він викинув на вулицю носову хусточку і заволав, щоб візник зупинився, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:

— В Будейовицях був один барабанщик. Оженився він, а за рік помер, — і зненацька зареготав. — Смішний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалісно строго. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидіння, Швейк раз у раз стусав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз він спробував збунтуватися і вискочити з дрожок, заявивши що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будейовиць вони їдуть до Подмоклів. Але Швейк моментально і повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попередньої позиції на сидінні, пильнуючи, щоб він не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: «Не спи, здохлятино!».

На фельдкурата раптом напала меланхолія: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

— Я, люди добрі, самотній на цьому світі, — кричав він з дрожок. — Приголубте мене!

— Не ганьби мене, — картав його Швейк. — Перестань, а то всі побачать, що ти насмоктався.

— Я нічого не пив, друже, — відповів фельдкурат. — Я цілком тверезий.

Нараз він устав і козирнув:

— Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen 1.


1 Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я п’яний (нім.).



Я порося, — повторив він разів десять підряд із щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

— Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? — Врешті сів і замурмотів: — «Навколо місяця круги...» Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може попасти на небо?

Далі він почав голосно сміятись, але за хвилину посумнів і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

— Пробачте, добродію, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії. Хвилину він розважався, декламуючи латинські вірші:

— Aurea prima sata est aetas, guae vindice nullo. Далі ніяк не втну, — признався фельдкурат. — Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу заорати носом, — заявив він рішучим тоном.

— Пане, — благав він далі, — дорогий друже, вріжте мені по потилиці.

— Один раз чи кілька? — поспитав Швейк.

— Два.

— Маєш...

Фельдкурат уголос рахував одержані запотиличника й радісно посміхався:

— Це дуже добре впливає на шлунок — поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по пиці. Щиро дякую, — вигукнув він, коли Швейк поквапився виконати його прохання, — я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.

Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, щоб Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрізав нігті і вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.

— Мені б дуже личили зірки навколо голови, — захоплювався він. — Потрібно було б так із десяток.

Потім заговорив про скачки, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.

— Ви танцюєте чардаш? — спитав він у Швейка. — Вмієте «Танець ведмедя» — ось так... — Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.

— Мені чогось хочеться, — кричав фельдкурат, — але я не знаю чого. Ви не знаєте, чого мені хочеться? — Він безнадійно похнюпився, потім серйозно сказав: — А що мені до того, чого я хочу? І вам, пане, до цього немає діла. Я вас не знаю! Як ви смієте дивитися на мене? Вмієте фехтувати?

На хвилину він став войовничий і спробував скинути Швейка з сидіння.

Потім, коли Швейк його заспокоїв, безцеремонно давши відчути свою фізичну перевагу, фельдкурат запитав:

— Сьогодні понеділок чи п’ятниця?

Він захотів також дізнатись, що нині: грудень чи червень, і взагалі виявив хист ставити найрізноманітніші запитання:

— Ви одружені?! Любите горгонзолу? У вас дома є блощиці? Як вам живеться? Ваш песик хворів на чумку?

Потім зробився відвертим. Розповів, що винен за кавалерійські чоботи, нагай і сідло, що хворів на трипер і лікував його марганцівкою.

— Ні про що інше не було часу й подумати, — гикаючи, сказав він. — Можливо, це здається вам досить неприємним, але скажіть — гик! гик! — що мені робити? Гик! Ви мусите мені пробачити... Термосом, — вів далі фельдкурат, забувши, про що говорив перед тим, — назиається така посудина, яка зберігає напої та їжу в первісній температурі. Як на вашу думку, колего, яка гра чесніша, «фербель» чи «двадцять одно»? Я таки десь бачив тебе, — вигукнув він, намагаючись обійняти Швейка і поцілувати його слинявими губами. — Ми ж разом ходили до школи. Ти славний хлопець, — ніжно промовив він і почав гладити свою ногу. — Як ти виріс із того часу, відколи я тебе не бачив. Побачивши тебе, я забуваю про всі свої страждання.

Нарешті його охопив поетичний настрій, і він заговорив про повернення до сонячного світанку щасливих створінь і палких сердець.

Потім упав навколішки й почав молитися: «Богородице діво, радуйся», — причому реготав на весь голос.

Коли вони приїхали, його ніяк не можна було витягти з екіпажа.

— Ми ще не приїхали, — репетував він. — Допоможіть! Мене викрадають! Хочу їхати далі! — Його буквально довелося виколупати з дрожок, як вареного слимака з мушлі. На мить здалося, що його розірвуть, бо він учепився ногами за сидіння. При цьому фельдкурат голосно реготав, гадаючи, що обдурив їх.

— Ви мене розірвете, панове!

Потім його поволокли нагору по сходах у квартиру й кинули, як мішок, на канапу. Тут він заявив, що не буде платити за автомобіль, бо не замовляв його. Понад чверть години Швейк і візник мучилися, поки втовкмачили йому, що це були дрожки.

Але фельдкурат протестував, запевняючи, що їздить лише фіакрами.

— Ви мене хочете обдурити, — заявив він, значуще підморгуючи Швейкові і візникові. — Ми ж ішли пішки.

Потім у пориві великодушності кинув гаманець візникові:

— Бери все! Ich kann bezahlen! 1 Я не трушуся над крейцером.


1 Я спроможний заплатити! (Нім.)


Справедливіше було б сказати, що він не труситься над тридцятьма шістьма крейцерами, бо в гаманці більше й не було. На щастя, візник ретельно обшукав фельдкурата, згадуючи при цьому слово «ляпаси».

— Коли хочеш, можеш ударити, — відповів фельдкурат, — ти думаєш, я не витримаю? Я витримаю п’ять твоїх ляпасів.

У фельдкуратовій жилетці візник знайшов п’ятірку і пішов, проклинаючи свою долю і фельдкурата, який забрав у нього стільки часу і позбавив до того ж заробітку.

Фельдкурат засинав дуже поволі, в голові в нього снувалися якісь плани. Він одразу ж хотів робити все: і грати на фортепіано, і вчитися танцювати, і засмажити собі рибки.

Потім пообіцяв одружити Швейка з своєю сестрою, хоч її в нього й не було. А ще потім зажадав, щоб його віднесли на ліжко, і, нарешті, заснув, виявивши бажання, щоб у ньому визнали людину — істоту, рівноцінну свині.






III


Увійшовши вранці до фельдкуратової кімнати, Швейк побачив його на канапі, Отто Кац лежав і напружено міркував, хто б міг його так облити, що він аж приклеївся штанами до шкіряної канапи.

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — сказав Швейк, — це ви вночі...

І кількома словами пояснив йому, як страшенно він помиляється, коли думає, що його облили. У фельдкурата аж голова тріщала, він був у дуже пригніченому настрої.

— Не можу пригадати, — сказав він, — як я попав з ліжка сюди, на канапу.

— А ви на ліжку й не були, вас одразу ж, як тільки приїхали, поклали на канапу. Далі відтягти вже не змогли.

— А що я викомарював? І взагалі, я викомарював щось? Хіба, не доведи боже, я був п’яний?

— Як чіп, — відповів Швейк, — до нестями, пане фельдкурате. Був у вас маленький перепій. Гадаю, вам стане краще, коли переодягнетесь і вмиєтеся.

— Я почуваю себе так, немовби мене хто змолотив, — поскаржився фельдкурат. — До того ж пити хочеться. Я не бився, бува, з кимсь учора?

— До цього не дійшло, пане фельдкурате. А сьогоднішня спрага — це наслідок учорашньої. З цього не так швидко викараскуєшся. Я знав одного столяра, так той уперше впився під Новий — тисяча дев’ятсот десятий — рік, а першого січня вранці мав таку спрагу і так погано почував себе, що змушений був купити собі оселедця і знову напитись, і так робить тепер щодня вже чотири роки. І нема йому рятунку, бо завжди по суботах накуповує собі оселедців на цілий тиждень. Це вже така карусель, як говорить один фельдфебель з дев’яносто першого полку.

З похмілля фельдкурат поринув у меланхолійні роздуми. Якби в цю хвилину його хтось почув, то подумав би, що слухає лекцію доктора Олександра Батека на тему: «Оголосімо війну не на життя, а на смерть демонові алкоголю, який вбиває найкращих людей» — або що читає його книгу «Сто етичних іскор».

Правда, висловлювання фельдкурата мали трохи інший зміст.

— Якби хоч я, — міркував він, — пив якісь благородні напої, наприклад, арак, мараскін, коньяк, але ж я вчора пив саму ялівцівку. Дивуюся, як я міг її пити? Вона ж огидна на смак. Хоча б це була принаймні вишнівка. Навигадують люди різне свинство і п’ють його, як воду. Адже ялівцівка несмачна, ні смаку, ні кольору, тільки в горлі пече. Якби це була бодай справжня ялівцівка, така, як я пив одного разу в Моравії. Але ж ця вчорашня була з деревного спирту і олії. Погляньте лише, як мені відригується. Горілка — це отрута, — констатував він. — Вона повинна бути чиста, справжня і ні в якому разі не виготовлена на єврейських фабриках холодним способом. Так само, як і ром. Добрий ром — рідкість. Коли б тут була справжня горіхівка, — він зітхнув, — вона б мені направила шлунок. Така горіхівка, як у капітана Шнабля в Брусті.

Фельдкурат почав порпатися в гаманці.

— У мене є всього-на-всього тридцять шість крейцерів. А що, якби продати цю канапу, — міркував він, — як ви гадаєте? Чи знайдеться покупець на неї? Домовласникові скажу, що я її позичив або її в нас хтось украв. Ні, канапу я залишу. Я краще пошлю вас до пана капітана Шнабля — позичити мені сто крон. Він виграв у карти. Якщо там вам не пощастить, — підете у Вршовиці, в казарми, до поручника Малера. Як і там не роздобудете, — підете на Градчани до капітана Фішера. Скажете йому, що я мушу заплатити за фураж для коней, а гроші пропив. А якщо й там нічого не дістанете, заставимо фортепіано. Хай буде, що буде. Я вам напишу для всіх по кілька рядків. Якщо відмовлятимуть — не відступайтеся. Скажете, що я дуже потребую, що зовсім без грошей. Видумайте що хочете, але не повертайтеся з порожніми руками, бо відправлю вас на фронт. Спитайте капітана Шнабля, де він купує свою горіхівку, і купіть дві пляшки.

Швейк чудово впорався з дорученням. Його щира наївність і чесне обличчя примушували вірити всьому, що він казав.

Швейк вирішив, що краще не розповідати капітанові Шнаблю, і капітанові Фішеру, і поручникові Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.

Гроші він одержав усюди.

Коли Швейк із честю повернувся зі свого походу і показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився і переодягся, був дуже здивований.

— Я взяв усе за одним рипом, — сказав Швейк, — щоб нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Але коли сказав йому, що вам треба платити аліменти...

— Аліменти? — перелякано повторив фельдкурат.

— Авжеж, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичив для цієї Справи гроші. І уявіть собі, кожен співчував йому, що він справді у скрутному становищі. Розпитували мене, що то за дівчина. Я сказав, буцімто дуже вродлива і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.

— Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, — зітхнув фельдкурат і почав ходити по кімнаті. — Знову компрометація! — сказав він, хапаючись за голову. — А тут ще й голова болить.

— Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, — пояснив Швейк. — Я хотів обладнати справу ґрунтовно, бо наказ — є наказ. Не міг же я повернутися з порожніми руками, отож і мусив щось видумати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, щоб вони забрали його в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни і ми відсилаємо його на фабрику в ремонт. Двірничці я теж так сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити й вантажити на підводу. Є в мене купець і на канапу. Це один мій знайомий, він гендлює старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні канапи пішли вгору.

— Більше ви нічого не накоїли, Швейку? — спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.

— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, щоб у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за хвилину фортепіано вже вантажили на візок.

Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажений шніцель. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба жити духовним життям.

Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомоніти, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.

— Шкода, що в мене немає такого, — розчаровано сказав фельдкурат. — Хто ж може передбачити все заздалегідь!

Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат завів дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї бесіди присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.

Сиділи довго. Вже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.

Але вночі відносини змінилися. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:

— Ні в якому разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?

Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові:

— Буде з мене! Теперь лізь у ліжко й хропи! Ясно?

— Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, — белькотів фельдкурат. — Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла в Збраславі, і туди можна їздити пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявними особами.

— Я не визнаю ніяких родичів, — раптом вирішив він, лягаючи в постіль. — Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не хочу їх знати.

І в кімнаті розляглося фельдкуратове хропіння.






IV


У ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Мюллерову. Вдома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Мюллерову заарештували того самого вечора, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого й не змогли довести, її відправили в концентраційний табір у Штейнгоф. Від неї вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав:


«Мила Анночко!

Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має висипний тиф, з’явилася тут і чорна віспа. Все інше в порядку. Їсти маємо досить і збираємо картопляне лушпіння на юшку. Я чула, що пана Швейка вже стратили. Ти якось рознюхай, де він похований, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, роклерк. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене заарештовувати. Отже, думаю, що вже пізно. І той песик теж пішов на той світ».


А через усю сторінку рожевий штемпель:

«Zenzuriert. K. und K. Koncentracionslager Steinhof» 1.


1 Переглянуто цензурою. Імператорсько-королівський концентраційний табір Штейнгоф (нім.).


— І справді, цуценя було вже неживе, — хлипала двоюрідна сестра пані Мюллерової. — І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.

Двоюрідна сестра пані Мюллерової не могла заспокоїтися. Нарікаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарешті побоювання, чи не втік Швейк часом з військової служби і чи не хоче тепер стягти й на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.

— Кумедно, — сказав Швейк. — Це мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Тільки ж глядіть, нікому ні слова.

Виходячи зі свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:

— Пані Кейржова, у пральні є кілька моїх комірців і манишок, викупіть їх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з військової служби. Простежте також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.

Потім Швейк зайшов у шинок «Під чашею». Побачивши його, пані Палівцова відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.

— Мій чоловік, — почала вона ялозити стару історію, — такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бідолаха, замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вас тут на тому тижні знов шукали. Ми обережніші, ніж ви, — закінчила вона, — а таки встряли в біду. Не кожний має таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один літній чоловік, слюсар із Сміхова.

Він підійшов до Швейка і сказав:

— Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.

На вулиці він розговорився з Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцової, також вважав за дезертира.

-Старий признався, що в нього є син, який теж утік із війська й тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.

Незважаючи на запевнення Швейка, що він зовсім не дезертир, старий пан тицьнув йому в руку десятку.

— Це вам про всякий випадок, — сказав він і потяг Швейка з собою до пивної на розі, — я вас розумію, і вам нема чого боятися.

Швейк повернувся додому пізно вночі. Фельдкурата ще не було, він прийшов аж під ранок, збудив Швейка і сказав:

— Завтра їдемо правити польову месу. Зваріть чорну каву з ромом... Або краще зваріть грог.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.