Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Частина друга

НА ФРОНТІ





1. ПРИГОДИ ШВЕИКА В ПОЇЗДІ


В одному купе другого класу кур’єрського поїзда Прага — Чеські Будейовиці сиділо троє: надпоручник Лукаш, навпроти нього літній, зовсім лисий добродій і Швейк. Швейк скромно стояв біля дверей у коридор і саме приготувався вислухати нову повінь громів з уст надпоручника Лукаша, який, незважаючи на присутність лисого цивільного, з самого початку подорожі втовкмачував Швейкові, що він несусвітна тварюка і таке інше.

Йшлося ні про що інше, тільки про таку дрібницю, як кількість багажу, що його доглядав Швейк.

— У нас украли валізу, — дорікав надпоручник Швейкові. — Як у тебе повертається язик про таке доповідати, дармоїде!

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — тихо обізвався Швейк, — таки справді вкрали. На вокзалі завжди вештається чимало отих злодюжок. Я собі цю історію уявляю так: одному з них, безсумнівно, припала до вподоби ваша валіза, і той жевжик, безсумнівно, скористався хвилиною, коли я відійшов від багажу, щоб доповісти вам, що з вашими речами все гаразд. Той голодранець міг поцупити вашу валізу саме в цю зручну для нього мить. Вони чигають якраз на таку хвилину. Два роки тому на Північно-Західному вокзалі вкрали в однієї пані візочок разом з дівчинкою, загорнутою в ковдру, але злодії були такі порядні, що віднесли її в поліцію на нашій вулиці, мовляв, дитину хтось підкинув і вони знайшли її у під’їзді. Потім газети з тієї сердешної пані зробили матір-душогубку. — І Швейк з притиском заявив: — На вокзалах завжди крали і будуть красти. І нічого тут не вдієш.

— Я глибоко переконаний, Швейку, — промовив надпоручник, — що ви колись таки довоюєтесь, Я й досі не добрав, чи ви вдаєте дурня, чи вже таким дурнем народилися. Що було в тій валізі?

— Та нічого особливого, пане обер-лейтенанте, — відповів Швейк, не зводячи очей з голомозого черепа цивільного, який сидів навпроти надпоручника і, здавалося, зовсім не цікавився цією справою, а читав свою „Neue Freie Presse“. — В тій валізі тільки й було, що дзеркало з нашої кімнати та залізна вішалка з передпокою, і ми, власне, нічого не втратили, бо дзеркало і вішалка належали домовласникові.

Побачивши погрозливий рух надпоручника, Швейк провадив лагідним тоном:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про те, що ту валізу поцуплять, наперед нічого не знав, а щодо дзеркала й вішалки, то я повідомив домовласника, що ми їх повернемо, тільки-но прийдемо з війни додому. У ворожих країнах, певно, буде багато дзеркал і вішалок, отже, в кожному разі, ні ми, ні пан домовласник не зазнаємо жодного збитку. Як тільки здобудемо якесь там місто...

— Геть звідси! — страшним голосом ревнув надпоручник. — Я вас колись до польового суду віддам. Ну, чи не найбільший ви кретин у світі? Інша людина, коли б навіть жила тисячу років, не наробила б стільки дурниць, як ви за ці кілька тижнів. Гадаю, що й ви це помітили?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, помітив. У мене, так би мовити, неабиякий спостережницький хист, та він виявляється аж тоді, коли вже запізно. І вийшло таке, що хоч під землю провалися. Так уже мені, видно, на роду написано, як тому Нехлебі з Неказанки, якого носило до шиночка «В сучому гайку». Він завжди мріяв стати доброчесним і від суботи почати нове життя, але завжди другого ж дня розповідав: «Прокидаюсь я вранці, друзі, дивлюсь — лежу на нарах у поліції». І ставалося з ним таке кожного разу, коли він давав собі слово йти чемно додому, а наприкінці виявлялося: або він по дорозі повалив десь тин, або випряг коня візникові, або намагався прочистити люльку пером, видертим із султана на касці в поліцая. Він просто вже й не знав, що йому робити. Але найбільше його мучило, що те прокляття переслідує його вже з діда-прадіда. Якось вибрався його дід у мандри...

— Швейку, дайте мені спокій з вашими розповідями.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все, що я вам зараз розкажу, чистісінька правда. Вибрався його дід у мандри...

— Швейку, — розлютився надпоручник, — я ще раз наказую вам нічого мені не розповідати! Я не хочу більше нічого слухати. Стривайте-но, приїдемо до Будейовиць, я з вами порахуюся. Я накажу посадити вас на гауптвахту! Вам це відомо?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, невідомо, — лагідно сказав Швейк. — Ви мені про це ще на згадували.

У надпоручника мимохіть заклацали зуби, він зітхнув, видобув з шинелі «Богемію» і почав читати відомості про великі перемоги на фронті та про дії німецького підводного човна «Е» в Середземному морі. Та коли він дійшов до повідомлення про новий німецький винахід — висаджувати міста в повітря за допомогою спеціальних бомб, які, скинуті з літака, вибухають тричі підряд, то почув голос Швейка, що звернувся до лисого пана:

— Пробачте, шановний пане, чи не ви часом пан Пуркрабек, представник банку «Славія»?

Коли голомозий не відповів, Швейк заговорив до надпоручника:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я читав якось у газеті, що нормальна людина повинна мати на голові в середньому від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, а в брюнетів звичайно волосся буває рідше, як це видно з багатьох прикладів. — І він невблаганно повів далі: — А один студент медик у кав’ярні «У Шпірків» також казав раз, нібито причиною випадання волосся буває нервовий струс протягом перших шести тижнів після народження.

Тоді сталося щось жахливе. Голомозий пан кинувся на Швейка і, заверещавши: „Marsch heraus, Sie Schweinkerl!“ 1 — виштовхав його коліном у коридор, потім повернувся в купе і зробив невеличкий сюрприз надпоручникові, відрекомендувавшись йому.


1 Геть звідсіля, свинюко! (Нім.)


Швейк трохи помилився. Голомозий суб’єкт був не паном Пуркрабеком, представником банку «Славія», а всього-на-всього генерал-майором фон Шварцбурґом. Генерал-майор у цивільному одязі саме виконував інспекційну подорож по гарнізонах і зараз збирався налетіти на Будейовиці.

Це був найстрашніший інспекційний генерал з усіх, що будь-коли існували на світі. Виявивши якісь непорядки, він провадив з начальниками гарнізонів таку розмову:

«Ви маєте револьвер?»

«Маю».

«Добре. На вашому місці я б, напевно, вже знав, що з ним робити, бо те, що я тут бачу, це не гарнізон, а свиняча череда».

І справді, після його інспекційної подорожі то тут, то там хтось завжди стрілявся, і генерал-майор фон Шварцбурґ сприймав це з задоволенням:

«Так і повинно бути. Оце справжній солдат!»

Скидалося на те, що він узагалі не любив, щоб після його інспекції будь-хто лишався живий. У нього була манія переводити офіцерів у найнеприємніші місця. Щось не так, яка-небудь дрібничка — і офіцер уже прощався зі своїм гарнізоном і їхав на чорногорський кордон або до якогось задрипаного гарнізону, що вщент снився в брудному закутку Галичини.

— Пане надпоручнику, — спитав генерал-майор, — у якому кадетському корпусі ви вчилися?

— У Празькому.

— Отже, ви вчилися в кадетському корпусі й навіть не знаєте, що офіцер відповідає за свого підлеглого? Дуже гарно. По-друге, ви розмовляєте зі своїм денщиком, немов з якимсь сердечним другом. Дозволяєте говорити, хоч його не питають. Це ще краще. І, нарешті, ви дозволяєте йому ображати ваше начальство, а це вже найгарніша справа. З цього всього я зроблю деякі висновки. Ваше прізвище, пане надпоручнику?

— Лукаш.

— А в якому полку служите?

— Я був...

— Дякую, ми зараз говоримо не про те, де ви були. Я хочу знати, де ви тепер.

— В дев’яносто першому піхотному полку, пане генерал-майоре. Мене перевели,

— Вас перевели. Значить, зробили дуже добре. Вам не зашкодить якнайшвидше разом з дев’яносто першим піхотним полком подивитись, як виглядає фронт.

— Це вже вирішено, пане генерал-майоре.

Тепер генерал-майор почав розводитися про те, що в станні роки, як він помітив, офіцери розмовляють зі своїми підлеглими в фамільярному тоні, і він у цьому вбачає небезпечне поширення деяких демократичних принципів. Солдата треба тримати в страху. Треба, щоб він тремтів перед своїми начальниками, боявся їх. Офіцери повинні тримати рядових на відстані десяти кроків від себе й не дозволяти солдатам думати самостійно, навіть взагалі думати. В цьому полягає трагічна помилка останніх років. Раніше солдати боялись офіцерів, як вогню, а сьогодні...

Генерал-майор безнадійно махнув рукою:

— Теперішні офіцери здебільшого панькаються з солдатами. Ось що я хотів сказати.

Він знову взяв газету і заглибився в читання. Надпоручник Лукаш, блідий, вийшов у коридор, щоб порахуватись із Швейком.

Той стояв біля вікна, і на його обличчі був такий щасливий і задоволений вираз, який може мати лише одномісячна дитина, що наїлася й напилася, а тепер солодко спить.

Надпоручник зупинився й кивком показав Швейкові на порожнє купе. Потім увійшов за ним і замкнув двері.

— Швейку, — сказав він урочисто, — нарешті прийшла хвилина, коли ви дістанете від мене зо два таких ляпаси, яких іще світ не бачив. Якого чорта ви причепилися до цього лисого пана? Ви знаєте, хто він такий? Це генерал-майор фон Шварцбурґ!

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — обізвався Швейк з міною великомученика, — мені ніколи в житті й на думку не спадало будь-кого образити, а щодо якогось генерал-майора, то про нього я навіть і не чув, і в вічі його не бачив. Він справді викапаний Пуркрабек, представник банку «Славія». Той ходив до нас у шинок, а раз, коли біля столу був заснув, якийсь добродій написав йому на лисині чорнильним олівцем: «Дозволяємо собі ввічливо запропонувати вам згідно з доданим тиражем № 111-в застрахувати у нас життя і таким чином назбирати грошей на посаг і забезпечення ваших дітей». Потім, зрозуміло, всі пішли геть, а я залишився з ним наодинці, а оскільки мені завжди немов наврочено, то він, коли продер очі й лупнув на себе в Дзеркало, зовсім оскаженів і, гадаючи, що це я йому таке встругнув, також хотів мені врізати кілька ляпасів. Слівце «також» спливло з Швейкових уст так щиро, лагідно і з таким докором, що в поручника опустилася рука. А Швейк вів далі:

— Через таку дрібнісіньку помилку тому панові не варто було так хвилюватися, у нього насправді повинно бути від шістдесяти до сімдесяти тисяч волосин, як писалося в тій статті «Що треба мати нормальній людині». Мені ніколи в житті на думку не спадало, що на світі існує якийсь лисий генерал-майор. Сталася, так би мовити, трагічна помилка; вона може трапитися з кожним, коли один зробить якесь зауваження, а другий зараз же за це вчепиться. Кілька років тому кравець Гівль розповідав нам, як він їхав із Штірії, де кравцював, до Праги через Леобен і віз із собою шинку, куплену в Маріборі. Їде він поїздом і гадає, ніби він узагалі єдиний чех між усіма пасажирами. Та, коли проїздили біля Святого Моріца, він почав краяти по шматочку з цілої шинки, якийсь пан навпроти нього так ласо почав завертати на неї очима, аж слина йому з рота котила. Кравець Гівль помітив це та й каже сам до себе вголос: «Мабуть, жер би й ти, пронозо нещасна». А той йому по-чеському відповідає: «Певно, жер би, коли б ти дав». Отож, поки приїхали до Будейовиць, ту шинку разом і ум’яли. Прізвище того пана було Войтех Роус.

Надпоручник Лукаш глянув на Швейка і вийшов з купе. Ледве він сів на своє місце, як за хвилину в дверях з’явилося ясне Швейкове обличчя:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять хвилин ми в Таборі. Поїзд стоятиме там п’ять хвилин. Чи не накажете замовити щось на зуб? Колись тут можна було дістати надзвичайно добру...

Надпоручник скочив як ошпарений і в коридорі сказав Швейкові:

— Ще раз повторюю, чим менше ви лізтимете мені на очі, тим я буду щасливіший. Найкраще було б, коли б я вас зовсім не бачив! Та будьте певні, я вже це влаштую. Щоб ви більше не показувалися. Згиньте з моїх очей, скотино пришелепувата!

— Слухаюсь, пане обер-лейтенанте!

Швейк козирнув, обернувся за статутом і попрямував у кінець коридора. Там він примостився в кутку на сидінні кондуктора і почав розмову з якимось залізничником:

— Пробачте, чи можна вас про щось запитати?

Залізничник, здавалось, не виявив ніякого бажання до розмови, бо лише слабо і апатично кивнув головою.

— До мене часто заходив, — почав Швейк, — один знайомий, на прізвище Гофман, то він завжди запевняв, нібито гальма на випадок тривоги ніколи не діють, одно слово, тягни, не тягни за цю ручку — завжди вийде пшик. Я, правду кажучи, ніколи цими справами не цікавився, та коли вже сьогодні звернув увагу на цей гальмовий апарат, то хотів би знати, що в ньому до чого. Ану ж колись треба буде його вжити.

Швейк підвівся і разом із залізничником підійшов до гальма з написом: «На випадок небезпеки».

Залізничник вважав своїм обов’язком пояснити Швейкові принцип дії гальмового механізму:

— Він вам правильно казав, що треба потягти за ручку стоп-крана, але брехав, буцімто апарат не діє. Поїзд завжди зупиниться, бо механізм має зв’язок через усі вагони з локомотивом. Гальмовий апарат мусить обов’язково діяти.

При цьому обидва тримали руки на держаку стопкрана, і хто його знає, як це трапилось, але вони його смикнули, і поїзд зупинився. Обидва ніяк не могли погодитися, хто це, власне, зробив і дав сигнал тривоги.

Швейк запевняв, що ні в якому разі не він. Нащо йому, мовляв, це робити. Хіба ж він хлопчисько з вулиці?

— Я й сам здивувався, — добродушно говорив Швейк кондукторові, — чого це поїзд несподівано зупинився. Їхав-їхав і раптом став. Мені це навіть неприємніше, ніж вам.

Тоді якийсь поважний пан заступився за залізничника: він, мовляв, чув, як цей вояк перший почав розмову про сигнали тривоги. Проте Швейк не вгаваючи говорив про свою чесність та про те, що він абсолютно не зацікавлений, щоб поїзд спізнився, бо він же їде на війну.

— Наш начальник станції в цьому розберуться, — вирішив кондуктор, — і вам це коштуватиме двадцять крон.

А пасажири тим часом виходили з вагонів, головний кондуктор свистів, а якась перелякана пані бігла з валізою через залізничну колію в поле.

— Це справді варто двадцяти крон, — розсудливо сказав Швейк, зберігаючи цілковитий спокій. — І це, я вам скажу, ще дешево. Одного разу, коли найясніший цісар відвідав Жижків, якийсь Франта Шнор затримав його карету, впавши перед цісарем навколішки посередині дороги. Потім поліцейський комісар того району, плачучи, дорікав панові Шнору, що він не повинен був цього робити в його районі, а коли вже так хотів, то міг упасти навколішки на одну вулицю нижче, у районі поліційного радника Кравса. Там, мовляв, міг би виявити свою пошану монархові. Потім цього пана Шнора посадили. Швейк поглянув навколо саме тоді, коли до юрби слухачів приєднався головний кондуктор.

— Ну, досить, їдьмо краще далі, — сказав Швейк, — адже не багато честі, якщо поїзд спізнюється. Коли б це було в мирні часи, то про мене, будь ласка, але коли війна, то тут уже всі повинні знати, що в кожнісінькому поїзді їдуть військові особи, генерал-майори, обер-лейтенанти, денщики. Всяке таке спізнення пахне неприємностями. Наполеон під Ватерлоо спізнився на п’ять хвилин і опинився в нужнику з усією своєю славою.

Цієї миті крізь юрбу слухачів проштовхався надпоручник Лукаш. Страшенно блідий, він міг вимовити лише одне слово:

— Швейку!

Швейк козирнув і відізвався:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, на мене звалили, нібито я зупинив поїзд. Залізничне управління має дуже дивні пломби на стоп-кранах. До них краще не підходити, бо вскочиш у халепу, і від тебе вимагатимуть двадцять крон, як ось тут від мене.

Головний кондуктор вийшов, засюрчав, і поїзд знову рушив.

Слухачі розійшлися по всіх купе, надпоручник Лукаш, не сказавши більше ні слова, теж пішов на своє місце,

Залишилися тільки кондуктор, Швейк і залізничник. Кондуктор витяг записну книжку й почав складати рапорта про цей випадок. Залізничник вороже дивився на Швейка; той спокійно спитав:

— Ви вже давно працюєте на залізниці?

Залізничник не відповідав, але Швейк гнув далі, він, мовляв знав одного Франтішка Млічека з Угржіневсі під Прагою, який одного разу також потягнув за аварійне гальмо і так налякався, що на два тижні втратив мову й заговорив лише тоді, коли, прийшовши в гості до городника Ванека в Гостіварж, зняв там бучу і той відчухрав його батогом.

— Це трапилось, — додав Швейк, — у травні тисяча дев’ятсот дванадцятого року.

Залізничник відчинив двері вбиральні й там замкнувся.

Із Швеиком залишився кондуктор. Він почав домагатися від Швейка сплати двадцяти крон штрафу, бо інакше він буде змушений завести його в Таборі до начальника станції.

— Ото буде добре! — сказав Швейк. — Страх як люблю розмовляти з освіченими людьми й буду дуже радий познайомитися з таборським начальником станції.

Він витяг із кишені мундира люльку, набив її солдатським тютюном, закурив і, пускаючи їдкий дим, вів далі:

— Колись у Світаві начальником станції був пан Вагнер. О, той уже вмів сотати жили зі своїх підлеглих і знущався з них, як тільки міг. Найбільше прискіпувався до одного стрілочника Юнгвірта, аж той бідолаха з розпачу пішов і втопився в річці, але перед тим написав начальникові станції листа: «Я тебе, — каже, — лякатиму ніч у ніч». І він, хоч вірте, хоч ні, свого слова дотримав. Сидить якось уночі милий наш начальничок біля телеграфного апарата, коли раптом пролунав дзвоник і начальник приймає телеграму: «Як маєшся, сволото? Юнгвірт». Так тривало цілий тиждень, і врешті начальник станції почав по всіх лініях посилати у відповідь цьому духові такі службові телеграми: «Прости мені, Юнгвірте». А вночі апарат вистукав йому таку відповідь: «Повісся на семафорі біля мосту. Юнгвірт». І пан начальник його послухав. Потім через це заарештували телеграфіста зі станції, що перед Світавою. Як бачите, між небом і землею є речі, про які нам навіть і не снилося.

Поїзд підійшов до станції Табор, і Швейк, перед тим як зійти в супроводі кондуктора з поїзда, по-військовому доповів надпоручникові Лукашеві:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, мене ведуть до пана начальника станції.

Надпоручник Лукаш не відповів. Його опанувала цілковита апатія. Промайнула думка, що найкраще начхати на все — і на Швейка, і на того облізлого генерал-майора навпроти. Ось так сидіти спокійно до Будейовиць, а там зійти з поїзда, з’явитися в казармах і поїхати на фронт з першою-ліпшою маршовою ротою. На фронті знайти при нагоді смерть і спекатися цього мізерного світу, де товчеться така потвора, як Швейк.

Коли поїзд рушив, надпоручник Лукаш виглянув у вікно й побачив на пероні Швейка. Той захоплено вів серйозну розмову з начальником станції. Швейка оточила юрба людей, серед яких було видно кілька залізничників у формі.

Надпоручник Лукаш зітхнув. Але не від жалю. Йому стало легко на серці від того, що Швейк залишився на пероні. Навіть лисий генерал-майор перестав здаватися йому таким огидним страховищем.






* * *


Поїзд уже давно чахкав у напрямі Чеських Будейовиць, а на пероні навколо Швейка натовп не зменшувався.

Швейк доводив свою безвинність і говорив так переконливо, що одна пані навіть сказала:

— Знову причепилися до солдатика.

Юрба підхопила це, і якийсь пан виявив бажання заплатити за Швейка двадцять крон штрафу, бо, на його думку, цей вояк не винний.

— Ви тільки погляньте на нього, — казав пан, повіривши невинному виразу Швейкового обличчя, коли Швейк, звертаючись до юрби, заявляв:

— Я, люди добрі, не винен.

Потім з’явився жандарм, витяг із юрби одного громадянина, заарештував його й повів, примовляючи: «Ви за це відповідатимете, я покажу вам, як підбурювати людей! Ач, що каже: «Коли так поводяться з солдатами, то нема чого від них домагатися, щоб Австрія перемогла!»

Нещасний громадянин не знайшов інших виправдовувань, крім щирого запевнення, що він же різник з-під Старої Брами й зовсім не таке хотів сказати.

Тим часом м’якосердий пан, який повірив у безневинність Швейка, заплатив за нього в канцелярії штраф і забрав Швейка з собою до ресторану третього класу, де почастував пивом. Довідавшись, що всі документи й військовий залізничний квиток Швейка лишились у надпоручника Лукаша, пан великодушно дав йому п’ятірку на квиток і на дальші витрати в ресторані.

Прощаючись, він довірчо сказав Швейкові:

— Ну, вояченьку, якщо потрапите в полон до росіян, привітайте від мене броварника Земана із Здолбунова, Моє прізвище ви вже собі записали. Та будьте розсудливі й довго на фронті не затримуйтесь.

— Про це не турбуйтеся, — відповів Швейк. — Побачити якісь чужі краї, та ще й на дурняка, завжди дуже цікаво.

Швейк залишився за столом сам-один і поволі пропивав п’ятірку благородного добродія. Тим часом люди, які не були при розмові Швейка з начальником станції, а тільки здалека бачили натовп, розповідали одне одному, ніби там зловили якогось шпигуна, коли той фотографував вокзал. Однак якась пані категорично це заперечувала. Йдеться, говорила вона, зовсім не про якогось шпигуна, а про драгуна. Той драгун порубав одного офіцера біля жіночої вбиральні, бо цей офіцер ліз туди за його милою, яка проводжала драгуна на фронт.

Цим фантастичним версіям, що характеризували нервозність воєнного часу, поклала край жандармерія, очистивши перон від людей. А Швейк тихенько пив далі, з ніжністю згадуючи свого надпоручника. Що то він там робитиме, коли приїде в Чеські Будейовиці й не знайде в поїзді свого денщика?

Перед прибуттям поштового поїзда ресторан третього класу заповнили військові й цивільні. Переважали солдати різних полків, різного роду зброї і всіляких націй. Воєнна буря загнала їх до таборських лазаретів, і тепер вони знову від’їжджали на фронт по нові поранення, каліцтва та захворювання, від’їжджали, щоб вислужити собі де-небудь у сумних полях Східної Галичини над могилою простий дерев’яний хрест, на якому ще багато років тріпотітиме на вітрі й дощі вилинялий австрійський військовий кашкет з поіржавілою кокардою. На цей кашкет інколи злетить сумний постарілий гайворон і пригадає багаті бенкети тих часів, коли для нього бував накритий нескінченний стіл із смачними людськими трупами та кінським падлом, а під таким кашкетом, на якому він сидить, було найсмачніше: людські очі.

Один з таких кандидатів на муки, звільнений після операції з лазарету, в брудній формі зі слідами крові й болота, підсів до Швейка. Він був якийсь хирлявий, зморений, смутний. Поклавши на стіл клуночок, витяг обшмульганий гаманець, перерахував гроші.

Потім глянув на Швейка і спитав:

— Magyarúl? 1

— Я, приятелю, чех, — відповів Швейк, — може, вип’єш?

— Nem tudom, barátom 2.

— Це не зашкодить, приятелю, — пригощав Швейк, підсовуючи свій повний кухоль сумному воякові. — Пий досхочу.

Той зрозумів, випив і подякував:

— Köszonöm szivesen 3.

Потім знову почав розглядати свій гаманець і вкінці зітхнув.

Швейк зрозумів, що цей мадяр хотів би замовити собі пива, але в нього мало грошей, і тому замовив для нього ще один кухоль. Мадяр знову подякував і жестами почав щось розповідати Швейкові, показуючи свою прострелену руку, причому додав міжнародною мовою: «Піф-паф — бац!»

Швейк співчутливо кивав головою, а хирлявий солдат, показавши лівою рукою на півметра від землі і підносячи потім три пальці, розповів Швейкові, що має троє малих дітей.

— Nincs ham, nincs ham 4. — Він хотів цим сказати, що вдома не мають чого їсти. З очей у нього покотилися сльози, він витер їх брудним рукавом шинелі, на якому була дірка від кулі, що ранила його за угорського короля.

Не диво, що за такою розвагою у Швейка мало-помалу нічого не залишилося від тієї п’ятірки, причому він поволі, але неухильно віддалявся від Чеських Будейовиць, бо з кожним кухлем пива, яким він частував себе і мадяра, Швейк втрачав можливість купити солдатський квиток.

Через станцію на Будейовиці пройшов ще один поїзд, а Швейк усе сидів біля столу і слухав, як мадяр повторює своє: «Піф-паф — бац! Három gyermek, nincs ham, eljen!» 5.

Останнє слово він промовляв, цокаючись із Швейком.

— Пий, пий, бідо мадярська, — відповідав Швейк, — напивайся, ви б нас так, мабуть, не частували...


1 Розумієте по-угорському? (Угор.)

2 Не розумію, брате (угор.).

3 Щиро дякую (угор.).

4 Нема що їсти, нема що їсти (угор.).

5 Троє дітей, нічого їсти, на здоров’я! (Угор.)



Вояк, то сидів біля сусіднього столу, розповів, як у Сегеді, коли туди прибув їхній двадцять восьмий полк, мадяри на вулицях, глузуючи з них, підводили вгору руки.

Це була свята правда, але вояк почував себе, мабуть, ображеним. Та згодом це стало звичайним явищем серед чеських солдатів. Власне, й мадяри під кінець, коли їм уже перестала подобатися бійка в інтересах угорського короля, робили те ж саме.

Незабаром цей вояк сидів поруч із Швейком і розповідав, як вони в Сегеді віддухопелили мадярів і повикидали їх з кількох шинків. Тут він справедливо визнав, що і мадяри вміють добре битися, бо хтось із них так садонув його ножем у спину, що вояка мусили відправити в тил на лікування.

Тепер, коли повернеться до свого батальйону, капітан, напевно, припаяє йому гауптвахту, бо в нього вже не було часу захистити честь усього полку, цебто як слід віддячити мадярові за рану, щоб і той трохи почухався.

— Ihre Dokumenten, ваші документи? — чемно звернувся до Швейка комендант військового патруля, фельдфебель, у супроводі чотирьох солдатів з баґнетами. — Я пачити фас шидіти, не їхати, шидіти і лише пити, ви, денщицьке вухо!

— Немає в мене документів, голубчику! — відповів Швейк. — Пан обер-лейтенант Лукаш з дев’яносто першого полку забрав їх з собою, а я залишився тут, на вокзалі.

— Was ist das Wort «голупчику»? 1 — звернувся фельдфебель до одного зі своїх солдатів — старого вояка з крайової оборони. Той, мабуть, навмисне робив своєму фельдфебелеві все наперекір, бо, не зморгнувши оком, спокійно відповів:

— Голубчик — das ist wie „Herr Feldwebel“. Фельдфебель відновив свою розмову із Швейком:

— Токумент кошний зальдат, пес токумент замкнути auf Bahnhofs-Militärkommando den lausigen Bursch, wie einen tollen Hund 2.


1 Що означає слово «голупчику»? (Нім.)

2 ...у вокзальній військовій комендатурі вошивого денщика, як скаженого собаку (нім.).


Швейка відвели до військової вокзальної комендатури, де у вартівні сиділи солдати типу того старого вояка з крайової оборони, який так спритно переклав слово «голубчик» на німецьку мову своєму природженому ворогові — фельдфебелеві.

Вартівня була прикрашена літографіями, бо в ті часи військове міністерство розсилало їх по всіх установах, через які тільки проходили солдати, а також по військових школах і казармах.

Перше, що впало у вічі бравому воякові Швейку, була картина, що зображувала, згідно з написом, як командир взводу Франтішек Гаммель і капрали Паульгарт і Бахмаєр з цісарсько-королівського двадцять першого стрілецького полку закликають солдатів битися до останнього. На другій стіні висів малюнок з написом: «Сержант Ян Данко з п’ятого гонведського гусарського полку розвідує розташування ворожих батарей».

Праворуч нижче висів плакат «Рідкісні приклади відваги».

Текст до таких плакатів з вигаданими випадками виняткової хоробрості складали в канцеляріях військового міністерства всілякі німецькі журналісти, призвані в армію. Цими плакатами стара пришелепувата Австрія хотіла надихнути солдатів. Але ті їх ніколи не читали, а коли такі виняткові приклади відваги посилали їм на фронт у вигляді брошурок, вояки пускали їх на цигарки з люлькового тютюну або використовували ще доцільніше, згідно з художньою вартістю і самим духом цих дорогоцінних прикладів геройства.

Поки фельдфебель ходив шукати якогось офіцера, Швейк тим часом прочитав на плакаті:


ЇЗДОВИЙ ИОЗЕФ БОНГ


Солдати санітарної частини транспортували тяжкопоранених до возів, замаскованих у байраку. Навантажені підводи рушали на перев’язочний пункт. Росіяни, вистеживши санітарні обози, почали їх обстрілювати гранатами. Кінь їздового Иозефа Бонга з 3-го цісарсько-королівського обозного ескадрону впав, убитий осколком гранати. Бонг забідкався: «Бідний мій сивий. Уже тобі амінь!» Раптом його самого поцілив осколок. Незважаючи на це, Йозеф Бонг випряг коня і відтяг воза в безпечніше місце. Потім повернувся за упряжжю вбитого коня. Росіяни не припиняли стрілянини. «Стріляйте, стріляйте, прокляті гаспиди. Я однаково не залишу вам тут упряжі», — бурчав він собі під ніс і спокійно знімав з коня збрую. Врешті скінчив і поволікся з нею до возів. Санітари почали лаяти Бонга, чому він так забарився. «Я не хотів лишати там упряжі, вона ж майже нова. Вона й нам пригодиться, гадаю собі. У нас таких речей не надто багато», — виправдовувався відважний солдат, від’їжджаючи на перев’язочний пункт, і лише там сказав, що його поранено. Трохи згодом ротмістр прикрасив його груди срібною медаллю «За відвагу». Швейк прочитав усе до кінця і, користуючися з того, що фельдфебель не повертався, заговорив до вояків з крайової оборони, які були у вартівні:

— Що не кажи, а це чудовий приклад відваги. Якщо ми всі так робитимемо, то в нашій армії буде сама нова упряж для коней; але якось, коли я був у Празі, мені довелося читати в «Празькій офіційній газеті» про ще кращий випадок, що трапився з одним добровольцем доктором Иозефом Войною. Він служив у Галичині в сьомому єгерському полку. Коли справа дійшла до баґнетного бою, куля йому влучила просто в голову. Понесли Войну на перев’язочний пункт, а він як загорлає: «Не дозволю, — каже, — себе перев’язувати через таку подряпину». І знову поліз із своїм підрозділом в атаку, але в цю мить йому відірвало гранатою ногу по кісточку. Войну знову хотіли віднести, але він повз на передову лінію, спираючись на ціпок і відбиваючись ним від ворогів, аж ось пролетіла нова граната і відірвала йому саме ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война бере Ціпок другою рукою і репетує, що він їм цього не подарує, і бозна-чим би все це скінчилось, коли б за хвилину його зовсім не вбило шрапнеллю. Може, якби його врешті не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль «За відвагу». Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася й кричала: «Пам’ятай свою присягу, поспішай до бою, навіть як смерть витає над тобою».

— І чого тільки в тих газетах не набрешуть, — промовив один із солдатів. — Коли б той вигадник потрапив до цього пекла, за годину б з глузду зсунувся.

Вояк з крайової оборони плюнув:

— У нас у Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеському не хотів з нами ані слова говорити, та коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеському. У дверях з’явилась сердита пика фельдфебеля:

— Wenn man soll drei Minuten weg, da hört man nichts anderes, als 1: «Цеський, цехи».

Ідучи геть, напевно, до буфету, фельдфебель сказав капралові з крайової оборони відвести цього вошивого гаспида (він указав на Швейка) до поручника, тількино той прийде.

— Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, — сказав капрал, коли фельдфебель вийшов, — уже два тижні крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, та кожного дня повертається з телеграфу злий, як собака, і каже: „Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen“ 2.


1 Тільки-но вийдеш на хвилину, як вони зразу ж починають... (Нім.)

2 Ну й шльондра, не хоче зі мною спати (нім.).


Лейтенант і на цей раз повернувся в такому самому настрої. Було чути, як він гупає якимись книжками по столу.

— Нічого не вдієш, хлопче, мусиш іти до нього, — співчутливо сказав капрал Швейкові. — Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна солдатів — і старих, і молодих.

І повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий, дуже розлючений поручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багатозначно промовив:

— Ага...

Капрал відрапортував:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, цього чоловіка затримали на вокзалі без документів.

Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто він уже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожний, хто б у цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, ніби це взагалі неможлива річ, щоб у людини з такою зовнішністю могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, немовби він упав на землю з якоїсь іншої планети й тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої не відомої йому досі дурниці, як якісь документи.

Поручник, дивлячись на Швейка, розмірковував якусь мить, що йому сказати, і нарешті сказав:

— Що ви робите на вокзалі?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовиць, щоб добратися до свого дев’яносто першого полку, де я перебуваю в денщиках у пана обер-лейтенанта Лукаша, якого я був змушений покинути тому, що мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, нібито я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.

— Чорт вас забирай! — вилаявся поручник. — Розповідайте послідовно, коротко і не верзіть нісенітниць.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном обер-лейтенантом Лукашем сідали до цього кур’єрського поїзда, який мав нас відвезти і доставити якнайшвидше до нашого дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку в нас украли валізу, а потім знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий...

— Himmelherrgott, — зітхнув поручник.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, то вже так треба, щоби з мене все лізло, як із старого кожуха, поступово, для того щоб була ясна картина всіх подій, як то завжди говорив небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани, щоб відшмагати його ременем.

Поручник сопів від люті, а Швейк говорив далі:

— Я чомусь не сподобався панові лисому генерал-майорові, і пан обер-лейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили в тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд відійшов, пан обер-лейтенант з валізами й з усіма своїми й моїми документами також поїхав, а я залишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.

Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, Що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження вродженого дурня.

Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовиці, і спитав, чому він усі їх проґавив.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, добродушно посміхаючись, — зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлось нещастя. Я сів біля столу випити пива, і пішло кухоль за кухлем...

«Такого йолопа я ще не зустрічав, — подумав поручник, — в усьому признається. Скільки їх уже тут перебувало, кожен викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько каже: «Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво кухоль за кухлем».

Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:

— Ви якийсь дегенерат. Ви знаєте, що це таке дегенерат?

— У нас на розі Боїште і Катержинської вулиці, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, також жив один дегенерат. Батько його був якийсь польський граф, а мати повитуха. Він замітав вулиці, а в шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.

Поручник визнав за найкраще покласти цьому всьому край і твердо сказав:

— Слухайте, телепню, осляче ви копито! Негайно йдіть до каси, купіть собі квиток і їдьте до Будейовиць. Коли я вас іще раз тут побачу, розправлюся з вами як з дезертиром. Abtreten!

Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушив з місця.

Поручник вереснув:

— Marsch hinaus! 1 Чули ви, abtreten, чи ні? Капрале Паленек, відведіть цього ідіота до каси й купіть йому квиток до Чеських Будейовиць.


1 Забирайтесь! (Нім.)


За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне Швейкове обличчя.

— Що там знову?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — таємниче прошепотів капрал Паланек, — у нього немає грошей на дорогу і в мене теж. Задарма не хочуть везти, бо він не має військових документів, які б свідчили, що він їде в полк.

Поручник недовго зволікав із соломоновим вирішенням важкого питання.

— То хай іде пішки, хай його посадять у полку за те що спізнився. Хто з ним тут буде воловодитись?

— Нічого не вдієш, приятелю, — вийшовши з канцелярії, сказав капрал Паланек Швейкові. — Хочеш не хочеш, а мусиш, бра, пішки тарабанитись до Будейовиць. У нас у вартівні лежить буханець пайкового хліба, то дамо тобі його на дорогу.

Швейка напоїли чорною кавою й дали йому, крім буханця хліба, ще й папушку солдатського тютюну на дорогу. За півгодини він вийшов темної ночі з Табора, наспівуючи старовинну вояцьку пісню:


Як ми йшли на Яромір,

Хто не хоче, той не вір.


Біс його знає, як воно трапилося, але бравий вояк Швейк, замість того щоб іти на південь до Будейовиць, ішов та йшов прямісінько на захід.

Він ішов битим шляхом, занесеним снігами, загорнувшись від морозу в свою солдатську шинелю, наче останній солдат з наполеонівської ґвардії, який повертався з походу на Москву, лише з тією різницею, що Швейк весело співав:


Ой ішов я погуляти

У зелений у гайок!


А по засніжених лісах у нічній тиші летів такий відгомін, що аж по селах розґвалтувалися собаки.

Коли Швейку набридло співати, він сів на купу щебеню при дорозі, запалив люльку і, відпочивши, пішов далі назустріч новим пригодам будейовицького анабасису.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.