Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Частина третя

УРОЧИСТА ПРОЧУХАНКА






1. ЧЕРЕЗ УГОРЩИНУ


Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали до вагонів з розрахунку сорок два чоловіки або вісім коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж солдатам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало ніякого значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей зігнаних на забій.

Однак цим створінням усе ж таки трохи відлягло від серця. Поїзд рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу всі жили в напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почували себе як засуджені на страту, що у великому перестраху чекають на ката. Але кат з’явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.

Тому один солдат репетував з вагона, як божевільний: «Ідемо, їдемо!»

Фельдфебель-рахівник Ванек, безумовно, мав рацію, коли говорив Швейкові, що немає чого квапитись.

Поки настала хвилина лізти до вагонів, минуло декілька днів. І весь час безнастанно точилися розмови про консерви, але досвідчений Ванек заявив, що це тільки людська маячня. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба божа — будь ласка, бо і з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба божа відпадає. В іншому разі вона є відшкодуванням за консерви.

І справді, замість гуляшевих консервів з’явився старший фельдкурат Ібл і забив три мухи одним ударом. Відправив польову обідню зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один — до Росії.

При цьому він виголосив дуже натхненну промову, матеріали для якої, як видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що по дорозі на Мошон Швейк, який їхав з Ванеком в одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія, згадуючи про цю промову, сказав фельдфебелеві-рахівникові:

— Що не кажи, а це справді буде чудово, як говорив той курат, коли, мовляв, день схилятиметься надвечір, і сонце зі своїми золотими променями зайде за горн, а на бойовищі буде чути останні подихи вмирущих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, в якого над головою горітимуть покрівлі. Я страх люблю, коли люди стають «ідіотами в квадраті».

Ванек кивнув головою на знак згоди.

— Це була справді, біс його візьми, зворушлива історія.

— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я все дуже добре запам’ятав і, коли повернуся з війни, так і розповідатиму в шинку «Під чашею». Пан фельдкурат, викладаючи нам усе це, так розкарячився, аж я злякався: ще, може, послизнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже він міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів чудовий приклад з історії нашої армії ще за Радецького і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь підпалених стодол на полі бою, немовби це все бачив на власні очі.

Того самого дня старший фельдкурат Ібл був уже у Відні й розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так сподобалася, що він назвав її «ідіотизмом у квадраті».

— Дорогі солдати, — промовив старший фельдкурат Ібл. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік і тільки-но переможно скінчився бій під Кустоццою. Після десятигодинного затятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові солдатів, фельдмаршалові Радецькому, який на вісімдесят четвертому році свого життя здобув таку блискучу перемогу,

І ось, дорогі солдати, на узвишші перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість тієї хвилини охопила всю групу, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили солдата, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд маршала Радецького. Бравий прапороносець похололими пальцями правої руки в спазматичному захваті стискав золоту медаль. Коли він побачив благородного фельдмаршала, серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умирущий спробував підповзти до свого фельдмаршала.

«Не муч себе, мій відважний солдате», — сказав фельдмаршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.

«Гай-гай, пане фельдмаршале, — сказав умирущий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одно, скажіть мені чисту правду: ми виграли цю битву?»

«Ще й як, милий брате, — ласкаво сказав фельдмаршал. — Шкода, що твоя радість затьмарена пораненням».

«Звичайно, високоповажний пане, прийшла моя остання година», — кволим голосом сказав солдат, приємно всміхаючись.

«Тебе мучить спрага?» — спитав Радецький.

«День був задушливий, пане фельдмаршале, спека понад тридцять градусів».

Тоді Радецький узяв у одного із своїх ад’ютантів польову фляжку і підніс її вмирущому. Той довгим ковтком угамував свою спрагу.

«Хай бог відплатить вам сторицею!» — вигукнув солдат, намагаючись поцілувати руку свого полководця.

«Ти давно служиш?» — спитав фельдмаршал.

«Понад сорок років, пане фельдмаршале. Під Асперном я здобув золоту медаль, бився й під Лейпціґом, за що маю гарматний хрест. П’ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався сьогоднішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і відвоювали цісареві його землі!»

В цю хвилину, кохані солдати, від табору долинули величні звуки нашого гімну «Боже, цісаря храни нам». Могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем. Ранений солдат, прощаючись зі світом, ще раз спробував підвестися.

«Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині! Хай вічно лунає наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія!»

Вмирущий іще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його благородної душі.

Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.

«Такий прекрасний кінець справді гідний заздрощів», — промовив фельдмаршал і затулив обличчя руками.

Дорогі солдати, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!

Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібла, Швейк міг справедливо, без найменшого перебільшення назвати його «ідіотом у квадраті».

Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, прочитані перед посадкою в поїзд. Один, що його підписав Франц-Йосиф, а другий видав ерцгерцоґ Йосиф-Фердінанд, головнокомандувач Східної армії. Обидва накази стосувалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дукельському перевалі, коли два батальйони двадцять восьмого полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.

Обидва накази було прочитано тремтячим голосом, і в чеському перекладі вони звучали так:


«Наказ по армії від 17 квітня 1915 року

Сповнений болю, наказую цісарсько-королівський піхотний двадцять восьмий полк за боягузтво і державну зраду викреслити зі списків моєї армії. Полковий прапор у збезчещеного полку відібрати й передати військовому музею. Полк, який був морально розкладений ще на батьківщині і який вирушив на поле бою, щоб здійснити свої зрадницькі наміри, віднині не існує.

Франц-Йосиф I»


«Наказ ерцгерцоґа Йосифа-Фердінанда

Чеські військові частини під час кампанії не виправдали наших сподівань, особливо в останніх боях. Передусім не виправдали себе при обороні позицій. Тривалий час вони перебували в траншеях, з чого скористався ворог, щоб познайомитися і зв’язатися з нікчемними елементами цих військових частин.

Ворог, підтримуваний зрадниками, майже завжди спрямовував атаки проти тих фронтових частин, серед яких були ці зрадники.

Ворогові часто вдавалося захопити нас зненацька, так би мовити, майже без перешкод вриватися на наші позиції і брати в полон велику кількість оборонців.

Тисячу разів ганьба, сором і зневага тим безчесним негідникам, які зрадили цісаря і державу, заплямувавши не лише честь прапорів нашої славної і хороброї армії, але і честь тієї нації, до якої вони належать.

Рано чи пізно їх не мине куля або шибениця.

Обов’язок кожного солдата-чеха, який не втратив почуття честі, — повідомити свого командира про такого мерзотника, підбурювача і зрадника.

Хто цього не зробить, той сам зрадник і негідник.

Цей наказ зачитати всім солдатам чеських полків.

Цісарсько-королівський двадцять восьмий полк наказом нашого монарха вже викреслено із складу армії, і всі полонені перебіжчики з цього полку заплатять кров’ю за свою тяжку провину.

Ерцгерцоґ Йосиф-Фердінанд»


Так, так. Не дуже-то вони поспішали нам його прочитати, — сказав Швейк Ванекові, — мене просто дивує, що цей наказ нам оголосили аж тепер, хоч найясніший цісар видав ще сімнадцятого квітня. Схоже, немовби, з якоїсь причини нам навмисне його не хотіли прочитати. Був би я найяснішим цісарем, я б їм показав, як мене відпихати. Якщо наказ виданий сімнадцятого квітня, то сімнадцятого мусять і прочитати в усіх полках, хоч би каміння з неба падало.

В другому кутку вагона навпроти Ванека сидів кухар-окультист з офіцерської кухні й щось писав. Поруч нього примостився денщик надпоручника Лукаша, бородатий велетень Балоун, і телефоніст Ходоунський, прикомандирований до одинадцятої маршової роти Балоун ремигав скибку солдатського хліба і перелякано пояснював телефоністові Ходоунському, що, мовляв, не його вина, якщо в цій тисняві при посадці він не міг продертися в штабний вагон до свого надпоручника.

Ходоунський страхав Балоуна, що тепер, мовляв, жартам кінець і його за це чекає куля.

— Та хоч би вже кінець оцим мукам, — нарікав Балоун. — Я вже раз мало не загинув на маневрах біля Вотиць. Ми тоді конали від голоду й спраги, і коли до нас приїхав батальйонний ад’ютант, я вигукнув: «Дайте нам води і хліба!» Той обернув у мій бік коня і сказав, що на війні він би наказав мене за це розстріляти. Але зараз велить лише посадити до гарнізонної тюрми. Та мені здорово пощастило. Коли він їхав з повідомленням для штабу, його кінь по дорозі сполошився, і ад’ютант, упавши з сідла, скрутив собі, хвала богові, в’язи.

Балоун важко зітхнув і вдавився хлібом. Відкашлявшись, він жадібно подивився на два саквояжі надпоручника Лукаша, які були під його опікою.

— Панове офіцери, — промовив він меланхолійно, — дістали консерви з печінки і угорську ковбасу. От коли б хоч шматочок.

При цьому він так благально дивився на саквояжі свого надпоручника, немов усіма покинутий голодний песик, що сидить біля дверей ковбасні, вдихаючи запах вареної шинки.

— Не зашкодило б, — сказав Ходоунський, — якби нас десь зустріли добрим обідом. Коли ми на початку війни їхали до Сербії, то на кожній станції обжиралися по саму зав’язку. Ох, як нас тоді частували. З гусячих стегенець ми вирізали тільки найкращі шматочки, а потім грали ними у «вовки й вівці» на плитках шоколаду. В Хорватії, в Осієку, двоє панів від спілки ветеранів принесли нам до вагона великий казан із смаженою зайчатиною, цього ми вже не витримали й вилили їм усе те на голову. По дорозі ми нічого іншого не робили, а тільки ригали з вагонів. Капрал Матейка так напхав свій кендюх, що ми мусили покласти йому на живіт дошку і гуцати на ній, як це роблять, коли утоптують капусту. Тільки бідоласі й полегшало, як поперло з нього і низом, і горою. А коли ми їхали Угорщиною, то нам на кожній станції кидали до вагонів смажених курей, але ми виїдали з них лише мозочки. В Капошварі мадяри кидали нам до вагонів цілі шматки печених свиней. Один з наших так дістав свинячою головою по макітрі, що потім ганявся за тим добродієм по всіх коліях. Зате в Боснії нам і води не дали. Але до Боснії, хоч це було й заборонено, ми мали різних горілок — хоч залийся, а вина — потоки. Пригадую, на одній станції якісь дамочки й дівчата частували нас пивом, а ми їм у ті їхні дзбани надзюрили. Ото була потіха, як вони сипонули від вагона.

Ми всю дорогу були немов очманілі. Я неспроможний був навіть трефового туза розпізнати. Аж раптом зовсім несподівано наказ: усім негайно з вагонів. Ми навіть у карти не дограли. Якийсь капрал, я вже не пам’ятаю, як звали його, загорлав на своїх людей, щоб вони заспівали: „Und die Serben müssen sehen, dass wir Österreicher Sieger sind“ 1.


1 Хай побачать оті серби, що австрійці подолали (нім.).


Але хтось так садонув його під зад ногою, що він покотився по рейках. Раптом знову команда: поставити ґвинтівки в козли, — а поїзд відразу ж завернув і порожняком поїхав назад. Та в цьому гармидері, як це звичайно буває, відвіз наші харчі, видані нам на два дні. А тут близенько, ну як звідси ген до тамтих дерев, уже почала рватися шрапнель. З другого кінця під’їхав командир батальйону і скликав усіх офіцерів на нараду, а потім прибіг блідий як смерть обер-лейтенант Мацек — чех справжнісінький, хоч і розмовляв тільки по-німецькому, — і каже, що далі їхати не можна, бо залізнична колія висаджена в повітря, серби вночі перебралися через річку і зараз підходять з лівого флангу. Але це ще далеко від нас. Ми буцімто дістанемо підмогу і розтрощимо їх ущент. Та коли дійде до чого, щоб ніхто, боронь боже, не здавався в полон, бо серби полоненим відрізують вуха, ніс, виколюють очі, а на те, що поблизу рветься шрапнель, не треба звертати уваги, бо це, мовляв, пристрілюється наша артилерія. Раптом десь за горою озвалося — та-та-та-та-та-та. А це, каже, пристрілюються наші кулемети. Потім з лівого боку загуркотіла канонада, це ми почули вперше і попадали долілиць. Над нами перелетіло кілька снарядів і запалили вокзал, з правого боку над головами засвистіли кулі, а вдалині було чути постріли й кулеметну тріскотняву. Обер-лейтенант Мацек наказав розібрати ґвинтівки, що стояли в козлах, і зарядити. До нього підійшов черговий і повідомив, що це неможливо, бо в нас із собою немає набоїв. Адже панові обер-лейтенанту відомо, що ми повинні були дістати їх аж на дальшому етапі перед позиціями. Поїзд із боєприпасами їхав попереду нас і, скоріше всього, потрапив до рук сербів. Обер-лейтенант Мацек стояв з хвилину, мов задеревів, а потім наказав: „Bajonett auf!“ — сам не знаючи для чого: мабуть, просто з розпачу, аби хоч щось діялося. Так ми стояли досить довго, напоготові, потім знову полізли на шпали, бо з’явився якийсь літак і старшини заверещали: „Alles decken, decken!“ 1.


1 Всім сховатися! (Нім.)


Згодом виявилося, що це був наш літак, і його наша артилерія помилково підстрелила. Ми знову підвелися, а наказу нема й нема, отож стоїмо собі «вільно», раптом дивимось — жене до нас якийсь кавалерист і ще здалеку гукає: „Wo ist Batallionskommando?“ 1 Командир батальйону виїхав йому назустріч. Кавалерист тицьнув йому якийсь папір у руки й знову погнав праворуч, а командир батальйону, як дочитав його, так неначе відразу ж і з глузду з’їхав. Вихопив шаблю і пре просто на нас: „Alles zurück, alles zurück! Direktion Mulde einzeln abfallen!“2 І тут почалося. З усіх боків, немовби чекаючи на це, по нас почали стріляти. Зліва від колії було кукурудзяне поле, ото з нього й посипалися кулі. Ми повзли рачки у видолинок, заплічні мішки покидали на цих проклятих шпалах. Обер-лейтенант Мацек дістав кулю в голову, не встиг навіть і писнути. Поки ми добігли до улоговини, багато наших було вбито або поранено. Ми їх там залишили, а самі бігли аж до вечора. А навкруги все неначе виметене. Це наші вояки так постаралися. Єдине, що ми побачили, це пограбований обоз. Нарешті ми прибігли на станцію, де дістали новий наказ: сідати по вагонах і їхати назад до штабу. Але цього ми вже не могли виконати, бо весь штаб напередодні потрапив у полон. Про це ми довідалися ще вранці. І залишилися ми, як ті сироти, ніхто про нас нічого й знати не хотів. Отже, прилучили нас до сімдесят третього полку, щоб зручніше було відступати. На це ми погодилися з великою радістю. Але спершу нам довелося марширувати майже цілий день, аж поки наздогнали сімдесят третій полк. Потім...


1 Де штаб батальйону? (Нім.)

2 Всі назад, усі назад! Напрям на видолинок, по одному! (Нім.)


Його вже ніхто не слухав, бо Швейк з Ванеком грали в «довгий мар’яж», кухар-окультист з офіцерської кухні писав докладного листа своїй жінці, яка за його відсутності почала видавати новий теософський журнал. Балоун дрімав на лавці, і телефоністові Ходоунському не залишилося нічого іншого, тільки повторювати: «Так, цього я не забуду...»

Він підвівся й пішов асистувати картярам.

— Ти б мені хоч люльку запалив, — сказав Швейк дружньо до Ходоунського, — коли вже вирішив асистувати. «Довгий мар’яж» куди важливіша річ, ніж ця війна і та ваша ідіотська пригода на сербському кордоні... Ну й зробив я дурницю тут, хоч сам собі по морді дай. І чого було не почекати ще хвилину з тим королем, а тепер би я витяг валета. Ну й дурень же я.

Кухар-окультист тим часом закінчив свого листа і перечитував його, явно вдоволений, як він його гарно склав, спритно обійшовши військову цензуру:

«Дорога дружино!

Коли одержиш ці рядки, я буду вже кілька днів у поїзді, бо ми від’їздимо на фронт. Це мене не дуже тішить, бо в поїзді мушу сидіти склавши руки. Яка кому з мене користь, коли в нашій офіцерській кухні не вариться, а їжу ми дістаємо на станціях. Я так радо був би приготував для наших панів офіцерів під час переїзду через Угорщину сегединський гуляш, але нічого не вдієш. Можливо, коли приїдемо вже до Галичини, я матиму нагоду приготувати справжню галицьку «шоулю» — тушковану гуску, начинену кашею або рисом. Повір, дорога Геленко, я докладаю всіх сил і уміння, щоб нашим панам офіцерам, які так трудяться і мають стільки турбот, зробити щось приємне.

Мене з полку перевели до маршового батальйону. Я цьому дуже радий, бо завжди мріяв хай хоч із скромних припасів, але зробити нашу фронтову офіцерську кухню зразковою. Чи пам’ятаєш, дорога Геленко, як ти, коли я збирався до полку, бажала мені добрих начальників. Твоє бажання здійснилося. Я не маю й найменших підстав нарікати; навпаки, всі офіцери — це наші справжні друзі, а до мене ставляться просто по-батьківському. При першій-ліпшій можливості повідомлю тобі номер нашої польової пошти...»

Той лист був наслідком певних обставин. Між кухарем-окультистом і полковником Шредером, який до цього часу протегував йому, перебіг чорний кіт. На прощальній вечері з офіцерами маршбатальйону через фатальний збіг обставин полковникові Шредеру знову не вистачило рулету з телячих нирок, і полковник відіслав бідолаху кухаря з маршовою ротою на фронт, доручивши полкову офіцерську кухню якомусь нещасному вчителеві з школи сліпих у Кларові.

Кухар-окультист ще раз перебіг оком написане. Воно йому видалося досить дипломатичним, щоб утриматися бодай трохи далі від передових позицій, бо хай би там що казали, але життя є життя, а кухня рятує і на фронті.

Правда, ще до війни, коли він був редактором і видавцем журналу про окультні науки, він написав велику статтю про те, що ніхто не повинен боятися смерті, і статтю про перевтілення душ.

Тепер він підійшов до Швейка і Ванека і почав заглядати до них у карти. Між обома гравцями в цю хвилину зникла різниця у їхніх військових чинах. Грали вже не вдвох, а втрьох, разом з Ходоунським.

Ординарець Швейк грубо лаяв фельдфебеля Ванека:

— Я дивуюся, як ви можете так по-дурному грати. Ви ж бачите, що він грає на ренонсах 1, що в мене немає жодної бубни, а ви не відповідаєте вісімкою й кидаєте, як послідущий йолоп, трефового валета, а той бевзь виграє.

— Стільки вереску через одну програну взятку, — прозвучала чемна відповідь фельдфебеля-рахівника. — Ви самі граєте, як несповна розуму. З пальця, чи що, виссати вам ту бубнову вісімку, коли в мене взагалі бубни немає, а лише крупні піки й трефи! Ех, ви, бордельний завсіднику!

— То ви, хитрюго, повинні були грати тотус 2, — усміхнувся Швейк. — Це зовсім так, як одного разу «У Вальшів» унизу в ресторані один такий недотепа мав тотус, але не користався цим, а весь час відкладав найменші до ренонсу і пасував. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші.


1 Картяр не має права зробити взятки.

2 Картяр повинен зробити всі взятки.


Я й тепер нічого з цього не мав, коли б ви грали тотус, як було й тоді. І ніхто з нас теж нічого б з того не мав: усе йшло б по колу, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольде, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожен, каже, може грати як хоче. Ви б, каже, краще тримали язик за зубами, — він-бо скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Господар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що, мовляв, так і так, що все було в повному порядку. По-перше, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед пивною послизнувся на ожеледі і їхав носом по тротуару, аж поки його не розтовк; ми ж його, боронь боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав «мар’яж» по-шахрайському, ну, а коли ми це виявили, тут уже, ніде правди діти, він так швидко втікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменському, підтвердили і господар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив із себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на «мар’яжі» розумівся, як свиня на апельсинах. Так, отже, хто тепер здає?

— Зіграймо в «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — по двадцять гелерів і по два.

— То краще розкажіть нам, — сказав фельдфебель Ванек, — про перевтілення душ, так як це ви розповідали дівчині в буфеті, коли розбили собі носа.

— Про перевтілення душ я вже чув, — озвався Швейк. — Мені колись теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до тієї самоосвіти, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні Празького промислового товариства. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили. «Просимо, — кажуть, — вашу милість забиратися геть, поки цілі». Бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому вбрався і пішов до Музейної бібліотеки. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цар, коли помер, перетворився у свиню, а коли цю свиню закололи, він перетворився на мавпу, з мавпи — на борсука, а з борсука, нарешті, став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо, хто тільки мав якусь зірочку в петлиці, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимсь іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим, можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні таке переселення душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки змін відбудеться з чоловіком, перше ніж він стане, скажімо, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але й тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тоді душа миттю переселяється в якусь обозну корову, з якої зроблять гуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста...

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, видимо ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з усевидющим оком святої трійці, це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом, на прізвище Штендлер. У нього була якась гудзувата голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за дванадцять років він перебачив багато гудзуватих солдатських голів, але така навіть і в сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди казав фельдфебель, — якби цього року не було маневрів, то ота ваша гудзувата голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймі буде пристрілюватися на ваш ґудзь». Ну й поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків уперед, а потім командував: «Напрям — гудзувата голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько в буфеті розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вистежити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, скандал. Той Штендлер був людина культурна; про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti 1.


1 На гарячому (лат.).


Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, — так сам він оповідав, — ходив потім сам як прибитий. Він завжди розповідав у дуже вишуканому тоні, що не міг уже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам, бувало, від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бувало, з казарми, ось він нас і розважає. «Ось так я, — каже, — бачив ту і ту пані з тим і тим добродієм...» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не покидав смуток. «Скільки я, — скаржився він, — діставав по пиці від обох партнерів; а все ж таки це мене гризло менше, ніж те, що я брав хабарі. Одного такого хабара я не забуду й до смерті. Він голий, вона гола. Було це в готелі, йолопи навіть дверей не замкнули. На дивані не вмістилися, бо обоє були нівроку гладючі, то й вовтузилися на килимі, як кошенята. А килим був такий затоптаний, запорошений і весь у недокурках. Тільки-но я в двері, — обоє схопилися, він став навпроти мене, тримаючи руку, як фіговий листок. А вона обернулася спиною, і я побачив на шкірі відбиток візерунка килима, а до хребта приліпився недокурок. «Пробачте, — кажу, — пане Земеку, я приватний детектив Штендлер з контори Ходоунського, і мій службовий обов’язок зловити вас, на підставі прохання вашої дружини, на гарячому. Ця дама, з якою ви тут маєте недозволені зносини, — пані Гротова». Я ніколи в житті не бачив такого спокійного громадянина. «Дозвольте, — сказав, немовби це само собою розумілося, — я одягнуся. Тут винна лише моя дружина. Вона безпідставною ревнивістю штовхає мене на недозволені стосунки, ображаючи мене як чоловіка безпідставними підозріннями, поговорами і ницим недовір’ям. Звичайно, якщо немає жодного сумніву, що цю ганьбу неможливо приховати... Де ж мої підштанки?» — запитав він спокійно. «На дивані». Натягаючи підштанки, він пояснював далі: «Отже, якщо ганьби не можна приховати, лишається тільки розлучення. Але цим плями не змиєш. Взагалі, розлучення справа дуже серйозна, — говорив він, одягаючись. — Найкраще, коли дружина озброїться терпінням і не дасть приводу для публічного скандалу. А врешті, робіть як хочете, я вас тут залишаю з шановною панею сам на сам». Пані Гротова за той час влізла в постіль, а пан Земек потиснув мені руку і вийшов».

Я вже добре не пам’ятаю, що нам далі розповідав пан Штендлер. Але він вів з тією панею, що лежала на постелі, дуже інтеліґентну розмову, мовляв, подружнє життя не завжди веде просто до брами щастя, і обопільний обов’язок подружжя приборкати хтивість, очистити і одухотворити свою плоть. «Тим часом, — розповідав пан Штендлер, — я поволі почав роздягатися, а коли вже був роздягнений, то зовсім одурів і зробився як дикий олень під час гону, до кімнати ввійшов мій добрий знайомий Стах, теж приватний детектив, з підприємства нашого конкурента, пана Штерна, куди в свою чергу звернувся пан Грот у справі своєї дружини, яка нібито теж із кимось тягається. Цей Стах тільки промовив: «Ага, пан Штендлер з панею Гротовою. Вітаю!» Тихо зачинив за собою двері і вийшов. «Тепер уже все одно, — сказала пані Гротова, — нема чого так квапитися з одяганням, та й біля мене місця досить». — «Мені, вельможна пані, справді йдеться про місце», — відповів я, сам не розуміючи, що говорю. Пам’ятаю тільки, я щось розводився про те, що, коли між чоловіком і жінкою завелися чвари, це позначається також і на вихованні дітей». Далі він розповів нам, як швидко одягся, як дременув і як вирішив зараз же розповісти про все своєму шефові, пану Ходоунському. Але спочатку зайшов підкріпитися, та коли повернувся до контори, по ньому вже віддзвонили, бо, поки він підкріплювався, туди з наказу свого шефа, пана Штерна, зайшов той Стах і завдав удар пану Ходоунському звісткою, якого, мовляв, той має агента в своїй приватній детективній конторі. А Ходоунський нічого кращого не придумав, як швиденько послати по дружину пана Штендлера, хай вона розправиться з ним сама, як належить поквитатися з чоловіком, якого послали для виконання службових доручень, а співробітник з контори конкурента переловлює його «in flagranti». «Відтоді, — завжди говорив пан Штендлер, коли згадував цю історію, — моя голова стала ще гудзуватішою».

— Отже, граємо у «п’ять-десять»?

Поїзд зупинився на станції Мошон. Уже смеркалося, і з вагонів нікого не випустили.

Коли рушили, з одного вагона пролунав гучний спів, немовби співак прагнув заглушити своїм ревом стукіт коліс. Якийсь вояк з Кашперських гір в побожному настрої не своїм голосом оспівував тиху ніч, яка спадала на угорські степи:


Gute Nacht! Gute Nacht!

Allen Müden sei’s gebracht.

Neigt der Tag stille zum Ende,

ruhen alle fleiss’gen Hände,

bis der Morgen ist erwacht.

Gute Nacht! Gute Nacht! 1


— Halt’s Maul, du Elender! 2 — урвав хтось сентиментального співака, і той одразу ж замовк. Його відтягли від вікна.

Але працьовиті руки не відпочивали аж до ранку. Як і в інших в.агонах при світлі свічок, так і тут при світлі невеличкої гасової лампи, що висіла на стіні, грали в «чапари».

Швейк, коли хтось провалювався при «рабуванні» 3, заявляв, що це все ж таки найсправедливіша гра, бо кожний може виміняти собі стільки, скільки схоче.


1 Ніч, іде, день погас, / Втомлені, спочити час! / Хай спочинуть на всім світі / Ваші руки працьовиті, / Поки день не збудить вас. / Ніч іде, спочити час! (Нім.)

2 Заткни пельку, йолопе! (Нім.)

3 «Рабувати» — означає брати козирну карту, покладену під колоду після роздачі карт усім гравцям. Хто «рабував», був зобов’язаний зробити певну кількість взяток.


— Граючи в «чапари», — пояснював Швейк, — примусово «рабують» лише туза або сімку, зате гравець, у разі потреби, має право зразу спасувати. Інші карти «рабувати» не обов’язково. Це вже можеш робити на свій ризик.

— Граймо в «здоров’ячко», — запропонував Ванек, і всі погодилися.

— Чирвова сімка! — оголосив Швейк, знімаючи карти. — Кожен по п’ятачку, і роздавати по чотири карти. Швидше. Бодай хоч трохи пограємо.

На всіх обличчях відбивалося таке вдоволення, немовби не було ніякої війни й вони їхали не в поїзді, який віз їх на фронт на великі криваві битви і різанину, а сиділи в якійсь празькій кав’ярні біля картярських столиків.

Після однієї партії Швейк сказав:

— Я ризикнув грати, не маючи в руках нічого путнього, я не думав, що, міняючи всі чотири карти, дістану туза. Куди ви прете з королем? Я вашого короля тузом.

В той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими.






* * *


В штабному вагоні, де сиділи офіцери маршового батальйону, відколи вирушили, панувала дивна тиша. Більшість офіцерів заглибилися в читання невеличкої книжки в коленкоровій оправі з написом: „Die Sünden der Väter“. Nowelle von Ludwig Ganghofer“ 1. І всі одночасно вивчали сторінку сто шістдесят першу. Командир батальйону капітан Саґнер стояв біля вікна й тримав цю саму книжку, також розгорнену на сторінці сто шістдесят першій.


1 «Гріхи батьків». Роман Людвіга Ганггофера (нім.).


Він дивився на краєвид і розмірковував, як би це найзрозуміліше. пояснити всім, що треба робити з тією книжкою. Все це було строго секретно.

А офіцери, тим часом роздумували над тим, що полковник Шредер таки зовсім з’їхав з глузду. Він уже давно був трохи «теє», але ніхто не передбачав, що він схибнеться так зненацька. Перед відходом поїзда Шредер наказав скликати офіцерів на останню нараду, де й повідомив їх, що кожний одержить по книжці „Die Sünden der Väter“ Людвіга Ганггофера і що ці книжки він уже наказав віднести до батальйонної канцелярії.

— Панове, — промовив полковник надзвичайно таємничим тоном, — ніколи не забувайте сторінки сто шістдесят першої.

І от, заглибившись у зміст цієї сторінки, вони не могли добрати анічогісінько. На цій сторінці якась Марта підійшла до письмового столу, взяла звідтіля якусь роль і вголос розмірковувала, що глядачі мусять співчувати героєві. Потім на цій сторінці з’явився якийсь Альберт, Він безперестану жартував, намагався говорити дотепно, але без зв’язку з попередньою невідомою дією це звучало так по-дурному, що надпоручник Лукаш від люті аж мундштук перекусив.

«Збожеволів дідок, — думали всі. — Йому вже кінець. Тепер його переведуть у військове міністерство».

Грунтовно обміркувавши все, капітан Саґнер відійшов од вікна. Великого педагогічного таланту він не мав і тому витратив так багато часу, поки склали план лекції про значення сто шістдесят першої сторінки.

Починаючи промову, він звернувся до офіцерів із словами „meine Herren“ 1, як це робив дідуган полковник, хоч раніше, до від’їзду, говорив їм „Kameraden“ 2.

— Also, meine Herren. — Саґнер почав доповідати, що вчора ввечері одержав від полковника інструкцію щодо сторінки сто шістдесят першої в книжці „Die Sünden der Väter“ Людвіга Ганггофера. — Also, meine Herren, — промовляв він урочисто, — перед нами абсолютно секретна інформація щодо нової системи шифрування польових депеш.

Кадет Біґлер витяг блокнот і олівець і промовив надзвичайно запобігливим тоном:

— Я готовий, пане капітане!

Всі глянули на цього дурня, ретельність якого в школі однорічників межувала з ідіотизмом. В армію він пішов добровільно і при першій нагоді, коли командир школи однорічників знайомився з сімейним станом своїх слухачів, доповів, що його предки писалися у минулому Бюглер фон Лейтгольд і на їхньому гербі було зображення крила чорногуза з риб’ячим хвостом.

Відтоді це й прилипло до кадета як прізвисько «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом». Біґлер з самого початку був усім антипатичний, і на кожному кроці з нього глумилися, тим більш що той герб аж ніяк не гармоніював із скромною професією його батька, який чесно торгував заячими й кролячими шкурками. Біґлера безжалісно висміювали, хоч цей романтичний ентузіаст сумлінно намагався перетравити всю військову науку і вибитися на перше місце своєю наполегливістю. Він не тільки зубрив те, що вимагалось за програмою, а чим далі, тим більш забивав собі голову вивченням праць про воєнне мистецтво та історію воєн.

Він завжди заводив про це розмову, поки йому не втирали носа і не садовили на своє місце. В колі офіцерів він прирівнював себе до вищих військових чинів.

— Sie, Kadett 3, — сказав капітан Саґнер, — поки я не дозволю вам говорити, — мовчіть! Вас ніхто ні про що не питає. Ви просто на диво мудрий вояка. Я вам подаю зовсім секретні інформації, а ви записуєте їх у свій блокнот. Якщо загубите його, вас чекає польовий суд.


1 Панове (нім.).

2 Товариші (нім.).

3 Ви, кадете (нім.).


До всього кадет Біґлер мав ще одну погану звичку: завжди намагався всілякими відмовками переконати кожного в тому, що в нього лише найкращі наміри.

— Насмілюсь доповісти, пане капітане, — відповів він, — якби блокнот випадково й загубився, то однаково ніхто нічого не розчовпає з моєї писанини, бо я стенографую, і моїх скорочень ніхто не розбере. Я користуюся англійською системою стенографії.

Всі зневажливо глянули на нього, а капітан Саґнер махнув рукою і вів далі:

— Я вже згадував про новий спосіб шифрування депеш на фронті. Можливо, ви й не зрозуміли, чому з цілої новели Людвіга Ганггофера „Die Sünden der Väter“ була вибрана саме сто шістдесят перша сторінка. Це, панове, ключ до нової шифрувальної системи, впровадженої на основі останнього розпорядження штабу корпусу армії, до якого ми належимо. Як вам відомо, існує багато методів шифрування важливих польових інформацій. Найновіший, який ми вживаємо, це додатковий цифровий метод. А тому відпадають вручені вам штабом іще минулого тижня шифри й ключі до них.

— Система ерцгерцоґа Альбрехта, — пробурмотів собі під ніс доскіпливий кадет Біґлер, — 8922-R, запозичена в Гронфельда.

— Нова система дуже проста, — лунав по вагону капітанів голос. — Я особисто дістав від пана полковника другий том і інформацію. Ми, наприклад, маємо дістати наказ: „Auf der Kote 228 Maschinengewehrfeuer linksrichten“ 1. У цьому випадку одержуємо таку телеграму: „Sache — mit — uns — das — wir — aufsehen — in — die — versprachen — die — Martha — dich — das — ängstlich — dann — wir — Martha — wir — den — wir — Dank — wohl — Regiekollegium — Ende — wir — versprachen — wir — gebessert — versprachen — wirklich — denke — Idee — ganz — herrscht — Stimme — letzten“ 2.


1 На висоті 228 вогонь кулеметів направити ліворуч (нім.).

2 Незв’язані німецькі слова, вирвані з тексту, без жодного змісту.


Отже, надзвичайно просто, без зайвих комбінацій. Зі штабу телефоном у батальйон, з батальйону телефоном у роту. Командир, діставши цю шифровану депешу, розв’яже її ось як: візьмімо книжку „Die Sünder der Väter“, розгорнімо на сторінці сто шістдесят першій і починаймо зверху на попередній сто шістдесятій сторінці шукати слово „Sache“. Прошу, панове! Вперше слово „Sache“ знаходимо на сторінці сто шістдесятій, у порядку речень воно є п’ятдесят друге. Отже, на протилежній сто шістдесят першій сторінці відрахуємо п’ятдесят дві літери згори. Зверніть увагу, що це «А». Наступне слово у депеші „mit“. На сторінці сто шістдесятій це сьоме слово, воно відповідає сьомій літері на сторінці сто шістдесят першій, літері „u“. Далі йде „uns“, це — будь ласка, уважно слідкуйте за мною, — вісімдесят восьме слово. Воно відповідає вісімдесят восьмій літері на протилежній сторінці, або інакше — літері „f“. Ми таким чином склали слово „auf“. І так продовжуємо, аж поки розшифруємо наказ: «На висоті двісті двадцать вісім направити кулеметний вогонь ліворуч». Надзвичайно хитро придумано, панове. Все дуже просто і разом з тим неможливо розшифрувати без ключа — сто шістдесят першої сторінки книги Людвіга Ганггофера „Die Sünder der Väter“.

Всі мовчки переглядали злощасні сторінки і серйозно над ними замислилися. Якусь хвилину панувала тиша, аж нараз кадет Біґлер стурбовано вигукнув:

— Herr Hauptmann, ich melde gehorsam: Jesus Maria! Es stimmt nicht! 1


1 Пане капітане, насмілюся доповісти: Ісусе, Маріє, щось не те! (Нім.)


І справді, виходило щось дуже загадкове.

Хоч як усі намагалися, ніхто, крім капітана Саґнера, не знайшов на сторінці сто шістдесятій потрібних слів, а на протилежній, сто шістесят першій сторінці, якою починався ключ, відповідних літер.

— Meine Herren! — почав заникуватися капітан Саґнер, коли переконався, що розпачливий вигук кадета Біґлера відповідає правді. — Що ж це таке трапилося? В моєму „Die Sünden der Väter“ Ганггофера є, а у вашому немає?

— Дозвольте, пане капітане, — знову промовив кадет Біґлер, — насмілюся звернути увагу вашу на те, що роман Людвіга Ганггофера у двох томах. Будь ласка, погляньте на титульну сторінку і переконаєтеся, що це роман у двох томах. У нас перший том, а у вас — другий, — провадив прискіпливий кадет Біґлер. — Адже ясно як божий день, що наші сто шістдесята і сто шістдесят перша сторінки не відповідають вашим. У нас зовсім інший текст. Перше слово розшифрованої телеграми повинно бути „auf“, а в нас вийшло „Heu“ 1.


1 Сіно (нім.).


Тепер усім стало ясно, що Біґлер не такий уже й дурень.

— Я одержав другий том у штабі бригади, — сказав капітан Саґнер. — Очевидно, тут сталася якась помилка. Пан полковник замовив для вас перший том. Здається, — казав він так, немовби для нього все було ясно і зрозуміло ще до того, як він почав свою лекцію про надзвичайно простий спосіб шифрування, — в штабі бригади щось переплутали. Полк не повідомили, що йдеться про другий том, і тому так вийшло.

Кадет Біґлер тим часом переможно поглядав на всіх. Поручник Дуб пошепки сказав надпоручникові Лукашеві, що «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом» здорово проїхалося по Саґнеру, краще вже й не можна.

— Дивний випадок, панове, — знову заговорив капітан Саґнер, зав’язуючи розмову, щоб якось порушити неприємну тишу. — В бригадній канцелярії сидять обмежені люди.

— Насмілюся зауважити, — ще раз вискочив невтомний кадет Біґлер, якому захотілося похвалитися своєю мудрістю, — такі речі суто секретного характеру не повинні були з дивізії надходити через канцелярію бригади. Інформації, що стосуються найбільш секретних справ армійського корпусу, треба передавати строго секретним циркуляром лише командирам дивізій, бригад і полків. Я знаю системи шифрів, якими користувалися під час воєн за Сардінію і Савойю, під час англо-французької облоги Севастополя, під час «боксерського повстання» в Китаї і за останньої російсько-японської війни. Всі системи передавались...

— Нас це турбує, як торішній сніг, кадете Біґлере, — сказав капітан Саґнер з виразом невдоволення і презирства. — Безсумнівне одне: система, про яку ми говорили і яку я вам тут пояснював, це не тільки одна з найкращих, але, можемо сміливо сказати, й одна з неперевершених. Хай тепер зашмарканці з усіх відділів контррозвідки ворожих штабів не тратять дарма сили. Вони здохнуть, а не прочитають нашого шифру. Це щось зовсім нове. Таких шифрів іще ніколи не бувало. Наполегливий кадет Біґлер багатозначно кашлянув.

— Насмілюсь, пане капітане, — сказав він, — звернути вашу увагу на книжку Керікгоффа про військове шифрування. Цю книжку кожен може замовити у видавництві «Військова енциклопедія». Там, пане капітане, докладнісінько описано метод, про який ви нам розповідали. Винахідником його був полковник Кірхер, він служив за Наполеона Першого в саксонських військах. Метод шифрування словами — це метод Кірхера, пане капітане. Кожне слово телеграми розшифровується на протилежній сторінці ключа. Метод був удосконалений поручником Флейснером у його книжці „Handbuch der militärischen Kryptographie“ 1, яку кожен може собі купити у видавництві Військової академії у Вінер-Нейштадті. Будь ласка, пане капітане. Кадет Біґлер сягнув до валізки, витяг звідти книжку, про яку щойно говорив, і вів далі: — Флейснер подає цей самий приклад. Ви всі можете в цьому переконатися. Ось він:

Телеграма: „Auf der Kote 228 Maschinengewehrfeuer linksrichten“.

Ключ: Ludwig Ganghofer „Die Sünder der Väter“. Zweiter Band.

А тепер, прошу, погляньте далі. Шифр „Sache — mit — uns — das — wir — aufsehen — in — die — versprachen — die — Martha...“ і так далі. Точнісінько, як ми чули хвилину тому.


1 «Підручник військового тайнопису» (нім.).


Хто міг заперечити? Шмаркате «Чорногузове крило з риб’ячим хвостом» мало рацію.

В штабі армії хтось із панів генералів полегшив собі роботу. Розгорнув книгу Флейснера про військове шифрування, і справа готова.

Під час цієї розмови надпоручник Лукаш намагався подолати якесь душевне хвилювання. Кусав губи, хотів щось сказати, але врешті почав говорити зовсім не те, що збирався.

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Бруку-на-Лейті вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би такий шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилося б і сліду. Практичного значення це не має. Капітан Саґнер дуже неохоче притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю й чекаємо. А що шифри міняються, це також правда.

Капітан Саґнер відступав по всій лінії.

— У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не досить досконалі й невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як замішання, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилину, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми в Рабі, meine Herren! Солдати дістануть тут по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку. — Саґнер подивився на маршрут. — О четвертій дванадцять від’їжджаємо, о третій п’ятдесят вісім всі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі... Zugsweise, Direktion Verpflegungsmagazin № 6 2. Контроль над роздаванням продуктів покладається на кадета Біґлера.


1 Взводами, напрям — склад № 6 (нім.).


Всі поглянули на кадета Біґлера, немов попереджуючи: «Доведеться тобі, шмаркачу, витримати бій».

Але старанний кадет Біґлер витяг уже з валізки аркушик паперу, лінійку, розкреслив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав питати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з них не знав цього напам’ять, вони могли подати Біґлерові потрібні цифри тільки згідно з неясними записами у своїх блокнотах.

Капітан Саґнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він згорнув книжку і зауважив:

— А цей Людвіг Ганггофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вистрибнув із штабного вагона і попрямував до Швейка.






* * *


Швейк і його товариші вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати: йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи. Тепер гірше, ніж за панщини. Раніше в армії було не так. Його дідусь, який живе на утриманні в своїх дітей, розповідав, що у війну шістдесят шостого року офіцери ділилися з солдатами і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш, якогось молодого дідуся, — сказав він, чемно, коли приїхали до Раба. — Твій дідусь пам’ятає лише війну в шістдесят шостому році, а ось дідусь одного мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе в наймити. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, який служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже: «Залишимо цю потвору тут, якого біса підриватися». А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень, і край! Дідусь Роновського тільки й сказав йому: «Ти, шмаркачу, я старий відставний солдат». За тиждень він дістав повістку і мусив знову вирушити до Італії на військову службу. Пробув дідусь іще там десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник раніше помер.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, йдіть-но сюди, — сказав він. — Облиште це ідіотське патякання, а краще ідіть поясніть мені одну справу.

— Вже йду, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте.

Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимсь чудернацьким поглядом.

У надпоручника Лукаша на лекції капітана Саґнера, яка завершилася такою невдачею, виявився певний детективний хист: розв’язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось особливих розумових комбінацій, бо за день до від’їзду Швейк йому доповів: «Пане обер-лейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії».

Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паровоза, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з боєприпасами, Лукаш прямо запитав:

— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам’ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по двадцять гелерів і за кожну гуску стільки ж.

— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна залишитися в таємниці від Швейка, щоб той негідник ні про що не дізнався.

— Ви знаєте Ганггофера?

— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.

— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.

— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодним німецьким письменником особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Владислава Гаєка з Домажлиць. Він був редактором «Світу тварин», і я йому продав звичайнісінького дворнягу за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі реготалися, а він плакав і платив за всіх присутніх, І ми мусили йому співати:


Домажлицька брама

Дуже гарна стала.

Хто цю браму малював,

Той дівчаток милував,

Та його давно немає,

Вже в землі відпочиває.


— Швейку, ви ж не в театрі. Горлаєте, як оперний співак, — злякано засичав надпоручник Лукаш, коли Швейк проспівав останній рядок. — Я вас не про це питаю: я хотів тільки знати, чи ви зауважили, що ці книжки, про які ви мені згадували, написав Ганггофер. Так що ж сталося з тими книжками? — люто вибухнув надпоручник.

— З тими, що я приніс із полкової канцелярії до батальйону? — замислено спитав Швейк. — Їх справді написав той, про якого ви мене питали, чи я, пане обер-лейтенанте, не знайомий з ним. Я дістав телефонограму прямо з полкової канцелярії. Вони, мабуть, хотіли ці книжки відіслати до батальйонної канцелярії, але там нікого не було, навіть чергового, бо перед від’їздом на фронт усі мусили бути в буфеті, адже ніхто не знає, чи доведеться там сидіти ще коли-небуть. І вони там, кажу, пане обер-лейтенанте, сиділи, сиділи й пили. По телефону ніде — ні там, ні в інших маршових ротах — не змогли нікого зловити. Отже, пам’ятаючи, що ви мені як ординарцеві наказали чергувати біля телефону, поки нам не приділять телефоніста Ходоунського, я сидів і чекав, аж поки й на мене прийшла черга. В полковій канцелярії лаялися, мовляв, нікуди не можна додзвонитися, а одержано телефонограму, щоб маршова батальйонна канцелярія забрала в полковій канцелярії якісь книжки для панів офіцерів з маршового батальйону. А я ж, пане обер-лейтенанте, знаю, що на воєнній службі треба діяти швидко, то я й протелефонував до полкової канцелярії, мовляв, я сам ці книжки заберу й віднесу до батальйонної канцелярії. Дали мені там тих книжок цілий лантух, насилу я його допер до нашої ротної канцелярії. Там я ці книжки переглянув. І ось тоді в мене виникла думка. Фельдфебель-рахівник з полкової канцелярії мені сказав, нібито, згідно з телефонограмою до полку, в батальйоні знають, що їм з цих книжок належить вибрати, котрий саме том, бо всі ці книжки, треба вам знати, були в двох томах. Перший том окремо, другий том окремо. Я ще ніколи так не сміявся, як тоді, бо я перечитав дуже багато книжок, але ще ніколи не починав читати з другого тому. А той мені ще раз повторяв: «Ось тут перші томи, а тут — другі. Котрий том панове офіцери повинні читати, вони вже знають». Я вирішив, що вони усі там перепилися, бо коли читати книжку спочатку, то треба починати з першого тому, ми ж не євреї і не читаємо задом наперед. Та ще такий роман, який я приніс про «Sünden der Väter». Я, треба сказати, вмію і по-німецькому. Того ж то я у вас питав, пане обер-лейтенанте, по телефону, коли ви повернулися, а я вам доповідав про ці книжки, чи, бува, на війні не пішло все догори ногами і чи не читають тепер книжок у зворотному порядку, спершу другий, а пізніше перший том. А ви мені сказали, нібито я п’яна худобина, коли не знаю, що й в «Отче наш» спочатку іде «отче наш», а потім «амінь». Вам недобре, пане обер-лейтенанте? — співчутливо спитав Швейк, коли зблідлий надпоручник Лукаш ухопився за сходинку, що вела до котла погаслого локомотива.

На блідому обличчі надпоручника не було ніякого виразу люті. Воно було скоріш розпачливо безнадійне.

— Далі, далі Швейку, це все байдуже, мені вже краще...

— Отож, кажу, — звучав на порожніх коліях лагідний Швейків голос, — і я був такої самої думки. Одного разу я купив кривавий роман про Рожа Шаваню з Баконського лісу, а там бракувало першої частини, і я мусив здогадуватися про те, що було спочатку, бо навіть і в такій розбійницькій історії без першої частини не обійтися. Тому мені було цілком ясно, що це власне, було б зайве, коли б панове офіцери почали читати спершу другий том, а потім уже перший, та як по-дурному виглядало б з мого боку, якби передав я в батальйон те, що мені говорили в полковій канцелярії: мовляв, пани офіцери самі знають, котрий том їм треба читати. Мені взагалі, пане обер-лейтенанте, вся ця історія з книжками видавалася страшно дивовижною і загадковою. Я знав, що панове офіцери взагалі мало читають, а коли шумить воєнна буря...

— Лишіть, Швейку, при собі ваші дурниці, — простогнав надпоручник Лукаш.

— Адже я, пане обер-лейтенанте, одразу ж тоді запитав вас по телефону, чи не бажаєте обидва томи зразу. А ви мені відповіли, точнісінько як тепер, щоб я ці дурниці лишив при собі, мовляв, нам тільки й бракувало, що тягатися з якимись там книжками. То я й подумав: якщо ваша думка така, то й решта панів офіцерів мусить, певне, так само на це дивитися. Я порадився в цій справі з нашим Ванеком, адже той має вже фронтовий досвід. Він сказав, нібито спочатку кожний з панів офіцерів думав, що війна — це якась забавка, і віз на фронт цілу бібліотеку, мов на дачу. Офіцери дістали від ерцгерцоґинь у подарунках на фронт навіть повні збірки творів різних поетів, так що денщики гнулися під ними в дугу і проклинали той день, коли на світ народилися. Ванек казав, буцімто такі книжки на фронті зовсім не були придатні для куріння, бо були друковані на дуже гарному цупкому папері, а в сортирі собі такими віршами, пробачте на слові, пане обер-лейтенанте, весь зад обдереш. На читання не залишалося часу, бо весь час треба було тікати й усе кидати. Потім уже виробився такий звичай, що, як тільки загримить перша гармата, денщик одразу ж викидав геть усі книжки для читання. Після того, що я почув, мені хотілося, пане обер-лейтенанте, ще раз узнати вашу думку, і коли я вас запитав по телефону, що зробити з тими книжками, ви сказали, коли вже якийсь біс улізе до моєї пришелепуватої макітри, то я не відчеплюся доти, аж поки не дістану гарненько по пиці.

Так ото я, пане обер-лейтенанте, і відніс до батальйонної канцелярії лише перші томи з того роману, а другий том залишив тимчасово у нашій ротній канцелярії. Я мав добрий намір: хай, думаю, панове офіцери прочитають перший том, а тоді їм видадуть другий, як роблять у бібліотеках. Та раптом прийшов наказ їхати і телефонограма цілому батальйону: усі зайві речі здавати до полкового складу. То я ще запитав Ванека, чи вважає він другий том роману зайвим. А він мені сказав, що після сумного досвіду в Сербії, Галичині й Угорщині ніяких книжок для розваги на фронт не возять. Корисними є лише скриньки в містах, куди для солдатів складають прочитані газети, бо в газетний папір добре загортати тютюн або сіно, що їх солдати курять в окопах. У батальйоні вже роздали перші томи роману, а другі ми віднесли до складу. — Швейк замовк, але за хвилину додав: — Скільки всякої всячини в тому складі, пане обер-лейтенанте. Там навіть є циліндр будейовицького регента, в якому він з’явився до полку після мобілізації.

— От що я вам, Швейку, скажу, — тяжко зітхнувши, промовив надпоручник Лукаш. — Ви взагалі не уявляєте собі наслідків своїх учинків. Мені вже самому собі гидко називати вас ідіотом. Для вашого ідіотизму взагалі немає назви. Коли я вам скажу: ідіот, — то це для вас дуже ласкаве ім’я. Ви встругнули щось жахливе. Всі найстрашніші ваші злочини, відколи я вас знаю, — в порівнянні з цим останнім просто ангельська музика. Якби ви, Швейку, знали, що ви наробили... Але ви про це ніколи не довідаєтеся... А якщо, можливо, колись зайде розмова про ці книжки, то хай вас бог боронить ляпнути, що я говорив вам по телефону про другий том... Якщо колись почнуть говорити, як це, власне, сталося з першим і другим томами, то ви й вухом не ведіть. Ви ні про що не знаєте, нічого не чули, нічого не пам’ятаєте. І боронь боже вас заплутати мене до чогось. Пам’ятайте тоді...

Надпоручник Лукаш говорив таким тоном, немов у нього була гарячка. Ту мить, коли він замовк, Швейк використав для невинного запитання:

— Насмілюсь прохати пробачення, пане обер-лейтенанте, але чому я ніколи не довідаюся, що я таке страшне встругнув? Я, пане надпоручнику, наважився про це запитати лише для того, щоб у майбутньому вберегтися від подібної історії, бо ми, як кажуть, учимося на своїх помилках. Ось, наприклад, ливарник Адамець з Даньковки, той, що помилково випив соляну кислоту.

Швейк не докінчив, бо надпоручник Лукаш перервав його приклад з життя словами:

— Ви, дурний бовдуряко! Я вам нічого не збираюся пояснювати. Лізьте знов у вагон і скажіть Балоунові, щоб він, коли приїдемо до Будапешта, приніс мені в штабний вагон якусь там булку і той паштет із печінки, що на споді чемодана, загорнений у станіоль. А Ванекові скажіть, що він дурний лошак. Я тричі просив дати мені точні відомості, скільки в нас людей. Сьогодні це мені було конче потрібно, але я мав тільки старі відомості з минулого тижня.

— Слухаюсь, пане обер-лейтенанте! — вигукнув Швейк і, не кваплячись, почвалав до свого вагона.

Надпоручник Лукаш, ідучи поміж коліями, сам собі докоряв: «Все ж таки треба було йому вцідити пару разів у пику, а я розмовляю з ним, як зі своїм приятелем».

Швейк поважно вліз до свого вагона. Він відчував повагу до своєї особи. Адже не кожного дня вдається встругнути щось таке жахливе, що навіть сам не смієш довідатися про це.






* * *


— Пане фельдфебелю, — сказав Швейк, коли вже сидів на своєму місці. — Пан обер-лейтенант Лукаш, як мені здається, сьогодні, мабуть, у дуже доброму настрої. Він наказав мені передати вам, що ви лошак, бо пан обер-лейтенант уже тричі просив вас подати йому точні відомості про кількість людей.

— Господи боже, — розсердився Ванек. — Ох, і натру ж я пики тим взводним. Хіба ж я винен, що кожний взводний — ледащо, робить, що йому заманеться, і не надсилає відомостей про кількість людей у взводі. Не з пальця ж мені їх висмоктувати? Ось які порядки в нашій роті! Таке може статися тільки в одинадцятій маршовій. Я передчував це, я так і знав. Ані хвилини не сумнівався, що в нас непорядки. Одного дня в кухні бракує чотири порції, другого — знову-таки три зайві. Хоча б ці гультяї принаймні дали мені знати, хто лежить у лазареті. Ще минулого місяця в списках у мене значився Нікодем, і лише при виплаті грошей я довідався, що той Нікодем помер ще в Будейовицях у лазареті від скоротечних сухот. А для нього регулярно відпускалося постачання. Ми навіть одержали форму для нього, але бозна-куди вона поділась. А потім ще пан надпоручник каже мені, нібито я баран. Він сам не вміє як слід стежити за порядком у своїй роті.

Фельдфебель Ванек схвильовано ходив по вагону.

— Якби я був командиром роти, у мене всі ходили б як по шнурочку. Я б усе точно знав про кожного солдата. Взводні мусили б мене двічі на день інформувати про кількість людей. Та ба, коли наші старшини ні до чого не здатні. І гірший за всіх взводний Зіка. Все йому хихоньки та хахоньки. Я його, скажімо, повідомляю, що Коларжіка з його роти відкомандировано до обозу, а він знову другого дня подає мені ту ж саму кількість людей, немовби Коларжік і далі вилежується собі в його взводі. І таке повторюється день у день, а потім я ще й лошак. Такими манерами, пане надпоручнику, не здобудете друзів. Ротний фельдфебель — це вам не якийсь єфрейтор, яким кожен може підтерти собі...

Балоун, який прислухався, роззявивши рота, вимовив замість Ванека те вишукане слівце, яке той мав сказати, — видно, бажав цим самим також утрутитися в розмову.

— А ви до цього не пхайтесь, — розлютився фельдфебель-рахівник.

— Слухай, Балоуне, — згадав Швейк, — пан обер-лейтенант наказав тобі, як тільки приїдемо до Пешта, принести йому у вагон якусь булочку і паштет з печінки, в станіолі, що лежав на споді надпоручникової валізи.

Велетень Балоун одразу ж знітився, розпачливо опустив свої довгі, як у шимпанзе, руки, згорбив спину і в такій позі сидів досить довго.

— Немає його вже, — сказав він тихим, розпачливим голосом, дивлячись на брудну підлогу вагона. — Немає. — повторив він уривчасто, — я думав... я його перед від’їздом розгорнув, я його понюхав... чи він не зіпсувався. Я його покуштував! — вигукнув він з таким щирим розпачем, що всім усе стало ясно.

— Ви його зжерли разом із станіолем, — сказав фольдфебель Ванек і зупинився перед Балоуном дуже вдоволений: йому вже не потрібно було доводити, що не лише він лошак, як казав надпоручник, бо ясно, що причина коливання кількісного складу «X» має свої глибші корені в інших «лошаках». Тепер розмова, на превелике задоволення Ванека, точилася навколо ненажерливого Балоуна, навколо нової трагічної події. Ванекові закортіло сказати Балоунові щось неприємно-повчальне, але його випередив кухар-окультист Юрайда. Відклавши свою улюблену книжку — переклад староіндійських сутр «Прагна параміта», — він звернувся до пригніченого Балоуна, який зовсім знітився під тягарем долі:

— Ви, Балоуне, повинні стежити за своєю поведінкою, аби не втратити довіри до себе самого і до своєї долі. Ви не повинні приписувати на свій рахунок того, що є заслугою інших. Щоразу, коли перед вами стане проблема, подібна до тієї, яку ви зжерли, запитайте самого себе: «В якому відношенні до мене перебуває паштет із печінки?»

Швейк визнав за потрібне доповнити це зауваження життєвим прикладом:

— Ти мені, Балоуне, сам недавно розповідав, що у вас будуть різати й коптити свиню і що, як тільки ми будемо вже на місці і ти узнаєш номер польової пошти, тобі зараз же вишлють кавалок шинки. Уяви собі тепер, що цю шинку польова пошта приставила до нашої роти, а ми обидва з паном фельдфебелем урізали з неї по шматочку. І це нам так сподобалося, що ми відрізали ще по шматочку, аж поки з тією шинкою не сталося так, як з одним моїм знайомим листоношею — Козлом. Він хворів на костоїду, і йому спочатку відрізали ногу до кісточки, потім до коліна, далі стегно, і якби він вчасно був не помер, його б стругали, як поламаний олівець. Уяви собі тепер, Балоуне, що ми б ум’яли твою шинку так, як ти умегелив панів обер-лейтенантів паштет.

Велетень Балоун засмучено поглянув на всіх.

— Лише завдяки моїм старанням і моїм заслугам, — сказав фельдфебель-рахівник Балоунові, — ви залишилися денщиком у пана обер-лейтенанта. Бо вас хотіли перевести в санітари, і носили б ви поранених з поля бою. Під Дуклею наші санітари вирушали тричі за одним пораненим прапорщиком, що був поранений у живіт перед дротяними загорожами, і всі вони там залишилися — всі дістали кулі в голови. Лише четвертій парі санітарів пощастило його винести з-під вогню, але, поки його донесли на перев’язочний пункт, прапорщик віддав богові душу.

Балоун не втримався і голосно захлипав.

— І як тобі не соромно? — зневажливо сказав Швейк. — Отакий з тебе вояк?

— Коли ж я не створений для війни, — забідкався Балоун, — правда, я ненажера ненажерливий, але це тому, що мене вирвали з пристойного життя. Це в нас таке в роду. Небіжчик татуньо в Протівіні заклався в корчмі, що з’їсть за одним присідом п’ятдесят сардельок та дві хлібини, і виграв. А я одного разу на заклад з’їв чотири гуски і дві миски кнедлів з капустою. Дома не раз, було, по обіді заманеться мені чимось закусити, ото йду до комори, вріжу шматок м’яса, пошлю по дзбанок пива і змахну кілограмів зо два шинки. Був у нас старий наймит Вомеля, так той завжди мене повчав, щоб я не дуже цим пишався і трохи скромніше їв, бо він, мовляв, пам’ятає, як його дідусь давно колись оповідав про одного такого ненажеру. Вибухла, каже, якась війна, і вісім років підряд нічого не родило. Люди пекли хліб із соломи і лляної макухи, а коли могли до молока накришити трохи сиру, бо не мали хліба, то це вже було велике свято. І той ненажера селянин на самому початку голоду за тиждень умер, бо його шлунок не звик до такого голоду... — Балоун підвів своє засмучене обличчя: — Але я сподіваюся, що господь бог хоч і карає людей, але все ж таки їх не залишить.




— Господь бог сотворив ненажер, то він і подбає про них, — зауважив Швейк. — Тебе вже раз прив’язували, а тепер ти заслуговуєш, щоб тебе послали на передову лінію. Коли я був денщиком у пана обер-лейтенанта, то він у всьому на мене покладався. Йому ніколи й на думку не спадало, щоб я міг щось у нього зжерти. Коли видавали щось зверх норми, він мені завжди казав: «Залишіть це собі, Швейку», — або: «Я без цього можу жити, дайте-но сюди шматочок, а з рештою робіть що хочете».

А коли ми жили в Празі, пан обер-лейтенант іноді посилав мене по обід до ресторану, то, аби він не подумав, що я половину зжер, я сам із останніх своїх грошей, коли мені порція здавалася малою, купував ще одну, щоб пан обер-лейтенант наївся й нічого поганого про мене не подумав. Але одного разу він про це довідався. Я завжди приносив йому з ресторану меню, а він уже там собі сам щось вибирав. Того дня вибрав фаршироване голуб’ятко. Мені дали половинку, а я подумав, що пан обер-лейтенант може запідозрити, чи не з’їв я, бува, другу половину сам. То я за свої гроші купив йому ще одну порцію. Було того стільки, що пан обер-лейтенант Шеба, який того дня шукав, де б пообідати, і приблудився саме на обід у гості до мого надпоручника, також по-справжньому наївся. Напхався і каже: «Ти мені не кажи, що це одна порція. У цілому світі ти на меню не дістанеш цілого начиненого голуба. Якщо стрельну сьогодні якісь грошенята, то пошлю до того твого ресторану по обід. Скажи щиро, це подвійна порція?» Обер-лейтенант покликав мене за свідка, що дав мені гроші лише на одну-однісіньку порцію, бо ж він не знав, що сьогодні в нього будуть гості. Я потвердив це. «Ось бачиш, — сказав мій обер-лейтенант. — Але це ще нічого. Позавчора Швейк приніс мені на обід аж двоє гусячих стегенець. Можеш собі уявити: юшка з локшею, волова печеня з анчоусовою підливою, двоє гусячих стегон, кнедлів і капусти аж під саму стелю, та ще й налисники».

— Ц-ц, ну й ну-у-у! Бодай тебе раз та ще раз, — облизнувся Балоун.

Швейк вів далі:

— Отут-то я й попався. Пан обер-лейтенант Шеба другого дня справді послав свого денщика по обід до нашого ресторану, а той йому приніс на друге маленьку купку пилаву з курки, зо дві ложечки, ну, немовби півторамісячне дитятко викакалося в пелюшки. Тут пан обер-лейтенант Шеба і налетів на нього: «Ти половину зжер!» А той присягається, що не винен. Пан обер-лейтенант Шеба мазнув його по пиці і поставив йому за взірець мене. Швейк, мовляв, он які порції носить панові обер-лейтенанту Лукашу. Наступного дня невинно побитий вояк пішов знову по обід у ресторан, про все розпивав і переказав своєму панові, а той у свою чергу моєму обер-лейтенантові. Сиджу я надвечір за газетою і читаю повідомлення ворожих штабів із фронту. Аж тут гульк — входить мій пан обер-лейтенант, весь блідий, і прямо як скочить до мене, щоб я йому розповів, скільки подвійних порцій я брав для нього в ресторані за свій рахунок; йому, каже, все відомо, отже, ніякі відмови мені не допоможуть. Він, мовляв, уже давно знає, що я йолоп, але щоб я був ще й божевільний, то це йому на думку не спадало. Він, мовляв, через ту ганьбу, якої я йому наробив, з насолодою застрелив би спочатку мене, а потім себе. «Пане обер-лейтенанте, — сказав я йому, — коли ви мене брали в денщики, то першого ж дня сказали, ніби в кожного денщика дві жмені до чужої кишені. А як у тому ресторані справді давали дуже маленькі порції, то ви б таки могли подумати, що і я такий само негідник, як усі, і зжираю ваш обід».

— Господи милосердний! — прошепотів Балоун, нахилився за валізкою надпоручника Лукаша і сховався з нею далі у вагон.

— Тоді надпоручник Лукаш, — не вгавав Швейк, — почав вивертати всі кишені, але, нічого там не знайшовши, сягнув до камізельки й витяг звідти свій срібний годинник. Він був надзвичайно зворушений. «Швейку, коли я дістану платню, будь ласка, підрахуйте, скільки я вам винен... А цей годинник залишіть собі як подарунок і більше не дурійте». Та якось притиснула нас така біда, що я мусив той годинник віднести до ломбарду...

— Що ви там робите, Балоуне? — спитав раптом фельдфебель Ванек.

Замість відповіді нещасний Балоун запирхав. Він уже встиг відчинити валізку надпоручника Лукаша і запихався його останньою булкою...






* * *


Повз станцію, не зупиняючись, пройшов інший військовий поїзд, напханий дейчмейстерами, яких посилали на сербський фронт. Вони ще не отямилися від того ентузіазму, що спалахнув у них при прощанні з Віднем, і безугавно горлали:


Prinz Eugenius, der edle Ritter,

wollt’ dem Kaiser wiedrum kriegen

Stadt und Festung Belegrad.

Er liess schlagen einen Brücken,

dass man kunnt’ hinüberrucken

mit der Armee wohl für die Stadt 1.


Якийсь капрал із хвацько підкрученими вусами, обпершись ліктями на солдатів, які, сидячи в дверях, колисали ногами біса, висунувся з вагона. Капрал диригував і гулюкав на все горло:


Als der Brücken war geschlagen,

dass man kunnt’ mit Stuck und Wagen

frei passier’n den Donaufluss.

Bei Semlin schlug man das Lager,

Alle Serben zu verjagen... 2


1 Принц Євгеній, славний лицар, / Щоб радів австрійський цісар, / Добуватиме Бєлград, / Міст уже понтонний ставить, / Завтра військо переправить, / Скаже бити із гармат.

2 Міст готовий, час рушати, / Під фортецю пруть гармати, / Разом з військом за Дунай. / Стали наші під Земліном, / Серби тут усі загинуть...


Несподівано він утратив рівновагу, вилетів з вагона, з усього розгону напоровся животом на важіль стрілки й повис на ньому.

А поїзд летів усе далі й далі, а в задніх вагонах співали вже іншої:


Graf Radetzky, edler Degen

schwur’s des Kaisers Feind zu fegen

aus der falschen Lombardei.

In Verena langes Hoffen,

als mehr Truppen eingetroffen,

fühlt und rührt der Held sich frei... 1


Нашпилений на безглузду стрілку, войовничий капрал був уже мертвий. Біля нього на варті з баґнетом уже стояв якийсь молоденький солдатик з вокзальної комендатури, який ставився до свого обов’язку дуже поважно. Він виструнчився біля стрілки з таким урочистим виглядом, немовби то він сам настромив капрала на стрілку. Вартовий був мадяр, і тому, коли солдати з ешелону батальйону дев’яносто першого полку бігли дивитися на капрала, солдатик кричав на всю станцію:

— Nem szabat! Nem szabat! Komision militär, nem szabat! 2


1 Граф Радецький вже дав слово / Ворогів цісарських знову / Із Ломбардії мести. / По Вероні походжає, / На нові полки чекає, / Все гаразд — уже прийшли!

2 Не вільно, не вільно! Військова комісія, забороняється! (Суміш нім. і угор.)


— Цей уже звільнився, — сказав бравий вояк Швейк, який і собі затесався між цікавими. — А це має свою перевагу: хоч він і дістав залізяку в живіт, та принаймні всі знають, де його поховали. Якраз на залізниці, і нікому не доведеться шукати його могили по всіх бойовищах. Настромився саме враз, — із знанням справи додав Швейк, обходячи капрала з усіх боків, — всі кишки залишилися в штанях.

— Nem szabat, nem szabat! — кричав молоденький мадярський солдатик. — Komision militär bannhof, nem szabat!

За Швейком несподівано почувся суворий голос:

— Що ви тут робите?

Перед ним стояв кадет Біґлер. Швейк козирнув.

— Насмілюсь доповісти, оглядаємо небіжчика, пане кадете.

— А що ви за агітацію тут розвели? Що вам тут взагалі треба?

— Насмілюсь доповісти, пане кадете, — з гідністю, спокійно відповів Швейк, — я ще ніколи не вів ніякої «заагітації».

Кілька солдатів за спиною кадета засміялися, а наперед виступив фельдфебель Ванек.

— Пане кадете, — пояснив він, — пан обер-лейтенант послав сюди ординарця Швейка, щоб він доповів йому, що трапилось. Я тільки-но із штабного вагона, там вас шукає батальйонний ординарець Матушич за наказом пана батальйонного коменданта. Вам належить негайно з’явитись до пана капітана Саґнера.

За хвилину прозвучав сигнал на посадку, і всі порозходилися по своїх вагонах.

Ванек, ідучи за Швейком, сказав:

— Коли збирається багато людей, то ви, Швейку, тримайте при собі свої премудрості. Це могло б вам вилізти боком. Цей капрал — з дейчмейстерів, і хтось міг би сказати, буцімто ви з цієї пригоди радієте. Адже Біґлер страшний чехожер.

— Таж я нічого не сказав, — відповів Швейк тоном, який виключав усякий сумнів. — Хіба тільки те, що той капрал настромився саме враз і що всі кишки залишилися у нього в штанях... Він міг...

— Годі, Швейку, досить про це говорити. — І фельдфебель-рахівник Ванек плюнув.

— Та, зрештою, це все одно, — не вгамовувався Швейк, — де за найяснішого нашого цісаря вилізуть кишки з живота, чи тут, чи там. Він свій обов’язок виконав... Він міг...

— Погляньте, Швейку, — перепинив його Ванек, — батальйонний ординарець Матушич знову чухрає до штабного вагона. Дивуюся, як він ще не заорав носом на рейках.

Кілька хвилин тому між капітаном Саґнером і запопадливим кадетом Біґлером відбулася дуже гостра розмова.

— Я здивований, кадете Біґлер, — сказав капітан Саґнер, — чому ви мені зараз же не доповіли, що не видадуть обіцяних ста п’ятдесяти грамів тієї угорської ковбаси. А тепер я сам мушу ходити і особисто дізнаватися, чому солдати й офіцери повертаються зі складу. Панове офіцери теж добрі, немовби наказ не був наказом. Я ж казав ясно: «До складу похідною колоною рота за ротою». Це означало: якщо ви на складі нічого не дістали, то й повертатися треба взводами й рота за ротою. Я вам, кадете Біґлер, дав наказ підтримати порядок, але ви, як бачу, не дуже себе обтяжували. Зраділи, що не треба рахувати порцій ковбаси, й спокійнісінько пішли подивитися, як я це з вікна бачив, на проштрикнутого капрала з дейчмейстерів. А коли я вас потім наказав викликати, то ви не придумали нічого кращого, а пустились у ваші кадетські фантазії, мовляв, ви йшли переконатися, чи не провадиться там біля проштрикнутого капрала якась агітація...

— Насмілюсь доповісти, ординарець одинадцятої роти Швейк...

— Дайте мені спокій із вашим Швейком, — гримнув капітан Саґнер. — Не думайте, кадете Біґлер, що ви будете плести тут якісь інтриги проти надпоручника Лукаша. Ми послали туди Швейка... Ви на мене так дивитесь, немов я до вас чіпляюся... Так, я до вас чіпляюся, кадете Біґлер... Якщо ви не вмієте шанувати свого начальника і намагаєтесь його компрометувати, то я з вами так порахуюся, що ви, кадете Біґлер, надовго запам’ятаєте станцію Раб... Вихвалятися своїми теоретичними знаннями... Постривайте, хай тільки приїдемо на фронт. Отам ви покажете, на що ви здатні, коли доведеться йти в офіцерську розвідку через дротяні загородження. А ваш рапорт? Навіть цього я від вас не чув, коли ви ввійшли. Ані теоретично, кадете Біґлер...

— Насмілюсь доповісти, пане капітане 1, що замість ста п’ятдесяти грамів угорської ковбаси військо дістало по дві поштові листівки. Будь ласка, пане капітане...

Кадет Біґлер подав командирові батальйону дві поштові картки, які видавала дирекція військового архіву у Відні, де начальником був генерал піхоти Войнович. На одному боці була карикатура на російського солдата — селянина з бородою, якого обіймає скелет. Під карикатурою був текст: „Der Tag, an dem das perfide Russland krepieren wird, wird ein Tag der Erlösung für unsere ganze Monarchie sein“ 2. Друга картка була зроблена в Німецькій імперії. Це був подарунок австро-угорським солдатам. Зверху було надруковано: „Viribus unitis“ 3, — а під цим малюнок: сер Едуард Грей на шибениці, а внизу під ним весело козиряють австрійський і німецький солдати.


1 Всі розмови поміж офіцерами звичайно ведуться по-німецькому. (Прим. автора).

2 День, коли здохне лицемірна Росія, буде днем порятунку цілої нашої монархії (нім.).

3 Об’єднаними силами (лат.).


Під малюнками віршик, узятий із книжки Грейнца «Залізний кулак». Це були веселі куплети про наших ворогів. Німецькі газети писали, що Грейнцові вірші — це удари нагаєм, і в них міститься справжній нестримний гумор і незрівнянна дотепність.

Текст під шибеницею в перекладі:


ГРЕЙ

На шибениці, так аж гей,

Повисне, певно, Едуард Грей,

І справді, вже настав той час,

Та тільки клопіт є у нас:

Не хоче юду брать земля,

Дуб не дає свого гілля,

З Французької республіки осику

Ми привезем на цю огидну пику!


Капітан Саґнер ще навіть не прочитав тих віршів «нестримного гумору і незрівнянної дотепності», коли до штабного вагона влетів батальйонний ординарець Матушич.

Капітан Саґнер посилав його до телеграфу військової комендатури станції довідатись, чи немає випадково якихось розпоряджень, і Матушич приніс телеграму з бригади. Жодним шифровим ключем не треба було користуватися. Телеграма була не шифрована і звучала просто: „Rasch abkochen, dann Vormarsch nach Sokal“ 1.


1 Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль (нім.).


Капітан Саґнер стурбовано покрутив головою.

— Насмілюсь доповісти, — сказав Матушич, — комендант станції просить вас до себе на розмову. Там є ще одна телеграма.

Згодом поміж військовим комендантом станції і капітаном Саґнером відбулася дуже секретна розмова.

Перша телеграма: «Швидко приготувати обід, а потім маршем на Сокаль», — викликала збентеження: адже батальйон був на станції Раб.

І все ж таки її треба було віддати за призначенням. Адреса маршбатальйону дев’яносто першого полку, копія — маршовому батальйону сімдесят п’ятого полку, який був ще позаду. Підпис правильний: «Командир бригади Ріттер фон Герберт».

— Дуже секретно, пане капітане, — таємниче сказав військовий комендант станції. — З вашої дивізії одержано засекречену телеграму. Командир вашої бригади збожеволів. Його відвезли до Відня, після того як він розіслав кілька дюжин таких телеграм у всіх напрямках. В Будапешті ви, напевно, одержите подібну телеграму. Всі його телеграми треба, безперечно, анулювати. Але ми ще досі не дістали жодної вказівки. Я маю, кажу, тільки наказа з дивізії, щоб нешифрованих телеграм не брати до уваги. Але вручити їх я мушу, бо в цій справі я не одержав від своїх інстанцій жодної вказівки. Через свої інстанції я робив запити в штабі корпусу армії, і проти мене розпочали слідство... Я кадровий офіцер колишньої саперної служби, брав участь у будівництві нашої стратегічної лінії в Галичині... Пане капітане, — сказав він за хвилину, — нас, старих, вони б раді одразу на фронт. Сьогодні у військовому міністерстві цивільних інженерів-залізничників, що склали іспити на однорічників, як собак нерізаних... А зрештою, ви за чверть години поїдете далі... Пам’ятаю, як одного разу в кадетській школі в Празі я, ваш старший товариш, допомагав вам вилізти на бруси. Тоді нас обох залишили без відпустки. Ви билися з німцями в своєму класі 1. Разом з вами вчився Лукаш, і ви, здається, були найкращими друзями. Коли ми дістали цю телеграму із списками офіцерів маршового батальйону, які проїжджають станцію, я все ясно пригадав... Так, час минає... Кадет Лукаш був мені тоді дуже симпатичний.

На капітана Саґнера вся ця розмова справила дуже неприємне враження. Він дуже добре знав того, з ким говорив, комендант у кадетській школі керував протиавстрійською опозицією, а пізніше з них обох ці настрої вибило бажання зробити кар’єру. Найнеприємніша була згадка про надпоручника Лукаша, якого всюди з невідомих приводів обходили.

— Надпоручник Лукаш — чудовий офіцер, — підкреслено сказав капітан Саґнер. — Коли відходить поїзд? Комендант станції глянув на годинник.

— За шість хвилин.

— Іду, — заквапився Саґнер.

— Я думаю, що ви мені, Саґнере, щось скажете.

— Also, nazdar 2, — відповів Саґнер і вийшов з приміщення станційної комендатури.


1 Німецькою мовою, якою вони вели між собою розмову, це звучало: «Sie haben sich damals auch mit den deutschen Mitschülern gerauft». (Прим. автора).

2 Отже, до побачення. (Автор підкреслює, що капітан починає з німецького «also», а закінчує чеським «nazdar»).






* * *


Повернувшись до штабного вагона, капітан Саґнер знайшов усіх офіцерів на своїх місцях. Грали групами у чапари (frische viere), не грав лише кадет Біґлер. Він перегортав початі рукописи про воєнні події, бо хотів відзначитися не лише на полі бою, але й на літературній ниві як літописець цих подій. Володар дивних крил і риб’ячого хвоста хотів бути визначним воєнним письменником. Його літературні спроби починалися багатообіцяючими заголовками. В них, щоправда, відбивався мілітаризм цього часу, але теми не були ще опрацьовані, і на чвертках паперу було позначено тільки назви праць, які мали народитися.

«Образи солдатів великої війни», «Хто почав війну?», «Політика Австро-Угорщини і виникнення світової війни», «Воєнні нотатки», «Австро-Угорщина і світова війна», «Уроки війни», «Популярна лекція про виникнення війни», «Воєнно-політичні міркування», «Славний день Австро-Угорщини», «Слов’янський імперіалізм і світова війна», «Воєнні документи», «Документи до історії світової війни», «Щоденник світової війни», «Щоденний огляд світової війни», «Перша світова війна», «Наша династія у світовій війні», «Народи австро-угорської монархії із зброєю в руках», «Боротьба за світову владу», «Мій досвід із світової війни», «Хроніка мого воєнного походу», «Як воюють вороги Австро-Угорщини», «Хто переможе?», «Наші офіцери і наші солдати», «Славні вчинки моїх солдатів», «З доби великої війни», «У вогні битв», «Книга австро-угорських героїв», «Залізна бригада», «Збірник моїх листів з фронту», «Герої нашого маршбатальйону», «Довідник для солдатів-фронтовиків», «Дні боїв і дні перемог», «Що я бачив і пережив на фронті», «В окопах», «Офіцер розповідає...», «З синами Австро-Угорщини вперед!», «Ворожі літаки і наша піхота», «Після бою», «Наша артилерія — вірні сини батьківщини», «Хоч би й усі чорти йшли проти нас», «Війна оборонна і війна агресивна», «Кров і залізо», «Перемога або смерть», «Наші герої в полоні».

Коли капітан Саґнер підійшов до кадета Біґлера і, переглянувши його рукописи, запитав, для чого він усе це пише і які має щодо цього плани, кадет Біґлер відповів з щирим натхненням, що кожний напис означає заголовок книжки, яку він напише. Скільки заголовків, стільки книг.

— Я бажав би, щоб на випадок моєї смерті в бою по мені залишилася пам’ятка, пане капітане. Взірцем для мене є німецький професор Удо Крафт. Він народився тисяча вісімсот сімдесятого року і тепер, під час світової війни, добровільно зголосився на фронт і загинув двадцять другого серпня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року в Анло. Перед смертю видав книжку: «Самовиховання для смерті за імператора» 1.


1 Udo Kraft. Selbsterziehung zum Tod für Kaiser. C. F. Amelang’s Verlag, Leipzig. (Прим. автора).


Капітан Саґнер підвів кадета Біґлера до вікна.

— Покажіть, що там у вас ще є, кадете Біґлер. Мене надзвичайно цікавить така ваша діяльність, — не приховуючи іронії, сказав капітан Саґнер. — Який це зошит ви сховали за пазуху?

— То дрібниця, пане капітане, — зашарівшись, як дитина, відповів кадет Біґлер. — Будь ласка, переконайтеся.

Зошит мав заголовок:


СХЕМИ ВИЗНАЧНИХ І СЛАВНИХ БОЇВ АВСТРО-УГОРСЬКОІ АРМІЇ, НАКРЕСЛЕНІ НА ОСНОВІ ІСТОРИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМПЕРАТОРСЬКО-КОРОЛІВСЬКИМ ОФІЦЕРОМ АДОЛЬФОМ БІГЛЕРОМ.

ЗАУВАЖЕННЯ І ПОЯСНЕННЯ ПОДАВ ІМПЕРАТОРСЬКО-КОРОЛІВСЬКИЙ ОФІЦЕР АДОЛЬФ БІГЛЕР.


Схеми були страшенно примітивні.

Вони починались битвою під Нердлінгеном 6 вересня 1634 р. Потім ішли: битва під Зентою 11 вересня 1697 р., під Кальдієро 31 жовтня 1805 р., під Асперном 22 травня 1809 р., «битва народів» під Лейпціґом 1813 р., під Санта-Лючією в травні 1848 р. і бої під Трутновом 27 червня 1866 р. Останньою була схема здобуття Сараєва 19 серпня 1878 року. Ці схеми і плани нічим не різнилися одні від одних. Кадет Біґлер всюди понакреслював прямокутники. Одні з них чисті, а другі — заштриховані, ті, які означали розташування ворога. По обидва боки: центр, ліве крило і праве крило. Трохи позаду резерви, там і тут стрілки. Битва під Нердлінгеном, так само як і битва під Сараєвом, мала вигляд розташування гравців на початку будь-якого футбольного матчу, а стрілки ніби визначали, в який бік та або інша сторона мала послати м’яч.

Це одразу впало в око капітанові Саґнерові, і він спитав:

— Кадете Біґлер, ви граєте в футбол?

Біґлер зашарівся ще більше і нервово закліпав очима, здавалося, ніби він ось-ось заплаче.

Капітан Саґнер, посміхаючись, перегортав далі сторінки зошита і затримався на зауваженні до схеми битви під Трутновом, під час пруссько-австрійської війни.

Кадет Біґлер писав: «Битва під Трутновом не повинна була відбутися, бо гориста місцевість перешкоджала розгортанню військ дивізії генерала Маццукелі, якій загрожували численні прусські війська, розташовані на висотах навколо лівого крила дивізії».

— На вашу думку, битва під Трутновом, — сказав з усміхом капітан Саґнер, повертаючи зошит кадетові Біґлерові, — могла відбутися лише в тому випадку, якби Трутнов був на рівнині, ви, будейовицький Бенедеку! Кадете Біґлер, це дуже гарно з вашого боку, що ви за такий короткий час свого перебуваня в рядах цісарських військ намагалися проникнути до таємниць стратегії, та тільки у вас це вийшло так, як у хлопчаків, що граються у війну і дають собі титули генералів. Ви так швидко підвищили себе в чині, аж серце радіє! Імператорсько-королівський офіцер Адольф Біґлер! Поки доїдете до Пешта, ви вже будете фельдмаршалом, а ще позавчора ви десь там дома у татуня важили коров’ячі шкури, імператорсько-королівський лейтенанте Адольф Біґлер!.. Хлопче, таж вам ще далеко до офіцера. Ви кадет і висите в повітрі між єфрейтором і унтер-офіцером. Ви такі віддалені від можливості називатися офіцером, як той єфрейтор, що в якомусь шинку вимагає величати себе «паном штабс-фельдфебелем».

— Слухай, Лукашу, — звернувся капітан до надпоручника, — кадет Біґлер у твоїй роті. Ти цього хлоця підтягни. Він підписується офіцером, то хай і заслужить цей чин у бою. Коли почнеться ураганний вогонь і ми підемо в наступ, хай він із людьми свого взводу перетинає дротяні загородження, der gute Junge 1. A propos, тобі передає привіт Цікан. Він комендант станції в Рабі.


1 Цей милий хлопець (нім.).


Кадет Біґлер зрозумів, що розмова скінчилась, козирнув і, почервонівши по самі вуха, побіг по вагону, аж поки не опинився в самому кінці коридора.

Як лунатик, відчинив двері вбиральні і, втупившись у німецько-угорський напис: «Користуватися вбиральнею дозволено тільки під час руху поїзда», — заскиглив, захлипав і почав тихо плакати. Потім спустив штани... Посидів, утираючи сльози, потім використав зошит з написом «Схеми визначних і славних боїв австро-угорської армії, накреслені на основі історичних досліджень імператорсько-королівським офіцером Адольфом Біґлером». Зганьблений зошит зник у дірі і, впавши на колію, заметушився між рейками під військовим ешелоном.

Кадет Біґлер промив під умивальником у вбиральні почервонілі очі й вийшов у коридор, твердо вирішивши бути сильним, диявольськи сильним. Ще зранку в нього боліли голова й живіт.

Він пройшов повз заднє купе, де батальйонний ординарець Матушич грав із Батцером, денщиком командира батальйону, у віденську гру «шнопс» (шістдесят шість).

Дивлячись у відчинені двері купе, він кашлянув. Вони озирнулися і грали далі.

— Ви не знаєте, що треба зробити? — спитав кадет Біґлер.

— Я не міг, — mi’ is’ d’Trump ausganga 1, відповів денщик капітана Саґнера Батцер жахливою німецькою мовою жителів Кашперських гір. — Мені треба було грати, пане кадете, бубнами, — провадив він, — старшими бубнами, а після цього зараз же вийти піковим королем... Ось що я повинен був зробити...

Кадет Біґлер, не сказавши більше ні слова, запхався у свій куток. Коли пізніше до нього підійшов підпрапорщик Плешнер, щоб почастувати коньяком з пляшки, яку він виграв у карти, він здивувався, побачивши, що кадет Біґлер зосереджено читає книгу професора Удо Крафта «Самовиховання для смерті за імператора».

Поки приїхали до Пешта, кадет Біґлер так сп’янів, що вихилився з вікна вагона і безугавно вигукував у безлюдний степ:

— Frisch drauf! Im Gottes Namen frisch drauf! 2.


1 У мене вийшли козирі (нім. діал.).

2 Бадьоро вперед! В ім’я бога — бадьоро вперед! (Нім.)


Потім за наказом капітана Саґнера батальйонний ординарець Матушич втяг Біґлера до купе і з допомогою капітанового денщика Батцера поклав його на лавку.

Кадетові Біґлеру приснився такий сон:


СОН КАДЕТА БІҐЛЕРА ПЕРЕД БУДАПЕШТОМ

Він — майор, має вже signum laudis і залізний хрест. Він їде оглянути ділянку підлеглої йому бригади, але ніяк не може збагнути, чому й досі залишається майором, хоч уже командує цілою бригадою. Він підозрює, що йому мали дати чин генерал-майора, але «генерал» десь загубився в купах депеш на польовій пошті.

В душі він сміявся з того, що колись у поїзді, який їхав на фронт, капітан Саґнер погрожував послати його, Біґлера, перерізувати дротяні загородження. Зрештою, капітана Саґнера вже давно за його рапортом дивізійне начальство перевело разом з надпоручником Лукашем до іншого полку, до іншої дивізії й до іншого армійського корпусу.

Хтось йому розповідав, що обидва, тікаючи, ганебно загинули десь у драговині.

Коли він їхав автомобілем на фронт інспектувати ділянку своєї бригади, йому було все ясно. Його якраз послав генеральний штаб армії.

Обабіч марширували солдати й співали пісню, яку він вичитав у збірнику австрійських військових пісень „Es gilt“: 1


Halt euch brav, ihr tapfren Brüder,

werft den Feind nur herzhaft nieder,

Iass des Kaisers Fahne weh’n...2


Місцевість нагадує малюнки з „Wiener Illustrierte Zeitung“ 3.


1 «Так і буде» (нім.).

2 Твердо й міцно, браття, стійте, / Ворога ущент розбийте, / Хай цісарський має стяг... (Нім.)

3 «Віденської ілюстрованої газети» (нім.).


Праворуч від стодоли було видно артилерію, вона стріляла по ворожих траншеях біля шосе, по якому він їхав автомобілем. Ліворуч стоїть будинок, з якого стріляють, в той час як ворог прикладами ґвинтівок намагається висадити двері. Біля шосе горить ворожий літак. На обрії видніється кавалерія і палає село. Потім з’явилися траншеї маршового батальйону на невеличкій височині, з якої по ворогах строчать кулемети. А далі вздовж дороги тягнуться ворожі окопи. Шофер везе його тим шляхом у бік ворога.

Він горлає в трубку до шофера:

— Ти що, не бачиш, куди ми їдемо? Там же ворог! Але шофер спокійно відповідає:

— Пане генерале, це єдина порядна дорога. І в доброму стані. На інших дорогах гума не витримала б.

Чим ближче до ворожих позицій, тим дужчий вогонь. З обох боків снаряди виривають з корінням дерева сливової алеї й кидають їх угору, понад придорожні рови.

Але шофер спокійно відповідає в трубку:

— Це прекрасне шосе, пане генерале. По ньому їхати, як по маслу. Якщо ми звернемо в поле, у нас лусне шина. Погляньте, пане генерале, — знову кричить шофер. — Це шосе так міцно збудоване, що навіть двадцятидюймові мортири нам нічого не зроблять. Шлях, як тік. А на тих каменистих польових дорогах гума б у нас не витримала. Так чи інакше, пане генерале, повернутися ми не можемо.

«Бз-з-з-дзум!» — чує Біґлер, і автомобіль робить величезний стрибок.

— А чи ж я вам не казав, пане генерале, — кричить шофер у трубку, — що це шосе в біса добре збудоване. Перед самим носом у нас зараз вибухнула одна тридцятивосьмисантиметрівка, і не залишилося жодної вибоїни. Шлях, як тік. Але тільки-но з’їдемо на поле, — гумі кінець. Тепер по нас стріляють з відстані чотирьох кілометрів.

— Та куди ж ми їдемо?

— Побачимо, — відповідає шофер. — Поки буде такий шлях, я можу ручитися, що нічого не станеться. Ривок, страшенний політ, і автомобіль зупиняється.

— Пане генерале, — кричить шофер, — у вас є штабна карта?

Генерал Біґлер засвічує електричний ліхтарик. Бачить, що штабна карта в нього на колінах. Та водночас це морська карта Гельголандського узбережжя 1864 р., з часів австрійсько-прусської війни проти Данії за Шлезвіг.

— Тут роздоріжжя, — каже шофер, — обидві дороги ведуть до ворожих позицій. Але мені йдеться про добре шосе, щоб наша гума, пане генерале, не постраждала... Я відповідаю за штабний автомобіль...

Раптом вибух. Оглушливий вибух, і зорі стають великі, як колеса. Молочний Шлях густий, наче сметана.

Він, Біґлер, летить у всесвіт на сидінні біля шофера. Увесь автомобіль, аж по саме сидіння, відтятий, як ножицями. З автомобіля залишився лише бойовий, готовий до атаки, передок.

— Це щастя, — каже шофер, — що ви мені через плече показували карту, ви перелетіли до мене, а решту одірвало. Це була сорокадвохсантиметрівка... Я зараз же здогадався, тільки ми доїхали до перехрестя, що далі дорога чортзна-яка. Після тридцятивосьмисантиметрівки це могла бути тільки сорокадвохсантиметрівка. Адже нічого іншого досі не виробляють, пане генерале.

— Куди керуєте?

— Летимо на небо, пане генерале, і мусимо обминати комети. Вони гірші, ніж сорокадвохсантиметрівки.

— Тепер під нами Марс, — сказав шофер після довгої паузи.

Біґлер уже заспокоївся.

— А ви знаєте, — запитав він, — історію «битви народів» під Лейпціґом? Чотирнадцятого жовтня тисяча вісімсот тринадцятого року фельдмаршал князь Шварценберґ виступив на Лібертковиці, шістнадцятого жовтня відбувся бій на Лінденау, бої вів генерал Мервельдт, австрійські війська ввійшли потім у Вахав, а дев’ятнадцятого жовтня впав Лейпціґ.

— Пане генерале, — раптом сказав дуже серйозно шофер. — Ми вже біля небесної брами, злазьте, пане генерале! Ми не можемо проїхати небесною брамою, тут велика тиснява. Самі війська.

— Переїдьте кого-небудь, — гукає він шоферові, — тоді поступляться.

І, нахилившись із автомобіля, кричить:

— Achtung, sie Schweinbande! 1 Ото тварюки. Бачать генерала й не можуть рівнятись праворуч.


1 Увага, ви, свиняча голото! (Нім.)


Шофер спокійно його втихомирює:

— Це їм нелегко, пане генерале, більшість має відірвані голови.

Генерал Біґлер лише тепер помічає, що ті, хто товпиться біля небесної брами, інваліди. Вони втратили на війні деякі частини свого тіла, але несуть їх із собою в заплічних мішках. Голови, руки, ноги. Якийсь праведний артилерист, що пхався до небесної брами в подертій шинелі, ніс у мішку весь свій живіт разом з нижніми кінцівками. З мішка якогось іншого праведного запасного дивилась на генерала Біґлера половина сідниці, яку солдат утратив під Львовом.

— Це заради порядку, — зауважив шофер, проїжджаючи крізь густий натовп. — Вони, мабуть, повинні пройти небесну медичну комісію.

Через небесну браму пускали тільки за паролем, і генерал Біґлер його відразу згадав: „Für Gott und Kaiser!“ 1

Автомобіль в’їхав у рай.

— Пане генерале, — звернувся до Біґлера якийсь офіцер-ангел з крилами, коли вони проїжджали повз казарми для рекрутів-ангелів. — Ви мусите зголоситися до головного штабу.

Їхали далі повз якийсь учбовий плац, де аж кишіло рекрутами-ангелами. Їх учили кричати «алілуя».

Проїхали повз групу, де рудий капрал-ангел ухопив одного вайлуватого рекрута-ангела в свої руки, молотив його кулаком у живіт і верещав: «Роззяв ширше свою пельку, свинюко Віфліємська. Хіба так волають «алілуя»? Немовби в тебе в пельці кнедлик застряг. Хотів би я знати, який дурень тебе, тварюко, пустив у рай! Спробуй-но ще раз». — «Гла-гле-глу-я!» — «Що ти собі думаєш, тварюко, що й у нас у раю будеш гугнявити! Спробуй іще раз, кедре ти ліванський».

Поїхали далі, а за ними ще довго лунав переляканий вереск гугнявого рекрута-ангела: «Гла-гле-глу-я!» — і крик ангела-капрала: «А-лі-лу-я, а-лі-лу-я, ти, корово йорданська!»

Потім вони побачили величну заграву над високою спорудою, як та Маріанська казарма в Чеських Будейовицях, а над нею два літаки, один ліворуч, а другий праворуч, і посередині між ними натягнене величезне полотно з величезним написом:


„K. UND K. GOTTES HAUPTQUARTIER“ 2.


1 За бога й імператора! (Нім.)

2 «Імператорсько-королівська богова штаб-квартира» (нім.).


Генерала Біґлера висадили з автомобіля два ангели у формі польової жандармерії, взяли його за комір і потягли на другий поверх.

Поводьтеся пристойно перед господом богом, — сказали йому нагорі перед одними дверима й увіпхнули його всередину.

Посеред кімнати, де на стінах висіли портрети Франца-Йосифа і Вільгельма, спадкоємця трону Карла-Франца-Йосифа, генерала Віктора Данкеля, ерцгерцоґа Фрідріха і начальника генерального штабу Конрада фон Гетцендорфа, стояв господь бог.

— Кадете Біґлер, — сказав господь бог з притиском, — ви мене не впізнаєте? Я ваш колишній капітан Саґнер з одинадцятої маршової роти.

Біґлер заціпенів.

— Кадете Біґлер, — знову заговорив господь бог, — яким правом ви привласнили собі титул генерал-майора? Яким правом ви, кадете Біґлер, їздили в штабному автомобілі по шосе між ворожими позиціями?

— Насмілюсь доповісти...

— Рота на замок, кадете Біґлер, коли з вами говорить господь бог.

— Насмілюсь доповісти, — знову починає, заникуючись, Біґлер.

— Отже, ви не зволите заткнути пельку? — горлає на нього господь бог, відчиняє двері і гукає: — Два ангели, сюди!

Входять два ангели з рушницями через ліве крило. Біґлер у них пізнає Матушича і Батцера.

Із уст господа бога лунає:

— Киньте його в сортир!

І кадет Біґлер летить кудись, звідки жахливо смердить.









* * *


Напроти сонного кадета Біґлера сиділи Матушич із денщиком капітана Саґнера Батцером і безперестанку грали в «шістдесят шість».

— Stink awer d’Kerl wie a’Stockfisch, — кинув Батцер, зацікавлено спостерігаючи, як уві сні кадет Біґлер дуже підозріло крутиться. — Muss d’Hosen voll ha’n 1.


1 Але ж цей парубійко смердить, як тріска... Певно, в нього повні штани! (Нім. діал.)


— Це може трапитися з кожним, — філософськи сказав Матушич. — Облиш його, не тобі ж його переодягати. Краще карти здавай.

Уже було видно світлову заграву над Будапештом, а понад Дунаєш промацував небо промінь прожектора.

Кадетові Біґлеру вже знову снилося щось інше, бо він мурмотів крізь сон:

— Sagen Sie meiner tapferen Armee, dass sie sich in meinem Herzen ein unvergängliches Denkmal der Liebe und Dankbarkeit errichtet hat 1.

Біґлер за цими словами знову почав крутитися, сморід ударив Батцерові в ніс, і він, плюнувши, зауважив:

— Stinkt, wie a’Heizlputza, wie a’bescheissena Heizlputza! 2

А кадет Біґлер крутився все неспокійніше і неспокійніше. Його новий сон був надзвичайно фантастичний. Він захищає місто Лінц у війні за австрійські спадкові володіння.

Йому привиділись редути й укріплення навколо міста. Його головний штаб перетворився раптом у величезний лазарет. Усюди лежали недужі й трималися за живіт. Під палісадами міста Лінца їздять сюди й туди французькі драгуни Наполеона I.

А він, комендант міста, стоїть над тим усім, також тримаючись за живіт, і кричить якомусь французькому парламентерові: «Передайте своєму імператорові, що я не здамся...»

Потім біль у животі раптом ущух, і він кидається з батальйоном через палісади за місто, вперед до слави й перемоги, бачить, як надпоручник Лукаш підставляє свої груди під удар шаблі французького драгуна, щоб відвести його від Біґлера, захисника оточеного Лінца.

Надпоручник Лукаш умирає біля його ніг з вигуком: „Ein Mann, wie Sie, Herr Oberst, ist nötiger als ein nichtsnutziger Oberleutnant!“ 3

Оборонці Лінца, зворушені, відвертаються від умирущого, але тут зненацька Біґлера вдаряє у сідницю картеч.

Біґлер сягає рукою назад до штанів і відчуває, як щось липке мажеться по руці. Він кричить: «Санітари! Санітари!» — і падає з коня...


1 Скажіть моїй відважній армії, що вона спорудила собі в моєму серці вічний пам’ятник любові і вдячності (нім.).

2 Смердить, як прибиральник сортирів, як обісраний золотар! (Нім. діал.)

3 Така людина, як ви, пане полковнику, куди потрібніша, ніж якийсь нікчемний обер-лейтенант! (Нім.)


Батцер і Матушич підняли кадета Біґлера з підлоги, куди він звалився з лавки, й знову поклали на місце.

Потім Матушич підійшов до капітана Саґнера і доповів, що з кадетом Біґлером діються дивовижні речі.

— Мабуть, це не від коньяку, — сказав він, — це більше скидається на холеру. Кадет Біґлер пив на всіх станціях воду. В Мошоні я бачив, як він...

— Ну, холера так швидко не розвивається, Матушичу. Скажіть пану докторові, він у сусідньому купе, хай подивиться на нього.

До батальйону був приділений військовий лікар, вічний студент медик і член корпорації буршів Вельфер. Він умів пити, фехтувати, одначе знав медицину, як свою власну кишеню. Скінчив медичні факультети в різних університетських містах Австро-Угорщини, практику відбув в найрізноманітніших лікарнях, але докторату не захищав просто з тієї причини, що в духівниці, яку залишив його дядько своїм спадкоємцям, була умова, щоб студентові медицини Фрідріхові Вельферу виплачувати річну стипендію до того часу, поки Фрідріх Вельфер не дістане лікарського диплома.

А ця стипендія була майже в чотири рази більша, ніж платня асистента в лікарні. І MUC 1 Фрідріх Вельфер сумлінно намагався віддалити присвоєння йому ступеня доктора медицини до якнайдальшого часу.

Спадкоємці зі шкури вискакували, називали його пришелепою, робили спроби накинути йому багату наречену, аби тільки його позбутися. Але він, MUC Фрідріх Вельфер, член, мабуть, дванадцяти студентських товариств, ще більше їх розлютив, видавши кілька збірок дуже гарних віршів у Відні, Лейпціґу, в Берліні. Друкувався у «Сімпліціссімусі» і спокійно вчився далі: йому не свербіло.

Але прийшла війна і підступно напала з тилу на MUC Фрідріха Вельфера.

Поета, автора збірок „Lachende lieder“, „Krug und Wissenschaft“ i „Märchen und Parabeln“ 2, безцеремонно потягли на війну, а один спадкоємець із військового міністерства доклав усіх зусиль, аби безтурботний Фрідріх Вельфер захистив «воєнний докторат».


1 Medicinal Universalis Candidatus (лат.) — кандидат усіх медичних наук.

2 «Усміхнені пісні», «Келих і наука», «Казки і притчі» (нім.).


Вельфер зробив те письмово. Дістав цілу низку запитань, на які повинен був відповісти, але він на всі відповів стереотипно: „Lecken Sie mir Arsch“ 1. За три дні полковник повідомив, що Фрідріх Вельфер дістав диплом доктора медичних наук. Він, мовляв, давно вже дозрів, щоб дістати ступінь доктора, і головний штабний лікар призначає його до додаткового лазарету. Від його поведінки тепер залежатиме швидке просування по службі, і хоч він, як це відомо, в різних університетських містах мав поєдинки з офіцерами, однак тепер, під час війни, такі речі забуваються.

Автор збірки поезій «Келих і наука», закусивши губу, пішов служити.

Після ствердження кількох випадків, що він ставився до солдатів-пацієнтів надзвичайно ліберально, розтягуючи, скільки можна було, їхнє перебування в лазареті, наперекір гаслу дня: «Вилежуватись і здихати в лазареті або вилежуватись і здихати в окопах — усе одно здихати», — доктора Вельфера послали з одинадцятим маршовим батальйоном на фронт.

Кадрові офіцери в полку дивились на нього, як на щось неповноцінне. Офіцери запасу також не звертали на нього уваги й не приятелювали з ним, щоб не поглиблювати прірви між собою і кадровиками.

Капітан Саґнер, зрозуміло, вважав себе чимось незрівнянно вищим від цього колишнього MUC, який порубав шаблею в часи свого довготривалого навчання кількох офіцерів. Коли доктор Вельфер — «військовий доктор» — пройшов повз Саґнера, той навіть не глянув на нього і далі говорив з надпоручником Лукашем про щось зовсім неістотне. Аби щось сказати, він раптом заговорив про вирощування гарбузів біля Будапешта. Надпоручник Лукаш згадав, як він на третьому році навчання в кадетському корпусі з кількома товаришами «з цивільних» їздив у Словаччину. Там їм довелося побувати в одного євангелічного пастора, словака.

Той їм подав до свинячої печені гарнір з гарбуза, а потім, наливши вина, сказав: «Гарбуз і свиня потребує вина», — а він, Лукаш, образився 2.


1 Поцілуйте мене в зад (нім.).

2 Розмова капітана Саґнера з надпоручником Лукашем велася по-чеському. (Прим. автора).


— В цьому Будапешті ми побачимо небагато, — сказав капітан Саґнер, — везуть нас якось в обхід. Згідно з маршрутом, ми тут стоятимемо лише дві години.

— Думаю, що будуть переформовувати вагони, — відповів надпоручник Лукаш, — приймуть нас на сортувальну станцію „Transport-Militär-Bahnhof“.

До них підійшов «доктор воєнного часу» Вельфер.

— Нічого страшного, — сказав він, усміхаючись. — Панове, які претендують на те, щоб з часом стати офіцерами армії і які ще в Бруцькому клубі вихвалялися своїми стратегічно-історичними знаннями, мали б дістати попередження, що небезпечно одним махом з’їсти цілий пакунок солодощів, які їм мама посилає на фронт. Кадет Біґлер з моменту виїзду з Брука проковтнув, як він мені признався, тридцять трубочок з кремом, але на всіх вокзалах пив тільки переварену воду. Це нагадує мені, пане капітане, вірш Шіллера „Wer sagt von...“ 1.


1 «Хто каже про...» (Нім.)


— Слухайте, докторе, — перепинив його капітан Саґнер. — Тут ідеться не про Шіллера. Що з кадетом Біґлером?

«Військовий доктор» Вельфер усміхнувся:

— Ваш кадет Біґлер, кандидат на офіцерський чин, обробився. Це не холера і не дизентерія, а звичайнісінький собі розлад шлунка. Ваш пан кандидат на офіцерський чин випив більше ніж слід коньяку і наробив у штани. Але, мабуть, він обробився б і без коньяку, бо зжерти стільки трубочок з кремом, які йому надіслали з дому!.. Це — дитина... В клубі, як я пам’ятаю, пив завжди лише чвертку вина. Він абстинент... — Доктор Вельфер плюнув. — Купував собі лінцькі тістечка.

— Отже, нічого серйозного? — перепитав капітан Саґнер. — Але коли б чутка про це поширилась...

Надпоручник Лукаш устав і сказав Саґнерові:

— Спасибі за такого командира взводу!

— Поки що я його трохи підлатав, — сказав Вельфер, безнастанно усміхаючись, — хай пан командир батальйону дасть дальші розпорядження... Тобто я відішлю кадета Біґлера в лазарет... видам посвідку, що в нього дизентерія. Тяжкий випадок дизентерії. Ізоляція.... Кадета Біґлера покладуть до інфекційного барака... Я не сумніваюся, — вів далі Вельфер з тією ж самою бридкою усмішкою, — що так краще. Бо одна річ кадет, хворий на дизентерію, а інша — обкаляний кадет.

Капітан Саґнер звернувся до свого приятеля Лукаша строго офіційним тоном:

— Пане надпоручнику, кадет Біґлер з вашої роти захворів на дизентерію і залишиться під лікарським доглядом у Будапешті.

Капітанові Саґнерові здалося, що Вельфер притамовує зловтішний сміх, та коли він поглянув на «військового доктора», той мав на диво байдужий вираз обличчя.

— Отже, все гаразд, пане капітане, — відповів Вельфер спокійно, — кандидат на офіцерський... — Він махнув рукою: — При дизентерії кожен може наложити в штани.

І відважного кадета Біґлера відвезли до військового ізолятора в Уй-Буда.

Його закаляні штани загубились у вирі світової війни. Мрії про великі перемоги були замкнені в одній з лазаретних палат інфекційних бараків.

Коли кадет Біґлер довідався, що в нього дизентерія, він зрадів. Яка різниця — бути пораненим чи захворіти за свого найяснішого монарха при виконанні своїх обов’язків?

У лазареті з ним трапилася невеличка неприємність. Усі місця для хворих на дизентерію були зайняті, і кадета Біґлера перевели в холерний барак.

Коли кадета Біґлера викупали і всунули йому під пахву термометр, штабний лікар-мадяр покрутив головою: «37°! Найгірший симптом при холері — великий спад температури, хворий стає апатичним...»

Кадет Біґлер справді не виявляв ніякого хвилювання. Він був надзвичайно спокійним і повторював у думці, що так чи інакше, а він страждає за найяснішого монарха.

Штабний лікар наказав всунути термометр кадетові Біґлерові в пряму кишку.

— Остання стадія холери, — вирішив лікар, — ознаки скорого кінця. Крайнє послаблення, хворий утрачає відчуття оточення, його свідомість потьмарена. Він усміхається в передсмертних корчах.

Кадет Біґлер під час цієї маніпуляції справді по-мученицькому всміхався і вдавав з себе героя. Коли йому запихали термометр у пряму кишку, він навіть не поворохнувся.

«Наявні симптоми повільного вмирання від холери, — подумав лікар. — Пасивність...»

Для впевненості лікар спитав мадярського санітара унтер-офіцера, чи не було в кадета Біґлера блювоти і проносу у ванні.

Діставши заперечну відповідь, він уважно поглянув на Біґлера. Коли при холері припиняється пронос і блювота, це знову ж таки, як і попередні симптоми, ясна картина того, що для хворого настають останні години життя.

Кадет Біґлер, якого витягли з теплої ванни й зовсім голого поклали на ліжко, змерз як собака, аж зубами видзвонював. На тілі в нього висипала гусяча шкіра.

— Бачите, — сказав штаб-лікар по-угорському, — його морозить, ноги й руки холодні. Це кінець.

Нахилившись над кадетом Біґлером, спитав по-німецькому:

— Also wie geht’s? 1

S-s-se-hr gu-gu-tt 2, — зацокотів зубами кадет Біґлер. — Eine De-deck-ke! 3


1 Як почуваєте себе? (Нім.)

2 Ду-ду-дуже до-доб-ре (нім.).

3 Ко-ковд-ру! (Нім.)


— Свідомість частково затьмарена, а частково прояснюється, — сказав знову по-угорському штабний лікар. — Тіло дуже схудле, губи й нігті повинні були б почорніти... Це вже мій третій випадок, коли хворий умирає від холери, а нігті й губи не чорніють...

Він знову нахилився над кадетом Біґлером і говорив далі по-угорському:

— Серце не прослухується.

— Ei-ei-ne-ne De-de-de-deck-ke-ke, — знову зацокотів зубами кадет Біґлер.

— Це його останні слова, — сказав штабний лікар санітарові. — Завтра його поховаємо разом з майором Кохом. Зараз він знепритомніє. Його документи в канцелярії?

— Напевно, там, — спокійно відповів унтер-офіцер.

— Ei-ei-ne-ne De-de-deck-ke-ke, — благально дзвонив їм услід зубами кадет Біґлер.

У палаті, де стояло шістнадцять ліжок, лежало тільки п’ятеро хворих, один з них — неживий. Він умер дві години тому й був прикритий простиралом. Небіжчик мав те ж саме прізвище, що й вчений, який відкрив холерну бацилу. Це був капітан Кох. Саме про нього говорив штабний лікар, що його завтра поховають разом з кадетом Біґлером.

Кадет Біґлер підвівся на ліжку і вперше побачив, як умирають від холери за найяснішого монарха. З чотирьох ще живих двоє вмирали, задихалися й синіли, причому щось кричали, але не можна було розібрати, якою мовою. Це було скоріше здушене харчання.

Двоє інших, з дуже бурхливою реакцією, що свідчила про одужання, скидалися на людей у тифозній гарячці: вони вигукували щось незрозуміле і вистромлювали з-під ковдри схудлі ноги. Над ними стояв бородатий санітар, що розмовляв штірійським діалектом (як розпізнав кадет Біґлер) і втихомирював їх:

— У мене також була холера, моє золоте панство, але я не бив ногами по ковдрі. Тепер уже з вами все добре, дістанете відпустку і... Не кидайся, — гаркнув він на одного, який так шпурнув ковдру, що вона полетіла йому аж на голову. — Це у нас заборонено робити. Маєш гарячку, то й радій, принаймні не повезуть звідсіля з музикою. Ви вже обидва видряпалися.

Він поглянув навколо себе.

— Ось ті двоє вже померли. Ми так і сподівалися, — сказав він добродушно, — отож радійте, що вас це минуло. Треба йти по простирала.

За хвилину він повернувся і прикрив простиралами померлих. У них були зовсім чорні губи, і нігті на руках також почорніли. Санітар витяг руки з-під ковдри і спробував запхати язики назад у рот, потім став навколішки біля постелі й почав молитися:

— Heilige Marie, Mutter Gottes... 1


1 Свята Маріє, матір божа... (Нім.)


Молячись, старий санітар із Штірії дивився на своїх пацієнтів, які видужували, бо їхня гарячка свідчила про повернення до життя.

— Heilige Marie, Mutter Gottes, — набожно повторював санітар, коли зненацька якийсь чоловік поплескав його по плечу.

Це був кадет Біґлер.

— Слухайте, — сказав він, — я... купався... Тобто, мене купали. Дайте мені ковдру... Мені холодно.

— Це надзвичайний випадок, — сказав півгодиною пізніше штабний лікар кадетові Біґлеру, який лежав під ковдрою. — Ви, пане кадете, одужуєте. Завтра ми переведемо вас у запасний лазарет до Тарнова. Ви — носій холерних бацил... Ми зробили в науці такий крок уперед, що це вже можна встановити. Ви з дев’яносто першого полку...

— Тринадцятий маршовий батальйон, — відповів за кадета Біґлера санітарний унтер-офіцер. — Одинадцята рота.

— Пишіть, — наказав штаб-лікар. — «Кадета Біґлера, тринадцятий маршовий батальйон, одинадцята маршова рота, дев’яносто перший полк, надсилаємо на лікарський догляд до холерних бараків у Тарнов. Носій холерних бацил...»

Ось так кадет Біґлер, натхненний воїн, перетворився в носія холерних бацил.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.