Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





2. У БУДАПЕШТІ


У Будапешті на військовому вокзалі Матушич приніс капітанові Саґнеру телеграму, яку надіслав бідолашний командир бригади, відправлений до санаторію. Вона була не шифрована і мала такий самий зміст, як і попередня: «Швидко приготувати обід і потім маршем на Сокаль». До цього ще було додано: «Обоз зарахувати до східної групи. Розвідка касується, тринадцятому маршовому батальйону збудувати міст через ріку Буг. Докладніше в газетах».

Капітан Саґнер негайно вирушив до коменданта вокзалу. Комендант, невеличкий на зріст, товстенький офіцер, зустрів його привітно.

— Ну й витворяв же ваш бригадний генерал, хай йому грець, — промовив він, регочучи на все горло. — Але ми зобов’язані вручити вам цю нісенітницю, бо з дивізії ще не надійшло розпорядження щодо генералових телеграм. Учора тут проїздив чотирнадцятий маршовий батальйон сімдесят п’ятого полку, і командир батальйону дістав телеграму: видати його людям по шість крон як особливу нагороду за Перемишль, — і водночас прийшов ще наказ, щоб кожний солдат відрахував з тих шести крон дві крони на воєнну позику... За точними відомостями, у вашого бригадного генерала параліч.

— Пане майоре, — сказав капітан Саґнер комендантові військового вокзалу. — Згідно з полковим наказом і з маршрутом, ми їдемо до Гедельйо. Тут команді належить одержати по сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру. На останній зупинці солдати мали дістати по сто п’ятдесят грамів угорської ковбаси, але нічого не одержали.

— Мабуть, і тут нічого з цього не вийде, — відповів майор, приємно, як і раніше, всміхаючись. — Про такий наказ для полків з Чехії мені нічого не відомо. А втім, це не моя справа, зверніться до відділу постачання.

— Коли ми, пане майоре, від’їжджаємо?

— Попереду стоїть поїзд з важкою артилерією для Галичини. Ми його пустимо за годину, пане капітане. На третій колії стоїть санітарний поїзд. Він від’їздить за двадцять п’ять хвилин після артилерії. На дванадцятій колії — поїзд з боєприпасами. Він вирушає за десять хвилин після санітарного, а за двадцять хвилин після нього пустимо ваш поїзд. Безумовно, якщо не буде ніяких змін, — додав він, знову посміхаючись, чим остаточно спротивів капітану Саґнеру.

— Пробачте, пане майоре, ви сказали, що не знаєте про жодний наказ щодо видачі ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру полкам з Чехії, чи не можете ви мені це пояснити?

— Це секретне розпорядження, — відповів, усе посміхаючись, комендант військового вокзалу в Будапешті.

«Ну, і сів же я маком, — подумав капітан Саґнер, виходячи з приміщення комендатури. — На якого біса я наказав надпоручникові Лукашеві зібрати всіх командирів і йти з ними та з солдатами до відділу постачання по ці сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру на душу?»

Тільки-но командир одинадцятої роти надпоручник Лукаш, згідно з розпорядженням капітана Саґнера, зібрався наказати батальйону податися до складу по ті сто п’ятдесят грамів швейцарського сиру, як перед ним з’явився Швейк із нещасним Балоуном.

Балоун увесь аж тремтів.

— Насмілюсь доповісти, пане надпоручнику, — як завжди чемно сказав Швейк, — справа, про яку йдеться, дуже важлива. Я б вас просив, пане надпоручнику, залагодити цю справу десь на стороні, як висловився один мій приятель Шпатіна із Згоржа, коли був дружком на весіллі й раптово в церкві йому захотілося...

— У чому, власне, річ, Швейку, — перепинив його надпоручник Лукаш, який уже скучив за Швейком, як і Швейк за ним. — Відійдемо трохи далі.

Балоун ішов позаду них і не переставав тремтіти. Цей велетень зовсім утратив душевну рівновагу й вимахував у безнадійному розпачі руками.

— Ну, то говоріть, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, коли відійшли трохи вбік.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — почав Швейк, — воно завжди краще признатися самому, бо шила в мішку не сховаєш! Ви, пане обер-лейтенанте, дали певний наказ, щоб Балоун, коли приїдемо до Будапешта, приніс вам отой паштет із печінки й булочку. Дістав ти такий наказ чи ні? — звернувся він до Балоуна.

Балоун почав ще дужче вимахувати руками, немов боронився від ворога.

— Цей наказ, — сказав Швейк, — на жаль, не міг бути виконаний, пане обер-лейтенанте. Ваш паштет із печінки я зжер... Так, ізжер, — повторив Швейк, тицьнувши знавіснілого Балоуна, — бо я думав, що паштет із печінки може попсуватися. Мені кілька разів доводилося читати в газетах, як цілі родини отруювалися паштетом з печінки. Одного разу це сталося на Здеразі, вдруге — в Бероуні, раз у Таборі, потім у Младій Болеславі, а раз у Пршибрамі. Всі отруєні померли. Паштет із печінки страшенна гидота...

Балоун, тремтячи, відійшов убік, засунув палець у горлянку і почав блювати.

— Що з вами, Балоуне?

— Блю-блю-ю, е-е, пане обер... е-е, обер-лейте-нанте, е-е, — використовуючи перерви, простогнав нещасний Балоун. — Це я-я її зжер, е-е, поже-е-р-р-р, е-е, я-е-е, са-е-е-м...

З рота нещасного Балоуна вилітали клапті станіолевої обгортки паштету.

— Як бачите, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, не розгубившись, — кожний зжертий паштет вилізе наверх, як олія на воду. Я хотів узяти провину на себе, а він, бовдур, сам себе зрадив. Балоун взагалі непогана людина, але зжере все, що йому довірять. Я знав одного такого типа. Він працював кур’єром у банку. Йому довіряли тисячі: один раз навіть, коли він одержував гроші в іншому банку, йому дали помилково на тисячу крон більше, і він тут же повернув їх, але боронь боже було доручити йому купить на п’ятнадцять крейцерів копченого ошийка, неодмінно по дорозі зжере. Такий уже був ненажера, що, коли його службовці посилали по ліверні ковбаси, він їх по дорозі розпорював кишеньковим ножем, а діри заліплював пластиром, який йому обходився для п’ятьох ліверних ковбасок дорожче, ніж коштувала б ціла ліверна ковбаска.

Надпоручник Лукаш зітхнув і відійшов.

— Чи не зволите дати якісь накази, пане обер-лейтенанте? — гукнув йому вслід Швейк, тим часом як нещасний Балоун усе пхав собі пальця в горлянку.

Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війни не може.

Тим часом Швейк перевів Балоуна на другий бік залізничної колії. По дорозі він потішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських сосисок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, збігалося з уявленням саме про ці ковбасні вироби.

— Та ми ж поїзд прогавимо, — заскиглив Балоун, оскільки він був такий само ненажерливий, як і скупий.

— Коли їдуть на фронт, — заявив Швейк, — то ніколи не спізнюються, бо кожний поїзд, що їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцер залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.

Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони солдатських могил Австрії (Відень, XIX, 4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седльцях з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив однорічник фельдфебель Шольц, який ухилявся від фронту.

Біля штабного вагона панувало надзвичайне пожвавлення. Офіцери маршового батальйону обступили капітана Саґнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці дуже секретну, довжелезну справжню телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися в тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.

Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.

Ще в Бруку-на-Лейті в офіцерському клубі дуже часто за обідами і вечерями говорилося на ситий шлунок про дивовижну поведінку Італії, але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова того ідіота кадета Біґлера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».

Капітан Саґнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.

Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Саґнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном переданий телеграфом наказ по бригаді.

«Через безприкладну жадобу італійський король знехтував братерські зобов’язання, хоч повинен був дотримувати їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч наших геройських військ, але зрадливий італійський король від самого її початку грав роль замаскованого саботажника, поводився двозначно, причому таємно домовлявся з нашими ворогами. Ця зрада завершилася в ніч з 22-го на 23 травня оголошенням війни нашій монархії. Наш головнокомандувач переконаний — наші мужні й славні війська нищівним ударом дадуть гідну відсіч нікчемному ворогові, і зрадник переконається, як, почавши ганебну — і зрадливу війну, він сам себе знищив. Ми непохитно віримо, що з божою поміччю незабаром настане день, коли італійські рівнини знову побачать переможців з-під Санта-Лючії, Віченци, Новари, Кустоцци. Ми хочемо перемогти, ми мусимо перемогти, і ми, безперечно, переможемо!»

Потім ішло звичайне „dreimal hoch!“ 1, і батальйон, трохи збентежений, знову сів у поїзд. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру на голови солдатів звалилася війна з Італією.


1 Трикратне «слава!» (нім.).


У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванек, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.

— На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, — почав Швейк, — там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього напроти була крамниця купця Пошмоурного. А між ними обома мав свою крамницю дрібний крамар Гавласа. Так от, спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і він почав з ним умовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але крамар Гавласа пішов до купця Пошмоурного і каже, що Горжейший дає йому дванадцять сот за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому вісімнадцять сотень, то він охоче ввійде з ним у спілку проти Горжейшого. Так і умовились. Гавласа ще якийсь час крутився коло Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Та це не за горами. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А коли ці клієнти поприїздили, то й справді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», — написану величезними літерами.

— У нас, — докинув пришелепуватий Балоун, — теж був раз такий випадок: я хотів купити у сусідньому селі ялівку, навіть уже вмовився, та вотицький різник вихопив її в мене з-під носа.

— Отже, коли почалася нова світова війна, — вів далі Швейк, — коли в нас на одного ворога побільшало, коли знову утворився новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з боєприпасами ощадніше. «Чим більше дітей у родині, тим більше різок ламається», — говорив, бувало, дідусь Хованець з Мотолі, що за невеличку плату від батьків шмагав сусідських дітей.

— Я тільки боюся, — висловив свої побоювання Балоун, тремтячи всім тілом, — що через цю Італію нам зменшать порції.

Фельдфебель Ванек замислився й серйозно сказав:

— Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.

— Тепер би нам здався новий Радецький, — додав Швейк. — Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце італійців і що треба штурмувати та з котрого боку. Воно ж справа нелегка — влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вилізти звідтіля — оце справжнє військове вміння. Коли вже хто кудись улізе, то він повинен знати, що навколо діється, щоб не потрапити в халепу, яку звуть катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали злодія. Але той гультяй, коли ліз туди, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. Так він вирвався з рук, проштрикнув двірничку і по риштуванню спустився вниз у клітку, але звідтіля вже не міг видряпатися. Отак і наш татуньо Радецький: він знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг ухопити. В одній книжці від початку до кінця описано, як він чухрав з-під Санта-Лючії і як він, тому що італійці також дали дмухача, лише на другий день відкрив, що переміг власне, він, бо італійців навіть у бінокль не було видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.

— Авжеж. Чудова країна ця Італія, — втрутився в розмову кухар Юрайда. — Я був раз у Венеції і знаю, що італієць кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожен „porco maladetto“ 1. І папа римський у нього „porco“, i „madonna mia é рогса“, „рара é porco“.


1 Проклята свиня (італ.).


Фельдфебель-рахівник Ванек, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах, у своїй аптекарській крамниці, виготовляв із гнилих цитрин сік, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував у Італії. Тепер уже кінець постачанню цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.

— Це легко сказати — помстись, — усміхнувся Швейк. — Хтось собі думає, що помститься, а терпіти, зрештою, мусить той, кого така людина вибрала знаряддям своєї помсти. Як я мешкав колись на Виноградах, то там жив на нижньому поверсі двірник, а в нього на квартирі був один дрібний службовець з якогось банку. Цей службовець завжди ходив до пивної на Крамерієвій вулиці. Трапилось так, що він посварився там з одним паном, який мав на Виноградах лабораторію для аналізу сечі. Той пан узагалі ні про що інше не думав і не говорив, він майже завжди носив при собі пляшечки з сечею і кожному пхав їх під ніс, щоб кожен також дав свою сечу на перевірку. Від аналізу, мовляв, залежить щастя людини, його сім’ї. До того ж це дешево: якихось шість крон. Усі, хто ходив до шинку, а також шинкар і його жінка, дали на аналіз сечу. Лише цей дрібний службовець тримався, хоч пан завжди, коли той ішов до пісуару, ліз слідом за ним і завжди стурбовано говорив: «Не знаю, не знаю, пане Скорковський, але мені ваша сеча дуже не подобається. Помочіться у пляшечку, поки ще не пізно». Нарешті умовив його. Це коштувало дрібному службовцеві шість крон. Ох, і набрид же йому той пан з цим аналізом. Та хіба тільки йому? Усім добре дошкулив, не виключаючи й шинкаря, якому, до речі, псував торгівлю, бо, віддаючи кожний аналіз, завжди додавав, що це дуже серйозний випадок у його практиці, що пити нічого не можна, крім води, курити не можна, женитися не можна, а їсти можна лише саму городину. Отже, той службовець, як і всі інші, дихав на нього важким духом і обрав знаряддям своєї помсти двірника, бо знав його як людину жорстоку. Ось одного разу він і каже панові, що робив аналізи, буцімто двірник уже досить довгий час почуває себе не зовсім здоровим і просить його, щоб він завтра вранці о сьомій годині прийшов до нього по сечу на аналіз. Той і поперся туди. Двірник ще спав, пан збудив його і каже по-дружньому: «Моє шанування, пане Малеку, бажаю вам доброго ранку. Ось, пане, пляшечка, будьте ласкаві, помочіться і заплатіть мені шість крон». Хай господь боронить, що тут почалося! Двірник вискочив у підштанках з ліжка та як схопить того пана за горло, як гепне ним у шафу, аж бідолаха застряг усередині. Двірник витяг його, вхопив батіг та в самих підштанках погнав його вниз вулицею Челаковського, а той біг і скавулів, немов собака, що йому на хвіст наступили. На Гавлічковій вулиці пан скочив до трамвая, а двірника злапав поліцай. Але поліцаєві теж перепало. Та оскільки двірник був у самих підштанках і все в нього вилазило, то через таке прилюдне неподобство його кинули до арештантської тарадайки і відвезли в поліцію, а він ще й по дорозі ревів, як той тур: «Я вам, халамидники, ще не так покажу, як мені аналізувати сечу». Він просидів шість місяців за насильство над службовою особою і за образу поліції, а потім ще після проголошення вироку образив монарший дім. Можливо, нещасний сидить і досі, а тому я й кажу: коли хтось хоче комусь помститися, то це окошиться на зовсім невинній людині.

Тим часом Балоун напружено про щось думав. А наприкінці з острахом запитав фельдфебеля Ванека:

— Пробачте, пане рахівник, так ви думаєте, що через цю війну з Італією ми одержуватимемо менші порції?

— Це ясно як божий день, — відповів Ванек.

— Боже мій! — вигукнув Балоун, схилив голову на долоні й застиг у своєму куточку.

Отак закінчилися в цьому вагоні дебати про Італію.






* * *


Розмова в штабному вагоні про нову воєнну ситуацію, що склалася через втручання Італії у війну, була б, напевно, дуже нудна, бо тут не було славнозвісного військового теоретика кадета Біґлера, але його заступив поручник Дуб із третьої роти.

Поручник Дуб до війни викладав чеську мову і вже в той час усюди, де тільки можна було, всіма силами намагався виявити своє вірнопідданство. В письмових працях давав своїм учням теми з історії Габсбурського роду. В молодших класах учнів страшили імператор Максиміліан, який виліз на скелю, а злізти з неї не зміг, Йосиф II Орач, Фердінанд Добрий. У старших класах такі теми звичайно були складніші, як, наприклад, завдання для учнів сьомого класу: «Цісар Франц-Йосиф I — меценат науки і мистецтва». Через цей твір один семикласник був виключений з гімназії без права вступу в будь-які середні навчальні заклади австроугорської монархії, бо він написав, що найкращим вчинком австрійського монарха було спорудження мосту Цісаря Франца-Йосифа I в Празі.

Учитель Дуб дуже дбав, щоб усі його учні в день народження цісаря та в дні інших подібних цісарських свят з захватом співали австрійський гімн. У товаристві його не любили, бо всі знали, що він доносив на своїх товаришів. У місті, де працював Дуб, він був одним з членів «трійки» найбільших дурнів і ослів, до якої входили, крім нього, окружний начальник і директор гімназії. В цьому вузькому колі він навчився політикувати в рамках, дозволених в австро-угорській монархії. Ось і тепер він почав мудрувати і тоном задубілого викладача гімназії проголосив:

— Взагалі виступ Італії мене зовсім не здивував. Я цього чекав ще три місяці тому. Немає сумніву, що останнім часом, внаслідок війни з Туреччиною за Тріполі, Італія надто запишалась. Крім цього, вона надто вірить у свій флот, багато сподівається від настроїв населення наших приморських країн і Південного Тіролю. Ще перед війною я говорив з нашим окружним начальником про те, що наш уряд недооцінює ірредентистський рух на півдні. Він цілком зі мною погоджувався, бо кожна далекоглядна людина, якій дорога цілісність нашої імперії, мусила вже давно передбачати, куди може завести нас надто ліберальне ставлення до таких елементів. Добре пам’ятаю, як два роки тому я в розмові з паном окружним начальником заявив, що Італія (це було під час Балканської війни і історії з нашим консулом Прохазкою) чекає найближчої нагоди, щоб підступно напасти на нас. І ось нате! — вигукнув він таким тоном, немовби усі з ним сперечалися, хоч присутні кадрові офіцери під час його патякання мовчали та думали, коли вже цей цивільний базіка кине голою сідницею їжаків бити.

— Це правда, — казав далі Дуб, трохи заспокоївшись, — у більшості випадків навіть у шкільних письмових творах ми не брали до уваги ні нашого минулого ставлення до Італії, ні славних днів перемог наших армій, як, наприклад, року тисяча вісімсот сорок восьмого, так і року тисяча вісімсот шістдесят шостого, що про них згадується в сьогоднішньому наказі по бригаді. Але щодо мене, то я завжди сумлінно виконував свій обов’язок і ще перед закінченням навчального року, майже, так би мовити, на самому початку війни, дав своїм учням стилістичне завдання: „Unsere Helden in Italien von Vicenza bis zur Custozza, oder... — І дурник поручник Дуб додав: — Blut und Leben für Habsburg! Für ein Österreich, ganz, einig, gross!“ 1.


1 Наші герої в Італії від Віченци аж до Кустоцци, або... кров і життя за Габсбурґів! За Австрію, єдину, неподільну і велику! (Нім.)


Він замовк, чекаючи, мабуть, коли всі інші в штабному вагоні почнуть говорити про ситуацію, що створилася, і він ще раз доведе, що вже п’ять років тому передбачав, як одного дня Італія поведеться зі своїм союзником. Але зовсім розчарувався, бо капітан Саґнер, якому батальйонний ординарець Матучиш приніс із вокзалу вечірній випуск «Пестер-Ллойд», сказав, продивляючись газету:

— Дивіться, ота сама Вейнерова, яку ми бачили в Бруку на гастролях, учора грала тут на сцені Малого театру.

На цьому припинилися дебати про Італію в штабному вагоні...






* * *


Батальйонний ординарець Матушич і денщик капітана Саґнера Батцер, які теж їхали в штабному вагоні, дивилися на війну з Італією з позицій чисто практичних: свого часу, ще в роки кадрової служби, вони обидва брали участь у маневрах у Південному Тіролі.

— Важко нам буде видиратися на ті гори, — сказав Батцер, — капітан Саґнер має цілий віз чемоданів. Хоч я сам із гір, але це не те, що взяти рушницю під плащ і йти вистежувати якогось там зайця в маєтку князя Шварценберґа.

— Якщо нас і справді кинуть на південь в Італію, мені також не дуже-то до вподоби гасати з наказами по горах і льодовиках. А щодо їжі, то там, на півдні, сама полента і олія, — сумно сказав Матушич.

— А й правда, чого доброго попруть нас у ті гори, — розхвилювався Батцер. — Наш полк уже був і у Сербії, і в Карпатах. Я вже досить натягався з чемоданами пана капітана по горах, двічі вже, як припекло, губив їх, — раз у Сербії, другий раз у Карпатах. Може, таке мене чекає й утретє на італійському кордоні, а що тамтешній харч... — Він плюнув і присунувся ближче до Матушича. — Знаєш, у нас в Кашперських горах роблять такі малесенькі кнедлі із сирої картоплі. Їх варять, потім ще вмочають у яйце, гарненько посипають тертими сухариками, а потім смажать на салі.

Останнє слово він промовив якимось таємниче-урочистим голосом.

— Але найліпше за все кнедлики з кислою капустою, — додав він меланхолійно, — куди до них тим дурним макаронам.

На цьому й тут закінчилася розмова про Італію...

Поїзд стояв на вокзалі вже понад дві години, і тому в решті вагонів усі в один голос твердили, що його, мабуть, заберуть і пошлють в Італію. Про це свідчили й інші факти. З ешелоном робили дуже дивні речі. Усіх солдатів знову повиганяли з вагонів, з’явилася санітарна інспекція з дезинфекційною командою і старанно покропила всі вагони лізолом, що було сприйнято з великим невдоволенням, надто в тих вагонах, де везли запаси хліба.

Але наказ є наказ. Санітарна комісія наказала зробити дезинфекцію по всіх вагонах ешелону номер 728 і тому спокійнісінько покропила лізолом гори хліба й мішки з рисом. Уже з цього було видно, що діється щось незвичайне.

Потім усіх загнали до вагонів, а за півгодини знову вигнали, бо ешелон прийшов інспектувати якийсь старенький генерал. Швейкові зараз спало на думку відповідне назвисько для старого пана. Стоячи позаду шеренги, він прошепотів фельдфебелеві Ванекові: «Ото здихляк».

А старий генерал у супроводі капітана Саґнера пройшовся перед шеренгою і, зупинившись біля одного молодого солдата, щоб якось підбадьорити всіх, запитав, звідки він, скільки йому років і чи має годинник. Хоч солдат і мав один годинник, але він сподівався дістати від старого пана ще один, і тому відповів, що годинника в нього немає. На це старенький здихляк-генерал придуркувато всміхнувся, так само як, бувало, робив цісар Франц-йосиф, коли звертався до бурґомістрів, і сказав: «Це добре, це добре!» — потім зробив честь капралові, що стояв поблизу, спитавши, чи здорова його жінка.

— Насмілюсь доповісти, — гаркнув капрал, — я нежонатий.

На що генерал, прихильно усміхаючись, також сказав своє:

— Це добре, це добре.

Потім здитинілий генерал попросив капітана Саґнера продемонструвати, як солдати здвоюють шеренги. За хвилину вже лунало: «Перший-другий, перший-другий, перший-другий!»

Це генерал-здихляк дуже любив. Він навіть удома ставив перед себе двох денщиків, а ті мусили самі рахувати: «Перший-другий...»

Таких генералів Австрія мала силу-силенну.

Коли огляд щасливо скінчився, генерал не пошкодував похвал для капітана Саґнера, а солдатам дозволили погуляти на території вокзалу, бо прийшло повідомлення, що ешелон рушить тільки за три години. Солдати, прогулюючись по перону, лупали на всі боки очима і ловили гав. На вокзалі було чимало людей, і то тут, то там декому з вояків щастило вижебрати сигарету.

Це було яскравим доказом того, як ущухло захоплення, що на початку війни виливалося в гучне вітання ешелонів на вокзалах: тепер солдатам доводилось жебрати.

До капітана Саґнера прийшла делегація від Товариства для вітання героїв у складі двох страшенно змучених дам. Вони передали подарунок для ешелону, а саме: двадцять коробочок ароматних таблеток для відсвіжування рота — реклама однієї будапештської фабрики цукерок. Таблетки були гарно вкладені в бляшаночки, на кришках яких був намальований угорський гонвед, що тиснув руку австрійському ополченцеві, а над ними осяйна корона святого Стефана. Навколо йшов напис по-німецькому й по-угорському: „Für Keiser, Gott und Vaterland“ 1.

Фабрика цукерок була така вірнопіддана, що на перше місце поставила імператора, а вже за ним господа бога.

Кожна коробочка містила вісімдесят таблеток, так що на трьох вояків припадало приблизно п’ять. Крім цього, замучені дами принесли великий пакунок надрукованих листівок з двома молитвами, що їх склав будапештський архієпископ Геза із Сатмар-Будафала. Молитви, повні найстрашніших прокльонів на адресу всіх ворогів, були написані німецькою і угорською мовами так пристрасно, Що на кінці їм бракувало лише міцного угорського: „Baszom a Kristusmarjät“ 2.


1 За імператора, бога і батьківщину! (Нім.)

2 Груба, непристойна угорська лайка.


На думку шановного архієпископа, добрий господь бог повинен був посікти росіян, англійців, сербів, французів і японців на капусту і зробити з них гуляш з перцем. Велелюбний господь бог повинен був купатися в крові ворогів і вирізати їх усіх, як це колись зробив жорстокий Ірод з немовлятами.

Преосвященний архієпископ будапештський вжив у своїх молитвах, наприклад, такі милі вирази: «Хай бог благословить ваші баґнети, щоб вони глибоко вп’ялися в животи ваших ворогів. Хай найсправедливіший бог спрямовує артилерійський вогонь на голови ворожих штабів. Дай, милосердний боже, щоб усі вороги захлинулися в своїй крові з ран, які ви їм завдасте». Тому треба ще раз відзначити, що в кінці тих молитовок бракувало тільки „Baszom a Kristusmarját“.

Передавши все це, дами висловили капітанові Саґнеру своє жагуче бажання бути присутніми, коли роздаватимуть подарунки. Одна з них навіть наважилася попросити дозволу виголосити промову до солдатів, яких вона називала не інакше як „Unsere braven Feldgrauen“ 1.


1 Наші браві сірі польові шинелі (нім.).


Обидві були дуже ображені, коли капітан Саґнер відхилив їхнє прохання. Тим часом гостинці помандрували до вагона, в якому містився склад. Шановні дами пройшли рядами солдатів, а одна з них не знехтувала нагодою поплескати по щоці бородатого солдата Шимека з Будейовиць. Шимек, не знаючи нічого про достойну місію цих дам, по-своєму розтлумачив таке поводження і після їхнього відходу промовив до своїх товаришів:

— Ну й нахабні ж, шльондри. Бодай ця мавпа була хоч з фасаду гарна, а то чистісінько чорногуз: ніжки — немов ті тички, сама як з хреста знята, і вона ще, стара кочерга, до солдатів залицяється.

На вокзалі була метушня. Події з італійцями викликали тут справжню паніку, два ешелони з артилерією було затримано і направлено до Штірії. Був тут також ешелон боснійців. З невідомих причин він стояв вже два дні, всіма забутий. Боснійці вже два дні не діставали нічого з кухні й ходили жебрати хліб у Новий Пешт. Навколо тільки й чути було схвильовані розмови кинутих напризволяще боснійців. Вони розлючено жестикулювали й безнастанно лаялися.

Незабаром маршовий батальйон дев’яносто першого полку знову зігнали докупи, і солдати позалазили в свої вагони. Однак за хвилину батальйонний ординарець Матушич повернувся з вокзальної комендатури із звісткою, що поїдуть аж за три години. Тому щойно зібраних солдатів знову випустили з вагонів.

Перед самим відходом поїзда до штабного вагона вскочив дуже схвильований поручник Дуб і почав домагатися, щоб капітан Саґнер негайно наказав заарештувати Швейка.

Поручник Дуб, давній відомий донощик у місті, де він учителював, дуже радо пускався в розмови з вояками, намагаючись збагнути, що солдати думають, і водночас шукаючи нагоди повчити їх і пояснити, чому й за що вони воюють.

Під час свого обходу він побачив за вокзальною будівлею біля ліхтаря Швейка. Той стояв і зацікавлено розглядав плакат якоїсь добродійної воєнної лотереї. На плакаті наочно було показано, як австрійський солдат баґнетом пришпилює до муру сторопілого бородатого козака.

Поручник Дуб поплескав Швейка по плечу й спитав, як це йому подобається.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — це дурне. Я вже бачив багато дурних плакатів, але такої нісенітниці мені ще не доводилося бачити.

— А що вам тут не подобається? — запитав поручник Дуб.

— Мені, пане лейтенанте, не подобається, як той вояк поводиться з довіреною йому зброєю. Таж він може зламати баґнет об мур, а потім це взагалі зовсім ні до чого, і його можуть покарати, бо росіянин підняв руки вгору і піддається: його взято в полон, а з полоненими треба добре поводитися. Кажіть що хочете, а вони також люди.

Тут поручник Дуб вирішив витягти із Швейка якомога більше і спитав:

— Так значить, вам шкода цього росіянина, правда?

— Мені, пане лейтенанте, шкода обох. Росіянина тому, що його прохромили, нашого — бо його за це заарештують. Він, пане лейтенанте, поламає баґнет, адже мур кам’яний, а сталь — вона крихка. У нас, пане лейтенанте, ще до війни, коли я відбував військову службу, був у роті один лейтенант. Навіть наш старший фельдфебель, що служив за юшку, не вмів так гарно висловлюватися, як той пан лейтенант. На учбовому плацу він нам, було, каже: «Коли почуєш «Habacht», мусиш вибалушувати баньки, як той кіт, що кладе в січку». Але взагалі він був непогана людина. Раз на різдво він зовсім одурів: купив для роти цілий віз кокосових горіхів. Відтоді я вже знаю, які баґнети крихкі. Половина роти поламала на тих горіхах баґнети, і наш полковник наказав усю роту посадити під арешт. Три місяці ми не сміли й кроку з казарми ступити, а пан лейтенант мав домашній арешт...

Поручник Дуб люто поглянув у безтурботне обличчя бравого вояка Швейка і злісно спитав:

— Ви мене знаєте?

— Знаю, пане лейтенанте.

Поручник Дуб витріщив очі й затупцював на місці:

А я вам кажу, що ви мене ще не знаєте. Швейк так само безтурботно, спокійно, немовби рапортуючи, знову повторив:

— Я вас знаю, пане лейтенанте. Ви, насмілюсь доповісти, з нашого маршового батальйону.

— Ви мене не знаєте! — лементував поручник Дуб. — Ви, можливо, знаєте мене з доброго боку, але чекайте, ви мене тепер упізнаєте й з поганого боку, і не думайте собі, що я такий хороший, як здаюся, я кожного примушу заплакати. Отже, знаєте тепер мене чи ні?

— Знаю, пане лейтенанте.

— А я вам востаннє кажу, що ви мене не знаєте! Осел! Маєте братів?

— Так точно, пане лейтенанте, маю одного.

Поручник Дуб оскаженів, дивлячись на спокійне, безтурботне Швейкове обличчя, і, втративши самовладання, вигукнув:

— Ваш брат, мабуть, така сама тварюка, як і ви. Ким він був?

— Учителем гімназії, пане лейтенанте. Він також був на військовій службі і склав екзамен на офіцера.

Поручник Дуб глянув на Швейка, немовби збираючись його проколоти наскрізь. Швейк з гідністю витримав розлючений погляд поручника Дуба, і незабаром їхня розмова закінчилася словом «Abtreten!».

Кожен пішов своєю дорогою, і кожен думав про своє. Поручник Дуб думав, як він розповість про все капітанові й той накаже заарештувати Швейка. А Швейк зробив такий висновок: він уже бачив багато пришелепуватих офіцерів, але цей поручник Дуб справді неабияке дурило.

Поручник Дуб, який саме сьогодні вирішив, що йому належить виховувати солдатів, знайшов за вокзалом нові жертви. Це були двоє солдатів з того ж дев’яносто першого полку, але з іншої роти. Вони каліченою німецькою мовою змовлялися в пітьмі з двома повіями, їх цілі табуни швендяли навколо вокзалу. Швейк уже здалека зовсім виразно почув різкий голос поручника Дуба:

— Ви мене знаєте?! А я вам кажу, що ви мене не знаєте... Але постривайте, ви ще мене пізнаєте... Можливо, ви мене знаєте з доброго боку!.. А я вам кажу, ви мене ще пізнаєте з поганого боку!.. Я вас примушу заплакати, осли! Маєте братів? Це, певно, такі ж самі тварюки, як і ви!.. Ким були? В обозі... Ну, добре... Пам’ятайте, що ви солдати... Ви чехи?.. А знаєте, що Палацький сказав, що коли б не було Австрії, то ми б мусили її створити...

Але загалом обхід поручника Дуба не мав добрих наслідків. Він, здається, затримав ще три групи солдатів, однак його виховні зусилля «примусити заплакати» зазнали повного краху. Це був матеріал, який везли на фронт. В очах кожного солдата зокрема поручник Дуб читав, що всі вони думають про нього дуже погано. Це вразило його пиху, і тому він перед відходом поїзда домагався від капітана Саґнера заарештувати Швейка. Обґрунтовуючи необхідність ізоляції бравого вояка Швейка, він зазначав підозріло нахабну його поведінку, причому щирі відповіді Швейка на останнє запитання назвав злосливими натяками. Якщо так, мовляв, триватиме далі, то офіцерський корпус утратить будь-яку повагу в очах солдатів, у чому, певне, ніхто з панів офіцерів не сумнівається. Він сам ще перед війною говорив з паном окружним начальником, що кожний начальник повинен підтримувати свій авторитет. Пан окружний начальник був також цієї думки.

Особливо тепер, на війні, що більше наближаємося до ворога, то більше треба, щоб солдати мали страх якийсь. Отож він і домагається, щоб Швейка дисциплінарно покарали.

Капітан Саґнер, як кожий кадровий офіцер, ненавидів офіцерів запасу з різних цивільних професій і звернув увагу поручника Дуба на те, що такі заяви можуть мати місце тільки в формі рапортів, а не здійснюватися базарним способом, немовби тут торгуються за картоплю. Щодо самого Швейка, то перша інстанція, якій він підлягає, є пан надпоручник Лукаш. Такі справи вирішуються тільки по інстанції. Від роти справа надходить до батальйону, і це, очевидно, пану поручникові відомо. Якщо Швейк справді щось накоїв, то спочатку він мусить піти на ротний рапорт, а на випадок апеляції — на батальйонний рапорт. Але якщо пан надпоручник Лукаш не заперечує і вважає розповідь пана поручника Дуба за офіційну заяву про необхідність покарання, то він, Саґнер, нічого не має проти того, щоб Швейка затримати й допитати.

Надпоручник Лукаш не заперечував, але зауважив, що із Швейкових розповідей йому добре відомо, що Швейків брат справді був учителем у гімназії і офіцером запасу.

Поручник Дуб завагався і сказав, що він мав на увазі покарання лише в ширшому розумінні цього слова і що, можливо, той Швейк просто не вміє правильно висловлювати свою думку, а тому його відповіді справляють враження нахабства, злоби й неповаги до начальства. Крім того, весь вигляд Швейка свідчить про його недоумкуватість.

Таким чином, над головою Швейка пролетіла грізна буря, але грім не вдарив.

У вагоні, де була канцелярія і батальйонний склад, фельдфебель-рахівник маршового батальйону Баутанцель дуже милостиво видав двом батальйонним писарчукам по пригорщі ароматних таблеток з тих коробочок, які мали поділити між солдатами батальйону. У цьому не було нічого дивного: з усім, що призначалося для солдатів, у батальйонній канцелярії робили такі самі шахрайські махінації, як і з цими нещасними таблетками.

Під час війни це стало загальним явищем: якщо десь інспекційна ревізія й не виявила крадіжок, то кожного фельдфебеля-рахівника у всіляких канцеляріях підозрювали, ніби він також порушує кошториси, але з допомогою махінацій уміє ховати кінці в воду. Оскільки нічого ліпшого, що можна було б украсти, не було, писарчуки запихалися солдатськими цукерками, аби насолодитися бодай хоч цією поганню, а Баутанцель нарікав на важкі обставини, які склалися в цій дорозі:

— Я вже відкалатав з маршовими батальйонами два походи, але такої нужденної дороги, як ця, ми ще не мали. Таж тоді, господи, до прибуття в Пряшів у нас були гори всього, чого тільки душа забажає. Я сховав десять тисяч «мемфісок», два круги швейцарського сиру, триста бляшанок консервів. І коли ми вирушили на Бардейов у окопи, а росіяни від Мушіни відтяли зв’язок з Пряшевом, закипіла торгівля — дай боже здоров’я. З усього, що я мав, десяту частину віддав, аби замилити очі маршбатальйонові, мовляв, це я заощадив, а решту продав у обозі. Був у нас тоді майор Сойка — свиня, яких світ не бачив. Особливим геройством він не вирізнявся, а здебільшого вештався у нас біля обозу, бо там, угорі, свистіли кулі і рвалася шрапнель. Приходив до нас ніби для того, щоб переконатися, чи добре варять для солдатів батальйону, і, звичайно, з’являвся внизу завжди якраз тоді, коли надходили відомості, що росіяни знову щось готують. Сам увесь тремтить, мусив спочатку на кухні хильнути рому й лише тоді починати перевірку польових кухонь, що стояли навколо обозу, бо вгору на позиції не можна було проїхати і обід носили туди вночі. У таких умовах про якусь офіцерську кухню шкода було й говорити. Єдину дорогу, яка ще вільно зв’язувала нас із тилом, тримали німці з рейху. Вони затримували все, що нам надсилали з тилу кращого, і зжирали самі, а для нас уже нічого не залишалося. Ми всі в обозі були без офіцерського майна. За весь той час мені вдалося заощадити для нашої канцелярії тільки одне-однісіньке порося. Я дав його закоптити, а щоб майор Сойка цього не пронюхав, ми сховали порося в артилеристів на відстані години дороги від нас, де я мав одного знайомого фейерверкера.

Так ось той майор, прийшовши до нас, почав, як завжди, куштувати в кухні юшку. Щоправда, м’ясо варилося рідко, лише коли щастило здобути з великими труднощами свиней або худючих корів десь на околицях. До того ж нам ще й пруссаки створювали велику конкуренцію, бо, реквізуючи, платили вдвічі більше, ніж ми, за худобу. Поки ми стояли під Бардейовом, я на закупівлі худоби заощадив щось понад тисячу двісті крон, бо найчастіше замість грошей ми давали квитанції з гербовою батальйонною печаткою. Особливо в останні дні, коли довідалися, що росіяни вже на сході від нас у Радвані, а на заході — в Подоліні. Нема гірше працювати з таким народом, як тамтешній: ні читати, ні писати не вміють, а підписуються трьома хрестиками. Наше інтендантство дуже добре про це знало, так що, коли ми посилали туди по гроші, я не міг додавати як виправдувальні документи фальшиві квитанції, ніби я виплатив їм гроші. Такі речі можна було робити тільки там, де народ освіченіший і вміє підписуватись. А потім, як я вже сказав, пруссаки платили більше, ніж ми, й платили готівкою. Отож, коли ми кудись приходили, люди на нас дивилися, як на грабіжників. До того ж інтендантство видало наказ, що квитанції, підписані хрестиками, передаються польовим ревізорам. А цих жевжиків з контролю у нас було повно. Приходить такий «контролер», нажереться у нас, нап’ється, а на другий день на нас і заявить. Той майор Сойка безнастанно нишпорив по наших кухнях і, їй-богу, хоч вірте, хоч ні, одного разу витяг з казана м’ясо, призначене всій роті. Почав із свинячої голови, й заявив, що вона недоварена, і звелів її ще якусь хвилину поварити. Правду кажучи, м’яса тоді варилося небагато. На цілу роту припадало приблизно дванадцять колишніх справжніх порцій м’яса, але він все це ум’яв, потім покуштував юшку і зчинив галас, мовляв, це вода, і що це за порядки, коли юшка з м’яса, а м’яса нема. Наказав заправити її маслом і кинути туди мої власні макарони, які я заощадив за весь останній час. Але мене не так це обурило, як те, що на заправку ляпнуло два кіло вершкового масла, яке я заощадив ще тоді, коли працювала офіцерська кухня. Я тримав його на поличці під ліжком. Він побачив та як заверещить: «Чиє це масло?» Я йому тоді й сказав, що, згідно з розкладкою в останньому наказі по дивізії, на кожного солдата припадає додатково п’ятнадцять грамів масла або двадцять один грам смальцю. Але оскільки жирів на таку кількість людей не вистачає, то ми тримаємо залишки масла, аж поки набереться стільки, що можна буде поліпшити харчування солдатів установленою кількістю жиру. Майор Сойка дуже розсердився і почав кричати, що я, мабуть, чекаю, коли прийдуть росіяни і заберуть останні два кіло масла: «Щоб мені зараз же кинули це масло в юшку, якщо вже юшка без м’яса!» Отак я і втратив увесь свій запас. Цей майор, вірте мені, коли з’являвся, завжди приносив мені нещастя. В нього незабаром виробився такий нюх, що він умів одразу ж винишпорити всі мої запаси. Одного разу я на солдатах заощадив волову печінку. Ми хотіли її стушкувати для себе. Раптом він поліз під ліжко й витяг її звідти, та ще й розкричався на мене. А я йому пояснюю, що цю печінку треба закопати, бо ще зранку один коваль з артилерії, який закінчив ветеринарні курси, встановив її непридатність. Майор узяв з собою одного солдата з обозу, і вони почали на горі під скелями варити в казанках ту печінку, І це, так би мовити, вирішило його долю. Росіяни помітили вогонь і як бабахнули по майорові та його казанку з вісімнадцятки. Потім ми ходили туди подивитися, що від них залишилося, але ніхто не міг розрізнити, де на скелях валяється волова печінка, а де печінка пана майора...






* * *


Потім знову прийшла звістка, що ешелон вирушить аж за чотири години. Бо, як говорили, шлях на Гатван геть забитий поїздами з пораненими. Поширилася чутка, буцімто на вокзалі біля Егера санітарний поїзд із хворими й пораненими зіткнувся з ешелоном, який віз артилерію. З Будапешта туди вже ніби послали поїзд на допомогу.

За хвилину вже працювала фантазія всього батальйону. Патякали про двісті забитих і поранених, про те, що ця катастрофа влаштована навмисне, щоб приховати шахрайства з постачанням для хворих. Це стало поштовхом для гострої критики поганого постачання батальйону та злодійства в канцеляріях і на складах.

Більшість була тієї думки, що батальйонний фельдфебель-рахівник Баутанцель ділиться всім з офіцерами.

У штабному вагоні капітан Саґнер повідомив, що, згідно з маршрутом, вони вже, власне, повинні бути на галицькому кордоні. В Егері, мовляв, вони мали дістати для батальйону на три дні хліб і консерви, але до Егера їхати ще десять годин. Крім того, в зв’язку з наступом, за Львовом скупчилося стільки поїздів з пораненими, що, згідно з телеграмою, жодного буханця хліба ані бляшанки консервів дістати неможливо. Саґнер одержав наказ: замість хліба й консервів виплатити солдатам по 6 крон 72 гелери. Ці гроші вони отримають при видачі платні за дев’ять днів, якщо, звичайно, капітан Саґнер доти дістане гроші з бригади. В касі є тільки щось із 12 000 крон.

— Але ж це свинство з боку полку, — сказав надпоручник Лукаш, — пустити нас, як жебраків, по світу.

Прапорщик Вольф і надпоручник Коларж почали шепотітися про те, що полковник Шредер за останні три тижні надіслав на свій особистий рахунок у Віденський банк 16000 крон.

Надпоручник Коларж потім розповідав, як заощаджують гроші. Вкраде хтось у полку 6000 крон і запхає їх до власної кишені, а по всіх кухнях цілком логічно дається наказ — скоротити порцію гороху на солдата на З грами в день. За місяць це дає 90 грамів на людину, а в кожній ротній кухні заощаджується гороху понад 16 кілограмів. Ну, а в звіті кухар мусить показати, що весь горох витрачено.

Надпоручник Коларж у загальних рисах розповів Вольфові про інші випадки, які він спостерігав. Такими фактами була переповнена діяльність усієї військової адміністрації, починаючи від фельдфебеля-рахівника в якійсь нещасній роті і кінчаючи хом’яком у генеральських еполетах, який робив собі запаси на післявоєнну зиму.

Війна вимагала відваги й у крадіжках. Інтенданти дивились один на одного з любов’ю, немовби хотіли сказати: «Ми єдине тіло і єдина душа, крадемо, друже, шахруємо, брате, але нічого не вдієш, проти течії не попливеш. Якщо ти не візьмеш — візьме інший та ще й скаже про тебе, що ти не крадеш, бо вже накрався по самі вуха».

До вагона ввійшов якийсь пан з червоно-золотими лампасами. Це знову був один з тих генералів, що їздили по всіх залізницях як інспектори.

— Сідайте, панове, — ввічливо запросив він, радіючи, що знову наскочив на якийсь ешелон, навіть гадки не маючи про його перебування тут.

Капітан Саґнер хотів відрапортувати, але генерал тільки махнув рукою.

— У вашому ешелоні непорядок, у вашому ешелоні не сплять. У вашому ешелоні вже повинні спати. В ешелонах, коли вони стоять на вокзалі, належить лягати спати о дев’ятій годині, так, як і в казармах.

Генерал говорив лаконічно:

— Перед дев’ятою годиною треба повести людей у сортири за вокзалом, а потім — спати, бо інакше солдати вночі запаскудять колію. Розумієте, пане капітане? Повторіть! Або не повторюйте, а зробіть так, як я бажаю. Засурмити тривогу, вигнати людей до сортирів, засурмити вечірню зорю і спати. Перевіряти, хто не спить. Карати! Отак. Це все? Вечерю роздавати о шостій годині.

Потім заговорив про давноминулі справи, про те, чого ніколи не було, а якщо було, то, так би мовити, за рогом у тридев’ятому царстві. Одне слово, він стояв тут, як примара з царства четвертого виміру.

— Вечерю роздавати о шостій годині, — провадив генерал, поглядаючи на годинник, який показував десять хвилин на дванадцяту ночі. — Um halb neune Alarm, Latrinenscheissen, dann schlafen gehen 1. На вечерю о шостій годині — гуляш з картоплею замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру.

Потім він віддав наказ — перевірити бойову готовність. Отож капітан Саґнер знову наказав засурмити тривогу, а інспекційний генерал, спостерігаючи, як шикується батальйон, проходжувався з офіцерами і безугавно повторював одне й те ж, немов усі були якісь ідіоти й неспроможні були відразу його зрозуміти. При цьому він не зводив очей зі стрілки годинника:

— Also, sehen Sie, um halb neune scheissen, und nach einer halben Stunde schlafen. Das genügt vollkommen 2.


1 О пів на дев’яту — тривога, випорожнюватись і спати (нім.).

2 Отже, зволите бачити, о пів на дев’яту випорожнюватись, а за півгодини спати. Більшого не вимагається (нім.).


У цю перехідну пору солдати звичайно випорожнюються рідким. Найголовніше, підкреслюю, це — сон. Сон надає сили для дальших походів. Поки люди в поїзді — вони мусять відпочивати. Якщо у вагонах не досить місця, то солдати сплять позмінно. Одна третина солдатів у вагонах зручно вмощується і спить від дев’ятої години до півночі, а решта стоять і дивляться на них. Потім ті, що виспалися, звільняють місце другій третині, яка спить від півночі до третьої години ранку. Третя зміна спить від третьої до шостої, потім підйом, уся команда йде вмиватися. Коли рушили, — з вагонів не ви-ска-ку-ва-ти! Поставити патрулі, щоб солдати під час руху не ви-стрибу-ва-ли. Якщо солдатові зломить ногу ворог... — генерал поклепав себе по нозі, — це дуже похвальна річ, але покалічити себе, зістрибуючи з вагонів на повному ходу, — це гідне кари.

Отже, це ваш батальйон? — звернувся він до капітана Саґнера, розглядаючи заспані обличчя вояків, з яких дехто не міг утриматися і, вирваний зі сну, позіхав на свіжому нічному повітрі. — Це, пане капітане, батальйон роззяв. Солдати вже о дев’ятій мусять спати.

Генерал зупинився перед одинадцятою ротою, де на лівому фланзі стояв Швейк і позіхав так, немов збирався проковтнути весь світ. При цьому він манірно прикривав рукою рот, і з-під руки долинало таке мукання, що надпоручник Лукаш тремтів, як би генерал не звернув на це уваги. Йому спало на думку, що Швейк позіхає навмисне.

А генерал, немовби відгадавши побоювання Лукаша, обернувся до Швейка і підійшов до нього:

— Böhm oder Deutscher? 1

— Böhm, melde gehorsam, Herr Generalmajor 2.

— Добже, — сказав генерал, що був поляком і вмів трохи по-чеському. — Ти ревеш, як корова до сіна. Мовчи, заткни пельку, не мукай. Ти був у сортирі?

— Ще не був, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре.

— Чому ж ти не пішов з іншими менжами? 3


1 Чех чи німець? (Нім.)

2 Чех, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре (нім.).

3 Чоловіками (пол.).


— Насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре, на маневрах біля Пісека пан полковник Вахтль казав нам, коли солдати під час відпочинку побігли в жито, що солдат повинен думати не тільки про сортир, а й про геройські вчинки. А врешті, насмілюсь доповісти, що б ми, власне, там робили? Нам нема чого з себе видушувати. Згідно з маршрутом, ми повинні були вже на кількох станціях одержати вечерю — і нічого не одержали. З порожнім шлунком у вбиральню не пхайся.

Швейк, пояснюючи простими словами пану генералові загальну ситуацію, дивився на нього так довірливо, що генерал відчув потребу всіляко допомогти їм. Коли вже дається наказ іти у відхідок організованим строєм, то цей наказ повинен бути також і внутрішньо, фізіологічно обґрунтований.

— Пошліть їх спати до вагонів, — наказав генерал капітанові Саґнеру. — Як могло статися, що вони не дістали вечері? Всі ешелони, які проїжджають цією станцією, повинні діставати вечерю. Тут харчувальний пункт. Інакше не може бути, бо є певний план.

Генерал промовив це дуже впевнено, і це означало: оскільки вже одинадцята година ночі, а вечеря мала бути о шостій годині, як він уже раніше зазначив, то не лишається нічого іншого, як затримати поїзд на всю ніч і ще на день, аж до шостої години вечора, щоб люди дістали гуляш із картоплею.

— Немає нічого гіршого, — сказав генерал надзвичайно серйозно, — як, транспортуючи війська, забувати про їхнє харчування. Мій обов’язок — з’ясувати в канцелярії вокзальної комендатури, як це, власне, могло статися. Бо, панове, іноді винні тут і самі командири ешелонів. При ревізії станції Суботіште на південнобоснійській лінії я встановив, що шість ешелонів не дістали вечері, бо командири ешелонів забули вчасно потурбуватися про це. Шість разів на станції варили гуляш із картоплею, але ніхто його не вимагав. І цей гуляш виливали на одну купу. Це, панове, була гора картоплі з гуляшем, а на три станції далі солдати з ешелонів, які проїхали повз купу гуляшу, жебрали на вокзалі шматок хліба. Тут, як бачите, була винна не військова адміністрація! — Генерал рвучко махнув рукою. — Командири ешелонів не виконали своїх обов’язків! Ходімо до канцелярії!

Офіцери йшли за ним і думали, чому це всі генерали такі дурні.

В комендатурі виявилося, що справді про гуляш ніхто нічого не знає. Правда, сьогодні його мали варити для всіх ешелонів, які приїздитимуть, але пізніше надійшов наказ: замість гуляшу нарахувати кожній частині військ по сімдесят два гелери на кожного солдата, — так що кожний ешелон дістане на свій рахунок цю суму, яку він одержить від інтендантства додатково при видачі солдатської платні. Щодо хліба, то на станції Ватіан солдати дістануть по півбуханця.

Комендант харчувального пункту не побоявся і сказав просто в вічі генералові, що накази міняються щогодини. Інколи буває так: приготують обід для ешелонів, але несподівано приходить санітарний поїзд, пред’являє наказ вищих інстанцій, і кінець, — ешелон стоїть перед проблемою порожніх казанів.

Генерал, притакуючи, кивав головою і зазначив, що становище, безумовно, покращало, на початку війни було набагато гірше. Всього відразу зробити неможливо, Для цього потрібний досвід, практика. Теорія, власне, гальмує практику. Чим довше триватиме війна, тим більше буде порядку.

— Можу вам навести конкретний приклад, — сказав генерал, дуже задоволений, що він зробив таке мудре відкриття. — Два дні тому ешелони, які проїжджали станцію Гатван, не дістали хліба, а ось ви його завтра дістанете. А тепер ходім до вокзального ресторану.

У ресторані пан генерал знову почав розмову про сортири і про те, як це негарно виглядає, коли всюди по шляху стоять кактуси. При цьому він їв біфштекс, а всім здавалося, ніби він ремиґає один з тих кактусів.

Генерал приділяв стільки уваги сортирам, начебто від них залежала перемога австро-угорської монархії.

Враховуючи нову ситуацію, яка створилася через Італію, генерал заявив, що саме на сортирах нашої армії ґрунтується її незаперечна перевага в італійській війні.

Перемога Австрії поставала із сортирів.

Для пана генерала все було таке просте! Шлях до воєнної слави йшов за рецептом: о шостій годині вечора солдати дістануть гуляш з картоплею, о пів на дев’яту військо випорожниться, а о дев’ятій усі йдуть спати. Перед таким військом ніякий ворог не встоїть і тікатиме, як чорт від свяченої води.

Генерал-майор замислився, закурив сигарету «Операс» і довго-довго дививсь у стелю. Пригадував, що б такого сказати, коли він уже тут, і чим ще повчити офіцерів ешелону.

— Ядро вашого батальйону цілком здорове, — раптом почав він, коли всі вирішили, що він і далі дивитиметься в стелю і мовчатиме. — Ваш особовий склад у повному порядку. Той солдат, з яким я розмовляв, своєю щирістю і військовою поведінкою дає право сподіватися, що весь батальйон боротиметься до останньої краплі крові.

Генерал замовк і знов утупився в стелю, спершись на бильця крісла. А незабаром, не змінивши пози, заговорив далі, причому єдиний поручник Дуб, рабська душа, вибалушився вслід за ним на стелю.

— Ваш батальйон, проте, потребує, щоб його вчинки не припали порохом забуття. Батальйони нашої бригади вже мають свою історію, і ваш батальйон повинен її продовжувати. Вам конче потрібен такий чоловік, який робив би точні записи й вів запис батальйону. У нього мусять сходитися всі нитки. Він повинен знати, що саме кожна рота батальйону виконала. Це мусить бути інтелігентна людина, не дурень і не корова яка-небудь. Пане капітане, ви повині когось із батальйону призначити батальйонним літописцем.

Потім він глянув на стінний годинник, стрілки якого нагадували всьому напівсонному товариству, що вже час розходитися.

У генерала на колії стояв свій інспекційний поїзд, і він попросив офіцерів провести його до спального вагона.

Комендант вокзалу тяжко зітхнув. Генерал забув заплатити за біфштекс і пляшку вина, і знову за це відповідатиме комендантова кишеня. Таких відвідин на день буває кілька. Вже на це полетіли два вагони сіна, що їх він загнав у тупик і продав, як продають жито на пні, військовим постачальникам — фірмі «Ловенштейн». Військова казна знову купила у цієї фірми два вагони, але комендант про всякий випадок залишив їх у тупику. Можливо, доведеться ще раз перепродати їх фірмі «Левенштейн»!

Зате всі військові інспекції, які проїздили через центральну станцію в Будапешті, говорили, що там у коменданта вокзалу можна добре поїсти й випити.






* * *


Вранці ешелон іще стояв на вокзалі. Просурмили побудку, солдати вмивалися з казанків біля водопровідної колонки. Генерал зі своїм поїздом ще не виїхав і особисто пішов перевіряти сортири, куди, на радість панові генерал-майору, ходили, згідно з сьогоднішнім наказом капітана Саґнера, солдати «Schwarmweise unter Kommando der Schwarmkommandanten» 1. Але, щоб радів і поручник Дуб, капітан Саґнер повідомив його, що на сьогодні він призначається черговим.


1 Взводами під командою взводних командирів (нім.).


Отже, поручник Дуб наглядав за відхідками. Відхідок — два довгі рови — вміщав два взводи.

Солдати гарненько сиділи один біля одного навпочіпки над ровами, як ластівки на телеграфних дротах перед відльотом до Африки.

У кожного із спущених штанів стирчали голі коліна, У кожного навколо шиї висів ремінь, немовби вони всі мали намір повіситися й чекали тільки наказу.

У всьому було видно залізну військову дисципліну і організованість.

На лівому крилі сидів Швейк, який теж туди приплентався і з цікавістю перечитував клаптик паперу, вирваний бозна з якого роману Ружени Єсенської:


...дальшім пансіоні, на жаль, дами

ем невпевнені, насправді, може, більше

ре в більшості заглиблені в себе втрат

г меню до своїх кімнат або

ориґінальній забаві. А якщо загубили т

ішла інша людина і тільки туга на ст

ся поліпшувала, або не хотіла так успішно

цювати, як би вони самі хотіли

нічого не лишалося для молодого Кржичка...


Швейк відвів очі від клаптика паперу, мимохіть подивився вбік і отетерів. Там у повному параді стояв учорашній пан генерал-майор із своїм ад’ютантом, а біля них поручник Дуб, який їм старанно щось пояснював.

Швейк озирнувся навколо. Всі й далі сиділи спокійно над ровом, лише унтер-офіцери неначе закам’яніли й не рухалися.

Швейк відчув важливість ситуації.

Він виструнчився, так, як був, зі спущеними штанами й ременем навколо шиї. В останню мить використавши клаптик паперу, загорлав:

— Einstellen! Auf! Habacht! Rechts schauf! 1 і козирнув.

Два взводи із спущеними штанами й ременями навколо шиї підвелися над ямою.

Генерал-майор привітно всміхнувся і сказав:

— Ruht! Weiter machen! 2

Капрал Малек перший подав приклад своєму взводу, знову зайнявши попередню позицію. Тільки Швейк стояв, козиряючи, бо з одного боку до нього наближався розлючений поручник Дуб, а з другого — генерал-майор, який ласкаво всміхався.

— Вас я віджел 3 уночі, — сказав генерал-майор, дивлячись на чудернацьку фігуру Швейка.


1 Припинити! Встати! Струнко! Праворуч рівняйся! (Нім.)

2 Вільно! Продовжуйте! (Нім.)

3 Бачив (чеське слово, вимовлене на польський лад)


Схвильований поручник Дуб звернувся до генерал-майора:

— Ich melde gehorsamst, Herr Generalmajor, der Mann ist blödsinnig und als Idiot bekannt, sagenhafter Dummkopf 1.

— Was sagen Sie, Herr Leutnant? 2 — раптом вереснув генерал-майор на поручника Дуба, доводячи протилежне. — Солдат знає, що треба робити, коли бачить начальника, а ось унтер-офіцери — ті начальства не бачать, ігнорують його, це точнісінько як на фронті: у момент небезпеки простий солдат переймає команду. А власне саме пан поручник Дуб повинен був дати команду, яку замість нього дав цей солдат. Ти вже підтер сідницю? — запитав генерал-майор Швейка.

— Насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре, все гаразд!

— Więcej srać nie będziesz? 3

— Я вже, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре.

— То підтягни штани й знову стань habaeht!

Генерал-майор вимовив „habacht“ трохи голосніше, найближчі вояки почали підводитись.

Генерал-майор по-дружньому помахав їм рукою і ласкавим батьківським тоном сказав:

— Aber nein, ruht, ruht, nur weiter machen 4.

Швейк уже в повній формі стояв перед генерал-майором, а той виголосив до нього коротку промову по-німецькому:

— Пошана до начальства, знання статуту і самовладання — це головне на війні. А коли до цього приєднується ще й відвага, то нема ворога, якого б ми мали боятися.

Звертаючись до поручника Дуба, генерал сказав, тицьнувши Швейка пальцем у живіт:

— Зазначте собі: цього солдата після прибуття на фронт негайно підвищити в чині і при найближчій нагоді представити до нагороди бронзовою медаллю за точне виконання служби і за знання... Wissen Sie doch, was ich schon meine... Abtreten! 5


1 Насмілюсь доповісти пане генерал-майоре, цей солдат пришелепуватий і відомий ідіот, дурний як чобіт (нім.).

2 Що ви сказали, пане лейтенанте? (Нім.)

3 Більше срати не будеш? (Пол.).

4 Та ні, вільно, вільно, продовжуйте (нім.).

5 Ви ж знаєте, що я маю на увазі... Можете йти! (Нім.)


Генерал-майор пішов, а поручник Дуб голосно, щоб генерал-майор його почув, наказав:

— Erster Schwärm auf! Doppelreihen! Zweiter Schwärm! 1

Швейк тим часом дочимчикував до свого вагона і, йдучи повз поручника Дуба, хвацько козирнув йому, але поручник усе ж таки гримнув:

— Herstellt! 2


1 Перший взвод, встати! Ряди подвоїти! Другий взвод! (Нім.)

2 Ще раз! (Нім.)


Швейк мусив ще раз козирнути й знову почув:

— Ти мене знаєш? Ти мене не знаєш! Ти знаєш мене з доброго боку, але ти мене пізнаєш з поганого боку. Ти ще в мене заплачеш!

Швейк підійшов до свого вагона. По дорозі він згадав, що в Карліні в казармах також був один такий лейтенант Худавий. Той, коли, бувало, розлютиться, висловлювався трохи інакше: «Хлопці, скільки б разів ви мене не зустрічали, пам’ятайте, що я для вас — свиня і свинею залишуся доти, доки ви будете в моїй роті!»

Коли Швейк проходив повз штабний вагон, його покликав надпоручник Лукаш і наказав передати Балоунові, щоб той поспішив з кавою, а згущене молоко знову гарненько закрив, щоб воно не зіпсувалося. Балоун саме варив на маленькій спиртівці у вагоні старшого писаря Ванека каву для надпоручника Лукаша. Швейк, зайшовши виконати доручення надпоручника, побачив, що під час його відсутності увесь вагон почав пити каву.

Бляшанки з кавою та згущеним молоком поручника Лукаша були вже напівпорожні, а Балоун, сьорбаючи каву просто з казанка, порпався ложечкою в молоці, щоб присмачити собі каву.

Кухар-окультист Юрайда і старший писар Ванек запевняли один одного, що вони все повернуть пану надпоручникові Лукашу, як тільки надійдуть кава та згущене молоко.

Швейкові також запропонували каву, але він відмовився і сказав Балоунові:

— Оце щойно прийшов наказ із штабу армії, що кожний денщик, який зловживає довір’ям свого офіцера і розтринькує його згущене молоко й каву, повинен бути негайно, за двадцять чотири години, повішений. Це я маю передати тобі від пана обер-лейтенанта. Він бажає, щоб ти цю ж мить з’явився до нього з кавою.

Наляканий Балоун вирвав з рук телеграфіста Ходоунського каву, яку щойно йому налив, і поставив її гріти, потім додав до неї згущеного молока і почухрав з усім цим до штабного вагона.

Вирячивши очі, він подав надпоручникові Лукашу каву, причому в голові у нього промайнула думка, що надпоручник Лукаш уже, певно, бачить по його очах, як він господарював з його консервами.

— Я спізнився, — заїкаючись, промовив Балоун, — бо ніяк не міг їх відкрити.

— А може, ти розлив згущене молоко? — спитав надпоручник Лукаш, куштуючи каву. — А може, ти жер його ложкою, як юшку? Ти знаєш, що на тебе чекає?

Балоун зітхнув і забідкався:

— В мене троє дітей, насмілюсь доповісти, пане оберлейтенанте.

— Гляди, Балоуне. Ще раз тебе застерігаю, ані за цапову душу загинеш через оту свою ненажерливість. Швейк тобі нічого не казав?

— Мене можуть повісити за двадцять чотири години, — сумно відповів Балоун, трясучись усім тілом.

— Та не тремти, дурню, — усміхаючись, сказав надпоручник Лукаш. — Краще виправся. Не будь таким ненажерою і скажи Швейкові, щоб він пошукав на вокзалі або де-небудь поблизу щось смачненьке на обід. Дай йому оцю десятку. Тебе не пошлю, бо ти ходитимеш, аж поки свій кендюх напхаєш. Ти ще не зжер моїх сардинок? Кажеш, ні? Ану, принеси їх і покажи мені.

Балоун передав Швейкові, що пан обер-лейтенант посилає йому десятку, аби він, Швейк, пошукав щось смачненьке на вокзалі, і, зітхаючи, видобув з надпоручникового чемодана бляшаночку сардинок, яку й поніс, украй засмучений, для огляду надпоручникові.

Він, бідолаха, так тішився, що надпоручник Лукаш, можливо, уже й забув про ці сардинки, а тепер усьому кінець. Надпоручник залишить їх у себе в вагоні, і він, Балоун, безповоротно їх утратить. Балоун почував себе так, немов його обікрали.

— Ось тут, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ваші сардинки, — сказав він з гіркотою, віддаючи бляшанку власникові. — Відкрити їх?

— Гаразд, Балоуне, не треба відкривати, віднеси на місце. Я хотів лише переконатися, чи не заглядав ти в бляшанку. Мені здалося, коли ти приніс каву, що в тебе масні губи, наче від олії. Швейк уже пішов?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, він уже вирушив, — радісно доповів Балоун. — Швейк сказав, що пан обер-лейтенант будуть задоволені й що пану обер-лейтенантові всі будуть заздрити. Він пішов кудись з вокзалу, мовляв, знає тут одне місце аж ген за Ракошпалотою. Якщо, не дай бог, поїзд від’їде без нього, він примкне до автоколони й дожене нас на автомобілі. Нам нема чого за нього турбуватися, він, мовляв, знає свій обов’язок і в разі потреби навіть готовий найняти за власний рахунок візника і їхати слідом за ешелоном аж до самої Галичини. Він не заперечуватиме, коли пізніше в нього вирахують за все це із платні. Хай тільки пан обер-лейтенант за нього не турбується.

— Іди геть! — сумно промовив надпоручник Лукаш.

З комендатури повідомили, що ешелон рушить аж після полудня о другій годині у напрямку Гедельйо — Асод і що офіцери на станціях діставатимуть по два літри червоного вина та по фляжці коньяку. Говорили, буцімто це знайдено якусь загублену посилку для Червоного Хреста. Але, хоч би як там було, дарунок звалився наче з неба, і в штабному вагоні повеселішало. Коньяк був «три зірочки», а вино — марки «Гумпольдскірхен».

Лише надпоручник Лукаш був у поганому гуморі. Вже минула година, а Швейк як у воду впав. Потім минуло ще півгодини, і ось з канцелярії вокзальної комендатури вийшла дивна процесія, яка прямувала до штабного вагона.

Попереду виступав Швейк, достойно і урочисто, як перші християни-мученики, коли їх вели на арену. По обидва боки йшли мадярські гонведи з примкнутими баґнетами. На лівому фланзі — унтер-офіцер з вокзальної комендатури, а за ними якась жінка в червоній рясній спідниці і дядько з підбитим оком, у високих чоботях, в круглому капелюсі. Він ніс живу переполохану курку, яка несамовито кудкудакала.

Все це поперлося до штабного вагона, але унтер-офіцер по-угорському гаркнув на дядька з куркою і на його жінку, щоб вони залишилися внизу.

Побачивши надпоручника Лукаша, Швейк почав багатозначно підморгувати йому.

Унтер-офіцер хотів говорити з командиром одинадцятої маршової роти. Надпоручник Лукаш узяв у нього протокол із штампом вокзальної комендатури і, збліднувши, прочитав:

— «Командирові одинадцятої маршової роти n-ського маршового батальйону дев’яносто першого піхотного полку для дальшого виконання.

З цим припроваджується піхотинець Иозеф Швейк, згідно з його зізнаннями, ординарець тієї ж маршової роти n-ського маршового батальйону дев’яносто першого піхотного полку, за злочинний грабунок, вчинений у подружжя Іштван, що мешкає в Ішатарчі в районі вокзальної комендатури. Підстави: піхотинець Йозеф Швейк, зловивши в районі вокзальної комендатури курку, яка бігала за хатою подружжя Іштван в Ішатарчі і яка належала подружжю Іштван (в ориґіналі було блискуче утворено нове німецьке слово «Istvangatten») 1.


1 Іштванподружжя (нім.).


Затриманий власником курки, який хотів відібрати її у нього, вчинив опір, вдаривши власника Іштвана куркою по правому оці. Вищеназваний Швейк був затриманий викликаним патрулем і відправлений до своєї частини, причому курка була повернена власникові.

Підпис чергового офіцера»

Коли надпоручник Лукаш підписував підтвердження про прийняття Швейка, в нього тремтіли коліна.

Швейк стояв близько і бачив, що надпоручник Лукаш забув поставити дату.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — промовив Швейк, — сьогодні двадцять четверте. Вчора було двадцять третє травня, учора Італія оголосила нам війну. Я тільки-но був на околиці міста, там ні про що інше й не говорять.

Гонведи з унтером пішли, і внизу залишилося тільки подружжя Іштван, яке весь час намагалося влізти до вагона.

— Коли б ви, пане обер-лейтенанте, мали при собі ще п’ятірку, то ми б могли цю курку купити. Він, злодюга, хоче за неї п’ятнадцять золотих, ураховуючи до цього й десятку за своє підбите око, — розповідав Швейк спокійним тоном. — Але я думаю, пане обер-лейтенанте, що десять золотих за таке ідіотське око трохи забагато. В шинку «У старої пані» токареві Матеєві за двадцять золотих звернули щелепу і вибили шість зубів цеглиною. А тоді гроші мали більшу вартість, ніж тепер. Сам кат Вольшлегер вішає за чотири золотих... Іди сюди, — кивнув Швейк на дядька з підбитим оком і куркою, — а ти, бабо, залитися там.

Дядько ввійшов до вагона.

— Він трохи вміє по-німецькому, — зауважив Швейк. — Тямить, коли лаються, та й сам уміє досить добре понімецькому вилаяти. Also, zehn Gulden, — звернувся до дядька. — Fünf Gulden Henne, fünf Auge. Öt forint kikiriki, öt forint kukuk, igen? 1 Тут штабний вагон, розумієш, шельмо? Дай сюди курку!

Швейк сунув здивованому дядькові в руку десятку, взяв в нього курку, скрутив їй карк і в одну мить випхав дядька з вагона. Потім потиснув йому по-дружньому руку і сказав:

— Jó, napot, barätom, adieu 2, чимчикуй до своєї баби, бо зіпхну тебе вниз.


1 Отже, десять гульденів... П’ять гульденів курка, п’ять око. П’ять форинтів кукуріку, п’ять форинтів дивитись, так? (Нім. і угор.)

2 Добридень, товаришу, до побачення (угор. і франц.).


— Ось бачите, пане обер-лейтенанте, все можна залагодити по-доброму, — сказав Швейк надпоручникові Лукашу. — Найкраще, коли такі справи обходяться без скандалу і великих церемоній. Тепер ми з Балоуном зваримо вам таку курячу юшку, що її буде чути аж до Семигорода.

Надпоручник Лукаш не витримав, вибив нещасну курку із Швейкових рук і загорлав на нього:

— Знаєте, Швейку, що чекає солдата, який під час війни грабує мирне населення?

— Чесна смерть від свинцю і пороху, — урочисто відповів Швейк.

— Але ви заслуговуєте на мотузку, Швейку, бо ви перший почали грабувати. Ви негідник! Я просто вже не знаю, як вас назвати. Ви забули про свою присягу. В мене від цього голова обертом іде.

Швейк допитливо глянув на надпоручника Лукаша і швидко відповів:




— Насмілюсь доповісти, я не забув про присягу, яку ми, військові, маємо виконувати. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я чесно присягав нашому найяснішому князю і панові Францу-Йосифові Першому, що буду служити йому вірно й слухняно, а також слухатись генералів його величності і взагалі всіх своїх начальників і командирів. Буду їх шанувати і охороняти, їхні розпорядження і накази за всіх умов виконувати; проти всякого ворога, хай би хто він був, і де цього зажадає воля його цісарської й королівської величності — на воді, під водою, на землі, в повітрі, вдень і вночі, в битвах, атаках, у бою і в усяких інших починаннях, одне слово, на кожному місці... — Швейк підняв із підлоги курку і вів далі, виструнчившись та дивлячись надпоручникові Лукашу в очі: — ...кожної хвилини й при всякій нагоді битися відважно і хоробро; своєї армії, батальйонів, знамен і гармат ніколи не кидати, з ворогом ніколи ні про що не домовлятися, завжди поводитись так, як цього вимагають військові закони і як належить поводитися доблесному воякові. Чесно буду жити і з честю вмирати, хай допоможе мені в цьому господь. Амінь! А тієї курки, насмілюсь доповісти, я не крав і нікого не грабував, я шанувався, пам’ятаючи про свою присягу.

— Ти кинеш цю курку чи ні, тварюко? — заверещав надпоручник Лукаш, ударивши Швейка паперами по руці, в якій той тримав небіжку. — Подивися на цей протокол. Бачиш, тут чорним по білому: «Цим припроваджується піхотинець Йозеф Швейк, згідно з його зізнаннями, ординарець тієї ж маршової роти... за злочинний грабунок...» А тепер ти, мародере, гієно нещасна, будеш мені говорити... ні, я все ж таки коли-небудь тебе вб’ю — вб’ю, розумієш? Ну, відповідай, ти, йолопе, бандите, як ти міг так низько впасти?

— Насмілюсь доповісти, — привітно сказав Швейк, — тут якесь непорозуміння. Коли я дістав ваш наказ роздобути десь або купити на обід щось смачне, то почав міркувати, яка лагомина найсмачніша. За вокзалом узагалі нічого, крім кінської ковбаси та сушеного ослячого м’яса, не було. Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, все добре зважив. На фронті людині треба мати щось дуже поживне, щоб можна було краще зносити воєнні злигодні. Я хотів зробити вам горизонтальну 1 радість. Я надумав, пане обер-лейтенанте, зварити вам юшку з курки.

— Юшку з курки, — повторив за ним надпоручник, схопившись у відчаї за голову.


1 Швейк неправильно вживає тут іноземне, не відоме йому слово.


— Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, юшку з курки. Я й цибулі купив, і п’ятдесят грамів локшини. Ось тут, будь ласка, все. В цій кишені — цибуля, а в цій локшина. Сіль є в канцелярії, перець також. Лишилося тільки купити курку. Ото я й пішов за вокзал до Ішатарчі. Це, власне, село, куди йому там до міста, хоч на першій вулиці й написано: «Місто Ішатарча». Пройшов я однією вулицею з садочками, другою, третьою, четвертою, п’ятою, шостою, сьомою, восьмою, дев’ятою, десятою, одинадцятою, аж до кінця тринадцятої вулиці, де за останнім будиночком починалися луки. Там гуляли кури. Я підійшов до них і вибрав найбільшу та найважчу, — будь ласка, погляньте, пане обер-лейтенанте, саме сало, навіть і оглядати не треба, з першого погляду видно, що їй, напевно, підсипали як слід зеренця. Ото я її взяв на очах у всіх, вони мені там щось по-угорському ґерґочуть, а я тримаю її за ноги і питаю то по-чеському, то по-німецькому, кому належить ця курка, я, мовляв, бажаю її купити. Коли нараз із крайнього будинку вибігає чоловік, за ним жінка. Чоловік почав мене лаяти, спершу по-угорському, а потім по-німецькому, буцімто я в нього серед білого дня вкрав курку. Я сказав, хай він на мене не кричить, бо мене послали купити курку. Я розповів йому, в чому справа. А курка, яку я тримав за ноги, раптом почала бити крилами. А як я її тримав зовсім легенько, то вона смикнула мою руку вгору і хотіла сісти своєму панові на ніс. А дядько почав репетувати, що я буцімто тріснув його тією куркою по пиці. А та жінка без упину щось вийойкувала і гукала до курки: «Ціп, ціп, ціп, ціп». Тут якісь йолопи, не знаючи, про що йдеться, привели патруль гонведів, і я сам запропонував їм піти зі мною до комендатури вокзалу, щоб моя невинність випливла, як олія наверх води. Але з паном лейтенантом, що там чергував, не можна було дійти згоди, хоч я його й просив запитати вас, чи правда, що ви мене послали купити якусь лагоминку. Він іще й вилаяв мене і наказав замкнути пельку, бо, мовляв, по моїх очах видно, що за мною гілляка з доброю мотузкою плаче. Він, мабуть, був у дуже поганому гуморі, коли вже сказав, що начебто таким мордатим може бути лише солдат, котрий грабує і краде. На станції, каже, є вже багато таких скарг. Наприклад, позавчора десь недалеко від вокзалу зник у когось індик. А коли я йому на те сказав, що ми позавчора були ще в Рабі, він відповів, що він на такі виправдання чхати хотів, отож і відіслали мене до вас. Іще там на мене розкричався один єфрейтор, бо я його не помітив, чи я, мовляв, не знаю, хто переді мною стоїть. Я відповів, що він єфрейтор, якби його перевели в команду єгерів, то був би начальником патруля, а в артилерії — обер-каноніром.

— Швейку, — сказав за хвилину надпоручник Лукаш. — Ви вже мали стільки всяких надзвичайних випадків та пригод і стільки, як ви говорите, «помилок» та «непорозумінь», що від усіх цих прикрощів вас може врятувати колись лише міцний мотуз з усіма військовими почестями, в каре. Розумієте?

— Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте. Каре так званого зімкнутого батальйону складається з чотирьох, а в виняткових випадках з п’ятьох, або п’яти, сотень. Накажете, пане обер-лейтенанте, кинути до тієї курячої юшки більше локшини, щоб була густіша?

— Швейку, я наказую, щоб ви негайно зникли разом з вашою куркою, а то я розіб’ю її об вашу макітру, ви, ідіоте нещасний!

— Слухаюсь, пане обер-лейтенанте, але насмілюсь доповісти — сельдерею я не знайшов, моркви теж! Укину карто...

Швейк не договорив «плі», бо вилетів разом з куркою із штабного вагона. Надпоручник Лукаш одим духом випив стопку коньяку.

Швейк, проходячи під вікнами вагона, козирнув і попрямував до себе.






* * *


Балоун, щасливо перемігши в душевній боротьбі, саме збирався відкрити надпоручникові бляшаночку з сардинками, коли з’явився Швейк із куркою. Це викликало природне збудження у всіх присутніх у вагоні. Всі подивилися на нього, немов запитуючи: «Де це ти вкрав?»

— Купив для пана обер-лейтенанта, — відповів Швейк, витягаючи з кишені цибулю і локшину. — Я хотів зварити йому юшку, але він відмовився і подарував її мені.

— А вона, бува, не дохла? — недовірливо спитав фельдфебель-рахівник Ванек.

— Я власноручно скрутив їй голову, — відповів Швейк, витягаючи з кишені ніж.

Балоун вдячно і водночас з пошаною глянув на Швейка і почав мовчки лаштувати надпоручникову спиртівку. Потім узяв казанки й побіг по воду.

До Швейка, що скуб курку, підійшов телеграфіст Ходоунський і напросився допомагати, а тоді конфіденційно прошепотів йому на вухо:

— Це далеко звідси? Треба перелазити на подвір’я чи просто на вулиці?

— Я її купив.

— Мовчи вже. Отакий ти товариш? Ми добре бачили, як тебе вели.

Проте телеграфіст і собі дуже старанно заходився скубти курку. До великих урочистих приготувань приєднався й кухар-окультист Юрайда: нарізав для юшки картоплі й цибулі.

Пір’я, яке вони викинули з вагона, привернуло увагу поручника Дуба, що робив обхід. Він гукнув, щоб показався той, хто скубе курку. І в дверях негайно з’явилося вдоволене Швейкове обличчя.

— Це що? — загорлав поручник Дуб, підіймаючи з землі відрізану курячу голову.

— Це, насмілюсь доповісти, — сказав Швейк, — куряча голова з породи чорних волоських. Ці кури, пане лейтенанте, дуже добре несуться, понад двісті шістдесят яєць на рік. Будь ласка, подивіться, який багатий у неї яєчник. — Швейк тримав перед носом поручника Дуба кишки й інші курячі тельбухи.

Дуб сплюнув і відійшов, але за хвилину повернувся:

— Для кого ця курка?

— Для нас, насмілюся доповісти, пане лейтенанте. Погляньте, скільки на ній сала.

Відходячи, поручник Дуб пробуркотів:

— Зустрінемося під Філіппами.

— Що він тобі сказав? — звернувся до Швейка Юрайда.

— Нічого. Ми призначили побачення десь у Філіппа. Ці великі пани здебільшого педерасти.

Кухар-окультист заявив, що лише естети — гомосексуалісти; це випливає вже з самої суті естетизму.

Фельдфебель-рахівник Ванек розповів про зґвалтування дітей педагогами в іспанських монастирях.

А коли вода в казанку почала закипати, Швейк згадав, як одному вихователеві віддали колись під опіку колонію безпритульних віденських дітей, а той вихователь усіх їх збезчестив.

— Що ж поробиш, це — пристрасть. Але найгірше, коли це находить на жінок. У Празі жили свого часу дві самітні дамочки, розведені, бо вони були шлюхи, на прізвище Моуркова і Шоускова. Одного разу ввечері, коли в розтоцьких алеях цвіли черешні, вони зловили старого, імпотентного, столітнього катеринника, затягли його до розтоцького гаю і давай його ґвалтувати. Господи, що вони з ним виробляли! Там у Жижкові жив один професор, на прізвище Аксаміт. Він там робив розкопки, шукав могили із скарлюченими мерцями і вже кілька таких кістяків знайшов і викопав. Отож ті дамочки і втягли катеринника до однієї розкопаної могили й там його зґвалтували. Другого дня приходить туди професор Аксаміт і бачить: у могилі щось лежить. Він зрадів, але то лише був замучений і замордований двома розведеними дамочками катеринник, а навколо нього валялися тріски. П’ятого дня катеринник помер, а ті потвори до того знахабніли, що прийшли на похорон. Це вже розбещеність! Ти посолив? — звернувся Швейк до Балоуна, який, використавши загальну зацікавленість до Швейкового оповідання, щось ховав до свого заплічного мішка. — Ану, що ти там робиш? Балоуне, Балоуне! — серйозно дорікав Швейк приятелеві. — Що ти збираєшся робити з цією курячою ніжкою? Ви лишень погляньте: поцупив у нас курячу ніжку, щоб її пізніше потайки зварити. Знаєш, Балоуне, що ти зробив? Ти знаєш, як карають у війську того, хто на фронті обікрав товариша? Його прив’язують до жерла гармати, і він розлітається, як картеч. Тепер уже пізно зітхати. Як тільки-но зустрінемо десь на фронті артилерію, ти зголосишся до найближчого старшого фейєрверкера. А поки що як покарання робитимеш вправи. Вилазь із вагона.

Бідолашний Балоун виліз, а Швейк, сидячи в дверях вагона, командував:

— Habt Acht! Ruht! Habt Acht! Rechts schaut! Habt Acht! 1 Дивися знову прямо! Ruht! 2 Тепер будеш робити вправи на місці. Rechts um! 3


1 Струнко! Вільно! Струнко! Направо рівняйсь! Струнко! (Нін.)

2 Вільно! (Нім.)

3 Праворуч! (Нім.)


— Бовдуре! Таж ви справжня корова! Ваші роги повинні з’явитися там, де ви раніше мали праве плече. Herstellt! Rechts um; Links um! Halbrechts! 1 Не так, йолопе! Herstellt, Halbrechts! 2 Ось бачиш, бараняко, вже виходить!.. Halblinks! Links um! Links!

Front! 3 Фронт, ідіоте! Ти не знаєш, що таке фронт? Grad aus! Kehrt euch! Kniet! Nieder! Setzen! Auf! Setzen! Nieder! Auf! Setzen! Auf! Ruht! 4 От бачиш, Балоуне, це корисно для здоров’я! Принаймні поліпшиться травлення.

Навколо, голосно сміючись, почали збиратися солдати.

— Відійдіть, будь ласка, — вигукнув Швейк, — він зараз маршируватиме. Отже, Балоуне, начувайся, щоб я тебе не примушував герштелювати 5, я не люблю мучити солдатів. Отже: Direktion — Bahnhof! 6 Дивись, куди я показую. Marschieren marsch! Glied — halt!7 Стій! Сто чортів твоїй бабі, поки я не замкнув тебе! Glied — halt! Нарешті я тебе, ідіоте, зупинив! Kurzer Schritt! 8 Ти не знаєш що таке Kurzer Schritt? Я тобі покажу, аж посинієш. Voller Schritt! Wechselt Schritt! Ohne Schritt! 9 Ти, буйволе, коли я скажу: „Ohne Schritt!“ — мусиш переступати ратицями на місці.

Навколо стояли принаймні вже дві роти.

Балоун упрів і сам себе не тямив, а Швейк командував далі:

— Gleicher Schritt! Glied rückwärts marsch! Glied halt! Laufschritt! Glied marsch! Schritt! Glied halt! Ruht! Habt Acht! Direktion Bahnhof! Laufschritt marsch! Halt! Kehrt euch! Direktion Wagen! Laufschritt marsch! Kurzer schritt! Glied halt! Ruht! 10 Тепер хвилинку відпочинеш, а потім почнемо знову. При бажанні все можна зробити!


1 Відставити! Праворуч! Ліворуч! Півоберт на-пра-во! (Нім.)

2 Відставити! Півоберт напра-во! (Нім.)

3 Півоберт ліворуч! Ліворуч! Ліворуч! Заходити шеренгою! Шеренгою! (Нім.)

4 Прямо! Кругом! На коліно! Лягай! Сядь! Встань! Сядь! (Нім.)

5 Тут: повторювати (німецьке слово, яке Швейк вимовляє із слов’янським закінченням). (Прим. перекл.).

6 Напрям — вокзал! (Нім.)

7 Кроком руш! Відділення — стій! (Нім.)

8 Короткий крок! (Нім.)

9 Повний крок! Змінити ногу! На місці! (Нім.)

10 Рівняй крок! В ногу! Відділення, назад руш! Відділення, стій! Бігом! Відділення, крокош руш! Відділення, стій! Вільно! Струнко! Напрям — вокзал! Бігом руш! Стій! Ногу! Напрям — вагон! Бігом руш! Короткий крок! Відділення, стій! Вільно! (Нім.)



— Що це тут діється? — почувся голос поручника Дуба, який підбіг до натовпу, вкрай стривожений,

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ми трохи вправляємося, маршируємо, щоб не забути й даремно не гайнувати дорогоцінного часу.

— Вилазьте з вагона! — наказав поручник Дуб. — Я вже справді маю цього по саме горло. Ходім зі мною до пана батальйонного командира.

Коли Швейк опинився в штабному вагоні, надпоручник Лукаш вийшов через протилежні двері з вагона і подався на перон.

Поручник Дуб доповів капітанові Саґнеру, який був саме в дуже доброму настрої, бо «Гумпольдскірхен» виявилося справді прекрасним вином, про злочинні, як він висловився, витівки бравого вояка Швейка.

— Отже, ви не хочете даремно гайнувати дорогоцінного часу? — засміявся значуще Саґнер. — Матушич, ідіть-но сюди!

Батальйонний ординарець дістав наказ викликати фельдфебеля дванадцятої роти Насакла, який мав репутацію найбільшого тирана, і принести Швейкові ґвинтівку.

— Цей солдат, — сказав капітан Саґнер фельдфебелеві Насаклу, — не хоче гайнувати дорогоцінного часу. Підіть за вагон і годину повправляйтеся з ним у ґвинтівочних прийомах. Але без милосердя, без відпочинку. Головне, швидко — одну вправу за другою. Setzt ab, an, setzt ab! 1 Ось побачите, Швейку, не будете нудитися, — пообіцяв він на прощання.

А за хвилину за вагоном уже лунала різка команда і урочисто котилася поміж коліями. Фельдфебель Насакло, який саме перед тим грав у «двадцять одно» і тримав банк, горлав на весь божий світ:

— Beim Fuss! Schultert! Beim Fuss! Schultert! 2


1 Напоготові, на приціл, напоготові! (Нім.)

2 До ноги! На плече! До ноги! На плече! (Нім.)


Потім на хвилину все втихло, і почувся спокійний і розважливий Швейковий голос:

— Свого часу я вивчав це на дійсній військовій службі. На команду «beim Fuss» ґвинтівка повинна стояти біля правої ноги так, щоб кінчик приклада був на прямій лінії з носком. Права рука вільно випростана і тримає ґвинтівку так, що великий палець лежить на цівці, а інші стискають приклад. По команді «Schultert» карабін вільно висить на ремені на правому плечі, дулом догори, а цівка відхилена трохи назад...

— Досить розводити теревені! — гримнув фельдфебель Насакло, і знову розляглася команда: — Habt acht! Rechts schaut! Бісова печінка, як це ви робите!..

— У мене „Schultert“, і при „Rechts schaut“ моя права рука ковзає по ремені вниз і стискає шийку приклада, а голову я повертаю вправо. На команду ж „Habt acht“ берусь знову правою рукою за ремінь, а моя голова просто поперед себе дивиться на вас.

І знову пролунав фельдфебелів голос:

— In die Balanz! Beim Fuss! In die Balanz! Schultert! Bajonett auf! Bajonett ab! Fällt das Bajonett! Zum Gebet! Vom Gebet! Kniet nieder zum Gebet! Laben! Schiessen! Schiessen halbrechts! Ziel Stabswagon! Distanz 200 Schritt... Fertig! An! Feuer! An! Feuer! Setz ab! Aufsatz normal! Patronen versorgen! Ruht! 1


1 Напереваги! До ноги! Напереваги! На пле-че! Примкнути баґнети! Зняти баґнети! Баґнет у піхви! На молитву! З молитви! Навколішки до молитви! Набити! Стріляти! Стріляти в півоберта направо. Ціль — штабний вагон! Відстань — двісті кроків... Приготуватись! Взяти на приціл! Вогонь! Відставити! Приціл нормальний! Патрони готуй! Вільно! (Нім.)


Фельдфебель почав скручувати цигарку. Швейк тим часом розглядав номер на ґвинтівці й раптом вигукнув:

— Чотири тисячі двісті шістдесят вісім! Такий самий номер мав один локомотив на станції у Печках; він стояв на шістнадцятій колії. Цей локомотив мали відтягти до депо в Лису-на-Лабі на ремонт, але це було не так легко, бо в старшого машиніста, пане фельдфебелю, якому доручили справу, була дуже погана пам’ять на числа. Тоді начальник дистанції покликав його до себе в канцелярію й каже: «На шістнадцятій колії стоїть локомотив номер чотири тисячі двісті шістдесят вісім. Я знаю, що ви погано запам’ятовуєте числа, а як запишу вам якесь число на папері, то ви цей папір також загубите. Отже, якщо ви такий слабкий на пам’ять, вважайте на те, що я вам скажу. Слухайте уважно: запам’ятати яке-небудь число дуже легко. Локомотив, який треба відтягти до депо в Лису-на-Лабі, має номер чотири тисячі двісті шістдесят вісім. Отже, вважайте. Перше число — четвірка, друге — двійка. Тепер ви вже пам’ятаєте сорок два, тобто два рази по два — чотири, це перше число, чотири ділене на два — два, отже, поруч виходить чотири і два. А тепер не бійтеся, — скільки буде два рази по чотири? Вісім, правда ж? То закарбуйте собі на носі, що вісімка з номера чотири тисячі двісті шістдесят вісім є остання в ряді. Після того як ви запам’ятали, що перше число — чотири, друге — два, а четверте — вісім, треба якось умудритись та запам’ятати ту саму шістку, яка стоїть перед вісімкою, а це дуже просто. Перше число — чотири, друге — два, а чотири і два — шість. Тепер ви вже знаєте напевно, що друге число з кінця — шістка, і цей порядок чисел уже ніколи не вискочить у вас з голови. Вам урізалося в пам’ять число чотири тисячі двісті шістдесят вісім. Але ви можете дійти цього висновку ще простішим способом...» Фельдфебель перестав курити, вирячився на Швейка і лише пробелькотів:

— Kappe ab! 1


1 Зняти кашкет! (Нім.)


Швейк поважно вів далі:

— Отже, він почав пояснювати йому той найпростіший спосіб, як запам’ятати номер локомотива чотири тисячі двісті шістдесят вісім. «Вісім мінус два — шість. Тепер ви вже знаєте шістдесят вісім, а шість мінус два — чотири, отже, вам відомо чотири і шістдесят вісім, а коли до цього додати двійку — вийде чотири — два — шість — вісім. Не набагато важче зробити це трохи інакше, за допомогою множення і ділення, і ми дійдемо до того ж самого результату. Пам’ятайте, — говорив начальник дистанції, — що два рази по сорок два дорівнює вісімдесяти чотирьом. Рік має дванадцять місяців, отже, відніміть дванадцять від вісімдесяти чотирьох, і залишиться вам сімдесят два, відніміть від цього числа ще дванадцять місяців, це дасть шістдесят. Отже, маємо зовсім певну шістку, а нуль закреслимо. Таким чином, маємо сорок два, шістдесят вісім, чотири. А якщо закреслити нуль і цю четвірку ззаду, то зовсім легко дістанемо знову ж таки чотири тисячі двісті шістдесят вісім. Оце і є номер локомотива, який належить відправити до депо в Лису-на-Лабі. Так само, як я вже сказав, це легко встановити й за допомогою ділення. Вираховуємо коефіцієнт, згідно з митним тарифом!» Вам погано, пане фельдфебелю! Якщо бажаєте, то я почну хоч би з „General de Charge! Fertig! Hoch an! Feuer!“ 1 Хай йому чорт! Пан капітан не повинен був посилати вас на сонце. Я збігаю по ноші.

Прийшов лікар і констатував, що це або сонячний удар, або гостре запалення мозкової оболонки.

Коли фельдфебель отямився, Швейк стояв біля нього і говорив:

— Так щоб вам це до кінця розповісти... Думаєте, пане фельдфебелю, той машиніст це запам’ятав? Він переплутав і помножив усе на три, бо згадав святу трійцю, а локомотива не знайшов. Він там ще й досі стоїть на шістнадцятій колії.

Фельдфебель знову заплющив очі.

Повернувшись до свого вагона, Швейк на запитання, де він так довго був, відповів:

— Хто іншого вчить laufschritt, той сам робить сто разів schultert.

В кутку вагона тремтів Балоун. За час відсутності Швейка, коли вже частина курки зварилася, він з’їв половину Швейкової порції.






* * *


Перед відходом ешелон наздогнав мішаний військовий поїзд з різними військовими частинами. Це були вояки, що спізнились, або солдати з лазаретів, які наздоганяли свої частини, а також інші підрозділи, які поверталися з відряджень або з тюрем.

З цього поїзда зійшов також однорічник Марек, якого в свій час обвинувачували в бунті, бо він не хотів чистити сортирів. Але дивізійний суд його звільнив, слідство проти нього було припинено, і однорічник опинився тепер у штабному вагоні, щоб зголоситися до командира батальйону. Однорічник досі не належав ні до якої частини, бо його переводили з тюрми до тюрми.

Коли капітан Саґнер побачив однорічника і прийняв від нього папери з секретною приміткою: „Politisch verdächtig! Vorsicht!“ 2 — він не дуже зрадів, та, на щастя, капітан згадав того «сортирного генерала», який так ориґінально рекомендував поповнити особовий склад батальйонним літописцем.


1 Готуйсь стріляти залпами! Готуйсь! Приціл вгору! Вогонь! (Нім.)

2 Політично неблагонадійний! Обережно! (Нім.)


— Ви дуже недбайлива людина, однорічнику, — сказав капітан Саґнер. — У школі однорічників ви були справжньою карою божою. Замість того щоб намагатися відзначитись і заслужити якийсь чин, відповідно з вашою освітою, ви блукали з тюрми до тюрми. Ви соромите полк, однорічнику. Але ви зможете виправити свою помилку, коли сумлінно будете виконувати свої обов’язки і опинитеся знову в рядах зразкових вояків. Щиро віддайте свої сили батальйонові. Ми востаннє випробуємо вас. Ви інтеліґентна молода людина і, безумовно, вмієте писати. Володієте стилем. Я ось що вам скажу. Кожний батальйон на фронті потребує когось, хто б вів хронологічний запис усіх воєнних подій, безпосередньо зв’язаних з діями батальйону на полі бою. Треба описати всі переможні походи, всі визначні героїчні хвилини, в яких батальйон буде брати участь і в яких відіграє головну і передову роль, описувати все це, систематично підготовляючи матеріали з історії армії. Ви мене розумієте?

— Насмілюсь доповісти, пане капітане, розумію. Йдеться, як я зрозумів, про епізоди з життя всіх частин. Батальйон має свою історію. Полк на основі літописів своїх батальйонів пише історію полку. Полки творять історію бригади. Історія бригади — історію дивізій і так далі... Я зроблю все, що в моїй силі, пане капітане! — Однорічник Марек приклав руку до серця. — Буду записувати з щирою любов’ю всі славні дати нашого батальйону, особливо тепер, коли наступ у повному розпалі, коли й для нашого батальйону почнуться гарячі дні й він укриє своїми геройськими синами бойовисько. Я сумлінно відзначатиму розвиток усіх подій, які мають відбутися, щоб сторінки історії нашого батальйону були сповнені лаврів.

— Ви перебуватимете при штабі батальйону, однорічнику, відзначатимете, кого представлено до нагороди, і записуватимете, звичайно, згідно з нашими вказівками, ті операції, які особливо яскраво показали б надзвичайний запал і залізну дисципліну батальйону. Це не так легко, однорічнику, але я сподіваюсь, що у вас досить спостережливості і, діставши від мене певні директиви, ви відзначите наш батальйон серед інших частин. Я надсилаю до полка телеграму про призначення вас батальйонним історіографом. Зголосіться до фельдфебеля Ванека з одинадцятої маршової роти і скажіть, хай він влаштує вас у своєму вагоні. Там найбільше вільних місць. І перекажіть Ванеку, щоб він негайно прийшов до мене. Звичайно, вас зарахуємо до штабу батальйону. Це буде оформлено наказом.






* * *


Кухар-окультист спав. Балоун, не перестаючи, тремтів, бо він уже відкрив надпоручникові сардинки. Фельдфебель-рахівник Ванек пішов до капітана Саґнера, а телеграфіст Ходоунський потайки роздобув десь на вокзалі пляшку ялівцівки, випив її і, розчулившись, заспівав:


Поки жив я в снах і мріях,

Вірною земля здавалась,

Віру я в душі леліяв,

А в очах любов палала,

Та за мить я взнав, що, власне,

Зрада — це земна ознака,

Віра і любов погасли —

Я проснувся і заплакав.


Потім підвівся, підійшов до столу фельдфебеля-рахівника Ванека і написав на клапті паперу великими літерами:

«Цим уклінно прохаю підвищити мене в чині й призначити батальйонним сурмачем.

Телеграфіст Ходоунський»






* * *


Капітан Саґнер розмовляв з фельдфебелем-рахівником Ванеком дуже коротко. Він тільки звернув його увагу на те, що батальйонний історик однорічник Марек тимчасово перебуватиме в одному вагоні зі Швейком.

— Можу вам лише сказати, що цей Марек, теє, як його, трохи підозрілий, politisch verdächtig. Боже мій! Зараз у цьому немає нічого дивного: про кого так не говорять. Але це тільки здогади. Думаю, ви мене розумієте? Я вас тільки попереджую, коли б він почав там щось таке... ну, ви мене розумієте, одразу ж його перепиніть, щоб я не мав якихось неприємностей. Просто скажете йому, хай припинить базікання, і на тому справа скінчиться. Це не значить, що вам треба бігати з усякими там дрібницями до мене. Поговоріть з ним подружньому. Такі товариські зауваження завжди впливають краще, ніж якісь дурні доноси. Одно слово, я не хочу нічого чути, бо... розумієте, такі речі можуть заплямувати весь батальйон.

Отже, повернувшись до вагона, Ванек відвів однорічника Марека вбік і сказав йому:

— Чоловіче, ви підозрілий, але це не має значення, тільки не говоріть зайвого при отому телеграфісті Ходоунському.

Ледве він устиг це сказати, як приперся Ходоунський, упав у обійми фельдфебеля-рахівника й захлипав п’яним голосом, що мало означати спів:


Як настали дні, мов злидні,

І як душу жах тривожив,

На твоєму серці ріднім

Я пролив гарячі сльози.

Твої очі заясніли

Сяйвом двох зірок чудових,

З губ твоїх слова злетіли:

«Кинути тебе? Ніколи!»


— Ми ніколи один одного не кинемо, — проквилив Ходоунський. — Тільки-но щось почую по телефону, зараз же скажу вам. Чхати мені на присягу.

Балоун у кутку злякано перехрестився й почав голосно молитися:

— Мати божа, не відкидай моєї молитви, а милостиво її вислухай. Допоможи мені, нещасному, що волає до тебе з живою вірою, кріпкою надією і гарячою любов’ю в цьому падолі сліз і скорботи. О царице небесна! Заступися за мене, щоб я до кінця життя свого залишився під господньою опікою, під твоєю охороною.

Благословенна діва Марія справді промовила за нього добре слово, бо за хвилину однорічник витяг із свого вбогого заплічного мішка кілька бляшанок сардинок і кожному дав по одній.

Балоун сміливо відчинив чемоданчик надпоручника Лукаша і поклав туди сардинки, що впали з неба.

Та коли незабаром усі відкрили бляшанки і з насолодою почали їсти, на Балоуна знову найшла спокуса, він витяг із чемодана сардинки, відкрив їх і жадібно ум’яв.

І ось тут благословенна і найсолодша діва Марія від нього відвернулася, бо саме коли він допивав з бляшанки олію, до вагона підбіг батальйонний ординарець Матушич і загорлав:

— Балоуне, неси своєму обер-лейтенантові оті сардинки!

— Ох, і нахапається ляпасів, — сказав фельдфебель Ванек.

— З порожніми руками ти краще туди й не потикайся, — порадив Швейк. — Візьми з собою хоч п’ять порожніх бляшанок.

— Що ви, власне, зробили, що вас так бог карає? — запитав однорічник. — На вашому минулому, певно, лежить якийсь великий гріх. Чи не вчинили ви святокрадства, з’ївши у свого священика шинку з печі? А може, видудлили з його погреба церковне вино? Чого доброго, ви ще хлопцем лазили по грушки до попівського саду?

Балоун скрушно махнув рукою. Його несамовитий вигляд змученої людини наче волав: «Коли вже настане кінець моїм стражданням?»

— Он воно що, — здогадався однорічник, немов почувши зойк душі нещасного Балоуна. — Ви, друже, втратили зв’язок з господом богом. Ви не вмієте вблагати господа бога, щоб він якнайшвидше забрав вас із цього світу.

А Швейк додав:

— Балоун усе ніяк не може наважитися віддати своє військове життя, свої солдатські переконання, свої слова та вчинки, свою солдатську смерть на ласку «материного серця Всевишнього бога», як не раз говорив мій фельдкурат Кац, коли, бувало, нажлуктиться і з п’яних очей штовхне на вулиці якогось солдата.

Балоун заявив, що вже й на шеляг не вірить господу богу, бо скільки він даремне молився, щоб Всевишній послав йому більше сили терпіти і якось той його шлунок звузив.

— Ота моя ненажерливість виникла не з війни, — почав він нарікати. — Вона мучить мене вже здавна. Через неї, оцю саму ненажерливість, жінка ходила з дітьми на прощу до Клокот.

— Знаю, — сказав Швейк, — це біля Табора. Вони там мають багату діву Марію з фальшивими брильянтами. Якось її хотів обікрасти один причетник звідкілясь із Словаччини. Дуже побожний чоловік був. Він приїхав до Клокот і вирішив, що воно йому краще вдасться, коли спочатку очиститься від усіх старих гріхів. На сповіді він покаявся й у тому, що хоче завтра обікрасти діву Марію. Але не встиг і оком моргнути, не те що прочитати триста разів «Отче наш», — таку єпітимію наклав на нього священик, щоб він тим часом не втік, — як уже причетники тягли його на жандармський пост.

Кухар-окультист почав сперечатися з телеграфістом Ходоунським, чи не було це зрадливим порушенням таємниці сповіді, порушенням, яке волає до неба про помсту, чи варто було взагалі затівати справу, якщо йшлося про фальшиві брильянти. Нарешті Юрайда довів Ходоунському, що це була карма, тобто наперед визначена доля з далекого незнаного минулого, коли той злощасний причетник із Словаччини був ще головоногом на якійсь іншій планеті. Так само вже давно, коли священик із Клокот був ще якимось ящуром або нині вже вимерлим сумчастим ссавцем, доля вирішила, що він мусить порушити таємницю сповіді, хоч з юридичного погляду канонічне право дозволяє давати розгрішення навіть тоді, коли йдеться про монастирське майно.

До всього цього Швейк додав таке мудре зауваження:

— Ваша правда. Жодна людина не знає, що вона буде викомарювати за кілька мільйонів років, і тому ні від чого не сміє зарікатися. Обер-лейтенант Кваєнічка, — ми тоді служили в Карліні в резервній команді запасних, — завжди говорив на вправах: «Не думайте собі, ви, ледачі бугаї й кабани, що для вас військова служба скінчиться на цьому світі. Ми ще й по смерті побачимось, і я зроблю вам таке чистилище, що ви очманієте, свиняча бандо».

Тим часом Балоун, який у цілковитому розпачі думав, що говорять тільки про нього й кожне слово стосується його поведінки, вів далі свою прилюдну сповідь:

— Навіть Клокоти не допомогли проти моєї ненажерливості. Бувало, повернеться жінка з дітьми з прощі й почне перелічувати курей. Аж ба — однієї або двох бракує. Але я не міг устояти, хоч і знав, що вони несуть яйця і потрібні в господарстві. Тільки-но вийду надвір, гляну на них, раптом відчуваю в шлунку прірву. За годину мені вже краще, але від курки самі кістки лишились. Одного разу наші поїхали до Клокот помолитися, щоб татуньо, тобто я, вдома нічого не зжер і не заподіяв нової шкоди. А я собі походжаю по дворі, і раптом упав мені в око індик. Я мало що не заплатив за нього життям. Стала мені впоперек горла кістка з його стегна, і якби не учень, такий собі маленький хлопчик, — він мені ту кістку витяг, — я б сьогодні не сидів тут з вами і цієї світової війни не дочекався б. Та що тут говорити! Той мій хлопчина-учень такий пухкенький, товстунчик. Жвавий та моторний...

Швейк підійшов до Балоуна.

— Покажи-но язик.

Балоун висолопив язика, після чого Швейк звернувся до присутніх у вагоні:

— Я так і знав: він зжер і свого учня. Признайся, коли ти його зжер? Тоді, коли ваші знову пішли до Клокот, так?

Балоун у розпачі благально зчепив руки і заволав:

— Дайте мені спокій, друзі! До всіх моїх нещасть ще й такі речі чути від своїх товаришів!

— Ми вас за це не засуджуємо, — сказав однорічник. — Навпаки, видно, що з вас буде добрий вояк. Коли французи під час наполеонівських воєн облягали Мадрід, іспанський комендант фортеці, щоб з голоду не віддати її ворогові, з’їв без солі свого ад’ютанта. Це вже справді жертва, бо посолений ад’ютант був би набагато стравніший. Пане фельдфебелю, як прізвище нашого батальйонного ад’ютанта? Ціглер? Та це ж якийсь недоїдок. Ним би не нагодував і одної маршроти.

— Дивіться, дивіться, — сказав фельдфебель Ванек. — У Балоуна в руці чотки.

І справді, Балоун у своєму великому горі шукав порятунку в намистинках виробництва фірми «Моріц — Левенштейн» у Відні.

— Вони теж із Клокот, — сказав сумно Балоун. — Поки мені їх принесли, наклали головою двоє гусенят. Але хіба то м’ясо, так, якась м’якушка.

Незабаром прийшов наказ по всьому ешелону — за чверть години вирушати. Але ніхто цьому не повірив, і трапилось так, що, незважаючи на всі застережливі заходи, дехто відстав... Коли поїзд рушив, бракувало вісімнадцять солдатів і фельдфебеля Насакла з дванадцятої маршроти. Поїзд уже давно зник за Ішатарчею, а фельдфебель сварився в балочці, в акацієвому гайку за вокзалом, з якоюсь повією, що вимагала від нього п’ять крон, тоді як він пропонував їй в нагороду за виконану службу крону або кілька ляпасів.

Зрештою, борг було сплачено ляпасами з такою силою, що на повіїн крик почали збігатися з вокзалу люди.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.