Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





3. З ГАТВАНА НА ГАЛИЦЬКИЙ КОРДОН


Під час залізничної подорожі батальйону, який мав іще йти пішки від Лаборця через Східну Галичину на фронт і там добувати воєнну славу, в вагоні, де сиділи однорічник і Швейк, знову точилися дивні розмови більш-менш протидержавного змісту; те ж саме, тільки в менших масштабах, відбувалося і в інших вагонах. Ба навіть і в штабному вагоні панувало якесь невдоволення, бо у Фюзешабоні з полку надійшов наказ про зменшення пайки вина офіцерам на одну восьму літра. Звичайно, при цьому не забули й про солдатів — їм зменшили пайок саго на десять грамів. Це було тим загадковіше, що ніхто ніколи в армії саго не бачив.

Все ж таки треба було повідомити про це фельдфебеля-рахівника Баутанцеля. Той з цього приводу страшенно образився і відчув себе обкраденим. Він уголос висловлював своє обурення, бо саго, мовляв, тепер дуже рідкісна річ і за кілограм він міг би дістати принаймні вісім крон.

У Фюзешабоні виявилось також, що одна рота загубила польову кухню, а саме на цій станції мали нарешті варити гуляш з картоплею, на який покладав такі надії «сортирний генерал».

Слідством установлено, що ця нещаслива польова кухня взагалі не виїжджала з Брука і, мабуть, досі стоїть десь там, за бараком № 186, занедбана й холодна.

Кухонний персонал тієї польової кухні був напередодні замкнений на гауптвахті за бешкет у місті й зумів залишитися там тоді, коли його маршова рота переїздила вже через Угорщину.

Маршову роту, що залишилась без кухні, прикріпили до іншої польової кухні. Це, зрозуміло, не обійшлося без сварки, бо між солдатами з обох рот, яким призначено чистити картоплю, почалися контроверзії: ті й ті казали, що вони не такі дурні, аби гнути горби на інших. Та кінець кінцем виявилося, що, власне, вся ця історія з гуляшем і картоплею — тільки маневр, солдатів тренували на той випадок, коли б, припустімо, на фронті на передовій варився гуляш, і раптом — наказ: «Alles zurück!» 1 Готовий гуляш миттю виливають із казанів, і ніхто його навіть не понюхає.


1 Усі назад! (Нім.)


Це була своєрідна підготовка, не те щоб трагічна, швидше повчальна. Бо, коли мали той гуляш роздавати, надійшов наказ: «По вагонах!» — і ешелон повезли далі на Мішкольц. Але й там гуляшу не роздавали, бо на другій колії стояв поїзд з російськими полоненими, тому солдатів не випускали з вагонів. Зате їм залишали вільне поле для фантазії, що гуляш роздаватимуть аж тоді, коли вони зійдуть у Галичині з поїзда, а тоді той гуляш визнають непридатним для вживання й викинуть.

Отже, гуляш повезли на Тісалок, Зомбор, і коли вже ніхто не чекав, що той гуляш роздаватимуть, ешелон зупинився в Новому Місті під Шятором, де під казанами знову розпалили вогонь, розігріли гуляш і, нарешті, роздали.

На станції було повно людей. Спочатку мали відправляти два поїзди з боєприпасами, за ними два ешелони артилерії і поїзд з понтонними вагонами. Взагалі, можна сказати, тут зібралися поїзди з військами всіх можливих видів зброї.

За вокзалом гонведи-гусари «обробляли» двох польських євреїв, відібрали в них кошик з горілкою і замість плати, бувши в доброму гуморі, періщили їх по фізіономії. На це, очевидно, мали дозвіл начальства, бо поблизу стояв їхній ротмістр і мило всміхався, поглядаючи на цю сцену. В той час за складом кілька інших гонведів-гусарів лізли під спідниці чорнооким донькам побитих євреїв.

Був на станції також поїзд з літаками. Поруч, на другій колії, стояли платформи, навантажені рештками того, що колись було літаками і гарматами, але тепер являло собою лише купи брухту: підбиті літаки, розірвані дула гармат. Поки все міцне і нове їхало туди, в гори, ці рештки слави поверталися в тил на ремонт і реконструкцію.

Проте поручник Дуб пояснював солдатам, які юрмилися навколо розбитих гармат і літаків, що це воєнні трофеї. Але раптом він помітив, що поблизу від нього в центрі іншої групи солдатів стоїть Швейк і щось теж розповідає. Підійшовши, поручник почув розважливий Швейків голос:

— З якого боку не глянь — це все ж таки воєнні трофеї. Воно, правда, на перший погляд декому буде трохи дивно, коли прочитає на лафеті «K. und K. Artilleriedivision» 1, але це, напевно, тому, що та гармата спочатку потрапила до рук росіян, і нам довелося її знову відбивати, а такі трофеї набагато цінніші, бо... Бо, — казав далі Швейк урочисто, коли вздрів поручника Дуба, — ми нічого не повинні лишати в руках ворогів. Це так, як з Перемишлем або з тим солдатом, у якого під час бою ворог вирвав фляжку. Це було ще за наполеонівських воєн. Отож солдат уночі пішов до ворожого табору і приніс свою фляжку назад, причому ще заробив на цьому, бо якраз на ніч ворогам роздали горілку. Поручник Дуб тільки й сказав:

— Ви, Швейку, краще забирайтесь геть, щоб я вас тут удруге не бачив!

— Слухаюсь, пане лейтенанте. — І Швейк пішов до інших вагонів, доповнивши свою промову такими словами, що, коли б поручник Дуб їх почув, він би, напевно, від злості вистрибнув із мундира, хоч це був цілком невинний біблійний вислів:

— Ще трохи — і побачите мене, і знову ще трохи, і вже не побачите мене.

Поручник Дуб був такий дурний, що, коли Швейк пішов геть, він знову звернув увагу солдатів на підбитий австрійський літак, на металевому крилі якого було чітко означено «Wiener-Neustadt» 2.

— Цей російський літак ми підбили біля Львова, — сказав поручник Дуб.

Ці слова почув надпоручник Лукаш, який саме підійшов до юрби і голосно додав:

— При цьому обидва російські пілоти згоріли.

Потім мовчки пішов далі, подумавши собі, що поручник Дуб таки телепень.

Пройшовши повз кілька вагонів, Лукаш побачив Швейка і вирішив його обминути, бо з виразу Швейкового обличчя було видно, що в нього багато зібралося на серці і йому страшенно кортить усе це викласти надпоручникові.

Швейк попрямував просто до нього:

— Ich melde gehorsam, Kompanieordonanz 3 Швейк просить дальших наказів. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я вже шукав вас у штабному вагоні.


1 Імператорсько-королівський артилерійський дивізіон (нім.).

2 Вінер-Нейштадт (місто в Австрії).

3 Насмілюсь доповісти, ротний ординарець (нім.).


— Слухайте, Швейку, — просичав надпоручник Лукаш. — Знаєте, хто ви такий? Ви вже, мабуть, забули, як я вас назвав?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я такого не міг забути, бо я не якийсь там однорічник Желєзний... Ще задовго до війни ми стояли в Карлінських казармах, і був у нас полковник, чи то Флідлер фон Бумеранг, чи ще якийсь «ранг».

Надпоручник Лукаш мимохіть посміхнувся з цього «ранг», а Швейк повів далі:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, той наш полковник був на зріст удвічі менший за вас, носив бакенбарди, як князь Лобковіц, одне слово, скидався на мавпу. А коли, було, рознервується, — стрибає вище свого зросту. Ми прозвали його «гумовим дідком». Це сталося саме перед котримсь першим травня. Ми були тоді в повній готовності. Напередодні ввечері він звернувся до нас на подвір’ї з великою промовою й сказав: «Завтра ми всі залишимося в казармах і ані кроку звідти не ступимо, щоб з найвищого наказу, в разі потреби, перестріляти всю ту соціалістичну банду. Тому той, хто спізниться і повернеться в казарми не сьогодні, а тільки наступного дня, зрадник батьківщини, бо такий п’яниця, як почнеться стрілянина, не вцілить жодної людини, а ще, трясця його матері, почне бахкати в повітря». Отже, той однорічник Желєзний повернувся до казарми і каже: «Гумовий дідок» і справді подав непогану ідею. Адже справді: якщо завтра нікого до казарми не пустять, то найкраще зовсім не приходити», — і він, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, так і зробив, як склянку вина випив. Ну, а полковник Флідлер, дай йому боже царство небесне, був така потвора паскудна, що на другий день нишпорив по Празі й шукав, хто з нашого полку відважився вилізти з казарми. Десь біля Прашної брани щасливо напоровся на Желєзного і тут же накинувся на нього: «Я топі там, я тепе профчу. Я топі це тфічі осолотчу!» Словом, наговорив йому сім мішків гречаної вовни і поволік за собою до казарм, а дорогою городив усілякі прикрі речі, погрожував йому і раз по раз питав, як його прізвище. «Шелєсний, Шелєсний, ти програф, я ратий, що тепе піймати, я топі показати den ersten Mai 1.


1 Перше травня (нім.).


Ти пути моїм, я тепе самкнути, файн самкнути!» А Желєзному вже було байдуже. Коли вони проходили через Поржичі біля Розваржіла, Желєзний скочив до якоїсь брами і зник з полковникових очей, позбавивши «гумового дідка» приємності посадити його до тюрми. Цей номер так розлютив полковника, що той зі злості забув прізвище своєї жертви і, повернувшись до казарми, аж підстрибував до стелі, добре хоч стеля була низька. Черговий по батальйону дивувався, чому це дідок раптом заговорив каліченою чеською мовою: «Мідяний самкнýти, Мідяний не самкнути. Олоф’яний самкнути, Цинковий самкнути!», І тут почалися дідусеві страждання. Він став мучити людей день у день, допитуючись, чи вже зловили Мідяного, Олов’яного і Цинкового. Нарешті наказав вишикувати увесь полк, але історія Желєзного була вже всім добре відома, і хтось перевів його до лазарету, бо він, мовляв, зубний технік.

Аж раз одному з нашого полку пощастило проштрикнути в шинку «У Буцеків» драгуна, який мостився до його дівчини. Вишикували нас у каре. Тут уже мусили бути всі, навіть хворі. Хто вже зовсім на ладан дихав, тих підтримували під руки. Отож не було іншої ради, мусив і Желєзний вийти разом з іншими на подвір’я. Там нам і прочитали полковий наказ приблизно такого змісту, що драгуни, мовляв, також солдати і проштрикувати їх забороняється, бо вони наші бойові соратники. Якийсь однорічник перекладав наказ, а полковник дивився на всі боки, як тигр. Спершу пройшовся перед фронтом, потім посунув до задніх рядів, обійшов каре й раптом упізнав Желєзного, бо той був хлопець як дуб, тому, пане обер-лейтенанте, це було дуже кумедно, коли той куций дідок волік його на середину. Однорічник одразу ж замовк, а наш полковник почав вистрибувати перед Желєзним, як роз’юшений собака навколо кобили, та гавкати: «Ти фіт мене не фисмикнутися. Ти фіт мене не йти, нікуди не фтекти. Ти тепер снову говорити, що ти Шелєсний, а я фсе говорити Мідяний, Цинкофий, Олов’яний, а він Шелєсний, а він, цей шибеник, Шелєсний, я тебе нафчу Олоф’яний, Цинковий, Мідяний. Ти, тфарюко, ти, свиня, ти Шелєсний!» Потім уліпив йому місяць арешту. Але раптом за два тижні в нього розболілися зуби, і тут він згадав, що Желєзний — зубний технік. Наказав привести його з гауптвахти до лазарету і звелів рвати зуб. Желєзний смикав йому той зуб з півгодини так, що дідка, мабуть, разів зо три відливали водою, зате дідок притих і простив Желєзному чотирнадцять днів, які тому залишалося відсидіти. Це завжди так буває, пане обер-лейтенанте, коли начальник забуде прізвище свого підлеглого. А підлеглий ніколи не сміє забувати прізвища свого начальника, як нам, бувало, казав цей самий пан полковник. Ми, мовляв, навіть за багато років не забудемо, що колись був у нас полковник Флідлер. Чи не була це трохи задовга історія, пане обер-лейтенанте?

— Знаєте, Швейку, — відповів надпоручник Лукаш, — що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь, що ви взагалі не маєте ніякої пошани до своїх начальників. Солдат іще й через багато років повинен про своїх начальників говорити тільки добре.

Було видно, що надпоручника Лукаша це починало бавити.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — наче виправдовуючись, перебив його Швейк, — таж той пан полковник Флідлер уже давно на тому світі, але якщо ви, пане обер-лейтенанте, бажаєте, то я буду його тільки хвалити. Він, пане обер-лейтенанте, був справжній ангел для вояків. Такий добрий, просто викапаний святий Мартін, що роздавав гусей бідним і голодним. Він ділився своїм офіцерським обідом з першим зустрічним вояком, а коли нам усім уже набридли кнедлі з повидлом, дав наказ приготувати на обід тушковану картоплю із свинячим м’ясом. А під час маневрів ставав такий добрий, немов сім баб над ним пошептало. Коли ми прийшли до Нижніх Краловиць, він звелів нам випити все пиво в нижньокраловицькій броварні за його рахунок, а на свої іменини або день народження наказував для цілого полку готувати зайців у сметані й кнедлики з булок. Він був такий набожний, що одного разу, пане обер-лейтенанте...

Надпоручник Лукаш лагідно смикнув Швейка за вухо і сказав дружнім тоном:

— Ну-ну, йди вже, потворо, годі вже.

— Zum Befehl, Herr Oberleutnant! 1


1 Слухаю, пане обер-лейтенанте! (Нім.)


Швейк пішов до свого вагона. В той час біля одного з вагонів батальйонного ешелону, де були замкнені телефонні прилади й дроти, відбулася така сцена. Там, за наказом капітана Саґнера, стояв на посту солдат, бо все мало бути, як на фронті. Отже, зважаючи на цінність вантажу, обабіч вагонів розставили пости й дали їм „Feldruf“ i „Losung“ 1.

Цього дня пароль був „Kappe“2, а відзив — «Гатван». Вартовий, що стояв біля телефонної апаратури, був поляк з Коломиї, який не знати чому потрапив до дев’яносто першого полку.

Зрозуміло, він не мав ніякого уявлення, що таке «Kappe“, але, маючи якісь здібності до мнемотехніки, все ж таки запам’ятав, що слово починається з літери «k». Коли черговий по батальйону поручник Дуб, наближаючись до вагона, спитав у вартового пароль, той упевнено відповів: „Kaffee“ 3. Це, звичайно, була дуже природна річ, бо поляк з Коломиї ще й досі згадував ранішню й вечірню каву в брукському таборі.

Вартовий ще кілька разів прокричав „Kaffee“, а поручник Дуб мовчки йшов просто на нього. Тоді солдат, пам’ятаючи про свою присягу і про те, що він на посту, грізно вигукнув: „Halt!“ А коли поручник Дуб ступив до нього ще два кроки й знову спитав пароль, поляк націлився на нього з ґвинтівки і, не знаючи німецької мови, загорлав мішаною польсько-німецькою мовою: «Бенжє шайсн, бенжє шайсн!» 4

Поручник Дуб зрозумів і почав задкувати, вигукуючи: „Wachkommandant, Wachkommandant!“ 5


1 Пароль і відзив (нім.),

2 Шапка (нім.).

3 Кава (нім.).

4 «Буду стріляти!» (schiessen) — солдат сказав каліченою німецькою мовою.

5 Караульний командир! (Нім.)


З’явився взводний Єлінек, що ставив поляка на варту, і спитав пароль, потім те ж саме зробив поручник Дуб, але поляк з Коломиї на всі запитання розпачливо викрикував на весь вокзал: „Kaffee! Kaffee!“ З усіх ешелонів почали вистрибувати з казанками солдати. Зчинилася тривога, яка скінчилася тим, що обеззброєного чесного солдата відвели до арештантського вагона.

Але поручник Дуб мав певну підозру щодо Швейка. Він бачив, як той з казанком перший вилазив з вагона, і Дуб міг присягнутись усіма святими, що чув, як Швейк вигукнув: «Вилазь із казанками! Вилазь із казанками!»

Десь опівночі поїзд рушив на Ладовці — Требішов, де вранці його привітав союз ветеранів, переплутавши цей маршовий батальйон з маршбатальйоном чотирнадцятого гонведського угорського полку, який проїхав станцію ще вночі. Ветерани, видно, добре набрались і своїм ревом: „Istem áld meg a királyt!“ 1 — розбудили весь ешелон. Кілька свідоміших солдатів висунулися з вагонів і відповіли їм: «Поцілуйте нас у зад! Eljén!» 2 Тоді ветерани ревнули так, аж у вокзальному будинку задзвеніли шибки: «Eljén! Eljén a tizenegyedik regiment!» 3.


1 Боже, храни короля! (Угор.)

2 Слава! (Угор.)

3 Слава! Хай живе чотирнадцятий полк! (Угор.)


За п’ять хвилин поїзд рушив далі на Гуменне. Тепер виразно було видно сліди боїв, які йшли під час наступу росіян на долину Тиси. Обабіч тяглися примітивні окопи, де-не-де було видно спалені хутори і біля них нашвидку збудовані хижки, а це означало, що господарі знову повернулися додому.

Опівдні прибули на станцію Гуменне. На вокзалі, де теж було видно сліди боїв, почали готуватися до обіду, а солдати тим часом мали змогу на власні очі переконатися, як власті після відступу росіян поводилися з місцевим населенням, близьким мовою і релігією до росіян.

На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Там було кілька православних, учителів і селян з різних околиць. Руки їм скрутили мотузками і позв’язували парами. У багатьох були розбиті носи, а голови в ґулях. Це їх так розмалювали жандарми під час арешту.

Трохи далі бавився угорський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і, тримаючи другий кінець у руці, примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом; причому так шарпав за той шнур, що священик заривався носом у землю. Він не міг підвестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби перевернутися на спину, щоб якось підвестися з землі. Жандарм з цього так щиро сміявся, аж сльози в нього текли з очей. Коли священик нарешті підводився, він шарпав за мотуз, і бідолаха знову орав носом землю. Цю розвагу припинив жандармський офіцер, який наказав, поки прибуде поїзд, відвести арештованих за вокзал до порожнього сарая, щоб ніхто не бачив, як їх б’ють.

Цей епізод обговорювали в штабному вагоні, і треба сказати, що більшість засуджувала таку жорстокість. Прапорщик Краус висловив думку, що коли вони справді зрадники, то їх треба повісити, а не знущатися з них. Поручник Дуб, навпаки, цілком схвалював такі сцени. Він зараз же пов’язав це з сараєвським замахом і пояснював, нібито угорські жандарми на станції Гуменне мстять за смерть ерцгерцоґа Франца-Фердінанда і його дружини. Щоб якось обґрунтувати свої слова, він послався на журнал «Чотирилисник», який видавав Шімачек. Мовляв, ще перед війною, в липневому номері журналу писалося, що цей замах, цей безпрецедентний сараєвський злочин надовго залишить у людських серцях незагоєну рану, тим болючішу, що цим злочином позбавлено життя не лише представника виконавчої державної влади, але й його вірної і коханої дружини. Вбивством цих двох людей було зруйновано щасливе і гідне наслідування родинне життя, а їх усіма обожнювані діти залишилися сиротами.

— Мабуть, жандарми в Гуменному теж передплачували Шімачків «Чотирилисник» і читали ту зворушливу статтю, — пробурмотів під ніс надпоручник Лукаш. Взагалі йому раптом усе стало таке бридке, огидне, що він відчув потребу напитися й розвіяти свою меланхолію. Він вийшов з вагона й пішов шукати Швейка.

— Слухайте, Швейку, — звернувся до нього, — ви не знаєте, де б роздобути пляшку коньяку? Мені якось недобре.

— Це, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, від зміни клімату. Можливо, на полі бою вам стане ще гірше. Чим більше людина віддаляється від своєї основної військової бази, тим марудніше їй стає. Страшницький садівник, Иозеф Календа, також одного разу віддалився від рідного дому. Йшов він зі Страшниць на Виногради й по дорозі заглянув у шинок «На зупинці». Спочатку все йшло добре, але як тільки він прийшов на Корунну вулицю під водогін, то почав атакувати підряд усі шинки по Корунній аж до самого костьолу святої Людмили. Тут йому світ уже став як позичений. Але він не дав себе залякати, бо напередодні ввечері в Страшницях у шинку «Біля реміза» побився об заклад з одним водієм трамвая, що за три тижні зробить пішки подорож навколо світу. І от він щораз більше й більше віддалявся від свого дому, аж поки присурганився до «Чорної броварні» на Карловій площі. Звідтіля він пішов на Малу Страну до пивнички біля костьолу святого Фоми, далі заглянув до ресторану «У Монтагів», потім посунув ще вище до шинку «Брабантський король», зупинився у «Чудовому краєвиді», а звідти почвалав до пивної біля Страговського монастиря. Але тут уже зміна клімату перестала йому йти на здоров’я, хоч землі хапайся. Нарешті він доплентався до Лоретанської площі, і там його охопила така туга за батьківщиною, що він шелеп на землю і давай качатися по тротуару та лементувати: «Люди добрі, далі я вже ані кроку. Начхати мені, — вибачайте на слові, пане обер-лейтенанте, — на цю подорож навколо світу». Але якщо ви бажаєте, пане обер-лейтенанте, то я вам якийсь коньяк роздобуду, тільки боюся, щоб ви без мене не поїхали.

Надпоручник Лукаш запевнив його, що раніше як ,за дві години поїзд не рушить і що коньяк у пляшках продають з-під поли відразу за вокзалом. Капітан Саґнер ніби посилав Матушича, і той йому вже приніс за п’ятнадцять крон пляшку зовсім пристойного коньяку. Він дав Швейкові п’ятнадцять крон і наказав нікому не казати, що це для надпоручника Лукаша або що це він його посилав, бо, власне, ця справа заборонена.

— Будьте певні, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк. — Все буде гаразд. Я дуже люблю все заборонене і завжди вплутуюсь до чогось забороненого, хоч і сам потім не знаю, як це сталося. Одного разу в Карлінських казармах нам заборонили...

— Kehrt euch — marschieren — marsch! 1 — перебив його надпоручник Лукаш.


1 Кругом, кроком руш! (Нім.)


Швейк пішов на вокзал, повторюючи по дорозі всі завдання своєї експедиції: коньяк повинен бути добрий, отже, він його спочатку мусить покуштувати. Але коньяк — справа заборонена, тому треба бути обережним.

Тільки-но він завернув за перон, як знову натрапив на поручника Дуба.

— Ти чого тут вештаєшся? — запитав той Швейка. — Знаєш мене?

— Насмілюсь доповісти, — козирнув Швейк, — мені б не хотілося пізнати вас з гіршого боку.

Поручника Дуба вжахнула ця відповідь, але Швейк стояв спокійно і, не віднімаючи руки від козирка, вів далі:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я хочу вас пізнати лише з доброго боку, щоб ви мене не довели до плачу, як ви нещодавно говорили.

У поручника Дуба від такого нечуваного нахабства запаморочилася голова, він був такий обурений, що спромігся лише люто вигукнути:

— Забирайся геть, падлюко, ми з тобою ще поговоримо!

Швейк відійшов за перон, а поручник Дуб, опам’ятавшись, задріботів за ним назирці. За вокзалом, зараз же біля шляху, стояв ряд кошиків, перевернутих догори дном, а на них зверху стояли пласкі корзинки з усілякими невинними на вигляд ласощами, немов ці солодкі речі були призначені для шкільної молоді десь на прогулянці. Там лежали тягучки, трубочки з вафлів, купа кислих карамельок. Де-не-де в корзинках притулилися скибочки чорного хліба з кружальцями ковбаси, безсумнівно, кінського походження. Але під кошиками були приховані різні спиртні напої: пляшки коньяку, рому, горобинівки та інших лікерів і горілок.

За придорожнім рівчаком стояла ятка, і власне тут, у ятці, й відбувалася вся торгівля недозволеними напоями.

Солдати спершу вмовлялися біля кошиків, а пейсатий єврей витягав з-під невинного на вигляд кошика пляшку горілки і ніс її під лапсердаком до дерев’яної ятки, де солдат непомітно ховав її кудись у штани або за пазуху.

Отже, туди й націлився Швейк, а поручник Дуб від вокзалу стежив за ним з наполегливістю справжнього детектива.

Швейк зупинився біля першого кошика. Спочатку він узяв цукерки, заплатив і поклав їх у кишеню. Пейсатий пан прошепотів йому:

— Schnaps hab’ich auch, gnädiger Herr Soldat 1.


1 Маю також горілку, ласкавий пане солдате (нім.).


Переговори швидко закінчилися, Швейк увійшов до ятки, але гроші заплатив тільки тоді, коли пан з пейсами відкоркував пляшку, а Швейк трохи хильнув. Коньяк йому сподобався, і, застромивши пляшку за пазуху, він рушив на вокзал.

— Ти де був, гультяю? — перетяв йому дорогу поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я ходив купувати цукерки. — Швейк засунув руку в кишеню і витяг жменю брудних, запорошених цукерок. — Якщо пан лейтенант не погребують... я їх уже куштував, непогані. Такі приємні, немов повидло, пане лейтенанте.

Під мундиром окреслювались округлі контури пляшки.

Поручник Дуб поклепав Швейкові по грудях:

— Що ти несеш, мерзотнику? Покажи! Швейк витяг пляшку з жовтуватою рідиною і цілком виразною етикеткою «Cognac» 1.


1 «Коньяк».


— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк сміливо, — я у порожню пляшку з-під коньяку напомпував трохи питної води. В мене від того вчорашнього гуляшу страшна спрага. Тільки вода там, у тій криниці, як бачите, пане лейтенанте, трохи жовта. Певне, з залізом. Така вода дуже корисна для здоров’я.

— Коли ти, Швейку, вже так хочеш пити, — промовив поручник Дуб з диявольською посмішкою, бажаючи якнайдовше затягти сцену, яка, на його думку, мала завершитися цілковитою поразкою Швейка, — то напийся, але добре напийся. Випий усе одним махом.

Поручник Дуб уявляв собі наперед, як Швейк зробить кілька ковтків і більше не зможе і як він, поручник Дуб, переможно скаже: «Подай і мені пляшку, трохи нап’юся, бо я теж маю спрагу». І як цей негідник Швейк у грізну для нього хвилину скривить свою пику. Потім він подасть рапорт і так далі.




Швейк відіткнув пляшку, приклав її до уст, і напій ковток за ковтком зник у його горлянці. Поручник Дуб скам’янів. Швейк на його очах, не зморгнувши оком, усе випив, а порожню пляшку кинув по той бік шляху в ставок, сплюнув і сказав, немовби випив скляночку мінеральної води:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ця вода справді мала присмак заліза. В Камику над Влтавою один шинкар робив для своїх клієнтів залізну воду дуже просто: кидав до криниці старі підкови.

— Я тобі покажу старі підкови! Ходім, покажеш мені криницю, звідки ти взяв цю воду!

— Це недалеко звідси, пане лейтенанте, відразу ж за тією дерев’яною яткою.

— Іди вперед, халамиднику, я подивлюся, як ти тримаєш крок!

«Це справді неймовірно, — подумав поручник Дуб. — З вигляду цього негідника нічого не впізнаєш».

Швейк ішов, здавшись на волю божу, але щось йому підказувало, що там мусить бути якась криниця. Отже, він зовсім не здивувався, коли справді опинився біля неї. До того ж і помпа була ціла. Вони підійшли до криниці. Швейк почав качати, і з помпи потекла жовтувата рідина.

— Ось і залізна вода, пане лейтенанте, — заявив він з тріумфом.

До них підійшов наляканий чоловік з пейсами, і Швейк наказав йому по-німецькому принести склянку, бо пан лейтенант хочуть пити.

Поручник Дуб так отетерів, що зопалу випив цілу склянку води, після якої в нього в роті лишився присмак кінської сечі і гною. Зовсім ошелешений, він дав пейсатому євреєві за ту склянку води п’ять крон і гримнув на Швейка:

— Ти чого вилупив очі, забирайся додому.

За п’ять хвилин Швейк з’явився в штабному вагоні у надпоручника Лукаша, на мигах виманив його з вагона і надворі проінформував:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, за п’ять, щонайбільше за десять хвилин я буду п’яний як чіп і спатиму в своєму вагоні. Я б вас просив, щоб ви мене принаймні три години, пане обер-лейтенанте, не кликали й не давали жодних розпоряджень, поки я не просплюся. Все як слід, але мене зловив пан лейтенант Дуб, я йому сказав, що це вода, і мусив на його очах видудлити цілу пляшку коньяку, аби довести, що то справді вода. Все гаразд, я нічого не зрадив, як ви бажали, і був обережний, але тепер, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я відчуваю, як мені відбирає ноги. Звичайно, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я звичний пити, бо з паном фельдкуратом Кацом...

— Згинь, бестіє! — вигукнув надпоручник Лукаш, але без усякого гніву, зате поручник Дуб став йому ще на п’ятдесят процентів ненависніший, ніж раніше.

Швейк обережно вліз до свого вагона і, вмощуючись на своїй шинелі, звернувся до фельдфебеля-рахівника й до інших:

— Якось один упився й просив, щоб його не будили...

Сказавши це, повалився набік і захропів.

Алкогольні випари, які він видихав, незабаром сповнили весь вагон так, що кухар-окультист Юрайда, втягуючи ніздрями повітря, заявив:

— Що за дідько! Тут коньяком тхне.

Біля складаного стола сидів однорічник Марек, який після всіх злигоднів досяг нарешті звання батальйонного історіографа. Тепер він про запас комбінував геройські вчинки батальйону, і було видно, що цей погляд у майбутнє приносить йому радість.

Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спостерігав, як однорічник невтомно пише і при цьому регоче, аж за живіт береться. Він підвівся і нахилився до однорічника, а той почав йому пояснювати:

— Дуже весело писати історію батальйону про запас. Головне — розгортати події систематично. У всьому мусить бути система.

— Систематична система, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, досить скептично посміхаючись.

— Так, — сказав недбало однорічник, — систематизована систематична система написання історії батальйону. Насамперед, ми не можемо відразу здобути велику перемогу. Це все мусить іти поволі, згідно з певним планом. Наш батальйон не може виграти з одного маху світову війну... Nihil nisi bene 1.


1 Нічого, крім доброго (лат.).


Найголовніше для кожного сумлінного історика, такого, як я, — скласти заздалегідь план наших перемог. Наприклад, я тут змальовую, як наш батальйон — це, можливо, станеться за два місяці — майже перейде російські кордони, міцно укріплені, скажімо, донськими полками ворога, в той час коли кілька ворожих дивізій обходять наші окопи. На перший погляд здається, що наш батальйон ось-ось загине і нас розмолотять у друзки або посічуть на капусту. Аж раптом капітан Саґнер дає такий наказ по нашому батальйону: «Бог не хоче, щоб ми тут загинули, дивіться, куди я буду тікати, то й ви за мною». І наш батальйон драпоне світ за очі. Але ворожа дивізія, яка нас уже обійшла, бачить, що ми, власне, женемося за нею. Вона в страшній паніці починає тікати і без жодного пострілу попадає до рук резервів нашої армії. Отже, саме цим епізодом і почнеться вся історія нашого батальйону. З незначної події, кажучи по-пророчому, пане Ванеку, розвинуться дуже важливі наслідки. Наш батальйон іде від перемоги до перемоги. Буде дуже цікаво, як він нападе на сонного ворога, до чого, звичайно, потрібно мати стиль «Ілюстрованого воєнного кореспондента», який виходив у Вілемека за російсько-японської війни. Наш батальйон нападе на табір поснулих ворогів. Кожен наш вояк намітить собі одного ворога і з усієї сили всадить йому баґнет у груди. Майстерно нагострений баґнет іде як у масло, лише тут і там тріскає ребро, лише де-не-де сонні вороги здригаються всім тілом, на мить вибалушують перелякані, здивовані, але вже зовсім невидющі очі, харчать і дриґають ногами. У ворогів на устах виступає кривава піна. На цьому справа скінчиться, і перемога буде на нашому боці. Або ще краще. Це буде приблизно так місяців за три. Наш батальйон візьме в полон російського царя, але про це, пане Ванеку, розповімо трохи пізніше. Тим часом я мушу наготовити про запас невеличкі епізоди. Вони мають свідчити про безприкладне геройство. Треба буде придумати зовсім нові воєнні терміни, один я вже вигадав. Писатиму про саможертовну рішучість нашого війська, нашпигованого осколками гранат. Вибухом ворожої міни одному з наших взводних, скажімо, дванадцятої або тринадцятої роти, відірве голову.

— A propos, — сказав однорічник, ляснувши себе по лобі, — я мало не забув, пане фельдфебелю, або, по-цивільному кажучи, пане Ванеку. Ви повинні приставити мені список усіх унтер-офіцерів. Назвіть мені якого-небудь фельдфебеля з дванадцятої роти. Гоуска? Добре. Отже, Гоусці міною відірве голову. Голова відлетить, але тіло ступить іще кілька кроків, націлиться і зіб’є ворожий літак. Зрозуміло, що ці перемоги мусять бути відсвятковані в родинному колі у Шенбрунні. Австрія має дуже багато батальйонів, але тільки задля нашого Цісарський дім улаштує невелике інтимне свято. Як бачите, з моїх записів я уявляю собі це так: насамперед, ерцгерцоґська родина Марії-Валерії переселиться заради Цього з Вальзее до Шенбрунна. Потім, свято матиме чисто інтимний характер і відбуватиметься в залі біля цісарської спальні, яка буде освітлена білими свічками, бо, як відомо, при цісарському дворі не люблять електричних лампочок через можливе коротке замикання. Воно нашого старенького монарха дуже лякає. О шостій годині вечора почнеться свято на честь і славу нашого батальйону. На цю пору приведуть онуків його величності до зали, яка, власне, належить до покоїв небіжки імператриці. Тепер питання, хто буде присутній, крім цісарської сім’ї. Там мусить бути й буде присутній генерал-ад’ютант імператора граф Паар. А що на таких родинних і інтимних бенкетах часом комусь робиться погано, — я не хочу цим сказати, що граф Паар блюватиме з перепою, — бажано, щоб там був присутній лейб-лікар, придворний радник доктор Керцель. Заради порядку, щоб чого доброго придворні лакеї не дозволили собі якихось непристойних витівок по відношенню до придворних дам, присутніх на бенкеті, з’явиться обер-гофмейстер барон Ледерер, камергер граф Белегарде і старша фрейліна графиня Бомбелль, яка грає між придворними дамами ту ж саму роль, що і «мадам» в борделі «У Шугів». Коли зійдеться високодостойне панство, про це повідомлять імператора, а він з’явиться в супроводі своїх онуків, сяде за стіл і виголосить тост на честь нашого маршбатальйону. Після нього візьме слово ерцгерцоґиня Марія-Валерія і з особливою вдячністю згадає насамперед про вас, пане фельдфебелю. Звичайно, згідно з моїми записами, наш батальйон зазнає важких, болючих втрат, бо батальйон без загиблих у бою — це не батальйон. Треба буде ще підготувати нову статтю про наших загиблих. Історію батальйону не можна складати лише на основі сухих фактів про перемоги, яких я вже наперед накреслив понад сорок дві. Ви, наприклад, пане Ванеку, поляжете біля невеликої річки, а ось Балоун, який так дивно на нас витріщає очі, загине зовсім іншою смертю, не від кулі, не від шрапнелі, не від гранати. На нього з ворожого літака накинуть лассо і задушать саме в ту хвилину, коли він жертиме обід свого обер-лейтенанта Лукаша.

Балоун відступив, розпачливо змахнув руками і пригнічено докинув:

— А що ж я вдію, коли я вже такий народився. Коли я ще був на військовій службі, то тричі приходив по обід до кухні, аж поки мене не замкнули. Якось я тричі підряд дістав реберце, а потім через нього відсидів цілий місяць. Дійся воля божа!

— Не бійтеся, Балоуне, — потішав його однорічник. — В історії батальйону не буде згадки про те, що ви загинули по дорозі з офіцерської кухні до окопів саме в ту мить, як допалися до чужого обіду. Ви ввійдете в історію разом з усіма солдатами нашого батальйону, що загинули за славу нашої монархії, як, наприклад, фельдфебель-рахівник Ванек.

— А яку смерть ви мені призначаєте, Мареку?

— Не дуже поспішайте, пане фельдфебелю. Так швидко це не робиться.

Однорічник замислився:

— Ви з Кралуп, коли не помиляюся? Отже, пишіть додому до Кралуп, що ви зникнете безвісти, але пишіть якось так, обережно. Чи, може, ви бажаєте бути тяжкопораненим і лежати за дротяними загорожами? Уявіть собі, лежите ви гарненько з переламаною ногою цілий день. Вночі ворог прожектором освітлює наші позиції і помічає вас; гадаючи, що ви розвідник, починає гатити по вас гранатами та шрапнеллю. Ви зробили величезну послугу нашому війську, бо ворог витратив на вас одного стільки боєприпасів, що їх вистачило б на цілий батальйон. І після всіх тих вибухів тлінні останки ваші вільно пливуть над землею, розрізаючи своїм обертальним рухом повітря. Вони співають пісню великої перемоги. Коротше, кожен свого дочекається і кожен з нашого батальйону відзначиться, так що славні сторінки нашої історії будуть насичені перемогами. Хоч я б і не хотів перебирати міру, але нема іншої ради. Все це треба зробити сумлінно і заздалегідь, щоб і по нас залишилася якась пам’ятка. Бо десь так у вересні з нашого батальйону не залишиться вже нічого, крім славних сторінок історії. Вони промовлятимуть до серця всіх австрійців і незаперечно доведуть, що всі ті, хто вже не побачить свого дому, боролися відважно, як леви. І знаєте, пане Ванеку, я вже склав кінець цього некролога. «Честь і слава полеглим у бою! Їхня любов до монархії — найсвятіша любов, бо вона завершилася смертю. Хай кожен вимовляє їхні імена, як, наприклад, ім’я Ванек, з пошаною. А ті, що найболючіше відчули втрату батьків родини, хай з гордістю витруть сльози, бо полеглі в бою були герої нашого батальйону».

Телефоніст Ходоунський і кухар Юрайда з великою цікавістю прислухалися до промови однорічника про майбутню історію батальйону.

— Підійдіть, будь ласка, ближче, панове, — сказав однорічник, перегортаючи свої записи. — Ось сторінка п’ятнадцята: «Телефоніст Ходоунський поліг третього вересня водночас з батальйонним кухарем Юрайдою». Слухайте далі: «Безпрецедентне геройство. Перший — беззмінно сидячи три дні й три ночі біля апарата, ризикуючи життям, рятує телефонний дріт у своєму бліндажі. Другий, помітивши, що загрожує смертельна небезпека, бо ворог намагається обійти нас усіх з флангу, кидається з казанком гарячої юшки на ворога і сіє жах у його ошпарених рядах. Смерть обох прекрасна. Першого розірвала міна, другий задушився від отруйних газів, які йому підсунули під ніс, коли герой уже не мав чим боронитися. Обидва гинуть з вигуками: „Es lebe unser Batalionskommandant!“ 1 Головному командуванню не залишається нічого іншого, як щодня у формі наказу виносити нам подяку, щоб і інші частини нашої армії знали про відвагу нашого батальйону і брали з нас приклад. Можу вам прочитати витяг з наказу по армії, який буде зачитаний по всіх частинах. Він дуже подібний до наказу ерцгерцоґа Карла, коли той із своїм військом у році тисяча вісімсот п’ятому стояв перед Падуєю, де другого ж дня йому добре натерли морду. Отже, слухайте, що будуть читати про наш батальйон як про геройську частину — приклад і зразок для всіх військ: «Я вірю, що вся армія наслідуватиме взірець героїзму вищезазначеного батальйону і, зокрема, засвоїть його відвагу і віру в свої сили, його непохитність у час небезпеки, його надзвичайне геройство, любов і довіру до своїх командирів, одне слово, всі чесноти, якими відзначився цей батальйон і які ведуть його до гідних подиву подвигів на благо і перемогу нашої імперії. Хай же всі наслідують його приклад!»


1 Хай живе наш батальйонний командир! (Нім.)


З кутка, де лежав Швейк, почулося голосне позіхання, а потім Швейк заговорив уві сні:

— Ваша правда, пані Мюллерова: бувають люди подібні одне до одного. В Кралупах ставив артезіанські криниці такий собі пан Ярош. Він і годинникар Лейганц із Пардубиць були подібні між собою, як дві краплі води, і знову-таки той Лейганц був викапаний Піскор із Їчина, а всі троє були подібні до невідомого самогубця, якого знайшли повішеним і зовсім уже зотлілим в одному ставку біля їндржихового Градця, просто біля залізниці, де він, мабуть, кинувся під поїзд. — Знову солодке позіхання, і всі почули далі: — Усім іншим присудили заплатити великий штраф, а завтра, пані Мюллерова, зваріть мені локшини. — Швейк перевернувся на другий бік і захропів, а між кухарем-окультистом Юрайдою і однорічником почалися дебати про вгадування майбутнього.

Окультист Юрайда вважав, що хоч на перший погляд здається і дурницею писати жартома про те, що скоїться в майбутньому, але нема сумніву, що така забава дуже часто вміщає в собі пророчі факти, коли душевний зір людини під впливом таємничих сил проникає крізь заслону невідомого майбутнього. Від тієї хвилини з язика Юрайди не сходили ці «заслони». У кожному другому реченні він згадував цю заслону майбутнього, аж поки нарешті не переключився на регенерацію, тобто на відновлювання людського тіла, приплів до цього здатність інфузорій відроджуватися і скінчив заявою, що кожен може відірвати ящірці хвіст і той у неї знову відросте.

Телефоніст Ходоунський до цього додав, що було б не життя, а мед, коли б людина мала ті самі властивості, що і ящірка. Ось, наприклад, на війні: відірве, скажімо, комусь голову або іншу частину тіла. Військове відомство дуже б радо вітало це, тоді в армії не було б зовсім інвалідів. Один такий австрійський вояк, у якого безперервно відростали б ноги, руки, був би, напевно, цінніший за цілу бригаду.

Однорічник заявив, що на сьогодні, завдяки дуже розвиненій воєнній техніці, з великим успіхом можна було б розкраяти ворога хоч би й на три поперечні частини. Існує закон відновлення окремих частин тіла деяких інфузорій. Кожний відділений шматочок відновлюється і виростає в самостійний організм. В аналогічному випадку після кожної битви австрійське військо, яке брало участь у бою, збільшувалося б утричі, вдесятеро, з кожної ноги розвивався б новий, свіжий піхотинець.

— Якби вас оце почув Швейк, — зауважив фельдфебель-рахівник Ванек, — він одразу ж навів би який-небудь приклад.

Швейк негайно зреаґував на своє ім’я і промимрив:

— Hier! 1 — Та, виявивши таким способом свою військову дисциплінованість, він одразу ж захріп знову.


1 Тут! (Нім.)


В прочинених дверях вагона з’явилася голова поручника Дуба.

— Швейк тут? — спитав.

— Спить, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів однорічник.

— Якщо я питаю Швейка, ви, однорічнику, повинні зараз же скочити й покликати його.

— Не можна, пане лейтенанте, він спить.

— То збудіть його! Я дивуюся, однорічнику, як це вам одразу ж не спало на думку. Ви повинні проявляти більше послужливості перед своїми начальниками. Ви мене ще не знаєте, але ви мене ще взнаєте.

Однорічник почав будити Швейка.

— Швейку, горить, уставай!

— Коли горіли Одколкові млини, — забурмотів Швейк, перекидаючись на другий бік, — приїхали пожежники аж з Височан...

— Як зволите бачити, — сказав спокійно однорічник поручникові Дубові, — я його буджу, але нічого не виходить.

Поручник Дуб розлютився:

— Як ваше прізвище, однорічнику?

— Марек.

— Ага, так це ви той однорічник Марек, що не вилазив з арешту, чи не так?

— Справді, пане лейтенанте, я, так би мовити, пройшов однорічний курс у криміналі і був реабілітований, а саме: після звільнення з дивізійного суду, де виявилася моя невинність, мене призначено батальйонним історіографом і мені залишили звання однорічника.

— Довго ви ним не будете, — сатанів поручник Дуб, увесь червоний як варений рак. Колір обличчя в нього мінявся так швидко, нібито хтось бив його по щоках. — Я вже прикладу до цього свою руку!

— Дуже прошу, пане лейтенанте, записати мене на рапорт, — серйозно сказав однорічник.

— Ви зі мною не жартуйте, — гаркнув поручник Дуб, — я вам покажу рапорт. Ми ще зустрінемося. Вам не здорово відгукнеться, бо ви мене взнаєте, коли ще дотепер не знаєте.

Поручник Дуб розгнівано відійшов від вагона, забувши в роздратуванні про Швейка, хоч ще хвилину тому мав намір покликати його і наказати: «Ану, дихни на мене!» Це мав бути останній засіб піймати Швейка на недозволеному вживанні алкоголю. Але тепер уже було пізно, бо, коли за півгодини поручник Дуб схаменувся і знову повернувся до вагона, солдатам роздали чорну каву з ромом.

Швейк уже встав і на голос поручника Дуба вистрибнув з вагона, як сарна.

— Дихни на мене! — вереснув поручник Дуб.

Швейк видихнув на нього увесь вміст своїх легенів, немов гарячий вітер поніс у поле запах горілчаного заводу.

— Чим від тебе, драбуго, тхне?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мене тхне ромом.

— Отже, бачиш, голубчику, — переможно вигукнув поручник Дуб. — Нарешті я тебе накрив.

— Так, пане лейтенанте, — сказав Швейк без найменшого занепокоєння. — Саме хвилину тому ми дістали ром до кави, і я випив спочатку ром. Та якщо, пане лейтенанте, є якесь нове розпорядження і треба пити спочатку каву, а потім ром, прошу пробачити, більше це не повториться.

— А чого ти так хропів, коли я півгодини тому підходив до вагона? Таж тебе не могли добудитися.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, я цілу ніч не спав, бо згадував ті часи, коли ми були на маневрах біля Веспрема. Перший і другий армійські корпуси, що виконували роль ворога, йшли через Штірію і західну Угорщину і оточили наш четвертий корпус, а він був розквартирований у Відні та його околицях, де в нас усюди були укріплення, але вони нас обійшли і пробралися аж на міст, який наводили сапери з правого берега Дунаю. Ми готувалися до наступу, а нам на допомогу мали прийти війська з півночі, а потім з півдня від Осека. Тоді зачитали наказ, що нам на допомогу йде третій армійський корпус, аби нас не розбили між озером Балатоном і Пресбурґом, коли ми наступатимемо проти другого армійського корпусу. Та нічого з того не вийшло. Ми мали вже ось-ось перемогти, але просурмили відбій, і виграли ті, з білими пов’язками.

І поручник Дуб не промовив ні слова і, збентежено хитаючи головою, пішов геть, але зараз же знову повернувся від штабного вагона і гукнув Швейкові:

— Закарбуйте собі всі: настане час, і ви будете переді мною скавчати.

На більше він не спромігся і, постоявши ще трохи, попростував до штабного вагона, де капітан Саґнер допитував одного бідолаху з дванадцятої роти, якого затримав фельдфебель Стрнад. Цей солдат почав уже тепер дбати про свою безпеку в окопах і звідкись зі станції приволік оббиті бляхою дверцята від свинюшника. Солдат стояв виструнчившись, з вибалушеними від переляку очима і виправдовувався: він, мовляв хотів узяти цї дверцята з собою до траншеї як охорону проти шрапнелі, хотів убезпечитися.

Скориставшися з нагоди, поручник Дуб проголосив довгу промову про те, як треба поводитись солдатові, в чому полягають його обов’язки щодо батьківщини і монарха — верховного головнокомандувача і найвищого військового повелителя. Якщо в батальйоні є такі елементи, їх треба виполоти, покарати і позбавити волі. Це базікання було таке гидке, що капітан Саґнер поплескав винного по плечу і сказав йому:

— Біс із вами! Якщо ви справді зробили це з дурного розуму, то вдруге так не робіть. Адже це дурниці. Дверцята поставте на місце, звідки ви їх узяли, і йдіть під три чорти!

Поручник Дуб прикусив губу і вирішив, що, власне, тільки від нього залежить порятунок підірваної дисципліни в батальйоні. Тому він ще раз обійшов усю територію вокзалу і біля одного складу, де великими літерами по-угорському й по-німецькому було написано: «Курити заборонено», — надибав на якогось солдата: той сидів там і спокійно читав газету, закрившись нею так, щоб не було видно його петличок.

Дуб гаркнув на нього:

— Струнко!

Це був солдат з угорського полку, що стояв у Гуменному в резерві. Поручник Дуб трусонув його, угорський солдат підвівся і, не вважаючи навіть за потрібне козирнути, встромив газету в кишеню і рушив у напрямку шосе. Поручник Дуб, як привид, пішов слідом за ним, але солдат прискорив крок і, обернувшись, насмішкувато підвів угору руки: хай, мовляв, офіцер ні на хвилину не сумнівається, він одразу встановив його приналежність до одного з чеських полків. Потім солдат побіг і зник між хатами по той бік шосе.

Поручник Дуб, щоб якось показати, ніби він анітрохи не причетний до цієї сцени, з гідністю ввійшов до маленької крамнички біля шосе, збентежено показав рукою на велику котушку чорних ниток, заплатив і, сунувши її в кишеню, повернувся до штабного вагона. Тут він наказав батальйонному ординарцеві покликати свого денщика Кунерта і, віддаючи йому нитки, мовив:

— Про все доводиться самому дбати. Я знаю, що ви про нитки й не згадали.

— Насмілюся доповісти, пане лейтенанте, у нас їх повно.

— Ану, покажіть. Та негайно! Ви думаєте, я вам вірю?

Коли Кунерт повернувся з цілою коробкою білих і чорних котушок, поручник Дуб сказав:

— Ти, йолопе, придивися як слід до тих ниток, що ти приніс, і до моєї великої котушки! Бачиш, які твої нитки тонкі, як легко вони рвуться, а тепер поглянь на мої: скільки треба сили, щоб їх перервати. На фронті нам не потрібно ніякого мотлоху, на фронті все мусить бути якнайкраще. Отож візьми всі нитки і чекай моїх наказів, та пам’ятай, нічого не роби самостійно, на свій розум, а коли щось купуватимеш, завжди питайся мене. І не бажав би я тобі мене пізнати. Ти мене ще не знаєш з поганого боку.

Коли Кунерт вийшов, поручник Дуб звернувся до надпоручника Лукаша:

— Мій денщик дуже інтеліґентна людина. Інколи зробить якусь помилку, але взагалі дуже добре все розуміє. Головна риса його вдачі — це безсумнівна чесність; я в Бруку дістав із села від шуряка посилку з кількома смаженими молодими гусками, і, ви повірите, він навіть не доторкнувся до них, а оскільки я сам не міг їх швидко з’їсти, то вони засмерділись. Але він їх волів не чіпати. Ось що значить дисципліна. Офіцер повинен виховувати солдатів.

Надпоручник Лукаш, намагаючись показати, що не слухає базікання цього дурня, відвернувся до вікна і промовив:

— Так, сьогодні середа.

Тоді поручник Дуб, відчуваючи потребу взагалі поговорити, звернувся до капітана Саґнера й сказав фамільярним, товариським тоном:

— Слухайте, капітане Саґнер, що ви думаєте про...

— Пардон, одну хвилинку, — сказав капітан Саґнер і вийшов з вагона.






* * *


Тим часом Швейк говорив з Кунертом про його пана.

— Де ти був увесь час, чом тебе не було видно? — спитав Швейк.

— Хіба не знаєш? — сказав Кунерт. — 3 моїм старим пришелепою спокою нема. Щохвилини кличе мене до себе й питає про справи, до яких мені нема ніякого діла. Наприклад, питався мене також, чи приятелюю я з тобою. Я йому відповів, що ми дуже рідко бачимось.

— Дуже гарно з його боку питати про мене. Я його дуже люблю, твого пана лейтенанта. Він такий милий, добросердечний, солдатам просто батько рідний, — серйозно сказав Швейк.

— Го-го, аби ж то, — заперечив Кунерт. — Це така свиня, якої світ не бачив. А дурний, як куряче гузно. Остобісів мені, як та... Весь час присікується й присікується.

— Та невже! — дивувався Швейк. — А я думав, що це така порядна людина. Ти якось чудно говориш про свого лейтенанта, та ви, денщики, мабуть, такими вродилися. Хоча б узяти, наприклад, денщика майора Венцеля. Той про свого пана інакше не скаже, як «кавалок ідіотського йолопа», а денщик полковника Шредера називає свого пана «засцяною потворою і смердючим тхором». Це, бач, від того, що кожний денщик вчиться від свого пана. Коли б сам пан не лаявся, то й денщик не дозволяв би собі цього. Коли я служив у Будейовицях, був у нас один лейтенант Прохазка, так той не дуже лаявся: тільки, було, й скаже своєму денщикові: «Ти, розкішна корово». Іншої лайки денщик Гібман від нього не чув. Гібман так звик до цього, що коли відслужив своє і повернувся додому, то і до татуня, і до мамуні, і до сестер інакше не звертався, як: «Ти, розкішна корово». Звернувся так і до своєї нареченої. Вона від нього відмовилася та ще й подала до суду за образу честі, бо він це сказав не тільки їй, але і татуню її, і мамуні привселюдно, десь на танцях. Не простила йому й на суді, заявивши, що якби він назвав її «коровою» десь у куточку, то, можливо б, вона і погодилась миритися, але так — це сором на всю Європу. Між нами кажучи, Кунерте, я б такого про твого лейтенанта ніколи не подумав. Коли я з ним уперше розмовляв, він справив на мене таке симпатичне враження, немов свіжокопчена сарделька. А коли я говорив з ним удруге, він видався мені дуже начитаним і якимось таким одухотвореним... А звідки ти, власне? З самих Будейовиць? Хвалю, коли хто-небудь з самого звідки-небудь. А де ти там живеш? Під аркадами? Це добре. Там бодай улітку прохолодно. Маєш родину? Жінка і троє дітей? Та ти ж щасливий, приятелю! Принаймні буде кому тебе оплакувати, як говорив на проповідях мій фельдкурат Кац. І воно таки правда, бо я якось у Бруку чув розмову одного полковника з запасними, що їхали до Сербії. Він говорив, що солдат, який залишає вдома родину і гине на полі бою, рве всі родинні зв’язки. Стривай, у нього це вийшло так: «Коли є мертфий, фін мертфий для ротина, ротинний зв’язок фше нема, то фін ein Held 1 те, що сфій шиття hat geopfert 2 за феликий ротина, за Vaterland 3». Ти живеш на п’ятому поверсі?

— На першому.

— Так, так, справді, тепер я згадав, що там на площі у Будейовицях немає жодного п’ятиповерхового будинку. Вже йдеш? Ага, твій пан офіцер стоїть перед штабним вагоном і дивиться сюди. Коли б він тебе спитав, чи я випадково про нього нічого не говорив, то скажи йому, не приховуючи, що я про нього говорив, і не забудь йому переказати, як гарно я про нього згадував. Адже рідко можна зустріти такого офіцера, який би так по-дружньому і по-батьківському ставився до солдатів, як він. Не забудь повідомити його, що він мені видається дуже начитаним, і скажи також, що він дуже ентелікентний 4. Крім того, розповіси йому, що я вчив тебе бути порядним і виконувати всі його найдрібніші бажання. Запам’ятав?


1 Герой (нім.).

2 Пожертвував (нім.).

3 Батьківщину (нім.).

4 Швейк навмисне перекручує слово.


Швейк уліз до вагона, а Кунерт з нитками пішов до свого барлога.

За чверть години поїхали далі на Нову Чабину через спалені села Брестов і Великий Радвань. Видно було, що тут ішли жорстокі бої.

Схили Карпат і підніжжя були пориті окопами. Вони тяглися з улоговини до улоговини, вздовж залізничної колії з новими шпалами. Обабіч дороги виднілися великі вирви від гарматних набоїв.

Місцями через потоки, які вливалися до Лаборця (залізниця йшла понад його верхньою течією), було видно нові мости і обгорілі каркаси старих.

Уся Медзілаборецька долина була порита й розкопана, немовби тут працювали армії гігантських кротів. Шосе за річкою було розрите і розбите, а поля біля нього столочені лавиною військ, що прокотилася тут.

Повені й дощі залишили по краях вирв пошматоване лахміття австрійських мундирів.

За Новою Чабиною на старій обгорілій сосні між сплетеним гіллям висів чобіт якогось австрійського піхотинця з частиною його гомілки.

Навколо стояли оголені ліси без глиці, без листя, дерева без верховіть; хутори були зруйновані — все це наслідок шаленого артилерійського вогню.

Поїзд їхав поволі, по свіжих насипах, так що увесь батальйон міг докладно ознайомитися з принадами війни і, дивлячись на військові кладовища з хрестами, що біліли на полонинах та по спустошених схилах гір, поступово, але певно підготуватися до бойової слави, яка увінчається заболоченим австрійським кашкетом, що теліпається на білому хресті.

Німці з-під Кашперських гір, які сиділи в задніх вагонах і ще при в’їзді на станцію Миловиці ревіли своє: „Wann ich kumm, wann ich wieda kumm...“, — після Гуменного принишкли, бо зрозуміли, що багато з тих, чиї шапки висять на могилах, також співали про те, як буде гарно, коли вони знову повернуться й назавжди залишаться вдома зі своєю коханою...

В Медзілаборці поїзд зупинився за розбитим, спаленим вокзалом, із закурених стін якого стирчали покручені залізні балки.

Новий довгий дерев’яний барак замість спаленого вокзалу, поставлений нашвидкуруч, поспіль, обліпили плакати всіма мовами: «Підписуйтесь на австрійську воєнну позику».

В іншому такому ж бараці містився пункт Червоного Хреста, звідки разом з гладким військовим лікарем вийшли дві сестри-жалібниці. Вони голосно сміялися з цього військового лікаря, який, щоб їх розвеселити, наслідував різні звірячі голоси і невміло рохкав.

Під залізничним насипом у долині потоку лежала розбита польова кухня.

Показуючи на неї, Швейк звернувся до Балоуна:

— Поглянь, Балоуне, що нас незабаром чекає. Саме мали роздавати обід, і раптом прилетіла граната і он як потрощила кухню.

— Страхіття! — зітхнув Балоун. — Я ніколи не думав, що потраплю в таке. А все через мою пиху. Від пихи я вже й пупа не чув на череві. Адже я, тварюка, минулої зими купив собі в Будейовицях шкіряні рукавиці. Вже мені негоже було носити на своїх селянських пазурах старі плетені рукавиці, які носив мій небіжчик тато. Я все скиглив за тими шкіряними, міськими. Батько горох варений жер, аж за вухами лящало, а я гороху ані в рот. Тільки птицю і птицю. Вже й на свинячу печеню крутив носом, і жінка мусила готувати її, прости мене боже, на пиві.

Балоун у цілковитому розпачі почав свою генеральну сповідь:

— Я говорив непоштиво про святих угодників і угодниць, а в шинку на Мальші, у Дольному Загаю, побив капелана. В господа бога я ще вірив — цього не зрікаюсь, але щодо святого Иосифа, то я мав сумнів. Усіх святих терпів у хаті, лише образ святого Иосифа виніс. І ось тепер господь покарав мене за всі мої прогрішення і розпусту. А скільки я нагрішив у млині! Скільки разів я лаяв свого татуня, шматком хліба йому докоряв, коли він пішов на спочинок, а жінку свою мучив.

Швейк замислився:

— Ви мельник, правда? То вам належало б знати, що божі млини мелють поволі, але до кінця. Адже через вас, певно, і вибухнула світова війна.

Однорічник устряв у розмову:

— Своїм богохульством, Балоуне, і тим, що ви не визнавали всіх угодників і угодниць, ви собі добряче нашкодили, бо треба вам знати, що наша австрійська армія вже віддавна чисто католицька і бере приклад у нашого найвищого верховного головнокомандувача. Як ви взагалі наважилися з отрутою ненависті в душі супроти навіть деяких святих і угодників іти в бій, коли військове міністерство завело в гарнізонних командах єзуїтські проповіді для панів офіцерів і коли на Великдень ми бачили урочистий військовий хресний хід? Ви мене, Балоуне, розумієте? Вам ясно, що ви, власне, виступаєте проти традиційного духу нашої славної армії? Або з тим святим Иосифом, образок якого, за вашими словами, ви викинули зі своєї світлиці. Адже він, Балоуне, і є покровитель усіх тих, хто хоче викрутитися з війни. Він же був тесляр. А знаєте прислів’я: «Погляньмо, де тесляр залишив шпарку». Скільки людей пішло з цим гаслом у полон, не знайшовши іншого виходу. Оточені з усіх боків, вони рятували себе не тільки з позицій свого егоїзму, але як членів армії, щоб потім, повернувшися з полону, мати змогу сказати найяснішому імператорові: «Ми тут і чекаємо на дальші накази!» Ви розумієте, Балоуне, що я цим хочу сказати?

— Не розумію, — зітхнув Балоун. — Я маю тупу макітру. Мені треба все повторювати разів з десять.

— А може, трохи скинеш? — спитав Швейк. — То я тобі поясню ще раз. Ти, значить, чув, що маєш поводитися згідно з духом нашої армії, що повинен вірити в святого Йосифа, а коли вороги оточать тебе, дивитися, де тесляр залишив шпарку, щоб урятувати себе для найяснішого імператора і для нових воєн. Тепер ти вже, мабуть, зрозумів і добре зробиш, коли висповідаєшся перед нами трохи докладніше у своїх негідних вчинках там, у млині. Але боронь боже розповідати щось подібне до того анекдота про наймичку, що пішла сповідатися до отця духовного і, коли вже всі гріхи виклала, засоромилася і призналася, що вона щоночі робить неморальні речі. Зрозуміло, святий отець, почувши таке, облизнувся і сказав: «Ну-ну, не соромся, мила дочко, я ж заступник бога; розкажи мені докладненько про ті свої неподобні штучки». Тоді вона з сорому розплакалася, бо, мовляв, допускалася страшних речей. Він почав її знову умовляти, що він же її отець духовний, і нарешті, аж тремтячи вся, вона розповіла, що кожного вечора роздягалася і лізла до ліжка. І знову не можна було з неї слова витягти. Вона ще більше розревлася. А він своє: «Не соромся, людина від свого народження гріховна посудина, але боже милосердя нескінченне!» Тут вона наважилася і, плачучи, розповіла: «Коли я роздягнена лягала до ліжка, я завжди виколупувала бруд поміж пальців на ногах та ще й нюхала його». Ото й усі її неподобства. Але ти, Балоуне, сподіваюсь, не такі речі в млині робив і тому розповіси нам щось цікавіше про справжні неподобства.

Балоун, як виявилося з його слів, творив неподобні речі з селянками, а неподобство полягало в тому, що він підмішував їм гірших ґатунків борошно і в своїй простоті душевній називав це неподобством. Найбільше був розчарований телеграфіст Ходоунський. Він усе допитувався, чи справді в млині в нього нічого не було з селянками на мішках борошна. На це Балоун відповів, вимахуючи руками:

— Я на це був задурний.

Солдатам об’явили, що обідати вони будуть за Палотою на Лупківському перевалі. І справді, батальйонний фельдфебель-рахівник з ротними кухарями і поручником Цайтгамлем, який завідував господарськими справами батальйону, пішли до села Медзілаборців, а з ними відкомандирували патруль з чотирьох солдатів.

За півгодини вони повернулися з трьома зв’язаними свиньми і з ридаючою родиною русина, в якого реквізували цих свиней. З ними йшов гладкий військовий лікар з барака Червоного Хреста, який щось наполегливо пояснював поручникові Цайтгамлю, а той знизував плечима.

Перед штабним вагоном суперечка досягла кульмінації, бо військовий лікар почав доводити капітанові Саґнерові, що ці свині призначені для лазарету Червоного Хреста. Селянин, звичайно, не хотів нічого знати і вимагав, щоб йому повернули свиней, мовляв, це його останнє добро, і він ніяк не може віддати їх за ту ціну, яку йому запропонували.

При цьому він тицяв затиснені в кулаці гроші, які він дістав за свиней, капітанові Саґнерові, а селянка тримала капітана за другу руку і цілувала її з покорою, властивою для цього краю.

Капітан Саґнер зовсім розгубився, і йому ледве вдалося відштовхнути стару селянку. Але це не допомогло. Замість неї прийшли молоді сили, які в свою чергу теж почали лизати йому руки.

Поручник Цайтгамль заявив тоном комерсанта:

— Цей нахаба має ще дванадцять свиней, і йому заплатили зовсім правильно, згідно з останнім дивізійним наказом номер дванадцять тисяч чотириста двадцять, частина господарська. Згідно з параграфом шістнадцятим цього наказу, «...свиней треба купувати в місцях, не зачеплених війною, не дорожче двох крон шістнадцяти гелерів за один кілограм живої ваги. В місцях, зруйнованих війною, додається на один кілограм живої ваги тридцять шість гелерів. Отже, за один кілограм належить платити дві крони п’ятдесят два гелери. Примітки: якщо буде виявлено, що в місцях, зруйнованих війною, вціліли господарства з повним складом поголів’я свиней, то їх можна відправити для постачання проїжджих військових частин; платити ж за реквізовану свинину належить, як у місцях, не зачеплених війною, з особливою доплатою в дванадцять гелерів за один кілограм живої ваги. Якщо ситуація не зовсім ясна, треба тут же на місці скласти комісію в складі власника худоби, командира проїжджої військової частини і офіцера або фельдфебеля-рахівника (якщо йдеться про менші частини), якому доручено господарство».

Це все поручник Цайтгамль прочитав з копії дивізійного наказу, яку він весь час носив із собою і вивчив майже напам’ять.

— «У прифронтовій смузі оплата за один кілограм моркви підвищується на п’ятнадцять цілих три десятих гелера, а за цвітну капусту для offiziersmenagekücheabteilung 1 треба платити одну крону сімдесять п’ять гелерів за один кілограм».

Ті, хто писав у Відні цей наказ, уявляли собі прифронтову територію як землю, що потопає в моркві і цвітній капусті.

Поручник Цайтгамль, звичайно, прочитав це схвильованому селянинові по-німецькому і запитав його також по-німецькому, чи він це зрозумів. А коли той заперечливо похитав головою, гримнув на нього:

— Отже, ти хочеш комісію?

Той зрозумів слово «комісія» і кивнув головою. Тим часом свиней його вже поволокли до польових кухонь на страту. Селянина обступили виділені для реквізиції солдати з баґнетами, і комісія вирушила до нього на хутір, щоб там визначити, чи має він дістати дві крони п’ятдесят два гелери за кілограм, чи тільки дві крони і двадцять вісім гелерів.

Не встигли вони вийти на дорогу, що вела до села, як від польових кухонь тричі розляглося предсмертне верещання свиней. Селянин зрозумів, що все скінчено, і розпачливо вигукнув:

— Давайте мені за кожну свиню по два ринських 2.


1 Відділу кухні офіцерського харчування (нім.).

2 Місцеве українське населення мало свої назви для означення австрійської валюти: гелер — сотик, гульден (золотий) — ринський тощо. Один ринський дорівнював двом кронам.


Чотири солдати оточили його щільніше, а вся родина загородила дорогу капітанові Саґнерові і поручникові Цайтгамлю, впавши перед ними навколішки в пилюку посеред шляху. Мати з двома доньками обіймали коліна обох, називали їх благодійниками, аж поки селянин не гримнув на них і не загорлав українським діалектом угорських русинів, щоб вони встали. Хай, мовляв, солдати подавляться цими свиньми.

На цьому комісія припинила свою діяльність. Але селянин раптом збунтувався і почав погрожувати кулаком. Тоді один із солдатів так садонув його прикладом, що той аж перекинувся. І вся родина, хрестячись, кинулась тікати на чолі з батьком.

А ще за десять хвилин батальйонний фельдфебель-рахівник разом з батальйонним ординарцем Матушичем ласували в своєму вагоні свинячим мозком, і, напихаючи пельку, раз у раз уїдливо зверталися до писарів:

— І ви б жерли, правда? Але що вдієш, хлопці, це тільки для старшин. Куховарам — нирки і печінка, мозок і ошийок для панів фельдфебелів, а молодшим писарям лише подвійна солдатська порція м’яса.

Капітан Саґнер уже дав наказ щодо офіцерської кухні: «Печеня зі свинини з кмином, вибрати для цього найкраще м’ясо, не дуже жирне». Ось чому, коли на Лупківському перевалі роздавали солдатам обід, кожен з них виявив у своєму казанку по два маленьких шматочки м’яса, а той, хто народився під нещасливою планидою, знайшов лише шматочок шкурки.

На кухні панувало звичайне армійське кумівство: той, хто стояв близько до керівної банди, користувався привілеями. Денщики з’явилися на Лупківському перевалі з масними губами. У всіх ординарців черева стали як барабани. Діялися кричущі безчинства.

Однорічник Марек вчинив біля кухні скандал, бо хотів бути справедливим. Коли кухар, сказавши: «Це для нашого історика», — поклав йому в казанок з юшкою порядний шмат вареного філе, Марек заявив, що на війні всі солдати рівні. Це викликало загальне схвалення і дало привід вилаяти кухарів.

Однорічник кинув шматок м’яса назад, підкреслюючи цим, що він відмовляється від будь-яких привілеїв. Але на кухні не зрозуміли і вирішили, що батальйонний історіограф невдоволений своєю порцією, а тому кухар шепнув йому стиха, щоб він прийшов пізніше, коли вже роздадуть обід, — він мовляв, відріже йому кавалок шинки.

У писарів теж блищали пики, від санітарів віяло блаженством, а поруч цієї божої благодаті лежали неприбрані рештки останніх боїв: розкидані обойми, порожні бляшанки з-під консервів, клапті російських, австрійських і німецьких мундирів, частини розбитих повозів, закривавлені довгі смуги марлевих пов’язок і вата.

В старій сосні біля колишнього вокзалу, від якого залишилася тільки купа руїн, застрягла невибухла граната. Всюди валялися осколки снарядів, а десь поблизу, очевидно, були солдатські могили, бо страшенно тягло трупним смородом.

А оскільки тут проходили й розташовувалися табором війська, всюди було видно купки людських екскрементів міжнародного походження — представників усіх народів Астрії, Німеччини і Росії. Екскременти солдатів усіх національностей і віровизнань лежали поруч або мирно нашаровувалися один на одного без жодних суперечок та бійок.

Напівзруйнована водогінна вежа, дерев’яна будка залізничного сторожа і взагалі все, що мало якісь стіни, було продірявлене кулями, як решето. Враження від радостей війни доповнювалося стовпами диму, що підіймався над пагорбами, немовби там горіло ціле село або відбувались великі воєнні операції. А насправді там палили холерні і дизентерійні бараки, на превелику радість панам, які брали участь в обладнанні цього лазарету під протекторатом ерцгерцоґині Марії і крали та напихали собі кишені, виставляючи фальшиві рахунки за побудову неіснуючих холерних і дизентерійних бараків.

Тепер одна група бараків розплачувалась за всі інші, а в смороді підпалених сінників підносилося до неба все злодійство ерцгерцоґського протекторатства.

За вокзалом на скелі німці з рейху встигли поставити пам’ятник полеглим бранденбуржцям з написом „Den Helden von Lupkapass“ 1, з великим німецьким одноголовим орлом, вилитим з бронзи, причому на п’єдесталі було зазначено, що цей орел зроблений з російських гармат, здобутих при звільненні Карпат німецькими полками.


1 Героям Лупківського перевалу (нім.).


В такій дивній і ще не звичній атмосфері батальйон відпочивав по обіді у вагонах, а капітан Саґнер з батальйонним ад’ютантом ніяк не могли умовитися за допомогою шифрованих телеграм з базою бригади, куди далі має прямувати батальйон. Депеші були настільки невиразні, що з них можна було тільки зрозуміти, нібито ешелонові зовсім не належало їхати на Лупківський перевал, а треба було рухатись зовсім в іншому напрямі від Нового Міста під Шятором, бо в телеграмах згадувалися міста Чоп — Унгвар 1 — Кіш-Березна — Ужок.

Через десять хвилин виявилося, що там у бригаді штабний офіцер — якийсь бовдур: надсилає шифроване запитання, чи це говорить восьмий маршбатальйон сімдесят п’ятого полку (військовий шифр Г-3). Бригадного бовдура дуже здивувала відповідь, що йдеться про сьомий маршовий батальйон дев’яносто першого полку, який запитує, хто дав наказ їхати через Мукачів по воєнній залізниці на Стрий, тоді як їхній маршрут через Лупківський перевал на Санок до Галичини.


1 Угорська назва Ужгорода.


Бовдур страшенно дивується, що йому телеграфують із Лупківського перевалу, і посилає шифровку: «Маршрут не змінений, на Лупківський перевал — Санок, до дальших наказів».

Після повернення капітана Саґнера в штабному вагоні розгортаються дебати про безладдя і чути певні натяки, мовляв, коли б не було німців з рейху, уся східна військова група була б як без голови.

Поручник Дуб намагається захистити безладдя австрійського штабу і патякає про те, що ця територія була спустошена недавніми боями і залізничну колію не можна було належно впорядкувати.

Всі офіцери дивляться на нього співчутливо, немовби хочуть сказати: «Цей пан не винен, що він такий придуркуватий». Не зустрівши заперечень, поручник Дуб розбазікався про надзвичайне враження, яке на нього справила ця зруйнована війною країна. Це, мовляв, свідчить про силу залізного кулака нашої армії. Йому знову ніхто не відповів, і він повторив: «Так, немає жодного сумніву: росіяни тут відступали в цілковитій паніці».

Капітан Саґнер вирішує, що, коли вони сидітимуть в окопах і ситуація буде найнебезпечніша, він при першій нагоді пошле поручника Дуба як командира розвідки за дротяні загородження для рекогносцировки ворожих позицій, і, виглядаючи разом з надпоручником Лукашем з вікна вагона, шепоче йому:

— І понаносив дідько сюди на нашу голову всяку цивільну шушваль. Чим освіченіший, тим дурніший.

Здається, поручник Дуб ніколи не замовкне. Він розповідає офіцерам усе, що читав у газетах про карпатські бої й про боротьбу за карпатські перевали під час австрійсько-німецького наступу на Сані.

Оповідає про це так, немов він не тільки брав участь у тих боях, але навіть особисто керував усіма операціями.

Особливо відворотні були його висловлювання такого, приміром, змісту: «Потім ми пішли на Буковське, щоб закріпити за собою лінію Буковське — Динув, підтримуючи зв’язок з бардейовською групою біля Великої Полянки, де ми розбили Самарську дивізію ворога».

Надпоручник Лукаш уже не міг витримати й зауважив на адресу поручника Дуба: «Про що ти, мабуть, говорив ще перед війною зі своїм окружним начальником».

Поручник Дуб недобре зиркнув на надпоручника Лукаша і вийшов з вагона.

Військовий ешелон стояв на насипі, а в долині, за кілька метрів, під укосом, лежали різні речі, що їх кинули, відступаючи, російські солдати, які, очевидно, бігли цим ровом. Тут були заржавілі чайники, горщики, патронташі, і всюди валялись мотки колючого дроту і закривавлені смужки марлевих бинтів та вата. В одному місці над ровом стояла група солдатів, і поручник Дуб одразу ж помітив серед них Швейка, який щось розповідав.

Він пішов туди.

— Що тут сталося? — почувся суворий голос поручника Дуба, який зупинився прямо перед Швейком.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк за всіх, — ми дивимося.

— Куди ви дивитесь? — гримнув поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ми дивимося вниз, у рів.

— А хто вам дозволив?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, це бажання нашого пана полковника Шредера з Брука. Коли ми від’їздили на фронт, він у своїй прощальній промові сказав, щоб ми, коли будемо проходити місця бойовищ, . звертали увагу на те, як розгортався бій, щоб мати якусь користь для себе. І ось тут, пане лейтенанте, в цьому кюветі, ми бачимо, скільки речей доводиться кидати воякові, коли він тікає. Ми бачимо, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, як це нерозумно, коли солдат тягне за собою всілякі непотрібні причандали. Це його тільки зайве обтяжує, і він передчасно втомлюється. Коли він тягне на собі такий тягар, йому важко воювати.

У поручника Дуба раптом блиснула надія, що ось нарешті він зможе спровадити Швейка під воєнно-польовий суд за антимілітаристичну, протидержавну пропаганду, і тому він швидко спитав:

— Отже, ви гадаєте, що солдат повинен кидати патрони або баґнет, щоб вони валялися десь у вирві, як онде там?

— О ні, ні в якому разі, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, приємно посміхаючись. — Будьте ласкаві поглянути туди вниз, на той кинутий нічний горщик.

І справді, під насипом на купі черепків нахабно валявся горщик з пооббиваною емаллю і роз’їдений іржею. Всі ці речі, вже не придатні для домашнього господарства, складав тут начальник вокзалу, напевно, як матеріал для дискусій археологів майбутніх сторіч, які надибавши на цю купу, зовсім отетеріють, а діти в школах будуть вивчати вік емальованих нічних горщиків.

Поручник Дуб задивився на цю річ, і йому залишалося тільки констатувати, що це справді один з отих інвалідів, які свою юність провели під ліжком.




На всіх це справило величезне враження, а що поручник Дуб мовчав, то знову заговорив Швейк:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, одного разу ось із таким горщиком трапилася сміховинна пригода на Подебрадському курорті. Про це оповідали у нас у шинку на Виноградах. Саме тоді в Подебрадах почав виходити журнальчик «Незалежність», його видавав подебрадський аптекар. А редактором зробили такого собі Ладіслава Гаєка з Домажлиць. Той пан аптекар, щоб не збрехати, був великий дивак. Він збирав старі горщики та інші дрібні речі й зібрав просто-таки цілий музей. Одного разу той Гаєк Домажлицький запросив у гості до Подебрадського курорту свого приятеля, що також писав до газет. Ну, вони обидва добре нажлуктилися, бо цілий тиждень не бачились. І той йому обіцяв, що за частування напише «філітон» до «Незалежності», тобто до цього незалежного журналу, від якого він залежав. І написав «філітон» про одного колекціонера, який у піску на березі Лаби знайшов старий емальований нічний горщик і, гадаючи, що це шолом святого Вацлава, наробив з ним такого галасу, що подивитися на той шолом прибув єпископ Брініх з Градця з процесією і з корогвами. Подебрадський аптекар вирішив, що це натяк на нього, і подав на Гаєка в суд.

Поручник Дуб з насолодою скинув би Швейка туди вниз, але опанував себе і загорлав на всіх:

— Годі вам гав ловити! Ви мене ще не знаєте, але горе вам, якщо мене пізнаєте. А ви, Швейку, залишіться тут, — погрозливо сказав Дуб, коли Швейк намірився з іншими йти до вагона.

Вони залишилися віч-на-віч. Поручник Дуб обмірковував, що б йому такого страшного сказати, але Швейк випередив його:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, добре, якби така погода протрималася. Вдень не дуже гаряче, а вночі теж вельми приємно, так що це найзручніша пора воювати.

Поручник Дуб видобув револьвер і спитав:

— Знаєш, що це таке?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, знаю. Пан обер-лейтенант Лукаш має якраз такий самий.

— Так ти, голодранцю, запам’ятай, — поважно із гідністю сказав поручник Дуб, засовуючи назад револьвер, — що з тобою могло б трапитися щось дуже неприємне, коли б ти вів далі свою пропаганду.

Поручник Дуб обернувся і пішов, повторюючи про себе: «Це я йому дуже добре сказав: пропаганду. Так, пропаганду!»

Раніш ніж улізти до свого вагона, Швейк ще хвилину прогулювався, буркочучи собі під ніс:

— Куди ж мені його зарахувати?

І чим далі, тим ясніше в свідомості Швейка виникала назва «півпердун».

У військовому лексиконі слово «пердун» віддавна дуже охоче вживалося, і цією почесною назвою нарікали головним чином полковників або літніх капітанів і майорів. Це було вищим ступенем уживаного назвиська «паршивий дідок». Без цього епітета слово «дідок» було ласкавою назвою старого полковника або майора, який багато горлав, але любив вояків і боронив їх у суперечках з іншими полками, особливо коли йшлося про чужі патрулі, які витягали його солдатів з шиночків, якщо вони не мали дозволу швендяти о цій порі поза казармами. «Дідок» піклувався про своїх солдатів: обід, наприклад, мусив бути добрий. Проте він неодмінно мав якогось коника: причепиться до чогось, і нема на нього впину. Тому його й називали «дідком».

Та коли «дідок» безпричинно присікувався і до солдатів, і до старшин, придумував для них нічні військові вправи й усякі подібні речі, його називали «паршивим дідком». З «паршивого дідка» як вищий ступінь злобної причепливості та ідіотизму розвинулося слово «пердун». Це слово втілювало в собі все. Але між цивільним «пердуном» і військовим «пердуном» була велика різниця. Перший, цивільний, — теж начальник, і його в установах повсюди так називають і кур’єри, і дрібні службовці. Це філістер-бюрократ, який присікується до того, що, скажімо, чорнило не зовсім висушене промокашкою, то ще щось інше. Це взагалі тип пришелепуватого дурня в людському суспільстві, баран, який удає з себе дуже мудрого, хизується, буцімто все розуміє, все може пояснити і до того ж на всіх ображається.

Хто був у армії, той, звичайно, розуміє, яка різниця між таким цивільним типом і «пердуном» у мундирі. Тут це слово означало «дідка», який був справді «паршивим», ліз усюди, як оса, а проте пасував перед кожною перешкодою, солдатів не любив і марно з ними боровся. Не вмів здобути собі авторитету, який мав «дідок» і навіть «паршивий дідок».

У деяких гарнізонах, як, наприклад, у Тріденті, замість «пердун» говорили «наш старий смердюх».

У всіх випадках ішлося про літню особу, і коли Швейк подумки назвав поручника Дуба «півпердуном», то він вивів це зовсім логічно, бо й за віком, і за чином, і взагалі за всіма іншими прикметами поручникові Дубові до «пердуна» бракувало п’ятдесяти процентів.

Повертаючися з цими думками до свого вагона, Швейк зустрів денщика Кунерта з опухлим обличчям. Він бубонів щось незрозуміле, ніби щойно налетів на пана поручника Дуба, який з доброго дива натовк йому морду, бо, мовляв, він пересвідчився на фактах, що Кунерт підтримує зв’язок із Швейком.

— У такому випадку, — спокійно сказав Швейк, — підемо подавати рапорт. Австрійський солдат повинен зносити ляпаси лише в певних випадках, але той твій пан перейшов усі межі, як говорив старий Євгеній Савойський: «Від цього до цього». Тепер ти повинен іти з рапортом, а якщо не підеш, то я тобі також наб’ю морду, щоб ти знав, що таке дисципліна в армії. В Карлінських казармах був свого часу один лейтенант, на прізвище Гауснер. Він мав денщика і теж лупив його по пиці, та ще й ногами копав. Одного разу він цьому денщикові так набив пику, що той зовсім від цього отетерів і пішов з рапортом. А під час рапорту все переплутав і заявив, нібито його били ногами. Ну, його пан довів, що він бреше, бо в той день він його не копав, а лише набив йому пику. І, безумовно, цього злощасного денщика за брехливу скаргу замкнули на три тижні. Але це справи не міняє, — вів далі Швейк. — Це зовсім так, як нам завжди казав студент медик Гоубічка. Він говорив, що однаково, кого різатимуть у моргу, чи людину, яка повісилася, чи людину, яка отруїлася. Я йду з тобою. Кілька ляпасів на війні мають велике значення.

Кунерт до краю замакітрився й дозволив Швейкові завести себе до штабного вагона.

Поручник Дуб, вихилившись з вікна, вереснув:

— А вам, голото, чого тут треба?

— Тримай себе достойно, — напучував Швейк Куверта, підштовхуючи його до вагона. В коридорі з’явився надпоручник Лукаш, а за ним капітан Саґнер.

Надпоручник Лукаш, який уже пережив стільки неприємностей через Швейка, дуже здивувався, бо обличчя Швейка втратило свою добродушність і не мало знайомого всім безтурботного виразу. Скоріше навпаки, воно показувало, що сталися нові неприємні події.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, — ідеться про рапорт.

— Тільки не дурій знову, Швейку, з мене вже досить.

— Прошу пробачити, — сказав Швейк, — я ординарець нашої роти, а ви, насмілюсь доповісти, зволите бути командиром одинадцятої роти. Я знаю, що це, може, й дивно, але я знаю також, що пан лейтенант Дуб підлягає вам.

— Ви, Швейку, зовсім здуріли, — перебив його надпоручник Лукаш. — Ви п’яний і краще зробите, коли підете геть звідси! Розумієш ти, дурню, ідіоте.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк, підштовхуючи вперед Кунерта, — це зовсім так само, як одного разу в Празі випробовували захисні рами, щоб нікого не переїхало трамваєм. Для цього сам пан винахідник своїм життям пожертвував, а потім місто мусило платити його вдові відшкодування.

Капітан Саґнер, не знаючи, що сказати, притакував, хитаючи при цьому головою, а надпоручник Лукаш робив розпачливу міну.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, всі справи повинні розв’язуватися при рапорті, — невблаганно вів далі Швейк. — Ви ще в Бруку мені казали, пане обер-лейтенанте, що коли я вже став ротним ординарцем, то в мене, крім наказів, є і інші обов’язки. Я, як ви казали, повинен інформувати про все, що діється в роті. На основі цього розпорядження насмілюсь доповісти вам, пане обер-лейтенанте, що пан лейтенант Дуб ані за цапову душу надавав по пиці своєму денщикові. Я про це, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, можливо б, і не говорив, та коли вже пан лейтенант Дуб підлягає вам, то я вирішив, що повинен про це рапортувати.

— Дивна справа, — сказав капітав Саґнер. — Чому ви, Швейку, весь час підштовхуєте до нас цього Кунерта?

— Насмілюсь доповісти, пане батальйонний командире, про все треба рапортувати. Він дурний, йому пан лейтенант Дуб натовк пику, а він сам не наважується йти з рапортом. Звольте, пане капітане, поглянути, як під ним жижки тремтять. Він ні живий ні мертвий, через те що мусить іти з рапортом. Коли б не я, він би ніколи й не наважився іти з рапортом, як той Куделя з Битоухова, що під час дійсної служби доти збирався на рапорт, аж поки його перевели у флот, де він дослужився до корнета, але на якомусь острові на Тихому океані його оголосили дезертиром. Потім він там оженився і мав навіть бесіду з мандрівником Гавласою, що ніяк не міг відрізнити його від тубільців. Це взагалі дуже сумно, коли хтось мусить через якісь там кілька ідіотських ляпасів іти з рапортом. Він узагалі не хотів сюди йти, казав, що не піде. Він стільки дістав тих ляпасів, що вже й не знає, про котрий з них ідеться. Він сам ніколи б не прийшов сюди і взагалі не хотів іти з рапортом. Він дозволить лупцювати себе й надалі. Насмілюсь доповісти, пане капітане, подивіться на нього. Він з переляку весь обробився. Але з другого боку, він повинен був негайно поскаржитися, бо дістав два рази по зубах, однак він не наважився, бо знав, що краще бути, як писав один поет, «скромною фіалкою». Адже він служить у пана лейтенанта Дуба.

Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:

— Та не тремти ж, як та осика.

Капітан Саґнер спитав Кунерта, як була справа.

Але Кунерт, увесь трясучись, попрохав, щоб про все запитали пана лейтенанта. Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив.

Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк усе вигадав.

Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з’явився і загорлав на Кунерта:

— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпасів?

Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Саґнер прямо заявив поручникові Дубові:

— Кунерт від сьогодні прикріплюється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванека.

Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише кинув Швейкові:

— Закладаюся, що вас не мине зашморг.

Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:

— У Мніховому Градищі був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: «Зустрінемося під шибеницею».

— Ну й йолоп же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповідати мені: «Насмілюсь доповісти, я справді йолоп».

— Frappante! 1 — вигукнув капітан Саґнер, вихиляючись із вікна. Він радий був би цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.


1 Ну й диво! (Франц.)


Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Саґнер пішов, не вислухавши його думок відносно наступу на Східному фронті.

— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукнув поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ у кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами й Віслою.

— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Саґнер і відійшов від вікна.

Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Санок, капітан Саґнер простягся на лаві і вдав, що спить, щоб поручник Дуб не присікувався до нього зі своїми висновками щодо наступу.

У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл витерти хлібом казан, у якому варили гуляш, і тому їхав сьогодні в вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручній позі; тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.

Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову чулося таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:

— Прошу вас, братики, заради бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут багато підливи.

Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди одинадцята рота приїхала з казаном, начищеним до блиску.

— Хай вам бог віддячить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені всміхнулося щастя.

Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію гуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, дуже вдоволений, що Балоун приніс із офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому аж половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він мотиляв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба здалася йому чимсь теплим, родинним.

Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Саноку їм зварять вечерю і ще один обід у рахунок тих вечер і обідів, яких солдати не діставали протягом усієї подорожі. Балоун лише притакував головою і шепотів:

— Побачите, друзі, господь бог нас не покине. Всі весело сміялися, а кухар, сидячи на польовій кухні, заспівав:


Жупайдія, жупайдас,

Не покине господь нас:

Хоч і кине у багно,

Та не дасть піти на дно,

І з лісів густих, аж страх,

Випровадить нас на шлях.

Жупайдія, жупайдас,

Не покине господь нас!


Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з’являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно камінний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови під час бомбардування залізничної колії.

Поїзд набирав швидкість і мчав униз долиною до Санока. Обабіч до самого обрію тяглися численні зруйновані села.

Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.

Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини паровоза. Димар угруз у залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло «двадцятьвісімки».

Це видовище привернуло увагу всього вагона, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:

— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?

— Не вільно, але буває, — відповів Швейк. — Прицілилися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і червоного хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час імператорських маневрів під Пісеком прийшов наказ, що в поході забороняється зв’язувати вояків «козлом». Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо справді наказ був ні в тин ні в ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв’язаний «козлом» вояк не зможе марширувати. І він, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв’язаних «козлом» солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п’ять чи шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав такий собі пан Карлік, а на третьому — студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, що мав транспортну контору, кондитерську, а також десь у Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент із консерваторії бігає за його донькою, він завітав до нього на квартиру і сказав: «Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я за вас її не віддам». — «Гаразд, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що ж мені робити, не вішатися ж?» За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: «Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!» — «Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її зіпсувати». Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді й не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримує, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста. Ще небіжка мамуня на смертельній постелі заклинала його, щоб ніколи в житті не смів брехати, і він, мовляв, їй пообіцяв і навіть дав на це руку, а така присяга непорушна. В його родині, каже, взагалі ніхто ніколи не брехав, він і в школі завжди мав найкращі оцінки з поведінки. Так ото бачите на цьому прикладі: хоч дечого не вільно робити, але все ж таки можна. Шляхи можуть бути різні, але всі хай прагнуть до єдиної мети.

— Любі друзі, — сказав однорічник, що старанно записував свої враження. — В усьому поганому є щось і добре. Цей висаджений у повітря, напівспалений і скинутий з насипу поїзд Червоного Хреста збагатить у майбутньому славну історію нашого батальйону новим геройським подвигом. Уявляю собі, що десь приблизно шістнадцятого вересня, як я вже собі намітив, з кожної роти нашого батальйону зголоситься кілька простих солдатів під командою капрала пустити в повітря ворожий бронепоїзд, який нас обстрілює і перешкоджає переходу через ріку. Вони, переодягнені в селянський одяг, сумлінно виконали своє завдання. Що я бачу! — вигукнув однорічник, заглядаючи в свій зошит. — Як сюди потрапив наш пан Ванек? Слухайте, пане фельдфебелю, — звернувся він до Ванека, — який чудовий розділ в історії батальйону присвячується вам. Ви вже, здається, один раз там фігурували, але це буде набагато краще і яскравіше. — Однорічник почав читати патетичним голосом. — «Геройська смерть фельдфебеля-рахівника Ванека. Здійснити відважний подвиг — висадити ворожий бронепоїзд — зголосився також і фельдфебель-рахівник Ванек, переодягнений, як і інші, в селянський одяг. Вибух його оглушив, а коли він опритомнів, то побачив себе в оточенні ворогів, які негайно відпровадили його до штабу своєї дивізії. Дивлячись смерті просто у вічі, Ванек відмовився давати будь-які відомості про розташування і сили нашої армії. Через те що він був переодягнений, його засудили як шпигуна до шибениці, але, враховуючи його високий чин, цю кару замінили розстрілом. Страта відбулася тут же, біля цвинтарного муру. Відважний фельдфебель-рахівник Ванек попрохав, щоб йому не зав’язували очей. Коли його спитали, чи має він якесь бажання, відповів: «Передайте через парламентера моєму батальйонові останні вітання, передайте: я вмираю, переконаний, що наш батальйон і далі буде йти шляхами перемоги. А ще перекажіть панові капітану Саґнерові, що, згідно з останнім наказом по бригаді, денна порція консервів збільшується на дві з половиною банки на одного солдата». Так помер наш фельдфебель-рахівник Ванек, викликавши своїм останнім реченням панічний переполох у ворога, який думав, що, перешкоджаючи нам перейти річку, він відріже нас від бази постачання і тим заподіє нам швидку смерть від голоду, а разом з тим і деморалізацію в наших лавах. Про спокій, з яким він дивився смерті у вічі, свідчить той факт, що Ванек перед стратою грав з ворожими штабними офіцерами в карти. «Мій виграш передайте Російському Червоному Хресту», — сказав він, стоячи перед дулами ґвинтівок. Це благородство і великодушність зворушили військових до сліз».

— Пробачте, пане Ванеку, — вів далі однорічник, — що я дозволив собі розпоряджатися вашими виграними грішми. Я спочатку думав цю суму віддати Австрійському Червоному Хресту, але, зрештою, з позицій гуманності це не має значення, головне, аби гроші потрапили до якоїсь добродійної установи.

— Наш небіжчик, — сказав Швейк, — міг би віддати ці гроші «юшковому закладу» міста Праги, але так, мабуть, навіть краще, бо тоді пан міський голова на них купив би собі ліверної ковбаси на сніданок.

— Ну й що ж, крадуть усюди, — сказав телефоніст Ходоунський.

— Найбільше крадуть у Червоному Хресті, — злісно сказав кухар Юрайда. — Я мав у Бруку знайомого кухаря, що варив у лазареті для сестер-жалібниць. То він мені розповідав, як завідувачка лазарету і старші еестри відсилали додому цілі ящики малаги та шоколаду. Злодія завжди робить добра нагода. Це самовизначення людини. Кожна людина протягом нескінченного життя переживає численні метаморфози й раз у житті, в певний період своєї діяльності на цьому світі, мусить зробитися злодієм. Особисто я вже пережив один такий період...

Кухар-окультист Юрайда витяг зі свого заплічного мішка пляшку коньяку.

— Бачите, — сказав він, відкорковуючи пляшку, — ось вам безперечний доказ мого твердження. Я взяв що пляшку перед від’їздом з офіцерської кухні. Це коньяк найкращої марки, і його мали використати для цукрової глазурі на лінцькі торти. Але йому долею було призначено, щоб я його вкрав, так як і мені було призначено зробитися злодієм.

— А воно було б непогано, — обізвався Швейк, — коли б і нам було призначено зробитися вашими співучасниками; принаймні в мене таке передчуття.

І це передчуття таки справдилося. Пляшка переходила від уст до уст, незважаючи на протест фельдфебеля-рахівника Ванека, який переконував, що коньяк треба справедливо поділити і пити з казанків, бо на одну пляшку припадає п’ятеро людей, тобто непарне число, і може легко статися, що хтось вип’є з пляшки на один ковток більше, ніж інші. Швейк підтримав його:

— Це правда, і якщо пан Ванек хоче мати парне число, хай вийде з товариства, щоб не було жодних неприємностей і суперечок.

Тоді Ванек відмовився від цього проекту і подав інший, великодушний: пити за таким порядком, щоб Юрайді припало ковтнути двічі. Але це викликало бурю протесту, бо Ванек уже раз хильнув, покуштувавши коньяк, коли відкорковував пляшку.

Нарешті було прийнято проект однорічника: пити за алфавітом. Він обґрунтував свій проект тим, що прізвище людини також призначене їй долею.

Пляшку докінчив Ходоунський, який ішов перший в алфавіті. Він загрозливо слідкував за Ванеком, який вираховував, що коли він останній, то матиме на один ковток більше 1. Це була груба математична помилка, бо в пляшці був 21 ковток.


1 Х (Ch) — одна з перших літер у чеському алфавіті. В (V) — одна з останніх.


Потім грали в «звичайного цвіка» з трьох карт: виявилося, що однорічник, узявши козиря, щоразу цитував повчальні уривки зі святого письма. Так, узявши козирного валета, він промовляв:

— Господи, залиши мені цього валета і на цей рік. Хай обкопаю я його і угною, і принесе він мені плоди земнії.

Коли йому закинули, що він наважився тягнути навіть вісімку, він заволав громовим голосом:

— Хіба котра жінка, що має десять драхм, а згубить одну драхму, не світить світильника і не вимітає храму? Вона шукає її уперто, аж поки не знайде. А знайшовши, скликає друзів і сусідів, кажучи: радійте зі мною, бо я взяла вісімку, а прикупила козирного короля з тузом; так давайте сюди ці карти. Ви всі програли.

Однорічникові Мареку таки справді йшла карта до рук. Тоді як інші били один одного козирями, Марек усі їхні козирі весь час побивав найвищим козирем, так що його партнери один за одним програвали, а він брав ставку за ставкою, волаючи до переможених:

— І землетруси великії будуть у різних місцях, і голод, і чума, і чуда з неба великії.

Нарешті карти обридли, і вони кинули грати після того, як телефоніст Ходоунський програв свою платню за півроку вперед. Він був страшно пригнічений цим, а однорічник домагався від нього розписки в тому, що фельдфебель-рахівник Ванек повинен видати платню Ходоунського йому, Мареку.

— Ти Ходоунський, не бійся, — підбадьорював нещасного Швейк. — Якщо ти народився в щасливу годину, то поляжеш у першому ж бою, і Марек лише підітреться твоєю розпискою. Підпиши.

Цей натяк зачепив Ходоунського, і він сказав упевнено:

— Мене не вб’ють, бо я телефоніст, а телефоністи завжди сидять у бліндажі, а дроти натягають і шукають пошкодження тільки після бою.

Однорічник зазначив, що, навпаки, саме телефоністам завжди загрожує найбільша небезпека, бо ворожа артилерія уїдається головним чином на телефоністів. Ніякий бліндаж не захистить телефоністів від небезпеки: якби вони навіть закопалися на десять метрів під землю, то ворожа артилерія і там їх знайде. Телефоністи буцімто тануть, як сніг навесні. Про це свідчить той факт, що, коли він покидав Брук, там саме розпочали двадцять восьмі курси для телефоністів.

Ходоунський зажурено дивився перед себе. Він ледве не плакав. Це примусило Швейка мовити йому кілька втішних слів:

— Нічого не скажеш, здорово ти пошився у дурні. Ходоунський ласкаво відповів:

— Киш, тітусю!

Однорічник поглянув на літеру «Х» у своїх нотатках з історії батальйону.

— Ходоунський, гм... Ходоунський? Ага, ось і він: «Телефоніст Ходоунський засипаний під час вибуху міни. Він телефонує із своєї могили до штабу: «Вмираю. Вітаю наш батальйон з перемогою».

— Цього з тебе вистачить? — спитав Швейк. — Чи, може, хочеш чимось доповнити? А пам’ятаєш того телефоніста з «Титаніка», який, коли вже пароплав ішов на дно, безнастанно телефонував униз до затопленої кухні, коли вже даватимуть обід?

— Я нічого не маю проти, — сказав однорічник. — Як хочете, передсмертні слова Ходоунського можна доповнити. Він на завершення вигукує в телефон: «Вітайте від мене нашу «залізну бригаду!»














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.