Попередня     Головна     Наступна





Частина четверта

УРОЧИСТА ПРОЧУХАНКА ТРИВАЄ






1. ШВЕЙК У ЕШЕЛОНІ РОСІЙСЬКИХ ПОЛОНЕНИХ


Коли Швейк у російській шинелі й кашкеті, якого помилково вважали російським полоненим — втікачем із села під Фельштином, — виводив вугіллям на стіні свої розпачливі вигуки, ніхто на це не звернув уваги. У Хирові на етапі, коли їм роздали по шматку черствого кукурудзяного хліба, він хотів докладно пояснити все офіцерові, який проходив повз нього, але вояк-мадяр, що конвоював полонених, садонув його прикладом межи плечі, додавши: «Boszom a elet 1. Ставай у шеренгу, ти, російська свиня!»


1 Груба угорська лайка.


Так звичайно поводилися мадяри з російськими полоненими, не розуміючи їхньої мови.

Швейк повернувся до шеренги й промовив до найближчого полоненого:

— Цей чоловік виконує свій обов’язок, але він сам себе наражає на велику небезпеку. Що б то було, коли б випадково ґвинтівка в нього була набита, а курок зведений? Адже може статися, що в той час, як він товкмачить людину прикладом по плечі, ґвинтівка бабахне і вгатить увесь набій йому в пащеку, і він сконає при виконанні своїх обов’язків. На Шумаві в одному кар’єрі робітники крали динамітні запали, щоб узимку ними викорчовувати пні. Сторож кар’єру дістав наказ обшукувати після роботи кожного робітника. Він дуже ревно взявся до цієї справи — і, зловивши першого ж робітника, як скажений, почав молотити його по кишенях, аж поки вибухнули сховані там динамітні запали й вони обидва злетіли в повітря. Коли сторож і каменяр летіли в повітрі, здавалося, немовби вони в останню хвилину схопили один одного в обійми.

Російський полонений, якому Швейк це розповідав, збентежено дивився на нього, і було цілком ясно, що він з усієї цієї балаканини не зрозумів ані слова.

— Не понімат, я кримський татарин. Аллах ахпер 1.

Татарин сів на землю, схрестив ноги і, склавши руки на грудях, почав молитися:

— Аллах ахпер — аллах ахпер — безміла — арахман — арахім — малінкін мустафір 2.


1 Аллах великий (татар.).

2 Мусульманська молитва арабською мовою: «Аллах великий, аллах великий. Іменем аллаха милостивого, милосердного. Владико загробного життя...»


— Отже, ти татарин, — співчутливо сказав Швейк. — Тобі пощастило. Якщо ти татарин, то повинен розуміти мене, а я тебе. Гм! Ти знаєш Ярослава із Штернберґа? Навіть імені цього не чув, татарський урвителю! Той вам добре потріпав штани під Гостином. Ви тоді, чорти татарські, тікали з Моравії свинячим галопом. Мабуть, у ваших читанках про це немає, а в наших є. Ти знаєш Гостинську матір божу? Звичайно, не знаєш. Вона теж була при цьому, але так чи інакше вас, бісів татарських, тут у полоні охрестять.

Швейк звернувся до другого полоненого:

— Ти теж татарин?

Той зрозумів слово «татарин» і заперечливо покрутив головою:

— Татарин нет, черкес, мой родной черкес, секім башка.

Швейкові справді пощастило. Він опинився в товаристві різних східних народів. У транспорті були татари, грузини, осетини, черкеси, мордвини та калмики.

Одне було погано — він ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Доброміль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі.

В етапній канцелярії в Добромілі їх усіх переписали. Це було дуже важко зробити, бо жоден з трьохсот полонених, пригнаних до Доброміля, не розумів російської мови фельдфебеля, що сидів за столом. Він колись зголосився як знавець російської мови й тепер у Східній Галичині виступав у ролі перекладача. Вже добрих три тижні тому він замовив собі німецько-російський словник і розмовник, але ці книжки й досі не прийшли. Тому замість російської мови він говорив каліченою словацькою, яку так-сяк засвоїв, ще бувши представником віденської фірми на Словаччині, де він продавав образи святого Стефана, кропильниці та чотки.

Він ніяк не міг договоритися з цими дивоглядними створіннями і зовсім очманів; він вийшов на двір і загорлав до групи полонених:

— Wer kann deutsch sprechen? 1


1 Хто може розмовляти по-німецькому? (Нім.)


З юрби виступив Швейк і з радісною міною підбіг до фельдфебеля. Той наказав йому негайно йти за ним до канцелярії.

Фельдфебель сів за папери — цебто за купу бланків, у які він мав уносити ім’я, походження і державну приналежність полоненого, — і тут почалась кумедна розмова по-німецькому.

— Ти єврей? Так? — спитав він Швейка.

Швейк заперечливо покрутив головою.

— Не відмовляйся! — впевнено провадив фельдфебель-перекладач. — Кожен з вас, полонених, хто вмів по-німецькому, був єврей. І кінець. Як твоє прізвище? Швейх? Ось бачиш, нащо ж брехати, коли в тебе таке єврейське прізвище? Ти не бійся. У нас тобі нема чого боятися, бо в Австрії не роблять єврейських погромів. Звідки ти? Ага. Прага. Знаю, знаю, це біля Варшави.

У мене вже були тиждень тому двоє євреїв з Праги, з-під Варшави. А який номер твого полку? Дев’яносто перший? — Фельдфебель узяв довідник і почав перегортати сторінки: — Дев’яносто перший полк, єреванський, Кавказ, постійне місцеперебування Тифліс. Дивуєшся, як це ми тут усе знаємо?

Швейка справді дивувала вся ця історія, а фельдфебель дуже серйозно вів далі, подаючи Швейкові свою напіввикурену сигарету:

— Цей тютюн кращий за ту вашу махорку. Я тут, єврейчику, найвище начальство. Коли я щось сказав, усе тремтить і ховається по мишачих дірках. У нас в армії не така дисципліна, як у вас. Ваш цар сволота, а наш — голова з розумом! Я зараз тобі щось покажу. Побачиш, яка в нас дисципліна.

Він відчинив двері до сусідньої кімнати й гукнув:

— Ганс Лефлер!

— Hier! — пролунало у відповідь, і в кімнату ввійшов зобатий вояк-штірієць із міною плаксивого кретина. В етапному управлінні він, як то кажуть, був у ролі наймички.

— Гансе Лефлере, — наказав фельдфебель, — дістань мою люльку, візьми її в зуби, як собаки носять, і бігай на чотирьох навколо стола, аж поки я не скажу «halt». І гавкай, але так, щоб з рота не випала люлька, бо накажу тебе зв’язати.

Зобатий штірієць почав рачкувати й гавкати.

Фельдфебель тріумфально поглянув на Швейка.

— А що, не казав я тобі, єврейчику, яка в нас дисципліна? — Фельдфебель задоволено дивився на цю тварину в солдатському мундирі, яка потрапила сюди з далекого альпійського пастушого куреня.

— Стій! — нарешті сказав він. Тепер стань на задні лапи й подай люльку! Добре, а тепер заспівай по-тірольському.

В кімнаті розляглося ревіння: «Голяріо, голяріо...»

Коли вистава скінчилася, фельдфебель дістав із шухляди чотири сигарети «Спорт» і великодушно подарував їх Гансові, і тоді Швейк каліченою німецькою мовою почав розповідати фельдфебелеві, що в одному полку, в одного офіцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що бажав його пан, а коли його запитали, чи міг би він за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, він відповів: «Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тільки мені не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий і мене може занудити».

Фельдфебель засміявся:

— У вас, євреїв, дуже дотепні анекдоти, але я ладен побитися об заклад, що дисципліна у вашій армії не така, як у нас. Ну, а тепер ближче до справи. Я призначаю тебе старшим у транспорті. До вечора спишеш мені прізвища інших полонених, розділиш їх по десятеро. Будеш одержувати для них харчі. Головою відповідатимеш мені за кожного! А якщо, єврейчику, хтось утече, то ми тебе розстріляємо!

— Я, пане фельдфебелю, хотів би з вами поговорити, — сказав Швейк.

— Тільки не торгуйся зі мною, — відповів фельдфебель. — Я цього не люблю і відправлю тебе до табору. Ти щось дуже швидко у нас, в Австрії, акліматизувався. Вже й кортить поговорити зі мною наодинці... Чим краще стався до вас, полонених, тим гірше... Отже, забирайся геть! Бери папір, олівець і негайно складай список. Ну, чого тобі ще?

— Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebl! 1

— Ану, мотай звідси! Бачиш, я працюю! — Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.

Швейк козирнув і попрямував до полонених, подумавши при цьому: «Муки, прийняті заради найяснішого монарха, принесуть свої плоди».

Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, але все ж таки ці татарські, грузинські і мордовські імена не лізли йому в голову. «Ніхто мені не повірить, — подумав Швейк, — що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як у цих татар: Муглагалей Абдрахманов, Беймурат Аллагалі, Джередже Чердедже, Давлатбалей Нурдагалієв тощо. У нас прізвища набагато кращі. Наприклад, у священика в Жівогошті прізвище Вобейда» 2.


1 Насмілюсь доповісти, пане фельдфебелю! (Нім.)

2 В українському перекладі «хуліган».


Швейк увесь час ходив між вишикуваними рядами полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі тощо.

— Як це ти язика собі не зламаєш, — говорив кожному з них Швейк, добродушно посміхаючись. — Воно куди зручніше такі імена і прізвища, як у нас: Богуслав Штепанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.

Коли, нарешті, із страшними муками Швейк переписав усіх цих Бабула Галлеє, Худжі Муджі, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що по дорозі, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів даремно хотів домогтися справедливості.

Фельдфебель-перекладач уже зранку був трохи напідпитку, а тепер зовсім утратив здатність що-небудь розуміти. Перед ним лежала сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті оголошення на мотив маршу Радецького: «Міняю грамофон на дитячий візочок». «Купую бите зелене та біле віконне скло», «Рахувати і складати звіти та баланси навчиться кожний, хто скінчить заочні курси бухгалтерії» та інше.

До деяких оголошень мелодія маршу не підходила, але фельдфебель доклав усіх зусиль, щоб перемогти ці перешкоди, і тому в такт гатив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від гуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало ніякої реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате почав барабанити по стільці, виспівуючи на мотив «Ich weiss nicht, was soll es bedeuten» 1 оголошення: «Кароліна Дрегер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках...»


1 «Не знаю, що стало зі мною». — Перший рядок поезії Гейне «Лорелея», що стала народною піснею.


Він співав усе тихіше й тихіше, аж поки нарешті замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові змогу розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.

Швейк почав з того, що він усе ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин понад струмком, і він не винний, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається в ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартир’єра йти найкоротшою дорогою на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах своє обмундирування. А він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, і тому на цей випадок приміряв залишену форму, аби перевірити, як у такому випадку він почуватиме себе в чужій формі.

Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча; цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно спав далі.

— Перепрошую, пане фельдфебелю, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.

Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, у якій був Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.

Отож усе лишилося по-давньому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Угорці-конвоїри гнали всіх швидкими темпами вперед.

В одному селі на перепочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених. Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutnant, ich melde gehorsamst!» Але більше нічого не встиг сказати, бо зразу до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами в спину знову запхали назад поміж полонених.

Офіцер кинув услід йому недокурок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.

Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки в Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де збереглися цілими стайні для коней фортечної артилерії.

У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони аж ворушили короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.

Полоненим тут роздали трохи чорної бурди з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.

Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемишльської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їхнього таланту й освіти.

Майор Вольф убив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: «Чи вмієш будувати залізниці?» — вони стереотипно відповідали: «Ні про що не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно, благородно».

Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і всім його штабом, він спершу по-німецькому спитав, хто з них знає німецьку мову.

Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що розмовляє по-німецькому.

Майор Вольф, явно зрадівши, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, — відповів Швейк. — Я не інженер, але ординарець одинадцятої маршової роти австрійського дев’яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майоре...

— Що таке? — ревнув майор Вольф.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, це сталося так...

— Ви чех, — горлав далі майор Вольф. — Ви переодяглися в російську форму?

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, саме так і було. Я справді дуже радий, що ви, пане майоре, відразу зрозуміли моє становище. Можливо, наші вже десь воюють, а я тут можу марно прокалатати всю війну. Дозвольте, пане майоре, ще раз як слід усе пояснити.

— Досить, — кинув майор Вольф, покликав двох солдатів і наказав негайно відпровадити цього чоловіка на гауптвахту, а сам ще з одним офіцером, не кваплячись, пішов слідом за Швейком. Розмовляючи з офіцером, він несамовито жестикулював. У кожному його реченні згадувалося щось про чеських солдатів. Другий офіцер відчув у його словах невимовну радість, бо ж майор був певен, що своїм гострим оком виявив одну з тих пташок, про зрадницьку закордонну діяльність яких уже кілька місяців усім командирам військових частин розсилалися засекречені повідомлення. Було встановлено, що деякі втікачі з чеських полків, забуваючи про свою присягу, вступають у лави російської армії, служать ворогові й виконують для нього шпигунські завдання.

Австрійське міністерство внутрішніх справ ще ходило навпомацки щодо місцеперебування якої-небудь бойової організації, утвореної з утікачів. Воно ще не знало нічого про революційні організації по той бік фронту, і лише в серпні на лінії Сокаль — Мілятин — Бубново командири батальйонів дістали таємні циркуляри про те, що колишній австрійський професор Масарик утік за кордон, де тепер веде протиавстрійську пропаганду. Якийсь дурник у дивізії доповнив цей секретний документ таким наказом: «У випадку затримання — негайно припровадити його до штабу дивізії».

Майор Вольф у цю пору ще не мав і найменшої уяви, що саме для Австрії готують утікачі, які пізніше, зустрічаючись у Києві та в інших місцях, на запитання: «Що ти тут робиш?» — весело відповідали: «Я зрадив найяснішого монарха».

З цих секретних документів він знав лише про існування таких утікачів-шпигунів. І ось один з них, якого зараз ведуть на гауптвахту, так легко потрапив до нього в пастку. Майор Вольф був до деякої міри честолюбний і уявляв собі, як він дістане подяку й нагороду від вищих інстанцій за свою обережність, пильність і здібності.

Поки дійшли до гауптвахти, майор Вольф уже був переконаний, що питання, хто знає німецьку мову, він поставив навмисне, бо йому зараз же під час перегляду полонених саме цей суб’єкт видався підозрілим.

Офіцер, його супутник, похитував головою і говорив про необхідність повідомити про арешт командування гарнізону для дальшого розслідування і віддання затриманого під військовий суд вищої інстанції. Аж ніяк не годиться допитувати затриманого на гауптвахті, а потім, після гауптвахти, вішати, як то собі уявляє пан майор. Він своє дістане, але законним шляхом, згідно з військовим судовим уставом. Докладний допит перед шибеницею дасть можливість виявити його зв’язки з іншими такими самими негідниками. Хто знає, що при цьому випливе наверх.

Майор Вольф став раптом непоступливий, у ньому пробудилось приховуване досі нице звірство, і він уперто заявив, що повісить утікача-шпигуна зараз же після допиту на свій власний ризик. Зрештою, він може собі це дозволити, бо має впливові знайомства, і йому, власне, все одно нічого за це не буде. Тут — як на фронті. Коли б шпигуна зловили й викрили безпосередньо на полі бою, його б тут же допитали і негайно повісили. Ніхто б із ним не розводив ніяких церемоній. А зрештою, можливо, пан капітан знає, що в тилу кожен командир, починаючи від капітана і вище, має право вішати всіх підозрілих людей.

Майор Вольф, звичайно, трохи переплутав повноваження військових чинів у справі вішання.

У Східній Галичині чим ближче до фронту, тим більше ці права переходили до нижчих і нижчих чинів, і не раз траплялося, що якийсь капрал, начальник патруля, наказував повісити дванадцятирічного хлопчика, коли той у залишеному пограбованому селі, в зруйнованій хатині, варив картопляне лушпиння і це здалося капралові підозрілим.

Суперечка між капітаном і майором загострювалася.

— Ви не маєте на це права, — схвильовано кричав капітан. — Він піде на шибеницю на підставі законного вироку військового суду.

— Його повісять без вироку, — сичав майор. Швейк, якого вели трохи попереду, чув цікаву розмову від початку до кінця і лише сказав своїм конвоїрам:

— Однаково, що пішки, що за возом. Одного разу в шиночку на Завадільці в Лібені ми сперечалися з приводу того, чи викинути капелюшника Вашака, що завжди заважав на танцях, тільки-но він з’явиться у дверях, чи тоді, коли він замовить собі пива, вип’є і заплатить, чи аж тоді, коли він один раз протанцює. Шинкар запропонував викинути його десь посеред вечірки, коли він щось з’їсть і трохи вип’є. Хай за все заплатить, а тоді вимітається із шинку. І знаєте, що нам цей поганець тоді встругнув? Не прийшов зовсім. Ну, що ви на це скажете?

Обидва вояки, — вони були звідкись із Тіролю, — водночас відповіли:

— Nix böhmisch 1.

— Verstehen sie deutsch? 2 — запитав спокійно Швейк.

— Jawohl! 3 — відповіли обидва, на що Швейк зауважив:

— Це добре, бодай між своїми не загубитеся.


1 Не розуміємо по-чеському (нім.).

2 Ви розумієте по-німецькому? (Нім.)

3 Так! (Нім.)


Так, дружньо розмовляючи, вони дійшли до гауптвахти, де майор Вольф далі вів з капітаном дебати про долю Швейка, а Швейк скромно сидів позаду на лавці.

Нарешті майор Вольф усе ж таки приєднався до погляду капітана, що цього чоловіка мають повісити аж після тривалої процедури з приємною назвою «законний шлях».

Якби Швейка запитали, що він сам про себе думає, він би сказав: «Мені дуже шкода, пане майоре, хоч ви чином і вищий за пана капітана, але пан капітан має рацію. Хто поспішить, людей насмішить. Якось в окружному суді в Празі збожеволів один суддя. Довго ніхто нічого не помічав за ним, аж раптово це виявилося під час розгляду справи за образу честі. Якийсь Знаменачек, зустрівши на вулиці капелана Гортіка, що на уроці закону божого набив його сина по пиці, сказав йому: «Ах ти, дурний осле, ах ти, чорна потворо, побожний йолопе, брудний підсвинку, попівський цапе, ти, осквернителю вчення Христового, лицемірнику і шарлатане в рясі!» Божевільний суддя був дуже побожною людиною. Всі три сестри його служили куховарками в священиків, а він хрестив усіх їхніх дітей. Він так розхвилювався, що зненацька втратив розум і заверещав на підсудного: «Іменем його величності імператора і короля засуджую вас до смертної страти через повішення, без права оскарження вироку. Пане Горачку, — покликав він тюремного наглядача, — візьміть цього пана і повісьте його там, знаєте, де вибивають килими, а потім зайдете сюди, дістанете на пиво!» Пан Знаменачек і той наглядач, звичайно, остовпіли, але суддя тупнув ногою і зарепетував: «Будете ви слухатися чи ні?» Наглядач так злякався, що потяг пана Знаменачека вниз, і якби не адвокат, що втрутився і викликав швидку допомогу, не знаю, чим би все це скінчилося для пана Знаменачека. Вже пана суддю саджали в карету швидкої допомоги, а він ще кричав: «Коли не знайдете мотузка, повісьте його на простирадлі, вартість урахуємо в піврічному балансі...»




Швейка під баґнетами відвели в гарнізонну комендатуру. Там він підписав складений майором Вольфом протокол про те, що він, солдат австрійської армії, свідомо і без жодного примусу переодягся в російську військову форму і після відступу росіян його затримала польова жандармерія.

Це все була свята правда, і Швейк, як людина чесна, не міг цього заперечувати. Під час складання протоколу він намагався доповнити його своїми зауваженнями, які б, можливо, висвітлили ситуацію, але кожного разу лунав наказ пана майора: «Мовчіть! Я вас про це не питаю. Справа цілком ясна».

У відповідь на це Швейк неодмінно козиряв і говорив: «Насмілюсь доповісти, я мовчу, справа цілком ясна».

Згодом у гарнізонній комендатурі Швейка посадовили в якусь діру, де раніше був склад рису і водночас пансіон для мишей. Скрізь на підлозі був розсипаний рис, і миші, зовсім не боячись Швейка, весело бігали навколо і підбирали зернятка. Швейкові довелося піти по сінник для себе, а коли він у пітьмі розглянувся, то побачив, що до його сінника вже переселяється ціла мишача родина. Вони хотіли — щодо цього не було ніякого сумніву — зробити собі гніздо на руїнах слави спорохнявілого австрійського сінника. Швейк почав барабанити в замкнені двері. Підійшов якийсь капрал-поляк, і Швейк попросив, щоб його перевели в інше приміщення, бо він на своєму сіннику може подушити мишей і цим завдасть збитків інтендантству, бо, мовляв, усе, що зберігається на військових складах, — казенне майно. Поляк частково зрозумів, перед замкненими дверима погрозив Швейкові кулаком, згадавши про «смердючу дупу», і відійшов, сердито мимрячи щось про холеру, немовби Швейк бозна-як його образив.

Швейк пробув ніч спокійно, бо миші не мали на нього великих претензій. У них, мабуть, була своя нічна програма, яку вони виконували в сусідньому складі військових шинелей і кашкетів. Миші їх гризли з великою самовпевненістю, в цілковитій безпеці, бо лише за рік інтендантство схаменулося і завело в військових складах казенних котів без права на пенсію. Їх занесли в інтендантські книжки під рубрикою: «K. u. k. Militärmagazinkatze» 1. Цей котячий чин був, власне, тільки поновленням старого інституту, скасованого після війни шістдесят шостого року.


1 Імператорсько-королівська кішка військових складів (нім.).


Колись давно, ще за часів Марії-Терезії, на військових складах теж тримали котів, щоб панове з інтендантства не мали змоги складати свою вину за шахрайства з обмундируванням на нещасних мишей.

Проте імператорсько-королівські коти в багатьох випадках не виконували своїх обов’язків, і з цієї причини за імператора Леопольда трапилась навіть така історія: у військовому складі на Погоржельці за вироком військового суду було повішено шість котів, прикріплених до військового складу. Уявляю собі, як лукаво посміхалися тоді собі у вус усі ті, хто ловив рибку в тому військовому складі.






* * *


Водночас із ранішньою кавою до Швейкової діри увіпхнули якогось чоловіка у російському військовому кашкеті і в російській шинелі. Цей чоловік говорив по-чеському з польським акцентом. То був один з негідників, що служили в контррозвідці армійського корпусу, штаб якого стояв у Перемишлі. Агент таємної військової поліції не завдавав собі зайвого клопоту, щоб якось делікатно витягти із Швейка правду. Він просто почав:

— Ну і до гарного ж свіньства 1 я вскочив через оту свою необережність. Я служив у двадцять восьмому полку і зараз же перейшов до росіян на службу, а потім так по-дурному піймався. Напросився у росіян піти у фронтову розвідку... Служив я в шостій Київській дивізії. А ти, колего, в котрому російському полку служив? Здається, ми вже десь у Росії зустрічалися. Я в Києві знав багато чехів, що пішли з нами на фронт і потім утекли до російської армії. Але тепер я ніяк не можу пригадати їхні прізвища, хто вони і звідки. Може, ти пригадаєш, з ким ти там зустрічався. Я, брате, хотів би знати, хто з нашого двадцять восьмого полку залишився.


1 Слово вимовлено на польський лад.


Замість відповіді Швейк турботливо поклав свою руку йому на чоло, потім перевірив пульс і, нарешті, підвівши його до невеличкого віконця, попросив показати йзик.

Негідник зовсім не протестував проти цієї процедури, думаючи, що тут, очевидно, йдеться про якісь змовницькі знаки. Потім Швейк почав стукати в двері, а коли вартовий прийшов запитати, чого він здіймає такий гармидер, він по-чеському і по-німецькому попросив негайно викликати лікаря, бо цей чоловік, якого сюди посадили, маячить.

Але це не допомогло, по хворого чоловіка ніхто не прийшов, і він спокійнісінько залишився сидіти в камері, базікаючи й далі про Київ і про те, що на власні очі бачив, як Швейк марширував між російськими солдатами.

— Ви, напевно, напилися болотяної води, — сказав Швейк, — як той мій земляк, молодий Тинецький, загалом людина досить розумна. Одного разу він, знаєте, пустився в мандри й попав аж до Італії. Він теж ні про що інше не говорив, як про цю саму Італію, там, мовляв, самі лише болотяні води, і більше нічого вартого уваги. Від цієї болотяної води він захворів на пропасницю. Вона хапала чотири рази на рік. На всіх святих, на святого Йосифа, на Петра й Павла і на першу пречисту. Коли це на нього находило, він точнісінько так, як ото ви, починав упізнавати зовсім чужих, не знайомих йому людей. Наприклад, у трамваї звертався до когось і запевняв, що він його знає, буцімто вони бачились на вокзалі у Відні. Всіх, кого він зустрів на вулиці, він бачив або в Мілані на вокзалі, або сидів з ними у винарні при ратуші у Штирському Градці. Якщо ця болотяна гарячка починалась у нього, коли він сидів у шинку, то він заявляв, що знає всіх відвідувачів, усіх їх бачив, бо разом з ними плив пароплавом до Венеції. І проти цього не було інших ліків, крім тих, які застосовував новий санітар у Катержинках. Він доглядав одного хворого на голову. Той цілий божий день нічого не робив, тільки сидів у кутку і рахував: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість», — і знову починав спочатку: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Це був якийсь професор. Санітар мало зі шкури не вискочив від злості, що той божевільний не може перескочити через шістку. Спершу по-доброму просив полічити: «Сім, вісім, дев’ять, десять». Але куди там! Той професорюга ані гадки не мав послухатись. Сидить собі в куточку і рахує: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість», — і знову: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Тоді санітар оскаженів до краю, підскочив до свого підопічного і, коли той сказав «шість», вліпив йому по голові. «Ось вам сім, — каже, — ось вісім, дев’ять, десять». Що не цифра, то ляпас. Хворий схопився за голову і питав, де він, власне, перебуває. Коли ж санітар сказав йому, що в божевільні, професор відразу пригадав усе, і те, як він потрапив сюди через якусь комету. Він вирахував, що вона з’явиться за рік, вісімнадцятого липня, о шостій годині ранку, а йому довели, що ця комета вже згоріла кілька мільйонів років тому. Я особисто знав того санітара. Коли професор зовсім вилікувався і його випустили, він узяв собі цього санітара за слугу, і той не мав жодної іншої праці, як тільки кожного ранку відважувати панові професору чотири потиличники, і це він виконував дуже сумлінно й точно.

— Я знаю всіх ваших київських знайомих, — невтомно провадив співробітник контррозвідки. — Чи не був з вами один такий товстий, а другий худий. Тепер уже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку...

— Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.

— Друзяко, — жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналія. — Ти мені не віриш. Там нас чекає однакова доля.

— На те ми й солдати, — недбало кинув Швейк, — на це нас матері породили, щоб, коли вже одягнемо мундири, нас посікли на цурки. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, наші кості не надарма будуть порохнявіти. Ми поляжемо за найяснішого монарха і його родину, заради якої ми здобули Герцеґовину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукроварень. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, — говорить, бувало, — ви, неотесані кнури, ви, нікому не потрібні нікчемні мавпи, ви свої ратиці не бережете, немов вони й шага не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіла кісткового вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами й пазурами — понад два кілограми. Крізь вас, йолопи, фільтруватимуть на цукроварнях цукор. Ви й не уявляєте, скільки користі дасте своїм нащадкам іще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, осолоджену цукром, що пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене, — про що я, мовляв, думаю. «Насмілюсь доповісти, — кажу йому, — я саме подумав собі, що кісткове вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж із простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.

Швейків співмешканець, постукавши в двері, почав про щось умовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.

За хвилину по Швейкового напарника прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився один.

Виходячи, ця тварюка на весь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:

— Це мій давній приятель із Києва.

Цілих двадцять чотири години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.

Вночі він переконався, що російська військова шинеля тепліша й більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сонної людини, то це не так уже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.

Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели того смутного ранку. Що це був військовий суд, у цьому не було ніякого сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, полковник, майор, надпоручник, поручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той власне, нічого іншого не робив, тільки всім іншим запалював сигарети.

Швейка допитували недовго.

Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеському.

— Ви зрадили найяснішого монарха, — ревнув він.

— Господи милосердний, та коли? — вигукнув Швейк. — Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, за якого я стільки вистраждав?

— Киньте базікати дурниці, — сказав майор.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, зрадити нашого цісаря — це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісареві на вірність, а ту присягу, що її співали в театрі, я, чесна людина, дотримував 1.


1 Швейк, очевидно, має на увазі слова з опери «Далібор» Белржиха Сметани, лібретто Венціга. (Прим. перекл.)


— А ось тут, — сказав майор, — докази вашої вини й уся правда, — показав він на чималу купу паперів.

Головний матеріал дав суду шпигун, підісланий до Швейка.

— Отже, ви й тепер не хочете признатися? — спитав майор. — Адже ви самі потвердили, що добровільно переодяглися в російську форму, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?

— Я це зробив без примусу.

— Добровільно?

— Добровільно!

— Без натиску?

— Без натиску!

А ви знаєте, що ви пропали?

— Знаю. Дев’яносто перший полк мене вже напевно шукає. Але, якщо дозволите, пане майоре, коротеньке зауваження про те, як люди добровільно переодягаються в чужий одяг. Тисяча дев’ятсот восьмого року, десь у липні, палітурник Божетех, з Пршічної вулиці в Празі, купався на Збраславі в стариці ріки Бероунки. Одяг поклав у лози і дуже зрадів, коли пізніш у воду до нього вліз ще один пан. Слово по слову, жартували один з одним, хлюпалися водою і пірнали аж до вечора. Потім той незнайомий панисько виліз із води перший, нібито поспішав вечеряти. Пан Божетех ще хвилинку посидів у воді, а потім і собі пішов у лози по одяг, але там замість свого одягу знайшов подерте лахміття волоцюги й записку:

«Я довго роздумував: брати — не брати, — бо ж ми так гарно розважались у воді. Тоді я зірвав ромашку, і остання відірвана пелюстка вийшла — брати. Тому я помінявся з вами своїм лахміттям. Не бійтесь у нього влізти. Тиждень тому в окружній тюрмі в Добржищі його пропарили, тож вошей там нема. Вдруге більше вважайте на того, з ким купаєтесь. У воді кожний голий скидається на депутата, коли він навіть убивця. І ви теж не знаєте, з ким купались. Але варто було викупатися. Тепер, увечері, вода найкраща. Влізьте туди ще раз, щоб опритомніти».

Панові Божетехові нічого іншого не залишалося, як тільки чекати, поки смеркнеться, потім він одягнув те лахміття волоцюги й пошкандибав до Праги. Він обминав головні вулиці, а прокрадався луками, стежками, аж раптом напоровся на жандармський патруль з Хухле. його заарештували як волоцюгу і другого дня вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це так кожен міг би сказати, що він, мовляв, Йозеф Божетех з Праги, палітурник з Пршічної вулиці, номер шістнадцять.

Писар, який не дуже-то вмів по-чеському, зрозумів так, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і тому спитав ще раз:

— Ist das genau: Prag, № 16, Josef Bozetech? 1


1 Чи це точно: Прага, № 16, Йозеф Божетех? (Нім.)


— Чи мешкає він там зараз, не знаю, — відповів Швейк, — але тоді, в тисяча дев’ятсот восьмому році, він там мешкав. Дуже гарно оправляв книжки, але дуже довго, бо спочатку їх перечитував, а вже потім оправляв відповідно до їхнього змісту. Коли він робив чорну оправу, то книжку вже можна було не читати, бо наперед було відомо, що в цьому романі все кінчається дуже погано. Чи бажаєте ще якихось пояснень? Ага, щоб не забути. Він щодня просиджував у пивниці «Флеки» і розповідав зміст усіх книжок, які йому доводилося оправляти.

Майор підійшов до писаря і пошепки щось сказав, а той потім у протоколах і в усіх документах закреслив адресу нового вигаданого співзмовника Божетеха.

Це дивне судове засідання тяглося на манір польового суду, який улаштував голова генерал Фінк фон Фінкенштейн.

Так, як у когось буває примха збирати коробочки від сірників, так і той пан палко любив організовувати польові суди, хоч у більшості випадків це було проти військового судового статуту.

Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні ніякі слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі в польових судах не відчувалося.

Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, в більярд або «мар’яж», так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.

Людина сентиментальна написала б, що цей генерал мав на своєму сумлінні десятки людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, проте, не можемо сказати, що він взагалі мав когось на сумлінні.

На таке він не хворів. Коли за його наказом вішали вчителя, вчительку, православного священика або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому завзятий гравець у «мар’яж» і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.

Він вважав вішання чимось звичайним і природним, свого роду хлібом щоденним, і при вироках досить часто забував про найяснішого монарха і вже навіть не говорив: «Іменем його величності вас засуджено на шибеницю», — а просто заявляв: «Я вас засуджую».

Іноді він знаходив у вішанні й комічні сторони, про що одного разу написав навіть своїй дружині у Відень:

«...або, наприклад, моя люба, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпигунство. Є тут у мене один дуже вправний фельдфебель, він їх усіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього свого роду спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу: на найближчому дереві. А тепер уяви собі весь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого, крім трави, не побачиш. На цілі милі — жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель узяв конвой і вчителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене й знову питає: «На чому ж повісити цього типа?» Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов до мене увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а на додачу мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільгельмик їздитиме на ньому, як на коникові. Ще, моя дорога, пригадую один кумедний випадок. Недавно ми повісили одного єврея за шпигунство. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там не було чого робити. Він виправдувався, буцімто продає сигарети. Так от, він уже висів, але лише кілька секунд, бо мотузок урвався й він упав на землю, але зразу ж очухався й почав до мене кричати: «Пане генерале, я йду додому, ви мене вже повісили, а, згідно з законом, не можна двічі вішати за одну провину». Я зареготав, — і ми того єврея відпустили. У нас, моя люба, весело...»

Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати такі вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок із Швейком.

Отак Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив сигарету за сигаретою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою. Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята маршова рота дев’яносто першого полку, до якої, згідно зі своїми зізнаннями, належить обвинувачений.

Генерал виступив проти й заявив, що це затримає швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже у них є цілковите зізнання підсудного в тому, що він переодягся в російську форму, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав на тому, щоб піти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.

Але майор уперся на своєму: треба спершу з’ясувати, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв’язків з колишніми товаришами з його колишньої частини.

Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки, що засудити одного чоловіка мало. Вирок — це лише остаточний наслідок певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки... Він уже не міг виплутатися з цих ниток, але його добре розуміли й схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб з’ясувати в бригаді, чи справді Швейк належить до дев’яносто першого полку й коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.

Швейк протягом усіх дебатів стояв під баґнетами в коридорі. Потім його знову привели до залу суду й ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.






* * *


Повернувшись після невдалого польового суду додому, генерал Фінк ліг на дивані й почав роздумувати, як би прискорити всю цю процедуру.

Він був твердо переконаний, що відповідь надійде швидко, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.

«Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком, до одержання відомостей з бригади. Так чи так — однаково висітиме».

Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.

Це був нещасний законовчитель, капелан, звідкілясь із Моравії. Раніше він підлягав такому розпусному священикові, що вирішив за краще піти в армію. Посправжньому побожна людина, він з жалем у серці згадував свого плебана, який поволі, але несхибно йде назустріч своїй загибелі — й немає йому порятунку. Згадував, як цей плебан жлуктав сливовицю, мов воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з ґуральні.

Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим, які вмирали на полі бою, спокутує й гріхи свого непутящого плебана, який уночі, повертаючись додому, вічно будив його й казав: «Єнічку, Єнічку! Пухка дівка — це моє життя».

Але надії Мартінця не справдилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де він взагалі не мав інших обов’язків, як тільки раз на два тижні в гарнізонному костьолі перед відправою виголошувати солдатам проповіді й переборювати спокуси Офіцерського клубу. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими всі пухкі дівки його плебана були невинною молитвою до ангела-охоронця.

Звичайно його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було відсвяткувати нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким самим захопленням влаштовував урочисті польові відправи, як і польові суди.

Потвора Фінк був таким завзятим австрійським патріотом, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Коли німці одержували перемогу над французами або англійцями, біля вівтаря панувало мовчання.

Але кожний дрібний успіх австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздмухував, немов величезну мильну баньку, до розмірів перемоги над цілим корпусом. Це служило генералові Фінкові приводом для урочистих відправ, і в нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і головою католицької церкви в Перемишлі.

Генерал Фінк сам установлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштувати пишні відправи, як на свято тіла божого, — з восьмиденкою.

Він мав звичку після піднесення святих дарів під час служби божої скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: «Ура, ура, ура!»

Фельдкурат Мартінець, душа побожна і праведна, один з тих небагатьох, хто ще вірив у господа бога, не любив ходити до генерала Фінка.

Комендант гарнізону Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім незмінно наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавав спеціально для армії гумористичний журнал „Lustige Blätter“.

У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на зразок: «Гумор у ранці, для очей і вух», «Гінденбурґові анекдоти», «Гінденбурґ у дзеркалі гумору», «Другий ранець гумору, наповнив Фелікс Шлемпер», «З нашої гуляшевої гармати», «Соковиті гранатні осколки з окопів», або такі нісенітниці, як «Під двоголовим орлом», «Віденський шніцель з імператорсько-королівської польової кухні, підігрів Артур Локеш». Інколи він співав йому веселих пісень із збірки „Wir müssen siegen“ 1, а водночас безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити й горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого плебана, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слова.


1 «Ми мусимо перемогти» (нім.).


Фельдкурат Мартінець із жахом помічав, що чим частіше він ходить до генерала Фінка, тим нижче скочується морально. Нещасному поступово почали подобатися лікери, які він пив у генерала, та й генеральські розмови вже припадали до вподоби.

Він малював в уяві розпусні сценки, а заради контушівки, горобинівки й старого вина в обліплених павутинням пляшках, що ними частував його генерал Фінк, фельдкурат забував про бога, і поміж рядками в молитовнику в нього танцювали дівчатка з генералових оповідань. Відраза до відвідувань генерала потроху зникала.

Генерал полюбив фельдкурата Мартінця, який спочатку виступав, неначе якийсь святий Ігнацій Лойола, та поволі пристосовувався до генеральського оточення.

Одного разу генерал покликав до себе двох сестричок з польового лазарету. Власне кажучи, вони в лазареті не служили, а були тільки до нього приписані заради платні й поповнювали свої прибутки проституцією, як то було заведено в ті важкі часи. Генерал наказав покликати фельдкурата Мартінця, який уже настільки заплутався у бісових тенетах, що після півгодинного залицяння приголубив по черзі одну за другою, причому так розпалився, що аж заслинив усю подушку на канапі. Потім він довго докоряв собі за таку розпусну поведінку. Цього гріха він не міг спокутувати навіть тим, що, повертаючись тієї ж ночі додому, помилково впав навколішки в парку перед пам’ятником архітектора й міського голови, мецената пана Грабовського, який у вісімдесятих роках мав великі заслуги перед Перемишлем.

Тупіт військового патруля змішувався з його полум’яною молитвою:

«Не суди, господи, раба свого, бо жодна людина не буде перед тобою праведною, якщо ти не даси їй відпущення всіх її гріхів. Хай не буде, благаю тебе, важким твій вирок. Благаю твоєї допомоги і в руки твої, господи, віддаю дух свій».

З того часу, коли його кликали до генерала Фінка, він кілька разів намагався зректися земних утіх і відмовлявся від запрошення, посилаючись на свій попсований шлунок. Вважав цю брехню потрібною, щоб його душа уникла пекельних мук бо, як переконався, військова дисципліна вимагала цілковитого послуху. Коли генерал скаже фельдкуратові: «Пий, приятелю», — той мусить пити з самої пошани до начальника.

Інколи йому, щоправда, це не вдавалося. Особливо коли генерал після пишних польових відправ улаштовував ще пишніші бенкети за рахунок гарнізонної каси. А потім у фінансовій частині всі витрати змішували докупи, щоб урвати для себе дещо. Після таких святкувань фельдкуратові здавалося, що він морально похований перед лицем Всевишнього й мусить тремтіти з жаху.

Він ходив немов ошелешений і, не втрачаючи в цьому хаосі віри в бога, зовсім серйозно почав роздумувати, чи не повинен він себе щодня регулярно бичувати.

В такому настрої він з’явився на запрошення генерала й сьогодні.

Генерал Фінк вийшов йому назустріч радісний, увесь сяючи.

— Ви вже чули, — захоплено вигукнув він, — про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.

При слові «земляка» фельдкурат стурбовано поглянув на генерала. Вже кілька разів він відкидав образливе припущення, нібито він чех, і неодоразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать двоє сіл — чеське і німецьке — і що йому доводиться одного тижня виголошувати проповіді для чехів, а другого — для німців У чеському селі немає чеської школи, тільки німецька, тому він мусить учити в обох школах по-німецькому, отже, він зовсім не чех. Цей логічний арґумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії ніби крамниця з дрібним товаром.

— Пардон, — сказав генерал. — Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. Поки що ж для формальності встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.

Посадивши фельдкурата на канапі біля себе, генерал весело вів далі:

— У мене, якщо вже польовий суд, то все мусить робитися швидко. Швидкість — це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, це був єврей, але одного русина ми повісили за п’ять хвилин після нашої наради. — Генерал добродушно засміявся. — Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабин, а русин — піп. Цей випадок трохи інакший. Тут річ у тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: аби це потім не затримало страти, ми дамо йому духовне напучування заздалегідь, щоб, як я вам пояснював, не марнувати даремно часу.

Генерал подзвонив і наказав денщикові:

— Принеси дві пляшки з тієї вчорашньої батареї. І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний келих вина, привітно мовив:

— Розважтеся трохи перед духовним напучуванням...






* * *


В цей страшний час крізь заґратоване вікно, за яким сидів на своєму матраці Швейк, лунав його спів:


Ми пани, бо ми вояки,

Люблять нас дівчата всякі.

Гроші з каси нам дають,

А де гроші, там і п’ють.

Ца-ра-ра... Ein, zwei...












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.