Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





2. ДУХОВНЕ НАПУЧУВАННЯ


Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а в повному розумінні цього слова впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Поривання небесних благ і пляшка старого «Гумпольдскірхену» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він у цю священну мить наближається до самого господа бога, а тим часом він наближався до Швейка.

За ним замкнули двері й залишили обох на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:

— Любий мій, я — фельдкурат Мартінець.

По дорозі сюди це звернення здавалося йому найвідповіднішим і по-батьківському сердечним.

Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата й сказав:

— Дуже радий. Я — Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Недавнечко нас перевели до Брука-на-Лейті. Сідайте, будь ласка, біля мене, пане фельдкурате, і розказуйте, за що вас замкнули. Ви все ж таки офіцер, і вам належить сидіти в офіцерській тюрмі при гарнізоні, а не в такій, як ця... Таж на цьому матраці повнісінько вошей. Звичайно, часом трапляється, що людина й сама не знає, до якої тюрми вона належить, але це не дивина: або наплутають у канцелярії, або це просто випадок. Якось раз, пане фельдкурате, я сидів у Будейовицях у полковій тюрмі, і до мене привели одного молодшого кадета. Такий молодший кадет — це щось подібне до фельдкуратів, ні свиня, ні миша, горлає на солдатів, як офіцер, а коли щось трапляється — його замикають разом із простими солдатами. Вони були, пане фельдкурате, ніби якісь покручі: обідів із унтер-офіцерської кухні їм не давали, на солдатське постачання вони не мали права, бо стояли трохи вище, а офіцерське харчування їм теж не належало. У нас їх було тоді п’ятеро. Спочатку вони жерли в буфеті самі сирки, бо в жодній кухні їм нічого не давали. Але одного разу на них там наскочив обер-лейтенант Вурм і заборонив їм їсти в буфеті оті сирки, бо це, мовляв, не відповідає честі молодших кадетів ходити до солдатського буфету. Ну й що вони мали робити? Адже до офіцерського буфету їх теж не пускали! Отак і висіли вони в повітрі й за кілька днів пройшли таку хресну путь, що один з них кинувся у Мальшу, а один утік з полку, і за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став військовим міністром. Лишилося їх четверо, бо того, що топився в Мальші, врятували. Коли він стрибнув у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і що відмінно склав іспит з плавання. Поклали його до лікарні, а там знову не знали, як з ним бути, чи вкривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною солдатською. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, а лише загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це й був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули до моєї камери. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні й розкошував, бо принаймні дістав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як говорив, відчув ґрунт під собою. На п’ятий день по нього прийшли, а за півгодини він вернувся по кашкет і з радості аж плакав. Каже мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом із офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас, аж коли офіцери наїдяться. Спати будемо з солдатами, каву діставатимемо із солдатської кухні, а тютюн теж видаватимуть нам солдатський».

Тільки тепер фельдкурат Мартінець опам’ятався і перебив Швейка словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою.

— Так, так, любий сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безмежне милосердя боже. Я прийшов до тебе, дорогий сину, з духовним напучуванням.

Він замовк, бо все якось виходило не так. Дорогою накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться всі гріхи, коли він покається й виявить щирий жаль.

Тепер він роздумував, як саме вести свою розмову далі, але Швейк випередив його запитанням, чи немає в нього сигарети.

Фельдкурат Мартінець досі не навчився курити. Це, власне, було єдине, що зберіг він із свого колишнього режиму. Часом у генерала Фінка, коли вже бував трохи напідпитку, пробував курити сигару «Британію», але його зразу вивертало, і тоді він мав таке відчуття, немов ангел-охоронець для остороги лоскоче його в горлі.

— Я не курю, любий сину, — з надзвичайною гідністю відповів він Швейкові.

— Дуже дивуюся, — сказав Швейк. — Я знав багато фельдкуратів, і всі вони диміли не гірше за ґуральню на Зліхові. Я взагалі не можу уявити собі фельдкурата, який би не курив і не пив. Я знав, правда, одного, що не курив, але він замість курива жував тютюн і під час проповіді запльовував, бувало, весь амвон. А ви звідки, пане фельдкурате?

— З-під Нового Їчина, — смутним голосом озвався імператорсько-королівський панотець Мартінець.

— Так ви, може, знали, пане фельдкурате, Ружену Гаудрсову. Вона позаторік служила в одній винарні на Платнержській вулиці в Празі й потягла до суду відразу вісімнадцять чоловік, вимагаючи з них аліменти за батьківство, бо в неї народилися близнята. В одного з тих близнят одне око було блакитне, а друге каре. А в другого близнятка одне око сіре, а друге чорне. Отож вона й вирішила, що тут замішано четверо панів з такими очима, бо всі вони ходили до тієї винарні й щось там з нею мали. Крім того, одне з тих близнят було криве на ніжку, точнісінько як один радник з магістрату, що теж туди ходив. А друге мало шість пальців на одній нозі, як один депутат, що був у винарні щоденним гостем. Отож уявіть собі, пане фелькурате, що таких відвідувачів було там вісімнадцять, і ті близнята мали бодай одну прикмету від кожного з тих вісімнадцяти, з якими матуся ходила або до їх приватного мешкання, або до готелю. Нарешті суд вирішив, що при такому ярмарку батька встановити неможливо, тоді вона звернула все на власника винарні, де служила, і подала на нього в суд. Але він довів, що вже понад двадцять років імпотент, внаслідок операції після якогось запалення нижніх кінцівок. Нарешті її спровадили, пане фельдкурате, до вас, до Нового Їчина. З цього ясно, що хто хоче забагато, той звичайно дістане дулю з маком. Вона повинна була триматися одного і не говорити перед судом, буцімто одне близнятко від пана депутата, друге від радника магістратського або ще від когось іншого. Час народження дитини легко можна вирахувати. Тоді й тоді я з ним була в готелі, а тоді й тоді народила дитину, звичайно, якщо йдеться про нормальні пологи, пане фельдкурате. В таких готелях з кімнатами на годинку-дві завжди знайдеться за п’ятірку якийсь свідок-слуга або покоївка, готові заприсягнути, що він справді в ту ніч там з нею був і що вона сказала йому, коли йшла вниз по сходах: «А коли щось станеться?» А він їй на це відповів: «Не бійся, моя канімуро, я піклуватимусь про дитину».

Фельдкурат замислився, бо вся духовна розрада видалася йому тепер дуже важкою справою, хоч він перед тим склав собі цілий план, що і як він буде говорити з улюбленим сином про найвище милосердя в день страшного суду, коли з могил з зашморгами на шиї встануть усі військові злочинці і ті, що покаялися, будуть помилувані, як той розбійник з Нового завіту.

Він приготував, мабуть, одну з найкращих духовних розрад. Вона мала складатися з трьох частин. У першій він ходів сказати, що смерть на шибениці легка, коли людина цілком уже помирилася з богом. Військовий закон карає винуватця за зраду найяснішого монарха, батька всіх солдатів, тому найменшу їхню провину треба розглядати як убивство батька, як зганьблення батька. Далі він хотів розвинути свою теорію про те, що найясніший монарх є володарем з ласки божої, і бог настановив його керувати світськими справами так, як папу римського керувати справами духовними. Отже, зрада імператора — це зрада, вчинена проти самого господа бога, і тому військового злочинця, крім зашморгу, чекає ще вічна кара і вічне прокляття. Але якщо світське правосуддя, зважаючи на військову дисципліну, не може скасувати вироку і змушене злочинця повісити, то ще не все втрачено, коли йдеться про другу — вічну кару. Людина може уникнути цього блискучим ходом — каяттям.

Фельдкурат бачив перед собою надзвичайно зворушливу сцену, таку, яка йому самому допоможе там на небі стерти багато записів про свої діяння і поведінку в квартирі генерала Фінка в Перемишлі.

Він уявляв собі, як потім ревне на засудженого: «Кайся, сину, впади зі мною долілиць! Повторюй за мною, сину мій!»

І як потім у цій смердючій, завошивленій камері залунає молитва: «Боже, ти готовий завжди змилуватись і простити грішника. Я молю тебе за душу цього солдата, що їй ти наказав залишити цей світ, згідно з вироком воєнно-польового суду в Перемишлі. Убережи піхотинця цього за його ревне і повне каяття від пекельних мук і дай йому зазнати вічних радощів!»

— Пробачте, пане фельдкурате, ви вже тут сидите п’ять хвилин як прибитий, немовби вам і розмовляти не хотілося. Відразу видно, що ви в тюрмі вперше.

— Я прийшов, — сказав поважно фельдкурат, — задля духовної розради.

— Аж дивно, пане фельдкурате, і чого вам та духовна розрада, як набридлива муха, вчепилася до мозку? Я, пане фелькурате, не такий уже сильний духом, щоб дати вам ту духовну розраду. Ви не перший і не останній фельдкурат, який попав за ґрати. А зрештою, правду кажучи, пане фельдкурате, я не такий красномовний, щоб міг когось напутити в важку хвилину життя. Одного разу, правда, я спробував, але вийшло не дуже добре. Примостіться гарненько біля мене, і я вам розповім. Коли я мешкав на Опатовицькій вулиці, був у мене один приятель Фаустин, швейцар з готелю, дуже добра, справедлива й послужлива людина. Знав кожнісіньку вуличну панянку. Ви, пане фельдкурате, могли прийти до нього вночі, в будь-яку годину, і лише сказати: «Пане Фаустине, не маєте там якоїсь панночки для мене?» А він уже вас докладно розпитає, якої вам треба: блондинки чи брюнетки, маленької чи високої, худої чи гладкенької, німкені, чешки, а може, єврейки, неодруженої, розведеної або й заміжньої дамочки, інтеліґентної чи неінтеліґентної.

Швейк по-дружньому притулився до фельдкурата і, обіймаючи його за стан, проказував далі:

— Ну, припустімо, ви, пане фельдкурате, сказали б: «Мені потрібна блондинка, з довгими ногами, вдова, неінтеліґентна», — і за десять хвилин ви б її вже мали в своєму ліжку разом з її метрикою.

Фельдкуратові ставало від цього гаряче, а Швейк розповідав, по-материнському тулячи його до себе:

— Ви, пане фельдкурате, і уявити не можете, наскільки чесний і високоморальний був Фаустин. Від тих жіночок, що він їх вишукував і посилав до номерів, він не брав і шеляга на чай, а коли котрась із тих красунь, бувало, забудеться і схоче щось там сунути йому в руку, ви побачили б, як він сердився і кричав на неї: «Ти, свинюко, така-сяка. Якщо ти продаєш своє тіло і допускаєшся смертельного гріха, то не думай собі, що якась там твоя шістка мені допоможе. Я тобі не звідник якийсь, безсоромна шлюхо, я це роблю лише з милосердя до тебе, щоб ти, коли вже так низько впала, не мусила свою ганьбу виносити на очі перехожих, та щоб тебе вночі не зловив патруль, і ти потім не мусила три дні шурувати підлоги в поліції. Тут ти бодай у теплі, і ніхто не побачить, до чого ти докотилася». Не бажаючи брати від них гроші, як роблять звідники, він одержував їх від клієнтів. У нього був свій тариф: сині очі коштували шістку, чорні — п’ятнадцять крейцерів. Він усе це вираховував до останньої дрібниці на клаптику паперу і цей рахунок пред’являв клієнтові. Ціни за таке посередництво були в нього дуже приступні. За жінку без освіти він додатково накидав шістку, бо виходив з тих міркувань, що така проста жінка більше розважить, ніж якась там освічена дама. Одного разу надвечір пан Фаустин прийшов до мене на Опатовицьку дуже схвильований, просто-таки сам не свій, немов його хвилину тому витягли з-під запобіжної рами трамвая і притому вкрали годинника. Спочатку він узагалі нічого не говорив, лише мовчки витяг з кишені пляшку рому, хильнув, подав мені й сказав: «Пий!» І так ми з ним нічого не говорили, аж поки не видудлили всю пляшку. Тоді він раптом каже: «Друже, зроби, будь ласка, мені послугу. Відчини вікно на вулицю. Я сяду на підвіконня, а ти мене схопиш за ноги і скинеш із четвертого поверху вниз. Мені вже від життя нічого не потрібно. Моя остання розрада, що знайшовся вірний приятель, який мене спровадить зі світу. Далі жити я не можу. Я чесна людина, а на мене подали в суд, немов на якогось найпослідущого сутенера з єврейського кварталу. Таж наш готель першокласний, усі три покоївки й моя жінка мають жовті книжечки й за огляди не винні панові докторові ні крейцера. Якщо ти мене хоч трохи любиш, скинь мене з четвертого поверху, не відмов мені в цій розраді». Я сказав, що, як йому вже так кортить, хай вилізе на вікно, і я його скину на вулицю. Не жахайтеся, пане фельдкурате!




Швейк виліз на нари і витяг туди фельдкурата.

— Погляньте, пане фельдкурате, я його ось так ухопив і... шелеп униз.

Швейк підняв фельдкурата і опустив його на підлогу. Поки переляканий фельдкурат підводився, Швейк говорив далі:

— Як бачите, пане фельдкурате, вам нічогісінько не сталося. Так і йому, панові Фаустинові, бо це було тільки втричі вище. Цей пан Фаустин, треба вам знати, був п’яний як чіп і забув, що я мешкаю на Опатовицькій вулиці на першому, а не на четвертому поверсі, як рік тому, коли я мешкав на Кршеменцовій вулиці, куди він теж ходив у гості.

Фельдкурат з підлоги перелякано дивився на Швейка, як той, стоячи над ним на нарах, розмахує руками.

Фельдкурат вирішив, що має справу з божевільним, і, заникуючись, промовив:

— Так, любий сину, це навіть менш ніж утричі. — Він поволі посунувся назад до дверей і почав у них гатити щосили й так страшно волати, що йому зараз же відчинили.

Швейк крізь заґратоване вікно бачив, як фельдкурат швиденько йде через подвір’я в супроводі варти й схвильовано розмахує руками.

«Тепер його напевно відведуть до божевільні», — подумав Швейк. Він сплигнув з нар і, походжаючи солдатським кроком, заспівав:


Твій перстеник не для мене,

А чому? Негарний він.

Як прийду до свого полку,

Заряджу ним карабін.


За кілька хвилин генералові Фінку доповіли, що прийшов фельдкурат.






* * *


У генерала знову зібралося багато гостей, головну роль там грали приємні дами, вино і лікери.

Офіцери, що засідали в польовому суді, були тут у повному складі, не було лише того рядового піхотинця, який уранці всім запалював сигарети.

Фельдкурат вплив до компанії, як мара. Він був блідий, схвильований і тримався з гідністю людини, свято переконаної, що її незаслужено набили по фізіономії.

Генерал Фінк, що останнім часом дуже фамільярно ставився до фельдкурата, затяг його до себе на канапу і п’яненьким голосом спитав:

— Що з тобою, моя духовна розрадо? А одна з веселих дам кинула в фельдкурата сигареткою «Мемфіс».

— Пийте, духовна розрадо, — запропонував генерал Фінк, наливаючи фельдкуратові вина до великого зеленого келиха. Той не випив одразу, і тому генерал почав його власноручно поїти, і коли б фельдкурат не ковтав на все горло, був би обляпав його всього вином.

Лише тепер почалися розпитування, як поводився засуджений під час церемонії духовного напучування. Фельдкурат підвівся й сказав трагічним голосом:

— Збожеволів.

— Це, очевидно, мусила бути неабияка духовна потіха, — засміявся генерал. І все товариство почало страшенно реготати, а обидві дами заходилися знову кидати у фельдкурата сигаретами.

На кінці стола у фотелі куняв майор, який уже трохи перебрав. Він раптом очуняв, швидко налив у дві склянки якогось лікеру, проклав собі через крісло дорогу до фельдкурата і примусив ошелешеного божого слугу випити з ним на брудершафт. Потім знову гепнувся на своє місце і куняв далі.

Лікер, випитий на брудершафт, кинув фельдкурата в тенета диявола, який простягав до нього свої обійми з усіх пляшок на столі, з поглядів та усмішок веселих дам, що, сидячи навпроти нього, поклали ноги на стіл, так що з мережив виглядав сам Вельзевул.

До останньої хвилини фельдкурат був певен, що йдеться про спасіння його душі і що він мученик.

Цю думку він не забув висловити двом генеральським денщикам, які його перенесли до сусіднього покою на канапу.

— Якщо ви з чистою і неупередженою думкою пригадаєте собі, скільки прославлених страдників, які пожертвували собою за віру й приєднані до мучеників, — перед вашими очима відкриється хоч і смутне, але достойне видовище. На мені ви бачите, як людина підноситься понад усі страждання, коли в її серці живе правда і чеснота і вони озброюють її на боротьбу за славну перемогу над найстрашнішими муками.

Божого слугу обернули обличчям до стіни, і він зараз же заснув.

Сон його був неспокійний.

Йому снилося, ніби вдень він виконує функцію фельдкурата, а ввечері — швейцара готелю замість Фаустина, якого Швейк скинув з четвертого поверху.

З усіх боків на нього скаржилися генералові, бо замість блондинки він привів клієнтові брюнетку, а замість розведеної інтеліґентної пані приставив комусь неосвічену вдову.

Він прокинувся вранці спітнілий, як миша, шлунок у нього розладнався, а з голови не виходила думка, що моравський плебан порівняно з ним ангел.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.