Попередня     Головна     Наступна





3. ШВЕЙК ЗНОВ У СВОЇЙ МАРШОВІЙ РОТІ


Майор, який учора зранку на Швейковому процесі виконував обов’язки аудитора, був той самий майор, що ввечері в генерала пив з фельдкуратом на брудершафт і куняв.

Жодна душа не бачила, коли і як майор уночі вийшов з дому генерала. Всі були в такому стані, що ніхто не помітив його відсутності. Генерал навіть не міг уторопати, хто взагалі що говорить. Майора в товаристві не було вже понад дві години, але генерал, незважаючи на це, підкручував вуса і, придуркувато всміхаючись, вигукував: «Ви це добре сказали, пане майоре!»

Вранці майора ніде не змогли знайти. Його шинеля висіла в передпокої, шабля теж, не було тільки офіцерського кашкета. Всі думали, що, можливо, він заснув десь у клозеті. Оглянули всі клозети, але майора ніде не знайшли. Замість нього у вбиральні на другому поверсі наткнулись на поручника з генеральського товариства. Він спав навколішки, поклавши голову на унітаз, так, як його здолав сон, коли він блював.

А майор зник, як камінь у воду.

Та коли б хто заглянув у заґратоване вікно камери, де був замкнений Швейк, він побачив би, що під Швейковою російською шинелею на одних нарах сплять двоє. І з-під шинелі стирчать дві пари чобіт. Чоботи з острогами належали майорові, а без острогів — Швейкові. Обидва лежали, притулившись один до одного, як двоє кошенят. Швейкова лапа лежала під майоровою головою, а майор обіймав Швейка за стан і тулився до нього, як цуценя до сучки.

В цьому не було ніякої загадковості, просто пан майор усвідомив свої обов’язки.

Вам, певно, не раз траплялося з кимось сидіти й пити цілу ніч, аж до других півнів. І раптом ваш співрозмовник ухопиться за голову, підстрибне та як закричить не своїм голосом: «Боже! Та я ж мав бути о восьмій годині на службі!» Це і є так званий напад почуття обов’язків. Він з’являється у людини внаслідок розщеплення докорів сумління. Коли людина відчує такий шляхетний напад, то ніщо не відверне її від святого переконання, що вона мусить цю ж мить надолужити згаяне по службі. Ці люди і є ті примари без капелюхів, яких швейцари в установах ловлять по коридорах і кладуть у своєму барлозі на диван, щоб вони проспалися.

Такий напад мав тієї ночі й майор. Коли він прокинувся у фотелі, йому раптом спало на думку негайно допитати Швейка. Цей напад службового обов’язку виник так раптово та швидко і був здійснений так поквапливо й рішуче, що взагалі ніхто не помітив зникнення пана майора.

Зате тим дужче відчули присутність майора у вартівні військової буцеґарні. Він влетів туди, як бомба. Вартовий фельдфебель спав біля столу, а навколо дрімали солдати в різних позах. Майор у кашкеті набакир так розкричався, що ті, хто позіхав, не встигли й рота закрити, обличчя їхні перекривилися, і на майора розпачливо і кумедно дивилися вже не солдати, а юрба ошкірених мавп.

Майор молотив кулаками об стіл і горлав на фельдфебеля:

— Ви недоумкуватий тип! Я вже вам тисячу разів говорив, що ваші люди — це смердюча свиняча банда. — Звернувшись до наляканих солдатів, він вигукнув: — Солдати! З ваших очей пре дурість, навіть коли ви спите, а коли прокидаєтесь, то у вас, драбуги, такі міни, немовби кожний зжер вагон динаміту.

Потім майор завів довгу і багатослівну проповідь про обов’язки всіх вояків у вартівні й закінчив вимогою, щоб йому негайно відчинили камеру, де сидить Швейк, бо він, мовляв, хоче ще раз допитати злочинця.

Таким чином майор і опинився вночі у Швейка. Він прийшов до нього в такій стадії, коли, як то кажуть, думки в голові шукають свого місця. Останньою стадією нападу почуття обов’язку був наказ віддати йому ключі від тюрми.

Фельдфебель впав у відчай від вимог майора, але, пам’ятаючи про свій обов’язок, відмовився видати ключі, і це несподівано справило на майора дуже хороше враження.

— Ви, смердюча бандо! — кричав він на подвір’ї. — Якби ви дали мені ключі в руки, я б вам тоді показав!

— Насмілюсь доповісти, — відповів фельдфебель, — я змушений вас замкнути і поставити заради вашої безпеки варту біля камери заарештованого. Коли схочете вийти, будь ласка, пане майоре, постукайте в двері.

— Ти придуркуватий, — сказав майор, — павіан ти, верблюд. Ти думаєш, я боюсь якогось арештанта, якщо збираєшся ставити варту, коли я буду його допитувати? Та грець з тобою, замикай мене і йди геть, щоб я тебе тут більше не бачив!

З отвору над дверима ледве блимала під сіткою гасова лампа з прикрученим ґнотом. І майор ледве знайшов Швейка, який прокинувся і терпляче вичікував, виструнчившись біля своєї койки, що, власне, вийде з цих відвідин.

Швейк вирішив, що найкраще буде відрапортувати панові майору, і тому голосно вигукнув:

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, арештований тут один і нічого не трапилось.

Майор раптом забув, для чого, власне, він сюди прийшов, і сказав:

— Ruht! Де в тебе той арештований?

— Це, насмілюсь доповісти, я сам, — гордо відповів Швейк.

Майор, проте, не звертав уваги на цю відповідь, бо генеральське вино і лікери викликали в його мозку останню алкогольну реакцію. Він так позіхнув, що кожний цивільний звихнув би собі щелепи при цьому. У майора це позіхання спрямовувало його думки по тих мозкових звивинах, де людина приховує дар співу. Він спокійно завалився на Швейків матрац і голосом недорізаного підсвинка заверещав:


О Tannenbaum, o Tannenbaum!

Wie schön sind deine Blätter! 1


1 Ялиночко, ялиночко! Гарненька твоя глиця! (Нім.)


Він повторив це кілька разів підряд, вплітаючи в мелодію незрозумілі вигуки. Потім перекинувся, як мале ведмежа, на спину, скоцюрбився в клубок і захропів.

— Пане майоре, — будив його Швейк, — насмілюсь доповісти, ви наберетесь вошей.

Але це не допомагало, майор спав, як у воду впав.

Швейк ніжно поглянув на нього і сказав:

— То й спи, п’янюго, — і накрив його шинелею. Потім і сам уліз під неї. Так їх, притулених один до одного, вранці й знайшли.

Близько дев’ятої години, коли розшуки майора дійшли кульмінаційного пункту, Швейк зліз із нар і визнав за необхідне збудити майора. Він кілька разів дуже енергійно струсонув його, потім стяг з нього російську шинелю; нарешті майор сів на матраці й, тупо дивлячись на Швейка, чекав від нього розгадки, що, власне, з ним трапилося.

— Насмілюсь доповісти, пане майоре, — сказав Швейк, — сюди вже кілька разів навідувалися з вартівні, чи ви ще живий. Тому я й дозволив собі збудити вас, бо не знаю, як довго ви звикли спати, щоб ви часом не проспали. В броварні в Угржіневесі працював один бондар. Той завжди спав тільки до шостої години ранку, але як перетягне бодай хоч чверть на сьому, то вже потім спав до самого полудня, і це він практикував доти, аж поки його не вигнали з роботи. Тоді він зі злості образив церкву і одного з членів нашої царюючої династії.

— Ти дурнувата? — спитав майор не без деякого розпачу, бо голова в нього після вчорашнього була як розбитий горщик. Майор не розумів, чому, власне, він тут сидить, чому сюди заходили з вартівні й чому цей тип, що виструнчився перед ним, плете такі дурниці, що в ніякі ворота не лізуть. Все це йому здавалося страшенно дивним. Майор невиразно пригадував, що вже уночі був тут, але чому?

— Я вже тут вночі бути? — спитав він не дуже впевнено,

— Прошу пана майора, — відповів Швейк, — якщо я добре зрозумів пана майора, то, насмілюсь доповісти, пан майор прийшов мене допитати.

Враз у голові в майора прояснилося. Він глянув поперед себе, потім навколо себе, неначе чогось шукав.

— А ви не звольте турбуватися, пане майоре, — сказав Швейк, — ви прокинулися зовсім так, як прийшли. Ви прийшли сюди без шинелі й без шаблі, але в кашкеті. Кашкет ось там, я мусив його взяти у вас з рук, бо ви хотіли покласти його під голову. Парадний офіцерський кашкет — це щось подібне до циліндра, спати на циліндрі вмів лише пан Кардераз в Лодениці. Той простягався на лавці в шинку і клав собі циліндр під голову. Він, щоб ви знали, співав на похоронах і на кожному похороні з’являвся в циліндрі. Покладе, бувало, циліндр під голову і наказує собі: не зім’яти його. Отак цілу ніч ніби висів над ним незначною частиною своєї ваги, так що це зовсім циліндрові не шкодило, ба навіть помагало, бо коли він перекидався з боку на бік, то своїм волоссям чистив його, як щіткою. І так його поступово виглянсував, що циліндр аж вилискував.

Майор, який уже усвідомив собі, що й до чого, не переставав тупо дивитися на Швейка і тільки повторював:

— Ти розум загубити, правда? Я тут бути, я іти звідси. — Встав, підійшов до дверей, постукав. Поки прийшли відчинити, майор сказав Швейкові:

— Якщо телеграма не прийти, якщо ти — це ти, тоді ти висіти.

— Щиро дякую, — сказав Швейк. — Я знаю, пане майоре, ви дуже про мене турбуєтесь, але якщо ви, можливо, пане майоре, тут якусь підчепили на цьому матраці, то будьте певні, коли вона маленька і з червонуватою спинкою, — це самчик, а якщо він тільки один і ви не знайдете такої довгої сірої, з червоними смужками на животику, тоді ваше щастя, бо інакше це була б пара, а вони, ті потвори, дуже швидко плодяться, гірше ніж кролики.

— Lassen Sie das! 1 — пригнічено сказав майор Швейкові, коли відчинили двері.


1 Облиште! (Нім.)


У вартівні майор уже не робив ніяких сцен. Він дуже стримано наказав послати по візника і під деренчання коляски по паскудному перемишльському брукові весь час думав, що арештований — ідіот першого класу, але, очевидно, все ж таки невинна скотина, а щодо нього, майора, то йому не залишається нічого іншого, як застрелитися, тільки-но приїде додому, або послати до генерала по шинелю і шаблю, поїхати помитися до міської лазні, а потім зайти до винарні Фолльгрубера, як слід під’їсти і замовити по телефону на вечір квиток на спектакль у міському театрі.

Поки доїхав до своєї квартири, вирішив зробити останнє. На квартирі його чекала маленька несподіванка. Прийшов якраз вчасно...

У коридорі його помешкання стояв генерал Фінк. Він тримав за петельки майорового денщика і, смикаючи його на всі боки, верещав:

Де ти подів свого майора, худобо? Кажи, тварюко!

Однак тварюка не відповідала, бо генерал стиснув її за горло, і вона лише мовчки синіла.

Майор, спостерігаючи цю сцену, помітив, що нещасний денщик міцно тримає під пахвою його шинелю і шаблю, які він, очевидно, приніс із генеральського передпокою.

Ця сцена розвеселила майора. Він зупинився в напіввідчинених дверях, милуючись муками свого вірного слуги, який уже давно остогид йому, бо весь час обкрадав свого пана.

Генерал на хвилинку відпустив посинілого денщика, щоб витягти з кишені телеграму, якою потім почав тріпати його по пиці і по губах, вигукуючи:

— Де ти подів свого майора, тварюко? Де твій майор-аудитор? Худобо, я можу вручити йому службову телеграму?

— Я тут, — з порога відізвався майор Дервота, якому комбінація слів «майор-аудитор» і «телеграма» знову нагадали про певні обов’язки.

А-а-а! — вигукнув генерал Фінк. — Ти повернув ся? — В його тоні було стільки злості, що майор нічого не відповів і нерішуче зупинився.

Генерал запропонував йому піти до кімнати. Коли вони сіли, генерал кинув на стіл пошарпану від ляпасів по денщиковій фізіономії телеграму і сказав трагічним голосом:

— Читай, це твоя робота.

Поки майор читав телеграму, генерал бігав по кімнаті, перекидав крісла і табуретки й вигукував:

— А все ж таки я його повішу!

Телеграма була такого змісту:

«Піхотинець Йозеф Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти, зник шістнадцятого цього місяця по дорозі Хирів — Фельштин при виконанні обов’язків квартир’єра. Негайно відрядити піхотинця Швейка до Вояличів у штаб бригади».

Майор висунув шухляду, взяв звідти карту і замислився: Фельштин лежить за сорок кілометрів на південний схід від Перемишля. Отже, було великою загадкою, де піхотинець Швейк дістав російську форму в місцях, більш як на сто п’ятдесят кілометрів віддалених від фронту. Адже окопи тягнуться по лінії Сокаль — Турзе — Козлів.

Коли майор сказав про це генералові й показав йому на карті місце, де, згідно з телеграмою, кілька днів тому зник Швейк, генерал заревів, як бугай, бо відчув, що всі його надії на польовий суд розвіялися, як туман. Він підійшов до телефону, зв’язався з вартівнею і наказав негайно привести на квартиру до майора арештанта Швейка.

Поки виконували цей наказ, генерал зі страшними лайками висловлював своє невдоволення з того, що негайно на свій ризик не повісив Швейка без усякого слідства.

Майор заперечував і все говорив щось про право і справедливість, які йдуть пліч-о-пліч. Він пишними періодами висловлювався про справедливий суд, про судові помилки, і взагалі базікав про все, що йому спливало на язик, бо після вчорашнього дня з неабиякого похмілля він відчував потребу виговоритися.

Коли нарешті привели Швейка, майор зажадав від нього пояснення, що ж, власне, відбулося біля Фельштина і звідки він узяв цю російську форму.

Швейк, усе як слід пояснивши, підкріпив свою розповідь кількома прикладами з історії людських злигоднів. Коли майор запитав, чому ж він цього не сказав на допиті перед судом, Швейк відповів, що його, власне, ніхто й не питав, як він уліз у російську форму, а всі питання мали виключно такий зміст: «Ви визнаєте, що добровільно і без усякого натиску вдягнулись у ворожу форму?» А що це була правда, то він і не міг нічого іншого сказати, як: «Звичайно — так — певно — справді — безперечно». Він тільки з обуренням відкинув закид на суді, ніби він зрадив найяснішого монарха.

— Це абсолютний ідіот, — сказав генерал майорові. — Переодягнутися на греблі ставка в російську форму, яку казна-хто залишив, і дозволити зарахувати себе до партії російських полонених — це може зробити лише ідіот.

— Насмілюсь доповісти, — озвався Швейк, — я й сам інколи помічаю, що я недоумкуватий, особливо надвечір...

— Замовкни, йолопе! — гримнув на нього майор і звернувся до генерала з запитанням, що тепер робити з Швейком.

— Хай його повісять у його бригаді, — вирішив генерал.

За годину Швейка під конвоєм вели на вокзал, щоб відвезти у Воялич до штабу бригади.

У тюрмі Швейк залишив по собі невелику пам’ятку, вишкрябавши на стіні уламком тріски список усіх юшок, підлив і гарнірів, які він їв до війни. Це було ніби якимось протестом проти того, що протягом двадцяти чотирьох годин він і рісочки не мав у роті.

Разом із Швейком до бригади було надіслано такий папір:

«На підставі телеграми № 469 піхотинець Йозеф Швейк, який утік з одинадцятої маршової роти, пересилається до штабу бригади для дальшого слідства».

Конвой, що супроводив Швейка, складався з чотирьох солдатів різних національностей. Тут були: поляк, угорець, німець і чех. Чех був за старшого в конвої, бо мав чин єфрейтора. Він приндився перед земляком-арештантом, показуючи свою необмежену владу над ним. Коли Швейк на вокзалі попросився до клозету, єфрейтор грубо відповів, що він піде до вітру аж у бригаді.

— Добре, — відповів Швейк, — тільки напишіть мені це розпорядження на папері, щоб, коли в мене лусне сечовий мухір, було відомо, хто в цьому винен. На все є закони, пане єфрейторе.

Єфрейтор — колишній селюк — злякався цього сечового міхура, і тому на вокзалі весь конвой урочисто повів Швейка до відхідка. Єфрейтор узагалі протягом усієї дороги справляв враження жорстокої людини і так надимався, немов завтра вже мав дістати щонайменше чин командира корпусу.

Коли вони сиділи в поїзді на лінії Перемишль — Хирів, Швейк сказав йому:

— Ото дивлюсь, пане єфрейторе, на вас і згадую єфрейтора Бозбу, що служив у Тренто. Коли його зробили єфрейтором, він почав з першого ж дня раптом гладшати й гладшати, щоки в нього спухли, а живіт так роздувся, що другого дня вже й казенні штани на нього не налазили. Але найгірше було ось що: у нього почали рости вуха. Послали єфрейтора в лазарет, і полковий лікар сказав, буцімто таке буває з усіма єфрейторами. Спочатку їх аж пре, у декого, правда, це швидко минає, але єфрейтор Бозба — тяжко хворий і може луснути, бо єфрейторська зірочка дуже впливає йому на пуп. Отже, щоб його врятувати, довелося зрізати зірочку, й він одразу ж сплющився.

З цієї хвилини Швейк марно намагався зав’язати з єфрейтором розмову і по-дружньому пояснити, чому завжди говорять, що єфрейтор — це нещастя роти.

Єфрейтор на це не відповідав і тільки похмуро кидав погрози: мовляв, невідомо, хто з них двох сміятиметься, коли приїдуть у бригаду. Коротко кажучи, земляк себе не виправдав, а коли Швейк поцікавився, звідки він, єфрейтор відповів, що це Швейка не обходить.

Швейк заходив до нього з усіх боків. Розповідав, що це не вперше його ведуть під конвоєм і він завжди непогано розважався з тими, хто його супроводив.

Єфрейтор мовчав. Та Швейк не вгавав.

— Мені дається, пане єфрейторе, вас, напевно, в житті спіткало якесь лихо, що ви втратили мову. Я знав багатьох сумних єфрейторів, але такого сумного, як ви, пане єфрейторе, даруйте мені на слові, я ще не бачив. Довіртеся мені, розкажіть, що вас так муляє, може, я вам щось пораджу, бо солдат, якого водять під конвоєм, завжди має більший досвід, ніж ті, хто його вартує. Або знаєте що, пане єфрейторе, щоб дорога швидше минала, розкажіть мені що-небудь, ну, хоч би те, які у вас на батьківщині околиці, чи є там ставки, або, можливо, там є руїни якогось замку, тоді б ви могли нам розповісти якусь легенду, пов’язану з тими руїнами.

— Годі, з мене досить! — вигукнув несподівано єфрейтор.

— Ви щаслива людина, — сказав Швейк. — Деяким людям ніколи не буває досить.

— Нічого, тобі в бригаді покажуть, де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу. — Це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовк.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлася. Угорець балакав з німцем на особливий лад, бо знав з німецької мови лише „jawohl“ i „was“ 1. Коли німець йому щось розповідав, він кивав головою і говорив „jawohl“, а коли той замовкав, угорець вимовляв: „Was?“ — і німець знову починав говорити. Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги й розважався тим, що сякався на землю дуже майстерно, користуючись для цього великим пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом ґвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

— Матка боска.

— Щось у тебе це не дуже вміло виходить, — звернувся до нього Швейк. — У нас на Боїшті в підвалі мешкав двірник Махачек. Так той звичайно сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина, як Лібуша віщує славу Празі. За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив з розпухлою пикою. Проте він цієї справи не залишив і безупинно в ній удосконалювався. Це, правда, була його єдина розвага.

Поляк нічого не відповів, і під кінець увесь конвой поринув у глибоку мовчанку, ніби вони їхали на похорон і зі смутком думали про небіжчика.

Так вони й прибули до штабу бригади у Вояличі.


1 «Так» і «що» (нім.).





* * *


Тим часом у штабі бригади відбулися істотні зміни. Керівництво штабом бригади довірили полковникові Гербіху. Це був чоловік великих військових здібностей, які у формі подагри перемістилися йому в ноги. Але полковник мав у міністерстві дуже впливові знайомства, завдяки яким не вийшов на пенсію, а тинявся по різних штабах великих військових з’єднань, діставав підвищену платню з належними додатками воєнного часу і доти залишався на посту, аж поки під час нападу подагри не робив якоїсь дурниці. Тоді його знову переводили в інше місце, неодмінно з підвищенням. З офіцерами під час обіду полковник звичайно ні про що інше не говорив, тільки про свій набряклий палець на нозі, який страшенно розпухав, і полковникові через це доводилося носити спеціальний чобіт.

Під час їжі він з великою приємністю розважав усіх розповідями про те, що цей палець у нього завжди мокрий, бо пітніє, і йому доводиться обкладати його ватою, і що випоти з пальця пахнуть скислою м’ясною юшкою.

Зрозуміло, чому весь офіцерський склад завжди радо прощався з полковником, коли його переводили на інше місце. Проте, зрештою, це був дуже добродушний пан. Він зовсім по-дружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки з’їв і випив усіляких смачних речей, поки його здолала подагра.

Коли Швейка приставили до бригади й за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Гербіха, у того сидів поручник Дуб.

За кілька днів після походу Санок — Самбір з поручником Дубом знову сталася нова пригода. За Фельштином одинадцята маршова рота зустріла транспорт коней. Їх гнали до драгунського полку в Садову Вишню.

Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилось, але йому заманулося продемонструвати перед надпоручником Лукашем своє вміння їздити верхи. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь його так міцно посадив туди, що найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягли звідти, він ні на що не нарікав, лише тихо стогнав, немов перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.

За кілька днів він оклигав, і лікар сказав, що йому ще двічі або тричі змастять спину й живіт йодом, а тоді він може сміливо наздоганяти свою частину.

Тепер поручник сидів у полковника Гербіха й говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином і, коли раптом побачив його, голосно закричав:

— А, так ти знову тут? Багатьох тварюк чорти носять по світі, але ще гіршими бестіями вони повертаються. І ти один з таких.

Для повноти картини слід додати, що поручник Дуб під час своєї пригоди з конем дістав невеличкий струс мозку, і тому ми не повинні дивуватися з того, що, підбігши до Швейка впритул і закликаючи бога на боротьбу з ним, Дуб волав у віршах:

— Отче, глянь, волаю до тебе! Димом сокриті від мене гармати гримучі, несамовито літають стріли із свистом, а я до тебе, отче, волаю, ти, що вирішуєш битви, мене поведи на цього гультяя... Де ти досі блукав, ледарю? Чий це ти мундир натяг на себе?

Треба ще додати, що в канцелярії хворого на подагру полковника панував демократичний дух, — правда, тільки між нападами подагри. У полковника бували всі чини, щоб вислухати його міркування з приводу набряклого пальця, що відгонив скислою м’ясною юшкою.

В ті хвилини, коли полковник Гербіх не відчував болю, в його канцелярії товклася сила-силенна всіляких офіцерських чинів, бо в такі виключні хвилини він завжди був дуже веселий, та говіркий, збирав навколо себе слухачів і розповідав їм масні анекдоти, що на нього дуже добре впливало, а його співрозмовникам давало нагоду вимушено сміятися, слухаючи старі анекдоти, мабуть, ще з часів генерала Лаудона.

Служити у полковника Гербіха в такі періоди було дуже легко, всі робили що хотіли. В якому б штабі не з’явився полковник Гербіх, там обов’язково крали й викидали різні коники. Так було й сьогодні. Разом зі Швейком до канцелярії полковника напхалося багато офіцерів.

Усі мовчки чекали, що буде далі, а полковник тим часом вивчав лист до штабу бригади, написаний майором з Перемишля.

Тільки поручник Дуб вів далі розмову зі Швейком у звичайній для нього милій манері:

— Ти мене ще не знаєш, та коли взнаєш, то від страху подохнеш.

Полковник не зовсім розумів лист майора, бо той диктував цей документ іще під впливом легенького отруєння алкоголем.

Незважаючи на це, полковник Гербіх був у доброму настрої, бо й учора, і сьогодні йому не дошкуляв прикрий біль і його великий палець поводився зовсім як смирна овечка.

— Так що ти, голубе, утнув? — спитав він Швейка таким ласкавим голосом, що у поручника Дуба аж закололо під серцем і примусило відповісти замість Швейка:

— Цей солдат, пане полковнику, — відрекомендував він Швейка, — вдає йолопа, щоб ідіотизмом маскувати свої негідні вчинки. Я, щоправда, не ознайомлений із змістом присланого акта, та, напевно, і на цей раз лайдак, як я здогадуюся, знов щось устругнув і, очевидно, в великому масштабі. Якби ви мені, пане полковнику, дозволили ознайомитись із змістом акта, я, безсумнівно, міг би вам навіть дати певні вказівки, як з ним обійтися.

Звернувшись до Швейка, він сказав йому по-чеському:

— Ти п’єш із мене кров, правда?

— П’ю, — з гідністю відповів Швейк.

— Ось погляньте на нього, пане полковнику, — по-німецькому промовив поручник Дуб, — його ні про що не можна запитати. Взагалі з ним неможливо говорити. А колись-таки найде коса на камінь, і доведеться його суворо покарати. Дозвольте, пане полковнику...

Поручник Дуб заглибився в акт, складений майором із Перемишля, і, дочитавши його до кінця, вигукнув тріумфуюче:

— Тепер тобі амінь! Куди ти подів казенну форму?

— Я її залишив на греблі ставка, коли пробував, чи зручно російським солдатам ходити в цьому лахмітті, — відповів Швейк. — Це все, власне, не що інше, як одна велика помилка.

Швейк почав розповідати поручникові. Дубу, скільки неприємностей він витерпів через цю саму помилку. Коли він скінчив своє оповідання, поручник Дуб заверещав:

— Ось тепер ти мене взнаєш! Ти розумієш, що це значить загубити казенне майно? Знаєш, що це значить, негіднику, втратити під час війни мундир?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — якщо солдат утратить форму, йому мусять видати нову.

— Господи Ісусе Христе! — вигукнув поручник Дуб. — Ти, дурний бараняко, ти, собача печінко, якщо ти й далі так заграватимеш зі мною, то після війни ще сто років служитимеш понадстроково.

Полковник Гербіх, що досі сидів спокійно за столом, раптом скорчив страшну міну, бо його палець, який доти поводився тихо, із смирної овечки перетворився на розлюченого тигра, на електричний струм у 600 вольт, на живу кістку, поволі роздроблювану молотком на щебінь. Полковник Гербіх лише махнув рукою і закричав голосом людини, яку поволі підсмажують на рожні:

— Геть усі, подайте мені револьвер!

Це була знайома картина, і всі кинулись за двері разом зі Швейком, якого виштовхали в коридор конвоїри. Залишився тільки поручник Дуб. Ця хвилина здавалась йому дуже слушною, щоб використати її проти Швейка. І Дуб сказав скривленому від болю полковникові:

— Насмілюсь звернути вашу увагу, пане полковнику, цей солдат...

Полковник занявчав і жбурнув у поручника чорнильницею.

Переляканий поручник Дуб козирнув і, пробелькотівши: «Звичайно, пане полковнику...» — зник у дверях.

Потім ще довго з полковникової канцелярії лунали рев і виття. Нарешті страдницькі зойки вщухли. Полковників палець зненацька знов обернувся у смирну овечку. Напад подагри минув, полковник подзвонив і наказав знову привести Швейка.

— Так що ж із тобою скоїлося? — спитав він Швейка. Біль ущух, і полковник відчував таке блаженство, немов грівся на сонечку, на морському березі.

Приязно всміхаючись полковникові, Швейк розказав усю свою одіссею і доповів, що він ординарець одиннадцятої маршової роти дев’яносто першого полку і що він взагалі не знає, як вони там без нього дадуть собі раду.

Полковник теж усміхнувся, а потім віддав такий наказ: «Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Золтанець, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та шість крон вісімдесят два гелери на дорогу, замість харчів».

Коли Швейк у новому австрійському мундирі покидав штаб бригади, прямуючи на вокзал, біля штабу стовбичив поручник Дуб. Він дуже схвилювався, коли Швейк чітко, по-військовому зголосився до нього, показав папери і турботливо запитав, чи не має пан поручник переказати щось пану надпоручникові Лукашу.

Поручник Дуб не спромігся нічого іншого сказати, лише: „Abtreten!“ — і, дивлячись услід Швейкові, тільки пробурмотів сам до себе: «Ти мене ще взнаєш, їй-богу, ти мене ще взнаєш».






* * *


На станції Золтанець зібрався весь батальйон капітана Саґнера, за винятком ар’єргарду — чотирнадцятої роти, яка десь загубилася, коли обходили Львів.

Увійшовши в містечко, Швейк опинився в зовсім новому середовищі. Із загального руху можна було зробити висновок, що передова, де йдуть запеклі бої, не дуже й далеко. Усюди, куди не глянь, стояла артилерія і обози. З кожного будинку виходили солдати різних полків, а серед них вирізнялися німці з рейху. Вони з аристократичним виглядом роздавали австріякам сигарети зі своїх багатих запасів. Біля німецьких кухонь на площі стояли навіть бочки з пивом, де німецьким солдатам на обід і вечерю точили в казанки пиво, а навколо тих бочок, як ласі коти, огиналися занедбані австрійські солдати з роздутими від брудного підсолодженого відвару цикорію животами.

Пейсаті євреї в довгих лапсердаках вимахували руками, показуючи один одному на хмари диму на заході. Всюди кричали, що це на ріці Буг горять Утішков, Буськ і Дерев’яни.

Було виразно чути гарматний гуркіт. В іншому місці кричали, що росіяни бомбардують з боку Грабова Кам’янку-Струмилову і що бої ідуть уздовж усього Бугу, а вояки затримують утікачів, які вже хотіли повернути за Буг, до своїх хат.

Всюди панувало безладдя, і ніхто напевне не знав, чи росіяни перейшли знову в наступ, чи продовжують свій нескінченний відступ по всьому фронту.

До головної комендатури містечка патрулі польової жандармерії щохвилини водили яку-небудь перепуджену єврейську душу, обвинувачувану в поширенні фальшивих, вигаданих чуток. Потім цих нещасних євреїв до крові шмагали й відпускали додому з побитими задами. І ось, потрапивши в таке безладдя, Швейк намагався розшукати в містечку свою маршову роту. Вже на вокзалі в етапному управлінні в нього мало не виник конфлікт. Коли підійшов до стола, де давали інформацію солдатам, які шукали свої частини, якийсь капрал почав репетувати, чи, бува, Швейк не хоче, щоб він сам пішов розшукувати його маршову роту. Швейк відповів, що він тільки хоче знати, де тут у містечку розквартирована одинадцята маршова рота дев’яносто першого полку такого чи такого маршового батальйону.

— Для мене дуже важливо, — підкреслював Швейк, — знати, де одинадцята маршова рота, бо я її ординарець.

На його нещастя, біля сусіднього столу сидів якийсь штабний писар. Той зірвався, як тигр, і загарчав на Швейка:

— Ти, свинячий вилупню, так ти ординарець і не знаєш, де твоя маршова рота?

Поки Швейк зібрався відповісти, штабний писар зник у канцелярії і за хвилину привів звідтіля гладкого поручника, який виглядав так велично, наче був власником великої м’ясної фірми.

Етапне управління було водночас вовчою ямою для здичавілих солдатів, які всюди швендяли і, мабуть, усю війну шукали свої частини, товклися по етапах і надзвичайно охоче стояли у чергах біля столів в етапних управліннях, де висів напис „Minagegeld“ 1.


1 Гроші на харчі (нім.).


Коли ввійшов гладкий поручник, фельдфебель вигукнув:

— Струнко!

А поручник спитав Швейка:

— Де твої папери?

Швейк показав свої папери, поручник, переконавшись у правильності його маршруту від штабу бригади в Золтанець до роти, повернув їх Швейкові і, милостиво сказавши капралові біля стола: «Поінформуйте його», — замкнувся в сусідній канцелярії.

Тільки-но за ним зачинилися двері, штабний писар узяв Швейка за плече і, довівши його до дверей, дав йому таку інформацію:

Гляди, смердючко, щоб і духу твого тут не було.

Отже, Швейк знову опинився в цьому хаосі й став тепер шукати когось знайомого з батальйону. Довго блукав вулицями, аж нарешті поставив усе на карту. Спинивши одного полковника, він каліченою німецькою мовою спитав, чи той випадково не знає, де розквартирувався його, Швейків, батальйон і його маршова рота.

— Зі мною можеш говорити по-чеському, — сказав полковник, — я теж чех. Твій батальйон у сусідньому селі Клімонтові, за залізницею, а до містечка вони не сміють потикатися, бо люди з якоїсь вашої роти вже встигли побитись на площі з баварцями.

І Швейк рушив до Клімонтова. Полковник покликав його, сягнув до кишені й дав п’ять крон на сигарети. Потім, ласкаво з ним попрощавшись, полковник пішов собі геть, думаючи, які все ж таки симпатичні солдати трапляються.

Швейк рушив далі до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що дванадцять років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до солдатів, а потім виявилося, що він гомосексуаліст: на курорті в Адідже хотів збезчестити одного кадета, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.

З такими невеселими думками Швейк поволі добрався до потрібного йому села і без великого клопоту знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилося чималеньке, там була тільки одна пристойна будівля — сільська школа. Її в цьому чисто українському краю побудувало галицьке крайове управління для прискорення полонізації села.

Ця школа за війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У часи великих битв, коли вирішувалась доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційну. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.

В шкільному саду за школою залишилась здоровезна яма від вихубу снаряда великого калібру. В кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаного мотузка, на якому недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика звинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і під час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна, в Бохні Замуровані.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів: національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну вчителеву курку, бо кури повикльовували геть усе посаджене насіння динь.

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звично, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилась у кухні велика піч з знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римсько-католицьких колег, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті та в духовці.




Для всіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу офіцерам саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи й стільці позбирали у селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили порося, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні підлабузники з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився шматок рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.

Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людоїди, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не це гидке реміняччя на упряжці та оцей ненависний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так принадно пах перцем, салом і печінкою.

Юрайда з закасаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурщика для картини, як бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався й захлипав. Хлипання ці помалу переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був при тому, коли робили ковбасу, і ніколи, навіть найкращому сусідові, не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними та кров’яними ковбасами і вареним ошийком, що вдома навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську від конюшини. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’язують, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослона, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.

Почався запеклий бій. Усім присутнім насилу пощастило перешкодити Балоунові накинутись на фарш. Коли його випихали з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут уже ніхто не встиг цьому запобігти.

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув навздогін Балоунові цілу в’язку трісок і щодуху ревнув:

— Нажерися шпильок, тварюко!

Тим часом нагорі вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Єврей-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — урвав його капітан Саґнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, і я накажу тебе посадити. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого єврея, а Швейк уже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, окрім однорічника Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Золтанця, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував начерки й до Швейкового приходу вже написав: «Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники боїв біля села N, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон n-ського полку і другий батальйон n-ського полку, ми побачимо, що наш n-ський батальйон виявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі n-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на n-ському відтинку».

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до однорічника, — я вже знову тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав, приємно зворушений, однорічник Марек. — Гм, справді смердиш тюрмою.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відображаю на папері геройські вчинки рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі лише «N». Звертаю твою увагу на те, що ця літера здобула надзвичайне значення і в теперішний час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту, капітан Саґнер відкрив у мене ще надзвичайні математичні здібності. Мушу контролювати рахунки батальйону й на сьогодні дійшов такого вискову, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб досягти якоїсь фінансової угоди зі своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки й після перемоги. Зрештою, це не має значення. Коли б нас навіть ущент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історикові зробили честь, дозволивши написати: «Батальйон знову кинувся на ворога, який уже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших солдатів і баґнетна атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Біжить до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це — один з найвизначніших моментів». Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: «Дістали, дорога жінко, по заду. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу, не вчи його говорити до чужих людей «тато». Це було б мені боляче». Цензура, очевидно, викреслить у листі «дістали по заду», бо незрозуміло, хто саме дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.

— Головне — ясно висловлюватися, — докинув Швейк. — Коли в тисяча дев’ятсот дванадцятому році до храму святого Ігнація в Празі приїхали місіонери, був між ними й один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким на небі не зустрінеться. На цій вечірній проповіді був присутній і бляхар Кулішек. Після відправи він говорив у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костьолі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться на небі: так навіщо ж, каже Кулішек, таких людей пускати на амвон? Треба завжди висловлюватись ясно і виразно, а не якимись натяками. «У Брейшків» колись працював один будівник льохів. Той, коли був трохи напідпитку і йшов після роботи додому, мав звичку зупинятися в одній нічній кав’ярні, де цокався з незнайомими людьми, причому завжди примовляв: «Ми на вас, а ви на нас...» За це одного разу якийсь чемний пан із Їглави заїхав йому чемно по пиці, та так, що аж зуби посипалися. Власник кав’ярні, вимітаючи вранці ті зуби, покликав свою дочку, ученицю п’ятого класу народної школи, і спитав її, скільки зубів має в роті доросла людина. А оскільки дочка цього не знала, то він їй вибив два зуби, а на третій день дістав листа від будівника льохів. Той перепрошував за всі неприємності, яких йому завдав. Він, мовляв, не хотів сказати нічого грубого, але публіка його не зрозуміла, бо, власне, ця фраза має звучати так: «Ми на вас, а ви на нас сердитесь?» Хто говорить якісь двозначності, повинен їх наперед обмірковувати. Відверта людина, яка що думає, те й говорить, рідко дістає по пиці. А коли на її долю і випаде кілька ляпасів, то така людина взагалі буде поводитись дуже обережно і в товаристві радше тримати рот на замку. Правда, про такого думають, що він теж хороший, як той собака на морозі, і теж не раз дають йому доброго бобу. Проте це все залежить від його розважливості і витримки. Тут він сам повинен урахувати, що він один, а проти нього багато людей, які почувають себе ображеними, і якщо встряти з ними в бійку, то йому накладуть удвічі більше. Отож така людина мусить бути скромна і терпелива. В Нуслях живе один пан, на прізвище Гаубер. Одного разу в неділю він повертався з прогулянки від Бартунькового млина, і на шляху в Кундратицях його помилково штрикнули ножем. З тим ножем він і прийшов додому, жінка, скидаючи з нього піджак, спритно витягла ніж із спини і пополудні вже краяла ним м’ясо на гуляш. Ніж був із золінґенської сталі й добре нагострений, вдома в них ножі завжди були пощерблені й тупі. Потім їй заманулося мати цілий комплект таких ножів, і вона щонеділі посилала чоловіка до Кундратиць на прогулянку, але він був такий скромний, що ходив тільки в Нуслі до Банзетів. Він знав, що коли сидить там у кухні, то його скоріше викине сам Банзет, ніж зачепить хтось інший.

— Ти зовсім не змінився, — відзначив однорічник.

— Не змінився, — відповів Швейк. — На це в мене не було часу. Вони навіть хотіли мене розстріляти, але це ще не найгірше, головне, що я з дванадцятого ніде не дістав платні.

— У нас ти її тепер теж не дістанеш, бо ми йдемо на Сокаль — і гроші платитимуть аж після бою. Треба заощаджувати. Коли розраховувати, що там за два тижні щось відбудеться, то ми на кожному полеглому солдатові заощадимо разом з додатками двадцять чотири крони сімдесят два гелери.

— А що ще нового у вас?

— Перш за все, загубився наш ар’єргард, потім, офіцерський корпус влаштував у священиковому будинку «свинячий бенкет», а солдати порозлазилися по селу і розпусничають з місцевим жіночим населенням. Перед полуднем зв’язали одного солдата з нашої роти за те, що він поліз на горище за сімдесятилітньою бабусею. Він анітрохи не винен, бо в щоденних наказах не говорилося, до скількох років це дозволено.

— Мені теж здається, — сказав Швейк, — що цей чоловік не винен, бо, коли така баба лізе вгору по драбині, її обличчя аж ніяк не видно. Такий самісінький випадок стався колись на маневрах біля Табора. Один наш взвод розмістився у шинку, а якась бабуся в сінях шарувала підлогу. Вояк Храмоста підкрався до неї і поплескав її, як би це тобі сказати, по спідниці. Ця спідниця була у неї дуже високо підіткнута. Він по ній ляснув раз, — вона нічого, він ляснув удруге, втретє, — а вона знову нічого, так, ніби це її й не стосується. Тоді він наважився на вирішальну атаку, а вона й далі спокійно собі шарує підлогу, а потім обернулася до нього й каже: «От я й зловила тебе, солдатику». Тій бабі було понад сімдесят років. Вона сама роздзвонила про це по всьому селі. А тепер я б хотів тебе запитати, чи ти за моєї відсутності не був також під арештом?

— Якось не було для цього нагоди, — виправдувався Марек, — але щодо тебе мушу повідомити, що по батальйону видано наказ про твій арешт.

— Це не шкодить, — відповів Швейк. — Вони зробили цілком правильно. Батальйон мусив так зробити й видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довгий час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перегнув. Отже, кажеш, усі офіцери в священика на «свинячому бенкеті»? В такому разі я мушу піти туди й доповісти, що я вже знову тут. Певне, й так пан обер-лейтенант Лукаш дуже сумує за мною. —

Швейк твердим військовим кроком пішов до священикового будинку, виспівуючи:


Подивись на мене

Ти, моя кохана,

Гей, якого з мене

Викрутили пана!


Швейк ввійшов до будинку, зійшов сходами нагору, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про все, і саме в цю мить чистили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

— Ми все ж таки телеграфували в справі цього Швейка... Швейк...

— Hier! — вигукнув з-за прочинених дверей Швейк і, ввійшовши до кімнати, повторював: — Hier! Melde gehorsam, Infanterist Svejk, Kumpanienordonanz 11 Marschkumpanie! 1


1 Насмілюсь доповісти, піхотинець Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти! (Нім.)


Побачивши збентежені обличчя капітана Саґнера і надпоручника Лукаша, на яких був безмежний розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

— Насмілюсь доповісти, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого монарха.

— Ради бога, що це ви кажете, Швейку! — розпачливо вигукнув зблідлий надпоручник Лукаш.

— Насмілюсь доповісти, це було так, пане обер-лейтенанте.

І Швейк почав докладно розповідати, як і що з ним трапилося. Всі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найменшими подробицями й навіть не забув згадати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж почав перераховувати імена татар, з якими він познайомився під час подорожі, назвав щось подібне до Галлімулабалібей, а потім додав ще цілу низку вигаданих ним прізвищ, як, наприклад, Валіволавалівей, Малімуламалімей, надпоручник Лукаш не втримався і погрозив:

— Ось я вас вишпурну, розповідайте коротко, але зв’язно.

І Швейк вів далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала й до майора, то зауважив, що генерал косий на ліве око, а в майора блакитні очі.

— ...якими він, здавалось, з’їсти мене хоче, — додав він у риму.

Тут командир дванадцятої роти Ціммерман пошпурив на Швейка глиняний кухоль, з якого пив міцну єврейську горілку.

Швейк спокійно розповідав далі про духовну розраду й про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Саґнером документи на доказ того, що така висока установа, як бригада, зняла з нього будь-яку підозру, він пригадав:

— Насмілюсь доповісти, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені платню і гроші на тютюн.

Капітан Саґнер з надпоручником Лукашем запитливо переглянулись, але в цю мить відчинилися двері, й до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.

Це був початок очікуваної насолоди.

— Ви, проклята бестіє, — сказав капітан Саґнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас урятував тільки «свинячий бенкет».

Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай бог, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде зле.

— Насмілюсь доповісти, зі мною мусить бути зле, — козирнув Швейк, — коли вояк на війні, він повинен знати...

— Згинь з очей, сатано! — заверещав капітан Саґнер.

І Швейк згинув. Він подався вниз до кухні. Туди знову повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручникові Лукашу на бенкеті.

Швейк з’явився саме в розпалі суперечки між кухарем Юрайдою і Балоуном.

Юрайда вживав при цьому досить-таки незрозумілі слова:

— Ти, ненажеро, — говорив він Балоунові. — Ти жер би аж до сьомого поту. От натерпівся б ти пекельних мук, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.

Кухня мала тепер інакший вигляд. Батальйонні й ротні фельдфебелі-рахівники ласували відповідно до чину і згідно з планом, що його склав кухар Юрайда.

Батальйонні писарі, ротні телефоністи й кілька старшин жадібно їли з іржавого таза ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.

— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванек Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Тільки-но сюди заходив однорічник Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємося з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаббригаду. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не повинні були сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке наробили, що батальйону хоч живим лягай у домовину. Кожна форма у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундированні роти, тобто рота має на один комплект більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що дістали нову форму, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвий... З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства неодмінно надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює... Ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванек, висмоктуючи мозок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому правив і за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія тільки тому, що в армії нібито не дотримуються розпорядження стягати з замерзлих солдатів чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали, на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б не влучила його, одразу ж як прибув, російська куля в голову і він не звалився у прірву, — не знаю, чим би все це скінчилося.

— А чоботи з нього теж стягли? — зацікавлено спитав Швейк.

— Стягли, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванек. — Тільки невідомо хто, отже, полковникових чобіт ми не могли занести до списків.

Кухар Юрайда повернувся згори, і перш за все його погляд упав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій плаский живіт.

— Твоє місце в секті гезихастів, — співчутливо мовив учений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивились на свій пупок, аж поки їм починало здаватися, що навколо нього засяяв божественний ореол, і вони тоді вважали, ніби завдяки цьому досягли третього ступеня досконалості.

Юрайда відчинив духовку і витяг звідтіля одну кров’яну ковбаску.

— Жери, Балоуне, — сказав він приязно, — жери, поки не луснеш, щоб ти подавився, ненажеро.

В Балоунових очах заблищали сльози.

— Дома, коли ми кололи свиней, — плаксиво тяг Балоун, уминаючи ковбаску, — я перш за все з’їдав чималий шмат вареного ошийка, кусень буженини, рило, серце, вуха, кусень печінки, нирки, селезінку, шматок боку, язик, а потім... — І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров’яні ковбаски з крупами і з булкою, навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане в роті та так пахне! А я напихаюся, напихаюся...

Я думаю, — нарікав далі Балоун, — мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковороди з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його не так полюбляв, бо це таке: тільки труситься, а наїдку ніякого. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй узяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її й сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай невеликий шматок на гостинець. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись із голоду здихати.

— І справдилось, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом утратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витяг з кишені шматок хліба і хотів умочити його в підливу, в якій на великій сковороді лежали чималі шматки свинячої печені.

Кухар ударив Балоуна по руці, і скибка хліба впала в підливу, достоту так, як на пляжі плавець плигає з містка в воду. Не давши йому витягти цей делікатес із сковороди, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і виштовхав за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як подає її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса і ласкаво каже:

— Їжте, мій скромний друже.

— Мати божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Пропала моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.




Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з повним ротом:

— Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Утираючи з підборіддя краплі підливи й жиру, він закінчив:

— Не знаю, не знаю, що б ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спитав:

— Як ви гадаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

— П’ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидна річ, бо вже одного разу була Тридцятилітня війна, але тепер ми вдвічі мудріші, ніж раніше, отже, тридцять поділити на два — буде п’ятнадцять,

— Денщик нашого капітана, — озвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини й далі вже не рушимо ані кроку. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо Швейк. — Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо в Москві й у Петрограді. Інакше яка з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів під час Тридцятилітньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Липниць, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні по шинках після півночі говорять по-шведському й одне одного не розуміють. Або наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з-за перелазу, а в Липницях після них залишилося стільки пруссаків, що хоч гатку гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім вернулися назад.

— До речі, — сказав Юрайда, якого сьогоднішній «свинячий бенкет» зовсім вивів з рівноваги і вкрай спантеличив, — усі люди походять від коропів. Возьміть, приміром, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала несподівана поява однорічника Марека.

— Рятуйтеся хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою засраного кадета Біґлера. З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Тільки-но вийшли з автомобіля, він як скажений ускочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, йдучи звідси, сказав вам, що трохи посплю. Отож я розлігся в канцелярії на ослоні й почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стяг мене за ноги й почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірнього відбою!» А тут і кадет Біґлер додав: «Розділ шістнадцятий, параграф дев’ятий казарменого статуту». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери й уголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії номер двісті вісімдесятий». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останніх слів, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну й нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися всі офіцери й де, наївшися смаженої свинини, череватий прапорщик Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти й жирного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

— Habacht! Встати!

Поручник Дуб упритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому просто в обличчя, і теж вигукнув:

— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев’яносто першому полку.

— Zum Befehl, пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, насмілюсь доповісти, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохляки відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять у Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, лайдаче? — вереснув поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора, він зробив жест великим пальцем правої руки й гукнув Швейкові:

— Великий палець униз!

— Насмілюсь доповісти, — крикнув йому вслід Швейк, — буде виконано!

Кадет Біґлер був кволий, як муха. За цей час він побував у кількох холерних лазаретах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся мимоволі раз у раз пускати в штани. Аж нарешті в одному з лазаретів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера ніяких холерних вібріонів, скріпив йому кишки таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відіслав кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера «frontdiensttauglich» 1.


1 Придатним для фронтової служби (нім.).


Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся й сказав:

— Золоту медаль за відвагу у вас іще стане сили носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.

Його зміцнені кишки вже не виділяли рідини в підштанки, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що весь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по всіляких сортирах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо занадто затримувався у вокзальних убиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але, незважаючи на це, незважаючи на всі сортири, що стояли на його шляху, кадет Біґлер усе ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще кілька днів повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк вирушив у батальйон, штабний лікар передумав, довідавшися, що по обіді в напрямі розташування батальйону дев’яносто першого полку від’їздить санітарний автомобіль.

Він був радий спекатись поручика Дуба, який, за своєю давньою звичкою, кожне твердження арґументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним начальником». „Mit deinen Bezirkshauptmann kannst du mir Arsch lecken“ 1 — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі йдуть на північ на Кам’янку-Струмилову саме через Золтанець.


1 Можеш мене разом з твоїм окружним начальником поцілувати в зад (нім.).


Швейк не бачив у бригаді кадета Біґлера, бо той уже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біґлер у таких місцях, можна сказати сміливо, ніколи не гаяв даремно часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Нердлінґеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз, смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті й слухаючи, як вода з гуркотом вивергається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біґлером була не дуже приємна, і, напевно, спричинилась до їхнього ворожого ставлення один до одного в майбутньому на службі й поза службою. Поручник Дуб, уже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет одинадцятої маршової роти n-ського батальйону дев’яносто першого полку Біґлер, — прозвучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії й завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками й, нарешті, ногами діставати одну й ту саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кинуло в жар, коли після багатонадійного шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біґлер був до того ж такий тактовний, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у легкій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері й винести звідтіля кадета Біґлера. йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.

Після дальших п’яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілось, але він принципово не відходив від сортиру, тарабанячи ногами в двері, з-за яких лунало одне й те саме: „In eine Minute fertig, Herr Leutnant“ 1.


1 За хвилину скінчу, пане лейтенанте (нім.).


Нарешті почулося, як Біґлер спускає воду, а за мить вони зустрілися віч-на-віч.

— Кадете Біґлер, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зволили з’явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, заради чого ви мене обійшли?

Кадет Біґлер спробував пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні й розпорядкам щодо стосунків між нижчими й вищими офицерськими чинами.

В його обізнаності в цій галузі була велика прогалина.

В школі їм не читали лекцій, як повинен тримати себе в такому випадку нижчий офіцерський чин щодо вищого. Чи не мусив він, наприклад, не скінчивши потреби, вискакувати з дверей убиральні, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.

— Відповідайте, кадете Біґлер! — з викликом вигукнув поручник Дуб. І тоді кадетові Біґлеру спала на думку проста відповідь:

— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, і гадки не мав, що ви тут, і, уладнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де й затримався аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біґлер доповідає про себе панові поручнику Дубу, — Ось бачите, це не дрібниця, — уїдливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біґлер, ви повинні були одразу ж, тільки-но дісталися до штабу бригади, спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось із офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку винесено рішення. Я їду туди автомобілем, і ви поїдете разом зі мною. Жодного «але».

Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біґлера з приводу того, що він дістав у канцелярії штабу бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здавався йому набагато зручнішим, враховуючи кволість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають відповідного обладнання. Не проїдеш і ста вісімдесяти кілометрів, як напустиш у штани.

Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна трусанина з початку виїзду не мала найменшого впливу на Біґлера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Річ у тім, що, коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Зачекайно, кадете Біґлер, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися».

Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не повинні ніде зупинятись, щоб не марнувати бензину.

Кадет Біґлер на це дуже слушно зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він взагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер глушить мотор.

— Але якщо ви повинні кудись приїхати в означений час, — вів уперто далі Дуб, — то він не може ніде зупинятися.

З боку кадета Біґлера вже більше не було ніяких реплік. Так вони розтинали повітря більше як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба зупинити автомобіль, залізти в рівчак, спустити штани й випорожнитись. Він тримався як герой аж до сто двадцять шостого кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто у вухо: «Halt!»

— Кадете Біґлер, — сказав лагідно поручник Дуб, поквапливо вистрибуючи з автомобіля й спускаючись у рівчак, — тепер ви теж маєте добру нагоду...

— Спасибі, — відповів кадет Біґлер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.

І кадет Біґлер, якому теж підперло вже по саме нікуди, вирішив, що радше накладе в штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба. Поки доїхали до Золтанця, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біґлерові зі своєю звичайною впевненістю:

— Я їв на обід біґос по-польському. З батальйону надішлю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста й не придатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене не знає, той мене ще взнає.

— Фельдмаршал Ностіц-Рінек, окраса резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біґлер, — видав книжку «Was schadet dem Magen im Kriege» 1, в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків узагалі їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів вилазить боком.


1 «Що шкодить шлунку на війні» (нім.).


Поручник Дуб не відповів на ці слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім, розміркувавши, все ж таки відповів Біґлерові на це не зовсім розумним запитанням:

— То ви думаєте, кадете Біґлер, що офіцер, у порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого часу вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біґлер, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, та, коли взнаєте, тоді згадаєте поручника Дуба.

На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз у цю мить вони перелетіли через якусь вибоїну. Кадет Біґлер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:

— Слухайте, кадете Біґлер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?

— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного. Оскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому не може бути й мови про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів обов’язково, але тільки в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі й не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, — аж ні в якому разі не була б службовою.

— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви...

— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.

Поручник Дуб майже знепритомнів від злості й шаленства. Він, коли, було, розхвилюється, починав говорити ще більші дурниці й нісенітниці, ніж тоді, коли був спокійний. Тому він пробурмотів:

— Вашу справу вирішуватиме військовий трибунал.

Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:

— Ти, колего, жартуєш.

Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.

— Один з нас мусить іти пішки, — забелькотів він.

— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колего, роби як знаєш.

— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферові й загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.

Так вони приїхали до Золтанця, де натрапили на сліди свого батальйону.






* * *


Саме тоді, як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право ще нікуди не приділений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу в кухні всі вже понаїдались, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пахкаючи при цьому з люльок, як пароплави.

Кухар Юрайда оголосив:

— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Гадаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванеку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану для ліверних ковбасок.

— Herba majoranae 1, — сказав фельдфебель-рахівник Ванек, пригадавши свою аптекарську професію.


1 Зілля майорану (лат.).


— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум примудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося... Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого...

— Тобі треба було описати його запах, — озвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати в тихій алеї квітучих акацій на пагорбі в Богдальці біля Праги...

— Швейку, — перебив його благально однорічник Марек, — дозволь Юрайді скінчити. Юрайда розповідав далі:

— В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеґовини. Він відбував уланом військову службу в Пардубіцях і ще до сьогодні не забув по-чеському. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії у ліверні ковбаски кладуть не майоран, а ромен. Я справді вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки додаються до ліверних ковбас. Треба було на швидкуруч знайти таку заміну, яка б додала ковбасам особливого гострого смаку. І ось я знайшов у одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирта. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирта у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирта до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом’якшали і втратили надто гострий запах і присмак. Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.

— В Їндржиховім Градці, — обізвався Швейк, — був колись ковбасник Иозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина, всякого коріння, яке він додавав до ліверних ковбасок та кров’янок, а в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник уже кілька разів переконувався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, як завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара запліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті й порядку в своїй ковбасні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров’яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Ухопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, відтоді в Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто валом валили до його крамниці, а він був людина розумна, здогадався, що вся справа в тому порошку від паразитів, і почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, в якої той товар купував, писати на ящиках: «Індійське коріння». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували в нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки й блощиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст у всій Чехії.

— Ти вже скінчив? — спитав однорічник Марек. Він, мабуть, хотів також втрутитися в розмову,

— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але такий самий випадок стався в Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.

Однорічник Марек почав:

— Кухарське мистецтво найкраще можна пізнати під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали й чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії й Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А тим часом це ж делікатес.

— Мерзлий гуляш іще так-сяк можна їсти, — зауважив фельдфебель Ванек, — але не більше тижня. Через цей гуляш наша дев’ята рота залишила позиції.

— Ще в мирний час, — з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, — уся військова служба оберталася навколо кухні й навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовицях обер-лейтенант Закрейс. Він весь час вештався коло офіцерської кухні, а коли якийсь вояк, бувало, щось устругне, він ставив його струнко й починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть із тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпигованого зайця на сковороді. Мусиш виправитись, коли не хочеш, щоб люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».

Дальша лекція і цікава розмова про використання меню у вихованні солдатів перед війною були перервані страшенним галасом нагорі, де кінчився урочистий обід.

Із хаотичної мішанини голосів вирізнявся різкий голос Біґлера:

— Солдат повинен іще в мирний час знати, чого вимагає війна, а під час війни не забувати того, чого навчився на учбовому плацу.

Потім почулось сопіння поручника Дуба:

— Прошу констатувати, мене вже втретє ображають.

Нагорі відбувалися великі справи.

Поручника Дуба, який плекав уже відомі інтриґанські наміри щодо кадета Біґлера й саме тому потяг його до батальйонного командира, офіцери зустріли неймовірним ревом. Єврейська горілка діяла на всіх неперевершено.

Перебиваючи один одного, вони кричали, як скажені, натякаючи на кавалерійське мистецтво поручника Дуба: «Без конюха ні кроку!», «Наполоханий мустанґ!», «Чи довго ви, колего, пробули серед ковбоїв на Заході?», «Цирковий наїзник».

Капітан Саґнер швидко налив Дубові чарку клятої горілки, і ображений поручник сів за стіл. Він підсунув старий поламаний стілець до надпоручника Лукаша, який привітав Дуба співчутливими словами:

— Ми вже, друже, все з’їли.

На смутну постать кадета Біґлера ніхто не звертав уваги, хоч він, згідно з приписами, офіціально доповів про себе капітанові Саґнеру й іншим офіцерам навколо столу, повторюючи кілька разів підряд:

— Кадет Біґлер прибув до штабу батальйону.

Біґлер налив собі повну склянку, сів скромно біля вікна і чекав на відповідну хвилину, щоб пустити в повітря фейєрверк деяких відомостей, вичитаних із підручників.

Поручник Дуб, якому жахливий трунок ударив у голову, стукаючи пальцем по столу, ні сіло ні впало звернувся до капітана Саґнера:

— Ми з окружним начальником завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самовдосконалення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони.






* * *


До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек «Пригоди бравого вояка Швейка під час світової війни». 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула його уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після першої світової війни.



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.