[Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (лексичнi, фразеологiчнi та стилiстичнi особливостi) . — К., 1961. — С. 225-234.]

Попередня     Головна     Наступна

Частина третя

Стилістичні особливості

ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Завдання мови — служити засобом людського спілкування, в якому люди обмінюються думками, передають свої почуття, настрої, враження або висловлюють волю, бажання.

Людське спілкування проходить у різних формах: у формі усній і письмовій, тобто у формі співбесіди — діалога, у формі розповіді, публіцистичної доповіді або написаної статті, чи наукового трактату, або ділового документа, нарешті, у формі пісні, поезії, казки тощо. В кожній з цих форм є свої мовні особливості, система яких складається в стиль даної конкретної форми мовного спілкування.

Таким чином, людська мова являє собою складну систему стилів, які історично розвиваються і перебувають в постійній взаємодії. За визначенням академіка В. В. Виноградова, «стиль мови — це семантично замкнута, експресивно обмежена і доцільно організована система засобів вислову, відповідна тому або іншому жанрові літератури або письменства, тій або іншій сфері суспільної діяльності (наприклад, стиль офіціально-діловий, стиль канцелярський, телеграфний і т. п.), тій або іншій соціальній ситуації (наприклад, стиль урочистий, стиль підкреслено ввічливий і. т. п.), тому або іншому характеру мовних взаємин між різними членами або верствами суспільства» ¹.

¹ В. В. Виноградов, О задачах истории русского литературного языка, преимущественно XVII — XIX вв., «Известия Отд. литературы и языка АН СССР», 1946, № 3, стор. 225. /222/

Якоїсь «нейтральної» мови без стилістичного забарвлення не існує. Саме в стилях мова формується, вдосконалюється, шліфується. Говорящий або письменник вибирає з багатющої скарбниці мовних засобів, що історично склалися в різних стилях, ті засоби, які найбільше відповідають змістові та спрямованості його вислову, як-от: окремі слова і їх форми, словосполучення, синтаксичні конструкції тощо. Підбір мовних засобів залежить в чималій мірі від суспільного світогляду говорящого або письменника ². Першорядне значення має також те, на кого саме розраховується звернення ³. Те, що виявилось у різних стилях найбільш придатним для точного, зрозумілого, образного і одночасно найбільш економного висловлення думки і її розуміння, стає нормативним для мови певної епохи і лягає в основу всієї стильової системи, яка далі розвивається в різнорідних напрямках, створюючи нові мовні засоби для передачі зв’язків явищ реальної дійсності.

Таким чином, різноманітні стилі мови даного народу змінюються, кожний зокрема, від епохи до епохи. Одночасно, відшліфовуючи або переосмислюючи старі мовні оболонки та створюючи нові для передачі певних конкретних асоціацій, уявлень тощо, _ вони типізують їх.

Як типові ці мовні оболонки засвоюються всією системою мовних стилів. Влучний, крилатий вираз, метафора, виразні словосполучення, які передають нові нюанси понять, влучні еліптичні конструкції і т. д., і т. п. входять у постійний фонд загальнонародної мови і в переважній більшості передаються з покоління в покоління як нормалізуючий матеріал структури мови. Саме в цій постійно діючій силі нормалізації граматичних та лексичних виражальних засобів у системі стилів полягає довготривала стійкість структури мови. «Гнучкість мови, — вказує Л. А. Булаховський, — раз у раз обмежується і справді мусить обмежуватись тиском вимог до соціальної сталості способів мовлення» ⁴.

² Див. В. П. Сухотин, Проблема словосочетания в современном русском языке, «Вопросы синтаксиса современного русского языка», М., 1950, стор. 170.

³ Див. Л. А. Булаховський, Виникнення і розвиток літературних мов, 5. Питання підвищення стилістичних вартостей мови, «Мовознавство», т. IV — V, К., 1947, стор. 120.

⁴ Л. А. Булаховський, Виникнення й розвиток літературних мов..., стор. 163. /223/

Простеження спадковості в стилістично-мовних засобах, а також простеження змін, які поступово відбувалися в них, дає ключ для зрозуміння сучасного їх стану в системі мовних стилів. Наприклад, згадуваний вже нами вислів вернутися восвояси, який тепер шляхом стилістичного пофарбування вживається іноді в жартівливому тоні, був колись стійкою мовною одиницею в. літописно-розповідному стилі. В тому ж стилі колись закріпився шляхом запозичення з церковнослов’янської мови і вживається досі вислів «не залишити каменя на камені». Нестягнені форми прикметників називного і знахідного однини жіночого і середнього роду і називного множини панували завжди у фольклорі і ще й тепер вони є особливістю поетичного фольклорного стилю. Вони і зараз вживаються іноді українськими поетами.

В надрах стилів також постають і оформлюються нові граматичні категорії, які згодом переходять у засоби загальнонародного мовного вжитку. Так, наприклад, синтетично оформлена категорія «вищого ступеня» українських дієслів стану, як-от: добрішати (пор. добріти), темнішати (пор. темніти), повнішати, веселішати тощо, — оформилась, мабуть, спочатку в просторічних стилях, звідки перейшла до стилів літературної мови, стаючи продуктивною категорією у фонді загальномовних засобів ⁵.

Правильно відзначила В. П. Адріанова-Перетц на нараді в Інституті російської літератури в 1954 р., що «найбільш відстала сьогодні ділянка — це дослідження своєрідності художньої майстерності письменників XI — XVII ст.» ⁶ Цій проблемі присвячено взагалі небагато праць, до того ж і цим працям «бракує історичності» ⁷.

⁵ В українській літературній мові до XIX ст. вони невідомі.

⁶ Див. «Вестник Академии наук СССР», 1954, № 8, стор. 99.

⁷ Там же.

В пам’ятках письменства, писаних у різних жанрах, для різної мети та з огляду на різного читача, зокрема в працях розповідного характеру (почасти також проповідницького, полемічного тощо), знаходимо чимало мовних засобів і прийомів різних стилів. Літопис, проповідь, повчання та ін. хоч і спираються на власну «доцільно організовану систему засобів вислову» (див. ви-/224/ще), що визначає їх своєрідний стилістичний профіль, проте вони використовують і мовні засоби інших стилів. Це дає змогу прослідкувати складний процес взаємодії всього багатства мовного матеріалу і прийомів висловлювання на певному етапі розвитку народної мови, визначити, що в цьому багатстві усталюється як норма і передається наступній епосі та що відходить або становить відокремлений елемент індивідуальної творчості.

Доводиться тут повторити загальне твердження про те, що з цього боку багатющий матеріал, збережений в наших пам’ятках, зовсім не досліджений. Перед дослідниками стоїть завдання в першу чергу зібрати відповідний матеріал в окремих пам’ятках, знайти більш-менш прийнятні методи його класифікації та визначити місце цього матеріалу в загальному історичному потоці розвитку мови.

В цьому відношенні значення дослідження Галицько-Волинського літопису посилюється, зокрема, двома особливими обставинами. По-перше, тим, що це пам’ятка перелому XIII — XIV ст., коли на основі староруської мови починають вже наростати елементи мови української народності. По-друге, тим, що в цій пам’ятці, яка постала вже в час занепаду Києва як центра староруської народності з її літературно-мовними нормами, пробиваються подекуди яскраві, цілком зрозумілі в той час, обласні галицько-волинські мовностилістичні риси, які в чималій мірі вплинули потім на староукраїнську літературну мову.

До того ж велике значення для дослідження розвитку літературної мови на території Південної Русі має та обставина, що галицька й волинська частини цієї пам’ятки відрізняються одна від другої як лексикою і фразеологією, так і стилістичними особливостями. Відзначено це і в «Історії української літератури» ⁸. Яскравий, живий, образний стиль галицької частини змінюється у волинській частині деякою одноманітністю та повільністю. Помітні тут зміни в стилістичних прийомах і засобах, вживаються невідомі галицькій частині образні вислови. Значно збіднений запас метафор, емфатичних фігур, порівнянь тощо.

⁸ «Історія української літератури», т. I, Вид-во АН УРСР, К., 1954, стор. 52 — 53. /225/

Різниця в системі засобів вислову в обох частинах спричинена різними факторами, з яких, крім освіти редакторів та їх ознайомлення з жанрами тогочасної оригінальної та перекладної літератури, важливу роль відігравали приналежність до певного стану, окремі станові переконання і відповідно до цього розрахунок на інше коло читачів.

Про ці переконання редакторів галицької і волинської частин літопису йшлося вище на стор. 140 — 143, Саме суспільним становищем редакторів обох частин, характерними рисами в їх відношенні до широких мас суспільства і пов’язаною з цим спрямованістю розповіді на те чи інше коло читачів пояснюються особливості стилю галицької частини літопису, з одного боку, волинської — з другого. Хоч обидві ці частини літопису зберігають в цілому ті характерні мовні засоби, якими взагалі характеризується літописно-хронікальний стиль (певні стереотипні стандартизовані фрази: в се же лЂто, зимЂ бывши, не бысть ничего, возвратитися во свояси, оригінальне сполучення монолога і діалога тощо), проте в деталях вони відмінними прийомами походять з інших джерел мовного вираження.

Розділ I

СТИЛІСТИЧНІ ПРИЙОМИ ГАЛИЦЬКОГО РЕДАКТОРА

Редактор галицької частини літопису розраховує на обмежене коло читачів. Впевненість у тому, що цей читач завдяки своєму становищу мав змогу досягти однакового з ним ступеня культурного розвитку, дає авторові змогу припускати в читача достатню здатність сприймати думки тексту, розуміти всі логічні зв’язки фразеологічних переходів. Тому він вільно варіює манеру висловлювання.

АМФІБОЛІЙНО-КАЛЕЙДОСКОПІЧНИЙ ПРИЙОМ

Характерною особливістю редактора галицької частини є прийом з не названими точно у контексті суб’єктами і об’єктами дії з-посеред діючих осіб. Цей стилістичний прийом, який нагадує зміну образів на екрані, відо-/226/мий і тепер в просторічних стилях розповідної мови. У редактора він викликаний нахилом до стислого, економного викладу якнайбільшої кількості подій в короткому тексті, навіть за рахунок ясності. У даному випадку літописець, імовірно, керується висловленим ним під 1254 р. положенням: чьтый мудрый разумЂеть» (стор. 544).

Для ілюстрації наведемо хоч би такі приклади: під — 1225 р. описана боротьба Олександра і Мстислава з Данилом і його союзником Лешком. Ось уривок з цього опису: «Олександръ... понужаше Мьстислава на рать. Мьстиславу же пришедшю на рать, приде на Лысую гору, Данилови же поЂхавшю в Ляхы и возведшю князя Лестка и поиде противу ему [проти Олександра], Мьстиславу же помочь пославшю Олександрови, срЂтившимъ же имъ [Данило і Лешко] рать [рать Олександра] вогнаша и в градъ Белзъ и замало города не взяша; наутрЂя поидоша противу имъ [проти Мстислава і Олександра] Мьстиславу же не стерпЂвшю и возвратися в Галичь» (стор. 498).

Подібне в описі змови бояр проти Данила під 1230 р.: «крамолЂ же бывши во безбожныхъ боярехъ, съвЂтъ створше на убьенье и преданье землЂ его. СЂдящимъ же имъ в думЂ [Данило і Василько: про присутність останнього довідуємося лише з наступної фрази] и хотящимъ [бояромъ] огнемь зажещи, милостивому богу вложившю во сердце Василку изъити вонъ» (стор. 508).

Те саме під 1254 р., де йдеться про одруження Романа, сина Данила, з спадкоємницею австрійських земель Гертрудою, причому посередником був угорський король: «и посла [тобто король] к Данилови, рекый: «пошли ми сына Романа, да вдамь за нь сестру герцикову и вдамъ ему землю НЂмЂцкую»; и Ђха [Данило] во НЂмцЂ c Романомъ, и да [король] сестру герцюкову за Романа и створить обЂтъ, его же за множество весь не списахомъ» (стор. 545).

Пор. також: «Юрьи... изыде изъ града, и... изъЂханъ бысть безаконьнымъ Бурондаемъ, весь городъ изогна [Бурондай] и самого князя Юрья убиша [татари]. Батыеви же стоящу у града, борющуся крЂпко о градъ, молвящимъ имъ [татари] льстю гражданомъ» (1237, стор. 519).

Приклади використання цього прийому можна зустрінути майже на кожній сторінці галицької частини літо-/227/пису. Іноді суб’єкт або об’єкт дії, про якого тут треба лише догадуватися, вказаний далеко від наведеної фрази (речення): «Ростиславъ собра князЂ Болоховьскые и останокъ Галичанъ, приде ко БакотЂ, Кирилови же сущю печатнику тогда въ БакотЂ, послану Даниломъ княземь и Василкомъ исписати грабительства нечестивыхъ боярь, утиши землю. Бившимъжеся имъ у вратъ, отступися хотяше [Ростислав!] перемолвити его словесы многими, Курилъ же отвЂща ему...» (1241, стор. 526).

Цікаве застосування цього стилістичного прийому при передачі діалога, де лише з загального контексту можна догадуватися, хто говорить і хто що робить. Наведемо як приклад живо описану картину аудієнції Данила в Батия:

«Во тъ часъ позванъ Батыемъ, избавленъ бысть Богомъ злого ихъ бЂшения и кудЂшьства: и поклонися по обычаю ихъ и вниде во вежю ихъ. Рекшу ему [Батий]: «Данило! чему еси давно не пришелъ, a нынЂ оже еси пришелъ, а то добро же; пьеши ли черное молоко, наше питье, кобылий кумузъ?» Оному же рекшу: доселЂ есмь не пилъ: нынЂ же ты велишь, пью». Онъ же рче [Батий]: «ты уже нашь же Татаринъ: «пий наше питье». Онъ же [Данило] испивъ поклонися по обычаю ихъ, изъмолвя слова своя, рече: иду поклониться великой княгинЂ Баракъчинови. Рече [Батий] «иди». Шедъ поклонися по обычаю: и присла [Баракчинова] вина чюмъ и рече: «не обыкли пити молока, пий вино» (1250, стор. 536) ⁹.

⁹ Для порівняння наведемо кілька прикладів застосування цього стилістичного прийому (правда, значно примітивнішого) в сучасних просторічних оповіданнях. В праці Івана Панькевича «Українські говори Підкарпатської Русі і суміжних областей» знаходимо, наприклад, таке («латинку» Панькевича передаємо кирилицею); «А вовк каже до него [хлопця]: ой спав ти, бо ти бив забитий. Каже [вовк]: на ти два бігарці (палки) та, каже, гусьляй. І казав тот [вовк] гусьляти. Та то так гусьляло, як гуслі. Іде [хлопець], а оден жид рубав терня і ун [хлопець] зачав гусляти» і т. д. (стор. 442); або: «каже [єврей], що то є? А той чоловік каже: то дохтор. Каже [єврей], та як із ним треба робити? Каже [той чоловік]: тк̃о (хто) у тя є хворий, то поклади на лавицю и дуже бий» (стор. 444);

ПРИЙОМ РЕЄСТРАЦІЇ

Для стислої швидкої, економної передачі літописних фактів, крім вищенаведеного прийому, автор часто вда-/228/ється до того відтінку стилю, який ми могли б назвати реєструючим прийомом. Короткі, здебільшого не пов’язані сполучниками, однорідні члени речення ідуть у швидкому темпі один за одним, охоплюючи значну кількість подій. Пор.: «посла ко Котяневи, река: «отче... прийми мя в любовь собЂ»; онъ же Ђхавъ взя землю Галичьскую, иде в землю Половецкую и не обратися к нимъ (1228, стор. 503); або «Данилъ бо и вои его бЂ иструдилися, поплЂнилъ бо бЂ всЂ Черниговские страни, воевалъ бо бЂ отъ Крещения до Вознесения, створи миръ, воротися Кыеву» (1234, стор. 515); або «въЂхавшимъ же ратнымъ воемъ къ городу, изыдоша на нЂ гражанЂ пЂшьци, и бывшимся c ними крЂпко, и выбЂгоша из града, идоша к КурьмсЂ, исповЂдаша, яко гражанЂ крЂпцЂ борються c ними» (1259, стор. 557) і т. п. ¹⁰

¹⁰ Пор. подібне в текстах у дисертації Д. Г. Бандрівського, Говірки Підбузького району, Архів Інституту суспільних наук АН УРСР, ФМ № 501: «він рано встає, дивиться, лисиця залізла, все поїла» (стор. 203).

РОЗПОВІДНО-СКЛАДНИЙ ПРИЙОМ

Проте не можна вважати ці стильові прийоми редактора галицької частини літопису ознакою нерозвиненої думки. Звичайно, що руська мова XI — XIII ст. подекуди характеризується асиндетичністю і певною (з сучасної точки зору) алогічністю в побудові конструкцій. Проте, як свідчать інші місця літопису, редактор може давати й зразки розповідно-складного стильового прийому. Темп сповільнений, висловлення думки йдуть у логічному зв’язку одна за одною. Такий стильовий прийом знаходимо, наприклад, в описі «Алецкого побоища». Наприклад, «переидоша же вси князи, Мьстиславъ и другий Мьстиславъ Черниговьскый рЂку ДнЂпръ, инии князи преидоша, и поидоша в поле Половецкое; переидоша же ДнЂпръ во день во вторникъ. И устрЂтоша Татарове полкы Рускыя, стрЂлци же Рускыи побЂдиша и, и гнаша в поле далеце, сЂкуще, и взяша скоты ихъ, a co стады утекоша, яко всимъ воемъ наполнитися скота» (1224, стор. 496). Або під 1235 p.: «шедшю же Ростиславу во поле, Богу же поспЂшившу, приде вЂсть Данилу, во ХолъмЂ будущю ему, яко Ростиславъ сошелъ есть на Литву со всими бояры и. c нузникы; сему же прилучив-/229/шуся, изыде Данилъ co вои изо Холъма, и бывшю ему третий день у Галичи, любяхуть же и гражане» (стор. 517). Або ще: «и вопроша тоземЂць: како именуеться мЂсто се?» Они же рекоша: «Холмъ ему имя есть». И возлюбивъ мЂсто то и помысли, да сожижеть на немь градець малъ. И створи градець малъ, и видЂвъ же яко Богъ помощникъ ему и Іоанъ спЂшникъ ему есть, и созда градъ иный, его же Татарове не возмогоша прияти, егда Батый всю землю Рускую поима» (1259, стор. 558). Такий самий складний розповідний прийом знаходимо в багатьох інших місцях.

Особливо використовується він редактором в описах, насичених емоціональністю або піднесеною поетичністю. Облога Києва Батиєм, величезна небачена на Русі маса війська та його озброєння примушують літописця звертати увагу на більшу кількість подробиць, розгортати ширшу картину: «Приде Батый Кыеву въ силЂ тяжьцЂ, многомь множествомъ силы своей, и окружи градъ и остолпи сила Татарьская, и бысть градъ во обьдержаньи велицЂ. И бЂ Батый у города и отроци его обьсЂдяху градъ, и не бЂ слышати отъ гласа скрипания телЂгъ его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И бЂ исполнена земля Руская ратныхъ» (1240, стор. 522).

В цьому уривку всі речення майстерно пов’язані засобами сурядності, кожне речення з чітко визначеним підметом і присудком ступенює наростання тривоги, якою охоплюється вся Руська земля. Легка, ясна, прозора цілість свідчить про високу культуру мови в тих сферах суспільства, до яких належав наш редактор.

Можна б тут навести для ілюстрації ще один уривок, де оповідання піднімається до висот поезії і майже переходить у художньо-літературний стиль. Так, наприклад, описано «знамение» під 1249 р.: «Не дошедшимъ же воемь рЂки Сяну, сосЂдшимъ же на поли воружиться, и бившу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимъ же птицамъ, орломъ же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспромЂтающимъся на воздусЂ, яко же иногда и николи же не бЬ, и се знамение на добро бысть» (стор. 532).

Подібні місця зустрічаються і під іншими роками галицької частини літопису. /230/

ЗАСТОСУВАННЯ ПАТЕТИЧНОГО ПРИЙОМУ

Все вищенаведене свідчить про велику ознайомленість редактора з сучасною йому літературою (і усною словесністю) в різнорідних її жанрах і з різноманітними її стилями, а також дає можливість припускати подібну ознайомленість у тому колі читачів, на яке він розраховує як на здатне зрозуміти його. Він легко вплітає в канву свого загального літописно-хронікального стилю прийоми інших стилів: урочистого (світського і церковного), художньопоетичного, розмовно-побутового, жартівливого і т. д., що надає його розповіді своєрідного колориту і живості. Особливостями патетичного стильового прийому насичені його авторські відступи, наприклад, з приводу приниження, якого зазнав Данило у татар: «О злЂе зла честь Татарьская! Данилови Романовичю князю бывшу велику, обладавшу Рускою землею, Киевомъ и Володимиромъ и Галичемъ, co братомъ си инЂми странами: нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называється, и дани хотять, живота не чаеть и грозы приходять. О злая честь Татарьская!» (1250, стор. 536); або з приводу запроданства ризького магістра Андрія, який заради золота зрадив жемойського князя Тевтевила, перейшовши на сторону литовського князя Міндовга: «О злЂе зла! златомъ ослЂпи очи свои, имъ же нынЂ пакы отъ нихъ бЂду приемлеть» (1252, стор. 542).

Такий самий патетично-емоційний прийом у відступі-прокльоні, який посилає автор боярину Жирославу. Оскільки в даному випадку для участі в покаранні закликаються «вищі сили», літописець влучно використовує біблійну формулу прокляття Каїна, на що прямо вказує: «якоже изъгна Богь Каина... якоже и Жирославъ разъдвіже уста своя на господина своего: да не будеть ему пристанъка во всихъ земляхъ, в Рускихъ и во Угорьскихъ, и ни в кихъ же странахъ, да ходить шатаяся во странахъ, желание брашна да будет ему, вина же и олу поскуду да будеть му, и да будеть дворь его пустъ, и в селЂ его не будеть живущаго» (1226, стор. 499).

ПРИЙОМ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ МОВИ

Редактор галицької частини літопису виявляє високу майстерність при передачі прямої мови. Мова кожного з персонажів визначається певними особливими рисами. /231/ Майже непомітними штрихами, які дійсно здатне схопити лише обмежене коло освічених читачів, він передає різні нюанси звернень (відповідно до ситуації і до того, чи говорить рівний до рівного, вищий до нижчого, нижчий до вищого) і своє ставлення до них.

Відтінок фамільярності в розмовній мові вищих кіл знаходимо, наприклад, в словах князя Мстислава, коли він звертається до рівного собі князя Данила: «сыну! сгрЂшихъ не давъ тобЂ Галича, но давъ иноплеменьнику, Судислава льстьца съв.Ђтомъ, обольсти бо мя; ажь Богь восхочеть, пойди†на ня, язъ всажу Половци, а ты своими, аще Богь дасть его нама, ты возми Галичь, a язъ Понизье, а Богь ти поможеть; а про Черторыескъ правъ еси» (1227, стор. 502). Характерна в цій мові не тільки і не стільки еліптичність деяких висловів, звичайна в кожній буденній бесіді («язъ всажу Половци, а ты своими»), скільки вживання форми особового займенника язъ з «середнім», на той час стилістичним відтінком (замість вживаного у «високому» стилі азъ), та вживання живомовного руського сполучника ажь поряд з аще у вислові, що вимагало б з огляду на «божу волю» більш піднесеного стилістичного забарвлення (пор. «ажь Богь восхочеть» і «аще Богь дасть его нама»).

Специфічні риси цієї мови виступають ясно, коли порівняти її з владною промовою Данила до заляканих дружинників: «подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти, или пастися отъ ратныхъ; азъ бо возбраняхъ вамъ, нынЂ же вижю яко страшливу душю имате; азъ вамъ не рЂхъ ли, яко не подобаеть изыти труднымъ воемъ противу цЂлымъ? нынЂ же почто смущаетеся? изыдите противу имъ» (1234, стор. 515). В даному випадку свою гідність і зверхність Данило підкреслює формою особового займенника азъ; гострота звернення до винуватців знаходить вираз у вибраних висловах з піднесеною урочистою експресивністю: пастися отъ ратныхъ, страшлива душа, трудныи вои тощо. В таких самих тонах передана промова Данила до дружини в подібній ситуації під 1254 р. (стор. 546) або мова печатника Кирила, який промовляє від імені Данила і Василька до їх молодого племінника Ростислава (1241, стор. 526); «се ли твориши возмездье уема своима во добродЂанье? не помниши ли ся... како тя восприаста господина моя, уя твоя? отца ти во чести держаста... /232/ и матерь твою и сестру свою изъ Ярославлю руку изъяста и отцю ти вдаста». Привертають тут увагу такі звороти, як творити возмездье во добродЂанье, во чести держати, изъ руку изъяти, за допомогою яких власне вказується на високу гідність тих, від чийого імені говорить Кирило. Пор. також слова Данила до бунтівних бояр, які покаялися: «милость получисте, пакы же сего не створисте, да не в горьшая впадете» (1235, стор. 518). Особливого забарвлення надає цьому вислову остання фраза: да не в горьшая впадете. Вже саме використання Данилом цієї біблійної фрази у світській розмові з боярами має на меті вказати на нерівноправність сторін, на особливе в даний момент становище Данила. Ще більше посилюється це попередженням-погрозою, якою підкреслюється тривалість цієї нерівноправності і в майбутньому.

В інших випадках звертання вищого за становищем або силою до нижчого набирає в передачі літописця відтінку безцеремонності, грубоватої веселості і тонкого прихованого глуму. Так промовляють татари до князя Ізяслава, який просив у них допомоги, щоб захопити Галич. Добір слів і зміст вислову нагадує напучення старшої людини нерозумній дитині: «како идеши в Галичь, а Данило лютъ есть; оже отъиметь ти животъ то кто тя избавить?» (1255, стор. 550). Цікаво, що літописець не вказує тут безпосередньо будь-яким словом на глум, а залишає читачеві самому розкрити його із змісту промови, що вимагає від читача високого вміння схоплювати всі думки літописця, тенденцію вислову.

Дещо інші стилістичні прийоми застосовує літописець, коли описує звертання нижчого за становищем до вищого. Повага до високого становища співбесідника ставить перешкоди вільно орудувати словами і зворотами, властивими мові середовища, з якого походить промовець. Як ілюстрацію можна навести звернення жителів Каліша до князя Кондрата: «сий градъ не твой ли есть? мы же мужи, изнемогшеи во градЂ семь, ци иного странници есмы? но людье твои есмы, а ваша братья есмы; чему о насъ не сожалитеси? аще Руская хоруговь станеть на зобролЂхъ, то кому честь учинищи? не Романовичема ли? а свою честь уничижиши... не дай славы Руси, ни погуби града сего» (1229, стор. 505). Відзначимо тут словосполучення мы мужи изнемогшеи замість /233/ простого мы изнемогшеи, честь уничижиши замість честь погубиши або іншого простішого звороту; також слово странници замість звичайного людье, як це знаходимо в наступній фразі.

ПРИЙОМ НАСЛІДУВАННЯ ЧУЖОЇ МОВИ

Не може також не привернути уваги велика майстерність літописця в безпосередньому наслідуванні стилю чужої мови. Єпіскоп Митрофан, який звик до високого проповідницького стилю в своїх проповідях, не міг знайти іншого забарвлення мови і тоді, коли йому довелось підбадьорювати володимирців на боротьбу з татарами: «начать глаголати со слезами ко всимъ: «чада! не убоимся о прельщьньи отъ нечестивыхъ, и ни приимемь си во умъ тлЂньнаго сего и скороминующаго житья, но ономь не скороминующЂмь житьи попечемься, еже со ангелы житье; аще и градъ нашь пленьше копиемь возмуть и смерти ны предадуть, азъ о томъ, чада, поручьникъ есмь, яко вЂнца нетлЂньнаа отъ Христа Бога приймете» (1237, стор. 519). Як і в проповідях, тут такі самі церковнослов’янські слова, словосполучення, вся синтаксична побудова речень і їх сполучень, порядок слів тощо (наприклад, чада, тлЂньное житье, вЂнець нетлЂньный, еже со ангелы житье и т. д.).

А вже за шедевр можна визнати влучне, пронизане тонкою іронією наслідування пишномовного звернення угорського короля та способу його передачі глашатаєм: «и возъпи посолъ гласомъ великомъ и рече: слышите словеса великого короля Угорьского, да не уставляеть васъ Дьмьянъ, глаголя: изъемля изыметь ны Богъ; ни да уповаеть вашь Данилъ на Господа, глаголя: не имать предати градъ сесь королеви Угорьскому; толико ходилъ на ины страны, то кто можеть одержати отъ руку моею и отъ силъ полковъ моихъ» (1229, стор. 507). Бундючність мови редактор відзначає в підкресленні «величі» угорського короля (великого короля) та «сили його полків» (отъ силъ полковъ моихъ) у протиставленні до зневажливих слів вашь Данилъ, далі у церковнослов’янському пишномовному звороті изъемля изъемлеть ны Богъ, у підібраному «високому» словосполученні одержати отъ руку. Вступ до промови, висловлений словом слышите, має вказувати на значення і незаперечну істину слів короля. /234/

* * *

Всі відзначені стилістичні прийоми редактора галицької частини Галицько-Волинського літопису, тенденція в його літописно-розповідному стилі до багатообразності мови, до варіювання різноманітних конструкцій фраз, то коротких, нанизуваних одна на одну, то розгорнених, авторські емоціонально-експресивні відступи, індивідуалізація промов — все це робить твір живим, образним і високо драматизованим, на відміну від інших пам’яток розповідного жанру XIII — XIV ст.

Попередня     Головна     Наступна