[Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (лексичнi, фразеологiчнi та стилiстичнi особливостi) . — К., 1961. — С. 234-240.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ II

СТИЛІСТИЧНІ ПРИЙОМИ ВОЛИНСЬКОГО РЕДАКТОРА

Зовсім інші стилістичні прийоми редактора волинської частини літопису. З того, що було сказано про нього вище, з його більш демократичного ставлення до «простих» людей (див. стор. 142 — 143) випливав, імовірно, розрахунок на більш широкого читача, на маси «простих» людей середнього стану (міське духівництво, міщани, служилі люди). Звідси необхідність рівнятись на спроможність розуміння тексту цим власне станом. Тому автор не дозволяє собі ніяких зривів в логічному викладі думок і фактів, не залишає непоясненим свій текст на довільний здогад читача. Основне у нього — точність і ясність, навіть якщо це викликає деяку одноманітність і розтягнутість. Приналежність його самого до того ж середнього стану, нешироке, мабуть, ознайомлення з усіма жанрами тогочасної літератури тим більше дають йому можливість близько підійти до повільної манери розповіді простої середньоосвіченої людини.

АМФІБОЛІЙНО-КАЛЕЙДОСКОПІЧНИЙ ПРИЙОМ

У волинській частині літопису лише в поодиноких випадках зустрічаємося з тим калейдоскопічним прийомом переміщення у фразах суб’єктів і об’єктів дії, який так часто виступає в редактора галицької частини. Мо-/235/жемо лише вказати на подібну фразу під 1262 р.: «князь же Василко... посла по нихъ [тобто за литовцями] Желислава же Степана Медушника, и гониша по нихъ ольно до Ясолни, и не угониша ихъ, бяшеть бо рать мала [рать литовців], полона же взяли бяхуть [литовці] тЂмже и уйдоша борзо».

Крім цього, знаходимо його в описі аудієнції перемишльського єпіскопа Мемнона у Володимира Васильковича. Тут повторюється приблизно те, що ми зустрічали в описі аудієнції Данила у Батия в галицькій частині літопису: змінність суб’єктів дії, про яких треба тільки догадуватись.

Слуги доповідають Володимирові про приїзд єпіскопа: «онъ же рече: «Который владика?» Они же повЂдаша: «Перемышлеский, Ђздить отъ брата ть ото Лва». ВолодимЂръ же бЂ разумЂа древняя и задняя, на што приЂхалъ, посла по него. Онъ же войде к нему и поклонися ему до землЂ река: «братъ ти ся кланяеть». И велЂ [Володимир] ему сЂсти. И нача [Мемнон] посольство правити: «брать ти, господине, молвить...» (1287, стор. 600).

Як ми вже мали нагоду вказувати, цей прийом відомий в живій народній розповіді, особливо в живій співбесіді. У даному випадку він дуже наближається до просторічного стилю у характерному повторюванні займенника онъ, они. Пор. часте у передачі чужої розмови неосвіченою людиною: «він йому сказав [таке-то], а він йому на те [таке-то], а він знову своє [таке-то] і т. д.» ¹¹

¹¹ У І. Панькевича, цит. твір, знаходимо: «Она уродила красного хлопця. А... тоті сестри ся на неї гнівали, же они за слугу [віддалися], а она за самого царя. Та вони, від неї того [тобто хлопця] взяли та... пустили в кошичку водов» (стор. 476).

РОЗПОВІДНО-СКЛАДНИЙ ПРИЙОМ

В усіх інших випадках волинський літописець дуже точний в ясному описі подій. Суб’єкти і об’єкти дії виразно визначені, чітко виступає послідовність, наглядно відмічені причина і наслідок. Часто, щоб уникнути неясності, він поширює фразу відповідними вставними додатками. Наведемо для ілюстрації кілька прикладів: /236/ «И придоша к рЂцЂ к ВислЂ и ту изнайдоша собЂ бродъ у ВислЂ и поидоша на ону страну рЂкы, и начаша воевати землю Лядьскую. Потомъ же придоша к Судомирю и обьступиша со всЂ сторонЂ, и огородиша и около своимъ городомъ и порокъ поставиша: и порокомъ же бьющимъ неослабно день и нощь, a стрЂламъ не дадушимъ выникнути изъ заборолъ, и бишася по четырЂ дни, в четвертый же день сбиша заборола c города. Татаро†же начаша лЂствицЂ приставливати к городу, и тако полЂзоша на городъ» (1261, стор. 564).

У цьому уривку з погляду галицького літописця показались би зовсім зайвими словами: у ВислЂ (бродъ у ВислЂ), около (огородиша около), c города (сбиша заборола c города), к городу (приставливати к городу), оскільки без них можна було б обійтися як без таких, про які не важко догадатися з самого контексту або з семантики слова. Звичайно, що «изнайдоша... бродъ у ВислЂ», а не деінде, бо до Вісли саме й прийшли; огородиша в самому своєму значенні містить в собі поняття «довкола».

Порівняймо ще інше сполучення фраз, в яких вимоги точності і підкреслення причини та наслідків примушують автора вдаватися до розтягнутого повторювання:

«Тройденеви же еще княжащу в Литовской землЂ, живяше со Львомъ во велицЂ любви, шлючи многы дари межи собою; а с Володимиромъ не живяше в любви, про то, оже бяшеть отець Володимировъ... убилъ... З браты Тройденеви, про то не живяше c нимъ в любви, но воевашеться c нимъ... Тройдений пославъ пЂшцЂ та темь воевашеть Володимера, a Володимеръ пославъ такоже воевашеть, и тако воевастася лЂто цЂло» (1274, стор. 575).

В інших випадках ці самі причини викликають в автора потребу ускладнювати фразу вставними реченнями та іншими додатками, як-от (вставні додатки підкреслюємо курсивом): «и тако придоша к городу и сташа около его. Мьстиславъ же бяшеть не притяглъ, но шелъ бяшеть отъ Копыля воюя по ПолЂсью, ни Романъ, ни ГлЂбъ, тии князи заднЂпрЂсции, но токмо одинъ Олегъ сынъ Романовъ притяглъ, пришелъ бо бяше напередъ c Татары: Татарови же вельми жадахуть Романа, абы притяглъ» (1274, стор. 576) і т. д. /237/

ПРИЙОМИ ПЕРЕДАЧІ МОВИ ПЕРСОНАЖІВ

Волинський редактор передає чужу мову інакше, ніж галицький. Він зовсім не індивідуалізує її. Мова всіх діючих осіб однакова, хто б це не був: князь чи боярин, посол чи представник тієї чи іншої народності, особа вищого чи нижчого культурного рівня, та чи інша ситуація. В передачі автора всі звертання звучать просто. «Куме! напиемся», — звертається князь Лев до князя Войшелка (1268, стор. 573).

Така сама простота у підборі слів і в характері конструкцій в інших випадках. Ось кілька прикладів: [татари до князів Володимира і Льва]: «дЂти наши видЂлЂ, оже рать стоить за горою, пара идеть ис конЂй; а пошлете люди добрыи c нашими Татары, ать усмотрять, что будеть» (1274, стор. 576); [ятвяги до князя Володимира]: «господине... приЂхали есмя к тобЂ..., надЂючись на Богъ и на твое здоровие... не помори, но перекорми ны собЂ; пошли к намъ жито свое продаять, а мы ради купимъ: чего восхочешь, воску ли, бЂли ль, бобровъ ли черныхъ ли кунъ..., мы ради дамы» (1279, стор. 580); [жителі Любліна до князя Кондрата]: «мы тебе не привели и не слалЂ по тя, но голова намъ Краковъ, тамо же и воеводы наши и бояры велиции; оже имешь княжити во КраковЂ, то ть мы гото†твоЂ» (1287, стор. 599); [князь Юрій до свого дядька Володимира]: «строю мой! радъ быхъ и самъ c тобою шелъ, но нЂколи ми: Ђду, господине, до Суждаля жениться, а с собою поймаю немного людий; а се вси мои людье и боярЂ Богу на руцЂ и тобЂ, а коли ти будеть любо, тогда с ними поЂди» (1281, стор. 583); [князь Лев до князя Володимира]: «тако и гораздо оже еси далъ [землю Мстиславу]; мнЂ подъ нимь ци искати по твоемь животЂ? а вси ходимъ подъ Богомъ, абы мь далъ Богъ и своимъ мочи изволодЂти в се время» (1287, стор. 591); [князь Володимир до княгині і бояр]: «хотЂлъ быхъ доЂхати до Любомля, зане досадила мь погань си; a человЂкъ есмь боленъ, ни я с ними могу повЂстити, а прояли мь уже и на печенехъ; а се мене мЂсто пископъ же Маркъ» (1287, стор. 592).

Пор. ще промову князя Мстислава до племінника, князя Юрія: «синовче, оже бы ми ты не былъ на томъ пути и не слышалъ ты: но ты самъ слышалъ гораздо, и отець твой и вся рать слышала, оже братъ мой Воло-/238/димиръ далъ ми землю... при царЂхъ и при его рядцяхъ, a вамъ повЂдалъ [очевидно, Володимир], а я повЂдалъ же; аже чего еси хотЂлъ, чему есь тогда со мною не молвилъ при царЂхъ» (1289, стор. 611).

Всі ці звертання в передачі волинського редактора, крім загальної однорідної манери, єднає одна особливість, а саме спосіб пов’язування думок (які часто розміщені на різних площинах логічної послідовності) за допомогою сполучника а (а пошлете люди добрыи, а мы ради купимъ, а с собою поймаю, а вси ходимъ подъ Богомъ..., a вамъ повЂдалъ же) та ін. ¹²

¹² Пор. І. Панькевич, цит. твір, стор. 418, в оповіданні 73-річного селянина: «Віттак бог небесний прийшов и каже [дияволу], продай мені [людину]. А він продав. А господь небесний взєв. А він, диявол, обхаркав чоловіка».

ВИКОРИСТАННЯ СТИЛІСТИЧНИХ ПРИЙОМІВ МОЛИТОВ

Із стилів інших жанрів редактор волинської частини літопису інколи використовує лише стилістичні прийоми церковної молитви (не беремо до уваги уривки механічно використаної «Похвали Володимиру Васильковичу» на стор. 602 — 608, які не характерні для самого редактора). І тут виклад думок прозорий, темп висловлювання піднесений і повільний: «и взя Книги Пророческыя, да тако собЂ во сердци мысля, рче: Господи Боже силный и всемогий, своимъ словомъ вся созидая и разстрая, што ми, Господи, проявишь грЂшному рабу своєму» (1276, стор. 577). Як бачимо, тут і слова і звороти взяті безпосередньо з відомих молитов (Боже сильний и всемогий), причому піднесеність підкреслена запозиченими словами з церковнослов’янської мови (созидая и растрая).

ЕЛЕМЕНТИ ПРИЙОМІВ ЕКСПРЕСИВНИХ СТИЛІВ

Проте не можна назвати стиль волинського літописця сухим, стомлюючим, позбавленим своєрідної експресії. Навпаки, в простоті його стилю відбиваються всі різнорідні емоційні забарвлення, якими характеризується мова простих людей. Легкий відтінок нехтування знаходимо, наприклад, у фразі «воевашеться c нимь [Трой-/239/ден з Володимиром], но не великими ратми; Тройдений же пославъ пЂшцЂ та темь воевашеть Володимира, а Володимеръ пославъ такоже воевашеть, и тако воевастася лЂто цЂло» (1274, стор. 575). Потрібне експресивне забарвлення викликається тут застосуванням слів та тЂмь (тобто та й тим) такоже і тако з повторенням слова воевашеть, воевастася.

У фразі «приЂхаша князи Ятвяжьсции... ко Львови и Володимерови... мира просяче собЂ: они же одва даша миръ и ради быша ЯтвязЂ о мирЂ» (1273, стор. 575) почуття нехоті передане за допомогою слова одва і наступного речення «и ради быша Ятвязи о мирЂ».

Різні емоційні відтінки помітні й у передачі розмов, хоч редактор і не індивідуалізує чужої мови. В проханні князя Кондрата до Володимира («а надЂюся на Богь и на тя: абы ты, господинъ мой, послалъ посолъ свой c моимь посломъ ко брату», 1287, стор. 596), щоб пікреслити повагу Кондрата до Володимира, літописець вживає замість наказового способу пошли, господине мой делікатніший вислів абы ты, господинъ мой, послалъ. З цього ж приводу літописець вкладає в уста Кондрата спеціально семантично забарвлений зворот «тобою есмь, господине, княжилъ и городы свои держалъ» (там же).

Те саме помічаємо в мові жителів Берестя, зверненій до князя Юрія Львовича: «како не достанеть стрыя твоего, ино мы твои и городъ твой» (1289, стор. 611). І тут з поваги до князівського роду редактор не вживає натуралістичне слово умреть або «нейтральний» вираз по смерти, а лише той вислів, який і тепер вживається в народі: како не достанеть (коли не стане).

В таких, наприклад, словах персонажів, як-от в словах князя Болеслава до князя Шварна («я на Литву не жалую, оже мя воевалъ не мирникъ мой, a воевалъ мя тако и гораздо, но на тя жалую», 1268, стор. 571) або в цитованих вже вище словах — відповіді Льва на заяву Володимира про передачу земель Мстиславу («тако и гораздо, оже еси далъ»), вислови тако и гораздо, оже далъ; воевалъ свідчать про вимушеність потурання і відповідний до цього роздратований настрій.

Можемо додати тут ще дві фрази, що ілюструють прийоми передачі редактором волинської частини’ літопису настроїв осіб, які беруть участь у розмові. Пор., з одного боку, слова жителів Любліна до князя Юрія: /240/ «княже! лихо Ђздишь, рать c тобою мала; приЂдуть Ляхо†мнозии, соромъ ти будеть» (1287, стор. 599), з другого боку, слова князя Мстислава до князя Юрія Львовича, який не хотів відійти із загарбаного ним Берестя: «Я же хочю правити Татари, a ты сЂди, аже не поЂдешь добромъ, а зломъ пакъ поЂдешь же» (1288, стор. 611). Якби в першому з цих прикладів не було вислову лихо Ђздишь, а в другому — a ты сЂди, в мові обох персонажів відчувалась би більш-менш спокійна констатація фактів. Введенням вказаних виразів редактор зразу розкриває відповідні настрої і ставлення того, хто говорить, до свого співбесідника. В першому випадку — веселу пустотливу глумливість, в другому — зневажливе ставлення. Ці слова можна почути в подібних ситуаціях і тепер в розмовній мові.

* * *

Таким чином, можна встановити в прийомах стилю волинського літописця як основну його рису прагнення до розгорнутого вислову, до чіткості й зрозумілості мови, потрібних для спілкування з якнайширшими верствами суспільства. Наслідком цього є деяка розтягненість, властива стилям просторічної розповіді. Проте цей примітивізм не позбавлений всіх тих достоїнств, які має простота примітивного стилю. Саме ця простота свідчить про щільне наближення літописця до живої народної мови, що, як побачимо далі, підтверджується також характером особливих стилістичних засобів, використовуваних цим літописцем.

Попередня     Головна     Наступна