[Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (лексичнi, фразеологiчнi та стилiстичнi особливостi) . — К., 1961. — С. 240-262.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ III

МОВНОСТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ ГАЛИЦЬКОГО РЕДАКТОРА

Згідно з загальним характером стилю галицького і волинського літописців, їх мовностилістичні засоби відрізняються і щодо різноманітності і щодо джерел, з яких вони черпають свій мовний матеріал. Ці джерела у галицького літописця значно ширші, ніж у волинського. Велика начитаність галицького редактора і, на-/241/певно, значний рівень освіти людей його кола дають йому змогу використовувати всі відомі йому стилістичні засоби тогочасної літератури в передачі настроїв, вражень, різних нюансів власної чи чужої емоції. Для цього він однаково використовує і структурно-стилістичні засоби і семантичне забарвлення слів та зворотів або їх індивідуальне, для даного випадку, перифрастичне переосмислення, нарешті, засоби епітетів, порівнянь тощо.

СТРУКТУРНО-СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ

Сюди входять засоби посилення (емоційного наростання) при допомозі розгортання основного поняття або при допомозі нанизування, засоби протиставлення, в тому числі й суперечних зіставлень, засоби замовчання, еліпс та ін.

Розгортання основного поняття. Наприклад: «и слуги его розъграби гордые и тулы ихъ бобровые раздра, и прилбицЂ ихъ волчье и боръсуковые раздраны быша» (1241, стор. 527); або: «идяху день и во день и уноты и мастерЂ всяции... и бЂ жизнь, и наполниша дворы, окресть града поле и села (1259, стор. 558); подібне: «и вся земля попленена бысть: бояринъ боярина пленивше, смердъ смерда, градъ града, якоже не остатися ни единой вси не плененЂ» (1221, стор. 494).

В наведених прикладах основні поняття (разъграби, жизнь і вся земля попленена) розгортаються в низці прикладів, які охоплюються цими основними поняттями.

Нанизування. Близьке до попереднього так зване «нанизування», в якому кожне наступне речення або слово піднімає на вищий рівень емоцію або враження, висловлені в попередніх реченнях або словах, наприклад: «и бЂ Батый у города и отроци его обьсЂдяху градъ, и не бЂ слышати отъ гласа скрипания тЂлегъ его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И бЂ исполнена земля Русская ратныхъ» (1240, стор. 522); «и возиидоша горожани на избыть стЂны и ту бЂаше видити ломъ копЂйны и щетъ скипание, стрЂлы омрачиша свЂтъ побЂженнымъ» (там же); або: «приходящія цари и князи и велможЂ солнцю и лунЂ и земли, дьяволу, и умершимъ въ адЂ отцемъ /242/ ихъ и дЂдомъ и матеремь водяше около куста покланятися» (1250, стор. 535).

Степенування жаху: «Ярослава... зелиемь умориша; Михаила... co Федоромъ ножемь заклана быста... инии мнозии князи избьени быша и бояре» (1250, стор. 536), те саме ще із застосуванням гіперболи і плеоназму: «и не возмогоста ити в поле смрада ради множьства избьеныхъ: не бЂ бо на ВолодимЂрЂ не осталъ живый, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныя церкви наполнены быша трупія і телесъ мертвыхъ» (1240, стор. 524).

Степенування обурення: «нынЂ [Данило у татар] сЂдить на колЂну и холопомъ называется, и дани хотять, живота не чаеть и грозы приходять» (1250, стор. 536).

Протиставлення. Галицький літописець вживає його як стилістичний засіб іноді також у формі суперечного зіставлення, в якому зміст якогось слова в наступному реченні або зміст цілого наступного речення не гармоніює із змістом попереднього речення чи якимсь словом в ньому, а то й зовсім суперечить йому. Часто висловлюють ним веселу насмішку, наприклад: «Они же [татари] рекоша ему: «како идеши в Галичъ, а Данило князь лютъ есть: оже ти отъиметь животъ, кто тя избавить» (1255, стор. 550); або: «княже, уже еси на ГаличинЂ могылЂ посЂдЂлъ, тако и в ГаличЂ княжилъ еси» (1206, стор. 483) (гумористичне зіставлення — сидіти на могилі і сидіти на престолі); сюди ж: «аще быхъ извЂдалъ кдЂ Данила и Василка Ђхалъ быхъ на ня, аще бы ми и c десятью воинъ, ехалъ быхъ на ня» (1249, стор. 533), — тут для вираження насмішки над хвалькуватістю князя Ростислава літописець вкладає в його уста недоречне зіставлення сили й хоробрості Данила і Василька з «десятью воинъ» хвалькуватого Ростислава.

Композиційне протиставлення слів з протилежним семантичним забарвленням знаходимо, наприклад, у фразі, в якій літописець висловлює своє крайнє обурення й одночасно презирство до вчинку Батия: «єпископу же преподобному во церковь убЂгшу, co княгинею и дЂтми, и повелЂ нечестивий огньмь зажещи» (1237, стор. 519) (протиставлення піднесеного семантичного забарвлення слова церковь і слова нечестивий). /243/

Дещо інше протиставлення слів у реченнях має місце у фразі «мы же мужи, изнемогшеи во градЂ семь, ци иного странници есмы? но людье твои есмы, а ваша братья есмы» (1229, стор. 505). В цій фразі літописець наголошує на слові странници, якому протиставляє словосполучення людье твои, ваша братья.

Замовчання. Цей структурно-стилістичний засіб не знайшов ще, мабуть, у галицького редактора повного розвитку. Знаходимо його в початковій формі в одному лише випадку: «обрЂтъ нЂгдЂ Литву, избивъ ю и приведе сайгатъ Бурондаеви, и похвали Бурундай Василка: «аще братъ твой не Ђхалъ»; и воеваша Ђздя с нимъ» (1260, стор. 560).

Зате галицький редактор широко використовує інший структурно-стилістичний засіб — еліпс.

Еліпси, як відомо, властиві й тепер живій народній мові, особливо прямій розмовній мові. Безсумнівно, що в мові широких руських мас XIII ст. цей засіб був дуже поширений. Мова того часу, як і сучасна просторічна мова, йшла у своїх висловах за образами-уявленнями, причому взаємовідносини цих образів-уявлень не завжди діставали словесне граматичне вираження ¹³. Звідси паратаксичність і часта еліптичність у староруській мові. З огляду на це навряд чи можна погодитися з думкою акад. Л. А. Булаховського, начебто еліптичність становить «продукт вищої словесної культури» ¹⁴.

Редактор галицької частини вживає еліпси з метою посилення швидкості й економії вислову. Пропускаються не лише поодинокі слова, але й цілі звороти й речення. При цьому внаслідок пропуску окремі слова в тексті дістають спеціальний логічний наголос, замінюючи зміст пропущених слів, наприклад: «ВасилЂй же ГлЂбовичь и Всеволодъ Олександровичу Мстиславъ, не мога АндрЂєви, бЂжаста назадъ ко Сянови» (1249, стор. 533). Очевидно, що в даній фразі при не мога пропущено зворот стати противу, як це зустрічаємо під 1224 р.,

¹³ Пор. І. Панькевич, цит. праця, стор. 480: «Так пришло від царя, жеби каждии дав челядника за воду (пропущено після царя: повеління чи лист); або Д. Г. Бандрівський, цит. праця, стор. 264: «побачили, що робота ще лекша, ніж сами працювали (пропущено після ніж слова: та, при якій).

¹⁴ Л. А. Булаховський, Виникнення й розвиток літературних мов..., стор. 126. /244/

стор. 495: «Юрьгий Кончаковичь... не може стати противу лицю ихъ» (тобто татар). Таким чином, залишене не мого, несе на собі смисловий вантаж повного звороту, що надає йому специфічного відтінку. У фразі «Данилови женущу через дебрь... скорбяше о брать не вЂдый. УзрЂвъ же хоруговь его по Ляхомъ женущу бысть в радости» (1249, стор. 534) пропущено при не вЂдый слова кдЂ есть.

Те саме і в наступних фразах (в яких пропущені слова чи звороти подаємо в дужках): «онъ же не послуша ихъ, но собравъ (вои, люди) около себе, иде в Галичь» (1255, стор. 550); «то слышавъ князь Юрьи, посла сына своего Всеволода, со вси,ми людми, и c нимъ (поиде) Киръ Михайловичь» (1237, стор. 519); «Ляхомъ же крЂпко борюще, и сулицами мечюще и головнями, (головни же) яко молнья идяху, и каменье яко дождь c небеси идяше» (1251, стор. 538); «увЂдавъши же нечестивый яко умъ крЂпкодушьный имЂють людье во градЂ, (уразумЂ, яко) словеси лестьными невозможно бЂ градъ прияти» (1237, стор. 520); «и обрадовастася Данилъ и Василко о помощи Божией, иже (есть) на поганыя» (1258, стор. 556); «Лестькови же творящю (яко) Мьстиславлимъ съвЂтомъ Данилъ приялъ есть Берестий, Лестько же посла ко королеви» (1213, стор. 490); «изыдоша изъ града и (яко) быша противу Толмачю угони и невЂрный Витовичь...» (1213, стор. 491).

Перед наведенням чужої мови часто пропускається дієприкметник рекый або река, особливо після дієслова послати, і тоді це дієслово набуває поширеного значення: послати со словы. Наприклад: «Лестько же посла ко королеви: «не хочю части в Галичи, но дай его зяти моему. Король же посла вои многи...» (1213, стор. 490); «Мьстиславу же пославшу отца своего Тимофея: «яко всуе оклеветалъ мя есть к вамъ Жирославъ» (1226, стор. 499).

Знову в такій фразі, як-от: «меташа бо каменемь полтора перестрЂла, и камень якоже можаху 4 мужи силнии подъяти» (1234, стор. 515), пропущено якесь означення каменя (толь великыи?), внаслідок чого камень дістає особливий логічний та інтонаційний наголос.

Відзначимо ще частий пропуск сурядного сполучника «и»: «и повоеваша по Хомору, и поидоша по Каменцю, (и) вземши полонъ великъ поидоша» (1235, /245/ стор. 516). Характерно також, що іноді пропускається навіть зв’язка в складному іменному присудку минулого часу: «Юже нынЂ святу нарЂчають, именемъ Алъжьбитъ, преднее бо имя ей [пропущено бЂ] Кинека» (1207, стор. 484).

Всі наведені приклади взяті з розповідного тексту. В галицького редактора рідше зустрічаємо еліпси в прямій мові. В мові світських осіб вони безумовно передають живомовний народний спосіб висловлювання того часу, який тепер знаходимо в фольклорі: «аще быхъ извЂдалъ кдЂ Данила и Василка, Ђхаль быхъ на ня; аще бы ми c десятью воинъ, ехалъ быхъ на ня» (1249, стор. 532). Підкреслена фраза у повному вигляді: «аще бы ми Ђхати и c десятью воинъ». Проте тут Ђхати и пропущено, і вся фраза дістає забарвлення своєрідної свіжості й живості. В сучасній українській мові таке саме забарвлення завдяки подібному еліпсу знаходимо хоч би у відомій пісні: «коли б мені черевики, то пішла б я на музики». Спосіб висловлення в обох випадках однорідний, що вказує на послідовну історичну спадкоємність деяких структурно-стилістичних засобів мови.

ЗАСІБ НАДАННЯ В КОНТЕКСТІ СПЕЦИФІЧНОГО ЗАБАРВЛЕННЯ ОКРЕМИМ СЛОВАМ, СЛОВОСПОЛУЧЕННЯМ, ЗВОРОТАМ, ФРАЗАМ

Оскільки характер стилю письменника визначається підбором слів, словосполучень і прийомами їх пов’язання в реченнях та речень між собою, то зрозуміло, що всі слова і словосполучення, а то й цілі звороти і фрази, вибрані письменником із скарбниці загальнонародної мови, вимагають дбайливого дослідження. Детальному розглядові словосполучень, зворотів і фраз галицького літописця присвячено попередню частину. В даному випадку йдеться лише про ті слова і вислови, які у літописця набувають специфічної смислової функції тільки в певних ситуаціях або в певному контексті, наприклад:

З метою підкреслення чиєїсь поваги до особи, до якої звертаються, літописець вживає словосполучення або слова з забарвленням ввічливості: мужи градьстии замість граждане, мужи воинстии замість вои, держатель замість князь. Пор. в промові князя Данила /246/ до жителів Галича: «О, мужи градьстии! доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхь князий державу?» (1235, стор. 517). Або в його ж промові до дружини перед битвою: «О, мужи воинстии, не вЂсте ли, яко крестьяномъ пространство есть крЂпость, поганымъ же есть тЂснота» (1251, стор. 539). У відповіді жителів Галича на вищенаведену промову князя Данила знаходимо: «они же воскликнувше рЂша: яко «се есть держатель нашь, Богомъ даный» (1235, стор. 517).

Редактор висловлює свою або чужу зневагу, презирство, погорду, іронію, гумор та ін. також специфічними словами, словосполученнями і зворотами, емоційне забарвлення яких розкривається в їх зв’язку з іншими словами чи словосполученнями в контексті.

Відтінку зневажливості набувають у літописця в контексті, наприклад, зворотні дієслова княжитися, вокняжитися: «съвЂтъ створи [угорський король] со ятровью своєю..., рече: Володиславъ княжиться, а ятровь мою выгналъ» (1209, стор. 487); «Володиславъ же поЂха в Галичь, и вокняжися и сЂдЂ на столЂ» (1210, стор. 488). Такий самий відтінок вкладено у зворот скочити на столъ: «бЂ бо преже того пискупъ Асафъ во Угровьску, иже скочи на столъ митрополичь и за то сверженъ бысть стола своего» (1223, стор. 495). В даних випадках йдеться про підкреслення відповідного ставлення до дій, на які вказані особи не мали права.

До висловлення зневажливості вжито літописцем словосполучення племя смердье, про що ми вище згадували, а також словосполучення убЂдити серебромъ: «приидоста... два безаконьника отъ племени смердья» (1240, стор. 525). «Данилу же и Василку пославшима Выкыньта во ЯтвязЂ и во ЖемоитЂ... и Викынтъ же убЂди я серебромъ...» (1252, стор. 541). Зневажливість автора, яку він вкладає в слова племени, убЂди і разом з тим в ціле словосполучення, розкривається в першій фразі безпосереднім зв’язком слова племени з попереднім — безаконьника, в другій — внутрішнім протиріччям між абстрактним поняттям убЂдити й матеріальним серебромъ.

Кілька прикладів свідчать про майстерність літописця в передачі свого або чужого презирства чи погорди при допомозі окремих слів або зворотів /247/ у контексті оповідання. Наприклад: «Ляхомъ же лающимъ, рекущимъ: поженемъ на великыи бороды: Василкови же рекшу, яко ложь глаголъ есть вашь» (в описі битви з поляками — 1249, стор. 334); або «изидоста слезными очима и ослабленомь лицемь и лижюща уста своя, яко не имЂюща власти княженья своего» (опис здачі на милість Данила галицьких заколотників — 1235, стор. 518); або «подобаеть воину устремившуся на брань или побЂду прияти, или пастися отъ ратныхъ... нынЂ же вижю яко страшливу душю имате» (з промови Данила до дружинників — 1234, стор. 515). В першому і другому прикладах привертає увагу застосування до людей виразів, що характеризують тварин, зокрема собак: лающимъ, лижюща уста; у першому прикладі ще й лайливе синекдохічне словосполучення великыи бороды замість «Русь» (руські люди). В третьому прикладі вислів страшливу душю имате має презирливе забарвлення у зв’язку з підкресленою вище повинністю воїна: подобаеть воину...

Близькі до наведених слів і висловів із вкладеним у них у контексті негативним значенням такі вислови, як поклонитися до земли, течи у стремени, сЂдЂти на колЂну. В розповіді вони, звичайно, відбивають реальні факти дійсності. Проте в контексті у зв’язку з іншими словами і зворотами літописець забарвлює їх смисл нюансом додаткової семантики добровільного або змушеного низькопоклонства чи підлабузництва. Наприклад: «и приЂхаша c великою гордынею, едучю Доброславу во одиной сорочьцЂ гордящу ни на землю смотрящю, Галичаномъ же текущимъ у стремени ero» (1240, стор. 525); «Приидоста... два безаконьника, отъ племени смердья и поклонистася ему до землЂ» (1240, стор. 525); «Данилови Романовичю князю бывшю велику, обладавшу Рускою землею... нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называеться» (1250, стор. 536).

Відзначимо, що в першому прикладі у відміченому звороті значення емоційного вислову розкривається у словосполученні у стремени его, замість якого лише в констатуючому значенні можна було вжити словосполучення по немь: «текущимъ по немь». В другому прикладі редактор наголошує на словосполученні до землЂ, без якого можна б і обійтися. В третьому зворот сЂдить на колЂну набирає в тексті специфічного забарвлення /248/ в його зв’язку з наступним словосполученням: u холопомъ называється.

Серед зворотів і слів, які в контексті набувають під пером редактора забарвлення іронії або просто гумору, цікаво відзначити насамперед несподіване в той час використання у вказаному плані деяких зворотів церковнослов’янського походження, наприклад, при іронічному наслідуванні слів угорського королівського глашатая: «И обступи [король] градъ и посла посолъ, и възопи посолъ гласомъ великомъ: слышите словеса короля угорьскаго...» (1229, стор. 507).

Іронію зустрічаємо також у контамінації біблійного словосполучення силенъ гласъ із словом ревуще, тобто з дієсловом, застосовуваним до тварин: «ВидЂвъ же Данилъ Ляхы крЂпко идуща на Василка, керьлешь поюща, силенъ гласъ ревуще в полку ихъ... и Филю в заднемь полку стояща... приде на нь» (1249, стор. 533).

Подібне словосполучення у формі великъ гласъ, з’єднане із руським дієсловом кликнути, вжите в контексті як стилістичний засіб зображення гумористичної ситуації: «СтрЂтоша [ятвягів]... конЂць вси... и возгнаша и. Данило же и Левъ тоснущася к нимъ, кликоста великомъ гласомъ: «бЂжъ, бЂжъ!» (1256, стор. 552).

З деяких інших зворотів, які набувають в контексті семантичного забарвлення іронії, відзначимо вислів ни на землю смотрЂти: «Свадивъшеся сами [бояри Доброслав и Григорій] и приЂхаша с великою гординею, едучю Доброславу во одиной сорочьцЂ, гордящу, ни на землю смотрящу, Галичаномъ же текущимъ у стремени его» (1240, стор. 525). В сучасній українській мові смислову функцію цього звороту передають вислови: дерти голову, задирати ніс. Різниця лише в тому, що те, на що тепер вказується безпосередньо (пихате підняття голови чи носа), в староруській мові висловлювалося заперечним зворотом не дивитися на землю.

Один раз з метою підкреслення глузливого ставлення діючої особи до противника літописець вжив конвенціональну антифразу: «ВидЂвшужеся Данилу о рЂку Велью c королевичемь и нЂкое слово похвально рекшу, его же Богъ не любить, наутрЂя же переидеть рЂку Велью» (1231, стор. 511). З контексту безпосередньо /249/ видно, що тут слово похвально замінило вираз слово скверно. Подібна стилістична фігура побутує й досі у вислові «сказати кому кілька «гарних» слів».

З інших слів або зворотів, семантика яких у фразі набуває в галицького літописця додаткового стилістичного навантаження, а то й зовсім переосмислюється, можна назвати складне словосполучення пЂшь ходя, котелъ нося на плечєву або на саме двочленне словосполучення пЂшь ходя: «И приде [Отрок] во свою землю. Отъ него родившюся Концаку, иже снесе Сулу, пЂшь ходя, котелъ нося на плечеву» (1201, стор. 480); «Скомондъ бо бЂ волхвъ и кобникъ нарочитъ, борзъ же бЂ яко и звЂръ, пЂшь ходя повоева землю Пиньскую» (1248, стор. 531). Цей зворот запозичений галицьким літописцем, імовірно, з народної пісні-билини про «гудця» Ора. Смисл цього звороту не лише той, що Кончак і Скомонд ходили пішки, але що вони бродяжили. Пор. в сучасній російській народній пісні: «Бродяга судьбу проклиная, тащится c сумой на плечах», де сума замінила котел староруської билини.

Цілком метафорично переосмислено слово огнь у фразі «храм.Ђ прекрасний и медъ (X. П. — мЂдь) отъ огня яко смола ползущъ» (1259, стор. 559), в якій слово огнь парафрастично замінило сонце або проміння сонця, причому взаємозв’язок слів мЂдь, огнь, ползти дістає у фразі функцію описувати яскравість мерехтіння.

Із специфічним стильовим навантаженням виступає слово осклабитися у фразі «Илия возведъ и [Мстислава] на Галичину могилу, осклабився рече ему: княже уже еси на Галичини могилЂ посЂдЂлъ, тако и в ГаличЂ княжилъ еси» (1206, стор. 483). Осклабиться в сучасній російській мові означає «усміхнутися, показавши зуби», звичайно при вияві радості ¹⁵. В нашому випадку у зв’язку з ситуацією літописець вжив це слово для вираження хитрої витієватості.

¹⁵ Пор. наведену в «Толковом словаре русского языка» (т. II, М., 1938, стор. 865) фразу з Тургенєва: «Протянул ему обе руки... любезно осклабясь».

Додамо, імовірно, крилатий тут ще в той час в поетичних жанрах вислів объяти землю, потребити море, який в контексті забарвлюється негативним відтінком /250/ у підкресленні пихатості. «Выйде Филя, древле прегордый, надЂяся объяти землю, потребити море, со многими Угры, рекше ему: «единъ камень много горньцевъ избиваеть» (1217, стор. 492).

ЕМФАТИЧНІ ЗАСОБИ: ВИГУКИ, ЗВЕРТАННЯ, ПОВТОРЕННЯ

Вище ми вже наводили деякі мовностилістичні прийоми і засоби галицького літописця, якими він посилює напруження мови, її емоційну виразність тощо. Особливістю цього літописця є використання для цієї мети також і таких емфатичних фігур, як вигуки, звертання, різні нюанси повторень.

Вигуки, які є в літописі, мають завжди відтінок скорботи: «О лесть зла есть! Якоже пишеть, до обличенья сладка есть, обличЂна же зла есть, кто в ней ходить конЂць золъ прииметь; О злЂе зла зло есть» (1233, стор. 513); «Оттуда же нача болми скорбЂти душею, видя бо обладаемы дьяволомъ... умершимъ въ адЂ отцемъ ихъ, дЂдомъ и матеремъ водяше [замість водяху?] около куста покланятися имъ. О скверная прелесть ихъ!» (1250, стор. 535, 536). «Шедъ [Данило до дружини Батия] поклонися по обычаю: и присла вина чюмъ и рече: «не обыкли пити молока, пий вино». О злЂе зла честь Татарьская!» (1250, стор. 536). Подібна фраза повторена там же нижче. Пор. ще «О злЂе зла! златомь ослЂпи очи свои, имъ же нынЂ отъ нихъ бЂду приемлеть» (1250, стор. 542).

Звертання з їх стилістичним забарвленням у галицькій частині літопису зустрічаються при вживанні чужої мови. Підбір початкових слів звертання залежить, як і тепер, від ставлення до особи, до якої спрямовано звертання. У більшості випадків звертання виражається непоширеною кличною формою. Непоширена форма княже в устах нижчого за становищем може містити в собі відтінок зневажливого ставлення; наприклад, слова боярина Іллі до князя Мстислава: «княже! уже еси на Галичини могылЂ посЂдЂлъ, тако и в ГаличЂ княжилъ еси»; смЂяхубося ему» (1206, стор. 483); але може мати також відтінок поваги; напр. слова княгині Гертруди до свого чоловіка Романа: «княже! пойди ко отцю» (1257, стор. 555). /251/

Близькість родинна або за становищем, споріднення духовне тощо знаходять вираз, залежно від соціальної ситуації та настрою говорящого в непоширеній кличній формі: сину! отче! братье! або в кличній формі імені: [Мстислав до зятя Данила]: «сыну! съгрЂшихъ не давъ тобЂ Галича, но давъ иноплеменьнику» (1227, стор. 502, подібне: 1213, стор. 489); [князь Данило до старшого родича, половецького хана Котяна]: «отче! измяти войну сю, прийми мя в любовь собЂ» (1228, стор. 503); [боярин Володислав до перемишльських бояр]: «братье! почто смущаетеся? не сии ли избиша отци ваши и братью вашю..., то за тЂхъ ли хочете душю свою положити?» (1208, стор. 485); [молоді князі до старших]: «Мьстиславе и другий Мьстиславе! не стойта, пойдемь противу имъ» (1224, стор. 496); [Батий до Данила]: «Данило! чему еси давно не пришелъ, а нынЂ оже еси пришелъ, а то добро же» (1250, стор. 536); [єпіскоп до споріднених духовно «дітей-парафіян»]: «чада! не убоимся о прельщьньи отъ нечестивыхъ» (1237, стор. 519); [папа до Данила]: «сыну! прийми отъ насъ вЂнець королевства» (1255, стор. 548).

Поширена клична форма звертання завжди має особливий відтінок урочистості. Такий відтінок має звертання князя Данила до жителів Галича: «О мужи градьстии! доколЂ хощете терпЂти иноплеменьныхъ князий державу?» (1235, стор. 517), або його ж звертання до воїнів: «О мужи воинстии! не вЂсте ли, яко крестьяномъ пространство есть крЂпость...» (1251, стор. 539).

Повторення. Для посилення емоціональності редактор галицької частини літопису рідко застосовує фігуру анафоричних повторень. Знаходимо її лише е двох ліричних відступах: «О лесть зла есть! Якоже Омиръ пишеть, до обличенья сладка есть, обличЂна же зла есть, кто в нЂй ходить, конЂць золъ прииметь; о злЂе зла зло есть!» (1233, стор. 513); «О злЂе зла честь Татарьская! Данилови... обладавшу Рускою землею...: нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называється, и дани хотять, живота не чаеть и грозы приходять. О злая честь Татарьская!» (1250, стор. 536).

Як бачимо, в обох прикладах повторення не зовсім дослівне, а дещо варіюється, причому повторюються ті вигуки, про які йшлося вище. /252/

Інший характер мають повторення в середині фрази. Вони також рідкісні, причому використовуються для повторення не ті самі слова чи звороти або речення, а їх синоніми. Пор. «исполчивша же коньники c пЂшьци поидоста c тихостью на брань, сердце же его крЂпко бЂ на брань и устрЂмлено на брань» (1249, стор. 533); «изыде из монастыря въ лодьи, видя бЂду страшну и грозну» (1250, стор. 535).

В першому прикладі сердце... устрЂмлено на брань передає в посиленій формі той самий зміст, який міститься в реченні сердце... крЂпко бЂ на брань, в другому — ідентичну функцію виконує слово грозну у відношенні до слова страшну.

ЕПІТЕТИ І ПОРІВНЯННЯ

Одним із важливих засобів художнього твору, покликаних надати йому художньої виразності та поетичної яскравості, є епітети і порівняння. Літопис взагалі — не художній твір, і тому зрозуміло, що епітети і порівняння не можуть займати в ньому значне місце. Проте в кожному літописі можна знайти широкі описи боїв, звичаїв тощо, а також розгорнуту характеристику осіб або емоційно підкреслене ставлення літописця до предметів чи окремих людей. В цих випадках літописець змушений виходити за межі засобів сухого літописно-хронікального стилю і вдаватися до виражальних засобів інших стильових жанрів.

Ми вже підкреслювали велику драматичну насиченість галицької частини Галицько-Волинського літопису, оскільки ця частина наближається скоріш до жанру повісті, ніж до літопису. Тому епітети і порівняння — не рідкість у ньому.

Епітети в галицького літописця досить одноманітні, не такі яскраві, як порівняння, хоч за кількістю застосування переважають над порівняннями.

Постійні епітети. Три з них явно запозичені з народної поезії: борзый конь, острый мечь, золотый шоломъ. Вони відомі нам із «Слова о полку Ігоревім». У галицькій частині Галицько-Волинського літопису знаходимо їх в уривку, взятому з пісні про Ора: «тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ» /253/ (1201, стор. 480) ¹⁶, а також в приказці, вкладеній в уста угорського воєводи Філі: «Выйде Филя... слово ему рекшю прегордо: «Острый мечю, борзый коню — многая Руси». Цікаво, що епітет борзый надалі переходить з постійного в категорію пояснювального епітета, напр.: «Мьстиславъ же... дары ему дасть великыи и конь свой борзый сивый» (1213, стор. 491); «Мстиславъ же прия зятя своего любовью..., и да ему конь свой борзый актазъ» (1225, стор. 498).

¹⁶ Пор. A. C. Орлов, Слово о полку Игореве, стор. 38 — 39.

В ролі постійного епітета виступає в цій частині літопису слово безбожный в застосуванні до язичників, згідно із загальним переконанням у середньовіччі, що всі нехристияни були людьми «без бога». Тому знаходимо тут: «приде неслыханая рать безбожний Моавитяне, рекомыи Татарове» (1224, стор. 495); «придоша безбожний Измалтяне, преже бивъшеся... на Калкохъ» (1237, стор. 518); «вдасть Киевъ в руцЂ Дмитрови обьдержати противу... безбожныхъ Татаровъ» (1238, стор. 521); «приде Буранда безбожный, злый» (1260, стор. 560); «бЂ бо грады зиждай противу безбожнымъ Татаромъ (там же). Іноді цей епітет замінюється синонімом поганый: «Ревноваше бо дЂду своему Мономаху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци» (1201, стор. 480); «изыдемь на поганыЂ ПоловцЂ» (1234, стор. 515).

А втім літописець робить різницю у вживанні епітетів безбожный і поганый. Поганый — лише людина без християнського бога, безбожный, крім цього, — ще людина лиха, злочинна. Татари у літописця завжди безбожнии, але половці, до яких на Русі звикли, — лише погании (те саме застосовується щодо ятвягів, при назві яких цей епітет знаходимо тільки у субстантивованій формі): «И во иная времена избьени быша погании» (1248, стор. 531); «посла ко княземь Лядъскымъ, река: «яко время есть христьяномъ на поганЂЂ» (1252, стор. 541).

Специфічне негативне навантаження епітета безбожный додатковим значенням лихий, злочинний, окаянний дає літописцеві змогу абстрагувати це додаткове значення від основного (етимологічного) і переводити цей епітет в категорію епітета-метафори: «КрамолЂ же быв-/254/ши во безбожныхъ боярехъ... съвЂтъ створше... на убьенье... его» (1230, стор. 508); «а Филипъ безбожный зва князя Данила во Вышню» (там же); «а бояре безбожний везяхуся инуда, не хотяще видЂти лица его» (1230. стор. 509); «одинъ отъ тЂхъ безбожныхъ бояръ» (там же).

В такому значенні цей епітет був, мабуть, вже тоді поширений у народі. Так він вживається й тепер в розмовній мові: «це якась безбожна людина!»

Як постійний епітет вживає галицький літописець прикметник тяжкый у стійкому словосполученні в силЂ тяжцЂ: «Приде Батый Кыеву в силЂ тяжцЂ» (1240, стор. 522); «Приде Буранда... в силЂ тяжцЂ, и ста на мЂстЂхъ КуремьсЂнЂхъ» (1260, стор. 560); «и обьсЂде в силЂ тяжцЂ» (1229, стор. 605); «король же... посла вои в силЂ тяжцЂ» (1208, стор. 484).

Як і в інших творах староруської і сучасної літератур, окрему підгрупу постійних епітетів становлять ті, що характеризують окрему особу з боку специфічної ознаки, переходять у розряд прізвиськ. Для стильового забарвлення вони не істотні. Лише для повноти огляду відзначаємо ті, які зустрічаються у галицького літописця: Мокый великий слЂпоокий: «оставилъ бо бЂ засаду, Мокъя великого слЂпоокого» (1202, стор. 480); Вячеславъ Лысый: «Данила посла Лестько во Угры, а с нимъ послалъ посолъ свой Вячеслава Лысого» (1203, стор. 482); Вячеславъ Великый толстый: «Василку же княжащю во БелзЂ: и приидоша отъ него Великый Вячеславъ толстый, и Мирославъ» (1208, стор. 485); Мика Брадатый: «имена же... воеводамъ...: первый Петръ Буровичъ... трети Мика Брадатый» (там же); Мьстиславъ НЂмый: «видЂвъ то Мьстиславъ НЂмый... потче и самъ въ нЂ» (1224, стор. 497); Семьюнко Чермьный: «АнрЂй же послушавъ... Семьюнка Чермьнаго, и бЂжа» (1226, стор. 499); Мьстиславъ Удатный: «потомъ же Мьстиславъ великый, удатный номре» (1227, стор. 502).

Завдяки галицькому літописцеві обидва Мстислави ввійшли в історію з такими прізвиськами. З відомих вже раніше в літературі знаходимо тут ще: Володимеръ великий (або Володимеръ святый): «иный бо князь не входилъ бЂ в землю Лядьску толь глубоко, проче Володимера великого, иже бЂ землю крестилъ» (1229, стор. 505); «не бЂ бо в землЂ РусцЂй первее, иже бЂ /255/ воевалъ землю Чешьску, ни Святославъ хоробры ни Володимеръ святый» (1254, стор. 545). В останньому прикладі маємо ще один епітет — прізвище для означення Святослава, сина Ігоря Рюриковича: Святославъ хоробры.

Безпосередньо за польською номенклатурою галицький редактор вжив щодо польського князя Мешки епітет-прізвище ЛЂсконогий: «и приЂха к нему Володиславъ, сынъ Казимирь, ЛЂсконогого Межькы» (там же).

Пояснювальні епітети. У галицькій частині літопису значно яскравіша і багатша, ніж постійні епітети, система пояснювальних епітетів. У більшості випадків ці епітети мають негативне забарвлення і стосуються бунтівних галицьких бояр — ворогів улюбленого літописцем князя Данила Романовича. Вони виступають або поодиноко, або в сполученні з другим епітетом: безаконьный лихый — «зажгоша мостъ на ДнЂстрЂ, безаконьный лихый Семьюнко, подобный лисици черьмности ради» (1229, стор. 506); «и закланъ бысть безаконьнымъ Доманомъ» (1245, стор. 528); величавый (з іронічним забарвленням): «и ятъ бысть величавый Филя паробкомъ Добрыниномъ» (1219, стор. 493); гордый (прегордый): «приде Мьстиславъ на гордого Филю и на Угры c Ляхы» (там же); «выйде Филя, древле прегордый, надЂяся объяти землю» (1217, стор. 492); «створи миръ c Лестькомъ... и c Филею гордымъ...» (1221, стор. 494); «и бысть милость велика надъ королемъ... яко побЂдивъ гордыя Ятьвязи» (1256, стор. 552); лживый: «ятъ бысть... паробкомъ Добрыниномъ, его же лживый Жирославъ укралъ бЂ» (1219, стор. 493); лукавый: «выгнанъ [Жирослав] иде ко Изяславу, бЂ бо лукавый льстЂць нареченъ...» (1226, стор. 499); льстивый: «Льстивому Жирославу рекшю к бояромъ Галичькимъ...» (1226, стор. 498); «Мьстиславъ же по совЂтЂ льстивыхъ бояръ... вда дщерь... за королевича...» (1226, стор. 499); «АндрЂй же послушавъ лестивого Семьюнка Чермьнаго, и бЂжа...» (там же); невЂрный (епітет, найчастіше вживаний щодо галицьких бояр): «иде в Белзъ, оставивши и у невЂрныхъ Галичанъ» (1208, стор. 487); «угони и невЂрный Витовичь» (1213, стор. 491); «невЂрнымъ Молибоговичьмь узрЂвши се страхъ имъ бысть» (1230, стор. 508); «посла... по невЂрныхъ Молибоговичихъ» (1230, стор. /256/ 509); «невЂрнии ГаличанЂ не вдадяхуть ми» (1238, стор. 521); «съвЂтомъ невЂрныхъ Галичанъ» (1231, стор. 510) та ін.; оканьный — старий народний епітет, яким у початковому літописі охарактеризовано Святополка Окаянного. В галицькій частині літопису зустрічається в уривку пісні про Ора: «тогда Володимеръ Мономахъ пилъ золотомъ шоломомъ Донъ, и приемшю землю ихъ всю, и загнавшю оканьныя Агаряны» (1201, стор. 480); далі, під 1230 p., при імені Святополка: «и побЂгшимъ имъ, яко оканьны Святополкъ» (стор. 508) і під 1259 р.: «прилучитися сице... загорЂтися Холмови отъ оканьныя бабы» (стор. 557).

У функції негативного пояснювального епітета у відношенні до людей галицький літописець вживає ще епітет злый, що його, як побачимо далі, він особливо любить як епітет-метафору: «Богу помогшу побЂгоша злии погании» (1248, стор. 531); «Скомондъ и Боругъ зла воинника, иже убьена быста посланиемь» (там же); «приведе Володислава злого мятежника земли» (1249, стор. 534); або у сполученні з іншими епітетами: «приде Буранда безбожный злый» (1260, стор. 560). В подібному сполученні знаходимо також і епітет лихый: «безаконьный лихый Семьюнко» (1229, стор. 506; див. вище).

З позитивних пояснювальних епітетів галицький редактор, як і інші літописці, застосовує традиційні церковно-книжні епітети блаженый (преблаженый), преподобный для характеристики духовних осіб: «бЂ бо Асафъ блаженый и преподобный святитель Святое Горы» (1223, стор. 494); «бЂ Курилъ митрополитъ преблаженый и святый приЂхалъ мира сотворити» (1228, стор. 502); «и потомъ [бЂ] Кузма, кроткый, преподобный, смиреный пискупъ Володимерьскый» (1223, стор. 494). Крім того, епітети кроткый, смиреный, святый (див, щойно наведені приклади) звичайні і в сучасному церковному вжитку, як-от: «свята (пречиста) богородица» і т. п.

Далі відзначимо епітет словутьный, вжитий для характеристики співця Митуси: «словутьного пЂвца Митусу... связаного проведоша» (1241, стор. 528). Для характеристики військових людей вживаються епітети браньный, воинстый: «и рЂша мужи браньнии» (1255, стор. 551); «о мужи воинстии!» (1251, стор. 539); для характеристики коней: сивый, гнЂдый: «и дары ему дасть... и конь свой борзый сивый» (1213, стор. 491); /257/ «конь его застрЂленъ бысть гнЂдый» (1234, стор. 515). Вище було сказано, що для подібної характеристики коней застосовується й епітет борзый. При слові звЂрь знаходимо епітет свЂрпый: «онъ же, яко свЂрпый звЂрь... велЂ предъ собою зарЂзати» (1237, стор. 519); «Батый же, яко свЂрпый звЂрь возъярися» (1245, стор. 528).

Близький до простого означення і пояснювального епітета улюблений галицьким літописцем прикметник великый: «убЂжени... великими даръми» (1208, стор. 486); «король спЂашеть рать велику» (1209, стор. 487); «увЂдавъ королеву рать великую» (1210, стор. 488); «срЂтоша и c великою радостью» (там же); «бывши же сЂчи велицЂ» (там же); «и почтивъ его великими дарми» (1225, стор. 498); «створи Богъ чюдо велико» (1259, стор. 557) і т. д.

Необхідно сказати, що іноді функцію пояснювальних епітетів у галицькій частині виконують не лише прикметники, а й інші частини моіви, пор.: «согрЂшихъ не давъ тобЂ Галича Судислава льстьца съвЂтомъ» (1227, стор. 502); «онъ же не исповЂдЂ правды и дасть вожь на льсти» (1254, стор. 545). В першому прикладі словосполучення Судислава льстьца замінило словосполучення льстиваго Судислава, в другому словосполучення вожь на льсти замінило словосполучення льстиваго вожа.

Епітет-метафора. Звичайними старовинними

епітетами-метафорами, вживаними галицьким та іншими літописцями й існуючими досі, є такі, як великый князь, великая княгиня. З Інших характерних для стилю галицького літописця відзначимо передусім епітет-метафору злый. Запозичений у Малали з фрази «Скиртъ рЂка злу игру сыгра гражаномъ», яку редактор навів під 1229 р. (стор. 507), цей епітет-метафора став досить частим на сторінках галицької редакції літопису. Так, під 1221 р. знаходимо: «Сию же наричють Белжане злу нощь, сия бо нощь злу игру имъ сыгра» (1221, стор. 494). Під 1238 р.: «Оттуду же в ТатарЂхъ не смЂють его нарещи градъ Козлескъ, но градъ злый, понеже бишася по семь недЂль» (стор. 520); під 1250 р.: «О злая честь Татарьская» (стор. 536).

Іншим характерним для галицького літописця епітетом-метафорою є лютый при словах брань, сЂча: «и бысть на нЂ сЂча люта» (1248, стор., 531); «ПрибЂгши /258/ же ему к Василковй и Сомовитовй, бысть брань люта межи има» (1251, стор. 538).

Рідше в такому сполученні знаходимо епітет-метафору тяжкый: «и бысть брань тяжка межи ими: и одолЂ Мьстиславъ» (1219, стор. 493). Звичайно, цей епітет метафоричний і в словосполученні в силЂ тяжцЂ, де він, як це ми вказували вище (стор. 254), виступає в галицького літописця як постійний епітет.

До цієї ж категорії епітетів-метафор в галицькій частині літопису належить ще свЂтлый у словосполученні свЂтлое оружье: «велику же полку бывшю его, устроенъ бо бЂ храбрыми людми и свЂтлымъ оружьемь» (1231, стор. 512), а також епітет нетлЂньный у словосполученні вЂнець нетлЂньный, запозичений з богословських літературних жанрів: «азъ о томъ, чада, поручникъ есмь, яко вЂнца нетлЂньная отъ Христа бога приймете» (1237, стор. 519).

Наведені приклади вичерпують майже всі епітети, які можна знайти в галицькій частині літопису. Більшість з них в цій функції і з таким забарвленням зберігається й тепер в сучасній українській мові. Пор. в словнику Грінченка: безбожні басурмани, злая дороженька, люте горе, світлий цвіт, тяжкі часи та ін.

Порівняння. Матеріал, що його підбирає галицький редактор для своїх порівнянь, свідчить про нього як про людину, в художній свідомості якої усталились майже виключно зразки світської народнопоетичної літератури. Причому, як і слід сподіватися від представника феодальної верхівки, він майже ніколи не шукає матеріалу для порівнянь у сфері «нижчої» практичної діяльності (ремесло, землеробство).

Найчастіше у функції того, з чим порівнюється даний предмет або поняття, виступають небесні світила або явища: сонце, зоря, блискавка, грім, хмари, дощ. Наприклад: «НаутрЂя же пригнавъшимъ к нимъ Прусомъ и Бартомъ, и воемь же всимъ съсЂдшимъ, и воружьшимъся пЂшьцемъ изъ стана; щитЂ же ихъ яко зоря бЂ, шоломъ же ихъ яко солнцю восходящю» (1251, стор. 540); «тако сущу оружьникомъ стоящимъ на немъ, блистахуся щити и оружници подобни солнцю» (1231, стор. 510); «нападоща нощь на Ляхы... Ляхомъ же крЂпко борюще, и сулицами мечюще и головнями, яко молнья идяху» (1251, стор. 538); «сразися c полкомъ Ростиславлимъ /259/ крЂпко: копьемъ же изломившимся, яко отъ грома тресновение бысть...» (1249, стор. 533); «пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику... яко же иногда и николи же не бЂ...» (1249, стор. 532); «идущу же камению co забралъ яко дожду силну» (1229, стор. 504); «мечьющимъ же пращамъ и стрЂламъ яко дожду идущу на градъ ихъ... начаша просити милость получити» (1245, стор. 529); «...и каменье яко дождь c небеси идяше» (1251, стор. 538).

З військового побуту вищих феодальних кіл автор добирає для порівняння слово игра (поєдинок): «и Ђхаша на нЂ Русь... и гонишася на поли, подобно игрЂ» (1252, стор. 543). Імовірно, давно вже в руських феодально-військових колах Святополк став символом боягузливої втечі. Звідси й уподібнення у фразі «узрЂвшимъ се страхъ имъ бысть отъ Бога... и побЂгшимъ имъ, яко оканьны Святополкъ» (1230, стор. 508).

Серед символів, взятих галицьким редактором з тваринного світу, привертає увагу передусім символ лисица: «зажгоша мостъ на ДнестрЂ безаконьный, лихый Семьюнко, подобный лисици черьмности ради» (1229, стор. 506). Щоправда, в даному порівнянні виступає, начебто, на перший план зовнішня ознака — рудий колір (лисиці і Семюнка). Проте з характеристики Семюнка випливає, що літописець має на увазі іншу ознаку лисиці і Семюнка, а саме хитрість. Лисиця як символ хитрості виступає часто і тепер у фольклорі. Немає сумніву, що ця метафора була у фольклорі і в час галицького літописця. Хитрість лисиці була добре відома і з полювань, які були улюбленим заняттям феодалів у вільний від воєн час. Приклад з галицької частини літопису свідчить, що метафора: лисиця — хитра людина не так пізно ввійшла в стару літературу, як думає В. П. Адріанова-Перетц ¹⁷. Так само з мисливської практики були не менш відомі лють рисі і хоробрість тура. Тури і рисі тоді водились на території Східної Європи. Про турів згадує і «Слово о полку Ігоревім», про них говорить у своєму «Поученії» Володимир Мономах ¹⁸.

¹⁷ Див. В. И. Адрианова-Перетц, цит. праця, стор. 95.

¹⁸ Там же.

Тому можна вважати, що тур і рись як символи хоробрості й лютості в порівнянні з людиною оформились са-/260/мостійно на руському грунті. Галицький літописець вжив ці порівняння для характеристики галицько-волинського князя Романа, батька Данила: «устремилбося бяше на поганыя, яко и левъ, сердитъ же бысть яко и рысь, губяше яко и коркодилъ, храборъ бо бЂ яко и туръ» (1201, стор. 480). Інша справа — порівняння із левом і крокодилом, які, безумовно, почерпнув автор з перекладної біблійно-візантійської літератури ¹⁹. Порівняння із левом повторено галицьким редактором ще під 1251 р. для характеристики цього ж Романа: «изоострился на поганыя, яко левъ, имъ же Половци дЂти страхашу» (стор. 540).

Крім того, автор порівнює людину з диким звіром, не називаючи його породи. Основні якості «звіра», які у порівняннях автора виступають як метафоричний художній образ, — це швидкість і лютість. Для характеристики швидкості літописець застосовує символ «звір» без епітета, для лютості — з епітетом свЂрпый: «Скомондъ бо бЂ волъхвъ и кобникъ нарочитъ, борзъ же бЂ, яко и звЂрь, пЂшь бо ходя повоева землю Пиньскую...» (1247, стор. 531); «изъ града изыде несы co собою дары многии: надЂяшебося отъ него животъ прияти; онъ же яко свЂрпый звЂрь не пощади уности его, велЂ предъ собою зарЂзати» (1237, стор. 519); «Батый же яко свЂрпый звЂрь возьярися» (1245, стор. 528). І в даному випадку не можна сказати, що порівняння із звіром в староруській літературі походить з перекладних біблійно-візантійських зразків ²⁰. Такі порівняння підказувалися життєвою практикою кожного народу. До того ж перший приклад взятий галицьким літописцем, мабуть, з якоїсь народної билини про Скомонда. Перекладного походження цей образ лише в церковнослов’янській формі «дивии звЂрь», яку знаходимо в повісті про вбивство князя Бориса («Повесть временных лет» під 6523 р.) і в пізнішій літературі у «високому» стилі ²¹.

¹⁹ Про метафору левъ в староруській літературі див. В. И. Адрианова-Перетц, цит. праця, стор. 87 — 89.

²⁰ Так, здається, думає В. П. Адріанова-Перетц, див. цит. праця, стор. 95, де читаємо: «Це метафоричне застосування образу «дивияго звЂра» було відоме в древній Русі з перекладу «Історії Іудейської війни» Иосифа Флавія.

²¹ Див. там же.

З руського народного вжитку галицький літописець /261/ взяв також Порівняння з дзеркалом: «внутрьнии же помостъ бЂ слитъ отъ мЂди и отъ олова чиста, яко блещатися яко зерцалу» (1259, стор. 559). Пор. сучасну приказку «то йому потрібне, як сліпому зеркало» (Грінченко: зеркало).

Зате на рахунок начитаності галицького редактора слід віднести такі явно книжні порівняння, як «пустишася, яко дЂти ко отчю, яко пчелы к матцЂ, яко жажющи воды ко источнику» (1236, стор. 518), або: «инии же изъ подъшевь выступахутъ, акы ис червія» (1229, стор. 508); або: «копиемь же ихъ дрьжащимъ, яко трости мнози» (1251, стор. 540).

Ми вже говорили, що галицький літописець не схильний брати матеріал для порівнянь з ділянки «простих» явищ чи предметів. Правда, в одному з щойно наведених прикладів знаходимо порівняння, взяте з практики бджільництва: «пустишася..., яко пчелы к матцЂ». Проте, якщо взяти до уваги весь ланцюг порівнянь у даній фразі в цілому, то, певно, що й це порівняння не взято з народної творчості, а всю цю фразу він запозичив з якогось літературного твору. Лише в двох випадках галицький редактор дає порівняння більш «буденні», а саме порівняння із смолою та сиром, які знаходимо на останніх сторінках галицької частини літопису: одне при описі вежі, друге — при описі храмів в м. Холмі: «Вежа же среди города высока... создана... древомъ тесанымъ и убЂлена яко сыръ, святящися на всеи стороны» (1259, стор. 559); «храмЂ прекраснии и медъ (X. П. — мЂдь) от огня яко смола ползущь» (там же). Можливо, що ці порівняння літописець чув у розмовах майстрів і простого населення Холма.

Отже, можемо сказати про систему порівнянь галицького літописця те саме, що говорили про епітети. Лише деякі з цих порівнянь не збереглися досі (наприклад, порівняння людини з Святополком Окаянним, з крокодилом, з туром, з риссю, дії людини — з поєдинком). Інші (наприклад, порівняння предметів чи явищ з сонцем, зорею, блискавкою, громом, хмарою, дощем, смолою, сиром, людини з лисицею) живі досі в різних жанрах, хоч іноді і в трохи інших словосполученнях, викликаних змінами в житті народу і дальшою абстрагуючою діяльністю народного мислення (пор. очі — зірки, блищить, як сонце; сиплеться, як дощ; тягнеться, як /262/ смола). Це значить, по-перше, що в XIII ст. основне в цій системі було вже типізоване і як нормативне ввійшло в ужиток літературної мови; по-друге, що типізація могла наступити не інакше як тільки завдяки широкому вживанню таких порівнянь (як і епітетів) в живій народній мові. Звичайно, в деяких жанрах могли закріпитися й порівняння, які прийшли ззовні (наприклад, порівняння людини з левом). Таким чином, в цьому відношенні основні мовні засоби галицького літописця спираються на живі джерела народної мови, хоч і застосовані тут до потреб «витонченого» стилю феодально-воєнної верхівки Галицької Русі.

Попередня     Головна     Наступна