[Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (лексичнi, фразеологiчнi та стилiстичнi особливостi) . — К., 1961. — С. 283.]

Попередня     Головна     Наступна

ЗАКЛЮЧНІ ПІДСУМКИ

Галицько-Волинський літопис — єдина світська пам’ятка розповідного жанру XIII ст., за якою можна простежити характер літературної мови Південної Русі того часу. Проведений аналіз показує, що дві частини літопису — галицька й волинська — мають у галузі лексики, фразеології та стилістики значні розбіжності в їх відношенні до традиційних норм староруської мови та до народнорозмовної мови, яка розвивалася вже в напрямку формування мови української народності.

Більш консервативна літературна мова галицької частини, збагачуючись деякими лексичними та фразеологічними одиницями, почерпнутими з джерел народнорозмовної мови і подекуди із спорідненої сусідньої польської мови, — все ще міцно дотримується староруських літературних норм, створених на базі взаємовідносин між руською й церковнослов’янською мовами. Пор. паралелізм у вживанні руських і церковнослов’янських слів, здебільшого звичні в церковнослов’янських текстах та перекладній літературі словосполучення, книжні стилістичні засоби тощо.

Мова волинської частини літопису, навпаки, звільняючись (у власному тексті автора) майже зовсім від церковнослов’янізмів, черпає в основному свої мовні засоби і прийоми з живої народнорозмовної мови того часу. Релікти значної кількості цих засобів і прийомів у сучасній українській народнорозмовній мові чи в українських діалектах (деякі зберегла лише польська мова) свідчать, що народна мова Південної Русі XIII ст. (яку, звичайно, не могла повністю відбити літературна мова пам’ятки) вже в значній мірі розвинула ті українські особливості, які виділили її із староруської мови.

Попередня     Головна     Наступна