Попередня     Головна     Наступна





РЕДАКЦІЇ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ



РЕДАКЦІЯ 1289 p.


Галицько-Волинський літопис закінчується звісткою про смерть князя степанського Івана (1292 р.). Останній редактор, який довів літопис до цього місця, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення. Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора.

Так, наприклад, під 1287 р. Володимир Василькович кличе до себе Мстислава, щоб з ним «учинити рядъ о землю и городы». Мстислав приїжджає. Розмова ведеться через володимирського єпіскопа, посланця князя Володимира Васильковича. Цю розмову подає літопис у таких словах: «Володимеръ же посла к нему єпископа своего... тако река: «брате мой... Хочю c тобою рядъ учинити... Хочю грамоты писати». Мьстиславъ же рече епископу брата своего: «господине, рци, брать мой. Я сего ци хотЂлъ, оже бы мнЂ искати твоей землЂ, по твоемъ животЂ?, сего ни на сердцЂ моемъ не было; но реклъ ми есь былъ, в Ляхохъ коли есмь былЂ c Телебугою... Мьстиславе, даю ти землю свою и городы, по своемь животЂ» (стор. 594) 1.



1 Сторінки подаємо за Іпатіївським списком літопису у виданні Археографічної комісії, СПб., 1870.



Безпосередньо за цим читаємо: «Мьстиславъ же рече епископу брата своего: «господине: рци брату, како Богу любо и тобЂ, оже хочешь грамоты писати, како Божья воля и твоя». Зрозуміло, що це, власне, безпосередня відповідь на слова Володимира «хочю грамоты писати», /6/ а слова від «Мьстиславъ же рече» до «по своемь животЂ» — це вже пізніша вставка для підкреслення відсутності зацікавлення Мстислава, отже, вставка редактора Мстислава.

Під тим самим роком розповідається про поїздку мазовецького князя Кондрата до Мстислава Даниловича, який тоді знаходився в місцевості «Гай». Про цю місцевість спочатку пишеться як про ближче незнане «нЂкое мЂсто», але потім подається точний її опис: «И поеха [Кондрат]... ко Луцку. Бывшу же ему в Луцки, Мьстиславу же не сущу ту, но близъ города нЂкоемь мЂстЂ, именемь в Гаі; мЂсто же то красно видЂниемь и устроено различными хоромы, церкви же бяше в немь предивна, красотою сияющи, тЂмже угодно бысть князю пребывати в немь; и поЂха Кондратъ из Луцка в Гай» (стор. 597). Очевидно, цей опис — від «мЂсто же то красно» до «пребывати в немь» — внесено особою, яка, будучи близькою до Мстислава, знала цю місцевість; отже, це був останній редактор.

Під тим самим 1287 р., на стор. 608, перелічуються міста і церкви, які побудував Володимир Василькович. Спочатку розповідається про побудування Берестія і Кам’янця, а в ньому високого стовпа. Далі йде мова про різні євангелія, ікони і т. д., які Володимир подарував церквам. Після цього докладно розповідається про Любомль. В кінці літописець знову повертається до опису Берестія: «В Берестіи же създа стлъпъ каменъ, высотою яко и Каменецкый, постави же и церковь святого Петра...» (стор. 610). І далі знову про ікони, посудини, євангелія, які князь подарував для церкви. Очевидно, і це є пізнішою вставкою, бо відомості про все це можна б сподіватись не в кінці, а на початку статті, там, де мова йде про побудування Берестія.

Як видно, виразні вставки можна простежили до кінця 1288 р. Після цього року, в дальшому тексті немає вже ніяких вставок, отже, виходить, що цей текст належить виключно останньому редакторові. Проте не цим роком закінчується звід, що його продовжував останній редактор.. Він кінчався в середині 1289 р. розповіддю про відхід князя Юрія Львовича з Берестія та втечу крамольних берестейських бояр (перед наведенням грамоти Мстислава, якою він накладає «ловчеє» на крамольних берестейців). /7/

Справа в тому, що редактор зводу 1292 р. виразно виявляє себе прихильником старшої лінії Романовичів і з повагою ставиться до Льва. Тимчасом у першій половині статті 1289 р. знаходимо ще ту неприховану неприязнь до Льва і його роду, якою, як це побачимо, відзначається попередній редактор. Знаходимо такі слова, як: «Левъ же убояся того велми и еще бо ему не сошла оскомина Телебужини рати!» (стор. 612) або: «поЂха Юрьи вонъ изъ города съ великимъ соромомъ, пограбивъ всЂ домы стрыя своего, и не остася камень на камени в Берестьи и Каменци и в БЂльски» (стор. 612). Так не міг би писати редактор зводу 1292 р. Він, мабуть, і це останнє місце пом’якшив, звинувативши в загарбанні Берестія не стільки самого Юрія, скільки його молодих порадників: «нача княжити по свЂту безумныхъ своихъ бояръ молодыхъ» (стор. 611). Крім цього, наступні після грамоти слова «князь же Мьстиславъ сЂдЂ на столЂ, брата своего ВолодимЂра, на самый великый день» (стор. 613) — це тільки уточнення того, про що говориться на початку статті 1289 р. (приїзд Мстислава у Володимир після похорону Володимира Васильковича, його плач з приводу смерті брата та перші адміністративні розпорядження, зокрема розсилання «засад» по містах).









РЕДАКЦІЯ 1285/6 р.


Проте і цей звід уже мав свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних.

Під 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Описавши похід Льва до Судомира і далі до Кропивниці словами: «Посемь же поиде Левъ своими полкы со силою великою ко Кропивници, c гордостью великою хотя ити ко Кракову...» (стор. 581), літописець робить такий відступ: «Володимеръ же бЂ назадЂ стоя У города своимъ полкомъ: и начаша ему повЂдати осЂкъ во лЂсЂ полнъ людий и товара, не взиманъ бо бЂ никоторою же ратью, зане твердъ бяше велми; Володимиръ же отряди к нему люди добрыи, и Кафилата /8/ с ними же Селезенца; бысть же пришедшимъ имъ ко осЂкови, и бишася с ними Ляхо†крЂпко, одва могоша и взяти c великимъ потомъ, и поимаша в немъ множество людий и товара» (стор. 582).

Зразу ж після цих слів редактор знову присвячує Льву фразу, яка явно підкреслює вставний характер щойно розказаного: «Якоже передЂ писахомъ о ЛвЂ, и бысть же идушу ему полкы своими и начаша росходитися воевать» (стор. 582). Ця вставка не могла походити від редактора 1292 р., тому що він взагалі не знав ближче дрібніших подій, пов’язаних з Володимиром. Вона вказує на когось, хто стояв близько до Володимира, постійно перебував з ним і, можливо, брав участь з ним у тому поході. Це міг бути тільки редактор зводу 1289 р., який з такою любов’ю описує останні роки життя Володимира (пор. 1287 — 1288 рр., стор. 591 — 610). Коли це його вставка, то, значить, вона вставлена в текст, який щойно тепер автор цього зводу переробляв і доповнював. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради» (стор. 547). Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь» (стор. 581). Таке визнання «честі» не могло вийти з уст того самого автора; отже, редактор зводу 1289 р. знайшов його, мабуть, у свого попередника. Не гармоніює також із вказаним загальним ставленням до Тройдена і звістка під 1276 р., що після війни біля Вослоніма Володимир і Тройден «начаста быти во велицЂ любви» (стор. 577). Не могла цьому авторові належати і звістка під 1281 р. про локальний інцидент між Львом і Лешком у далекому Переворську, на західних кордонах галицького князівства, про побиття людей і пожежу цього міста (стор. 582). Під 1283 р. знаходимо опис облоги Львова Ногаєм, страшного спустошення галицького князівства, заподіяного татарами, і з приводу цього такі слова: «Се же наведе на ны Богъ грЂхъ ради нашихъ казня ны, а быхомъ ся покаялЂ злыхъ своихъ безаконьныхъ дЂлъ, и еще же наконЂць исполни на насъ гнЂвъ: измре в городЂхъ во остою безчисленное множьство» (стор. 589). /9/

Ці слова не міг написати автор зводу 1289 р. Житель князівства Володимира Васильковича не міг страждати з приводу того, що сталося в столиці нелюбимого князя Льва. Від нього можна було сподіватись, що він буде втішатись або іронічно глузувати з приводу того, що Лев постійно мав справу з татарами (пор. під записами 1274, 1282 рр.). Отже, це ны не від нього походить. Додамо, що і під 1264 р. розповідь про Войшелка переривається вставкою про весілля Володимира Васильковича з дочкою князя брянського Романа і про напад у той час Литви, про який вже мимохідь говорилося під 1263 р. Закінчується і ця розповідь стереотипною фразою «мы же на преднее возвратимся». А нам відомо, що все, що пов’язане з життям Володимира, особливо цікавило редактора 1289 р. Значить, це його вставка.

Під рукою редактора 1289 р. був інший звід, який він продовжував і (як це побачимо пізніше) піддав ґрунтовній переробці. Що ж це за звід і де закінчився? Об’єктивне, навіть прихильне ставлення цього зводу до Тройдена, яке ми відзначили вище (1278 р.), знаходить пояснення у вістці під 1274 р. про те, що Тройден «живяше со Лвомъ во велицЂ любви..., а с Володимеромъ не живяше в любви» (стор. 575). Вістка про облогу Львова татарами (1283 р.) теж вказує вже ясно на жителя князівства Льва.

Отже, це звід, що цікавився найбільше подіями старшої лінії Романовичів. Тому, як це зрештою з усього видно, до цього зводу належать також вістки під 1284 р. про смерть сина Юрія Львовича, Михайла, і стаття під 1285 р. Ця остання стаття в кінці розповіді про перемогу Кондрата Семовітовича над Лешком Казиміровичем зберегла характерне первісне закінчення зводу: «и тако возвратися во свояси [Кондрат] с честью великою, хваля и славя въ ТроицЂ Отца и Сына и святаго Духа въ вся вЂки агіосъ» (X., П.) 1.



1 В Іпатіївському списку літопису без слів «въ вся вЂки агіосъ». Ці слова збереглися в Хлєбниковській і Погодинській копіях, тому всю фразу відмічаємо позначкою X., П.



Цілком аналогічне закінчення (збережене у Татіщева) мав, наприклад, звід до 1093 р. (в науці так званий Начальний звід): «Бысть же сіе за премногіе грЂхи наша, яко же и я грЂшный много и часто Бога грЂхи моими прогнЂвлюю; ко по милости своей Господи спаси ны, яко Ты единь /10/ безгрЂшный, сильный, милостивый и дивный во святыхь твоихь, да будеть [далі якийсь пропуск] вельки вЂкомъ, аминь» (т. II, стор. 151). Отже, на даному місці, тобто на 1285 р., і закінчився звід, що його редагував редактор 1289 р. Але після його остаточного закінчення цей самий редактор добавив ще в ньому звістку під 1286 р. про смерть та похорони в Кракові Лешка Казиміровича. Ця звістка не могла вийти з-під пера автора зводу 1289 р., тому що цей автор говорить про смерть Кондрата і про пов’язані з цією смертю події значно ширше в іншому місці, під 1287 р. (стор. 598 — 599). Не було потреби вставляти її також і в останнього редактора, оскільки він мав уже її під 1287 р. Не знаходимо ніяких вісток про те, що Галицько-Волинський літопис доповнювався після його остаточного закінчення, наприклад якимсь наступним переписувачем. Отже, ця звістка була вставлена тим самим літописцем, якому належала і звістка про боротьбу Лешка з Кондратом (стор. 290). Характерно, що ці останні вістки цілком відповідають галицьким відомостям, якими закінчується галицьке джерело зводу Длугоша (похід Телебуги, мор на Русі і в Польщі, боротьба Лешка з Кондратом). Після цього Длугош переходить до опису литовсько-руських відносин. Далі в Галицько-Волинському літопису починається безперервна розповідь про останні роки життя Володимира, вона написана вже іншим автором, про це свідчить повторення переказу про краківський похід Телебуги, про що вже говорилося під 1283 р. Пор.:



1283 р.

Идущу же ТелебузЂ в Ляхы и c нимь идоша вси князи неволею Татарьскою: Левъ князь со сыномъ своимъ Юрьемъ... а Мьстиславъ co своею ратью, a Володимиръ co своею ратью... и переидоша Санъ рЂку по леду; ту же на Сану Володимеръ воротися отъ нихъ назадъ... (стор. 588).



1287 p.

Идущу же ТелебузЂ и Алгуеви c нимъ... и c ними РусцЂи князи, Левъ, и Мстиславъ, и ВолодимЂръ и Юрьи Лвовичь..., тогда бяхуть вси князи Русціи в воли Татарьской... идущимъ же имъ в Ляхы, и доидоша рЂкы нарЂцаемаго Сана... а Володимера воротиша назадъ (стор. 591 — 592).





















РЕДАКЦІЯ 1266 р.




Звід 1286 р. теж не є початковим зводом, а тільки продовженням ще старшої редакції Галицько-Волинського літопису. Вказують на те такі дані. /11/

Під 1223 р. знаходимо перелік володимирських єпіскопів. Цей перелік охоплює, як це виразно підкреслює сам автор, тільки єпіскопів «въ лЂта Данила и Василка», тобто до 1264 р. (рік смерті Данила) або до 1269 р. (рік смерті Василька). Останній єпіскоп — це Кузьма, очевидно сучасник літописця, що ясно видно з характеристики, яку дає йому літописець як доброму знайомому: «кроткый, преподобный, смиреный». Інших єпіскопів, особливо часів Володимира Васильковича, автор уже не знає. Не знає, наприклад, про єпіскопа Євсигнія, який виступав у літопису під 1287 р. Звід 1286 р. закінчується звісткою (в дописці) про смерть Лешка Чорного, що фактично наступила в 1288 р. восени, значить, коли Євсигній був єпіскопом у Володимирі. Отже, автором переліку єпіскопів не міг бути редактор зводу 1286 р., тому що він, як бачимо, був сучасником Євсигнія і напевно довів би перелік до цього єпіскопа, коли вже взявся перелічувати володимирських єпіскопів. Тим більше не міг це бути редактор зводу 1289 р. чи 1292 р. Отже, це був редактор ще раніший.

Але найважливішою є інша вказівка. В записах під 1248 р. літописець згадує чернігівський похід Данила (пор. Іпатіївський список 1234 р.) і розповідає, як в той час, коли Данило воював біля Чернігова, Василько здобув велику перемогу над ятвягами «у воротъ Дорогычиньскыхъ». I саме тут несподівано він дає характеристику Василька: «Василько бо бЂ возрастомъ середний, умомъ великъ и дерзостью, иже иногда многажды побЂжаше поганые, или иногда многажды посылающима има на поганыя, еже Скомондъ и Борутъ зла воиника, иже убьена быста посланием?» (стор. 531). Таку характеристику, особливо з описом зовнішності князя і прославленням його діянь, літописи подають, як правило, під роком смерті даного князя. Пор. в Галицько-Волинському літопису характеристику Романа під 1201 р. (стор. 479 — 480), Данила під 1264 р. (стор. 570), Володимира під 1288 р. (стор. 605). Ця характеристика не могла вийти з-під пера редактора зводу 1286 р. або пізніших редакторів, бо вони скоріш помістили б її під звісткою про смерть Василька, тобто під 1271 р., де знаходимо цю вістку. До того ж привертає увагу і той факт, що характеристика подана в літопису задовго перед літописним роком смерті, серед подій, які відбулись /12/ майже на 35 років раніше смерті Василька, та ще й подана в екскурсі, що перериває звичайний хід розповіді. Це можна пояснити тільки тим, що автор вписав ці слова під свіжим враженням смерті Василька чи навіть звістки про смерть Василька, отже, в 1269 р.

Таким чином, виявляємо нового редактора. Залишається тільки питання, де кінчався його звід.

1260 рік — це взагалі останній рік, на якому уривається довша попередня частина літопису, в якій літописець концентрує всі події навколо особи Данила як найважливішого рушія подій. Далі, починаючи з 1261 р., особа Данила помітно блідне, стає невиразною. На перший план виступає Василько, потім Войшелк і далі Володимир Василькович. Отже, можна подумати, що . звід редактора, який писав його десь близько 1269 р., закінчувався саме на 1260 р. Насправді це не так. В деяких, правда дуже нечисленних, місцях ми зустрічаємо і після 1260 р. спеціальні звороти і слова, які характеризують літопис до 1261 р. і які в певному місці зовсім уриваються. До таких належать:

1. Підкреслення молодості князя: «Данилу же... тако младу сущу, яко и матери своей не позна. Данилъ же... плакашеся по ней, младъ сый» (1208, стор. 486); «Данилъ младъ сы показа мужство свое» (1213, стор. 491); «Василка же не бЂ, бЂ бо... младъ» (1224, стор. 495); «Всеволодъ... убояся, бЂ бо и самъ младъ» (1237, стор. 519); «Посласта Лва, млада суща, и яко ни во бой ему внити, младу сущу...» (1245, стор. 529); «Лвови же дЂтску сущу поручи и Василкови» (1249, стор. 533); «О того же гордаго Филю Львъ младъ сы изломи копіе свое» (1249, стор. 534); «Пойде Данило c Шеварномъ, младу сущу ему» (1256, стор. 551); «Оному же [АндрЂю] младу сущу» (1256, стор. 552). Отже, останній раз подібне підкреслення знаходимо під 1262 р. (стор. 566). Данило, тікаючи від татар через Галич, хвилювався «о брать повелику и о сыновцЂ своемъ ВолодимирЂ, зане молодъ бяше».

2. Підкреслення божої допомоги в словах «спасе Богъ»: «И бысть радость велика, спасъ Богъ отъ иноплеменьникъ» (1219, стор. 493); «Бысть же вЂдомо странамъ приходъ его всимъ ис Татаръ, яко Богъ спаслъ есть его» (1250, стор. 537). Останній раз під 1265 p.: «но Богъ спасе своєю волею и не бысть ничтоже» (стор. 570). /13/

3. Зробити щось «за любовь», «за гнЂвъ», «за радость» і т. д.: «Сыну за первую любовь не могу на нь востати» (1213, стор. 489); «Онъ же за братолюбие не прия власти ero» (1225, стор. 498); «Митусу, древле за гордость не восхотЂвшу служити князю Данилу» (1241, стор. 528); «Богъ же за высокомысліе его не створи того» (1249, стор. 535); «И... Угре мнози избьени быша за гнЂвъ» (1241, стор. 534); «Бо за ворожьство c ними Литву заня» (1252, стор. 541); «Показа мужьство свое... и не, мня раненъ на тЂлеси своемъ за радость» (1264, стор. 569).

4. Хоруговь у значенні стяг: «Ту же Марцелъ хоругве своее отбЂже» (1208, стор. 485); «Аще Руская хоруговь станеть на забролЂхъ» (1229, стор. 505); «И постави на НЂмечьскыхъ вратЂхъ хоруговь свою» (1235, стор. 518); «И разруши полкъ его и хоруговь его раздра» (1249, стор. 534); «Нападоша на нь крЂпко и хоруговь его отъяша» (1251, стор. 538); «И постави хоруговь на градЂ» (1254, стор. 547); «Напередь же возлЂзоста два Татарина на городъ с хоруговью» (1261, стор. 564).

5. Сулица: «видивъ... сулици его крова†сущи» (1232, стор. 512); «Ляхомъ же.. сулицами мечуще» (1251, стор. 538); «можете ли древо поддрьжати сулицами» (1251, стор. 540); «Ђхаша... Ятвязи со сулицами» (1252, стор. 543); «Лвови же убодшему сулицу» (1255, стор. 549); «и вьргьшимъ сулицами» (1256, стор. 552); «со сулицею» (1261, стор. 564); «Ђдуть за щиты со сулицами» (1262, стор. 566); «щиты, сулицЂ, шоломы» (1262, стор. 567).

6. Пороки: «и порокы пометаша» (1233, стор. 513); «порокы градъ бьюшимъ» (1237, стор. 519); «постави... порокы городу» (1240, стор. 522); «и строящю порокы» (1249, стор. 532); «порокы постави» (1259, стор. 557); «порокомъ вЂргшу» (1259, стор. 558); «порокомъ же бьюшимъ» (1261, стор. 564). Після 1261 р. слово «порокы» зустрілось тільки один раз щойно під 1291 р.: «и утвержение его [Кракова] не мало, порокы и самострЂлы коловоротными» (стор. 615).

7. Сайгатъ: «Приведе первый сайгатъ ко брату» (1246, стор. 530); «послаша же сайгатъ Данилови» (1258, стор. 556); «Приведе сайгатъ Бурондаеви» (1260, стор. 560); «посла же сайгатъ брату своему королеви» (1262, стор. 556). /14/

Отже, найдальшим місцем, до якого сягають ці стереотипні звороти і. слова, є записи під 1265 р. В цьому та в наступному році є коротенькі замітки, якими закінчуються довші розповідні розділи. За стилем вони близькі між собою. Тому можемо вважати, що цей звід кінчався саме на 1266 р.

До цього висновку прийшов також О. С. Орлов 1, доводячи, що власне лише до цього року зустрічаються запозичення з компілятивного хронографа XIII ст. Цей компілятивний хронограф складався з хроніки Малали, деяких біблійних книг, «Александрії», хроніки Амартола і творів Иосифа Флавія «Іудейські древності» та «Історія Іудейської війни». Літописцю став він відомий із збірника, в якому, крім компілятивного хронографа, були ще, очевидно, тлумачний апокаліпсис та дещо інше. Можна так думати, посилаючись на так званий Архівальний збірник (кол. Московського архіву Міністерства зовнішніх справ, № 279 — 658), який, як це доводив Орлов, є епігоном галицько-волинського збірника половини XIII ст. і містив колись у собі: 1) тлумачний апокаліпсис 2, компілятивний хронограф, руський «літописець», «соборник» і «Пчелу».



1 А. С. Орлов, K вопросу об Ипатьевской летописи, «Известия Отд. русского языка и словесности», т. 31, Ленинград, 1926.

2 Те, що в названому збірнику був тлумачний апокаліпсис, доводить одне невиразне місце в Галицько-Волинському літопису під 1205 р. (стор. 483). Там говориться, що якийсь «премудръ книжникъ» Тимофій висловився про угорського воєводу в Галичі, «томителя» Бенедикта: «яко в послЂдняя времена тремья имены наречеться антихристъ». Як виявляється, думка Тимофія була така, що одним з імен антихриста буде Бенедикт. До цього висновку він дійшов на основі суми числового значення букв в імені Бенедикт у грецькому звучанні: Benedictos. Сума ця: 666 (b=2; e=5; n=50; e=5; d=4; i=10; k=20; t=300; o=70; s=200=666). Ця цифра, згідно з апокаліпсисом, має бути «знаменієм звіра», тобто антихриста. Звідси зрозуміло, що і Тимофію, і літописцю мусив бути відомий тлумачний апокаліпсис, з яким вони познайомилися, очевидно, саме в збірнику XIII ст. /15/



Отже, як відзначає Орлов, літописець багато черпав з цього збірника, передусім з хронографа, зокрема з вміщеної в ньому хроніки Малали. Так, між іншим, запозичено з хроніки Малали (подаємо за Орловим): під 1201 р. порівняння князя Романа з левом і «одолЂніе ума мудростію» (пор. Малала, кн. 1). Порівняння Романа з левом, повторене під 1251 р.: «иже бЂ [Роман] изоострился на поганыя, яко левъ имъ же половцы дЂти страшаху» (стор. 540). Під 1221 р. — гру злої ночі з белжанами (Мал., кн. 2). Під 1229 р. — гру ріки Дністра з уграми (Мал., кн. 17). Під 1252 р. — опис зброї Данила (Мал., кн. 17). Під 1254 р. запозичено звідси частково міркування про літочислення (Мал., кн. 18). Під 1257 р. — фразеологію в описі боротьби з ятвягами, порівняння з Романом його сина Данила і «приведеніе лядьской земли к послушанию» (Мал., кн. 5). Можливо, взято звідси під 1259 р. деякі деталі при описі будівництва храмів, наприклад вислови «нЂкий хитрець», «изваяти» і т. д. (Мал., кн. 8, 9). Під 1264 р. опис комети (Мал., кн. 17). Крім цього, на думку Орлова, звідси походить велика кількість запозичень зворотів та лексики.

З хроніки Амартола запозичена (під 1221 р.) фраза «не оставлешюся камень на камени» (Ам., кн. 1). В даному місці і сам редактор посилається, імовірно, на названий хронограф, називаючи його «книги», бо перед цією фразою пише: «еже притъчею глаголють Книги». Під 1231 і 1251 рр. є запозичена звідси лексика в описі зброї (її блиск тощо): «блистахуся щити и оружници подобни солнцю» (1231), «шитЂ же ихъ яко зоря бЂ, шоломъ же ихъ яко солнцу восходящу» (1251), (пор. Ам., кн. 7). Під 1240 р. «скрипание телегь»: «и не бЂ слышати отъ гласа скрипания телЂгъ его» (Ам., кн, 5). Можливо, що і під 1259 р. запозичено дещо звідси при описі храмів (пор. Ам., кн. 2).

З біблійних книг (під 1224 р.) запозичена характеристика молодого Данила: «бЂ бо дерзъ и храборъ, отъ главы и до ногу его не бЂ на немь порока» (пор. 2 кн. Царств., характеристику Авессалома). Під 1229 р. опис загибелі мадьярських військ, насамперед фраза о «чер’віях»: «иніи же изъ подъшевь выступахуть, акы ис чер’вія» (пор. кн. Ісуса Навина, розд. 9).

З «Александрії» (під 1231 р.) запозичена фраза: «медляи на брань страшливу душю имать» («Александрія», слова Александра Македонського). Те саме повторене під 1234 р. (стор. 515). Під 1250 р. фраза «О злЂе зла честь Татарьская... Данилови Романовичю, князю бывшю велику, обладавшу Рускою землею, Кыевомъ и Володимеромъ и Галичемъ, co братомъ си инЂми странами: нынЂ сЂдить на колЂну и холопомъ называеться» /16/ (пор. «Александрія», І ред., слова Дарія після перемоги Александра).

З Флавія («Історія Іудейської війни») запозичена під 1261 р. фраза «стрЂламъ не дадушимъ выникнути изъ заборолъ... друзии падаху c мостка в ровъ, ...рови же... исполнишася мертвыми, и бысть лзЂ ходити по трупью акы по мосту» (пор. «Історія Іудейської війни», облога Іотапати). З опису цієї ж облоги Іотапати майже дослівно запозичено фразу під 1240 р.: «и ту бЂаше видити ломъ копЂины и щитъ скипание, стрЂлы омрачиша свЂтъ побЂженымъ» l.

Після 1265 p., як виявляє Орлов, не можна вказати слідів користування хронографом, отже, далі писав уже інший літописець.



1 Відповідні паралельні цитати з Малали, «Александрії», Амартола, Флавія див. у кн. А. С. Орлов, K вопросу об Ипатьевской летописи, «Известия Отд. русского языка и словесности», т. 31, Ленинград, 1926.




















РЕДАКЦІЯ 1234 р.



Дальший аналіз тексту веде нас до переконання, що й редактор 1266 р. мав, напевно, ще одного попередника.

Під 1248 р. у статті про ятвязький похід князя Василька, автором якої ми визнали редактора зводу 1266 р., знаходимо таку характеристику ятвязького князя Скомонда: «Скомондъ бо бЂ волхъвъ и кобникъ нарочитъ, борзъ же бЂ яко звЂрь, пЂшь бо ходя повоева землю Пиньскую». Підкреслені тут слова є не чим іншим, як повторенням подібної характеристики половецького князя Кончака, яку знаходимо під 1201 р.: «отъ него [Отрока] родившюся Концаку, иже снесе Сулу, пЂшь ходя, котелъ нося на плечеву». Але уривок про Отрока та Кончака під 1201 р. — це явна, всіма дослідниками визнана вставка, яку досить незручно втиснено в раніш зрозумілу конструкцію речення. Коли ж це вставка, то, очевидно, це вставка автора статті під 1248 р., тобто редактора зводу 1266 р. А це означає, що цей редактор уже працював на матеріалі якогось свого попередника. Далі, в статті 1229 р., описується відступ угорського короля Бели IV після поразки під Галичем. Невдача під Галичем Бели та його відступ були спричинені, між іншим, пошестю, яка поширилася між військом Бели, насамперед між його /17/ «половцями Бєговарсовими». Про це літописець розказує так: «а у короля бЂаху Половци БЂговаръсови; Богъ попусти на нЂ рану Фараонову. Градъ же крЂпляшеся, a БЂла изнемогаше и поиде отъ града» (стор. 507). Тут ми сподівалися б опису цієї «рани». Але літописець говорить спочатку про інше: «Оставившю же ему люди за собою, оружники многи a фаревникы; нападшимъ же на нЂ гражаномъ, мнози впадаху в рЂку, инии же избьени быша, инии язвени быша, инии же изоимани быша, яко инде глаголеть: Скыртъ рЂка злу игру сыгра гражаномъ, тако и ДнЂстръ злу игру сыгра Угромъ. Оттуду же пойде король ко Васильєву, и перейде ДнЂстръ, и поиде ко Пруту». І щойно тут довідуємося про цю «Фараонову рану». Літописець повторює попередні слова: «Богъ бо попустилъ бЂашеть рану» і далі: «ангелъ бьяшеть ихъ: сице умирающимъ, инии же изъ подъшевъ выступахуть, акы ис чер’вія, инии же на конь влЂзше изомроша, инии же около огня солЂзъшеся и мясо къ устомъ придЂвше умираху, многими же ранами разными умираху, хляби бо небесний одинако топяхуть и» (стор. 508).

Знову цілком ясно, що тут ідеться про поширення первісного тексту вставкою («оставившю же ему» до «поиде ко Пруту»), яка перервала розповідь про «рану Фараонову». З огляду на те, що в цій вставці находимо фразу про «игру Скирта», а ця фраза взята з компілятивного хронографа, яким не користувався ні один з наступників редактора 1266 р., то звідси робимо висновок, що вставив її тут редактор 1266 р., очевидно поширюючи якусь попередню редакцію.

Проте найважливіші докази для встановлення ще однієї редакції Галицько-Волинського літопису перед редакцією 1266 р. беремо з порівняльного аналізу початкових частин нашого літопису і так званого Володимирського поліхрону 1.



1 Про нього див.: А. Шаxматов, Общерусские летописные своды XIV и XV веков, «Журнал Министерства народного просвещения», 1900, № 9, стор. 159; М. Приселков, История русского летописания XI — XV вв., Л., 1940, стор. 142 — 147. За Шахматовим, це загальноруський літописний звід, що закінчувався на 1423 р., за Приселковим, він доходив тільки до 1418 р.



Отже, цей Володимирський поліхрон, що ліг в основу багатьох пізніших літописних компіляцій (літописи Софійський I, Новгородський IV, Воскресенський, Львівський, Тверський, Никонівський /18/ та ін.) зберіг у своєму складі південноруський літопис, який був доведений до 1240 або до 1246 р. (мученицька смерть Михайла чернігівського). Він теж використаний у зводі Татіщева 1. Цей літопис виявляє велике зацікавлення галицькими подіями, приводячи часто такі факти, про які Галицько-Волинський літопис зовсім не згадує.



1 В. Н. Татищев, История российская, ч. І — IV, М., 1768 — 1784. На думку О. Шахматова («Общерусские летописные своды XIV и XV вв.», «Журнал Министерства народного просвещения», 1900, № 11, стор. 148 і наст.), був це літопис чернігівський, який кінчався на 1284 р. розповіддю про курське «княженіе». В основу цього літопису ліг київський літописний звід, написаний між 1223 і 1231 рр. (пор. там же, стор. 170). Важко погодитися з цією думкою. Очевидне висування в цьому південноруському джерелі на перший план київських князів (пор. Воскресенський, Татіщев) спонукає думати, що був це власне київський літопис, який кінчався на 1240 р. («убієніє» Михайла, хоч імовірніше, що відомості про це «убієніє» могли потрапити самостійно в поодинокі зводи з окремого «сказанія»). В поліхроні після вістки про смерть Михайла до вістки про курське княження, отже, від 1245 р. до 1283 р., нема жодних південноруських вісток. Важко припустити, що «чернігівський» літопис кінчився на 1284 р., бо невідомо, де ж тоді поділись би південноруські вістки в поліхроні за той довгий проміжок часу. Вони мусили б знаходитись у «чернігівському» літопису. Тому «чернігівська» вістка 1284 р. не переконує нас.



Так, наприклад, він знає про два походи Рюрика з Ольговичами на Галич: в 1205 і 1206 рр.; Галицько-Волинський літопис говорить тільки про один похід, причому зовсім не згадує Ольговичів. Під тим самим 1206 р. розповідається про запрошення галичанами на престол Ярослава Всеволодовича переяславського. В Галицько-Волинському літописі цієї вістки нема. Під 1207 р. є вістка про похід з Галича Володимира Ігоревича на допомогу Всеволоду Чермному київському. Галицько-Волинський літопис про це не знає. Під 1210 р. говориться про короткочасне князювання в Галичі Ростислава Рюриковича. В Галицько-Волинському літопису про це нема ні слова. Нема в цьому літопису вістки і про те, що нібито в 1214 р. Мстислав Мстиславович просив в угорського короля галицький престол. Немає також згадки про те, що король, посадивши на галицький престол Коломана, «епископы и попы изгна изъ церкви, а свои попы Латыньскія приведе на службу» (Воскр., 1214). Також не знає Галицько-Волинський літопис про другий похід Мстислава на Галич в 1220 р. Він згадує тільки /19/ про два походи: перший і третій (останній). Не знайдемо в цьому літопису ніякої згадки і про те, що в цьому вирішальному третьому поході одну з найголовніших ролей відіграв київський князь Мстислав Романович.

Деякі інші вістки цього поліхрону буквально схожі з текстом Галицько-Волинського літопису. Буквально схожа частина опису битви на Калці (Іпат., 1224, Воскр., 1223) і повість про похід Батия, особливо опис оборони Козельська (Іпат., 1237, Воскр., 1238, Соф. І, Ростов.), місцями схожий опис завоювання Батиєм Переяслава і Чернігова (Іпат., 1237, Воскр., 1239, Новгород. IV, Соф. І Твер.). Також схожий опис облоги Батиєм Києва (Іпат., 1240, Воскр. та ін., 1240).

Така схожість місць про нашестя Батия в цьому південноруському літопису і в Галицько-Волинському літопису вказує на те, що Галицько-Волинський літопис використав саме цей літопис (а не навпаки), на що, зрештою, вказує явно вставний характер цих вісток у цьому літопису. Наприклад, в кінцевій фразі після вістки про розгром угрів на Дунаї «и стояша по побЂдЂ 3 лЂта и воеваша до Володави и по озеромъ» Галицько-Волинський літопис між першою половиною фрази («и стояша по побЂдЂ 3 лЂта») і другою («и воеваша до Володави») помістив опис галицьких подій 1240 — 1243 рр. (по Іпат. списку). На це саме вказує і та обставина, що Володимирський поліхрон зберіг дату здобуття Києва (6 грудня, «Николин день»), чого нема в Галицько-Волинському літопису.

Проте ще перед тим цей південноруський (на нашу думку, київський, за О. О. Шахматовим, чернігівський) літопис покористувався галицьким літописом. Опис битви на Калці був, безперечно, складовою частиною галицького літопису (а не «чернігівського», як про це думає Шахматов) 1.



1 А. Шахматов, Общерусские летописные своды XIV и XV веков, «Журнал Министерства народного просвещения», 1900, № 11, стор. 162.



Вказує на це не тільки сповнена захопленням похвала Данилу, яку важко було б зрозуміти в розповіді чернігівця чи киянина, навіть беручи До уваги той факт, що Данило був шурином чернігівського князя Михайла. Доказом цього є також згадка в цій похвалі про те, що волость Мстислава Німого після його смерті має стати власністю Данила: /20/ «Данилови же, крЂпко борющися, избивающи Татары, видивъ то Мьстиславъ НЂмый, мнЂвъ яко Данилъ боденъ бысть, почте и самъ в нЂ, бЂ бо мужь и тъ крЂпокъ: понеже ужика сый Роману отъ племени Володимера, прирокомъ Манамаха, бЂ бо велику любовь имЂя ко отцю его, ему же поручивше по смерти свою волость, дая князю Данилови» (стор. 497). Цю фразу зберіг також Володимирський поліхрон (пор. Соф., Воскр.), отже, вона була в київському чи, на думку Шахматова, в «чернігівському» літопису. Але важко припустити, що «чернігівський» літопис або гіпотетичний київський звід 1231 р., що ліг, на думку Шахматова, в основу «чернігівського» літопису, так цікавився галицькими справами, щоб підкреслювати те, що щойно могло наступити. Слова «поручивше по смерти свою волость, дая Данилови» випереджують події. Юридична реалізація передачі землі наступила аж перед смертю Мстислава (вмер близько 1225 р.), коли Мстислав «поручив» Данилові свого сина Івана (Іпат., 1226). До того ж, після смерті Івана Данилові ще довелося воювати за цю землю. Про це розповідає Галицько-Волинський літопис під 1226 — 1227 рр. З усього видно, що фраза «бЂ бо велику любовь имЂя ко отцю его, ему же поручивше по смерти свою волость дая Данилови» була внесена в текст «сказанія» про «Алецкое побоище» галицьким літописцем, причому внесення цитованої фрази могло мати сенс тільки тоді, коли виявилось, що обіцянка Мстислава була історично реалізована після смерті Мстислава. Але цікавитись тим і найкраще знати про те міг тільки галицький літописець, а не київський чи «чернігівський». Отже, «чернігівський» літописець взяв усе це (опис Калки) з галицького літопису.

Далі, при описі чернігівського походу Данила (Іпат., 1234 р.) знаходимо фразу: «лютъ бо бЂ бой у Чернигова, оже и таранъ на нь поставиша, меташа бо каменемь полтора перестрЂла, а камень якоже можаху 4 мужи сильній подъяти». Буквально цю фразу зберіг Володимирський поліхрон, але не тут (бо в ньому опису війни Данила з Черніговом зовсім нема), а при описі облоги Чернігова Батиєм (Воскр., Соф., Новг. IV). Цікаво, що деякі літописи, в основу яких ліг поліхрон (Соф. I, Новг. IV), закінчують цей опис облоги Чернігова татарами фразою, яка є і в Іпатіївському списку (1237 р.): /21/ «побЂжденъ бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его избьено бысть, a градъ взяша і запалиша огнемъ, а єпископа оставиша жива и ведоша въ Глуховъ», але додають ще: «а отътолЂ пріидоша къ Кіеву съ миромъ смиревшесь co Мьстиславомъ и съ Володимиромъ, и съ Даниломъ». Цей додаток не має тут (при описі облоги Чернігова Батиєм) найменшого виправдання, але він цілком логічний там, де його знаходимо в Галицько-Волинському літопису, тобто під час чернігівського походу Данила (Іпат., 1234 р.): . «створиша же миръ co Володимеромъ и Даниломъ и Черниговчи, лютъ бо бЂ бой..., оттуда съ миромъ приидоша Кыеву» (стор. 515), Якщо ми цей недоречний у вказаному місці (тобто під 1237 р., облога татарами Чернігова) додаток знаходимо в Софіївському І і Новгородському IV літописах, то це тому, що він у цьому місці був у Володимирському поліхроні. Не було б ніякої причини, а може й змоги пізнішим компіляторам робити самовільно такі небезпечні додатки. Але те саме можна сказати і про Володимирський поліхрон. Отже, фраза з цим додатком читалась так у «чернігівському» літопису. Не можна, однак, вважати, що «чернігівський» літопис мав цю фразу і при описі чернігівського походу Данила (поліхрон його пропустив, він зберігся в зводі Татіщева) і що повторив її також при описі облоги Чернігова татарами, тобто що Галицько-Волинський літопис узяв цілу фразу «лють бо бЂ бой» і додаток «чернігівського» літопису при описі походу Данила, але пропустив її при описі облоги Чернігова татарами. А поліхрон пропустив чернігівський похід Данила, але зберіг цю фразу при описі облоги Чернігова татарами. Не можна припустити, щоб «чернігівський» літописець, якби він сам був автором фрази «лютъ бо бЂ бой...», міг сплутати такі близькі і за часом, і за місцем у літопису події, тобто повторюючи Цю фразу в другому місці, не помітити неправдоподібності примирення татар Батия з Данилом, Володимиром і т. д. і приходу їх «з миром» до Києва, як це знаходимо в поліхроні. Найпростіше і єдино правильне пояснення — це те, що «чернігівському» літописцеві подобалася ця фраза, яку він знайшов у галицькому літопису, і тому він виписав її повністю (разом з описом примирення), але, пропускаючи її при описі чернігівського походу Данила (її нема у Татіщева при описі /22/ цього походу), вжив цю фразу при одисі облоги Чернігова татарами, причому при механічному переписуванні він не зауважив, що переписав її разом з додатком про чернігівське примирення, через що й допустив вказану нісенітницю. Зрештою, доказом того, що при описі чернігівського походу саме «чернігівський» літописець користувався галицьким літописом, може бути така обставина: в описі чернігівського походу цього «чернігівського» джерела, так, як він зберігся у Татіщева 1, знаходимо осудження князів і злих облесників.



1 В. H. Tатищев, История Российская, ч. III, М., 1774, стор. 463 — 464.



Наприклад, ці князі й облесники «Господа не убояшеся, a идЂже... не требовалось страха, тамо трепетали». Щождо злих облесників, то вони «возмутили... койждо своего князя... говоря: тебЂ достоить Руская земля и Кіевъ владЂть..., они дають побЂды, прежде нежели непріятеля видятъ...» і т. д. І виривається у автора оклик: «О горе лестцемъ и клеветникомъ тЂмъ, которые для полученія себЂ чести или имЂнія, къ неправеднымъ войнамъ... и погубленію людей государству нужныхъ князей возмущаютъ...».

Ці випади «чернігівського» літопису, що збереглися у Татіщева, безіменні і не знаходять відповідної ілюстрації в даному описі в тексті «чернігівського» літопису, тому вони тут і незрозумілі, а де в чому і суперечать текстові. Ми не бачимо, де і коли князі й облесники, що не бояться бога, виявили страх, де не треба, але вже зовсім невиправданими здаються ремствування на облесників, які штовхали «койждо своего князя» на здобуття київського престолу, бо саме з цього «чернігівського» літопису виходить, що не провінціальні князі підкопувались під великого київського князя, а, навпаки, великий князь Володимир Рюрикович за намовою своїх порадників цілком невиправдано виступив проти чернігівського князя Михайла. Не бачимо також наочно тих, що ради своєї користі знищують людей, потрібних Руській державі.

Проте всі ці звинувачення цілком зрозумілі у висвітленні галицького літопису. Власне там бачимо, як князя Данила, який хотів уже відступитися від боротьби, затримують князь Володимир Рюрикович і воєвода Мирослав і схиляють до виступу проти половців, /23/ а перед лицем ворога їх охоплює переляк. Їм і адресується докір Данила, що «страшливу душу» мають (стор. 515). Далі, у висвітленні чернігівського походу галицьким літописом, дійсно бачимо тих, що за всяку піну хотіли б «Кіевъ владЂть». Це Михайло чернігівський та Ізяслав Володимирович, які постійно підкопуються (очевидно, у висвітленні галицького літописця) під великого князя Володимира і через те викликають конфлікт. Врешті, бачимо тут і тих облесників і наклепників, що з егоїстичних мотивів знищують потрібних державі людей. Це Молибоговичі і боярин Григорій Васильович, за намовою яких половці беруть у полон великого князя Володимира.

З усього цього зрозуміло, що вказані випади «чернігівського» літописця не виправдовуються тим зображенням справи, яке він подав, а зате найточніше ілюструються текстом галицького літопису, що вони могли з’явитися тільки під впливом тексту галицького літопису. Отже, «чернігівський» літописець користувався галицьким літописом. «Чернігівський» літопис мусив бути складений не пізніше, як десь в 50-х роках XIII ст. (кінчався на 1246 р.?), отже, ясно, що це не міг бути галицький звід 1266 р.

Де ж кінчалася редакція, що була в руках «чернігівського» літописця? Як ми бачили, «чернігівський» літописець користувався фразою, що її знаходимо в Іпатіївському кодексі під 1234 р. Але вже під 1237 р., де розповідається про похід Батия, галицький літописець у свою чергу користується «чернігівським» літописом. Отже, ясно, що досліджувана редакція могла кінчатися або на 1234 р., або на 1235 р. (1236 р. «пустий»). Думаємо, що це був 1234 р. По-перше, тому що і під 1235 р. знаходимо сліди користування «чернігівським» літописом, звідки, без сумніву, автор узяв вістку про похід Ярослава Всеволодовича суздальського на Київ, про його вигнання звідти та захоплення київського престолу Михайлом Всеволодовичем: «И потомъ приде Ярославъ Суздальский и взя Кыевъ подъ Володимеромъ, не мога его держати иде пакы Суждалю; и взя подъ нимъ Михаилъ...» (стор. 517) 1.



1 Пор. Воскр. 1236, Лавр. 1234.



По-друге, до цього висновку приводить нас спостереження однієї цікавої особливості редактора цієї частини літопису — велике /24/ зацікавлення кіньми і особливе знання коней Данила. Пор.: «Онъ же [Данило] измокъ мечь... и потя конь его подъ нимъ [тивуном Шумавинським]» (1209, стор. 486); «Данилу тогда дЂтьску сушу, якоже можаше на конЂ Ђздити» (1211, стор. 488); «Мьстиславъ же... ему [Данилу] дасть... конь свой борзый сивый» (1213, стор. 491); «Оному же [Гліб Васильович] утекши предъ нимъ [Данилом] борзости ради коньское» (1213, стор. 491); «И да ему [Данилові — Мстислав] конь свой борзый актазъ, акого же в та лЂта не бысть» (1225, стор. 498); «Тогда же и конь Даниловъ [актаз] застрЂленъ бысть изъ города» (1227, стор. 502); «Милостивому же богу безъ язвы изънесшу й [Данила] из ратныхъ, якоже отъ конца остроты мечевыи шерьсти претятЂ бывши на стегнЂ коня его» (1229, стор. 512); «Данилови же гонящу по Половцемъ, донележе конь его застрЂленъ бысть гнЂдый» (1234, стор. 515). Як бачимо, орієнтація літописця щодо коней Данила настільки точна, що він знає навіть те, що зразу після коня «актаза» був у Данила кінь «гнЂдый».

На цьому (1234 р.) уриваються ці особливі вістки про коней Данила, і більше в літопису їх не зустрічаємо. Отже, й ця вказівка доводить, що саме тут, тобто на 1234 р., закінчилася досліджувана редакція Галицько-Волинського літопису.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.