[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 4-10.]

Попередня     Головна     Наступна





Передмова



У читача, який розкрив цю книжку, але незнайомий з нашою попередньою працею — «Нарисами української популярної культури» (1998), цілком природно можуть виникнути кілька запитань. По-перше, який смисл автори вкладають у поняття «герой в українській культурі»? Чи йдеться про героїв літературних та мистецьких творів (таких, що мають історичних осіб за прообрази), чи про тих історичних осіб, яких ми вважаємо «гідними звання героя» за їхні вчинки або ж особисті якості?

По-друге, чому саме ці, а не інші постаті стали об’єктами уваги й аналізу авторів цієї книжки? Чи ми вважаємо їх «найдостойнішими», «найгероїчнішими», чи просто «найбільш питомо-українськими» з-поміж відомих постатей нашої історії й культури?

Нарешті, чому автори взагалі взялися писати про широковідомих осіб, яким уже присвячено сотні книжок, тисячі статей, а більшості із згаданих у цій книжці — навіть кінофільми, поеми та опери? Невже автори відшукали якісь цілком нові, важливі факти, документи, свідчення, що принципово міняють наші уявлення про описуваних героїв, проливають на них цілком нове світло?

На ці запитання доцільно одразу ж дати більш-менш вичерпні відповіді, аби читач з’ясував, якого роду дослідження він знайде далі в цій книжці й чого, навпаки, не знайде. Почнімо з останнього запитання. Отож читач передусім не знайде в цій книжці розмірковувань про те, що є «справжній герой», а що — «несправжній», якого роду людина «гідна» або ж «негідна» вважатися героєм. Не знайде тут читач також жодних фактологічних відкриттів, жодного повідомлення про раніш невідомі події із життя наших героїв, зробленого внаслідок скрупульозного архівного пошуку абощо.

Справа в тім, що ми зосереджувалися на вивченні не історичних осіб — гетьмана Б. Хмельницького, поета й художника Т. Шевченка, композитора В. Івасюка, футбольного тренера В. Лобановського, не на задокументованих або ж забутих фактах їхнього життя, а на тому, як бачила й бачить ці постаті наша історична й культурна традиція, якими уявляє їх масова свідомість українців, з якими видатними подіями, ключовими поняттями, суспільними цінностями ці постаті асоціює.

З цього погляду «невідомі факти життя» в принципі не повинні бути об’єктом нашого інтересу з тієї простої причини, що, будучи невідомими для спільноти, вони ніяк не впливали на бачення цією спільнотою певної відомої постаті, на трактування її, як героя. /5/

А герой, як ми його тут розуміємо, — це передусім постать широковідома. Це той, хто принаймні раз вчинив щось видатне, велике, й завдяки цьому уславився — як не серед сучасників, то в наступних поколіннях. Втім, сама концепція героїчного діяння помітно різниться в різних культурах і в різні епохи. Уславитися також можна неоднаково — іншими словами, існують різні види слави. Через це можна говорити про різні культурно й історично обумовлені види героїв, зокрема, про вид героя, найхарактерніший для певної національної культури. Іншими словами, ми виходили з припущення, що в українській культурі сформувалися свої більш-менш оригінальні концепції героїчного, свої «типи героїв», і поставили собі за мету ці концепції та типи виявити й проаналізувати на прикладах характерних представників цих гіпотетичних типів, себто — розглядаючи створені нашою культурно-історичною традицією постаті «типових українських героїв».

У цьому — наші відповіді на перше й друге з поставлених вище запитань. Ми, отже, не відбирали «десятку» чи «двадцятку» найславетніших ачи найгероїчниших постатей української історії й сьогодення, а натомість вибрали для дослідження створені українською «культурною комунікацією» віртуальні героїчні постаті, які, на наш погляд, добре уособлюють певні типи героїзму й славетності: герой-володар, герой-войовник, герой-геніальний митець, герой-мислитель, врешті, кілька типів сучасних «квазі-героїв», або ж знаменитостей (спортсмени, підприємці, естрадні зірки).

Навіщо потрібне таке дослідження? Адже прочитавши цю книжку, читач, як він уже, мабуть, зрозумів, не дізнається чогось нового про реального Шевченка чи Івасюка, Хвильового чи Марусю Чурай. Зате він, сподіваємося, чимало зрозуміє щодо того, «що ж ми за народ такий» (як любить запитувати В. Яворівський) — кого ми шануємо, уславлюємо, кому поклоняємося й за що, а звідси — які у нас суспільні цінності та ідеали, яким ми бачимо своє минуле і яким хотіли б бачити майбутнє.

Героїта знаменитості — дуже важливий елемент будь-якої культури. Ще Томас Карлайл у книзі «Сартор Ресартус, або ж про героїв та поклоніння героям» висловлював глибоке переконання, що немає кращого способу, аніж розвинене поклоніння героям, для стабілізації суспільного й політичного ладу. Для нього «поклоніння героям» було найдавнішим і найміцнішим елементом в суспільному й культурному житті людства. Саме в ньому він бачив «невмирущу надію на справедливе управління світом». Карлайл також вказав на зв’язок між типами героїв та типами культури, в яких вони існують: «Герої-боги, Пророки, Поети, Жерці — це форми героїзму, що належать давнім часам, ... деякі з них давно вже стали неможливими, тому й не показуються в нашому світі. Герой-письменник /6/ є цілковито продуктом нової доби... Слід очікувати, що цей герой житиме, як одна з головних форм героїзму на майбутні часи».

Сучасний американський культуролог Ленс Стрейт пішов значно далі — він не просто наполягає на тісному зв’язку героїчного образу та культурного контексту, а стверджує: «В певному сенсі, не існує такої речі, як герой, є лише всякого роду «комунікація про героя». Без такого комунікування не було б героїв».

За Стрейтом, в історії існують три основні типи героїв, які відповідають трьом основним епохам розвитку культурної комунікації (усному, писемному, або ж друкованому, та електронному): герої «усні» (або ж «міфічні» у строгому смислі), що притаманні традиційному, до-гутенбергівському суспільству; герої «типографічні» (або ж, за Карлайлом, героїписьменники); нарешті, «електронні» герої наших днів (яких Д. Бурстін у своїй книжці «Імідж. Путівник по псевдо-подіях» зневажливо відносить до гатунку не справжніх героїв, а лише «знаменитостей», або ж «персоналізованих псевдо-подій», повністю витворених електронними мас-медіа).

Ідею багатьох різновидів героїв та героїзму заперечував Дж. Кемпбел у книжці «Герой з тисячею облич» (1949). Його концепція полягала в тому, що в культурі людства існує «мономіф», який лежить в основі всіх без винятку «героїчних» історій і виглядає таким приблизно чином: «Герой вирушає з буденного світу в області надприродних чудес; він зустрічається з надзвичайними, казковими силами і одержує вирішальну перемогу; потім герой повертається після дивовижних пригод і подвигів, винагороджений якоюсь новою силою чи багатством».

Американські культурологи Дж. Нахбар та К. Лоуз запропонували типологію героїв, яка відображає культурну та історичну специфіку американської культури. Для них загалом існують два типи героїв — Герой-громадянин та Герой-бунтівник: «Герої-громадяни — це постаті, що втілюють міфи, пов’язані з панівною течією в американському суспільстві, з традиційними цінностями громади й нації. Герої-бунтівники, навпаки, представляють ідеї та цінності, пов’язані з індивідуальною свободою, з необхідністю кидати виклик панівній течії, коли її потужні потоки загрожують змити права меншості на користь правил більшості».

Усі ці концепції, підходи та типології бралися до уваги авторами цієї книжки в їхній роботі, однак саме робота над матеріалом «українських героїв» змусила нас переглянути деякі із вищезгаданих концепцій. Передусім це стосується можливості однозначного співвіднесення однієї історичної постаті — одному «комунікаційному феноменові» героя в певній культурі. Ми з’ясували, що чим довше існує в національній культурі певна героїчна постать, тим більше видозмін і трансформацій відбуваються у ній, так що, у певному сенсі, одному історичному Хмельницькому чи /7/ Шевченкові відповідають кілька досить відмінних віртуальних героїчних постатей.

Які головні причини розщеплення єдиної, хай і неоднозначної, історичної постаті на численні «комунікаційні феномени», кожен із своїм колом інтерпретаторів-обожнювачів, із своїм варіантом канонізованої біографії, в тому числі — кульмінаційного вчинку-подвига та втілених у героїчній постаті цінностей та ідеалів? Відповідь, принаймні часткова, є вже в самому запитанні — різні культурні, суспільні, політичні, навіть вікові групи мають різні уявлення про героїзм, про головні життєві цінності, про суть і призначення нації, національної держави; по-різному оцінюють ті чи інші історичні події, постаті, культурні явища. До того ж усі ці поняття еволюціонують у часі.

Однак усталений канон національних героїв має значно стабільніший, консервативніший, сказати б — інертніший характер, аніж політичні орієнтації національних еліт або мистецькі смаки молодого покоління. Отже, значно природнішим (і просто «технічно» легшим) виглядає переінтерпретація ролі й значення, ба навіть біографії уже прийнятого суспільством героя, аніж зведення на п’єдестал цілком нової постаті. Та навіть віддаючи перевагу останньому, нові міфотворці стикаються з непростою проблемою — що робити з учорашнім кумиром? Вочевидь, значно надійніше відвести йому якесь нове, хай і менш почесне місце, аніж «скидати з пароплава сучасності», аби його тут же підхопили ідеологічні опоненти. Звичайно, таке інструменталістське тлумачення явища «розмноження» культурних героїв грішить спрощеністю — насправді ці процеси значно складніші, суперечливіші і, так би мовити, стихійніші. Сама суперечливість і неоднозначність будь-якої помітної історичної постаті робить неминучим її регулярне переосмислення — принаймні науковцями.

Відповідь на поставлене вище питання може бути й інакшою: доки не витвориться власне національний дискурс, доти в ньому, природно, не сформується й власне національний ідеал героя — отже, на ранній стадії творення нації й культури співіснуватимуть, видозмінюючись, ідеали провідників, створені до-національною добою (етнічним фольклором, окремими суспільними групами тощо), або ж запозичені іззовні. Такі ідеали можуть «примірятися» різними культурними групами навіть до тієї самої історичної постаті.

Всі ці міркування привели нас до необхідності переглянути загальну схему вивчення героїв і героїзму в національній культурі, запропоновану в статті «Герой» із книжки «Нариси української популярної культури». Там основою для типології (а водночас і періодизації) був так званий «панівний медіум в національній культурі» (ідея, запозичена в Ленса Стрейта). /8/ Відповідно для кожної «героїчної доби» — усної, літературної, кінематографічно-електронної, визначалися (на разі гіпотетично) домінуючі типи героїв.

Та реальність виявилася складнішою. Такі національні герої, як, наприклад, Хмельницький чи Сірко, Шевченко чи Маруся Чурай, набували нових, своєрідних іпостасей (не втрачаючи певних базових символічно-ціннісних рис) у кожну нову «медіа-добу». Отже, дотримання засади окремого розгляду героїв кожної окремої «медіа-доби» призвело б до розбиття багатьох нарисів на дрібніші фрагменти — напр., про «усно-фольклорного» Хмельницького, про «літературно-панегіричного Хмельницького», про «Хмельницького-державника», про «Хмельницького — вірного цареві козацького полководця» і так далі.

Найстійкішою типологічною ознакою виявилася, на наш погляд, соціальна характеристика тієї суспільно-культурної групи, яка творить героїчний образ і йому поклоняється. За цією ознакою можна згрупувати «героїв народних низів», «героїв еліти» або ж різних «еліт»; врешті, героїв для всієї національно-культурної спільноти (народу). Трохи окремо опиняються «свіженароджені» знаменитості, з якими ще не зовсім ясно, чиїми героями в остаточному рахунку вони виявляться, і чи взагалі вони зуміють закріпитиси в «героїчному статусі».

Ще одна важлива проблема, з якою зіткнулися автори цієї книжки — проблема засад аналізу різноманітних текстів про певного героя. Справді, розпочинаючи аналіз якоїсь знаменитої й шанованої (а то й обожнюваної) протягом багатьох років особистості, ми з’ясовуємо, що про нього накопичилося безліч найрізноманітніших текстів — і то не лише наукових та літературних, а вже й аудіо-візуальних (опери, фільми, іконографія, монументи тощо). Тому постає проблема якоїсь типології цих текстів, і в нашому випадку ця проблема є значно складнішою, аніж коли б ми досліджували власне історичну постать Хмельницького чи Хвильового. Для цього випадку існував усталений звичай поділу на «історичні джерела» та «дослідження даного предмету». У нашому випадку цей перелік типів можна продовжити, додавши (за ознакою спадання авторитетності) — науково-популярні тексти, художню літературу та твори інших видів мистецтва, врешті, побутові прояви культу героя, якщо вони є.

При цьому авторитет «історичного джерела» донедавна був безперечно вищим, аніж авторитет наукової праці (власне, її вага була тим більшою, чим міцніше вона стояла на фундаменті «джерел»), а авторитет наукового тексту — вищим, аніж науково-популярного; цього останнього — вищим, аніж белетристики; авторитет твору «високого мистецтва» — вищим, аніж «масового» продукту і так далі. Лише в наші постмодерні часи «непогрішимості» історичних документів прийшов кінець — адже будь-який /9/ документ творила жива людина, схильна до помилок і неточностей, та ще й часто явно упереджена щодо події або постаті, про яку йшлося в документі і яку ми, як дослідники, вивчаємо. Аналогічно, втратили давню легітимність поняття й авторитет «високої» культури стосовно масової; розмилися й зазнали «політично-коректного» переосмислення самі канони національних культур (принаймні на Заході).

Але в нашому випадку, незалежно від того, поділяємо ми чи ні постмодерні погляди на історію й культуру, прижиттєвий документ має не більшу вагу, аніж, скажімо, його стома роками пізніша інтерпретація (байдуже, чи це науково-історична праця, чи історичний роман, чи «костюмний» телесеріал) — просто усі тексти мусять розглядатися в різних часових і культурних контекстах, до того ж невіддільно від аналізу способу і наслідків їхнього впливу на свідомість читача/глядача, на результуючий образ нашого героя в цій свідомості.

Отже, одним із прийнятних типологічних принципів може бути «наративно-результуючий» — а саме, до якого із комунікаційних феноменів (чи, кажучи простіше, створених певною епохою та суспільно-культурною групою образів нашого героя або ж міфологічних нарацій про нього) найбільшою мірою належить певний текст. В рамках таким чином виокремленої групи текстів уже можна розглядати традиційні «жанрові» підгрупи — документи, наукові праці, твори мистецтва тощо.

Іншим виправданим принципом типологізації (чи, власне, ранжування) культурного матеріалу може стати рівень його впливу на масову свідомість — кажучи пряміше, рівень поширеності чи популярності. За такою ознакою до однієї групи «найвпливовіших» (у наш час) текстів про Хмельницького можуть потрапити, скажімо, «Історія України» О. Субтельного, «Ілюстрована історія України-Руси» М. Грушевського та історичні поезії Т. Шевченка (знані всім зі шкільної програми), натомість праці В. Липинського, М. Костомарова чи Н. Яковенко нині мають більший чи менший вплив лише на фахівців та якусь частину «інтелігенції, що не розучилася читати».

Однак цікавим і продуктивним виглядає ще один принцип можливої типології — а саме, принцип культурно-ідеологічної авторитетності (або, беручи справу вужче, «міри сакральності») певного тексту. В цьому плані можна вказати на кілька різних ієрархій авторитету чи сакральності, що співіснують, не завжди мирно, в будь-якій культурі.

Передусім — це традиційна релігійна ієрархія, в якій найвише стоїть «Святе письмо», далі — — патристика, богословська «класика», далі — агіографії тощо; врешті, світські (наприклад, літературні) твори релігійної тематики. Для розгляду такого героя, як, наприклад, князь Володимир Святославович, ця ієрархія текстів була б дуже важливою, однак і в нашому /10/ випадку вона імпліцітно присутня — через національну «громадянську релігію» та сформований канон національної культури, — у суспільному сприйнятті майже будь-якого «повідомлення про героя». Наприклад, з огляду на особливий, канонічно-сакралізований статус Шевченка чи Грушевського в нашій культурі, сказане ними про Хмельницького для багатьох, якщо не для більшості українців матиме значно більшу вагу й авторитет, аніж будь-яка праця «просто хорошого» історика чи твір «просто хорошого» поета.

Вище вже згадувалося про, так би мовити, позитивістичну ієрархію авторитетів, заякою історичний документ завжди авторитетніший за працю науковця, праця науковця — за літературний твір і так далі. З нею співіснує, часом майже зливаючись, а часом — підминаючи під себе (як це було в радянські часи), — ієрархія суспільно-політичного авторитету, за якою, скажімо, і радянські історики, і радянські письменники не мали права піддавати сумніву висновки партійних «Тез до 300-річчя возз’єднання України з Росією» 1954 року.

Аналітична складність цієї проблеми полягає в тому, що всі згадані ієрархії авторитетів існують не самостійно й паралельно, а у взаємному впливі й навіть боротьбі, і всі в кінцевому рахунку формують, хай і різною мірою, суспільну свідомість, поняття героїзму та постаті окремих героїв у даній культурі.

Насамкінець — ще кілька слів про те, чого читач не знайде в цій книжці. Немає в ній однозначних підсумовуючих висновків щодо її героїв, їхнього символічно-ціннісного значення для національної культури, а також щодо загальної системи цінностей українського народу, яка вимальовується внаслідок аналізу героїчних постатей нашої культури.

Причина цього — в надзвичайній неоднорідності, неоднозначності сучасної ідеологічно-культурної ситуації в нашій країні. Україна переживає стадію глибокої трансформаційної кризи, яка охопила не лише її економіку та політичну систему, а й культуру як увесь спосіб життя, разом із системою цінностей та особистісних і суспільних орієнтирів. Усе це відбилося, ясна річ, і на наших героях — вони трансформуються разом із нами.


Олександр Гриценко









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.