Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 85-96.]

Попередня     Головна     Наступна





Тарас Шумейко

Герої волі та руїни
(Іван Сірко, Нестор Махно, Тарас Бульба)


Ти махни мені, гей, отамане,

Як Махно-козак поспита мене,

Як ударить кінь мій копитами,

Волю-вольницю будем пити ми.

(«Столиця степів»: слова Г. Лютого, музика А. Сердюка [1]).


Чому в цьому нарисі об’єднані такі різнорідні постаті — один із напівлегендарних козацьких ватажків XVII ст., цілком «фікційний» персонаж класичної російської літератури XIX ст., нарешті, лідер анархічних повстанців часів Громадянської війни? Наскільки слушно називати їх усіх трьох українськими культурними героями?

Та пригляньмося їм ближче — і зрозуміємо, що в Івана Сірка, Тараса Бульби та Нестора Махна, як постатей нашої культури, спільного значно більше, аніж відмінностей.

«Як кошовий отаман і козацький полковник Сірко підтримував зв’язки з російським царем, польським королем, турецьким султаном, кримським ханом та молдавським господарем і нерідко зав’язував на Січі такі вузли, які потім доводилося розв’язувати в Москві й Варшаві, у Бахчисараї та Константинополі. Воюючи то з татарами й турками, то з поляками й волохами, то з росіянами й українцями, Сірко за час свого історичного життя брав участь у 55 битвах і майже скрізь, окрім трьох-чотирьох випадків, виходив переможцем, не рахуючи сили-силенної дрібних сутичок з ворогами, легко виграних отаманом і не занесених на сторінки літописів» [2].

Ці рядки, присвячені «славному кошовому отаманові війська запорізьких низових козаків» чи не найавторитетнішим його міфологізатором Д. І. Яворницьким, відображають кілька суттєвих рис «бунтівливого героя». Для української культури він є особливо значущим, а одним із основоположників парадигми слід, очевидно, вважати саме Сірка. Прямими наступниками Сірка є культовий літературний персонаж Тарас Бульба, створений М. В. Гоголем у однойменній повісті — образ, в якому втілено всі чесноти «бунтівливого героя», й Нестор Махно, в міфологізації якого (в тому числі в самоміфологізації) поєдналися всі можливі суперечності даного типу. /86/

Визначення «бунтівливий герой» запозичуємо з класифікації Нахбара й Лоуза, що протиставляють цей тип героя типові «героя-громадянина»: «Герої-громадяни — це постаті, що втілюють міфи, пов’язані з панівною течією в американському суспільстві, з традиційними цінностями громади й нації. Герої-бунтівники, навпаки, представляють ідеї та цінності, пов’язані з індивідуальною свободою, з необхідністю кидати виклик панівній течії, коли її потужні потоки загрожують змити права меншості на користь правил більшості» [3].

Втім, в українському суспільстві спостерігається тенденція до поєднання бунтівливого героя з протилежним типом героя-громадянина: «Герой-козак, як його зображує усна традиція, це напівлицар, напівгуляка, є в ньому й риси релігійного аскета, безстрашного захисника православної віри від її архетипальних ворогів — турко-татарських та ляхо-жидівських недовірків. Якщо такий герой — козацький ватажок з реальним історичним ім’ям, то він зображується як мудрий і розважливий лідер, справжній батько своїм козакам (хоча він теж цілком поділяє козацькі погляди на життєві цінності — зневажає золото, шовки та родинний затишок, а натомість любить міцну горілку та запашну люльку). Таким чином, український герой усної доби не вкладається в класифікацію Нахбара та Лоуза, адже він, з одного боку, типовий герой-бунтівник, з іншого — ... захисник базових цінностей і структур козаччини» [4].

Відтак, можна говорити про українського «героя-бунтаря» як про комбінований тип «бунтівливого громадянина». Його відзначає, насамперед, цілком незалежна позиція, він часто вступає у конфлікти зі своїми колишніми спільниками: «І за вдачею, й за своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, не завжди вірний своїм союзникам (...) Він схильний був блискавично захопитися новою думкою, новою справою, а потім відмовитись від них і прийти до зовсім протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його ворогів, Суховія та Ханенка, то виступав супроти двох останніх і знову захищав Дорошенка, то він допомогав російському цареві проти турецького султана й кримського хана, то йшов проти царя заодно з турецьким султаном і кримським ханом. «Нужда закон міняє», — часто говорив Сірко і, мабуть, часто діяв суголосно зі своєю улюбленою приказкою» [5].

Загалом же, хоч би як воно було в історичній дійсності, в пізнішій оцінці «бунтівлиий громадянин» здебільшого постає як непримиренний борець за ідею: «Будучи в душі й на ділі справжнім християнином, Сірко завжди боронив православну віру, відстоював волю руської людини; через це він постійно, з особливою заповзятливістю піклувався про визволення з татарської й турецької неволі якомога більшого числа християн, /87/ незалежно, чи то великорос, малорос, поляк або литовець (...) Справи православної церкви, її зовнішній лад та внутрішня благочинність хвилювали Сірка навіть у найтривожніші для нього часи» [6].

Цілком суголосними до цих слів є рядки з польської віршованої хроніки другої половини XVII століття:


Отож Бог його вибрав, Сірка, і до того призначив,

Щоб святого куща овечат видирати був він гарячий.

Із пащ вовчих поганських — овець,

що в цноті і в покорі у Бога,

Славний людові, світові став,

а врагу йшла від нього тривога.

Пильно він був овець християнських стеріг, також віри,

Увільнивши з неволі в поган в’язнів наших без міри [7].


Майже так само, як у згаданих джерелах, схарактеризовано Гоголем Тараса Бульбу: «Вечно неугомонный, он считал себя законним защитником православия. Самоуправно входил в села, где только жаловались на притеснения арендаторов и на прибавку новых пошлин с дыма. Сам с своими козаками производил над ними расправу и положил себе правилом, что в трех случаях следует взяться за саблю, а именно: когда комиссары не уважили в чем старшин и стояли перед ними в шапках, когда поглумились над православием и не почтили предковского закона и, наконец, когда враги были бусурманы и турки, протав которых он считал во всяком случае позволительным поднять оружие во славу христианства» [8].

Махно уявляє сам себе (подібно до того, як зображаєються Сірко й Тарас Бульба) борцем за ідею, народним вождем, «батьком» для своїх підлеглих: «Я бачив перед собою лише своїх друзів-селян, цих безіменних ркволюційних анархістів-бійців, які не знали в своєму житті, що таке підвести один одного. Це були чисті селянські натури, яких важко було в чомусь переконати, але коли вже їх схилиш на свій бік, і вони тобі довірились і переконалися, що все це так, то вони звеличували цей ідеал на кожному кроці. Я кажу: бачивши їх, я весь тремтів од хвилювання, від душевної бурі, яка кликала мене цієї ж миті розпочати в усіх кварталах Гуляй-Поля серед селян і робітників пропаганду (...) і взятися за безпосереднє діло анархізму» [9].

Ще однією важливою прикметою «бунтівливого громадянина» є його непереможність — риса, яку ми вже бачили на прикладі Сірка. Більш до того, часто «бунтівливий громадянин» міфологізується як людина, наділена надзвичайними можливостями, як чаклун чи характерник. Поява на світ Івана Сірка супроводжується особливими прикметами, що свідчать про його харизматичність: «про народження Сірка легенда свідчить, що він з’явився на світ із зубами, і як тільки повитуха піднесла його до /88/ столу, він одразу ж ухопив пиріг з начинкою й з’їв його. Це нібито було знаменням того, що йому судилося увесь вік гризти ворогів (...) Татари називали Сірка «Урус -Шайтаном», тобто руським дияволом, а татарські матері лякали його іменем своїх дітей... Запорожці говорили, що рівного Сірку в цілому світі не було, — сам Бог посприяв йому в цьому: Сірко не тільки перемагав, він перемогав і нечисту силу. Річка Чортомлик, на якій стояла Сіркова січ, через те й зветься так, що в ній Сірко убив чорта: той тільки мликнув (мелькнув) ногами, коли Сірко луснув його з пістоля» [10]. За козацькими переказами, Сірко був невразливим до зброї: «як хто ударить його шаблею по руці, так кожі не розруба, тільки синє буде»; вмів кошовий перетворюватися на хорта тощо.

Чудесний компонент в образі Сірка і в наш час піддається активній розробці, причому міфологізується в тому числі й загробна «біографія» кошового. Так, у одному з випусків газети «Факти» міститься розлога стаття про поневіряння (переховування, перепоховання) сіркових останків після зруйнування Січі, де, зокрема, повідомляється історія про посмертну поміч Сірка російському війську: «Михайло Нелипа... с односельчанами был в русской армии, когда она стояла под Бородино. Он подошол к Кутузову, с которым был знаком еще по русско-турецкой войне, и рассказал про победоносную правую руку атамана Сирко. Михаил Илларионович сразу же отправил его и всех капуливчан в родное село. Целую неделю упрашивал Михайло Нелипа своего деда дать на время драгоценную реликвию. Упросил-таки! Посовещавшись, старые казаки раскопали могилу, взяли правую руку, завернули в красную китайку и передали с наказом: «Без этой руки домой не возвращайтесь». Руку три раза обнесли вокруг Москвы. И француз дрогнул!» [12].

Очевидно, в роки Громадянської війни подібним же чином у середовищі махновців міфологізувався їх отаман — відголоском цієї міфологізації звучать слова П. Соколова про те, що Махно «був справжнім степовим характерником» [13]. Так само, як і у випадку Сірка, народження Махна супроводжується чудесами, що виявлються «знаменням»:


Як хрестили малого Махна,

Зайнялася в священника ряса,

І збулося знамення сповна,

Бо пожежа в степу розлилася [14].


Однак усі перемоги «бунтівливого громадянина», на відміну від продуманих дій стратега-державника, далекоглядного політика тощо, зазвичай мають доволі обмежений характер і не дають тривалих результатів. Словом кажучи, наш тип героя виразно тяжіє до уособлення стихійного бунту, спрямованого на самовираження більше, ніж на досягнення успіху з тривалими наслідками. /89/

Таким, зокрема, постає образ Тараса Бульби: «Ему не по душе была такая праздная жизнь — настоящего дела хотел он. Он все придумывал, как бы поднять Сечь на отважное предприятие, где бы можно было разгуляться как следует рыцарю (...)

- Так, стало быть, следует, чтобы пропадала даром козацкая сила, чтобы человек сгинул, как собака, без доброго дела, чтобы ни отчизне, ни всему христианству не было от него никакой пользы? Так на что же мы живем, на какого черта мы живем? растолкуй ты мне это. Ты человек умный, тебя не даром вибрали в кошевые, растолкуй ты мне, на что мы живем?»[15].

Як відомо, Тарасові Бульбі йдеться про напад на турків чи татарів, але волею випадку цей напрямок міняється на протилежний: прибулі з гетьманщини козаки повідомляють січове товариство про польскі та «жидівські» кривди, після чого військо вирушає в похід на поляків. Відтак, необхідність війни для Тараса Бульби диктується не політикою й навіть не військовою стратегією, а, вочевидь, способом життя, внутрішнім позивом — що, зрештою, не заперечує поєднання з паралельним мотивом війни за віру. Отже, образ «бунтівливого громадянина» в свідомості суспільства структурується за принципом полівалентності — його вчинки можуть керуватися найрізноманітнішими етичними принципами. Більше того, непередбачуваність і стихійність «бунтівливого громадянина» часто виявляється в незвичайних учинках, найнесподіваніших рішеннях тощо.

Яскравим прикладом може бути сюжет про страту Сірком кількох тисяч визволених бранців, повторений багатьма джерелами. Ось як він відображений у польській хроніці:

Тоді річ почав казати тим, що зрадили у вірі Вояків за кілька тисяч з них зробилось у шальвірів: «Християни мої любі, вийшлі з країв татарських люди, Хвала Тому Пану, котрий не бачить вас у поганськім бруді! (...) Отож вам даю вибір: котрий хоче повернути Свою віру християнську і Вітчизну не забути, Хай у добрий час вертає, сам такому я дам допомогу ... ... Хто ж сум чує до жон, діток або до землі татарів, Вольність має повернутись, одпущу вас невзабарі. Отож хай кожен розкаже свою думку щиро, Бо як смуток інших чуєш, маєш свій у цім примир’ї». А коли знайшлося більше, що до жон своїх бажали, І на лівий бік поганський коли разом відступали, Скоро прокляту свою дорогу перебігли до татарів, — Козаки з засідки впали, так-бо до смертельних марів Не пустили: тих забили з самопалів, тих гострим залізом — /90/


Не ходи з хрестом, до Бога не повзи вужем, харцизо,

Але цілим своїм серцем в небеса звернися горні,

Не звертай назад до чорта, хліб не їж погансько-чорний [16].


За версією легенди, викладеною Самійлом Величком (і майже дослівно відтвореною Яворницьким), Сірко звернувся до загиблих бранців із такими словами: «Простіть нас, брати, а самі спіте тут до самого страшного господнього суду, ніж би ви мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибіль» [17]. Тут, як бачимо, Сірковий учинок набуває більш драматичного звучання — отаман бере на себе відповідальність непростого морального рішення, й жорстока (не без підступності) страта виправдовується як елементарною прагматикою (щоб не розмножувалися бусурмани), так і високими духовними мотивами (щоби врятувались християнські душі). Інший «бунтівливий громадянин» — шевченківський Гонта — робить подібний вибір, вбиваючи власних дітей, народжених від польки:


«Мої діти — католики:

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика...

...Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга...» [18]


Подальшого розвитку — аж до цілковитого ірраціоналізму — набуває вказана риса (стихійність) в образі Тараса Бульби — він гине через примху, відмовляючись залишати «проклятим ляхам» своєї люльки. Він також іде проти природи, звершуючи вищу справедливість — убиває свого сина Андрія. Високу місію борця за ідею «бунтівливий громадянин» сполучає, крім того, з народно сміховим, бурлескно-карнавальним началом, наближаючись цим до культурного героя-трікстера. Так, Сірко, за свідченням Яворницького, «любив подекуди погуляти й під чаркою показати своє козацьке завзяття». Карнавальний мотив підкреслюється російським художником Рєпіним в картині «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (як відомо, традиція приписує авторство знаменитого листа Сіркові); власне, саме цей бурлескний образ, висхідний до образа легендарного отамана, визначальним чином уплинув на популяне уявлення про запорожців у наших близьких і далеких сусідів. Ось як французький поет Гійом Аполлінер відтворює цей образ через лексично-стильові особливості «Відповіді запорожців» (подаємо в перекладі М. Лукаша): /91/


Царя небесного харцизе

Високорогий сатано

Не годимося ми в підлизи

Жери-но сам своє лайно

Воно нам в пельку не полізе [19].


Зв’язок бунтівливого громадянина із карнавальним сміховим началом значною мірою визначається самим його іменем — Іван Сірко, згідно згаданої нами польської хроніки, названий «собачим іменем» завдяки своїй місії охоронця «християнського стада»; ім’я Бульба походить від поліського діалектизму «бульба» (картопля), і навіть у прізвищі Махна вчуваються певні хтонічні конотації (пор. російське «мохнатий»). В зв’язку з образом останнього героя доцільно згадати рядки з пісні І. Лютого та А. Сердюка:


Як Махну готували купіль,

Цвіркнув він прямо батюшці в очі,

Проривався бунтар ще звідтіль...

Може, й справді його хто зурочив...


Прикметно, що тут легенда про Махна перегукується з візантійським сюжетом про імператора-іконоборця Копроніма (від грецького «копрос» — лайно), названого так православними полемістами нібито через те, що в момент хрещення імператор споганив купіль. На прикладі міфологізації Махна можна бачити, як ігнорування амбівалентної сутності «бунтівливого громадянина» призводить до абсолютизації тієї чи іншої його іпостасі. Радянська ідеологія в мистецтві педалювала саме низький, бурлескний план в образі Махна — як, наприклад, у кінофільмах «Червоні дияволята», «Олександр Пархоменко», «Весілля в Малинівці», у оповіданні «Третя революція» В. Підмогильного, в романах «Ходіння по муках» О. Толстого й «Собор» О. Гончара; в цих творах легендарний «батько» постає у вигляді безглуздого опереточного ідіота, «князя тавричеського», тупого й водночас хитрого, жорстокого боягуза, пияки, розпусника тощо. В той же час, навіть за радянської влади (на її початковому етапі) траплялися спроби «відбілити» Махна, представити його як жертву «ура-анархістів», що оголосили в Гуляйпільщині «диктатуру олігархії» — золота, проституток і сифілісу. Тепер, колишній поплічник Махна, у своїй праці, присвяченій останньому (але продиктованій значною мірою прагненням засвідчити лояльність щодо більшовиків) зазначає: «Махно, вначале ненавидевший их [«ура-анархістів» — Т. Ш.] всеми фибрами своей еще неиспорченной души и считавший их ползучими гадами, которых нужно безжалостно давить, все же сам подвергся сильному влиянию со стороны этих же пресмыкающихся. Последние самым подлым образом лизали его пятки и провозглашали его не только «Народним вождем», но и «Великим /92/ анархистом», «Вторым Бакуниным», имя которого, как и имя первого, будет занесено на страницы истории. ... А Нестор, человек сильной воли, смелый, отважный, был поражен особой манией величия и колоссально падок до лести, что послужило основной причиной воздействия на него этих господ и его морального падения. Он начинает быстро падать: и в своем падении быстро теряет силу революционной выдержанности, ясной политической мысли, которая чуть-чуть не толкнула его в ряды компартии» [20].

Образ «бунтівливого громадянина», спосіб його сприйняття й осмислення є феноменами плинними і залежать від громадських і культурних позицій кожного окремого учасника культурного процесу. Так, оспівана Шевченком «козацька слава» піддається переомисленню й різкій негації Пантелеймоном Кулішем:


Не поляже, кажеш, слава?

Отже й вмре, поляже!

І унуки те забудуть,

Що дідам розкаже... [21]


Загалом, «культурники» й «державники» завжди схильні ганити «бунтівливого громадянина» яко «руїнника», підносячи натомість герояформотворця («чистий» тип героя-громадянина — князь Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Іван Мазепа, Петро Могила тощо), «народники» ж, навпаки, міфологізують цього героя й створюють йому культ захисника Вітчизни, типового виразника національного духу тощо.

Суттєвим щодо популярності бунтівливого громадянина, очевидно, є також фактор зміни культурної парадигми. В добу більшовицького поневолення й русифікації України для багатьох українців Сірко й подібні йому герої-лицарі козацтва стають мало не емблемою цілого українства; для оптимістів непереможність Сірка виявляється запорукою незламності нашого народу, для песимістів — лише спогадом про неї, а благородна стихійність (недалекоглядність) героя — причиною й виправданням наших поневірянь.

Однак, віднедавна — а саме зі здобуттям Україною незалежності — на перший план дедалі виразніше виступають мудрі герої державотворці, а бунтівливий громадянин відсувається в колективне підсвідоме (культивування його може іноді розцінюватись як «шароварництво», «гайдамацтво» тощо).

Втім, більш суттєвою в процесі функціонування міфу є, очевидно, постійна тенденція «підтягнути» бунтівливого громадянина до моделі героя-громадянина «чистого типу», й тим самим вписати його в офіційний канон: «Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький вождь був /93/ глибоко релігійною людиною, безсрібником, аскетом, майже не вживав спиртного, відзначався силою, воїнськими доблестями й високими моральними якостями. Був він суворим, але справедливим. Так, усіх визволених з бусурменської неволі, навіть католиків і євреїв, він вільно відпускав, гуманно поводився з полоненими» [22]. Очевидно, що за цією моделлю сучасні панегіристи гублять, нівелюють сутність історичного феномену Сірка і як живої особистості, і як представника запорізького козацтва в добу Руїни, роблять із нього ікону «народного вождя»: «У цій надзвичайно складній ситуації Сірко ... не зганьбив себе егоїстичними політичними комбінаціями, які несли б горе українському народу» [23]. Анахронічний підхід до образу Сірка, природно, спонукає новітніх авторів до коригування, «переписування» міфу: «За словами літописця Самійла Величка, Сірко визволив одного разу із кримської неволі чимало невільників. Дехто з них на зворотному шляху заремствував і не схотів повертатися на батьківщину, за що Сірко наказав їх стратити» [там само]. Прикметно, що в переказі новітніх авторів з’являється невластивий для оповіді Самійла Величка мотив ремствування з боку невірних християн; крім того, опускається й наведене в літописі число бранців (три тисячі) — воно замінене на невизначено-применшене «дехто»; зникають також подробиці страти (очевидно, на думку Ю. Мицика та його співавторів, вони можуть привнести в образ ідеального вождя небажані конотації) [25].

Подібним чином «виправляв» історію Сірка — за рахунок пом’якшення певних моментів того ж-таки епізоду — поет Юрій Липа:


...Та на Савур-Могилі вождь спинив коня:

— Земля козацька дужа мусить бути,

І не інакше — слово наше й предків.

Кого ж приводимо тепер на Україну?

Душа козача в них чи, може, бусурменська?

Брат ворога — не брат є козакові.

Спитайтесь: хто не наш, таких пустіть до Криму.


І видно у степу, як стали завертати

Одна по одній гарби в бік Гнилого Моря,

Верталась спішно міць до ворогів велика

І застогнав Сірко, недовірків злічивши.

У груди вдаривсь, помолився ревно,

І рік: скарать на горло їх, лишень дітей щадити,

Бо не повинні очі дитячі за гріх. [Ю. Липа, «Суд Сірка»].


Тут, як бачимо, з’являється нова, відсутня в будь-якому з джерел подробиця — Сірко дає помилування дітям: очевидно, з точки зору Ю. Липи, без цього мотиву портрет козацького «вождя» був би неповним. /94/

В тому ж напряму міфологізується І. Сірко в повісті В. Малика «Посол Урус-Шайтана», де образ легендарного кошового позбавлений будь-яких вад і пристрастей реальної людини.




* * *


Справжній вибух популярності Нестора Махна на південному сході України (його імені присвячуються місцеві спортивні змагання, рок-фестивалі, а іконографія Махна складає значну частку поліграфічної продукції) пояснюється, очевидно, прагненням жителів даного регіону мати свого «місцевого» героя. Важливим тут є момент культурної наближеності: Махно — на відміну від козака-запорожця — герой новітнього часу, до того ж російськомовний, що особливо імпонує мультикультурному, здебільшого невизначеному в плані національної ідентичності, російськомовному в своїй більшості населенню Гуляйпільщини.

Тим не менше, й цього героя віддавна намагаються вписати в національну історіософську парадигму; зокрема, В. Липинський, коли йому йдеться про Махна, впадає в профетичний стиль, а «гуляйпільський батько» постає в нього як втілення української волі до свободи — пророкованої й приреченої — такої собі «пропащої сили»: «Коли свобода дається нам ізнизу, а зверху нема для неї ніяких обмежень, коли вона є еманацією влади народа в пустопорожній над-народний простір, то яка ріжниця між проявами тієї свободи в формі заведення УНР чи тільки Народньої Республіки Гуляйпольської. Отаман Махно — це найбільший, найконсеквентніший і, може, політично найчесніший республіканець на всій Україні. Не дурно його пришествіє було предсказано мало не сто літ тому назад:


Гей я козак — звуся Воля,

Українець з Гуляйполя:


 — так писав у другій половині минулого століття один із наших шляхецьких поетів» [26].

Сам Нестор Махно, витворюючи собі імідж вождя анархізму, цілком недвозначно орієнтувався на запорізький варіант «бунтівливого громадянина» — він переймає всі риси улюбленця війська й народу, козацького отамана, «батька». «Задля справедливості варто сказати, — писав радянський історик Волковинський, — що ні білі генерали, ні чорний барон, ні ясновельможний гетьман не заслужили такої популярності в підлеглих, якою користувався Махно. Не тільки бійці й командири, але й селяни називали його «батьком». І хоч на Україні багатьох місцевих отаманів у той час величали цим словом, але посправжньому воно стало надбанням тільки Махна, який величав себе й підписував усі документи традиційним «батько Махно» [27]. /95/

Цю особливість негативно обігрує О. Гончар, зіштовхуючи в своєму романі «Собор» Махна з Д. І. Яворницьким (Махно протиставляється Яворницькому як носій злочинно-руйнівної сили апологетові формотворчого начала; махновська вольниця осмислюється як фальшиве, перекручене козацтво, чи то пак анти-козацтво). Однак, новітні міфологізатори Г. Лютий і А. Сердюк осмислюють образ Махна як прямого наступника й спадкоємця давньої козацької традиції, про що свідчать численні рядки з їх пісень, зокрема, взяті нами за епіграф.










Примітки


1. Лютий Г., Сердюк А. Пісні гуляйпільського краю. — Б. м.: «Гуляйпільська друкарня», 1993. (Видання здійснено без указання сторінок).

2. Яворницький Д. І. Іван Сірко. — У кн.: Іван Сірко. Зб.: Для середнього та старшого шкільного віку. — К.: Веселка, 1992.

3. Nachbar J., Lause K. (Editors). Popular Culture: An Introductory text. — Bowling Green State University Press, 1992. — P. 316.

4. Див.: Гриценко О. Герой. — У кн.: Нариси української популярної культури. — К.: 1998, с. 95-96.

5. Яворницький Д. І. Вказ. праця. — с. 13.

6. Там само, с. 12-13.

7. Марсове поле. Героїчна поезія на Україні другої половини XVII — початку XIX ст. — К.: Молодь, 1989, с. 69-70.

8. Гоголь Н. В. Тарас Бульба // В его же: соб. соч. в 7 тт. — М.: Художественная литература, 1966, с. 59.

9. Махно Н. Гуляй-Поле [мемуари] // Україна, 1991, №8, с. 36.

10. Яворницький Д. І. Вказ. праця, С. 11-13.

11. Там само, С. 125.

12. Бондаренко В. Это нужно живым // Факты. 25 июня 1999, с. 24.

13. Соколов П. Таємниця щоденника дружини Махна // Березіль, 1995, №1-2, с. 144.

14. Лютий Г., Сердюк А. Пісні гуляйпільського краю.

15. Гоголь Н. В. Указ. соч. — с. 63.

16. Марсове поле, с. 74.

17. Самійло Величко. Літопис. — К.: Дніпро, 1991, т. 2, с. 191; пор.: Яворницький Д. І. Вказ. праця, с. 58.

18. Тарас Шевченко. Кобзар. — К.: Дніпро, 1971, с. 105.

19. Аполлінер Г. Поезії. — К.: Дніпро, 1984, с. 54.

20. Тепер И. Махно: от «единого анархизма» к стопам румынского короля. — К.: 1924, с. 27.

21. Куліш П. Зібрання творів у 2 тт. — К.: Дніпро, 1989, т. 1, с. 68. /96/

22. Ю. Мицик, С. Плохій, І. Стороженко. Як козаки воювали. Історичні розповіді про запорізьке козацтво. — Дніпропетровськ: Промінь, 1990, с. 172.

23. Там само, С. 175. Тут мається на увазі міфологічність визначення соціального аспекту діяльності кошового, пор.: «: Сірко у політичних питаннях завжди намагався бути цілком незалежним, приймаючи то одну, то іншу сторону, залежно від того, що вигідніше було для низових козаків [курсив мій — Т. Ш.]». — Яворницький Д. І. Вказ. праця. — с. 78.

24. Там само, с. 191.

25. Пор.: «до християн, яких було чоловічої й жіночої статі сім тисяч, випробовуючи, сам Сірко сказав таке слово: «Хто хоче, ідіть з нами на Русь, а хто не хоче, вертайтеся до Криму». Коли християни й туми з християн, що народились у Криму, почули це, то дехто з них, а саме три тисячі, зволили краще повернутися до Криму, ніж простувати в християнську землю. А друга частина, чотири тисячі, захотіли на Україну, в свою землю. Їх усіх Сірко звелів погодувати, одних лишив при собі, а інших відпустив у Крим. А відпускаючи, запитав їх, чого б то вони квапилися до Криму? Вони відповіли, що мають у Криму свої осідлиська й господарства і через це краще там бажають жити, ніж у Русі, нічого свого не маючи.

Сірко, відпустивши тих людей до Криму, ще не вірив до решти, щоб вони остаточно пішли в Крим, а сподівався, що вернуться на Русь. Він вийшов на могилу, яка там була, і дивився на них, аж доки стало їх не видно. А коли побачив, що вони непремінно простують до Криму, відразу звелів тисячі молодих козаків сісти на коні і, догнавши, всіх їх без найменшого милосердя вбити та вирубати вщент, маючи й самому поїхати вслід за ними й доглянути, чи сталося за його наказом. Оті козаки, одержавши прецінь таке розпорядження від Сірка, догнали тих згаданих людей і вчинили згідно того розпорядження, так що жодної живої душі не лишили в живих.» — Самійло Величко. Літопис, т. 2, с. 191.

26. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Київ-Філадельфія, 1995, с. 44.

27. Волковинський В. М. Нестор Махно: звивисті стежки політичного авантюриста// УІЖ, 1990, №12, с. 134.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.