Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 167-182.]

Попередня     Головна     Наступна





Олександр Різник, Олександр Гриценко

«Народний поет» сьогодні (Василь Симоненко)



Сьогодні ім’я Василя Симоненка — серед класиків української літератури XX ст. Та й прижиттєва літературна кар’єра завчасно, у 28-річному віці, померлого митця позначилася чималим громадським резонансом, який таланив не кожному початківцеві. Втім, суспільно-культурні обставини вивели постать Симоненка далеко за межі суто літературного процесу, увівши його, на думку багатьох, до пантеону національних героїв.

В чому саме і ким саме бачиться його героїзм? В якому культурно-історичному контексті виникла потреба в героїзації молодого, рано померлого поета?

Василь Симоненко за життя був загалом лояльним радянським громадянином, навіть членом КПРС. Досить успішною, як для хлопця з «безперспективного» села, була його професійна кар’єра: одразу по закінченні сільської 10-річки вступає на факультет журналістики Київського університету, де обирається керівником студентської літстудії, згодом одержує розподіл до Черкас, де працює спочатку кореспондентом обласної партійної газети «Черкаська правда», у 1960-63 — завідувачем відділу новоствореної газети «Молодь Черкащини», а наостанку — кореспондентом «Робітничої газети» (орган ЦК КПУ) по Черкаській і Кіровоградській області.

Варто сказати дещо про історико-культурний контекст життя і творчості В. Симоненка — добу хрущовської «відлиги», одним із компонентів якої став своєрідний поетичний бум. Починався він, як і все в СРСР, з Москви — з публічних читань молодими поетами (Вознесенський, Євтушенко) власних віршів під пам’ятником Маяковському. Потім масові поетичні вечори перемістилися в аудиторію Політехнічного музею (де колись виступав Маяковський), а потім — і на стадіони. До Києва ця культурна практика прийшла, ясна річ, на рік-два пізніше.

Отож вийшовши на естраду, поет знову ставав не просто «коліщатком і гвинтиком», як за Сталіна, а — «більше, ніж поетом», володарем дум — принаймні, дум тієї частини суспільства, яка прагнула його оновлення й гуманізації опісля десятиліть сталінського терору. За відсутності в країні реальних демократичних інститутів публічне «вільнодумство» каналізувалося в неполітичні сфери — насамперед у літературно-мистецьку.

«Молода» поезія зазвучала у великих концертних залах; першим пунктом у віртуальному «кодексі честі» нових митців стало «казати правду й /168/ тільки правду», а другим, вочевидь — оновлення поетики, новаторство. Втім, можна було й без нього, як доводить приклад того ж таки В. Симоненка.

Публічне читання віршів, блискавичне «вимітання» поетичних збірок з полиць книгарень були далеко не єдиними ознаками «поетичного буму»: твори почали ходити «по руках» у машинописі чи рукописі, у записі на магнітофонні стрічки, що фактично знаменувало народження «самвидаву» (поки що неполітичного) як явища радянської культури.

Яке ж місце В. Симоненка в контексті «поетичного буму» 60-х років? Поет досить часто виступав на літературних вечорах, які тоді влаштовувалися в багатьох містах, а в день свого 28-річчя — 8 січня 1963 р. — навіть провів ціле авторське відділення в київському Будинку літераторів. Однак в «естрадній поезії» він був далеко не на перших ролях — і через традиційність своїх текстів, і через власні «несценічні» зовнішність та голос. Йому не під силу було конкурувати (та й навряд чи він цього хотів) із такими своїми колегами, як М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, В. Коротич. Та й жив він не в столиці, а в периферійних Черкасах. Але пристрасні й дохідливі, не надто «експериментальні» вірші Симоненка одразу полюбили й широко читали — не лише в публікаціях, а й у списках.

Коли ж врахувати, що поет не був «розбещений» прижиттєвими публікаціями своїх творів (публікувався переважно у газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» — головним чином завдяки штатному співробітництву в цих виданнях, а єдина прижиттєва авторська збірка вийшла друком лише у 1962 p.), то таке читання «по руках» не могло не народити думки про «неофіційність», навіть «забороненість» Симоненка. Тодішній політичний небосхил, попри всю «відлиговість», був небезхмарним...

Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-66) після передчасної смерті поета. Ось хронологія основних подій.

1962 — у видавництві «Молодь» з’являється перша невеличка збірка В. Симоненка «Тиша і грім». Того ж року вийшли перші збірки інших «шістдесятників» — М. Вінграновського «Атомні прелюди» та І. Драча «Соняшник», а також третя збірка Ліни Костенко «Мандрівки серця». На думку І. Кошелівця, «супроти цих трьох Симоненко в поезії був менш яскравий. А ще ж був цілий гурт інших, котрі, як не були талановитіші від Симоненка, то багато сміливіше домагалися визнання. Так і склалося, що /169/ скромний Симоненко не був дуже помітний у колі своїх сучасників» [Берег чекань, с. 9]. (Тут варто зазначити, що «скромна непомітність» Симоненкова — це зовсім не факт літературного життя України того часу, бо поета, як ми згодом побачимо, вже за життя любили, радо читали та слухали і в Черкасах, і в Києві, — а не дуже зграбне самовиправдання Кошелівця, який тоді не звернув жодної уваги на «неяскраві» вірші Симоненка).

1963 р. — поет даремно намагається «пробити» публікацію своєї нібито давно запланованої другої збірки «Земне тяжіння», але даремно — після відомих «зустрічей дорогого Микити Сергійовича з митцями» його та інших «формалістів» бояться друкувати і часописи, й видавництва.

Однак це вже не головна Симоненкова турбота цього року — у нього виявляють рак нирок (за неофіційними версіями, хвороба розвинулася після того, як Симоненка дуже побили в міліції, затримавши нібито «в нетверезому стані»). Тяжко прохворівши кілька місяців, 13 грудня 1963 року Василь Симоненко помирає в черкаській лікарні.

Ховати Василя приїздять друзі-поети з Києва, й після похорону М. Вінграновський пише відомого вірша «Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі», а Євген Сверстюк — есе «Симоненко — ідея». Критик Іван Світличний та перекладач Анатолій Перепадя просять у Василевої матері синові рукописи — аби їх надрукувати в Києві. Отже, одразу по смерті Симоненка, по суті, починається перетворення його на «культову постать» — поки що в неширокому середовищі молодих літераторів та їхніх поклонників-читачів.

1964 — збірка «Земне тяжіння» нарешті з’являється друком з передмовою поетового друга Миколи Сома, і швидко розходиться. Цього ж року в мюнхенському видавництві «Сучасність» виходить монографія Івана Кошелівця «Сучасна українська література в УРСР», де є окремий розділ «Шестидесятники» з аналізом творів Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, М. Вінграновського, Г. Кириченка, прозаїків — Є. Гуцала, В. Шевчука, В. Дрозда, Ю. Щербака, критика І. Дзюби. Про Василя Симоненка не згадано жодним словом.

Ще одна важлива подія того року — зняття з усіх посад М. Хрущова, засудження його «волюнтаризму». На якийсь короткий час в СРСР встановлюється «колективне керівництво» (Брежнєв, Підгорний, Косигін), розпочинаються так звані «косигінські реформи» в економіці, пом’якшується ставлення до т. зв. «формалістів» у літературі й мистецтві.

1965 — ЛКСМ України висуває Симоненка посмертно на Шевченківську премію. З’являються кілька похвальних статей у періодиці про його другу збірку поезій. У Львові виходить друком збірочка його новел /170/ «Вино з троянд». Здається, що Симоненкові уготовано місце в офіційному радянському іконостасі як «другорядному класикові», як такому собі Павці Корчагіну (чи то пак Миколі Островському) 60-х років, «позитивному, неформалістичному» шістдесятникові (на відміну від «штукарів» Драча та Вінграновського). Однак несподівано стався крутий поворот у ході подій.

На радіо «Свобода» розпочинається читання недрукованих в СРСР поезій та щоденників Симоненка (одразу прозваних «захалявними» — за аналогією з Шевченковими поезіями періоду заслання). Вірші та щоденникові записи містять чимало гостро критичних висловлювань щодо окремих сторін радянської дійсності (однак жодного відвертого виступу проти комунізму як такого чи проти радянської влади). Одночасно в січневому числі еміграційного журналу «Сучасність» з’являється велика добірка Симоненкових «захалявних» віршів та його щоденник.

5 квітня 1965 р. в органі ЦК КПУ «Радянська Україна» з’являється «гнівна відсіч фальсифікаторам» — стаття черкаського поета М. Негоди (буцімто Симоненкового друга) під назвою «Еверест підлості». Статтю супроводжує лист поетової матері до партійного керівництва з проханням «захистити пам’ять сина-комуніста» від зазіхань закордонних негідників. Лист містить також розповідь, як Світличний та Перепадя «видурили» у малограмотної жінки поетові рукописи. Для досвідчених людей це вже була перша ознака участі «органів» у посмертній долі Симоненка — і справді, невдовзі Світличний, Перепадя та деякі інші «шістдесятники» зазнали переслідувань.

Через два тижні статтю про Симоненка подібного змісту — з «тавруваннями негідників» та клятвами у вірності партії, — вмістили у «Літературній Україні» маститі письменники — В. Козаченко та П. Панч. Називалася стаття «Тобі, Партіє!»

Однак радянський партійний та літературний «істеблішмент» не наважився заперечувати автентичність опублікованих на Заході творів поета — чи то знаючи, що занадто багато людей у Києві читало ці твори «у списках» іще до їх оприлюднення по радіо, чи то тому, що «захалявна» творчість носила надто явно «симоненківський» (і лише ледь-ледь «антираянський») характер — отже, радянські ідеологи, вочевидь, вирішили «не зупинити, а очолити» процес іконізації померлого поета.

Однак ініціативу вже було втрачено — того ж 1965 року у видавництві «Сучасність» з’являється чимала збірка творів Симоненка «Берег чекань» з великою передмовою Івана Кошелівця. Збірка швидко розійшлася у двох накладах і стала, за визнанням Кошелівця, «найпопулярнішим виданням повоєнної еміграції». /171/

1966 — у київському видавництві «Дніпро» виходять вибрані «Поезії» В. Симоненка з передмовою Бориса Олійника «Не вернувся з плавання...». І ця книжка блискавично розходиться. Після цього твори Симоненка не виходять окремими виданнями в УРСР аж до 1982 року, однак уже видані не вилучаються й «майже» не замовчуються, а пісні, написані на вірші Симоненка (зокрема, «Лебеді материнства» у виконанні Черкаського народного хору, більш відома як «Можна все на світі вибирати, сину») регулярно звучать в ефірі й набувають надзвичайної популярності. Василь Симоненко перетворюється на household name — як в Україні, так і в діаспорі.

Отже, на перший погляд справа виглядає так: «неяскравого», «малооригінального» поета-шістдесятника Симоненка зробили знаменитістю такі чинники, як читання його «контроверсійних» творів по радіо «Свобода» та галас, зчинений з цього приводу в офіційній радянській пресі. Таким чином, Симоненко та його посмертна слава виглядають як media event, як комунікаційний феномен, позбавлений глибинного внутрішнього змісту й самостійного значення.

Однак це зовсім не так: фактично, медіа-галас довкола поета послужив лише каталізатором цікавості широкої публіки до популярного поета та його творів, але далі їхня популярність уже росла й розвивалася ніби сама по собі. Можна твердити, що вірші жодного іншого «шістдесятника», навіть Ліни Костенко (яка теж мала голосну «контроверсійну» репутацію), не користувалися такою тривалою й міцною любов’ю широкого українського читача.

Детальний літературознавчий аналіз поезій Василя Симоненка не є завданням цього нариса, однак варто викласти бодай основні думки кількох фахівців, які в різний час намагалися з’ясувати феномен популярності симоненкової поезії.

Усі констатують, що вірші Симоненка — зовні прості й формально традиційні, здебільшого це звичні ямби та хореї, скомпоновані в конвенційні чотирирядкові строфи, непереобтяжені складними метафорами й асоціаціями, зате не обділені емоціями, пафосом та відвертою публіцистичністю, ба навіть часом плакатністю. Це — щодо так званої «громадянської» та патріотичної лірики. Що ж стосується інтимної лірики, то і «цілком наш» С. Крижанівський (у післямові до першої збірки поета), і «емігрант» Кошелівець (у великій передмові до «Берега чекань») вважали, що вірші цього жанру в Симоненка навіть менш оригінальні, аніж інші, хоча й тут, мовляв, «трапляються окремі знахідки».

Однак зовнішня простота та традиційність, на думку рецензентів та авторів передмов, є оманливою. Кошелівець, скажімо, вважає, що «за зовні традиційною формою його [Симоненка] віршування криється /172/ модерний поет, який ішов у загальній течії оновлення української поезії того часу» [Берег чекань, с. 25].

Втім, найціннішою частиною поетової спадщини Кошелівець вважає ті «два чи три десятки поезій, які він написав, як сказав би покійний М. Рильський, у хороший Шевченків слід ступаючи» [там само, с. 31] — тобто його патріотично-публіцистичні «захалявні» вірші, в яких відбилася Симоненкова «велика громадянська мужність», а також «трагедія України та її людей» (с. 34). Саме вони, за Кошелівцем, зробили Симоненка «гідним нащадком Шевченка».

Натомість Борис Олійник, не емігрант і не прихильник «модернізації» української поезії, у своїй передмові до посмертної збірки 1966 р. бачить Симоненка іншим — традиціоналістом і водночас романтиком, співцем «нових Колумбів і Магеланів» (іншими словами, кожен бачить у Симоненкові трохи самого себе).

Але то все були голоси з 60-х років. Натомість варшавська україністка Лідія Стефановська у 1994 році схарактеризувала «шістдесятників» (і передусім Ліну Костенко та Василя Симоненка — «найтиповіших», на її думку, з якою нелегко погодитися) — як сучасних продовжувачів іще народницької поетичної традиції, що їй притаманні «утилітарне» розуміння поезії (тобто уявлення, що поезія має бути спрямована на «кшталтування суспільної уяви, на те, щоб міняти дійсність задля кращого майбутнього» [Стефановська, с. 177], а також «конвенційний алегорично-символічний стиль», «етика героїзму», нарешті, «романтичний дух» та активне використання фольклорної традиції (с. 172, 178).

Усе це, на думку Стефановської, забезпечувало легке прочитання, сприйняття й засвоєння Симоненкової поезії українським читачем, який, мовляв, звик до поезії саме такого типу і не мав жодних труднощів з її рецепцією й адекватним розумінням.

Мабуть, так воно і є, але це зовсім не пояснює, чому з-поміж десятків «легкозасвоюваних» поетів цієї традиції широкий читач обирав саме Симоненка. Невже тому, що, будучи «легкозасвоюваним», він був водночас «справді модерним» (за І. Кошелівцем) чи непідробно романтичним (за Б. Олійником), чи лише з огляду на потяг до «забороненого плоду», яким в радянській Україні стала Симоненкова «захалявна» творчість?

Якоюсь мірою з’ясувати цю проблему допомагає порівняння творчості Симоненка із тим явищем, що його деякі британські критики виявили, аналізуючи поезію Р. Кіплінга, й дали йому назву good bad poetry («хороша погана поезія»).

Справді, на тлі поезії модернізму з її культом оригінальності й формального пошуку, з її внутрішнім діалогізмом, багатоплановістю й /173/ багатозначністю, складною асоціативністю й частою «інтертекстуальністю», врешті, з її засадничою «незангажованістю», вірші Кіплінга — ясні й прозорі, стрункі й ритмічні, очевидно просякнуті вірністю цілком «мейнстрімовій» системі цінностей, здавалися неглибокими, малооригінальними, ба навіть банальними. Однак була в цій прозорості й «старомодності» якась незбагненна для «модерністів» сила і, зрештою, саме ці вірші подобалися широкому читачеві значно більше, аніж який-небудь Езра Паунд (хоча й не всі в цьому зізнавалися в часи «немодності» Кіплінга й «модності» Паунда). Написані хорошою, чистою англійською мовою (а не паундівським макаронізмом чи дадаїстським белькотанням), версифікаційно досконалі (хоча й відверто традиційні), вони не приховували обстоюваної (й оспівуваної») автором системи цінностей — любові до жінки, до Батьківщини, до пригод: мужності й волі, вірності й честі. Вони легко запам’ятовувалися — не в останню чергу тому, що містили чимало міцно збитих афористичних рядків, у яких блискуче формулювалася основна думка вірша, і які одразу ж ставали «крилатими виразами» як-от «white man’s burden» («тягар білої людини») або ж «West is West, and East is East» («Захід є Захід, а Схід є Схід», і їм, мовляв, ніколи не зійтися) та інші.

Кіплінг був неперевершеним, але не єдиним майстром «хорошої поганої поезії». Щось подібне говорили б, мабуть, про Грибоєдова, якби він жив у XX столітті. Щось подібне безперечно можна сказати й про Василя Симоненка. У прозорих, пристрасних і ритмічних строфах він оспівував Україну й кохання, принциповість і чесність, любов до мандрів і рідної землі, гнівно таврував тих, хто не поділяв його системи цінностей.

Ось як писав саме про ці сторони його творчості Євген Сверстюк в есе «Симоненко — ідея»: «Василь Симоненко абсолютно доступний за формою кожній грамотній людині і глибоко хвилюючий змістом. Він постійно говорить про те, що тривожить людей, про що й вони говорять, але — без тієї громадської висоти, ясності розуму і пристрасті слова» [Берег чекань, с. 290]. Бачимо тут як не дослівний, то майже повний посутній збіг із тією оцінкою, що її колись був дав Костомаров Шевченкові як «істинно народному поетові» — мовляв, Шевченка «народ как бы избрал петь вместо себя», що він у віршах говорив те, що «каждый народний человек сказал бы, если бы его душа могла возвыситься до...» — і так далі. Навряд чи на початку 1964 року Сверстюк вважав Симоненка «Шевченком сьогодні», але схожість сприйняття його поезії — безсумнівна.

Нарешті, скільки в нього афористичних рядків, які й досі на слуху в мільйонів людей! Ось лише ті, що одразу спадають на думку:


«Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.» /174/


«І той ніколи не доскочить слави,

Хто лиш для неї на землі живе.»


«І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони Я.»


«Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.»


«Цілую руки, що крутили жорна

у переддень космічної доби.»


«Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!»


«Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров нуртує і гуде!»


А скільки в нього інших «крилатих висловів»...

Після скандалу, пов’язаного з публікацією на Заході поезій і щоденників В. Симоненка, його ім’я в СРСР усе ж не було піддане офіційній анафемі: незважаючи на 15-річну паузу в публікаціях його творів (1966-1981), його прізвище продовжувало, хоча й здебільшого «через кому», фігурувати у літературознавчих дослідженнях і офіційних звітах Спілки письменників як визначного українського радянського поета. Не завадила цьому навіть загрозлива стаття колишнього директора інституту літератури АН УРСР, академіка М. Шамоти «Питання літературної критики» («Літературна Україна», 1974 p.), де Симоненко звинувачується у «перебільшенні» національних почуттів, і оголошується «не тим поетом», на прикладі якого слід виховувати літературну молодь.

В рідному ж колгоспі у с. Біївці, де народився поет, загальними зборами села у 1974 р. було засновано премію ім. В. Симоненка за... зразкову працю на колгоспній ниві.

Співставляючи міфотворчі нарації про Симоненка, не можна не помітити: представники різних суспільно-політичних і культурних платформ прагнули бачити поета неодмінно у власних лавах, витворюючи з нього винятково «свого» героя.

Звернімося до, ймовірно, найранішого з міфотворчих текстів про Симоненка, створеного одразу по смерті поета його другом — Миколою Вінграновським:


В темно-коричневому костюмі

В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям

В черевиках зашнурованих дружиною /175/

З кручі Дніпра

З 28-и своїх літ

Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту

ім’я якій

Наше горе і сльози і тиха клятва моя

На солонім плечі України...

(«Сто поезій», 1967)


Цей вірш разом з кількома іншими, а також текстом Сверстюка «Симоненко — ідея» спершу з’явився в машинописній самвидавній збірці «захалявних» поезій Симоненка, потім — без імені автора — як додаток у мюнхенському виданні «Берег чекань», нарешті, у збірці Вінграновського «Сто поезій» (1967).

Сполучивши приземлене (зашнуровані черевики й защіпнута матір’ю сорочка) та космічне («немислима орбіта»), додавши прозорий символ Дніпрової кручі (який недвозначно відсилає читача до шевченкового «Заповіту» і всієї Кобзаревої міфології), Вінграновський неначе дає старт усім наступним міфічним нараціям про Симоненка — «простого хлопця з села», який став символом і дороговказом молодої України.

Наступним у низці радянських нарацій про Симоненка стала передмова Бориса Олійника до збірки «Поезії» 1966 р. з романтичною назвою «Не вернувся з плавання»:

«Він одягнув плащ і рушив на причал, де його чекала каравела під парусами. Йшов дощ, інколи з-за рогу зненацька вискакував вітер, нахабний і розв’язний. Він рвав поли плаща, мокрим шлагбаумом перетинав дорогу. Хтось байдуже крикнув йому: «Зачекав би, хай розпогодиться». Він мляво махнув рукою: мовляв, нічого — дійду...

... Він посміхнувся своєю смаглявою посмішкою, і знову кудись заспішив. Я сказав: почекай хвилину, прийдуть хлопці. Вони на тебе так чекали! Ну, ще одну хвилину...

Він сказав:


Геть із мулу якорі іржаві —

Нидіє на якорі душа!

Б’ються груди об вітри тужаві,

Каравела в мандри вируша...» [Олійник, с. 5, 10]


Отже, ще одна легенда про Симоненка — цього разу дуже романтична, але зовсім позбавлена елементу боротьби й мучеництва. Хіба що кілька слів на виправдання неясно чого: /176/

«Він був комуністом того гатунку, котрому була справа до всього, котрий болів болями народу, не боявся вступити в бій з несправедливістю, якщо вона навіть займала надто високу посаду» [Олійник, с. 8].

А ще — про селянське, «з діда-прадіда», походження поета, навіть у вимові якого відчувалося м’яке полтавське «ль», про любов до простих, «непомітних у буднях» людей, про прагнення зробити свою країну кращою, і все це — «без забрала», «з оголеними нервами», «на межі найвищою напруги» [там само].

Отже, перед нами — суміш революційного романтика з творів Ю. Яновського, безстрашного шукача-звитяжця з неодмінно мариністичним шармом, типового для для творчості самого Б. Олійника, та трохи модернізованого народника з початку століття. Симоненко у Олійника жодною мірою не є ворогом існуючого ладу, а навпаки, бореться за його «поліпшення». Його вороги — «паразити», «пристосуванці», різні негативні людські якості... Саме такий, «наївно-завзятий» образ В. Симоненка як типового комуніста-романтика-народолюба «неохвильовістського» призову, був суголосний шістдесятницьким гаслам на кшталт «чистоти ленінських ідей», унаочнював ідеали значної частини інтелігентів-шістдесятників хрущовської доби.

Ця сама «комуно-народницька» інтерпретація постаті В. Симоненка протривала фактично аж до часів перебудови. Показовою в цьому сенсі є передмова О. Гончара до збірки творів В. Симоненка, виданої до 50-річчя поета. Охрестивши Симоненка «витязем молодої української поезії», О. Гончар емоційно проголошує: «З глибин народного життя вийшла поезія Василя Симоненка. З мужності народу, з горя його і його звитяжної боротьби виспівалась вона... Читаючи поезії Василя Симоненка, вловлюєш їхню внутрішню спорідненість з творами тих молодих наших поетів, чия юність ходила в шинелях, чиї голоси по фронтах на півслові обірвані фашистською кулею» [Гончар, с. З].

Гончар припускає, що, «будь хлопець старший на кілька літ, легко було б уявити його серед Кошових і Гречаних, серед молодогвардійців та їхніх численних, школярського віку сподвижників» [там само]. Проте, мудрий Олесь Гончар не був би Гончаром, якби не використав усю цю радянську риторику заради легітимізування українського патріотизму, симоненкових віршів як невід’ємної частини «радянського патріотизму»: «Його любов до України — це любов молодого радянського патріота, це щире чуття поета-інтернаціоналіста, який широко дивиться на світ... Симоненко — митець світогляду ленінського, він бачить народ свій під прапорами братерства, поет гордиться своєю прекрасною соціалістичною Україною, її роллю в сім’ї здружених народів» [там само, с. 5]. /177/

Приспавши пильність цензури твердженнями, що «в наш час тільки безнадійно тупий може не стати інтернаціоналістом», автор підводить до висновку про те, що Україна для Симоненка — «мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета — синівське щастя його його, і сила, і честь» [Гончар, с. 5].

Олесь Гончар, утім, зумовлює безоглядною «вірою в комуністичні ідеали» не лише український патріотизм, а й інші «незручні» для правлячої верхівки риси симоненкової творчості та особистої вдачі. Адже винятково «пристрасть справжнього комуніста» надавала поетові «моральне право бути суворим, нещадно вимогливим до себе й до інших, бути тим, чиє слово може судити й висміювати, обурюватись і таврувати... Він з того покоління радянської молоді, що увібрало в себе величезний досвід епохи і прагне з високими критеріями ставитись до всього навколишнього, він з тих молодечих завзятих натур, що не дають прощення нічому фальшивому , тупому, потворному, здатному хіба що нівечити буйно-зелені парості життя... Гостроязикий, насмішкуватий, він ніде не поступається своїм правом викривати рутину й трутизну, на посміх громадський виставляти все те, що вважає негідним, принизливим для людини» [Гончар, с. 6].

Отже, в О. Гончара образ Симоненка поєднав риси зразкового комсомольця-комуніста, своєрідного Павки Корчагіна від красного письменства, українського патріота-народника та «борця з бюрократизмом». Саме в такому, суперечливо-компромісному дискурсі шістдесятницької інтелігентської утопії — співпраці з існуючим політичним режимом та зміни його ізсередини — оформилася «радянська» версія героїзації-сакралізації постаті В. Симоненка.

Одночасно з «радянською» формувалася й інша, дисидентсько-діаспорна версія В. Симоненка-героя. Аналіз нарацій, що її репрезентують, дозволяє визначити її як, фактично, «радянську» зі знаком, зміненим на протилежний. Гіперболізуючи Симоненкову любов до України, адепти цієї версії наголошують на принциповій «антирадянській» та «антиімперській» сутності поетової творчості й світогляду, підкреслюється «шевченківська» природа Симоненковою творчості, причому саме в націоналістичній інтерпретації Шевченка:

«Ступивши в його [Шевченка] слід, Симоненко усім нам нагадав, що Шевченко живе не в монументах на київських і московських площах і не в фальшивих дослідженнях радянських шевченкознавців, а — в людських душах» [Кошелівець, «Берег чекань», с. 59]. І ще крутіше: «Симоненко з нечуваною після Шевченка силою викриває панування російської деспотії на Україні» [там само, с. 40]. /178/

А далі вже й про обраність загиблого поета-героя: «Трагічна доля Симоненка (його передчасна смерть) освітила в наших очах одну тільки його постать, і завдяки цьому в ній найяскравіше втілилося чисте, людське і без міри потужне прагнення українського народу відстояти свою невмирущість проти нечуваного в історії своїм нахабством і підступністю гніту російського імперіалізму» [Кошелівець, с. 58].

Найсуттєвішою у постаті й творчості Симоненка для Кошелівця, як уже зазначалося, є існування «іншого», «нелегального», «потаємного» і, зрозуміло, «забороненого в СРСР» Симоненка. Недаремно і його публікації в діаспорних часописах розпочалися саме з «заборонених» творів — до появи цих текстів на Заході той-таки Кошелівець жодної уваги на Симоненка, як ми знаємо, не звертав.

Поставленій ідеологічній меті підпорядкована навіть сама структура мюнхенського видання творів В. Симоненка — збірки «Берег чекань». У ній — три розділи — «Поезії, надруковані в УРСР», «Із поезій, спотворених радянською цензурою» і «Поезії, заборонені в УРСР». Поділ, отже, обумовлений не літературними, а суто політичними критеріями.

Своєрідним містком між «діаспорною» та «шістдесятницькою» версіями симоненкового міфу стали вміщені у збірці «Берег чекань» анонімні вірші та есе «друзів поета» (серед них — згадані вище вірш Вінграновського та есе Сверстюка «Симоненко — ідея»). Особливо сильні «народницькі» мотиви бачимо у Сверстюка:

«Симоненко — наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду. Він добре знав, чим і як глибоко вона напоєна — і не забував про це ні на хвилину. Знав не за чаркою, а з пером в руці і з смутком в очах» [Берег чекань, с. 285].

Ніби на доказ тверджень про «Симоненка-націоналіста» Сверстюк розповідає про випадок, що стався під час літературного вечора в Черкаському педінституті, де поет читав власні твори. Коли на його адресу із глядацького залу надійшла анонімна записка провокаційного змісту — «Яку це самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете «Хай мовчать Америки й Росії»?, — Симоненко спокійно відповів: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати» [Берег чекань, с. 288].

Таким чином, на противагу «радянській» версії легенди про В. Симоненка як такого собі «ідеального шістдесятника» й радянського патріота, в дисидентсько-діаспорній версії формується образ Симоненка передусім як героя-борця, страдника й мученика за Україну. Але в обох версіях неважко помітити й спільну тенденцію: В. Симоненко — поет глибоко народний, продовжувач місії Шевченка. /179/

В часи горбачовської перебудови й розгортання українського національного відродження образ В. Симоненка в інтерпретації колишніх шістдесятників набуває дедалі «жовто-блакитнішого» забарвлення, зрештою призводячи до цілковитого панування в пострадянських нараціях «націоналістичного» міфу про Симоненка-мученика, борця за волю України.

Ніби за мудрими вказівками Івана Кошелівця, із творчого доробку найбільшою увагою починає користуватися писане «в шухляду», в життєписі — підкреслюються навіть найменші конфлікти з владою. Судження про «націоналізм» Симоненка стають дедалі категоричнішими. Увага сьогоднішніх міфотворців майже цілковито зосереджується на двох тематичних площинах — смерті поета й родоводі В. Симоненка, а звідси — у річищі двох міфологем: Симоненка — борця проти тоталітарного режиму і Симоненка — народного поета.

Міфологема Симоненка-мученика й борця проти режиму набуває нової аргументації (участь поета разом з Л. Танюком і А. Горською у роботі «таємної» комісії при Клубі творчої молоді, яка виявила те, чого «простому смертному» в СРСР знати було заборонено — місця масового закопування розстріляних «ворогів народу» в Биківні [Ільницький, с. 5; Танюк, с. 18]). Утверджується думка про насильницьку смерть поета, навіть про його підступне вбивство «органами»: «В Черкасах є люди, які можуть підтвердити, що незадовго перед смертю поета жорстоко побили якісь негідники. Били залізними кулаками, із знанням жорстокої виучки Берії та Кагановича — щоб не було слідів од наруги» [Сом, с. 2].

Зображення поета, як «обранця, устами якого промовляє доля нації» (Кошелівець) тепер стало розгорнутим, багатослівним: «І в той час, коли ворогам української нації здавалося, що уже гряде духовне знищення українського народу, Василь Симоненко, пристрасно, виявляючи справді синівську любов, проголошує: Народ мій є! Народ мій завжди буде!

... Така «крамола» не могла пройти непоміченою. За його поезією, а заодно і за поетом прицільно стежило «недремне око». Воно й вкоротило йому життя, і не тільки методами психологічного тиску. Адже Василь Симоненко переступив межу забороненого... Одного разу на станції Т. Шевченка поета було дуже побито, і невдовзі Василя Симоненка забрала дочасна смерть. А вбивці, певно, ходять і зараз по землі» [Гончаренко, с. 16].

Нарешті, у виданому вже в незалежній Україні шкільному підручнику читаємо: В. Симоненко «помер 13 грудня 1963 р. не без «допомоги» охоронців режиму» [Ткаченко, с. 329].

Тема Симоненкового родоводу й особистого життя, що дістала найповнішого викладу в документальній повісті-діалогу М. Сома «З матір’ю на самоті», розкривається за звичною схемою: тяжке селянське /180/ дитинство, наполегливість у «науках» (найбідніша дитина — кращий учень у класі), зростання без батька (який покинув сім’ю); нарешті, особлива роль матері не лише в родинному, а й у патріотичному вихованні сина. Саме у вуста матері поета вкладається патріотична формула єдності її знаменитого сина з усім українським народом:

«Як був малим, то називався тільки сином своєї матері. А тепер його називають рідним сином усієї України» [Сом, с. 57].

Мати та її оселя фігурують у повісті Сома як потужне магнітне поле, що притягувало до себе все найвартісніше і «найукраїнськіше» з того, що було у рідному селі. «Я ні краплі не сумніваюся, — пише М. Сом, — ... Василь, аби стати «витязем молодої української поезії», припадав душею до відкритих і забутих народних джерел» [Сом, с. 13].

Згадуються також двоюрідна сестра матері Василя Марія Петрівна та її дочка Люба: «Перша знала силу-силенну народних пісень та казок, а друга чудово вишиває рушники... А вдвох вони разом записали... чотири зошити народних переказів, побутових і весільних пісень, які і понині живуть у Біївцях та навколишніх селах» [Сом, с. 12]. А малий Василь спрагло слухав тітчині пісні та дідусеві оповіді, лежачи на печі.

Звідси — невідпорний висновок: «Онде звідки з’явилося народне слово Симоненка, який ніколи не був байдужим до замуленої історії свого народу, і сам він чистив та поглиблював народні джерела, копав живодайну криницю для спраглої душі — своєї і людської» [Сом, с. 14].

В інтерпретації М. Сома Василева мати постає як вмістилище духу свого села, а село — як вмістилище духу самої України. Звідси — любов Василя до матері — то джерело його любові до рідної землі та людей, що на ній працюють...

Пам’ятаючи про численні оголошення Симоненка «шевченковим нащадком», та покладаючись на авторитет Г. Грабовича, який зазначає, що в поезії Шевченка «сім’я змальовується як щось спотворене і скалічене. У своєму мікрокосмі вона відображає скалічене й ненормальне суспільство» [Грабович, с. 74], доцільно зробити висновок не лише про «підтягування» Симоненкового міфу до міфу Шевченкового, за яким саме українська мати (а не батько) є хранителькою і ретранслятором національних чеснот і заповітів, кривдженою і ображуваною забродами (улюблене Симоненкове слово) та поневолювачами, а істинно український син долає всі труднощі й «виходить в люди» саме завдяки вірності материнським заповітам, яка тотожна вірності Україні.

Міркуванням міфотворення підпорядковується навіть інтерпретація нововідкритих біографічних відомостей. Скажімо, коли з’ясувалося, що предки Симоненка були не такі вже й «прості селяни»: дід «працював /181/ фінагентом, землеміром, рахівником чи секретарем сільради» [Сом, с. 10], а прабабуся під час Першої світової війни загубила свою... гербову грамоту на право дворянства [Сом, с. 8], — то неодмінно з’являються виправдання типу: «та й навіщо вона [тобто грамота] здалася, коли дід і баба все життя поралися коло землі — як усі односельці» [Сом, с. 8].

Справді, навіщо «народному поетові» дворянське походження — він же не Нікіта Міхалков.

Підсумовуючи наш огляд, спробуймо визначити, яке ж місце посів героїзований образ Василя Симоненка в загальному іконостасі української «громадянської релігії». Чи став він символом «шістдесятництва» як літературно-мистецької течії, чи як громадсько-політичного руху? Мабуть, що ні. До кінця 80-х років поняття «шістдесятники» мало радше вузько-літературний характер, і асоціювалося переважно із стереотипною «обоймою» поетів та прозаїків того покоління (Драч, Костенко, Вінграновський, Коротич, Дрозд, Гуцало), до якої в «неофіційному» дискурсі додавалися напівзаборонені імена — І. Дзюба, В. Стус, А. Горська, Є. Сверстюк, а з ними — й Василь Симоненко, однак символом цього руху (ані офіційної, ані «дисидентської» його частини) він однозначно не став — з причин своєї окремішності від домінуючого в цьому русі духу естетичних і формальних шукань, експериментів.

Вище багато говорилося про мотиви обранства, боротьби й мучеництва в нараціях про Симоненка-героя, про ці ж мотиви в його власних творах. Це могло б, за інших обставин, перетворити рано померлого поета й трибуна на символ інтелектуального опору імперському режимові. Однак тут у нього виявилися значно потужніші «конкуренти» — героїзовані постаті Василя Стуса, Івана Дзюби, Івана Світличного, Ліни Костенко...

Однак було у Василя Симоненка те, чим не могли похвалитися ані жоден із визнаних «шістдесятників», ані навіть такий геній і мученик, як Василь Стус — а саме, всенародна популярність його творів, ба більше — всенародне пісенне існування деяких із них (передусім, ясна річ, «Лебедів материнства»).

Вже згадувалися часті в «симоненкіані» твердження про її героя як спадкоємця Шевченка. Однак робити з цього висновок, що Симоненко став для українського читача «Шевченком сьогодні», було б, вочевидь, великим перебільшенням хоча б з тих причин, що Шевченко як культурний герой має кілька іпостасей — «народного поета», «революціонера-мученика», врешті, основоположника української мови й культури, навіть, у певному сенсі, «батька нації». На успадкування останньої з цих іпостасей не може, вочевидь, претендувати жоден із сучасних «національних героїв» — для цього він мусив би «породити» нову націю. Натомість /182/ на роль спадкоємця Тарасового тернового вінця поета-мученика, борця за Україну, як видається, нині лаштують канонізованого Василя Стуса.

Залишається ще одна іпостась — «народного поета». Тут серед поетів 60-80-х років конкурентів у Симоненка, здається, немає, та й навряд чи — адже явище поезії в національній культурі явно зсунулося на маргінес.

Отже, місце Василя Симоненка, як культурного героя в національному іконостасі — «народний поет сьогодні», або, можливо, «останній народний поет».











Література


1. Гончар О. Т. Витязь молодої української поезії. — У кн.: Симоненко В. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1984. — с. 3-11.

2. Гончаренко В. А. [упорядкування і вступ]. Сповнений любові та добра. Вірші, проза, щоденники В. Симоненка, спогади про поета. — Черкаси: Ред. - вид. відділ облпреси, 1990. — 112 с.

3. Грабовим Г. Шевченко як міфотворець. — К.: Радянський письменник, 1991. — 216 с.

4. Ільницький М. [упорядкування, вступ і коментарі]. Симоненко В. Півні на рушниках. Оповідання, щоденник. — Л.: Каменяр, 1992.

5. Симоненко В. Берег чекань. Поезія. Щоденник. Спогади про поета. (Вибір, вступна стаття і коментарі І. Кошелівця). Вид. 2-е, доповнене. Б. М.: Сучасність, 1973. — 310 с.

6. Летичевський М. С. [ред. і упорядник]. Життя мов спалах блискавки. Спогади друзів і колег про Василя Симоненка. — Черкаси: Черкаспресфото, 1991. — 72 с.

7. Олійник Б. Не вернувся з плавання. — У кн.: Симоненко В. Поезії. — К.: Молодь, 1966. — с. 5-10.

8. Осадчий І. Ф. Три роки поруч: фотоальбом. — Черкаси: Сіяч, 1998.

9. Сом М. Д. [автор і упорядник]. З матір’ю на самоті. Документальна повість-діалог з матір’ю В. Симоненка Н. Щербань; вірші, щоденники В. Симоненка, спогади про поета, поезія, присвячена йому. — К.: Молодь, 1990. — 128 с.

10. Стефановська Л. Літературна комунікація як сфера напруги. // Зустрічі, 1994, №8, с. 167-188.

11. Танюк Лесь. Алла. //Столичные новости, 1999, 21-25 сентября, №36. — с. 18.

12. Ткаченко А. О. Василь Симоненко. — У кн.: Українська література. Навчальний посібник для учнів старших класів і абітурієнтів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 1996. — с. 329-336.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.