[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 249-256.]

Попередня     Головна     Наступна





Максим Стріха

«Київський» Фауст на зламі сторіч
(Микола Амосов)



Ця стаття не має на меті вкотре переповісти біографію реального Миколи Михайловича Амосова — визначного ученого, який зумів власним життям поставити експеримент щодо можливостей та витривалості людини, видатного хірурга, який порятував життя десяткам тисяч людей. Напевно, більшість з 50 мільйонів українців знає ім’я Амосова, і той образ Ученого, що витворився в масовій свідомості, почав жити власним життям. Люди різного рівня освіти у відповідності до власних уявлень трансформували ту інформацію, яку отримали з популярних видань, з радіо й телебачення, з розповідей людей, яким реально довелося стикатися з «клінікою Амосова». Відтак утворився своєрідний міфологізований образ, дослідження якого дозволяє виявити й чимало рис нашої суспільної свідомості останніх десятиліть.

Згадаймо: культ науки посідав немале місце в громіздкій системі офіційної радянської міфології (і був безумовно привабливішим для нормальної людини, аніж, наприклад, «культ особи»). Школярів на стіні рідної школи зустрічала цитата з класика про те, що тільки той, хто не боїться дряпатися вгору «крем’янистими стежками науки», досягне її осяйних вершин. Знімалися фільми про героїчних фізиків у грубих светрах і картатих сорочках, які проводять неймовірно складні експерименти, а в перервах розмірковують про сенс буття (саме Учений в атеїстичному радянському суспільстві незрідка перебирав на себе функцію Навчителя — за інших умов і часів притаманну для представника Церкви). Небачених позначок сягали вступні конкурси на фізфаки та біофаки (принагідно зазначимо — протягом останніх кількох десятиліть питома вага студентів-«технарів» та природничників у радянських вузах складала 60% від їх загального числа, при аналогічному показникові менше 20% у розвинених країнах Заходу).

Система потребувала кваліфікованих інженерів, фізиків-ядерників та лікарів. Звідси — підвищений престиж цих та подібних професій. Звідси — й значно ширша міра дозволеного для людей, які справді засвідчили свій професіоналізм (порівняно з гуманітарною сферою, де залежність між фаховістю та мірою дозволеного була оберненою). Тому академік-фізик чи медик — не член КПРС був не такою вже й рідкістю (аналогічні винятки для філологів чи істориків можна порахувати на пальцях однієї руки). Тому й розмови за чашечкою кави під час перекурів, чи на кухнях /250/ під час застіль були в цьому середовищі значно розкутішими й відвертішими. Інколи такі розмови вишпоскувалися і в лабораторії та аудиторії. Звісно, Система знала про такі настрої. Але розуміла необхідність шпарин, крізь які виходила б зайва пара з казана. Тому відверто репресивні заходи щодо людей цього кола (як-от проти академіка А. Сахарова) вживалися в часи Хрущова-Брєжнєва здебільшого тільки тоді, коли їхня діяльність далеко переходила межі звичайної фронди.

Зрозуміло, що культ науки потребував і своїх героїв. Класи й аудиторії прикрашав цілий іконостас — від Ломоносова, який посоромив усіх буржуазних Лавуазьє, відкривши закон збереження матерії, до сучасних Курчатова й Келдиша, які своєю водневою бомбою «навіки убезпечили свободу й незалежність нашої соціалістичної батьківщини від імперіалістичних зазіхань». Позитивний образ Ученого (такого собі дідуся в академічній шапочці) формувало й кіно (від «Депутата Балтики» до «9 днів одного року»). Але здебільшого народ спокійно ставився до таких героїв. Велети науки рідко ставали загальними улюбленцями. Надто недоступними здавалися вони в своїх таємничих лабораторіях.

Проте були учені, яких народ широко знав і любив, які справді стали «позитивними героями» масової радянської свідомості, здобувши водночас і широке офіційне визнання. До таких героїв належав і Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії, депутат Верховної Ради СРСР кількох скликань (з 1962 по 1979 рік) академік АН УРСР Микола Михайлович Амосов. Його популярності безумовно сприяли тисячі й тисячі врятованих ним від різних серцевих недуг пацієнтів (академік Амосов оперував 53 роки, й остаточно відклав скальпель лише на порозі власного вісімдесятиріччя). Проте були в Україні й інші лікарі, що до останку віддали себе людям, і здобулися на їхню велику вдячність: згадаймо бодай М. Пирогова (тіло якого було забальзамовано вдячними нащадками), В. Караваєва (на чию честь за життя назвали вулицю в Києві), чи О. Лур’є (якому завдячують появою на світ покоління киян, і який навіть помер, поспішаючи на черговий невідкладний виклик).

Але жоден з них не сягнув відомості М. Амосова. Звичайно, всі вони жили в добу, коли мас-медіа ще не мали такого розповсюдження. Але ніхто з них і не сягнув багатогранності київського хірурга, в чиєму доробкові — блискуче написані повісті й спогади, якими зачитувалося покоління шістдесятників, численні виступи в періодиці (позначені до того ж неприхованим фрондерством щодо офіціозу); і, чи не насамперед — легендарний спосіб життя людини, що починає день з тривалої пробіжки, катує себе багатогодинними фізичними вправами, й тому зуміла перемогти Час. А всюдиприсутній телевізор розтиражував по мільйонах домівок виразний, аскетичний за пластикою образ Навчителя, що проповідує сильну, /251/ красиву, здорову, розумну людину, Лікаря, що зцілює не лише скальпелем, але й прикладом власного життя.

Реальна біографія Миколи Михайловича давала всі підстави для того «міфу про Амосова», що розповсюджувався в різних суспільних прошарках. Уродженець вологодського села (рік народження — той самий знаменитий 1913,з яким так любили все порівнювати в колишньому СРСР), він закінчив перед війною Архангельський медінститут. Попри вроджену серцеву хворобу, пройшов шлях фронтового хірурга, за що й був нагороджений трьома бойовими орденами. По війні дуже швидко захистив кандидатську й докторську дисертації. В 1952 році переїхав до Києва, де створив знамениту клініку серцевої хірургії, відому в народі як «інститут Амосова».

Паралельно з кінця п’ятдесятих років він захопився й щойно дозволеною кібернетикою, і протягом майже трьох десятиліть очолював в Інституті кібернетики відділ, що здійснював роботи з штучного інтелекту й соціального моделювання (тут наукові інтереси М. Амосова повністю збіглися з зацікавленнями іншого напівлегендарного науковця, керівника інституту академіка В. Глушкова).

Популярності М. Амосова в колах інтелігенції (а вони були не такими й вузькими — лише в системі АН УРСР працювали сотні тисяч людей) сприяла чи не насамперед його літературна та публіцистична діяльність. Говорю так, бо його беззаперечний моральний і науковий авторитет могло відчути лише значно вужче коло людей, безпосередньо пов’язаних з М. Амосовим спільною роботою, чи особистим знайомством. Але ж відомість ученого далеко переросла ці межі.

Як публіцист, академік М. Амосов палко доводив необхідність створення моделі розумного керування суспільством. Таке завдання з появою перших «БЗСМ» — «великих електронно-обчислювальних машин» — здавалося цілком досяжним. Саме над ним працює симпатичний молодий Саша — один з центральних героїв першої повісті М. Амосова «Думки й серце», яка з’явилася друком. 1964 року, і журнал з якою зачитували до дірок [1].

Щоправда, не все, що здавалося здійсненним на хвилі романтичного піднесення й віри у всевладдя науки, притаманних добі НТР, вдалося реалізувати. На зміну громіздким ламповим машинам прийшли ком’ютери на ультрашвидких мікросхемах — а задача все ще лишалася далекою від розв’язання. На початку 80-х сам Микола Михайлович мусив визнати: «створити точні моделі суспільства неможливо навіть з включенням узагальнених особистостей, оскільки неможливо відтворити найважливіший елемент самоорганізації — творчість» [2, с. 190]. Але це жодною мірою не применшує зробленого на цій ниві ним і його колегами, — бо їхні /252/ дослідження потягнули за собою створення нових і перспективних наукових напрямків, як-от нейрокібернетика чи комп’ютерна соціологія.

Проте для інтелігентів-шістдесятників ця його діяльність мала не лише наукове значення. Широко популяризовані статтями в тодішніх «культових» виданнях на кшталт «Литературной газета» та «Науки и жизни» спроби змоделювати суспільні процеси були надзвичайно симпатичними для загалу радянських науковців, бо відкривали надію, нічого суттєво не ламаючи, побудувати замість суспільства абсурду розумне й облаштоване людське співтовариство. А сам Микола Михайлович, вкупі з його колегами, набував в очах цього суспільного прошарку (нагадаємо — зовсім не малого в останні десятиліття існування СРСР) майже рис Творця-деміурга.

Ставлення влади до цих намагань ученого було значно складнішим. Хоча сам М. Амосов, попри свою нарочиту позапартійність і відстороненість від офіційної ура-фразеології, ніколи не дозволяв собі надміру гострих заяв, більше того, декларував, що: «соціалізм має свої безсумнісні переваги, оскільки робота на конкретного хазяїна принижує, а на суспільство — підносить» [2, с. 197], — влада розуміла: якщо академікам Амосову й Глушкову справді пощастить змоделювати все на своїх машинах, то потреба в райкомах, обкомах та ЦК, як носіях Вищої Мудрості, відпаде сама собою. Тому ці роботи, хоча й толерувалися (на різних етапах вони могли мати суттєве прикладне значення), ніколи не підносилися офіційно так, як, якажімо, здобутки атомників чи «підкорювачів космосу». А на певному етапі, коли В. Глушков наблизився до створення системи, яка могла б перебрати функції тодішнього Держплану, їх і просто загальмували.

Не меншою мірою, аніж спроби зробити суспільство розумним, інтелігентів — і тут уже не тільки дипломованих науковців, але й мільйонну армію вчителів, бібліотекарів, лікарів, інженерів — приваблювала й проза М. Амосова. Розголос її був далеко не тільки «внутрішній». Скажімо, перша (й очевидно, найкраща) його повість «Думки й серце» вийшла протягом короткого часу 23 виданнями в СРСР, Чехословаччині, Польщі, Англії, Японії, Греції, Фінляндії, ФРН, Швеції та США. «Правдивим і глибоко пережитим документом» назвав її тоді знаменитий американський кардіохірург Майкл Де-Бейкі (знаний своїми консультаціями хворого Б. Єльцина).

Міжнародна популярність повістей М. Амосова, побудованих переважно на автобіографічному матеріалі, зумовлена, напевно, й тим, що інший учений-письменник Ю. Щербак визначив як «специфічне лікарське світовідчуття, розуміння біологічної підоснови багатьох життєвих явиш та станів, тверезий погляд на речі, точність в описові деталей» [1, с. 614]. /253/ Проте для радянського читача, вихованого у матеріалістичному світогляді, важила, очевидно, інша підмічена Ю. Щербаком особливість: «у «рваному» ритмі амосовської прози суха раціоналістичність наукового мислення дивовижним чином поєднується з імпульсивним, нервовим, — іноді на межі нестямності — проникненням у драматичні таємниці життя, в саму його біологічну сутність, ретельно приховувану від стороннього ока» [1, с. 610]. Годі казати — таких відвертих описів боротьби, вагань і відчаю людини на межі життя й смерті радянська література знала небагато.

А «справжність» амосовських героїв взагалі виводила його твори з загального ряду «соцреалізму». Образи хірурга Михайла Івановича з «Думок та серця», й професора Прохорова із «Записок з майбутнього» — відверто автобіографічні. Йдеться про сильні, підпорядковані головній життєвій меті особистості. Разом з тим вони — живі люди, не позбавлені певних слабкощів, що робить їх в очах читача особливо достовірними. Звичка Михайла Івановича лаятися під час операції, скидаючи тим нервове напруження, й роман професора Прохорова з чужою дружиною ледве чи вкладалися в тодішні канони «позитивного героя», але робили ці образи живими, «з плоті й крові».

Тому літературні твори М. Амосова, жодною мірою не будучи опозиційними щодо системи (в «Думках і серці» автор цілком щиро засуджує колег-американців, що почали ділити гонорар відразу по операції), є водночас цілком позасистемними, життєвими «з погляду вічності», що й підтверджується їхньою популярністю в багатьох країнах. Знаменно, що і в цитованій уже післямові до вибраних повістей М. Амосова [1, с. 607-615] Ю. Щербак оперує іменами М. Де-Бейкі й М. Бахтіна, П. Флоренського й М. Федорова — «справжніх» персонажів, що існували на межі офіційно дозволеного, й ніде не вдається до обов’язкових тоді ідеологічних кліше.

Не випадково, що своїми творами М. Амосов народив хвилю наслідувачів — інколи більш, інколи менш талановитих. Зрештою, він і сам став прототипом професора Андрія Костюка — головного героя роману Юрія Щербака «Бар’єр несумісності» (1971) — твору так само вельми помітного на тлі соцреалістичної української літератури того часу, що й досі прочитується з неослабною цікавістю як добра проза європейського рівня.

Ще одним і, напевно, найголовнішим складником «міфу про М. Амосова» став його спосіб життя (благо, учений сам популяризував його в численних статтях, публічних лекціях, теле- та радіовиступах). Нагадає мо: протягом багатьох років його день починався о 6-й ранку з обов’язкового бігу підтюпцем на 2,5 кілометри. Далі йшла інтенсивна півгодинна гімнастика. Про ці амосовські пробіжки і вправи знали всі, говорячи про них хто із захватом, хто — із заздрістю, а хто і зі скепсисом. Проте саме /254/ такий спосіб життя й дозволив, очевидно, людині не надто міцного здоров’я, якій довелося, зрештою, вшити кардіостимулятор, підтимувати протягом багатьох років добру фізичну форму, і витримувати наднавантаження багатогодинних операцій аж до вісімдесятирічного віку.

Відчувши наближення старості, учений не знизив, а значно збільшив навантаження. Тепер його день включав: ранковий біг — 6 кілометрів за 50-60 хвилин, а потому гімнастика з п’ятикілограмовими гантелями на 1500 рухів, а далі ще 1000 рухів без гантель — всього на 1,5-2 години. Гімнастику вчений сполучав з телевізійними новинами, тощо — аби не марнувати дорогого часу [3, с. 26]. Крім того, його спосіб життя включав дієту з обмеженням жирів та цукру, дихання з обмеженням газообміну (за методом К. Бутейка) та гартування. Десять місяців такого жорсткого експерименту над собою (розпочатого 23 квітня 1994 року), коли навантаження з гантелями були збільшені з 1500 до 2000 рухів, а вагу гантель збільшено до 10 кг (при власній вазі ученого 53-55 кг) дали, за самооцінкою Амосова, чудові результати. Фізичний стан ученого значно покращав. Проте далі вік дався взнаки. Сам М. Амосов мусив визнати: можливості для омолодження, навіть ціною величезних і цілеспрямованих зусиль, на жаль, не безмежні.

Проте в наш час масової гонитви за «рецептами здоров’я», які часто виявляються звичайним шарлатанством, режим життя «за Амосовим» ледве чи здобувся на багато прихильників — надто вже значних зусиль і цілеспрямованості він потребує. Значно простіше походити босоніж, облитися водою (нехай навіть холодною) й прочитати «дєтку», складену необтяженим академічними ступенями П. Івановим.

Популярність більшості героїв у суспільстві важко визначити в числових показниках. Телеефірний час зірок і наклади книжок письменників не завжди дають коректну інформацію. Проте в випадку М. Амосова такий експеримент було проведено. В добу «зрілої перебудови» на початку 1989 року його було висунуто кандидатом у народні депутати СРСР за 464-м Ленінським виборчим округом міста Києва (включав теперішні Старокиївський, Жовтневий та Залізничний райони столиці). Цей округ тодішніми партійними зверхниками було визначено як майданчик для демократичних ігор — в ньому зареєстрували аж сім кандидатів (на той час як секретар міському партії К. Масик та голова міськвиконкому В. Згурський ішли на вибори в інших округах безальтернативно — і кінець-кінцем програли).

Серед конкурентів М. Амосова були письменники І. Драч та В. Дончик, популярний журналіст А. Куликов, а також зразковий робітник-арсеналець О. Волков, член ЦК КПУ. На відміну від них М. Амосов не вів активної кампанії, значно менше зустрічався з виборцями. Його програма /255/ містила звичайний набір тодішніх демократичних гасел («ліквідувати четверте управління Мінздорову, відкрити для суспільства всю екологічну інформацію, зменшити видатки на оборону, космос, допомогу іншим країнам, скасувати всі привілеї посадовим особам», тощо). «Свідомі українці» помітили й відзначили пункт про «державну українську мову, республіканський госпрозрахунок, народний рух за перебудову». Проте в масі своїй останні, очевидно, проголосували таки за поета І. Драча — який і одержав почесні 13% голосів. А 76-річний академік Амосов переміг з першого туру, самою наявністю свого прізвища в бюлетені забезпечивши собі необхідні 51% голосів.

У союзному парламенті М. Амосов не відзначався особливою активністю біля мікрофонів (та й не міг там, відверто кажучи, зробити щось серйозне, — очевидно, сама атмосфера «демократичної декорації» не могла подобатися серйозному вченому). Політиком рівня А. Сахарова він не став. А після розпаду СРСР він узагалі відійшов від активної адміністративної діяльності. Як зізнавався сам Микола Михайлович на початку 1995 року, «по-чесному, в сучасних умовах я вже непридатний для керування інститутом, надто багато потрібно хитрощів. І не хочу робити смертельні операції: не дозволяє совість.

Мої публічні лекції та статті також нікому не потрібні. Суспільний клімат у зв’язку з перебудовою та незалежністю змінився, і «мода на Амосова» проминула. Чекати від старика нема чого: свобода вже є, а для здоров’я гроші важливіші від фізкультури» [3, с. 39].

Проте й досі щодня о шостій ранку струнка худорлява людина, якій ніколи не даси її 85 років, виходить з під’їзду будинку по вулиці Богдана Хмельницького, і починає свій день з ранкової швидкої ходи. І досі академік Амосов намагається знайти розумні критерії влаштування суспільства — цього разу вже в незалежній Україні. І досі він перебуває в інтелектуальному епіцентрі — і як фахівець-медик, і як кібернетик, і як соціолог та філософ.

Масова «мода» на нього справді проминула — в силу проаналізованих вище самим ученим причин. Надто бо повсякденні проблеми виживання відвертають пересічну людину не лише від думок «про вічне», а й від ретельної турботи про власне здоров’я (хоч відновлювати його сьогодні стало і дорожче, і складніше). Однак вдячність десятків тисяч порятованих М. Амосовим пацієнтів і сотень тисяч їхніх рідних — лишилася. Зосталася й повага людей, чий світогляд формувався на його статтях.

Для Миколи Михайловича Амосова, етнічного росіянина, Україна стала колись домівкою випадково (з тим самим успіхом клініку в 1952-му могли б організувати, наприклад, у Мінську чи в Новосибірську). Проте учений, який, на відміну від багатьох своїх однолітків (у тому числі й з /256/ діда-прадіда українців) беззастережно прийняв незалежність своєї другої набутої батьківщини, досі лишається, й довго лишатиметься одним з популярних героїв нашого суспільства, й буде прикро, якщо це суспільств не скористається з усього, що може йому запропонувати мудрий чоловік, який поза власною волею витворив своїм життям добрий міф про київського Фауста XX сторіччя, що зумів підкорити Час і оволодів еліксиром коли й не вічної, то тривалої молодості.











Література


1. Амосов Н. Повести. — К.: Дніпро, 1984. — 616 с.

Амосов Н. М. Природа человека. — К.: Наукова думка, 1983. — 224 с.

Амосов Н. М. Зксперимент. Омоложение через большие физические нагрузки. — К.: Байда, 1995. — 40 с.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.