[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 274-284.]

Попередня     Головна     Наступна





Максим Стріха, Олександр Гриценко

Мислитель шкіряного м’яча
(Валерій Лобачевський)


1.

Коли в наші дні сотні київських хлопчаків гордо носять біло-голубі футболки з написом SHEVCHENKO на спині, про що це свідчить? Про любов до футболу? Про бажання стати спортивною зіркою, бути схожим на вже-не-динамівського форварда Андрія Шевченка? Про зародження в хлоп’ячій душі місцевого патріотизму, а там, дивись, і національної гордості? Про те, що сакраментальний «національний виробник», слідуючи західним зразкам і в цій сфері, заходився заробляти на популярності футболу та його «зірок»?

Вочевидь, про все назване потроху, але на додаток — ще й про те, що така «знакова» дія (ношення «іменної» футболки) легко прочитується якщо не більшістю, то принаймні значною частиною суспільства.

А часом навіть імені не потрібно — скажімо, коли американський (та й не тільки) тінейджер вдягає майку з червоною бичачою мордою на грудях і номером 29 на спині, то всім ясно, що хлопець дуже любить Майкла Джордана — суперзірку суперклубу «Чікаго булз» — і хоче бути схожим на нього.

Отже, що таке «спортивна зірка» в сучасному світі? Відомі американські фахівці з теорії масових комунікацій Мелвін ДеФлер та Еверет Деніс вважають, що «герой м’яча та ключки» — це так собі, дурниця, псевдогерой, створений виключно зусиллями комерційних мас-медіа: «Маємо довгий список атлетів, перетворених на знаменитостей завдяки увазі масмедіа: від Тая Коба і Бейб Рута, Джо Ді Маджо й Теда Вільямса — до сучасних атлетів, таких, як Ларрі Берд (зірка баскетболу з «Бостон Селтікс») або Мартіна Навратілова (багатолітня чемпіонка з професійного тенісу). Ці індивідуми, ясна річ, продемонстрували чудові атлетичні якості й уміння та забезпечили цим собі надзвичайні фінансові винагороди. Але, на думку критиків, їхню надзвичайну популярність важко пояснити чимось іншим, окрім статусу, забезпеченому через мас-медіа. Адже вправні удари по м’ячу за допомогою ключки, ракетки чи бейсбольної біти ніяк не впливають на долю нації. Атлетичні таланти — це не той матеріал, з якого виробляється поступ цивілізації...» [DeFleur & Dennis, p. 497-498].

Такий погляд містить чимало правди, однак він далекий від неупередженості й притаманний хіба що пристрасним критикам сучасного /275/ «великого спорту». Адже якщо поглянути лише на безпосередню роль спорту у «поступі цивілізації», то досить буде, гадаю, вказати на вплив дизайну всіляких кросовок та спортивних черевиків на розвиток сучасної взуттє вої промисловості, або на загальний бурхливий розвиток «навколоспортивних» індустрій та послуг (з «іменними» футболками включно).

Але нас цікавить інше. Як відомо, в давній Греції не було ані телебачення, ані навіть газет, однак на час Олімпійських ігор припинялися війни, а переможцям у змаганнях ставили скульптурні пам’ятники — як богам чи міфічним героям. Отже, мас-медіа лише кількісно збільшили масштаби того, що вже існувало протягом тисячоліть.

Коли заходить мова про роль спортивних змагань у людський культурі, згадується передусім класична праця Йогана Гейзінги «Homo Ludens», в якій взагалі твердиться, що: «Культура виникає у формі гри, вона розігрується від самого першопочатку. ... Саме через гру людська спільнота піднімається до надбіологічних форм життя, підвищуючи тим свою цінність. Через гру суспільство виражає своє розуміння життя і світу.

... Як тільки гра набуває краси, що нею можна милуватися, одразу стає очевидною цінність цієї гри для культури» [Гейзінга, с. 57, 59].

Перетворення спортивних ігор — з набуттям ними популярності, — на улюблені видовища широких мас, — а отже, на «форму популярного мистецтва» (popular arts form) констатував відомий знавець масової комунікації Маршал Маклюген. Як ілюстрацію цього процесу він нагадував про те, що Рокет Річард, канадська хокейна зірка 1950-х, «часом висловлював претензії до акустики льодових арен — так, ніби шайба літає на хвилях глядацького галасу». У культовому тексті «Understanding Media: The Extensions of Man» Маклюген говорить про ігри взагалі, й спортивні зокрема, із притаманною йому афористичною безапеляційністю:

«Ігри — це драматичні моделі нашого психологічного життя, які забезпечують вивільнення певних напруг. Вони є колективними й популярними мистецькими формами із строгими правилами. Давні й безписьменні суспільства природним чином розглядали ігри як «живі» драматичні моделі Всесвіту або ж загальної космічної драми. Олімпійські ігри були прямими відтвореннями «агону», боротьби бога Сонця: бігуни рухалися по колу, прикрашеному зодіакальними знаками, що мало означати щоденний шлях колісниці Сонця» [McLuhan, p. 237].

Однак пояснення масової любові до спортивних ігор у Маклюгена вигладає досить-таки одностороннім: «Таким чином стає зрозумілим широкий суспільний відгук, що його мають ігри нашого часу — такі популярні види спорту, як бейсбол, футбол, хокей, — які також є зовнішніми /276/ моделями внутрішнього психологічного життя. Але як моделі, вони є колективними, а не приватними драматизаціями внутрішнього життя. Як і повсякденна розмовна мова, ігри є засобом міжсобистісної комунікації, й вони не мають ані іншої форми існування, ані іншого значення, окрім як продовження «назовні» нашого внутрішнього життя» [там само].

Здається, типова для Маклюгена самовпевненість змусила його проігнорувати чималу суспільну роль популярних спортивних ігор (і, відповідно, їхніх зірок) у сучасному житті. Свого часу Х. Ортега-і-Гассет пішов так далеко, що навіть державі приписував спортивне походження (див. його статтю 1930 року «Про спортивне походження держави»).

Ми ж не будемо такими категоричними, нагадаємо лишень про те, як перемога хокейної збірної Чехословаччини над радянською командою на світовому хокейному чемпіонаті 1968 року тріумфально сприймалася всіма чехами як справедливий реванш за радянську окупацію, як символічна моральна перемога озброєного лише хокейними ключками Добра над озброєним танками Злом.

Ще один красномовний епізод спортивно-національних міфологій — загальний тріумф у Канаді після перемоги над СРСР у «суперсерії» 1972 року. Сталося це, втім, уже значно пізніше за появу згаданої книжки канадця МакЛюгена, а то б, мабуть, знайшло в ній відображення. Втім, чудово описали цю історію інші канадці — Джоф Півер та Грейг Даймонд, автори книжки «Mondo Canuck: A Canadian Pop Culture Odyssey»: «Перші кроки Нейла Армстронга по поверхні Місяця 20 липня 1969 року спостерігали по телебаченню десять мільйонів канадців. Натомість 28 вересня 1972 року дванадцять з половиною мільйонів [тобто 2/3 населення Канади — О. Гр.] бачили, як Пол Гендерсон забиває переможну шайбу в ворота Третяка на останній хвилині останнього матчу серії» [Mondo Canuck, p. 90].

Автори не бачать у такий ієрархії уподобань нічого дивного: «Хокей та телебачення — дві головні канадські обсесії. Змішайте їх разом, додайте «червону загрозу» та замість дріжджів — хронічну кризу національної ідентичності, і вибуховий коктейль теле-рейтингу готовий. Безперечно, канадо-радянський «Самміт на льоду» 1972 року став найзахоплюючішою «мильною оперою», що її будь-коли показували в Канаді...» [там само].

А як же вищезаданий герой? О, його життя назавжди змінилося тієї миті, після шайби, забитої за 34 секунди до фінальної сирени останнього матчу серії (канадці таким чином виграли ту гру 6:5, а з нею і всю серію)! Дж. Півер та Г. Даймонд пишуть, що Пол Гендерсон «перетворився на поп-ікону, спасителя нації на ковзанах. Міфи стали твердити, буцімто він поєднував усі найліпші якості Горді Хоу [легендарного хокеїста 1960-х /277/ — О. Гр.], Тома Коннорса [найпопулярнішого канадського кантрі-співака, відомого своїм ура-патріотизмом — О. Гр.] та «Батьків Канадської Конфедерації». А насправді ж Пол Гендерсон був лише трохи кращим за пересічність гравцем НХЛ, якому поталанило забити шайбу саме тієї хвилини, коли дванадцять мільйонів людей — у домівках, школах, на робочих місцях, — прикипіли до телеекранів» [там само].

Навіть через двадцять років після того матчу, коли СРСР уже не існувало, Гендерсон зізнавався телерепортерам: «Де б я не з’явився, люди й досі дякують мені за той гол...»

До речі, за півстоліття до цього Йоган Гейзінга «розклав по поличках» вищеописану ситуацію: «Виграти — означає взяти гору наприкінці гри. Але значення цієї доведеної перемоги має тенденцію розростатися в ілюзію переваги переможця взагалі. Тим самим він виграє щось більше за гру як таку. Він виграє шану, здобуває честь, а ця честь, ця шана негайно йде на користь цілій групі, до якої належить переможець. Тут ми знову виходимо на вельми важливу ознаку гри: здобутий у ній успіх легко переходить із окремого індивіда на всю групу» [Гейзінга, с. 61].

Згадаймо недавню спробу СДПУ(о) потрапити до парламенту на міцних спинах «команди молодости нашей» — і мусимо погодитися, що це спостереження стосується України повної мірою.

Справді, неможливо уявити деякі нації та їхні культури без улюблених спортивних ігор цих націй, а пантеону національних героїв — без спортивних суперзірок: Канади — без хокею та Вейна Грецкі (званого там the Great One), Бразилії — без футболу та Пеле (відомого як «Король футболу»), маленької Литви — без баскетболу й Сабоніса. Втім, «футбольні монархи» існують не лише в Бразілії — згадаймо хоча б «Кайзера Франца» Бекенбауера, згадаймо таких «національних героїв», як аргентінець Марадона, італійці Россі й Баджо, французи Платіні та Зідан (до речі, обоє не є етнічними французами, що не заважає нації ними пишатися), українці Бишовець, Блохін, Шевченко...

До речі, на прикладі останніх можна прослідкувати, як, аналогічно до міфологізування Пола Гендерсона, вибудовувалися харизматичні постаті київських «чудо-футболістів». Матеріалу на цю тему з української преси 60-80-х років можна було б назбирати вдосталь, але прикметним видається те, що й найяскравіші з давніх футбольних легенд дожили до наших часів. Скажімо, зовсім недавно у журналі «ПІК» (число 17, серпень 1999 р.) з’явилася стаття Миколи Несенюка «Народжені в Києві», яка об’єднує кілька постатей динамівських «зірок» минулого в одну легенду про те, що «раз на десять років у Києві виростає футбольна суперзірка». Ось кілька міфологізованих міні-портретів з цієї статті. /278/

А. Бишовець: «Неймовірна техніка дриблінгу й уміння бити з будь-якої позиції принесли молодому киянину всесоюзну (поки що) славу. ... Зупинити його в рамках футбольних правил було практично неможливо. ... Вже перший виїзд Анатолія за кордон у складі збірної викликав пропозиції від кращих європейських клубів продати феноменального нападника». А на чемпіонаті світу 1970 р. «за чотири м’ячі в чотирьох матчах, як і в Пеле, йому в Мехіко поставили пам’ятника. Двобій між Пеле і Бишовцем у півфіналі не відбувся лише через помилки арбітра...» [Несенюк, с. 30-31]. Виходить, якби не той зловорожий арбітр, світовим «королем футболу» міг би стати не Пеле, а Бишовець...

І сумний фінал: «Завершення футбольної кар’єри Бишовця у 26-річному віці стало драмою для всього вітчизняного футболу, який ногами захисників-костоломів знищив свого найкращого форварда...»

Але вже сходила ще яскравіша зоря — «реактивний Олег Блохін»: «...Мати руських міст дала світу нову суперзірку — нападника, якого захисники нездатні були покалічити, бо не могли догнати.»

Коли ж це чудо «побачила футбольна Європа», то «відразу ж дала «Золотий м’яч» найкращого футболіста континенту. (...) Шлях до євроклубів був іще закритий, тож Блохіну не залишалося нічого іншого, як побити всі бомбардирські рекорди колишнього Союзу, які залишилися з ним назавжди» [там само].

А далі в аналогічному стилі — про супергероїв Михайличенка та Шевченка. Забуто інші, не менш гучні динамівські імена — напр., Мунтяна, Бєланова, Протасова, — але це, вочевидь, тому, що вони — не кияни за походженням і тому не вписуються в «зірковий закон», відкритий М. Несенюком.

Спробуймо підсумувати: хто стає футбольною зіркою, які постаті «обростають» такими, і навіть барвистішими легендами? Як правило — це талановитий, яскравий форвард, який уміє забивати чудо-голи, що надовго залишаються в пам’яті вболівальників (завдяки чому, за Гейзінгою, «гра набуває краси» і «стає очевидною її цінність для культури»). Такий гравець — це талант від Бога, це — харизматична особистість, він може не мати жодних інших достоїнств, за саме тільки вміння забивати чудоголи його обожнюватимуть «фани», особливо — підлітки (найпристрасніші, найвірніші вболівальники). А якщо цей чудо-форвард іще й хлопець симпатичний, якщо він не потрапляє у скандали з випивкою чи наркотиками, то його любить увесь народ. І навіть якщо скандали часом трапляються (як з тим-таки Марадоною), вірні поклонники його все одно обожнюють. /279/

На народній любові до спортивних зірок часом намагаються зіграти підприємці та політики — і ось уже «зірка» рекламує кросовки або пепсі, з’являється у виборчому партійному списку... Але наймасовіший «електорат» спортивних зірок не має права голосу на виборах — адже це, як правило, підлітки. Саме підлітки, молодь формують основу «навколофутбольної» субкультури — з «іменними» футболками, «клубними» шарфиками та шапочками, з болільницькими пісеньками та «кричалками», з не завжди безпечними вуличними походами до і після матчів і таким іншим.

Це відбувається з тих самих причин, що й з кіноаудиторією: саме підлітки домінують серед глядачів так званих action movies (бойовиків, детективів тощо): вони, як жодна інша вікова група, віддають перевагу захоплюючій зовнішній дії — поєдинкам, погоням, стрілянині, битвам і такому іншому.

Але популярність спортивних зірок пояснюється не лише пристрастю до захоплюючих вистав на футбольних полях, хокейних чи баскетбольних майданчиках. Адже для підлітка улюблений гравець — це не лише видовисько, а й зразок, «делать жизнь с кого».

Як соціологічні дослідження, так і наші життєві спостереження дають чимало свідчень того, що спортивні зірки, поруч із популярними кіногероями та акторами,» які їх зіграли, належать до найпоширеніших «моделів для наслідування» (role models) для дітей та підлітків, у формуванні яких навчання через наслідування дорослих посідає дуже значну роль. На думку психологів, процес «наслідування зразкової моделі» має кілька стадій.

Перша: індивідуум бачить дії, що подаються як зразкові, як модель. Друга: індивідуум ідентифікує себе з моделлю, тобто уявляє себе таким самим, як побачений зразок (Шварценеггер, Майкл Джордан, Андрій Шевченко).

Третя: він відтворює (імітує) дії зразкової моделі в реальних ситуаціях («качає» біцепси і потім лупцює «поганих» хлопців, грає в баскетбол або футбол), сподіваючись колись отримати життєву винагороду аналогічну до тих, які вже отримали «моделі» — статус «зірки», купу грошей, красуню-дружину тощо (за DeFleur & Dennis).

Можливо, саме таким явищем пояснюється й «відкрита» М. Несенюком закономірність появи в Києві «феноменальних» футболістів — просто багато київських хлопчаків йдуть «у футбол», мріючи про блискучу кар’єру — «як у Блохіна»...

Але ж є й інші футбольні знаменитості — зірки, що «випромінюють сяйво» протягом довгих років, уже «повісивши бутси на гвіздок». Для цього, вочевидь, потрібно щось більше, аніж талант гравця та особистий /280/ шарм. Що саме? Спробуймо з’ясувати це на прикладі постаті, яка залишається спортивною зіркою першої величини протягом кількох десятиліть — Валерія Лобановського.


Олександр Гриценко




2.

Навесні 1998 року в Україні було розпочато новий доволі амбіційний (хоч, як пізніше виявилося, недовготривалий) видавничий проект — журнал «Парад». Як головну особливість нового видання його редактор Дмитро Котеленець продекларував «пильну увагу до людей, що живуть у цій країні і досягають, попри всі труднощі, вершин у своїй справі, а як наслідок — визнання й цікавості до себе серед своїх співвітчизників. Тобто нас із вами».

Симптоматично, що перше число новго журналу відкриває стаття «Лобановский — человек и пароход». Якщо редактор «Параду» в передмові апелював насамперед до співвітчизників, то автор статті про Лобановського Давид Кобахідзе вже з перших рядків говорить про «людинубрилу», про те, що «іменами людей подібного масштабу називають океанські лайнери та наднові зірки». Лишивши ці пасажі на рахунок заздалегідь проголошеної легкої іронічності видання, не можна не погодитися з головним твердженням п. Кобахідзе: Валерій Васильович Лобановський справді є одним з найвидатніших тренерів за історію світового футболу. Свідченням цього є те, що він тричі створив три різні команди супер-класу — «Динамо» зразка 1975, 1986 і 1997 року. Два останні рази зробив це потому, як на його кар’єрі вже встигли поставити хрест.

Проте міфологізація постаті Лобановського почалася значно раніше — ще тоді, коли він сам виходив на зелений газон у формі київського «Динамо». Авторові цих рядків лише раз доводилося бачити Лобановського у грі — 1980 року в матчі динамівських ветеранів проти їхніх молодих одноклубників. Коли сорокадворічний, уже не зовсім стрункий одинадцятий номер ветеранів рушив до кутового прапорця, стадіон зітхнув в очікуванні. М’яч справді полетів за незбагненною кривою «сухого листа» — але молодий воротар виявився на місці.

Гол, забитий безпосередньо з кутового, є в футболі явищем надзвичайно рідкісним. А Валерій Лобановський, граючи 1958-1964 року за «Динамо», вмів забивати саме так. Він не був «штатним забивалою» клубу — протягом шести сезонів у «Динамо» забив 42 голи в 144 матчах, поступившись кільком іншим форвардам — а проте за красою його м’ячі з кутових були неперевершеними, і болільники зі стажем ще досі їх пам’ятають. /281/

Другою відмітною рисою Валерія Лобановського, що виділяла його з-поміж десятків інших футболістів, навіть «зірок», стала його нетиповість, бажання грати не так, як вимагають тренери, а так, як підказує власна інтуїція. Через те достроково завершилася його кар’єра в «Динамо» (він пішов з клубу, маючи лише двадцять п’ять років, через конфлікт з тренером Віктором Масловим). Через те у складі збірної СРСР він провів лише два матчі. Через те, зігравиши ще по два сезони за одеський «Чорноморець» та донецький «Шахтар», 29-річний форвард поспішив повісити бутси на цвяшок.

Але, хоча й не був Лобановський рекордсменом ані за кількістю проведених матчів, ані за числом забитих м’ячів, його вже тоді, в шістдесятих, встигли полюбити. У написаній 1962 року книзі «На футбольних меридіанах» «зубр» тодішнього «Динамо» півзахисник Юрій Войнов присвятив грі молодого колеги цілих п’ять сторінок. Його висновок вельми промовистий: «Часто можна почути: ех, якби Лобановський не плів так свої мережива, якби швидше віддавав м’яча; йому б взагалі не було ціни. Це не зовсім правильно. Якби він робив так, як йому радять численні прихильники, він не був би Лобановським, а кимось іншим — невідомо ким» [Войнов, с. 57].

Справді, Лобановський був нетиповим футболістом. І за освітою (закінчив не інфізкульт, а теплотехнічний факультет київського політеху), і за інтелігентністю на полі й поза ним (Д. Кобахідзе згадує про дворянське його походження за батьком, і письменницьке — за матір’ю; дідом В. Лобановського був відомий колись О. Бойченко, на честь якого було названо одну з літпремій радянських часів). То ж іще на початку шістдесятих встиг скластися образ не лише вельми своєрідного (таких назагал не бракувало), але ще й інтелектуального футболіста.

Після завершення активних виступів на полі В. Лобановський став тренером. Немає потреби переказувати всі злети його тренерської кар’єри. Під його керівництвом «Динамо» двічі здобуло Кубок кубків (1975 та 1986 року), один раз — Суперкубок (1975 p.); сім разів ставало чемпіоном СРСР та шість разів — володарем кубку Союзу. (Справедливості ради згадаємо, що найгучніші перемоги «Динамо» середини сімдесятих пов’язані з тренерським тандемом В. Лобановський-О. Базилевич).

Докладно переповідати біографію Лобановського-тренера зовсім не є завданням цієї розвідки. Навіть перелічені вище результати дають змогу зрозуміти: за культової ролі, що її мав у колишньому СРСР футбол, популярність В. Лобановського була значно ширшою, аніж, скажімо, слава великого гандбольного тренера І. Турчина. Образ «Лобана», який мовчки сидить на тренерській лаві й лише характерим розхитуванням тулуба /282/ виказує хвилювання, міцно вкорінився в свідомість української радянської людини.

Але в біографії В. Лобановського був ще один необхідний для творення міфу компонент. Його шлях аж ніяк не було встелено трояндами. Московські видання, що заздрісно ставилися до успіхів киян, ще в сімдесятих не були особливо доброзичливими до Валерія Васильовича. Відверто нищівною була критика 1976 року (олімпійську «бронзу» курованої Лобановським збірної СРСР сприйняли як провал, бо сподівалися тільки на «золото», змінивши заради цього навіть звичну формулу чемпіонату країни). Проти тренера «збунтувалися» кілька гравців основного складу «Динамо» — але тоді він встояв, щоправда, ціною «здачі» колеги по тандему О. Базилевича. Історія повторилася 1982 року, після фіаско збірної СРСР на чемпіонаті світу в Іспанії. А коли за два роки збірна СРСР не змогла пробитися до фіналу чемпіонату Європи, долю Лобановського, здавалося, було назавжди вирішено.

Але, повернувшись до рідного «Динамо», він знову зумів створити команду супер-рівня, яка повторила успіх 1975 року. А на чемпіонаті Європи 1988 року збірна СРСР під керівництвом В. Лобановського стала срібним призером.

Міф про «головного радянського тренера» підсилювало не лише вміння долати труднощі, «почати все з нуля», говорячи словами Кіплінга, а й відома багатьом особиста скромність Валерія Васильовича, що часто межувала з відвертою непрактичністю. Так, оповідають, що тренер відмовився від бобрових шапок, запропонованих для футболістів урядовим розподільником. При цьому він щиро дивувався: навіщо платити по 100 крб. за боброву шапку, коли в першому-ліпшому універмазі за 12 крб. можна купити кролячу. Здається, Валерій Васильович і гадки не мав, що на «чорному ринкові» за боброві шапки платять куди дорожче...

Ця ж непрактичність і привела, очевидно, Лобановського наприкінці перебудови до Об’єднаних Арабських Еміратів. Тут, а згодом у Кувейті, на задвірках футбольного світу, тренер пропрацював цілих шість років. Хоча подейкують про шалені обсяги його гонорарів, але навряд чи плата за керівництво аматорами чи напіваматорами була суттєво вищою, аніж за тренерство у першому-ліпшому професійному клубі Європи.

Але перед від’їздом на Близький Схід була в біографії Лобановського й рідко згадувана сьогодні перша політична сторінка. У травні 1989 року кияни обирали народного депутата СРСР за національно-територіальним виборчим округом, що охоплював усю територію міста. Двома місяцями раніше за цим-таки округом «не пройшов» перший секретар міському КПУ К. Масик, який балотувався безальтернативно (можливих конкурентів, /283/ у тому числи й І. Драча, послужливо «відсіяли» контрольвані владою передбачені тодішнім законом «окружні виборчі збори»).

То ж у травні компартійна влада, остаточно розгубившись від надміру демократії, зареєструвала всіх 33 висунутих кандидатів. При цьому ставку нею було зроблено навіть не на тодішнього «партійного дисидента» першого секретаря подільського райкому І. Салія, а саме на далекого від політичної метушні тренера, який мусив іти на вибори під непопулярними серед тодішніх «неформалів» гаслами збереження СРСР та «рівноправності мов» (що на практиці означало закріплення панівного становища російської).

Але в травні 1989 року популярність В. Лобановського компартії не допомогла. Тренер не потрапив навіть до другого туру, пропустивши далеко перед себе безпартійного економіста В. Черняка та відомого фрондерством редактора київської «Вечірки» В. Карпенка. Політичні події, що настали потому, пришвидшили від’їзд Лобановського за кордон.

Цього печального досвіду не врахували творці нового, вже соціал-демократичного партійного проекту. Коли Валерій Васильович тріумфально повернувся до Києва наприкінці 1996-го й протягом року впевнено вивів «Динамо» до фінальної частини Ліги чемпіонів, керівники «динамівського» клубу (а за сумісництвом — лідери СДПУ(о)) Г. Суркіс та В. Медведчук вирішили, що авторитет тренера повинен працювати на них повною мірою. Лобачевському, а разом із ним всім іншим футболістам «Динамо», було терміново виписано партквитки.

Але тут і вони, й журналісти, які вважали, що «найдалекоглядніші українські політики набирають очки на всенародній любові до київської команди» [Кобахідзе, с. 7], жорстоко прорахувалися. Рекламні кліпи СДПУ(о) справді нещадно експлуатували любов до «команди молодості нашої». А ця команда за десять днів до виборів несподівано програла на власному полі «Ювентусові» з розгромним рахунком 1:4. Як відомо, соціал-демократи чудом здолали 4-відсотковий бар’єр з надзвичайно хистким показником 4,01%. Здолали, програвши в усіх регіонах, окрім Києва, Буковини та ретельно «опрацьованого» особисто Суркісом та Медведчуком Закарпаття.

Але показником зрілості нашого суспільства стало те, що на долі «міфу про Лобановського» (як і на долі самого Валерія Васильовича), ані поразка від «Ювентуса», ані сумнівний успіх СДПУ(о) навесні 1998-го, ані ще одна політична авантюра, в яку тренера втягнули в травні 1999-го (йдеться про підтримку малопопулярного кандидата в мери Києва Г. Суркіса) негативно не позначилися. Великий, але помітно обважнілий тренер, розхитуючись на лаві, продовжує вести команду до нових злетів у Лізі Чемпіонів. Престижний дорогий журнал відкриває перше число статтею /284/ про нього, прикрашає обкладинку добродушно-шаржованим портретом Лобановського, а на сторінках вміщує веселий арт-проект «Лобановський — людина і пароплав».

Хтозна, чи назвуть іменем Лобановського реальний пароплав. Але колись це пророцтво журналу «Парад» напевно ствердиться.


Максим Стріха









Література


Войнов Ю. На футбольних меридіанах. Записки спортсмена. — К.:Молодь, 1962. — 264 с.

Гейзінга Й. Homo Ludens. — К.: «Основи», 1994.

Кобахидзе Д. Лобановский — человек и пароход //Парад, 1998, н. 1, С. 2-7.

Несенюк М. Народжені в Києві. // ПІК, 1999, №17. DeFleur M, Dennis E. Understanding Mass Communication. Houghton Mifflin Co., Boston, 1988.

McLuhan Marshall. Understanding Media: The Extensions of Man. McGraw-Hill, 1965.

Pevere Geoff, Dymond Greig. Mondo Canuck: A Canadian Pop Culture Odyssey. Prentice Hall Canada, Scarborough, 1996.

Краснощек Ю. Чиновники обвиняли В. Лобановского в перетаскивании в советский футбол капиталистических принципов // Факты и комментарии, 15. 06. 1999, с. 8.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.