Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 285-310.]

Попередня     Головна     Наступна





Валентин Солодовник

«Магнати краси і добра» (знамениті підприємці)



Практика «героїзації» помітних постатей з фінансово-економічної сфери (бізнесменів, банкірів, економістів), що спостерігається в Україні від початку ринкових перетворень, пояснюється актуальністю самоствердження українців у нових історичних умовах та загальною суспільною трансформацією.

Слід зауважити, що теперішнє «героєтворення» в господарчій сфері має свою передісторію. У літературі і мистецтві радянських часів створено чимало загалом позитивних образів людей, яких умовно можна назвати «соціалістичними підприємцями». Виникла ціла галерея образів «червоних директорів», «командирів виробництва», героїв романів та кінофільмів «на виробничу тематику», видатних «учених-організаторів науки», голів «колгоспів-міліонерів». Такі «люди справи», відсторонені від «агітпропу», не політики, а фахівці, викликали здебільшого симпатію в народі. Адже це під їхнім безпосереднім керівництвом будувалися нові міста, заводи і гідроелектростанції, створювались космічні кораблі, врешті, цілком конкретні матеріальні блага.

Отже, суспільна свідомість певною мірою підготовлена до сприйняття культурного героя з економічної сфери. Проте суспільний грунт не однаковою мірою сприятливий для закорінення окремих різновидів «героїв ринку».

Слід зауважити, що ставлення до підприємництва різниться залежно від віку громадян України. За даними опитування, проведеного 1995 року центром «Демократичні ініціативи», майже 90 відсотків 18-30 річних респондентів загалом позитивно ставляться до приватного підприємництва, а серед тих, кому понад 60 років, частка прихильників приватного бізнесу не перевищує 30 відсотків. [Пилипенко В., Шевель І. Соціологія підприємництва, 1997, с. 91 ].

Багатьох людей, особливо літніх, пригнічує посилене розшарування суспільства на багатих і бідних, яке пов’язують із розвитком вільного підприємництва. За даними опитування 1995 року, з твердженням, що «несправедливо, коли одні отримують дуже багато, а інші — дуже мало», повністю згодні понад 20 відсотків 18-25 річних, і — понад 60 відсотків тих, кому понад 55 років [там само, с. 91]. /286/

Неважко спостерегти формування кількох різновидів «героїв ринкового суспільства». Спільним для них є уособлення цінностей, характерних для ринкового відкритого суспільства взагалі, у поєднанні зі специфічними «українськими цінностями», обіпертими на національні традиції та міфи. Водночас для кожного різновиду «героя ринкового суспільства» характерний свій аспект, свої акценти та «передісторія» героїзації. Якщо для одного типу культурного героя соціальною базою є досить широкі верстви українського суспільства, то для іншого — лише окремі соціальні групи.

Стосовно суспільних цінностей, пов’язаних з підприємництвом, цікавими є соціологічні дослідження підприємницького середовища в Україні. Більшість підприємців пов’язують привабливість підприємництва з можливістю діяти самостійно, проявити свої здібності, мати високі доходи. Водночас такі суспільні цінності, як «можливість допомагати людям», «можливість приносити користь суспільству» пов’язують із заняттям бізнесом лише 14 і 19 відсотків опитаних відповідно. Відчуття стабільності свого суспільного становища є пріоритетним лише для 9 відсотків підприємців [Пилипенко В., Шевель І., с. 39].

На підставі аналізу поки що не дуже багатого досвіду «героїзації» ділових людей в Україні можна виокремити чотири основні різновиди цього типу культурного героя:

- підприємці, що уславились передовсім, благодійництвом, меценатством;

- «банкіри з народу» — «герої гривні», одного з символів незалежної України;

- підприємці з української діаспори — «наші люди» в умовах розвинутого ринкового суспільства;

- нові «господарі життя» — втілення нових можливостей для досягнення підприємницького успіху в Україні.




1. Підприємці — благодійники


І комуністичні, і народницькі ідеологи багато попрацювали над створенням стереотипу зажерливого, обмеженого і розбещеного багатія — експлуататора трудового народу. Такі собі специфічно українські Калитка, Глитай або ж Павук чи екзотично-космополітичні всевладні «боси», «акули капіталізму» — ці образи досить міцно засіли у народній свідомості. Крім того, в каламутних водах перехідної економіки з’явилося чимало доморощених «акулок» — не надто чистих на руку і не дуже гуманних та висококультурних. Але, як кажуть, за що ж тоді боролись? /287/

От і виникла в середовищі тих, хто не збирається будувати комунізм в окремо взятій Україні і готовий вірити, що багатство і гуманність можуть поєднуватись в одній особі, потреба нагального пошуку десь у нашій історії, та й сучасності, не кого іншого, як «магнатів краси і добра» [Хижня А., с. 35-36], тобто багатих людей, які уславились благодійництвом та іншими позитивними якостями — талантом, працьовитістю, професіоналізмом, високою культурою.

В роки комуністичного ладу держава була основним благодійником і меценатом. Якщо якісь проекти і здійснювались «на народні пожертви», то кожний жертводавець вносив якусь невелику суму і не завжди пожертвування були справді добровільними. Щоправда, існувала практика жертвування досить великих премій чи гонорарів, скажімо, до Фонду Миру. Але в цьому випадку годі було говорити про добровільність. Відмова від жертвування, як правило, сприймалась як виклик — демонстрація нелояльності до існуючого ладу.

Щодо громадян, які не одержували Ленінських, Шевченківських, Державних премій чи великих гонорарів, то коштів для масштабного благодійництва, здобутих законним шляхом, у них бути не могло.

Офіційне ж ставлення в СРСР до благодійництва (меценатства) «дореволюційного періоду» було неоднозначним. Благодійництво знаменитих артистів, художників, письменників або вчених оцінювалось позитивно. Щодо пожертв «експлуататорів трудового народу» ставлення було зовсім іншим. їхня доброчинність вважалась лицемірством злодіїв, ладних пожертвувати сотню-другу з «награбованих у трудящих» мільйонів, аби приховати свою експлуататорську сутність. Виняток робився хіба для творця знаменитої Третьяковської галереї та ще кількох підприємців-доброчинців, які мали особливі заслуги «перед Отечеством» або більшовицьким рухом (як от Сава Морозов).

За останні роки, ознаменовані непростим переходом до ринкової економіки та перманентною економічною кризою, благодійницьки-меценатська роль держави помітно ослабла. Мільйони громадян, звиклих до державного патерналізму, починають розуміти, що «великі гроші», які можна було б спрямувати на добрі справи, перебувають у приватних руках. І все частіше допомогу доводиться очікувати не від держави, а від багатих спонсорів чи меценатів. Таким чином формується своєрідне «соціальне замовлення» на героїв-благодійників та починається їх пошук у минулому та сучасності.

Природно розпочати пошук серед ентузіастів «української справи» з XIX століття. Було серед них кілька заможних людей «з народу». Ну, хоч би Симиренки — Федір Степанович і Василь Федорович — українські промисловці. Заслуги, скажімо, Василя Федоровича на ниві українського /288/ відродження безсумнівні: фінансував діяльність київських громадівців, видання «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», «Україна», «Рада»... Матеріально допомагав науковому товариству ім. Т. Шевченка [Короткий довідник з історії України, 1994].

Не менш цікава в цьому відношенні постать Євгена Чикаленка, який не тільки фінансував видання «Громадська думка», «Рада», «Нова громада», а й був теоретиком і практиком сільського господарства , автором «Розмов про сільське господарство для селян», створив фонд на нагороду за написання найкращої історії України, дав кошти на організацію Українських наукових курсів і так званого Академічного дому у Львові [Чикаленко Є.]. Перефразовуючи вислів самого Євгена Чикаленка, про нього пишуть, що він любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені.

Проте і Симиренки, й Чикаленко більше відомі, як українські діячі в епоху переслідування всього українського — отже, певною мірою, «герої і мученики» української справи.

Благодатним матеріалом для героїчного міфотворення в новітні часи ринкових перетворень, культивації в суспільстві духу «підприємництва з людським обличчям» на українському грунті є постаті Терещенків, знаменитих як своїм казковим багатством, так і щедрим меценатством. На честь Терещенків ще в 1900 році названа вулиця в центрі Києва, і що з їхнім родом пов’ язані чотири популярні музеї столиці України — Музей Тараса Шевченка (розміщений в будинку, що належав Терещенкам), музеї російського та західного і східного мистецтва (створені на базі колекцій Терещенків та їхніх родичів Ханенків), Національний художній музей (розташований у будинку колишнього Міського музею старожитностей, побудованого за участю Терещенків). У будинку колишнього міського училища, побудованого на кошти Миколи Терещенка, розташований Київський інститут театрального мистецтва ім І. Карпенка-Карого. За фінансової підтримки Терещенків будувалися корпуси Київського політехнічного інституту, гімназії, лікарні, собор Св. Володимира.

У радянські часи Терещенки, на відміну від П. Третьякова, не потрапили до списку «дозволених меценатів», про їх доброчинність практично не писалося. З довідкової літератури — наприклад, Українського Радянського Енциклопедичного Словника, можна було довідатись, що «Терещенки — українські капіталісти й поміщики. Розбагатіли в середині XIX століття на торгівлі хлібом, цукром, худобою. На початку XX століття були власниками 150 тис. десятин землі, 11 цукрових заводів. Михайло Іванович Терещенко (н. 1886) — поміщик. В березні-травні 1917 — міністр фінансів, з травня по жовтень 1917 р. — міністр закордонних справ /289/ буржуазного Тимчасового уряду. Під час Великої Жовтневої соціалістичної революції втік за кордон» [УРЕС, 1968, т. 3, с. 469].

Той, хто захотів би дізнатися, що ж писали про Терещенків «класики марксизму-ленінізму», міг пересвідчитися, що в працях В. І. Леніна Терещенки (переважно Михайло Іванович) згадуються кілька десятків разів. Зокрема, в праці «Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися» В. Ленін пише: «При демократичній республіці лишається на ділі реакційно-бюрократичне регулювання цукрової промисловості,., збагачення Бобринських і Терещенків [Ленін В. І., К.: Повне зібр. тв., т. 34, с. 159]. У «Промові про ставлення до Тимчасового уряду на І Всеросійському з’їзді Рад...» вождь світового пролетаріату говорив: «Ми вважаємо всіх капіталістів розбійниками, і Терещенка, який нітрохи не кращий за Мілюкова, тільки той трошки дурніший, і капіталістів французьких, і англійських, і всіх...» [там само, т. 32, с. 263].

Після таких реплік самого вождя важко було сподіватись не лише на «героїзацію» Терещенків у радянські часи, а й на широке висвітлення їхньої діяльності у всуціль «партійному» друку. Втім, певна інформація про Терещенків усе ж була. Так, з двотомної «Історії Києва», виданої 1960 року можна дізнатися, що «в 1887 р. при допомозі уряду в Києві створюється синдикат цукрозаводчиків, до складу якого увійшли власники цукрових заводів Бобринські, Харитоненки, брати Терещенки, Л. Є. Кеніг, Бродський і Ко та ін. Зміцнення синдикату відбулося досить швидко і було одним з проявів переростання домонополістичного капіталізму в монополістичний» [Історія Києва. — К.:1960, т. 1, с. 403].

Ця тема знаходить продовження в «Історії Києва», виданій на початку 1980-х років. З цього видання можна дізнатись і про меценатську діяльність Терещенків: «...До кінця XIX ст. в Києві не існувало постійної експозиції творів образотворчого мистецтва. Кращі творіння російських і українських художників осідали у приватних колекціях, у тому числі міліонерів-меценатів Терещенків, Ханенків. Вони були навіть власниками творів корифеїв світового живопису... Лише зрідка ці шедеври на короткий час виставлялись на огляд громадськості. Тому зі сторінок місцевої преси лунали тривожні голоси, чи не стане Київ «мертвим містом для розвитку мистецтва» [История Києва. — К.: 1984, т. 2, с. 295].

Отже, за радянською версією, Терещенки були таким собі уособленням капіталізму в його найбільш «хижацькій» і «загниваючій» монополістично-імперіалістичній стадії. Тож особиста причетність М. І. Терещенка до «контрреволюційного» Тимчасового уряду видавалась цілком закономірною. А «меценатство» Терещенків зводилося до приховування мистецьких шедеврів від народу. Втім, Терещенки все ж не потрапили до «обойми» найбільш «демонізованих» постатей, сама згадка про яких /290/ супроводжувалась ритуальними прокльонами. На рубежі 1920-х і 1930-х років радянський читач навіть мав можливість прочитати схвальний відгук про М. І. Терещенка, щоправда, даний «ворогом радянської влади». «Михаил Иванович Терещенко — баловень судьбы, обладавший колоссальным богатством и пользовавшийся исключительными симпатиями в торгово-промышленных и общественных кругах» — писав про нього А. Гольденвейзер в своїх київських спогадах, що ввійшли в добірку «Революция на Украине по мемуарам белых», видану в СРСР у 1930 році.

Щодо громадської думки, яка в радянські часи побутувала переважно у приватних розмовах, то про Терещенків згадували, зокрема, з приводу важкого стану галузі цукровиробництва. В розмовах фахівців можна було почути, що багато цукрових заводів буцімто ще терещенківські. Добре, що працюють, а як розваляться — взагалі буде біда. Професора Терещенка, який емігрував до Радянської України із США, й часто виступав з лекціями про «позитивний досвід капіталістичного господарювання», який можна «творчо використовувати» для розвитку соціалістичної економіки, багато хто безпідставно сприймав, як родича «тих Терещенків». Такою, власне, була передісторія сучасного «воскресіння» Терещенків, як культурних героїв.

Публікації останній років, здебільшого, присвячені не міністру Тимчасового уряду Михайлу Івановичу, а засновнику «підприємницької династії» Артемію Яковичу і, особливо, його синам — Миколі та Федору.

Отже, засновником «династії Терещенків» став лохвицький козак Артемій Терещенко, який ще в молоді роки переїхав до міста Глухова на Чернігівщині. Саме в Глухові простий козак «почав свій скромний «бізнес», торгуючи з візка [Хижня А., с. 35-36]. Цікаво, що через свої комерційні здібності Артемій заслужив у глухівчан прізвисько «Карбованець» — далеке від козацької героїки, але не позбавлене козацького гумору.

Та особливо прославився благодійництвом старший син Артемія — Микола, який народився 1819 року. «З’явившись, — як пише Віталій Ковалинський, — у родині початкуючого двадцятип’ятирічного підприємця у невеликому повітовому містечку, Микола не міг навчатись у якомусь престижному навчальному закладі і закінчив усього лише Глухівське міське училище. Але природні здібності та гострий розум допомогли йому заповнити прогалини провінційної освіти...» [Ковалінський В., с. 248].

Отже, мав Микола Терещенко козацьке походження і народився та розпочав життєвий шлях в історичному, але, на той час звичайному повітовому містечку, в «звичайній», за інформацією «Экономической энциклопедии» [М., 1999, с. 831], «бідній міщанській сім’ї». Одержав звичайну, а не «блискучу», як часом пишуть про обранців долі, освіту, навчаючись /291/ «буквально на медные гроши» [там само]. Отже, на початку життя він був нібито «одним з багатьох». Щоб стати знаменитим і заслужити вдячну пам’ять нащадків Миколі Артемійовичу належало проявити незвичайні здібності та непересічну енергію і врешті здійснити «подвиг життя». Справді, вже молоді роки героя позначені непересічністю особистості та своєрідним українським підприємницьким чумацьким колоритом:

«Ще юнаком Микола взявся за самостійну хлібну торгівлю і повів її з дивовижним умінням... В пошуках нових ринків збуту Терещенко зайнявся чумакуванням — повіз хліб на волах до Криму. Там добре його продав і закупив солідну партію солі та риби, домовившись із тамтешніми торгівцями про співробітництво на майбутнє. Побудував у Глухові чудові амбари і знову спорядився по чумацькому шляху, а розширивши вигідну торгівлю, вже наймав глухівських чумаків. Дуже швидко Микола Артемійович зробився в Глухові головним скупником хліба і головним продавцем солі і риби» [Ковалінський В., с. 248].

Микола Терещенко справді виявився гідним продовжувачем справи батька. Примноженню його багатства сприяла участь у постачанні військ під час Кримської війни. Під час реформи 1861 року він скористався невмінням багатьох поміщиків вести господарство у нових соціально-економічних умовах і орендував їхні підприємства та угіддя. В 1870 році Артемій Терещенко надав своїм синам (Миколі, Федору і Якову) повну самостійність і вони заснували «Товариство цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків» з початковим капіталом 3 млн. карбованців [там само, с. 250].

Оповідаючи про виняткову енергію та працездатність Миколи Терещенка, сучасні автори здебільшого ілюструють це раннім початком робочого дня знаменитого підприємця. «Трудовий день ... Терещенка був довгим і починався рано — о п’ятій-шостій годині ранку він уже приймав котрогось із управляючих з доповіддю...» [Хижня А., с. 35]. За цією короткою фразою уявляється людина з просто таки фантастичною працездатністю. Кожний читач сам може домислити, коли ж закінчувався робочий день героя.

Втім, детальніший опис розпорядку дня Миколи Артемійовича засвідчує не так його «трудовий героїзм», як певний «жайворонковий» ритм життя з основним навантаженням на першу половину дня. «Вставав він звичайно о четвертій годині ранку, о п’ятій годині пив каву в кабінеті і починав прийом з доповідями. О дев’ятій годині снідав, закінчував ділове спілкування зі своїми службовцями і приймав відвідувачів. Ненадовго виїздив у невідкладних справах і другу половину дня проводив у колі сім’ї. О дев’ятій годині вечора був уже в постелі» [Ковалінський В., с. 272]. /292/

У життєписах М. Терещенка підкреслюється його гуманне ставлення до робітників, створення хороших умов для праці та відпочинку. Повідомляється, що, наприклад, у цукроварні села Тьоткіно на Курщині «крім промислових корпусів було побудовано лікарню, лазню, театр, клуб, крамницю, майданчик для гри в гилку і крокет, там був фруктовий сад із тепличним виноградником і парк. Робітникам заводу безкоштовно надавали житло, паливо, воду, електрику та коней для проведення сільгоспробіт» [Хижня А., 1997, с. 35].

Але основною, визначальною рисою в сучасному образі Миколи Терещенка виводиться його доброчинність, яка особливо проявилась у Глухові та Києві, куди Микола Артемійович переселився 1874 р. «За свій вік Микола Артемійович пожертвував для громадської користі біля п’яти мільйонів карбованців, і майже половину з них — Києву. Проходять роки, а плоди творчої, але тихої і безкорисної доброчинності продовжують служити людям.

Сучасним підприємцям є з кого брати приклад. Але багатства мало — ще потрібна щедра і співчутлива душа, здатна на милосердя» [Ковалінський В., с. 274].

Крім доброчинства, до визначальних рис Миколи Артемійовича відносять «добрий смак», здатність до поцінування краси. «Дібрані з великим смаком роботи Михайла Врубеля, Павла Федотова, Віктора Васнецова, Миколи Ярошенка викликали заздрощі найвидатнішого з російських меценатів Павла Третьякова; в особі Терещенка, котрий тримав високу ціну на твори мистецтва, Третьяков мав сильного колекціонера-конкурента» [Хижня А., с. 35]. Як колекціонер живопису, не менше, ніж Микола Артемійович відомий Федір Артемійович.

В грудні 1882 р. художник Павло Івачов, який проводив виставку передвижників у Києві, писав знаменитому російському художнику І. І. Шишкіну: «Кама» и «Речка» такой шум наделали в Киеве, что я ждал между покупателями если не драки, то ссоры. Первым явился Терещенко и просит телеграфировать о «Речке» за 1500 р, я согласился телеграфировать только тогда, если он предложит 2000 р, наконец согласились спросить 1700 р и жаль, что вы не назначили в ответной телеграмме больше! Впрочем, как знать? Если Терещенко нашел что-то такое в небе, значит или не купит совсем, или будет до слез торговаться, а кроме него, крупных покупателей не предвидится (...) Киевляне молодцы! С каждым годом все больше любителей. Но дорогие вещи продаются трудно; нет таких богатых, как Терещенко. Этот считает себя уже форменным меценатом и, вероятно, что-нибудь купит у нас. Ах, если бы только не был он так скуп. В провинцию продавать картины весьма важно: во-первых, это /293/ вызывает соревнование, во-вторых, развивает вкус, а с другой стороны — зависть. То и другое нам полезно. [Ковалинский В., с. 285].

Приклад Терещенків цікавий, звичайно, і як приклад великого комерційного і життєвого успіху українців у переважно неукраїнському тоді за складом населення Києві. Відомо, що у 1897 р. українці, складаючи 73% всього населення українських губерній, становили тільки 30% міського населення і лише 13 відсотків у професіях, пов’язаних з торгівлею і комерцією [Кравченко, с. 27, 56].

Втім, звісно, Терещенки були абсолютно лояльними щодо імперії і їх заслуги були високо поціновані не лише громадськістю, а й владою. «Височайшим указом» від 12 березня 1870 р. Артем Якович «в ознаменование его особых заслуг, оказанных делу водворения в Юго-Западном крае русского земледелия и в поощрение его благотворительной деятельности возведен со всем нисходящим потомством по мужскому колену в потомственное дворянство Российской империи». [Ковалінський В., с. 253]. Щодо «водворения русского земледелия», то, напевне, малось на увазі витіснення польсько-шляхетського землеволодіння на землях Правобережної України (див., наприклад, книгу Данієля Бовуа «Битва за землю» — К.:1998).

Микола Артемійович Терещенко мав наприкінці життя ранг таємного радника, рівнозначний військовому званню генерал-лейтенанта, був нагороджений орденами Білого Орла, Володимира 2-го та 3-го ступенів, Анни 1-го ступеня та іншими урядовими нагородами.

Схильність до «героїзації» Терещенків у наш час характерна, либонь, для прихильників модерного ринкового урбаністичного шляху розвитку України, яким хочеться вірити, що вільний розвиток підприємництва не є альтернативою гуманізму, вічним духовним цінностям. Сприятливим соціальним середовищем для «героїв-доброчинців» є досить широкі верстви населення, які розуміють, що від держави вже годі чекати «стовідсоткового» вирішення соціально-культурних проблем. Тому без підприємців-благодійників — не обійтись.

Помітний слід, залишений Терещенками в історії Києва, та й України в цілому, численні згадки про них у публікаціях спричинились до того, що більшість громадян України принаймні «щось чули» про Терещенків. Водночас біографії Терещенків поки що маловідомі, як і їхні портрети. Тому у свідомості багатьох існує якийсь невиразний образ наче однієї людини — Терещенка, яка з соціальних українських низів піднялась до вершин слави, багатства, культурності і гуманності, не шкодувала коштів для добрих справ. /294/

Либонь, найвідомішим зображенням Миколи Терещенка є «парадний» фотопортрет сивочолого старця з акуратно підстриженою бородою і вусами, «при орденах», який сидить у кріслі, поклавши руки на коліна.

З Терещенками асоціюються такі чесноти, як підприємницький хист, працелюбство, цілеспрямованість та енергійність у досягненні мети, чутливість до здобутків науково-технічного прогресу, і взагалі потреб часу, культурність. Проте визначальною рисою Терещенків, і найвідомішого з них — Миколи Терещенка, як культурного героя, є «діяльна доброта», благодійницька щедрість.

Особливий пієтет у сприйнятті Терещенків характерний для багатьох киян, адже чимало цікавих сторінок в історії міста пов’язано з ними.




2. Героїзація банкірів


Пошук «героїв-бізнесменів» серед сучасних «нових українців» дуже ускладнений. Ситуація з недосконалим податковим законодавством та розвинутою «тіньовою економікою» не сприяє легалізації «підпільних мільйонерів», тим більше їх возвеличуванню. Щоправда, вже є кілька відомих меценатів. Серед них — президент Українського промисловофінансового концерну «Славутич» і, одночасно, президент AT «Футбольний клуб «Динамо» (Київ)» Григорій Михайлович Суркіс. Але Г. Суркіса спокусили «лаври» політика, а то вже зовсім інший тип «знаменитості». Можна згадати також Миколу Баграєва — президента фестивалю «Таврійські ігри» та одноіменної музичної фірми, а також «Таврійського клубу».

Проте героями теле- і радіосюжетів, а також публікацій у пресі частіше стають «герої-державники» (банкіри, економісти), причетні до народження та побутування одного з державних символів — національної валюти гривні. Це інший тип культурних «героїв ринкової економіки». Славні вони, насамперед, не благодійництвом, а масштабною фаховою діяльністю «для загального добра» на такій відповідальній ділянці, як національна валюта, фінансова система незалежної України.

Фактичними попередниками банкірів як культурних героїв є позитивні образи «командирів виробництва» (директорів, голів колгоспів) з численних радянських романів та фільмів. Відсторонені від політичних інтриг та партійного «агітпропу» фахівці — «люди діла», як уже зауважувалося, справді користувались значно більшою повагою, ніж партійні фунціонери.

Серед художніх творів, присвячених «соціалістичним підприємцям», чималу популярність здобули фільми «Директор», «Приборкання вогню», «Москва сльозам не вірить». У романі Павла Загребельного «Розгін» /295/ створений привабливий образ академіка Карналя — не лише видатного вченого, а й авторитетного керівника великої науково-дослідної установи.

Українська література радянського періоду особливо багата на позитивні, негативні й «неоднозначні» образи голів колгоспів (чи директорів радгоспів). Є вони в романах О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Мушкетика, п’єсах О. Корнійчука, О. Коломійця, М. Зарудного.

В окремих творах літератури й мистецтва головними героями виведені не «командири виробництва», а масштабно мислячі радянські (партійні) діячі, наділені здатністю комплексно вирішувати не лише виробничі, а й соціальні та екологічні проблеми.

Якщо вже мова зайшла про «радянські корені» наших героїв, доречно згадати, що на рекламних стендах деяких комерційних банків часом можна побачити іронічні варіації на тему давніх радянських плакатів з гаслом «ДРУГ, ТОВАРИШ І БАНК». Втім, сучасна молодь, може, і не чула про «Моральний кодекс будівника комунізму», одна з «заповідей» якого — «Людина людині — друг, товариш, брат».

Отже, суспільний фунт для закорінення культурних героїв даного різновиду (діячів у сфері економіки) можна вважати хоч трохи підготовленим. «Герої-фінансисти» можуть, звичайно, займатись і доброчинністю, але, на відміну від «героїв-благодійників», цей вид діяльності не є «стержнем героїзації».

Найпомітнішими постатями серед «героїв-банкірів» стали Віктор Ющенко (нинішній Голова правління Національного банку України) та Вадим Гетьман — фінансист і політик, який став жертвою замаху у квітні 1998 р. і тепер уже цілком належить історії. Згідно з багатьма публікаціями, Вадим Гетьман є ніби «духовним батьком» чи, може, «предтечею» Віктора Ющенка.

Справді, стрімка кар’єра Віктора Ющенка розпочалася після того, як його «помітив» Вадим Гетьман. Десь за півроку до загибелі Вадим Петрович сказав в інтерв’ю: «Я ще в банку «Україна» зумів зосередити дуже багато талановитих людей. І радий, що зі мною працювали і той же Віктор Ющенко, і той же Віктор Мітюков... [Міністр фінансів — B. C. } Уся наша «банківська каста». Вони вийшли з «України», пройшли там велику школу. І зараз ці люди з нашого фінансового банківського середовища прислухаються до мене. Я маю на них вплив — не адміністративний, а людський [Гетьман українських фінансів: головне відповідати власному прізвищу // Галицькі контракти, 1997, №47, с. 38].

«У четвер 23 квітня вранці, — пише Дмитро Кошовий — до мене зателефонував знайомий з одного з лондонських банків. «Це вбивство — просто жах. Вадима Гетьмана тут добре знають і поважають, важко /296/ сказати, хто має більший авторитет у західних фінансових колах. Можливо, лише голова НБУ Віктор Ющенко...» [Кошовий Д., с. 16-17].

А незадовго до вбивства Вадим Гетьман програв вибори до Парламенту. «Фінансист був дуже вражений, коли у виборчому окрузі в нього несподівано з’явився сильний конкурент — заступник міністра інформації Михайло Онуфрійчук. «До останнього тижня перед виборами я почував себе комфортно: я знав свій рейтинг, вигравав абсолютно у всіх районах, сказав Вадим Гетьман у програмі «Саме той». За словами покійного, в округ прибуло близько 700 підлеглих Михайла Онуфрійчука, котрі і переломили ситуацію...» [Сохар О., с. 12]. Так не потрапив до нового складу парламенту «Парламентарій року-1996».

За версією автора вказаної публікації Ореста Сохаря: «Спочатку впроваджували певний стратегічний сценарій, згідно з першим етапом якого Вадима Гетьмана позбавили регалій законотворця. Фактично це означало, що фінансова система та В. Ющенко особисто втратили потужне депутатське лобі. Але потім, очевидно, щось у планах противників Гетьмана перегралось, і його прибрали зовсім». І далі, в дусі «теорії змови»: «...Є одна небезпечна зона, що охороняється Радою національної безпеки, силовими структурами. Вхід туди, крім однієї людини, суворо заборонений. Це підступи до президентського трону. Лише Леонід Кучма вільно там ходить, і державний апарат оберігає його самотність. Експерти вважають, що Гетьман готувався заслати до цієї зони Віктора Ющенка» [Сохар О., с. 12].

Якщо Віктор Ющенко продовжує залишатися у центрі політичної боротьби і навколо нього продовжують вирувати пристрасті, то образ Вадима Гетьмана дедалі більше набуває рис героя-мученика, що загинув у боротьбі за народну справу. Практично всі газети присвятили публікації річниці з дня вбивства Вадима Петровича. В одній із них говориться:»... В нашій державі більше ораторів, а не орачів. Вадим Гетьман був саме орачем державної ниви. Орачем розумним, розважливим. Як і належить справжньому господареві. Хто не кричить, а день від дня кладе цеглину за цеглиною у побудову держави. За його спиною справді чимало знаменних справ. Можна згадати багато: і створення Української міжбанківської валютної біржі, і безпосередню та значну участь у прийнятті Конституції. А головне — створення вітчизняної фінансової системи... Він багато ще зробив корисного своєму народові. Але непересічна особистість, а таким безперечно був Вадим Петрович, завше стоїть на заваді нечистим на руку підлим людям. Уже рік як немає поміж нами одного з найпомітніших будівничих нашої держави... Згадаймо Вадима Гетьмана» [Гаркуша].

Газета «Факты и коментарии» надрукувала фото Вадима Гетьмана в гетьманському вбранні і з гетьманською булавою та публікацію з незвичайно /297/ довгою назвою : «В лифте, где ровно год назад убили Вадима Гетьмана, по сей день остаются следы от пуль, выпущенных киллером. Каждый день в лифт заходит Валентина Афанасьевна Гетьман...»

«Я не вірю, що це вбивство було за економічними мотивами, — говорить Валентина Опанасівна... Пограбуванням це також бути не могло: при ньому не було великих грошей. Тому я вважаю, що це було політичне вбивство...» [Факты и коментарии, 1999, 22 апреля].

У згаданій публікації надано слово Віктору Ющенку: «Вадим Гетьман був моїм другом і батьком. Ми розуміли один одного з півслова... Недавно я був на Байковому кладовищі на могилі Стуса. Поряд — могила Миколайчука. Ось і думаєш, якою стала б Україна, якби в нас був десяток Миколайчуків, Стусів, Гетьманів? Шкода, що ми не завжди можемо дати гідну оцінку людям такого калібру за життя» [там само].

Про Вадима Гетьмана чимало писали і за життя, і в зв’язку з його вбивством і тепер, уже через рік після вбивства. Проте і за кількістю публікацій, і за популярністю серед широких верств населення Вадим Петрович, напевно, поступається своєму «учню» — Віктору Ющенку.

Віктор Андрійович — Голова правління Національного банку України ще з січня 1993 року. Який це величезний строк, можна зрозуміти, лише згадавши скільки Прем’єр-міністрів і урядів змінилося за ці сім років. Завдяки телебаченню та газетним фото Віктора Андрійовича може впізнати кожний. Завжди елегантно одягнутий, симпатичний мужчина (як сказала одна журналістка — «любимец женщин и детей») з розумним, зосередженим і втомленим поглядом. Небагатослівний, впевнений у собі, завжди контролює емоції. Чітко висловлює думки. Іноді усміхається — розуміюче і співчутливо.

Народився Віктор Ющенко в с. Хоружівка Недригайлівського району Сумської області, тобто досить далеко від столиці. В інтерв’ю згадує про сільське дитинство і сільську працю, про те, як рано його будила мама до роботи і до навчання [Ющенко В. Україна приречена на успіх, с. 19-21].

В одному з інтерв’ю на запитання про вибір професії, Віктор Андрійович розповів: «В один з вечорів батько приходить з роботи і каже: «Вітю, ти, мабуть, будеш бухгалтером». І я, як чемний син... Спочатку плакав. Кажу: «Тату, я ж не каліка який». А по селах у нас були бухгалтери, які мали якісь фізичні вади. Але, попри все, рішення було прийняте» [там само].

Кар’єра Віктора Андрійовича, здавалось, не обіцяла бути стрімкою. Після закінчення Тернопільського фінансово-економічного інституту, короткочасної роботи в колгоспі і служби в армії, він протягом восьми /298/ років обіймав посаду керівника відділення Держбанку селища Ульянівка Білопільського району Сумської області.

Втім, як кажуть, доля вирішила інакше. Коли початок вересня 1996 року ознаменувався введенням довгожданної гривні, Віктор Ющенко став ніби «обличчям» і «голосом» грошової реформи, звертаючись з телеекранів і радіоприймачів до багатомільйонної аудиторії, яка в цей «час Ч» ловила кожне слово.

Стабільність національної грошової одиниці й фінансової системи взагалі, найчастіше пов’язується з ім’ям Віктора Ющенка. Сам він при нагоді процитував німецьке прислів’я: «Мало німців вірять уряду, більшість німців вірять у Бога, але всі німці вірять Бундесбанку».

Більшість численних публікацій про Віктора Ющенка та його інтерв’ю витримані в дещо сухуватому, діловому стилі. В інтерв’ю, надрукованому під характерною назвою «Гривнева фортеця», Віктор Андрійович говорить: «Найлегше в світі, що я прийму, — це свою відставку, і в цьому немає проблеми. Це вже багато разів пережито, перемучено в мені і не в плані збереження крісла, а в плані відповідальності... [Ющенко В., Гривнева фортеця].

На фотомонтажі в діловому тижневику «Галицькі контракти» — голова Віктора Ющенка, як вершина гори, повита грозовими хмарами. А публікація, значно емоційніша, ніж інтерв’ю головного банкіра, називається «Не морочте голову». В ній, зокрема, говориться:

«Професіоналізм Ющенка визнали не тільки вдома, а й за кордоном: його включили до п’яти найкращих голів національних банків світу... Віктору Ющенку потрібно боротися до кінця... Та й верхівка виконавчої влади на чолі з Президентом, мабуть, розуміє, що заміни Віктору Андрійовичу сьогодні немає, і краще за нього ніхто з кризою не впорається... П’ята колона кризи: вічно непрофесійний уряд і така ж непрофесійна опозиція, обвішані компроматами, борються сьогодні за контроль над НБУ...

Заміна голови НБУ стане зловісним доказом відсутності у наших політиків (і владних, і опозиційних) інстинкту самозбереження, підтвердженням спроможності їх переступити через будь-які прояви здорового глузду. Якщо це так, в Україні нема політичної сили, яку варто було б підтримати підприємцям». [Позичальник К.: с. 10-12]. Підтекстом процитованої фрази є фактичне ототожнення Віктора Ющенка саме з тією політичною силою, яку варто підтримувати підприємцям.

Віктор Ющенко вистояв і цього разу, — після смерті В. Гетьмана, в умовах фінансово-економічної кризи. Але, оскільки в цьому дослідженні йдеться не про діяльність Голови правління Нацбанку, а про комунікаційний феномен Віктора Ющенка, повернімося до аналізу численних текстів, /299/ у яких твориться його образ. Загалом їх тон залишається лаконічно-діловим. Підкреслюється відстороненість Віктора Андрійовича від політичних баталій, його діловитість і компетентність; незамінність, як професіонала. Проте часом трапляються публікації, в яких головний банкір постає не лише мужнім та вправним оборонцем «гривневої фортеці», а й людиною різнобічно обдарованою, поціновувачем краси, продовжувачем кращих національних традицій, врешті, «просто людиною», якій ніщо людське не чуже.

«Віктор Андрійович зняв піджак і втомлено опустився в крісло. Неозорий робочий стіл був завалений діловими паперами, статуетками і письмовим приладдям...

- Це безпорядок творчий, — зауважив Віктор Андрійович. — Насправді тут усе розкладено по поличках, а помічникам я строго заборонив щось перекладати» [Бондаренко В.].

Та продовжимо, слідом за автором публікації, оглядати кабінет головного банкіра. «На стінах кабінету — картини відомих художників. На них розбурхана стихія, і лише одна, центральна, прямо над письмовим столом — спокійна, така, що хочеться увійти в неї і відпочити. Це столітні дуби і пасіка пензля Анатолія Шовкуненка. А в кутку примостилась ще одна — невелика, теж «бентежна», напевне, ще не завершена.

- Одна з моїх останніх робіт, — зітхнув банкір. — На ній околиця села, в якому я народився, батько, наша живність, далекий степ. Це данина пам’яті моєму батьку — Андрію Андрійовичу...

- Люди на ваших картинах маленькі, а сам світ величезний, і всі пейзажі наші, українські, близькі й водночас прадавні. Чому?

- Тому, що я з цієї землі виріс. І село на Сумщині, в якому я народився, чисто українське. І мова, і пісні, і мамина «скриня з посагом», і оповідання батька про козацьку старовину. Якось мені пощастило знайти в архівах реєстрові списки запорізьких козаків, серед них були і Ющенки. Я щиро люблю Україну, хочу, щоб вона була щасливою. В картинах намагаюсь передати це відчуття. І ще усвідомлення того, що наша духовність, наша історія, наша пам’ять плюс працьовитість і оптимізм і є та глина, з якої можна виліпити майбутнє країни...»[там само].

За екскурсією по кабінету — екскурсія по приміщенню банку: «...Це — барвисте панно, що символізує пори року, величезне яблуко-люстра, воли, чумацькі вози і зоряне небо над ними. Яблуко — символ урожаю, достатку, економічного добробуту. А воли і вози — це данина поваги до перших українських підприємців — чумаків...» [там само]. /300/

Слід зауважити, що мас-медійні портрети Віктора Ющенка та Вадима Гетьмана, безперечно, найяскравіші, але не єдині в галереї «народних банкірів» з державотворчим та культурницьким іміджем.

У цьому ряду — голова правління «Промінвестбанку України» Володимир Матвієнко, про якого в статті з промовистою назвою «Банкір, мислитель і поет» читаємо: «За посадою — голова «Промінвестбанку України», найбільшого й наймогутнішого комерційного банку держави. За складом інтелекту — мислитель. За складом душі — лірик. Ну, ще професор, доктор економічних наук, лауреат міжнародних премій «Дружба» і «Слов’яни». Меценат. І просто хороша, добра, щира людина...

Авторитетний він і в поезії. Поки що має одну збірочку, але вже чи не вся вона покладена на музику, його пісні співають Ніна Матвієнко і Валентина Степова — золоті наші голоси...

Кошти «Промінвестбанку» інвестуються і в кораблі, і в українські авіалайнери, і в харківські танки, і в розвиток села, і на потреби українського мистецтва...» [Сільські вісті, 1998, 6 січня].

А поет Микола Сингаївський, творячи свій словесний портрет банкіра-поета Володимира Матвієнка, вважає за необхідне підкреслити його хліборобське коріння: «Він родом з того житомирського древлянського краю, де жито і яблунева гілка торкаються небесних обріїв, а від того в людській душі часто спалахують зорі поезії. Тобто з того дивокраю — джерельна любов поета до отчої землі, до лісу, до поля, до саду, а відтак, до хліборобської діяльності» [Сингаївський М.].

Не позбавлений українського козацького колориту імідж іншого успішного банкіра — Станіслава Аржевітіна, голови правління банку «Ажіо», голови ради Асоціації українських банків. За сумісництвом він «Генеральний Скарбник та заступник Гетьмана» сучасного українського козацтва (певно, одного з кількох існуючих козацьких формувань). Крім того, стрибає з парашутом та грає в міні-футбол. «Захоплююсь козацтвом,

 — каже він. — Мабуть, далося взнаки виховання, те, що народився й виріс в особливій атмосфері Західної України». [Аржевітін С. Нормальний банк

 — він і у кризі нормальний].

Отже, загальними рисами позитивного образу «народного банкіра» є його компетентність, високий професіоналізм, діловитість, відстороненість від «брудної політики», вболівання за державні (всенародні) інтереси, патріотизм. Утвердженню цього різновиду культурного героя сприяє тривале культивування в масовій свідомості героїчної постаті «червоного директора» на всьому просторі колишнього СРСР, про що вже розповідалось. /301/

Поряд з тим у «героєтворенні» спостерігається успадкування суто українських традицій: новітні культурні герої відчувають нерозривний духовний зв’язок із землею, селом. Вони — «з самої гущі» народу. Віктор Ющенко, наприклад, із задоволенням розповідає про свою роботу в мами на городі, на сінокосі. І дача в нього — не якась там заміська вілла західного типу з підстриженими газонами : «Багато що роблю своїми руками: виклав справжню піч, басейн і посадив біля 80-ти фруктових дерев. До речі, навіть частину батьківської пасіки туди перевів» [Бондаренко В.].

Даниною суто українській традиції є виразний пієтет до козацтва, чумацтва. Віктор Ющенко пишається, що його козацький родовід підтверджений документально, а Станіслав Арджевітін навіть є Генеральним Скарбником і «заступником Гетьмана» новітнього українського козацтва. Віктор Ющенко малює українські краєвиди, а Володимир Матвієнко пише українські вірші.

Знаменно, що навіть прізвище загиблого визначного українського фінансиста — Гетьман, — сприймається, як символічне. «Гетьман українських фінансів» — писали журналісти і сам він полюбляв обігрувати своє прізвище: «...Я був першим, кому надали слово після прийняття Декларації про державний суверенітет України. І тоді я відчув, що недаремно я — Гетьман. Раз гетьман, то повинен щось сказати людям...» [Потоцька О., с. 36-10].

Щодо найяскравішого образу в галереї культурних «героїв-фінансистів» — Віктора Ющенка, то він є «своїм» для досить широких верств населення. Цьому сприяє і сила зазначених традицій «героєтворення» і, звичайно, суто індивідуальні якості.

На образі Віктора Ющенка зфокусовані різнопланові суспільні цінності й відповідні людські риси: робота «для загального добра»; утвердження Української держави, як основи буття нації; працьовитість, діловитість, скромність, компетентність, професіоналізм, принциповість, контактність, особиста привабливість.

З В. Ющенком асоціюється фінансова стабільність (і взагалі стабільність!), що цінується суспільством, яке нещодавно пережило гіперінфляцію і ніяк не може подолати смугу криз та «перехідних періодів».

Своєрідними антиподами і противниками В. Ющенка, на думку його симпатиків, є політичні інтригани і мітингові оратори, як «ліві», так і «праві». Вони безпринципно борються за владу, займаються словоблудством, а не конкретними справами. Такі амбітні та некомпетентні люди здатні тільки все розвалити (що ми, мовляв, і маємо). Звичайно, їм не подобаються професіональні, принципові та скромні трудівники — такі, як В. Ющенко. Вони хочуть звалити на нього вину за свої власні прорахунки /302/ та поставити замість нього такого ж недолугого, як самі, але слухняного. Противниками В. Ющенка, звичайно ж, є «темні ділки», для яких державні фінанси — не основа і символ стабільності й могутності держави, а лише поле їхніх власних афер.

Для симпатиків В. Ющенка виразної ринкової орієнтації він є антиподом різних «червоних», для них банкір (якщо не йдеться про керівника «радянської» банківської установи) — у певному сенсі, «акула капіталізму». Для «державників» антагоністами Віктора Андрійовича є антиукраїнські, антидержавні сили, які хочуть підірвати нашу фінансову систему і які, на відміну від українського фінансиста, вороже, в кращому випадку — байдуже ставляться до українських традицій, мови, культури.

Цікаво, що за рангом престижу професій серед населення України на першому місці — керівник банку, й лише на другому та третьому — міністр і директор заводу [Політичний портрет України. — 1994, №10, с. 18].




3. Підприємці з діаспори — «наші люди» в умовах розвинутого ринкового суспільства


Чинник діаспори постійно присутній у суспільній свідомості України та в її інформаційному просторі. Ще в дискусіях «перебудовчого» періоду розповіді про успіхи канадських та американських фермерів українського походження були серйозним аргументом на користь того, що й українці «в нормальних умовах» можуть господарювати не гірше, ніж представники «культурних націй». Отже, вся причина нашої безгосподарності не в природженій меншевартості, а в порочній «командно-бюрократичній», колгоспній системі. «Діаспорну» тему, звичайно, не обминали й барди, співаючи пісні на кшталт:


Сказала мені мати, що в мене вуйко є.

Він фермером працює, в Америці жиє.

Він має купу грошей і віллу біля річки.

Його там не хвилюють совітські п’ятирічки.

(«Лесик-бенд»).


або:


А моя тьотя живе у Занзібарі.

Розводить тьотя на фермі кенгуру.

Я народився тут — на Україні.

Живу, як раб, але рабом я не помру!


Героєтворення «на діаспорному матеріалі» обіперте на міцний фундамент «західного міфу», глибоко закоріненого в українській свідомості. /303/ На теренах Російської імперії впродовж віків досить поширеним було переконання, що прогрес (соціальний, технічний) «іде з Заходу». Власне, «прогресивність» героя російської історії «царя-реформатора» Петра I пояснювалася, переважно, тим, що він «прорубав вікно в Європу» (тобто на Захід). З іншого боку, чи не найтяжчим звинуваченням на адресу імперських сил Росії з боку ряду українських діячів було звинувачення у насильницькому відгородженні України від «західного світу», від «європейської культури», до якої Україна, на відміну від Росії, належала органічно «з давніх давен».

Навіть у роки радянської влади, коли комуністичною пропагандою створювався негативний образ «буржуазного, загниваючого» Заходу, в магазинах стояли довжелезні черги і навіть зчинялись бійки за «дефіцитні» товари західного виробництва, а поїздка у службове відрядження чи за турпутівкою «до країн Заходу» вважалась дуже престижною. Важливим складником «західного» міфу була переконаність у тому, що там «посправжньому працюють», а ще більше — що там «по-справжньому хазяйнують».

Цікавою спробою літературного портрету канадського українця — успішного бізнесмена і мецената Петра Яцика є книга Михайла Слабошпицького з промовистою назвою «Українець, який відмовився бути бідним». Розпочинається вона, можна сказати, традиційно для «героєтворчого жанру» — з «епічних» рядків, позначених «українською специфікою», про яку йшлося раніше: «Рідкісна, блискуча кар’єра: селянський син з України став на канадській землі мільйонером. Сягнув вершин успіху та благополуччя, здолавши чимало несприятливих для нього обставин. Адже судилось йому в двадцять сім років починати в чужому краю своє життя заново, як мовиться, з чистої сторінки. І не мав він тоді нічого, крім власних рук та світлої голови» [Слабошпицький М., с. 9]. Отже, Петро Яцик зробив перший крок по канадській землі, маючи лише «надію і рішучість у душі й сім доларів у кишені» [там само, с. 40].

Книгу М. Слабошпицького можна вважати своєрідною спробою «привити українству» на прикладі «взірцевого» Петра Яцика, філософію багатства замість філософії бідності, психологію переможця замість психології жертви, врешті, змалювати зразковий стиль життя «справжнього» бізнесмена з розвинутої країни, його «непорушні етичні засади, що тримають підприємництво в надійних цивілізованих рамках (про це ми в Україні сьогодні тільки мріємо, оскільки наш доморощений бізнес — партизанська війна в джунглях економічно-правового хаосу і корупції»)» [Слабошпицький, с. 164].

Цитовані Слабошпицьким висловлювання П. Яцика пересипані кпинами на адресу «типових» українців: «Якби я думав, як українці, то й мав /304/ би, як вони. А якби я працював, як українці, то й мав би так само. Але я працюю краще, я думаю краще... Я не типовий українець, я — приклад іншого українця» [там само, с. 109].

Далекою від компліментарності є і його характеристика новітніх «борців за демократію» в Україні: «Я прагнув робити бізнес із так званими демократами. Минуло два роки, поки я зрозумів, що всі демократи — це вчорашні комуністи і що всі демократи заполітизовані й не знають, що їм робити. Вони стали політиками завдяки нещадній критиці тих комуністів, котрі раніше керували країною. Вони хочуть користуватися усіма привілеями колишніх комуністичних керівників, але не хочуть вчитися керувати краще і відповідальніше, ніж це робили комуністи» [там само, с. 160].

Петро Яцик постійно намагається «поліпшити» ментальність українців, вказуючи на інші національності, в яких, на його погляд, є чому повчитись: «Колись я зайшов у Канаді до синагоги і почув, як казав рабин до єврейських юнаків: ви вже йдете, як дорослі люди, в самостійне життя, тож пам’ятайте, що чим вищого суспільного щабля ви досягнете в своєму житті, тим будете кращими членами нашої синагоги. Я не міг повірити своїм вухам, бо наші священники навчали мене іншого. Заохочення людей до осягнення вищого суспільного і соціального статусу в нашій природі не існує. Ніхто, — а церква тим більше, — не закликає українців націлюватися на найвищі вершини в бізнесі, в науці, в політиці, в спорті, зрештою, в усьому, що складає реальне життя народу і творить його добробут та авторитет у світі, а також його культуру» [Слабошпицький, с. 120].

Отже, який він, «інший українець» із «цивілізованого Заходу»? Можливо, розпочинає свій робочий день, як Микола Терещенко, о 5-й годині ранку? Та ні: «Ось Яцик, як завжди, внутрішньо зібраний, спокійно зосереджений на тільки йому відомих думках, перед дев’ятою ранку (точність — годинник можна звіряти!) відчиняє двері канцелярії фірми... Я бачив, як він веде ділові переговори. Незмінно доброзичливий, уважно слухає слова тих, хто забажав цієї зустрічі, а його зосереджено-непроникне обличчя не виказує думок, які народжуються у відповідь на ті слова. Можливо, він спокійно аналізує те, що може стояти за словами, оскільки, як людина конкретна, легко знаходить найкоротшу дорогу до суті» [там само, с. 17].

«Трудовий пафос» П. Яцика не у «видимій» тривалості робочого дня: «Як, скажімо, письменник чи художник, він працює навіть тоді, коли власне, не працює. Тобто не сидить за робочим столом у канцелярії, як мовиться, не перебуває безпосередньо при виконанні обов’язків» [там само, с. 18]. /305/

Як штрих «стилю життя» П. Яцика, згадується його «великий двоповерховий будинок, що нагадує витвір мистецтва». Виявляється: «Панові Яцику не можна мати гірший будинок. Адже він — будівельник...» [там само, с. 12]. А ось рядки щодо стилю родинних стосунків та родинного виховання: «Струнка, із тонким вродливим обличчям і спокійним, розумним поглядом донька Надія докладно оповідає йому, як вона повелася під час ділових переговорів, які аргументи там висловила і які не висловила (Надія нині — його права рука у родинному підприємництві)» [там само, с. 45].

У ключових епізодах свого життя пан Яцик постає уособленням індивідуалізму та елітизму: «Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюсь юрбі. Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й думає, то не про добро інституції, а про себе...» [там само, с. 60].

Свого часу Яцику довелося «відкупитись» від своїх компаньйонів, щоб далі одноосібно займатись будівельним бізнесом, який співвласники фірми вважали безперспективним за умов економічного спаду: «Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п’ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували... Я скинув пута зі своїх ніг... Я викупився з «колгоспу» [там само, с. 60].

У П. Яцика свій погляд на підприємницькі стосунки: «Звичайно, кожен пильнує своїх інтересів, кожен хотів би вигіднішого для себе й коштом іншого. Але ж силою ніхто ні в кого не видиратиме — всі оглядаються на закон. До послуг кожного армія адвокатів. Отже, нормальними, на мою думку, є варіанти, коли обидві сторони напівзадоволені операцією...

 — А якщо під час таких операцій вас хтось ошукає? — запитую нес подівано.

 — Отже, він виявився розумнішим і кмітливішим за мене. Я йому тільки поаплодую... Тратячи час у наріканні на переможця, ніколи не виграєш» [Слабошпицький, с. 78].

Петро Яцик — найвизначніший меценат української діаспори. Власне, цьому аспекту його діяльності присвячена значна частина книги. Але все ж, напевно, головний пафос «Яцика-героя» — в його лідерстві у сфері, мало освоєній українцями, в його принциповому відкиданні «філософії бідних і скривджених» і плеканні «духу переможців».




4. Герої — «господарі життя»


Попри нецивілізованість українського ринку, хоч і не поширеним, але вже наявним «вітчизняним» типом культурного героя є успішний бізнесмен, який тим і знаменитий, що в нових для України умовах досягнув /306/ чималих успіхів у підприємництві, з простого скромного виконавця перетворився на заможного господаря: дає людям добре оплачувану роботу, піднімає престиж української марки, не забуває платити податки.

Герой-підприємець (необов’язково меценат чи «будівничий держави») є принципово новим для пострадянської України. Адже довгі роки оспівувалася робота «на спільній ниві». Часто і слово «господар» вживалося фактично не в прямому, а в переносному розумінні: «Человек проходит, как хозяин необъятной Родины своей!» А тепер прославляються люди, які стали не простими виконавцями, а господарями в прямому і конкретному розумінні цього слова. Мають приватну власність на засоби виробництва і наймають працівників. Отже, за комуністичною теорією, вони — типові «буржуї», експлуататори трудящих.

Слід підкреслити, що об’єктами «героїзації» стають поки що лише підприємці, які «щось виробляють». До сприйняття як «героїв нашого часу» («нових українців»), які лише торгують та перепродують, громадська думка, здається ще не готова. Хоча в наші дні сотні тисяч, а може, й мільйони людей заробляють на життя саме дрібною торгівлею — тому, здавалося б, усім має бути зрозуміло, що це — нелегкий хліб.

Отже, хто вони, уособлення «української мрії» — життєвого успіху «простої людини» в умовах вільного, чи хоч напіввільного ринку? Характерною і досить відомою постаттю є Михайло Воронін, модельєр і підприємець. Одна з публікацій про нього має підзаголовок: «Закрійник, який став фабрикантом». Замість епіграфа афоризм М. Вороніна: «Сьогодні в усьому світі й у нас хазяїном повинен бути сам фахівець, який добре знає, що робити і як...»

Як можна пересвідчитися з життєписів М. Вороніна, він, як культурний герой, є антиподом анекдотичного образу «нового українця» (чи «нового русского»), капітал якого має непевне походження (кримінальне або «компартійне»): буцім-то «прокинувся багатим». Якщо «новий» торгує — то перепродує щось імпортне, призначене для ринків «слаборозвинутих» країн. Та ще дивує світ своїм несмаком та розкиданням грошей. Зовсім інша річ — М. Воронін, як його зобраують мас-медіа:

«Перше враження: Воронін особа нетипова... По-перше, він справді високий фахівець, який досконало і до найменших тонкощів знає увесь процес виробництва одягу... По-друге, він сам накопичив свій первинний капітал, що дало змогу придбати контрольний пакет акцій фабрики «Желань», не входячи до лав компартійної чи комсомольської еліти. Запевняє, що нічим ніколи не «приторговував»: ані спиртним, ані імпортним крамом, ні сировиною. /307/

Його унікальність і в тому, що, перш ніж розгорнути бурхливу діяльність в Україні, він завоював стійкі позиції на ринку міжнародному. Свідченням цього стала престижна нагорода «Золота зірка якості», яку Воронін отримав нещодавно і завдяки якій фірма стала відомою у багатьох країнах світу. Окрім того, наприкінці квітня в Мадриді Вороніну вручили Міжнародний сертифікат якості. Його підприємство намагається не ухилятись (sic!) від сплати податків, не має заборгованостей і приносить сталий прибуток» [Маріуц С., с. 41-45].

Вже з цих вступних абзаців оповіді про знаменитого підприємця «проглядаються» його уявні антиподи з української дійсності: «прихватизатори» з компартійної номенклатури, спритники, які розбагатіли на торгівлі спиртним, «тіньовики», які не платять податків. М. Воронін — інший. Він законослухняний громадянин, який досяг успіху в бізнесі завдяки свєму професіоналізму, здібностям і наполегливій праці. А те, що він в умовах нашої далекої від досконалості податкової системи принаймні «намагається не ухилятись» від сплати податків, можна взагалі вважати «щоденним подвигом» справжнього громадянина.

Дуже важливою для «героїчного іміджу» М. Вороніна є та обставина, що він торгує не якимось імпортним непотребом, а власною продукцією, яка визнана за якісну на «цивілізованому Заході». То, може, для американських чи французьких виробників найважливіше, щоб їх визнали на батьківщині. Для української масової свідомості, з характерним для неї «західним пієтетом», визнання «в Європі» — дуже важливий чинник.

Михайло Воронін — господар строгий, але справедливий. «Прищеплюючи персоналові «капіталістичне» ставлення до праці, Вороніну вдалося уникнути тактики «залізної мітли». «Не можу сказати, щоб ми звільнили багато людей, — стверджує пан Михайло. — втратили посаду не більше, ніж 8-9 керівників, і то через два роки після того, як я очолив підприємство. Терпець мені увірвався, коли вони виявили повну неспроможність працювати в нових умовах... « [там само, с. 41].

Може, М. Вороніну в чомусь просто пощастило, але «Фортуна полюбляє сильних і впертих». Михайло Воронін пригадує: «Багато років я працював простим кравцем. Потім без відриву від виробництва почав робити якісь винаходи, пов’язані з конструюванням одягу. Саме завдяки їм став відомим спочатку в Україні, потім і в Союзі... І якось до мене, а було це у 1987 році, завітав один австрійський бізнесмен зі своїм знайомим — генералом з Москви. У той час австрійцеві потрібно було зробити конструкцію захисних жилетів, які одягають під звичайний цивільний костюм... Я зробив один зразок, другий. З цим відвідувачі й відбули. Жодних грошей не одержав. Через місяць приїздять знову і прохають пошити /308/ кілька костюмів. Пошив, але поводжуся скромненько, чекаю, поки вони за плату згадають. А вони — ні пари з вуст. Так тривало протягом року. Потім цей австрієць запросив мене до Польщі. Там тоді відбувалися зустрічі-наради з першими нашими підприємцями, яких знайомили з основами приватного бізнесу, різними варіантами його започаткування та діяльності. Після закінчення цього заходу мені запропонували у подарунок телевізор та кілька сувенірів. Та я чемно відмовився, сказавши, що мені нічого не потрібно. Згодом я ще раз відвідав Польщу і Австрію, де відбувалися подібні навчання. І знову відмовився від подарунків. А потім мені й кажуть: «До речі, ми забули з вами розрахуватись. Скільки ми винні?» Я отримав суму у півтора раза більшу від тієї, яку назвав. Так розпочалися наші стосунки, які тривають і досі. Перевіривши мене, як ділового партнера і людину, мені почали цілком довіряти і допомагати. У мене почали вкладати гроші і надавати можливість їх заробляти» [там само, с. 4142].

Отже, допоміг «закордон». Але «міжнародного визнання» він добився наполегливою працею, проявивши здібності, талант, високий професіоналізм, виняткову скромність і порядність.

«На прохання підприємця-початківця іноземні партнери по СП без зайвих балачок придбали сучасне обладнання виробництва фірми UndiPress. Один прес, за словами Михайла Вороніна, коштує як три «шестисотих «Мерседеси». На фабриці таких пресів встановлено 40. Бог з ними, з «Мерседесами»...» [Маріуц С., с. 42]. За цією цитатою — ще одна «героїчна» підприємницька риса, на цей раз продемонстрована зарубіжними підприємцями-партнерами — готовність «пожертвувати» великою (аж 120 «Мерседесів»!) сумою для «світлого майбутнього», яке обіцяє винятковий талант Михайла Вороніна — тепер уже гідно поцінований.

«Герої-бізнесмени» з України, на відміну від героїв з української діаспори, не обов’язково є етнічними українцями, але вони — «політичні українці».

«Героя ринкового суспільства» цього типу шанують і вважають «своїм» насамперед підприємці, молодь, що мріє про успіх у сфері бізнесу. Із цим культурним героєм асоціюються такі риси, як підприємницький хист, високий професіоналізм, працелюбство, вимогливість до себе й до інших, енергійність, надійне партнерство у бізнесі, вміння добитись життєвого успіху в нових ринкових умовах.

Таким чином, в Україні вже накопичився певний досвід «творення» культурних героїв зі сфери бізнесу, ринкової економіки. Ці герої ще не стали «всенародними», проте мають своїх численних прихильників. Вони стають уособленням цінностей, характерних для відкритого суспільства з /309/ ринковою економікою, і водночас мають певний «український колорит», що базується на національних культурних традиціях «героєтворення» та обумовлений соціально-культурними особливостями України.










Література


Банкір, мислитель і поет. // Сільські вісті, 1998, 6 січня.

Бондаренко В. Главный банкир считает: «Не в деньгах счастье» // Киевские ведомости. — 1997, 5 июля, с. 15.

Боровик Ю., Лисенко О. Станіслав Аржевітін. Нормальний банк — він і у кризі нормальний // Галицькі контракти, 1998, №39, с. 30-33.

Василь Р. В лифте, где ровно год назад убили Вадима Гетьмана... // Факты и комментарии, 1999, 22 апреля, с. 9-10.

Вулиці Києва: Довідник (А. В. Кудрицький, Л. П. Пономаренко, О. О. Різник). — К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995.

Гаркуша А. Уже рік без Вадима Гетьмана. // Хрещатик, 1999, 30 квітня, с. 15.

Дуцик Д. Парламент іде ва-банк. . // Україна молода, 1999, 6 травня, с. 1-2.

Історія Києва (в двох томах). — К.: Видавництво АН УРСР, 1960.

История Києва (в трех томах, четырех книгах). — К.: Наукова думка, 1983-1985.

Ковалинский В. В. Меценати Києва. — К.: Кий, 1998, 528 с.

Ковтун Т. Гривнева фортеця. // Україна молода, 1998, с. 4-5.

Короткий довідник з історії України (І. Ф. Курас, М. О. Багмет, І. І. Федьков та ін.). — К.: Вища школа, 1994, 255 с.

Кошовий Д. Фінанси без Гетьмана// Галицькі контракти, 1998, №17, с. 16-17.

Кошовий Д. Хто підняв руку на Ющенка // Галицькі контракти, 1999, №17, с. 12-13.

Ленін В. І. Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися / Повне зібр. тв. — К.: Вид-во політ. літ. — т. 34, с. 159.

Ленін В. І. Промова про ставлення до Тимчасового уряду на І Всеросійському з’їзді Рад... 3-24 червня 1917 р. /Повне зібр. тв. — К.: Вид-во політ. літ. — т. 32, с. 263.

Маріуц С. Михайло Воронін. Закрійник, який став фабрикантом // Галицькі контракти. — 1998, №23, с. 40-45.

НБУ и Правительство приложат все усилия для виплати одноразовой помощи ветеранам. // Факты и комментарии, 1999, 6 мая, с. 4.

Пилипенко B. C., Шевель І. П. Соціологія підприємництва. — К.: Європа, 1997, 104 с.

Позичальник Т. Не морочте голову // Галицькі контракти, 1998, №40, с. 10-12.

Політичний портрет України. — 1994, №10, 38 с.

Потоцька О. Гетьман українських фінансів: головне відповідати власному прізвищу //Галицькі контракти, 1997, №47, с. 36-40. /310/

Революция на Украине по мемуарах белых (Под ред. Н. П. Попова). — М., Л.: Госиздательство, 1930 (репринтне видання).

Рік без Гетьмана. // Україна молода, 1999, 22 квітня, с. 1-3.

Сидорук С. Олександр Слободян. «Пивний король України» // Галицькі контракти, 1998, №1-2, с. 30-34.

Сингаївський М. Борозни його життя. // Урядовий кур’єр, 1999,12 січня, с. 6.

Слабошпицький М. Ф. Українець, який відмовився бути бідним. — К.: Рада, 1994, 174 с.

Сохар О. В Україні вбито Гетьмана // Галицькі контракти, 1998, №17, с. 10-15.

Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства (За загальною редакцією Б. Д. Лановика). — К.: Генеза, 1995, 225 с.

Український Радянський енциклопедичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1966.

Хижня А. Магнати краси і добра // Панорама, вересень/жовтень, с. 35-36.

Хто є хто в Україні. Політики, підприємці, військові, науковці, діячі культури, спортсмени. — К.: «К. І. С.», 1997, 609 с.

Шеремета Е. Следственная комиссия по НБУ... // Факти и комментарии, 1999, 30 апреля, с. 4.

Щербакова М. Банкір з першої десятки // Галицькі контракти, 1997, №40, с. 29-32.

Щербакова М. Перший український міжнародний банкір Ігор Юшко // Галицькі контракти, 1999, №10, с. 20-24.

Экономическая энциклопедия / Науч.-ред. совет изд-ва «Экономика»; Ин-т экономики РАН; Гл. ред Л. И. Абалкин. — М.: ОАО «Издательство «Экономика», 1999, 1055 с.

Ющенко В. Україна приречена на успіх. Наше завдання їй допомогти // Універсум, 1997, №3-6, с. 19-21.

Ющенко В. Гривню всім, а не кожному. // Урядовий кур’єр, 1997, 2 вересня.

Ющенко В. Стала гривня на крило // Голос України, 1997, 3 вересня.

Ющенко В. «Стабільні ціни можуть забезпечуватися тільки незалежним центральним банком» // Урядовий кур’єр, 1999, 20 лютого, с. 6-7.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.