[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 311-339.]

Попередня     Головна     Наступна





Максим Стріха, Олександр Гриценко

«Батьки народу» та «бульдоги під килимом» (знамениті політики)


І.

Хай шумить земля піснями

В цей крилатий, гордий час...

Слово Сталіна між нами,

Воля Сталіна між нас.

М. Рильський


В опозицію дівчина

проводжала бійця...

О. Ірванець


Влітку 1998 року популярна серед київського навколополітичного «бомонду» газета «Зеркало Недели» почала друкувати «Спікеріаду» — серію дотепних матеріалів, об’єднаних темою затяжних і виснажливих виборів Голови Верховної Ради. Сценки «спікеріади» були побудовані на доброму знанні реалій вищих ешелонів влади і просякнуті вельми ризикованими алюзіями й прихованими цитатами. Усе це разом зумовило неабиякий успіх текстів, як згодом виявилося, В. Зайцева й Дм. Джангірова. їх передруковували інші газети, власники комп’ютерів роздруковували їх з «інтернетівської» версії «ЗН» як добре чтиво. Нарешті, за свідченням очевидців, О. Мороз (за версією «Спікеріади» — «простий окраїнний соціаліст депутат Отмороз, радницею з економіки битий, братами-комуністами недооцінений, всіма рештою толерований лише з необхідності») з задоволенням читав «в особах» цей текст товаришам з «лівоцентрівської» фракції.

Завданням цього нарису аж ніяк не є аналіз сюжетів «Спікеріади». Важливе інше. Популярності цих текстів сприяла впізнаваність не лише Леопольда I Кралчука та Леопольда II Чучми вкупі з прем’єром Волькою Остопупенком та адміністратором Кушнараповим, але й усіх тих ведмедчуків, чуркісів, ішакевичів та тайфунчих, які створювали для сюжету яскраве, майже брейгелівське тло. Отже, українські політики так само потрапили до числа коли не героїв, то принаймні знаменитостей нової «мультимедійної» доби.

За ще зовсім недавніх радянських часів «Спікеріада» з’явитися не могла. Не лише через цензуру й зовсім іншу політичну кухню. Річ у тім, що політики двох останніх радянських десятиліть до числа масових героїв чи знаменитостей аж ніяк не належали — а відтак, за винятком хіба що /312/ немічного «дорогого Леоніда Ілліча», аж ніяк не надавалися для пародіювання. Звичайно, люди з тодішньої «верхівки» не були позбавлені ані фаховості, ані, в окремих випадках, просто людського шарму. І звичайно ж, вони не могли не мати розвинених бійцівських якостей — необхідних для того, щоб вижити в тій «бійці бульдогів під килимом», що її являло собою політичне життя в СРСР. Проте принципи публічного життя керівників СРСР були надто далекими від сьогоднішньої практики «вільного світу», а відтак і від механізмів творення героїв та знаменитостей мас-медійної доби.

Та й, власне, можна сперечатися, чи взагалі застосовне поняття «політики» до колишнього СРСР. Скажімо, один з відомих діячів доби перебудови, колишній народний депутат СРСР та голова Ленради А. Собчак писав: «У державах з тоталітарним режимом (...) від політичного курсу залежить життя, але, хоч як це парадоксально, самої політики як такої не існує. Гризня тимчасових фаворитів біля трону та апаратні ігри функціонерів — все, що завгодно, але не політика» [Собчак, с. 5].

Справді, офіційний пантеон радянських героїв нараховував величезну кількість імен — від «безсмертного Леніна» до численних «соратників» і «борців за справу». Старанно опрацьований ритуал передбачав і поклоніння живим «вождям» — від абсурдного обрання «почесної президії в складі Політбюро ЦК КПРС» аж до декорування всіх радянських міст у дні революційних свят старанно ретушованими портретами тих-таки членів Політбюро. А проте цей культ, принаймні в останні десятиліття існування СРСР, якось мало зачіпав серця простих громадян. Імена більшості членів Політбюро пересічний демонстрант ледве чи міг ідентифікувати з їхніми «мистецькими» зображеннями. Авторові відомий промовистий випадок, коли напередодні листопадових свят 1982 року було дано вказівку не виносити портретів А. Кириленка, негласно вже усунутого з членів московського Політбюро. Проте розібратися, яка саме серед півтора десятка парсун — Кириленкова, — керівництво університету не змогло, й тому дало вказівку виносити лише кілька «надійних» облич.

Навряд чи можна заперечити О. Гриценку, який писав: «нові міфічні постаті — як-от Щорс чи Махно, не згадуючи вже про «загальнорадянських» героїв — від Леніна, «залізного Фелікса», «батька народів» Сталіна до Чкалова, Чапаєва й Петьки, — народжувалися передусім завдяки кінематографу» [Гриценко, с. 55]. Але протягом тих-таки останніх десятиліть радянської влади живих політичних діячів на кіноекрані за «законами жанру» бути не могло. А постійна присутність «геронтократів» на екранах телебачення в силу страшної занудності сюжетів з їхньою участю (президії всіляких урочистостей, відрежисовані «поїздки по країні», «зустрічі з трудящими» тощо) аж ніяк не могла зробити з них «героїв» — у жодному з /313/ прийнятих сучасними дослідниками визначень — див. [Гриценко, с. 38-42]. Справді, перестарілі вожді вже не могли слугувати ані втіленням традиційних радянських міфів та цінностей (в тому сенсі «революційного творення й самопожертви», який все ще підносився офіційною пропагандою), ані, тим більше, репрезентувати цінності, пов’язані з індивідуальною свободою. Отже, не могли вони претендувати, за визначенням Нахбара й Лоуза [Nachbar & Lause], ані на ролю «героїв-громадян», ані, тим більше, на місію «героїв-бунтівників».

Та й в якості простих знаменитостей радянські вожді останніх десятиліть СРСР суттєво поступалися в очах простолюду популярним акторам чи спортсменам. Адже живих людей з успіхом замінювали маски їхніх офіційних портретів, інколи доповнювані усілякими апокрифічними історіями (були особливо популярні в середовищі фронтовиків щодо «генералісімуса Сталіна» та маршала Жукова), або ж анекдотами (переважно на адресу кумедно-недолугого М. Хрущова або ж маразматично-немічного Л. Брежнєва).

Таку ситуацію прокоментував відомий український політолог, згодом — діяч адміністрації Президента Л. Кучми В. Литвин: «Що ми знаємо, наприклад, про Й. Сталіна, М. Хрущова, Л. Брєжнєва, республіканських і постреспубліканських керівників, крім офіційних версій? Нічого або майже нічого. Послуговувалися й послуговуємося легендами, чутками та домислами. (...) У нас же історія фактично була обезлюднена (а політології як науки взагалі не існувало), зводилася до реєстрації подій та фактів, коментування документів і «наукового» обгрунтування вже прийнятих рішень. Без показу головної дійової особи в них — людини, за винятком, зрозуміло, героїзації керівних діячів, які на цей момент перебували при владі. Й чим більше їх підносили за життя, тим сильніше таврували по смерті. (...) Не випадково ж такий вибуховий інтерес мали публікації перших перебудовних років з історичної тематики, в яких фігурували люди, вчинки, факти... Проведені на початку 1993 року Інститутом соціології НАН України опитування в усіх регіонах країни, зокрема, показали, що українських читачів над усе цікавлять не інформація про події та поглиблений їх аналіз, а статті з висвітленням особистого життя державних діячів, партійних лідерів, багатіїв» [Литвин, с. 6-7].

Якщо ми звернемося до питання, хто ж саме були політичними «знаменитостями» доби застою в Україні, то сконстатуємо декілька загальних речей:

1. До числа цих «знаменитостей» не могли входити постаті національно-визвольної боротьби (діячі УНР, УПА, еміграції, дисидентського руху тощо). Адже в кращому разі вони були відомі обивателеві лише з імен, які, стараннями радянської пропаганди, ставали поняттями /314/ лайливими: «петлюра» чи «бандера». Звичайно, міфи про діячів цього кола побутували серед вузького кола втаємничених, і то переважно в Західній Україні — але КГБ досить успішно стежило за тим, аби це коло не розширювалося.

Ми не будемо також заглиблюватися в тему героїзації окремих постатей цього кола в середовищі еміграції та діаспори. Обмежимося лишень констатацією, що загальновизнаного «іконостасу» не було вироблено й тут. Стосовно доби Визвольних змагань більшість сходилася-таки на визначній ролі С. Петлюри, який, на відміну від С. Грушевського та В. Винниченка, виявив риси державного діяча (хоча не бракувало й критиків — від «лівих» на кшталт самого В. Винниченка, до «правих» — з нечисленного табору «гетьманців»). Проте стосовно доби Другої світової війни українці виявилися безнадійно поділеними між прибічниками ліберальних «уенерівських» ідей з одного боку, та «крутими» націоналістами — з другого. В таборі останніх за право нести «незаплямований прапор» затято змагалися «мельниківці» з «бандерівцями», з числа яких у 50-і виокремилися ще й «двійкарі». Всі ці угруповання мали принципово відмінні погляди щодо ролі й місця більшості визначних постатей нашої історії новітнього часу.

2. Офіційне керівництво УСРР-УРСР та КП(б)У-КПУ так само погано надавалося до героїзації — як через бідність на яскраві постаті, так і через децимації, яких воно постійно зазнавало. На міфологізованому рівні (так само лише в порівняно вузькому колі національно заангажованих людей) існувала хіба що постать провідника «українізації» 20-х pp., наркома освіти УСРР старого більшовика Миколи Скрипника, що вкоротив собі віку в рік голодомору. Згадувати про нього дозволили знову з другої половини п’ятдесятих, проте використати національний потенціал цієї постаті (як «української радянської альтернативи» дедалі потужнішому рухові за відокремлення від СРСР) влада спробувала лише на межі 80-х — 90-х pp. Так, 1990 року видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь» видало біографічну повість А. Мацевича «Микола Скрипник». Кількома роками раніше поява такої книжки мала б ефект вибуху бомби. Але 1990 р. пасажі на кшталт: «громадянська війна ішла проти всіх петлюр-зелених-денікіних-врангелів-тютюнників — не тільки за землю й заводи, але й за звільнення від засилля великоруського шовінізму» [Мацевич, с. 176] — серйозно сприйматися не могли. Адже читачі тоді вже добре знали, що трьох із перелічених вище п’яти опонентів Скрипника в громадянській війні аж ніяк не можна було вважати провідниками «великоруського шовінізму». Отже, за браком історичного часу ця спроба ввести трагічного наркома до першого ряду національного «іконостасу» успіхів уже не мала. /315/

З керівників нового часу цікавість міг викликати хіба що П. Шелест — через певні національні симпатії та через раптову відставку. Він теж став для тих-таки національно-зорієнтованих інтелігентів чи не символом такого-собі новітнього Конрада Валенрода, або ж Полуботка, оборонця прав України. Ходили легенди про те, якою сміливою і правдивою є вилучена з бібліотек і книгарень книга Шелеста «Україно наша Радянська». Проте сьогодні, розгорнувши дивом зацілілого примірника, читач не зустріне там жодних одкровень; більше того, сторінки виявляться рясно пересипані запевненнями на кшталт «Україна є складовою, невід’ємною частиною Радянського Союзу» та інвективами на адресу «запроданців, мерзенних зрадників Батьківщини — українських буржуазних націоналістів» [Шелест, с. 5, с. 276].

Однак «міф про Шелеста» існував аж до кінця 80-х, а в «глухому» 1975-му році на Центральному стадіоні під час переможного матчу з «Баварією» лунав і крамольний вигук: «Хай живе вільна Україна, хай живе наш батько Петро Юхимович Шелест!» Уже в роки «зрілої перебудови» за потурання певних кіл київської (а — хто відає — можливо, й московської) влади було зроблено й певну спобу реанімувати міф про Шелеста як знов-таки радянську альтернативу вкрай непопулярному наприкінці вісімдесятих В. Щербицькому. Цікаво, що з цих спроб почав своє політичне сходження молодий комсомольський апаратник Дм. Табачник, який опублікував у 10 числі журналу «Київ» за 1989 рік резонансне інтерв’ю з «персональним пенсіонером союзного значення». Інтерв’ю це справді містить чимало повчальних подробиць щодо звичаїв, які панували у вищих ешелонах радянського керівництва. Проте про реальні погляди П. Шелеста можна судити бодай із його наївного, але щирого твердження, що «за сьогоднішню надзвичайну напруженість у міжнаціональних стосунках, за виникнення жахливих вогнищ насильства, проявів братовбивчих зіткнень ми повинні дякувати одному з авторів цього — Михайлу Андрійовичу Суслову». І водночас — з його ж пасажу, що «за Хрущова такого не мого б бути — ані русифікації шкіл у містах, ані русифікації вузів» [Без культури немає народу, с. 104-105]. Нагадаємо, що насправді активна русифікація вищої і середньої школи розпочалася саме за М. Хрущова, коли від 1954 р. знання української перестало бути обов’язковим при вступі до вузів, а 1958 р. Законом СРСР про освіту встановлювалася «добровільність» при вивченні національної мови. ї лише усунення М. Хрущова дало змогу трохи загальмувати цей процес [Кравченко, с. 284-300].

Нарешті, вже в роки перебудови на статус «знаменитостей» могли претендувати перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький та голова Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко. Проте це, безумовно, були знаменитості зі знаком «мінус». Суспільство демонізувало їхню ролю в дні Чорнобильської катастрофи (ролю, як видається сьогодні, радше /316/ розгублено-статичну, а не зумисно-злочинну). Певний інтерес до цих постатей підтримується й сьогодні. Зрештою, В. Щербицький увійшов до сьогоднішнього «іконостасу» українських «лівих»: «Теперішньому поколінню не можна забувати вагомий внесок в економічний та соціальний розвиток України Олексія Кириченка, Миколи Підгорного, Петра Шелеста, Володимира Щербицького. Саме в ті роки створювалися умови, за яких кожен з нас міг здобути освіту, проявити себе в роботі і в громадському житті» [Ткаченко, с. 2].

3. В силу умов існування України в СРСР значно більшою мірою проводилася героїзація та міфологізація в масовій свідомості постатей уже згадуваного «загальнорадянського» пантеону. Почалася ця робота буквально з перших днів радянської влади. Очевидно, необізнаний з поняттям «громадянська релігія» народовець С. Єфремов щиро дивувався в своїх щоденникових записах: «Дивно мені одне: люде борються з релігією шалено, а нічого кращого не вигадали, як огорнути Леніна чисто релігійними формами: оте виставлювання його тіла «на поклонение» (так і написано в церемоніалі!), отой склеп з бальзамованим тілом (чим не мощі?), отой пишний по-візантійському церемоніал... Марксисти одкидають героїв і героїчне, а з Леніна (та й не з одного його) зробили надгероя, кумира, перед яким кадять, кланяються та розбивають лоби. І тут психіка дужча від доктринерства» [Єфремов, с. 62-63]. Цей запис було зроблено 27 січня 1924 року — через три дні після смерті Леніна. А ще за чотири дні учений повертається до цієї ж думки: «Брехня, брехня, брехня... якась вакханалія брехні, ціле море брехні, липкої, крикливої, навіть не натуральної. (...) Якийсь «педком» (педагогічний комітет) розіслав по школах папера, що він прохає дитячі твори, малюнки про Леніна послати на виставку. І ось почалася post factum по всіх школах гарячкова фабрикація — адже треба показатись! — «ленінського матеріалу». А з того матеріалу виростуть ... пишні реляції про те, як знали і любили «дедушку Ильича» діти» [Єфремов, с. 65-66].

Побоювання віце-президента ВУАН справдилися на всі сто відсотків. Тут не місце писати про механізм формування культу В. Леніна, а згодом — І. Сталіна і, значно меншою мірою — М. Хрущова та Л. Брежнєва. Відзначимо, що в останні доперебудовчі роки культ Леніна існував нарівні офіційного ритуалу, нікого особливо не беручи за душу. З початком перебудови були спроби повернутися до «справжнього», «неспотвореного» Леніна. В Україні для цього існував і додатковий чинник — Леніна намагалися показати поборником рівноправ’я української мови, автором Резолюції ЦК РКП від 1919 року [Стріха, с. 407]. Але публікація раніше заборонених документів з наочністю довела: сталінський терор був не трагічним відхиленням, а закономірним продовженням ленінської теорії та /317/ практики і, отже, ніхто з нормальних людей далі вже не міг серйозно вважати Ілліча володарем своїх дум.

Культ Сталіна, розвінчаний на XX з’їзді КПРС у доповіді М. Хрущова, реально проіснував значно довше. Звичайно, численні твори українських радянських письменників на тему «сталініани», а так само й «народні» приказки на кшталт «Щоб у добрі жити, Сталін учить чесно робити» чи «До Сталіна весь світ прислухається» [Великому Сталіну, с. 117] швидко вийшли з обігу. Багатьом живим класикам терміново довелося чи то вилучати строфи з віршів, чи то розділи з романів. Проте живильним середовищем для сталінського міфу були апаратники й директори старого гатунку, військові, особливо — колишні фронтовики, та й взагалі люди з потягом до «сильної руки». Інколи героїзація Сталіна була й фрондерською реакцією на його офіційне напівзамовчування — особливо в книжках і фільмах 60-70-х pp. на військову тему. Цей культ мав чимало прибічників і в Україні, і тепер представники лівацьких угруповань виходять на демонстрації не так з образом Леніна, як з портретом «вождя всіх часів».

Втім, якщо казати цілком строго, то Сталін був популярний в окремих прошарках радянського народу не як «державний діяч» (багато хто пам’ятав про наявність таборів), а як «полководець, який розбив німців». І цій іпостасі сталінського-міфу існувала більш «м’яка» альтернатива — міф про маршала Жукова. Популярний і свавільний за характером маршал, який допоміг М. Хрущову розправитися з Берією, згодом був усунутий у відставку з посади міністра оборони СРСР за начебто «намагання вивести армію з-під контролю Політбюро». До смерті в 1974 році Г. Жуков жив у напівопалі, але його загалом доволі суб’єктивні й вибіркові мемуари «Спогади й роздуми» стали в шістдесятих однією з «культових книжок», а сам маршал отримав у народних переказах славу «справжнього переможця фашистів».

1 хоча реальний маршал Жуков виявляв під час військових операцій цілковиту зневагу до «людського матеріалу» (чого варті бодай півмільйона солдатів, покладені в два останніх місяці війни в битвах за Будапешт і Берлін), проте переказ зберіг пам’ять насамперед про те, як маршал підносив у колі зачудованих західних союзників тост за «російського солдата». 1 сьогодні вже дуже літні ветерани Другої Світової з вдячністю приймають російську медаль ім. Г. Жукова, щиро обурюючись з приводу спроб надто уважних до історичної правди «націоналів» заперечити проти відмови від власної української ветеранської медалі чи проти встановлення пам’ятника Г. Жукову в Харкові.

Поява в Україні публічних політичних діячів, а також перехід цих діячів у ранг знаменитостей відбулися щойно в часи «пізньої перебудови». Основні етапи цього процесу описав той-таки В. Литвин: /318/ «Установчий з’їзд Народного руху України за перебудову (8-10 вересня 1989 року) знаменував початок фактичного об’єднання двох суспільно-політичних течій з різним на той час ставленням до державних і суспільних інституцій: власне прихильників Руху та більш радикальних, опозиційних сил, які здебільшого уособлювала УГС (...). Перші — представники переважно творчої й наукової інтелігенції старшої генерації, часто із значним соціальним статусом, котрі знаходили можливість поєднувати своє «Я» з правилами гри, що їх диктувала система, й котрі позитивно відгукувалися на «новий курс» М. Горбачова. Їхня віра тоді в «соціалізм з людським обличчям», частково те досить помітне становище, яке вони мали в суспільстві, зумовлювали те, що вони віддавали перевагу діям у межах існуючої системи. Це були переважно ідеологи, й для них перехід від одного способу мислення до іншого виявився найменш складним. Використовуючи свої зв’язки з радіо, телебаченням, газетами, вони почали значно впливати на формування громадської думки. Надто швидко з цього прошарку виокремилася когорта популярних ораторів. їм було суджено відіграти особливу роль у збудженні суспільства, оскільки кожний їх виступ ставав на той час подією суспільного життя. Друга група — дисиденти, політв’язні та інші відкриті супротивники існуючого ладу. Вони не були пов’язані співробітництвом з системою, відстоювали свої погляди більш безкомпромісно, ставили питання більш послідовно й жорстко, першими почали апелювати безпосередньо до мас» [Литвин, с. 153-155].

Публічні політики швидко робляться героями мас — насамперед тих, які прагнули змін у своєму доволі сірому (хоча, як бачимо тепер, не такому вже й безпросвітно вбогому) існуванні. Не обтяжені жодною реальною відповідальністю, вони п’яніють від ковтків несподіваної свободи. Основою аргументації стають не продумані політичні програми, а прості, але зрозумілі всім гасла. «Першим її [боротьби за співчуття мас — М. С.] виявом став неочікуваний і різкий сплеск популізму, виділення популярних політиків. Відбувається пошук найбільш простих і доступних гасел» — відзначає політолог [Литвин, с. 198].

Трансляції з’їздів народних депутатів СРСР у 1989 році й сесії Верховної Ради УРСР в 1990-му стають найбільш рейтинговим телевидовищем і радіошоу. А ті, що найупевненіше почуваються біля мікрофонів на сесіях і мітингах — справжніми героями. Автор цих рядків може засвідчити: людину з синьо-жовтим депутатським значком на вулицях Києва в жовтні 1990 року, в дні знаменитого студентського голодування багато хто ладен був сприймати як героя і ловити кожне його слово.

Але за якихось кілька років ситуація радикально змінилася. Відбулося стрімке розвінчування багатьох героїв. Цьому немалою мірою сприяла, «нестійкість» багатьох учорашніх кумирів щодо благ, яких можна було задурнячка відхопити «в час суспільної трансформації». А позакомандні «борці», «герої-бунтівники» (як-от Степан Хмара) виявилися неспроможними протистояти добре організованим партіям з одного боку й нафтогазовим чи металургійним кланам з іншого. Відтак іронічна «Депутатська пісня» О. Ірванця («В опозиції) дівчина виряджала бійця») виявилася зворушливою пам’яткою давноминулої доби, а її останні слова:


«Тож оформ неодмінно передплату в Ню-Йорк

На журнал «Украина» и родной «Огонек» —


майже пророчими...

В цілому ж слово «депутат» у масовій свідомості конотує сьогодні не з дискредитованим «демократом» кінця вісімдесятих, і не з його тодішнім опонентом-«партократом». а. скоріше, з пасажем «Сахона Ментурки» з уже згадуваної «Спікеріади»: «Дорогі громадяни бандити, нальотники. валютники, бутлегери, газотрейдери. утримувачі притонів і жовтої преси... Вибачайте, якщо забув когось із незалежних...»

Нішу «героя-бунтівника». звільнену правими, в Україні знову займають «ліві» (на думку насамперед спадають Н. Вітренко з В. Марченком). Разом з тим лояльні мас-медіа вибудовують образ політика- «громадянина» (інколи з виразними «варязькими» — в сенсі Є. Маланюка /319/ — рисами, бо потяг до «сильної руки» в народі нікуди не подівся). Ось і з’являються на першіх сторінках газет фотографії, скажімо, прем’єра В. Пустовойтенка, який зосереджено натискає гашетку автомата вітчизняного виробництва.

Але доба героя-політика, очевидно, в Україні проминула. Настає доба політика-масмедійної знаменитості, яка може стати об’єктом для пародіювання в газеті «Зеркало Недели» або предметом для розслідування для якогось майбутнього українського Кеннета Стара. Хоча, зрештою, далеко не ця публічна знаменитість може натискати на важелі реальної влади, що частіше утримуються маловідомими загалові «сірими кардиналами».





II. Типи героя-політика вчора, сьогодні й завтра

О. Гриценко


Коли йдеться про героя-політика або знаменитість-політика, то виникає одразу потреба в кількох уточненнях предмету розмови. По-перше, що таке, власне, є герой-політик? Чи йдеться про ідеал політика в уявленні автора, чи про те, які реальні політичні й державні діячі минулого й сьогодення цьому ідеалові відповідають або не відповідають?

Отже, йтиметься тут не про це, й далі не буде жодного розвінчання байдужості до людських життів маршала Жукова, політичної короткозорості Скрипника та Шелеста, макіавелізму Леніна і так далі, й таке інше. Зрештою, не документальна відповідність конкретної особи певним моральним, інтелектуальним, професійним, ідейним міркам робить цю особу славетним героєм, пророком, генієм, а, як уже неодноразово вказувалося, культурна комунікація певної спільноти, і тільки вона творить чи то безсмертного героя з простого смертного, чи то лише короткочасну знаменитість. Герой з’являється, коли усе суспільство, або ж (значно частіше) важлива суспільна група у певний період, не обов’язково за життя, починає героїзувати якусь постать, легендаризувати її життя, робити її, цю постать, втіленням певних надзвичайних якостей, або ж символом певних визнаних цінностей, що їх поділяє вся ця спільнота. Тоді вже жодне «викриття» не зарадить, тож не в ньому наша мета, як і не в побудові ідеальних образів, буцімто «гідних» героїзації.

Дещо ближче за характером до нашого дослідження стоять спроби типізації видатних політичних діячів минулого й сьогодення, які час від часу робилися в наших суспільних науках. Ми згадаємо тут принаймні деякі з-поміж них. Наприклад, як уже згадувалося в нарисі про Хмельницького з цієї збірки, М. Грушевський у 9 томі «Історії України-Руси» зробив спробу вмістити Хмельницького в систему координат світової політики: /320/ «Я б сказав, що Виговський — се був політик-європеєць, тим часом як Богдан — стихійна сила більш євразійського чи просто-таки азійського характера. Як провідник, двигач і насильник мас він показав себе дуже яскраво, а політиком був не великим, і поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро» [Грушевський, т. 9, кн. 2, с. 1497]. Отже, бачимо цікавий зразок раннього національного окциденталізму; сильно міфологізованого протиставлення «політика-європейця» (освіченого, «культурного», який керується продуманими програмами й діє «цивілізованими» методами), та «азіатського», або ж буцімто зовсім не політика, а лише «провідника, двигача й насильника мас». Грушевського мало обходить, що «поганий, стихійний політик» Хмельницький досяг незрівнянно більших успіхів, аніж «європеєць» Виговський. Ця політична сліпота колишнього голови Центральної Ради тим показовіша, що він та його колеги, намагаючись бути «цивілізованими політиками-європейцями», так нездарно програли «азіятам-більшовикам».

Однак проблема героїчного образу Хмельницького тут для нас обертається трохи іншим боком — як архетипального Гетьмана, інакше кажучи, єдиної «місцевої» легітимної владної постаті часів Хмельниччини й дальшої Гетьманщини (у певному сенсі, ersatz-монарха в Україні, народ якої не дуже уявляв, як можна існувати «без царя»).

Гетьман в уявленні українців після (і внаслідок) правління Хмельницького — це й суверен, і народний обранець, але справжній Гетьман передусім має бути постаттю харизматичною, інакше факт обрання мало чого вартий (як показують долі Виговського, Юрася Хмельницького, Брюховецького та інших).

На думку М. Грушевського, «стара українська традиція» трактувала Хмельниччину «як вихідний момент, як базу, а далі — як санкцію пізнішого ладу Гетьманщини, або як ту норму, котрою сей пізніший лад повинен був нормуватися», — тобто, в певному сенсі, як еталон української державності, а тому, природно — «як щось монолітне, одноцільне, створене волею і замислом «батька вільності, героя Богдана», як його назвав Сковорода. В сім завсіди акцентувалася історична місія і значіннє Богдана і його епохи — він «визволив» Україну з неволі...» [Груш., т. 9, с. 1479]. Вочевидь, особисті якості Хмельницького, його харизма, таланти військового й політичного провідника прорезонували із стереотипними уявленнями масової свідомості про те, яким Народний Вождь має бути. Той-таки М. Грушевський визнає: «Богдан був дійсно природжений вождь-правитель і політик-дипломат. Легко піднімав і рухав маси, міг панувати над їх настроями — так само кривавим насильством, як і ласкавим словом, покірним жестом; у вдачі його було щось неймовірно чарівне, що з’єднувало йому людей» [Груш., с. 1490]. /321/

Намагаючись визначити Гетьмана (не Хмельницького, а «гетьманаяк-ідеал»), як тип політичного лідера, характерного саме для української культури, приходимо до висновку, що, спершу в Хмельницькому, а потім — у «Гетьманові взагалі», поєднується харизматичний вождь-обранець вищих сил із традиційним, патріархальним ватажком, «батьком козацьким».

Як це детально розкривається у нарисі про Хмельницького, з перших років Визвольної війни розпочинається «комунікаційний процес» легітимування гетьмана як не просто обраного козацькою радою гетьмана Війська запорозького (іншими словами, найстаршого серед козацьких ватажків, «головного отамана»), а обраного Богом харизматичного лідера козаччини — «провідної верстви» України.

У наш час «історична публіцистика» любить повертатися до теми демократизму «козацької християнської республіки», буцімто унікального для тодішньої Європи. Однак при цьому неохоче визнається, що більшість «демократичних» процедур Війська Запорозького були або запозичені з політичного життя тодішньої Речі Посполитої, або мали доволі архаїчний характер. При цьому до політичної культури польської шляхетської демократії ставлення козацьких верхів та низів було загалом досить негативне. Відомі ідеї з ранньої «програми» Хмельницького — добитися, «щоб король королем був», тобто сувереном, а не «іграшкою в руках сейму», — протривали в українській свідомості до часів Костомарова й Шевченка, який, попри всю свою волелюбність, різко негативно відгукується про «Шляхетчину» в поемі «Гайдамаки»:


Було, шляхта, знай, чваниться,

День і ніч гуляє

Та королем коверзує...


...Сейми, сеймики ревіли,

Сусіде мовчали,

Дивилися, як королі

Із Польщі втікають,

Та слухали, як шляхетство

Навісне гукає:

«Nie pozwalam, nie pozwalam!»


Майже вся політична культура польської шляхетської демократії державою Війська Запорозького (що її еліта, зрештою, виховалася в атмосфері шляхетської демократії) була поступово «пущена в непам’ять», окрім самої виборності гетьмана та старшин — виборності дедалі більш формальної (відомо, що вже Хмельницький став призначати полковників, явно прагнув запаровадити спадкове гетьманування, й істотного, принципового опору, як, напр., опір шляхетських конфедерацій спробам /322/ реформувати давню політичну систему Речі Посполитої, — ці заходи не зустрічали). Традиція виборності старшин не супроводжувалася традиціями публічного дебатування ключових проблем «військових» — тобто проблем держави, козацького стану. Не було чітко розроблених демократичних процедур, — які, за Дж. Кіном, становлять суть демократії [J. Keane, р. 43], ані прав меншості, ані реального механізму підзвітності гетьманів та полковників перед тими, хто їх обирав. Хіба що коли козацькій масі уривався терпець, вона могла скликати «чорну раду», під впливом емоцій скинути старшину, а частенько — й повбивати її.

А в пізнішій, «державницькій» традиції української думки навіть ці формальні елементи демократії засуджувалися, в постаті Гетьмана на перший план висувалися його автократичні риси, його прагнення стати стовідсотковим сувереном, позбутися (для себе й своїх евентуальних спадкоємців-нащадків) безпосередньої залежності-відповідальності перед козацтвом — «електоратом». В. Липинський писав в «Україні на переломі»: «Запорозька козаччина, що в першій добі повстання головну ролю грала, боїться величі національного завдання, яке перед нею ставить Гетьман і старшина. ... Скликана Гетьманом рада козацька гуде, щоб вертати на Запоріжжя зо всією здобиччю (...) — та Гетьманська залізна рука веде її далі» [Липинський, 1991, с. 85]. І далі: «...не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею європеїзації козаччини, а з нею і цілої України ... передадуть потім разом з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки московські» [там само, с. 86].




Політичні типи імперської метрополії


Із скасуванням Гетьманщини російською самодержавною імператрицею, відомою всій Європі як Катерина Велика, самостійне політичне життя України надовго перейшло із сфери повсякденної реальності до сфери національної міфології. Як писав О. Шпигоцький у відомому листі до І. Срезневського, «Миновалося єя (України) козакованіє на полях бранних, не полагать уже козаку меча своего на вєси судєб, закозакує же он тепер на полях сладкого песнопєнія...» Однак у свідомості різних верств українського суспільства «законсервувалися» створені Гетьманщиною форми державно-політичного життя, в тому числі й Гетьман — як архетипальний власне-національний політичний вождь нації, — законсервувалися, щоб виринути вдруге після катаклізму 1917 року, і втретє, на початку 1990-х.

Але тим часом нові уявлення про політичних лідерів, нова політична культура насаджувалася в українських землях Російською імперією. В абсолютистській, тиранічній державі, якою була протягом усього свого існування Російська імперія, політики в сучасному (а власне, в західному) /323/ сенсі, як політики (квазі-)демократичної, з представництвом та парламентаризмом, з партіями та поділом влад, із скільки-небудь вільною пресою та публічним обговоренням усіх важливих політичних питань, — такої політики там, ясна річ, не було аж до 1905 року; однак політика не у вузькому сенсі, а в прямому, словниковому (як сфера суспільної діяльності, пов’язана з державою, її управлінням, державною владою), таки існувала, і часом діяли в цій сфері люди видатні, славетні чи принаймні загальновідомі, знамениті. Хтось із них обмежувався Ворголівськими «п’ятьма хвилинами слави», хтось — Бурстінівським статусом «особи, широковідомої своєю широковідомістю», але когось суспільна комунікація наділяла не лише славою, а й надзвичайними якостями, талантами, подвигами, перетворювала на постаті-символи, уособлення вищих суспільних, національних, державних цінностей. Ось таких і можна вважати героямиполітиками.

Якщо ми виключимо з їх переліку знаменитих полководців, нічим іншим, окрім воєнних перемог і походів, не прославлених (Суворов, Кутузов, Нахімов), то залишаться, власне, два типи героїв-політиків самодержавної епохи: Цар-батюшка та його Фаворит.

Із Царем-батюшкою (Царицею-матушкою), він же — Государ, Білий Цар, Цар Православний і прочая, — все більш-менш зрозуміло: це — автократичний монарх, спадкоємний харизматичний володар (за М. Вебером), наділений всіма можливими чеснотами, підкоритель «племен і язиків», оплот віри православної, уособлення не лише влади, а й самої держави (див. про формування цього образу, напр., в [Толочко]).

Світочі національного духу — Державін, Пушкін, Тютчев, Достоєвський — складають віршовані та прозові оди й панегірики йому та його політиці; темний плебс вважає його мало не за Бога земного, а мирний обиватель мріє про хоч якусь віртуальну близькість до нього: «Да если этак и государю придется, то и Государю скажите — что вот, мол, ваше императорское величество, живет в таком-то городе Петр Иванович Бобчинский...»

Поруч з Государем усі — «раби, подножки, грязь Москви», від мужика до графа. Тут нема й не може бути ані політиків, ані тим більше героїв — хіба що на кшталт лермонтовського: «слуга царю, отец солдатам», — героя саме тому, що вірно, «не щадя живота своего», служив Цареві.

Інша річ — Фаворит. Як Антей без матінки-землі, Фаворит неможливий без постійного контакту з Батюшкою-Царем (Матушкою-Царицею), часом — контакту найбезпосереднішого, інтимного. Але поки Фаворит у царевій ласці — він є всемогутнім. Свєтлєйший князь Меншиков при Петрі. Князь Потьомкін-Таврічеський при Катерині. «Бирон царил /324/ при Анне» (О. К. Толстой). «Во дні фельдфебеля-царя капрал Данилович Безрукий та унтер п’яний Довгорукий Украйну правили...» І так далі.

У згадці про всемогутність майже немає іронії — йдеться не тільки про безкарність і необмеженість фаворитської влади, але й про те, що фактично самим лише Фаворитам своїм дозволяли Царі-самодержці бути, хай і на недовгий час монаршої ласки, вільними людьми, вершителями долі власної й навіть національної — здійснювати подвиги, віддавати власні накази, а не саму лиш волю монаршу транслювати. Згадаймо військові подвиги Меншикова, «Потьомкінські села», «Біронівщину», опереткове гетьманування Розумовського.

Фаворита, одначе, всі бояться й ненавидять, окрім Царя-батюшки. «Лукавий временщик» — ось його визначення в класичній російській літературі. Цей «халіф» — як не на хвилю, то, принаймні, до смерті справжнього халіфа, після якої — або, як Меншикову — в Берьозов, або, як Бірону — собача смерть. Але ж в історію та культурну пам’ять Фаворити вписуються навічно, визначаючи і тип політичного діяча, і небезпечний, але такий заманливий шлях запаморочливої кар’єри.

Втім, можна вказати на ще один характерний тип політичного діяча самодержавної епохи, — від таких діячів часом залежали долі держав, суспільств, шляхи європейської політики. Йдеться про ватажка бунту чи повстання, — але тільки якщо таке повстання і такий ватажок ставили перед собою завдання більші, аніж просто «похід за зипунами».

У суспільстві, де єдиною легітимною владою була спадкова харизматична монарша влада, лідер бунту отримував шанс на успіх лише тоді, коли перетворювався на Самозванця — розпочинав таку собі PR-кампанію, спрямовану на те, аби переконати російське суспільство, що саме він і є правдивий Цар-батюшка, а зовсім не Грішка Отрєп’єв чи Ємелька Пугачов.

Цар, Фаворит і Самозванець — ось і всі типи політичного діяча, створені російською політичною культурою на початок XIX століття. Але потім були декабристи, які «розбудили Герцена», той навіщось побудив бомбістів-народовольців та Чернишевського (який тут же почав розповідати «сни Віри Павлівни»), а вже під звуки терористських бомб молоденький Володя Ульянов буцімто вирішив «пойти другим путем». Внаслідок цієї досить довгої, темної й суперечливої історії, яку донедавна називали «історією революційного руху в Росії», до нашого каталогу додалося ще два типи політичних діячів, що їх ми, використовуючи термінологію, до якої охоче вдавався згаданий В. Ульянов-Ленін, назвемо «Володарем дум» (або ж Ліберальним Балакуном) та «Професійним Революціонером». Першими Володарями Дум (Ліберальними Балакунами) в Росії були, мабуть, усе-таки не Герцен з Огарьовим, а Радіщев та Чаадаєв — /325/ дворяни-фрондери, дилетанти-вольтер’янці, автори не революційних чи реформістських програм, а, сказати б, дисидентської есеїстики, яка викривала «виразки російського життя». Однак саме відсутність «нормальної» демократичної дискусії в суспільстві, не кажучи вже про «нормальне» (в нашому сучасному чи навіть тодішньому англійському розумінні) політичне життя, зробили цих есеїстів власне що Володарями Дум значної частини вищих верств тодішнього суспільства, потужними (а тому небезпечними для абсолютистської влади) джерелами формування громадської думки — в той час, як самодержавна влада, через знову-таки відсутність нормальних каналів громадянської комунікації, — сама не могла ефективно протиставити цьому впливові щось, окрім репресивних заходів (ну, хіба що пустити чутку, що Чаадаєв — божевільний).

Навряд чи герценів «Колокол» проникав до Росії у числі примірників, більшому, ніж кілька сотень, але постать «Великого Іскандера» була оточена шанобливим поклонінням у тодішньому «передовому» суспільстві (варто задати хоча б численні шанобливі згадки про нього в листах та щоденнику Шевченка), а судження Герцена з ключових суспільно-політичних проблем приймалися, як найавторитетніші. Я вже не згадую про те, як «сни Віри Павлівни» посереднього белетриста Чернишевського потягом багатьох десятиліть вважалися мало не вершиною російського письменства та російської суспільно-політичної думки водночас.

Але починаючи з 1870-х pp., відтіснивши Володарів Дум, на авансцену опозиційної політики вийшли Професійні Революціонери — люди, стовідсотково віддані Великій Ідеї; фанатичні аскети, практично позбавлені особистого життя, готові покласти і власне щастя й долю, і долю будь-кого іншого на олтар вищезгаданої Ідеї та служіння Народові. Перший представник цього типу з’явився, цілком природно, не в житті, а в літературному творі одного з Ліберальних Балакунів — романі Чернишевського «Что делать». Його герой Рахметов спав на гвіздках, наче йог, і не їв м’яса, щоб підготуватися як слід до грядущих битв за визволення трудового народу. Потім були кришталево чисті душею царевбивці — Желябов, Кибальчич (до речі, обоє українці, та ще й «свідомі» — Желябов, наприклад, активно листувався з Драгомановим) та Софія Перовська (така собі тургенєвська дєвушка з саморобною бомбою), потім — всевсітньо відомий анархіст князь Кропоткін, супер-терорист Борис Савинков, але архетипальним Професійним Революціонером став, ясна річ, В. І. Ленін, який любив Чернишевського, пив лише холодний чайок, але всього себе віддав справі Переможної Пролетарської Революції.

Спадкоємність між Володарями Дум та Проф. Революціонерами виразилася не лише в ідеях та цінностях (безоглядному Народолюбстві передусім), але й у багатьох елементах, так би мовити, політичної /326/ субкультури. По-перше, хороший Професійний Революціонер, особливо — революційний лідер, мусив також бути Володарем Дум. Плєханов та Ленін були «видатними філософами та економістами», Троцький та Луначарський — «видатними літературо- й мистецтвознавцями», а останній — іще й драматургом. Лідер есерів Борис Савінков навіть непогану художню прозу писав, а найвірніший учень Леніна і майбутній батько всіх народів Сталін був не лише геніальним філософом, економістом, мовознавцем, літературознавцем (згадаймо фрази про «лучшего, талантливейшего поэта» та про «штуку посильнее «Фауста» Гете»), а й публікував замолоду віршики грузинською мовою. Отже, справжній революціонер мусив мати «праць» хоча б на кільканадцять томів — традиція, яка завершувалася фарсом у вигляді щорічної появи чергового тому «Ленінським курсом» — промов і доповідей «дорогого товариша Леоніда Ілліча».

Як і їхні попередники, Проф. Революціонери не мали жодного досвіду демократичної, відкритої політики, тому не вірили в діалог та компроміс — ані з Владою, ані, за великим рахунком, із суспільством загалом. Власне, до відкритих раціональних дискусій та пошуку компромісів не було привчене й російське суспільство. Тим-то воно й обирало собі таких героїв: одні вірили в Царя-батюшку, інші — в чудесне духовне оновлення суспільства, яке станеться, коли «кращі люди», начитавшись високодуховних творів Володарів Дум, пробудяться самі й пробудять Народ; врешті, ще інші вірили в Революцію, здійснену під мудрим і твердим керівництвом Професійних Революціонерів — всіляких Іллічів, Залізних Феліксів та інших легендарних істот з іменами, похідними від сталі, молота, каменю й подібних твердих предметів (партійні «псевдо», між іншим, нагадували не тільки «клікухи» кримінальників, як зауважували розвінчувачі часів перестройки, але й новонареченні замість «мирських» чернечі імена — адже партія, за влучним виразом тов. Сталіна, була «орденом меченосців в державі радянській»).

Були, одначе, короткі періоди в житті Російської держави, коли в ній з’являлося щось схоже на елементи демократії й публічної політики — йдеться про 1905-1907 pp. та період з березня по грудень 1917 р. (від скинення царя до розгону Установчих зборів і закриття «буржуазних» газет більшовиками). Трохи далі — до часів Директорії, — протягнувся цей період в Україні, але й тут після гетьманського перевороту про демократичне політичне життя можна говорити лише із значною натяжкою. Втім, українська «власне-політика» й після короткого цвітіння 1905-06 pp. знову перейшла у віртуально-міфологічний стан. Як писав оглядач «Літературно-наукового вісника» М. Гехтер 1912 року, «Тяжкі загально-політичні обставини призвели до того, що навіть ті ніжні парості української «політичної політики», які були розквітли в 1905-1906 p., безслідно зникли і поховалися. У російських законодавчих палатах третьої генерації [тобто /327/ після розпуску Першої та Другої Дум — О. Гр.] українці своїх представників не мають. (...) Се, розуміється, сумно, що українство не виступає як реальна політична сила, але разом із тим се цілком природно. Звідки було українству надбати політичних сил, коли протягом віків воно систематично нищилося не тільки як політична, але і як культурно-національна цілість» [Гехтер, с. 171].

Все ж таки в ці короткі періоди виникали численні політичні партії «майже європейського» типу, відбувалися вибори в Думу та Установчі збори, розгорталися бурхливі дискусії в Думі та на сторінках майже-вільної преси (скасовувалася, принаймні на якийсь час, лише попередня цензура). На чолі новонароджуваних партій поставали, природним чином, або вчорашні Ліберальні Балакуни («кадети» — професори Мілюков та Вернадський, український «есеф — професор Єфремов), або ж учорашні Професійні Революціонери (лідери «есерів» та «есдеків»). З-поміж «думців» виділилися яскраві особистості — блискучі публічні полемісти, полум’яні оратори, загалом — політики типу, раніше в Росії невідомого — типу Парламентарія. Однак цей тип тільки-но почав формуватися, центрального місця в політичній культурі та масовій свідомості він так і не посів, як не вкорінилася в Росії й демократія — не в останню чергу завдяки, м’яко кажучи, неповній культурній сумісності з традиційним російським життям.

Наприкінці 1917 року в Росії до влади, розігнавши Ліберальних Балакунів та думських і «учредиловських» Парламентарів, прийшли Професійні Революціонери — більшовики. А в Україні почався недовгий, але дуже значущий період романтичного державотворення силами наших місцевих Володарів Дум (перші вожді Центральної ради — професор-історик Грушевський, популярний прозаїк-модерніст Винниченко, літературознавець-народник Єфремов, журналіст і критик Петлюра). Специфічний характер нашої тодішньої політичної еліти відбиває дуже суб’єктивна, але й красномовна автохарактеристика, дана першим українським прем’єром В. Винниченком своєму урядові — Генеральному секретаріятові зразка червня 1917 p.: «Це не було Міністерство [тобто кабінет міністрів — О. Гр.] в звичайному розумінні... Але це була Рада Міністрів для української, свідомої організованої демократії [інакше кажучи, керівний орган лише для «свідомих українців», та й то не для всіх, а лише «демократичних поглядів» — О. Гр.]. Це був Уряд для тих, хто почував над собою примус законів духу, а не законів фізичної сили. Це був ідеальний Уряд, прообраз тих Урядів, які колись матиме людськість [sic!], коли позбавиться від усіх засобів насильства й грубого, злочинного примусу. (...) Це був, здається, перший і єдиний у всій історії людськості уряд, який постав без насильства, без примусу, без усяких органів і засобів урядування, але який був справжнім Правительством з великою моральною силою, з /328/ неписаними, необставленими тюрмою, нагаєм і жандармом законами» [«Відродження нації», т. 1, с. 226-227]. Інакше кажучи, це був «уряд», створений політиками-неофітами, учорашніми Володарями Дум, які мали надзвичайно туманні поняття про реальну політику та будівництво державності й гадали це надолужити всепереможною силою своїх ідеологічних концепцій.

Цілком природно, що, зіткнувшись із першими ж реальними проблемами, уряд УНР мусив або «обставитися» реальними, дієвими державними інстутутами, або ж загинути разом з новонародженою національною державою. Про цей момент Винниченко згадує так само емоційно: «З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей, складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, тощо» [там само, с. 256].

«Кадровий порятунок» у трудній, але шляхетній справі розбудови національної політичної еліти нібито настав після більшовицького Жовтневого перевороту, коли з Петербургу до тоді ще «стабільного» Києва кинулися сотні «етнічних малоросів» — державних чиновників імперського режиму. Й почалася історія, яка в іще більшому масштабі повторилася в Києві 1991 року і яку В. Винниченко називає «підбиранням петроградського сміття»: «...до нас з півночі скочувалися усі черепки розбитих більшовиками буржуазних органів і апаратів. Ми з гордістю і самовдоволенням підбирали ці недоломки й поміщали їх на найкращі місця. Треба було тільки, щоб ці черепки мали синє-жовту фарбу» [там само, т. 2, с. 117].

Коли ж романтичний і порівняно мирний період національного державотворення завіршився «муравйовщиною», Берестейським миром і фактичною німецькою окупацією, внаслідок чого на чолі України опинився... гетьман, та не абихто, а нащадок гетьмана Скоропадського (харизма!), і не як-небудь, а обраний «з’їздом хліборобів» (отже, «справжнім» народом, не гультяями якимись); вчорашнє «петроградське сміття», виштовхавши за двері практично в повному складі «перший і єдиний у всій історії людськості уряд, який постав без насильства, без примусу, без жандарма», самотужки стало грати роль політичної еліти (власне, саме цю «еліту» лизогубів та кістяковських згодом прославив їхній колишній підлеглий В. Липинський яко «хліборобську провідну верству»).

В намаганні позбутися влади цієї «еліти» вчорашня «групка собі людей, складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, тощо», яка опинилася в позаурядовій і позапарламентській (через розгон Центр. Ради) опозиції, розкололася на дві «групки»: прибічників революційної action directe (сиріч скинення Гетьмана «всенародним повстанням» /329/ — знову-таки, відродження ще однієї української політичної традиції), та меншість (головно так звані «уесефи» — Єфремов, Ніковський та ін.), яка стійко трималася «морально бездоганної» позиції — залишатися в рамках звичної мирної, газетно-культурницької «боротьби за національне визволення». Це середовище Винниченко влучно називає «газетними людьми» [там само, т. 3, с. 96].

Однак скинення гетьмана фактично не відновило ані національної державності, ані демократії в Україні — натомість у національно-визвольному русі настали часи, що їх історики називають «Отаманщиною».

Отже, «газетні люди», «петроградське сміття» та «отаманщина» — ось на які малосумісні фрагменти розпалося те середовище, що з нього могла сформуватися національна політична еліта. Втім, це — погляд, так би мовити, зсередини цього середовища, і то погляд доволі суб’єктивний. Як ми знаємо, цілком інші інтерпретації тих подій давали згаданий В. Липинський, І. Мазепа, Н. Махно та інші.

Для аналізу політичної культури тодішнього українського суспільства цікаво поглянути, як ставилося це суспільство до провідних постатей «Визвольних Змагань» — і під час самих «Змагань», і після їхнього не надто вдалого завершення, коли прийшов час більш-менш спокійної рефлексії. Якщо в «радянській Україні» негативно-зневажливо ставилися практично до всіх «буржуазних націоналістів», не вдаючись у деталі політичних орієнтацій та характеру практичної політичної діяльності, об’єднуючи всіх малошанобливим терміном «петлюрівці» (що означало: не було, мовляв, ані державності, ані ідеології, була лише купка поплічників такого собі Петлюри — мало не бандитського отамана); то на еміграції виникли середовища прибічників Директорії, «гетьманців», а згодом — ще й «мельниківців» та «бандерівців», однак не було скільки-небудь політично впливового середовища «грушевськіанців» чи «винниченківців». Давні духовні вожді українства, проектанти української демократії — перший голова ЦР та перший прем’єр національного уряду, — викликали майже одностайне несприйняття, яке в різних середовищах різнилося лише ступенем осуду та градусом критики. Навіть «ліве» крило еміграції невдовзі знайшло собі нового духовного провідника — Володаря Дум в особі літератора-мученика Миколи Хвильового (до речі, далеко не демократа за будь-якими мірками).

Винниченко у щоденниках згадує, з якою зневагою і злістю відгукувалися про Центральну Раду прості українці влітку 1918 р., після її розгону. А як ставилися до українських політиків-демократів «елітисти» та «тверді державники», можна прочитати у Липинського, Донцова, Маланюка та ін. Отже, не сприйняли тодішні українці — ні «ліві», ні «праві», ні «верхи», ні «низи», — парламентської демократії та політиків-демократів; /330/ потяглися душею й тілом до «нових конквістадорів», до «провідників варязького типу», ба навіть до спадкоємної харизматичної гетьманської влади. Саме такий тип національного політичного вождя — суміш із Професійного Революціонера та батька-Гетьмана із «залізною рукою», — впізнається у портретованому Маланюком та Ольжичем полковникові Коновальцеві, у формованому серед членів ОУН іміджеві «Вождів» — чи то Мельника, чи то Бандери.

Схожий, хоча й інший за культурним походженням образ вождя як «сталевого лицаря революції» змальовувався радянською пропагандою та літературою (в тому числі й українською) в постатях Сталіна, Кірова (поезії Бажана, Рильського, Малишка), Щорса (фільм Довженка).

Однак ці типи комуністичного політика — Вождя Революції та його вірних лицарів-соратників, — формувалися, знову-таки, не в українській культурі, хоча, безперечно, нею засвоювалися й латентно (чи, може, атавістично) існують у ній і дотепер. Герої-політики радянської доби

Щодо типології політичних лідерів, сформованих у політичній культурі колишнього СРСР, можна виокремити три основних періоди, кожен з яких дав кілька характерних типів.

Перший — ленінсько-сталінський (до середини 1950-х). Тоді сформувалися такі політичні типи, як Вождь-батько (на ранньому етапі — Вождь революції), Вірний Соратник, Сталінський нарком (він же — Видатний Господарник), а також — Герой Труда (або ж віртуальний політичний діяч).

Еволюцію від Вождя Революції (такої собі upgraded версії Професійного Революціонера) до Вождя-батька (або, ще сильніше, Батька Народів) нескладно прослідкувати на прикладі змальовування радянською офіційною культурою (від соцреалістичного мистецтва до «наукових» праць з історії КПРС) Леніна та Сталіна. Вже за життя Леніна та одразу по його смерті ленінському образові додали рис релігійного святого (з числа «батьків церкви») та Царя-батюшки, а вже у пізньому образі Сталіна революційно-утопічні риси поволі згасають, зате посилюється традиційна для російської політичної культури «богоданна» харизма, авторитет патріархального штибу (звідси — й неофіційний титул «батька», як у козацьких гетьманів). Паралельно з цим процесом, образи інших, менших за рангом Професійних революціонерів — Вірних Соратників вождя, — набувають дедалі чіткіших рис вождевих Фаворитів. Вірність ідеї у них зміняється вірністю Вождю, а інтелектуалізм — безоглядною виконавчою вправністю (Свердлов, Калінін, Молотов, Кіров, Орджонікідзе, Берія, Хрущов тощо). /331/

Однак з огляду на неспадковість влади радянського Вождя-Батька, його Вірні Соратники потенційно також були Вождями, тому з суто прагматичних міркувань, для обмеження кола конкурентів, десь із кінця 1930-х почав культивуватися тип Сталінського Наркома (або ж Видатного Господарника). Це також був Вірний Соратник, але вже зовсім не Революціонер, не ідеолог, а за задумом — і не політик, а лише господарник, тісно прив’язаний до справи управління конкретною «галуззю» й позбавлений шансів будь-коли претендувати на вищу владу: Мікоян — це Харчопром, Тевосян — Танкопром, Косигін та Устинов — ще якісь «проми».

Життя, втім, внесло свої корективи в задуми кремлівських володарів, і саме вчорашні скромні «сталінські наркоми» стали опорою Хрущова у боротьбі проти сталіністів, а потім — визначили панівний тип політика пост-сталінської доби — прагматичного й поміркованого, досить-таки байдужого до «ідеологічної тріскотняви», але чудового організатора «конкретних справ».

Виник за сталінської доби іще один тип політичного діяча, хоч і віртуальний, розпропагований не лише комуністичними мас-медіа, а й такими шедеврами мистецтва, як фільми «Депутат Балтики» та «Член Уряду». Йдеться про скромних і неамбітних вибійників та академіків, свинарок та пастухів, письменників-орденоносців та поетів-академіків, «висунутих і обраних народом» у буцімто найвищі органи державної влади СРСР. Роль їхня була, звичайно, суто ідеологічно-маскувальна, але соціальні привілеї цим людям надавалися цілком реальні, до того ж такі «Герої Труда» та «народні обранці», якщо не «зазналися», не втратили людської совісті (а багато з цих достойників таки її не втрачали), могли зробити чимало корисного простим людям — допомогти з квартирою, паливом на зиму, газом до села тощо.

Другий період — хрущовсько-брежнєвський (з кінця 1950-х до початку 1980-х). До переліку типів, сформованих попереднім періодом, за цей час додалися ще два — Удільний Князь та Дисидент (він же — сучасний Володар Дум).

Послаблення жорсткого тиску тоталітарного центру на неросійські околиці СРСР, офіційно пропаговане як «повернення до ленінських принципів національної політики», привело врешті-решт до сформування нового типу владних взаємин між Кремлем та «національними республіками». Взамін за цілковиту, демонстративну лояльність до Центру та відмову від будь-якого впливу на московські справи, місцеві керівники отримали значно більшу свободу дій у своїх «вотчинах». Взявши курс на «опору на місцеві сили», вони почали формувати локальні владні клани (на національній, а то й на родо-племенній, як у Казахстані, основі). Значно глибша, ніж будь-коли раніше, закоріненість влади в республіках у місцевому /332/ грунті, зробила її лідерів — Удільних Князів, — з одного боку, значно менш небезпечними конкурентами для кремлівських геронтократів, але, з іншого боку, надала їм явного національного (ба навіть націоналістичного) забарвлення, особливо помітного в Закавказзі та Литві.

Саме з таких Удільних Князів та їхнього оточення згодом формувалися політичні еліти в багатьох пост-радянських незалежних державах, від тієї-таки Литви до країн Центральної Азії.

З настанням хрущовської «відлиги» поновилося неофіційне, напівпідпільне культурне й суспільне життя. Знову з’явилися несанкціоновані владою Володарі дум — Солженіцин, Висоцький, покійний Булгаков, а в Україні — Іван Дзюба, Василь Симоненко та інші. Знову, як у часи Герцена та Драгоманова, непідцензурні твори ходили в списках або таємно ввозилися з-за кордону, але додалися нові, незрівнянно потужніші канали комунікації — радіо та магнітофони. Саме завдяки їм недруковані чи заборонені тексти цих нових Вершителів Дум, тепер об’єднаних загальною назвою Дисидентів, набули немислимого раніше поширення і впливу на масову свідомість. Навряд чи існував дорослий радянський громадянин з вищою освітою, який би не слухав хоч вряди-годи по радіо «Свобода» читання «Архіпелагу Гулаг» або останніх новин про те, як ведеться в Горькому академікові Сахарову. Варто зауважити, що саме з середовища Дисидентів та їхніх пасивних однодумців з-поміж радянської інтелігенції вийшли перші когорти некомуністичних політиків часів розпаду СРСР.

Третій і останній радянський період — горбачовська «перебудова», аж до розпаду СРСР 1991 року. За ці бурхливі роки вже існуючі політичні типи зазнали значних трансформацій, а також сформувалися два принципово нові типи — Публічний полеміст та Технократ.

Проголошення політики «гласності» вивело Дисидентів та митцівфрондерів — учорашніх неофіційних Володарів Дум — з напівпідпілля, з еміграції, а то й з ув’язнення, і винесло на гребінь всенародної популярності. Але коли, з початком телетрансляцій З’їздів народних депутатів, до СРСР прийшла епоха публічної, квазі-демократичної політики, коли депутат-академік Сахаров з’явився на трибуні згаданого З’їзду, а «вермонтський відлюдник» Солженіцін почав з екранів телевізорів учити співгромадян, «Как нам обустроить Россию», — стало зрозуміло, що їхній час минув не меншою мірою, аніж час стандартних номенклатурних «політиків» у темносірих костюмах.

На авансцену вийшли Публічні Полемісти та Технократи — люди, можливо, й не загартовані в незримих боях із «клятим режимом», необтяжені томами патріотичних поезій чи високодуховних романів, але вмілі оратори або ж кваліфіковні фахівці в правових та господарчих проблемах. Професори, юристи, керівники підприємств — Г. Попов, С. Собчак, Є. Гайдар, /333/ Г. Явлінський у Москві; В. Лановий, В. Черняк, В. Пинзеник, В. Гетьман, директор «Південмашу» Л. Кучма — у Києві, — сформували ці важливі типи пострадянської політичної еліти.

Водночас відбувалося розшарування в середовищі вищої компартійної номенклатури, внаслідок якого розпочалася «розбудова» в масовій свідомості нових типів політичного лідерства, які уповні окреслилися вже в пострадянську добу.




Політичні типи незалежної України


Спроби типології сучасних українських політиків робилися неодноразово — з-поміж найвідоміших згадаймо хоча б книжку Д. Видріна та Д. Табачника «Україна на порозі XXI століття: політичний аспект» (1995), про наукову об’єктивність якої можна судити вже за її найпершою фразою: «Загальновизнаним є той факт, що після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах у липні 1994 р. Україна стала на шлях якісно нового політичного життя» [Видрін, Табачник, с. 6].

До власне типології сучасних провідних політиків згадані науковці (другий з них, до речі, у 1994-96 pp. являв майже класичний тип Фаворита при президентові Кучмі) підходять, як виглядає, з погляду попередніх посад чи професій відповідних політичних діячів:

»... Леонід Кравчук; політик-ідеолог, президент-секретар, який вбачає своє покликання у створенні нових ідеологем-пояснень, нової політичної мови. У давні часи цю функцію виконували шамани...

... Леонід Кучма: політик-керуючий, президент-менеджер, основна місія якого — брати участь у безпосередньому управлінні справами країни... Свого часу, будучи підлеглим Кравчука, просив «дати» йому хоч якусь ідеологію. Тепер сам буде наймати Кравчуків і вказувати їм, яка ідеологія потрібна для управління підприємством-державою...

... Іван Плющ: політик-аграрій, президент (якби ним став)-голова, президент-бригадир. Його місія — імплантація у високу державну політику патріархально-патерналістських методів керівництва [так, ніби їх там ніколи не було! — О. Гр.], характерних дя нерозвиненого сільського господарства. Цей тип лідера однаково схожий на голів колгоспів України чи латифундистів Сіцілії [sic]...

... Володимир Лановий, Петро Таланчук — політики-вчені, політики-викладачі, президенти-лектори. їхня місія — створення ідеальних програм виходу з кризи, програм реформування, процвітання тощо. Вони визначаються [sic] впевненістю в тому, що коли буде добра програма, то кардинальне поліпшення ситуації — справа не років, а місяців. /334/

...Валерій Бабич: ... зовсім новий для України тип політика-бізнесмена, президента-підприємця. ... Бабич став політичною фігурою, не продаючи свої політичні можливості, а купуючи їх...

...Нарешті, Олександр Мороз демонструє ще один тип політичного лідера: політик-парламентар, президент-арбітр. Як не парадоксально, цей політик лівої орієнтації наближається до західного типу патрійного професійного інтегрального політика. Він, хоч і не завжди успішно, але намагається інтегрувати ідеологічні функції Кравчука та менеджерські функції Кучми. Однак йому поки що не вистачає західного досвіду не прямого, а побічного управління країною через закони, а не декларації та укази» [там само, с. 22-24].

Читаючи ці теоретизування, так і хочеться запитати недосяжних авторів: що ж то таке — «політик-парламентар, президент-арбітр» (добре, хоч не президент-парламентар)? І чому таким «парламентарем-арбітром» не є також Плющ, а Мороз, навпаки, чому не є «бригадиром»? Адже в тій самій Сільгоспакадемії обоє вчилися, й маніпулювали Верховною Радою вони практично однаково. Натомість «арбітром» політика з яскраво вираженою партійною орієнтацією всерйоз називати важко. Невідомо також, чому всіх своїх «типів» Табачник та Видрін називають «президентами» — вони що, непрезидентів не вважають за політиків? І як вони уявляють собі діяльність вищої виконавчої влади «через закони, а не укази»? Навіщо ж тоди законодавча влада?

Але то все дрібниці, для типології політиків не надто суттєві. Підхід до типології, заснований на, так би мовити, background певних політиків, цілком має право на існування, якщо його не плутати з типологіями, заснованими на сферах політичної діяльності, — напр., парламентська діяльність, діяльність експертів-аналітиків університетського походження (що ними є, напр., такі відомі американські політии, як Бжезінський чи Кісінджер), діяльність виконавчої влади (яка в розвинених демократіях при всьому бажанні не може керувати «через прийняття законів») тощо.

Але окрім різних сфер політичної діяльності та різних особистих backgroundiB наших політиків, є ще така річ у публічному політичному житті, як амплуа політика — за аналогією з акторським амплуа («героякоханця», «благородного батька», «інженю» тощо). Тут слід звертати увагу не на те, як ті чи ті політики «влаштовані всередині», а більше на те, як вони виглядають «назовні», грубо кажучи, яку «машкару» вдягають, і спробувати узагальнити найпоширеніші «машкари», «прикиди», іміджі в сучасній українській політичній культурі.

Почнімо «згори». Для посідачів найвищих державних посад характерне використання одного з амплуа — Хазяїна або ж Аксакала. Тип Хазяїна є характерним породженням пострадянської доби й поєднує риси /335/ таких радянських політичних амплуа, як Вождь-батько та Видатний Господарник. Якась специфічна ідеологія Хазяїнові не дуже потрібна — вистачить розпливчастих концепцій Блага народу, Стабільності та поміркованої національної ідеї (в жодному разі не в етно-націоналістичному варіанті!) Той-таки Л. Кравчук, до речі, практично жодної нової ідеологеми сам не вигадав — усе взяв з арсеналу або націонал-демократів, або «окциденталістів-реформаторів». Як колись Батько народів, сучасний Хазяїн «за всіх нас турбується», виглядає стомленим, небагатослівним, похиленим під тягарем державних проблем, але по-батьківському «суворим і справедливим» з тими, хто щось накоїв.

«Грати Хазяїна» може не лише президент, а й прем’єр або спікер парламенту, однак для них це небезпечно, адже «в країні може бути лише один Хазяїн».

Ще один тип високопосадового або високоавторитетного політикаарбітра — це Аксакал. Він, як і Хазяїн, намагається представляти «інтереси всього народу», висловлювати судження або приймати рішення «з погляду вічності» чи принаймні «спокійної об’єктивності», дистанціюватися від яскраво виражених партійних чи ідеологічних позицій, а також від гострих конфліктів та конфронтацій, хоча й любить, вчасно опинившись поруч, зіграти роль миротворця. Улюблений ідеологічний термін Аксакала — «центризм», хоча роз’яснює він його досить туманно.

Для Аксакала поважний вік та чималий досвід є необхідними атрибутами. За походженням Аксакал — або колишній Хазяїн (як-от Л. Кравчук чи І. Плющ), або колишній Володар дум (як-от І. Юхновський).

В оточенні сучасного Хазяїна, відтісняючи (з перемінним успіхом) Фаворитів та Вірних Слуг, на провідні місця вийшли Скромні Державотворці — такий собі синтез давніх Видатних Господарників та Технократів. Це, власне, те політичне амплуа, до якого найчастіше вдаються «політики-менеджери», за термінологією Видріна-Табачника, тобто люди, що прийшли в політику з радянського директорату чи вищого чиновництва, і не можуть похвалитися ані героїчним минулим Дисидентів, ані славою Володарів Дум, ані навіть ораторськими талантами Публічних Полемістів, їм нічого не залишається, як мовчазно грати «спокійну силу» — особливо добре це виходить у Є. Марчука, але й В. Пустовойтенко останнім часом робить успіхи, особливо на ниві «навчань з цивільної оборони».

Деякі Скромні Державотворці регулярно підкреслено заявляють, що вони «зовсім не є політиками» (як, напр., Віктор Ющенко), але з огляду на те, що такі заяви робляться здебільшого перед телекамерами або на прес-конференціях, їх важко кваліфікувати інакше, як заяви стовідсотково політичні, як засоби продуманої побудови власного політичного іміджу. /336/

Решта поширених в Україні політичних амплуа належать головно політикам-парламентаріям, бо потребують добре підвішеного язика й ораторських талантів, зате практично не потребують організаторських здібностей. Це — Технократи, Борці із злочинністю та Бунтівники (праві та ліві). Технократи, всупереч етимології цього слова, зовсім не обов’язково мають досвід керівної роботи. Вони можуть бути науковцями, «виробничниками» чи навіть комсомольськими апаратниками в минулому, але, орієнтуючись на свій електорат, що складається з міської інтелігенції з інженерно-технічною освітою, ці політики невтомно викривають «політиканство», «дешевий популізм», «пусту ідеологію», й натомість з кожної проблеми пропонують свій підхід — «тверезий», «об’єктивний», що відповідає «кращому світовому досвіду».

В такому «об’єктивізмі» може бути не менше популізму, аніж в грубій демагогії яких-небудь Вітренко чи Моісєєнка (як, напр., у знаменитому бюджеті Юлії Тимошенко), але подолати їх у полеміці й вивести «на чисту воду» значно складніше.

Парламентські Бунтівники належать, мабуть, до найвідоміших політиків України — з огляду на їхню галасливу активність. Прізвища С. Хмари, Л. Скорик, Н. Вітренко не знати неможливо — хоча б через те, що їх щодня чути з кухонного «брехунця». Парламентський Бунтівник — це інституціалізований Дисидент, у якого інтелектуалізм замінено популізмом, а політична ідеологія стала річчю ситуаційною: головне — щоб вона була близька «протестному електорату» чи принаймній якійсь достатньо значній його частині. Для невдоволених існуючим станом галичан — підходить Степан Хмара, для невдоволених слобожан — Наталя Вітренко.

Нарешті, специфічний пострадянський тип політика — Борець із злочинністю, точніше — з мафією (або ж «мафіозним режимом»). Саме завдяки цьому амплуа, використовуючи масове незадоволення «прихватизацією» та «розгулом злочинності», прийшов до влади в Білорусі О. Лукашенко. В Україні також є кілька парламентських Борців з мафією, найвідоміший — Григорій Омельченко. Однак у ширшому варіанті (як «борця із злочинним режимом») до цього амплуа (як до одного з кількох у своєму інструментарії) вдавалися й такі масштабні політики, як екс-прем’єри Є. Марчук та П. Лазаренко (ясна річ, уже після своїх відставок).

Узагальнюючи цю спробу типології, можна об’єднати всі основні «амплуа» в сучасній українській політиці в три більші групи: — це, по-перше, всілякі «центристи», «прагматики», «господарі», що намагаються стати над «вузькі партійні та ідеологічні інтереси», дбаючи про «увесь народ» та керуючись «здоровим глуздом», а не «утопічними програмами» та «небезпечними експериментами»; /337/- по-друге, це всілякі «борці» (чи то з мафією, чи то з «буржуями», що «жирують на людській біді»; чи то з «п’ятою колоною Москви», через яку, мовляв, усі наші біди);

- по-третє, це всілякі «професіонали», «не-демагоги», люди «конкретних справ» (до них можна віднести не самих лише Технократів та «молодих реформістів» на кшталт Терьохіна чи Пинзеника, але й «політиків-бізнесменів, всіляких «газових депутатів» та «почесних футболістів», які, за слушним зауваженням Видріна та Табачника, не продають свої політичні можливості, а купують їх).

Можливо, саме такий спектр політичних іміджів спричинений суспільними уявленнями про те, яким має бути хороший політик, ідеологічно-ціннісними орієнтаціями певних суспільних груп. Спробуймо ж з’ясувати ці уявлення та орієнтації, використовуючи матеріали соціологічних досліджень — зокрема, циклу досліджень про образ «ідеального політика», що проводилися Центром «Соціальний моніторинг» протягом 1997-98 pp. (їх результати регулярно публікувалися в бюлетені Центру «Моніторинг громадської думки населення України»).

Скажімо, в липневому випуску бюлетеня (№4, 1997) в таблиці 2. 3 (стор. 10) вміщено перелік якостей «ідеального політика» з оцінками важливості цих якостей, на думку наших громадян. На вищих позиціях опинилися «професіоналізм» (94 бали зі ста), «прихильність до справи соціального захисту» (87 балів), «уміння відстояти власну позіцію» (86), «уміння йти на компроміс» (85), «комунікабельність» (81), «вища освіта» (80), «прихильність до реформ» (60), вміння «гарно говорити» (61). На останніх місцях опинилися «чітка партійна приналежність» (20 балів зі ста), радикальні погляди (45), «схильність до силових дій» (45). У січневому випуску бюлетеня (No 1(14) за 1998 р.) вмішено результати кількох досліджень, що визначили, зокрема, «найкращий фах для політика» (табл. 4. 11) — такими є: економіст (45. 2%), юрист (36%), професійний політик (29. 1%), фінансист (16. 8%). Серед найменш бажаних професій виявилися робітники (4%), селяни (5%), діячі культури (3. 5%), науковці (6. 9%). Вочевидь, на цих результатах уже відбилися негативні враження суспільства від діяльності політичних еліт початку 1990-х pp., коли серед них помітне місце посідали Володарі дум — письменники, науковці, а також учорашні Дисиденти.

Там само, в табл. 4. 12 представлено перелік «якостей, за які можна обрати до Верховної Ради». До найпопулярніших якостей належать: «компетентність» (75. 6%), «чесність, принциповість» (70%), «лідерські якості» (30%), а до найменш популярних — «посада» (2. 8%) та «партійність» (1. 6%). /338/

У табл. 4. 7 вміщено наслідки ще одного, пізнішого опитування про «ідеального політика», які показують надзвичайно суперечливу й плутану картину. «Ідеальний політик», на думку середньоарифметичного громадянина України, повинен бути помірковано-радикальним реформатором, однак має проявляти велику обережність у прийнятті рішень у складних ситуаціях. Краще, коли він не має однозначної чіткої політичної орієнтації, віддає перевагу «м’яким методам управління», але водночас — із ухилом в авторитарність, а не колегіальність. При цьому, однак, «ідеальний політик» не повинен «добиватися повної перемоги свого підходу до проблеми». Загалом же — картина, яка відбиває суперечливі, нестабільні уявлення та конфлікти різних систем цінностей, зокрема — патріархально-авторитарної та раціонально-плюралістичної. Відвертого авторитаризму, радикальних соціальних експериментів ми боїмося; політикам, які втілюють ці орієнтації, не довіряємо; натомість «м’якотілим» демократам та вченим «доктринерам» також не дуже віримо, а головне, не дуже їх поважаємо. Перемагають у такій боротьбі за наші симпатії, ясна річ, помірковано-авторитарні «центристи» та «прагматики», але з огляду на кризовий стан суспільства та значні розміри настроїв соціального протесту, знаходять свій чималий «шматок електорату» й усілякі «борці» та відверті популісти.

Загалом же можна сказати, що, хоча «всенародними героями» української політики Борці навряд чи коли стануть, але надійне місце скраю іконостасу, поруч із Хазяїнами та Аксакалами, їм надовго забезпечене.











Література


До розділу 1:

Без культури немає народу. [Інтерв’ю Д. Табачника з П. Шелестом] // Київ, 1989, ч. 10, с. 90-110.

Великому Сталіну. Народні пісні та думи. Поетичні, прозові і драматичні твори письменників Радянської України. — К.: Держлітвидав, 1949, 358 с.

Гриценко О. Своя мудрість. Національні міфології та громадянська релігія в Україні. — К.: УЦКД, 1998, 184 с.

Єфремов С. Щоденники. — К.: Рада, 1997, 834 с.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. — К.: Основи, 1997, 424 с.

Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К.: Абрис, 1994, 496 с.

Мацевич А. Микола Скрипник. — К.: Молодь, 1990, 216 с.

Собчак А. Хождение во власть. Рассказ о рождении парламента. — Москва: Новости, 1991,272 с. /339/

Стріха М. Мова. — У кн.: Нариси української популярної культури. — К.:УЦКД, 1998, с. 397-426.

Ткаченко О. Держава сильна підтримкою народу. Доповідь Голови Верховної Ради України на урочистих зборах 23. 08. 1998 р. // Голос України, 1998, 26 серпня, с. 1-4.

Шелест П. Ю. Україно наша Радянська. — К.: Політвидав, 1970, 280 с.


До розділу 2:

1. Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст.: політичний аспект. — К.: 1995.

2. Винниченко В. Відродження нації. (Репринтне відтворення видання 1920 р.) У 3-х тт. — К.: Політвидав України, 1990.

3. Грушевський М. Історія України-Русі. Т. 9, кн. 2. — К.: Наукова думка, 1997.

4. Гехтер М. Українське життє в 1911 р. // ЛНВ, 1912, кн. І — III.

5. Липинський В. Україна на переломі. — Київ-Філядельфія, 1995.

6. Моніторинг громадської думки України. Бюлетень Центру «Соціологічна думка». — 1997, вип. 4; 1998, вип. 1 (14).

7. Ольжич О. Евген Коновалець. — У кн.: Незнаному воякові. — К.: 1994, с. 264-272.

8. Толочко О. Образ держави і культ Володаря в Київській Русі. // Mediaevalia Ucrainica. Ментальність та історія ідей. — 1994, вип. III.

9. Keane J. The Media and Democracy. Polity Press, London, 1991.

10. Nachbar J., Lause K. (editors) Popular Culture: An Introductory Text. — Bowling Green State University Press, 1992.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.