Попередня     Головна     Наступна





Розділ XIV

НОВА СІЧ



Історія Нової Січі обіймає період в сорок один рік (1734 — 1775). У цей час Запорожжя поділялось на адміністративно-територіальні округи — паланки. В 30 — 40-х роках таких паланок налічувалось не більше п’яти. Пізніше, у зв’язку зі збільшенням населення і ускладненням управління, кількість паланок зросла до восьми. На правому березі Дніпра були Кодацька, Бугогардівська та Інгульська, на лівому — Протовчанська, Орельська, Самарська, Калміуська і, біля самого дніпровського гирла, — Прогноїнська паланки.

Центром паланки була слобода, де перебувала місцева адміністрація і розташовувалась невелика залога. Центр паланки, таким чином, являв собою водночас і оборонний пункт. На чолі паланки стояв полковник, якому підлягала місцева влада (писар, підписарій, отамани слобід і т. д.). Паланкова старшина зосереджувала в своїх руках не тільки адміністративну, судову і фінансову, а й військову владу. Вона збирала податки, судила, займалась мобілізацією козаків, організовувала оборону паланок від нападів татар тощо. Однією з найважливіших функцій паланкової старшини було «підтримання порядку» в окрузі.

Поряд з козаками в паланках мешкали посполиті (селяни). Тому, крім виборних слобідських (сільських) козацьких отаманів, паланковій адміністрації підлягали також виборні отамани селянських (посполитих) громад. Уся вища і нижча запорозька адміністрація — отаман, писар, суддя, осавул, довбиш — обиралась козаками на радах, яким вона й мала звітувати про свої дії. Вища військова, або кошова, старшина обиралась раз на рік на військовій, або січовій, раді, яка скликалася за звичаєм 1 січня.

Адміністративним і військовим центром Запорожжя і надалі залишалася Січ. Складалась вона з фортеці і передмістя. Всередині фортеці навколо майдану, на якому /496/ збиралась рада, крім військової канцелярії, пушкарні, склепів, майстерень, старшинських будинків, школи * і церкви, було тридцять вісім куренів — видовжених дерев’яних хат. Курені відігравали важливу роль у житті Січі. Кожний прибулий на Запорожжя, бажаючи стати козаком, мав з’явитися передусім в один з куренів (за власним бажанням) до курінного отамана. Той розпитував його і записував до військового компуту — списка. Відтоді такий прибулий вважався запорозьким козаком відповідного куреня. Кожен вступаючий у козаки, за звичаєм, міняв прізвище. Потім новий козак мав право вибирати, чи залишитись йому мешкати в курені, чи шукати собі заняття поза Січчю, у запорозьких паланках. У першому випадку він зобов’язувався виконувати залогову службу: стояти на чатах, розвозити накази старшини, заготовляти дрова і сіно, лагодити січову фортецю, пасти військові табуни й отари та виконувати численні інші доручення. В куренях мешкали й ті козаки з різних паланок, які мали відбувати свою «чергу». Курінні отамани мали значну владу над козаками. В їхніх руках були курінні компути (списки), курінне майно. Вони наглядали за відбуттям козаками служби і, що найголовніше, їм належав і курінний суд.

У 60-х роках XVIII століття населення Запорожжя, налічувало, за підрахунками А. Скальковського, 100 тис. козаків 1. Запорозьке військо приймало, як і раніше, тих, хто шукав на Запорожжі порятунку від посилення у другій половині XVIII століття покріпачення українського селянства. «Все їхнє війско, — писав, явно перебільшуючи, сучасник, — повністю збирається... із зайшлих до них селян» 2.

1770 року, наприклад, з Миргородського полку втекли на Запорожжя селяни старшини І. Зарудного 3. Наступного року сюди ж втекло кілька сот селян відомого українського багача С. Кочубея 4.



* Школа на Січі була, наскільки відомо, не одна в Запорожжі. Їх зустрічаємо й в слободах. В січовій школі вчилися, зокрема, майбутні канцеляристи військових установ.

1 Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. Ч. 1. Одесса, 1836: С. 120.

2 Краткие выписки о малороссийском народе и запорожцях Г. Ф. Миллера // Чтения в обществе истории и древностей 1847. № 5. С. 73 — 74.

3 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 272. Арк. 4.

4 Там само. Док. 60. Арк. 144 — 145.



Навесні 1771 року через нестерпні утиски свого пана, поміщика М. Мілорадовича, повстали селяни однієї його слободи. Вони захо/497/пили поміщицьку садибу, забрали панських волів, коней та інше майно, а потім, спаливши свої хати, озброїлись косами та вилами, втекли на Запорожжя 5.

На Запорожжі шукали притулку не тільки біглі з Лівобережної та Правобережної України, а й люди з Слобожанщини і навіть з Великоросії. 1767 року селяни одного прикордонного із Запорожжям села Борисоглібського полку звернулись до Коша з листом, в якому просили прийняти їх до складу запорозького «підданства». Селяни писали: «Просимо прийняти нас під відомство Війська Запорозького по життя наше жительствувати, а ми всілякі повинності і тягості по опреділенню Війська Запорозького відбувати зобов’язуємося» 6.

Нарешті на Запорожжя тікало багато солдатів, до того ж зі зброєю й кіньми. 1735 року, наприклад, сюди прибуло 5 солдатів Ревельського драгунського полку, двоє з них у повному озброєнні й на конях 7. 1757 року на Запорожжя втекли солдати з Борисоглібського, С.-Петербурзького та інших полків 8.

Безперервний потік кріпаків з центральних губерній на Запорожжя та в інші козацькі райони боляче зачіпав інтереси російських поміщиків. Вони не раз зверталися до січової влади з вимогою розшукати і повернути збіглих. Проте такі вимоги найчастіше просто ігнорувалися. Запорозька старшина робила все від неї залежне, аби не повертати втікачів. Не випадково 1775 року російський уряд дорікав запорозькій старшині, що вона приймала до війська «без розбору... людей всякого народу, всякої мови і всякої віри» 9.



5 Там само. Док. 304. Арк. 67.

6 Там само. Док. 206. Арк. 17.

7 Там само. Док. 4. Арк. 2.

8 Там само. Док. 73. Арк. 11; Док. 18. Арк. 27.

9 Летописное повествование о Малой России. Ч. 4. С. 32.



Запорозька старшина, на відміну від старшини Лівобережної України, не перетворилась на замкнутий стан. Та це не завадило їй привласнити цілу низку привілеїв, які відмежовували її від загальної маси козацтва. Так, наприклад, земля на Запорожжі належала номінально не окремим особам, а всьому війську. Проте користуватися землею могли тільки ті козаки, які мали певне майно і були спроможні мати власне господарство. До того ж кращі землі, пасовиська, рибальські та мисливські угіддя, місця будівництва млинів тощо привласнювала старшина. Самочинно вона порядкувала і в лісах. Старшина встановила звичай збирати з шинкарів і ремісни/498/ків двічі на рік (на Різдво і Великдень) «ралець» (подарунок) 10.

Чималу частку забирала собі старшина також із жалування, яке щороку видавалось російським урядом війську. 1763 року, наприклад, старшина таким чином розподілила одержані гроші: кошовий отаман одержав 70, військовий суддя — 60, військовий писар — 50, осавул — 40 карбованців. На долю ж кожного куреня припало всього по 140 карбованців 11.

Основою Запорозького господарства у часи Нової Січі залишався зимівник (хутір). «Запорозькі козаки, — писав 1766 року старшина В. Чернявський, — мають деякі поселення, що звуться зимівниками або хуторами, там тримають худобу, коней і овець, мають пасіки і всяку економію, розводять сади і городи, роблять запаси сіна для худоби і засівають поля різним хлібом, ловлять звіра, а в річках — рибу» 12. На той час, за Чернявським, на Запорожжі було 4 тис. зимівників 13. Насправді ж, треба думати, їх налічувалося значно більше. Чернявський мав на увазі тільки добре упорядковані зимівники, тобто ті, які належали старшині і заможному козацтву.

Крім таких зимівників на Запорожжі існували численні малі хутори, які належали бідним козакам. Такі зимівники (їх називали «кугами») не мали навіть хат. Власник подібного зимівника мешкав у землянці, а в його оборі (загоні) було не більше однієї чи двох пар волів або коней.

Великі зимівники являли собою досить складне господарство. Там, разом зі скотарством і конярством, існувало й землеробство, а також допоміжні господарські галузі: бджільництво, рибальство, млинарство тощо.

У зимівниках кошового отамана П. Калнишевського, наприклад, 1775 року було описано 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів худоби, 14045 овець та кіз, 106 свиней, 5 віслюків.

У зимівниках війського писаря І. Глоби — 336 коней, 889 голів іншої худоби, 12 463 овець і кіз, 86 свиней 14.



10 3 цього приводу представник російського уряду писав: «У всій їхній землі нема жодного моста або навіть гаті, з якої б не збирали на полковника тієї паланки... з порожнього воза по копійці». Брали також за користування військовими човнами і паромами (Заря. СПб, 1871. Октябрь — ноябрь. С. 302).

11 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 206. Арк. 17.

12 Мышецкий С. История о козаках запорожских (прилож.). С. 81 — 82.

13 Там само.

14 Тут же слід підкреслити, що опис не цілком відображає /499/розміри майна у старшин. З документа 1769 року довідуємося, що тільки в одному зимівнику П. Калнишевського на річці Кільчені було 1050 коней тощо (ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 250. Арк. 26 і 38).



У зимівнику полковника Гараджи — 43 коня, 167 голів худоби, 2700 овець і кіз. Загальна ціна описаного майна отамана Калнишевського була офіційно визначена в 38718, Глоби — у 31267 і Гараджи — у 5830 карбованців 15. Слід додати, що при опису не було враховано інше майно, як наприклад великі водяні млини Калнишевського і Глоби, а також гроші готівкою. Проте вони були чималі (1775 року російський уряд конфіскував у Калнишевського 47 403 карбованці 95 коп. срібною і мідною монетами, не враховуючи цінних паперів; у Глоби — 21 648 карбованців 32 коп. готівкою і векселів на суму 5618 карбованців 32 коп. тощо) 16.

Землі на Запорожжі вважалися загальновійськовою власністю. З такою формулою ми часто зустрічаємось у документах січового архіву. Канцелярист Денис Зараховський, наприклад, в офіційній відповіді київському митрополиту Гавриїлу у зв’язку з відводом землі під церкву в слободі Мичковій (дата відсутня) зауважив, що «земля військова запорозька не в розділі, а вся громадською вважається».

Колишній запорожець Розсолода так розповідав: «Земля була у них вільна, степів не ділили, де хто обере собі місце; де кому охота припадає, там і сіда. Копай собі землянку, заводь худобину яку, та й кошуй» 17.

Придбавши «білет» від Коша на право користування землею, зимівчанин набував, по суті, права володіння нею. Свій зимівник він міг продавати, давати в заставу, дарувати тощо.

Зимівники заможного козацтва важко відрізнити від зимівників старшини. В окремих випадках зимівники заможних козаків були значно більші і багатші за старшинські. Ось приклад. 31 січня 1772 року, тобто під час російсько-турецької війни, козак Онопрій Лата у листі до кошового отамана Калнишевського повідомляв, що в його зимівнику, крім іншого майна, згоріло «хліба чвертей до півтори тисячі» 18.



15 Дніпропетровський державний обласний архів (ДДОА). Ф. Канцелярії новоросійського губернатора. Зг. 112. № 3130.

16 Там само.

17 Киев. старина. 1883. Ноябрь. С. 502.

18 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 278. Арк. 33. (пуд — 16 кг 36 г. Копа — прибл. 5 пудів).



Якщо приймемо умовно чверть /500/ за 6 пудів, то у Лати вогонь знищив близько 9 тис. пудів зерна. 1769 року під час татарського нападу було спалено зимівник козака Шкуринського куреня Івана Шморгуна. Від пожежі згоріло, крім будівель, необмолоченого різного хліба «кіп до п’ятисот» і двісті копиць сіна, не рахуючи іншого майна. У нього ж татари забрали 20 коней, 40 голів худоби і 700 безрогих (овець). Шкоди Шморгуну було завдано, за дуже приблизними підрахунками запорозької влади, на 1840 карбованців 19. У козака Джереліївського куреня Степана Каплуна в зимівнику згоріло до 400 кіп хліба і до 200 копиць сіна 20.

Оскільки зимівник довгий час залишався переважно господарством скотарським, то показником його розміру може бути, звичайно, кількість коней, худоби. Із зимівника козака А. Придатка у тому ж 1769 році татари забрали 70 коней, 50 голів худоби, 300 безрогих тощо.

Чималий інтерес для ознайомлення з господарством заможного запорожця дають відомості про зимівник козака Коніловського куреня Самійла Носа, описаного запорозькою владою у квітні 1773 року. В зимівнику Носа було 143 коней, 900 безрогих і 140 голів худоби. Але цим повна кількість худоби Носа далеко не вичерпувалась. Довідавшись про прибуття січової старшини для опису зимівника (це було під час війни), Ніс заховав більшу частину худоби, вигнавши її у степ.

У другій половині XVIII століття центральні райони країни збільшували попит на продукцію запорозького сільського господарства. У зв’язку з цим в часи Нової Січі значна частина цієї продукції йшла на ринок. Власники зимівників у великій кількості продавали коней, худобу, вовну, шкури, масло і олію, хліб, рибу, сіль тощо. 1763 року, наприклад, кошовий отаман П. Калнишевський продав чигиринському купцеві В. Новицькому табун коней у 100 голів по 9 карбованців за голову 21, а 1765 року тому ж Новицькому — табун коней і череду худоби на 1500 карбованців 22.



19 Там само. Док. 250. Арк. 58.

20 Там само.

21 Там само. Док. 184. Арк. 53.

22 Там само. Арк. 2.



Запорозькі коні і худоба були відомі далеко за кордоном. Зберігся лист уманського губернатора від 1762 року на ім’я Запорозького Коша з проханням прислати на уманський ярмарок козаків зі всякою худобою, /501/ «а найпаче з добрими кіньми і маститими лошатами» 23. Запорозькими кіньми «ремонтувалась», до речі, навіть пруська кавалерія 24. В листі Коша від 31 серпня 1761 року на ім’я Колегії іноземних справ зазначається, що «на Запорожжі... бувають закордонні з Кримською областю народи» 25. До того ж року належать відомості про перебування на Запорожжі кримських купців, які їздили понад Дніпром для купівлі худоби.

У серпні 1774 року інгульський полковник повідомляв Кіш про перебування в його паланці 7 кінбурнських купців «для купівлі різних товарів — коней, волів, овець, смушок, олії» 26.

За межі Запорожжя козаки збували також продукти скотарства — шкури, смушки, вовну, сало бараняче і свиняче, сир, олію, масло, шинку, в’ялене м’ясо тощо.

На початку існування Нової Січі Запорожжя ще мало потребу у хлібі і тому купувало його в Україні. Кошовий отаман Г. Федоров писав у жовтні 1755 року гетьману Розумовському, що з «Малої Росії хлібних... припасів у Січ Запорозьку (буває — В. Г.) у привозі в один рік... четвертей десять тисяч». Без цього хліба може статися на Запорожжі велика нужда, — писав він 27. Проте у зв’язку з розвитком землеробства на Запорожжі це становище досить швидко змінилося. Тут почали у великих розмірах вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку, а також тютюн, кавуни, дині, різну городину. Дуже розповсюдилось садівництво і бджільництво. З сільськогосподарських знарядь у документах згадуються залізні плуги, борони, серпи, коси, заступи тощо. У зимівнику полковника Пишмича, наприклад, 1775 року було описано 4 плуги, 10 серпів, 12 кіс, 2 заступи тощо.



23 Там само. Док. 80. Арк. 85.

24 Там само. Док. 324. Арк. 20. Лист пруського ротмистра фон Ліндера, отриманий Кошем 17 серпня 1773 року.

25 Там само. Док. 101. Арк. 12.

26 Там само. Док. 323. Арк. 69; Док. 345. Арк. 184.

27 Там само. Док. 27. Арк. 47 — 48.



Запорожжя стало забезпечувати тепер не тільки свої власні потреби у хлібі, а й вивозити його нарівні з іншими сільськогосподарськими продуктами за межі краю. Так, 1772 року козак Я. Лошака продав купцю М. Соломону «власного свого борошна житнього 122 чверті, кожну за 6 карбованців 20 копійок, пшеничного і пшона — 38, кожну за 6 карбованців 60 копійок, усього 160 чвертей (тобто 1120 пудів — В. Г.)... та чотири кухви вина»; «а за все оноє я, — писав Лошака, — з нього... 10 414 кар/502/бованців 40 копійок одержав» 28. Заможні козаки (у документах їх називають «промишленники») постачали харчі російському війську. 1773 року під час російсько-турецької війни із зимівників у діючу армію продавалось «вино, сало та інші харчі» 29.

Хліб із запорозьких зимівників вивозився до Криму 30. Наскільки потрібні були для кримських та інших татар економічні зв’язки із Запорожжям свідчить лист правителя Єдисанської орди від 1770 року на ім’я Запорозького Коша, в якому, між іншим, читаємо: «Просимо по дружбі: в теперішніх умовах маємо гостру потребу у хлібі та інших харчах» 31. 1755 року запорозькі козаки В. Романовський і Н. Синенко продали у Крим 5 возів олії 32. 1765 року перекопський купець К. Магмет закупив у козака Шкуринського куреня І. Чорного «тютюну у борг за ціну чотириста сорок карбованців монетою російською» 33.

Великий запорозький зимівник мав певну організацію. На чолі його стояв або сам господар або управитель. Останній, як і всі інші працівники, був найманою особою. Під наглядом управителя було кілька козаків, іноді жонатих, які мешкали в окремій хаті.

Значного розвитку за Нової Січі досягло землеробство і скотарство також і у запорозьких слободах. Слобід тоді на Запорожжі налічувалось кілька десятків. Там мешкали найчастіше жонаті козаки і посполиті. Останніх треба поділити на кілька категорій: «тяглі одинаки», «жонаті і можні», «піші», «підсусідки», і «бідні». «Тяглі» і «можні» мали свої господарства у слободах, а часто навіть хутори, млини, шинки тощо. «Піші» володіли лише дворами і хатами. У «підсусідків», як правило, не було власного господарства, вони мешкали, звичайно, у дворах «тяглих» посполитих і козаків. «Бідні», або «вбогі», становили посполитих, які зовсім не мали майна 34. Посполиті сплачували на користь Запорозького війська певний податок. Розмір його визначався Кошем на всю слободу, а розподіл належав самій громаді.



28 Там само. Док. 328. Арк. 29.

29 Там само. Док. 324. Арк. 110.

30 Представник російського уряду писав 1770 року, що запорожці «доставляють хліб пшеничний в Крим і Очаків і мають зв’язки з турками і татарами» (Заря. СПБ, 1871. Октябрь — ноябрь. С. 301).

31 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 251. Арк. 47.

32 Там само. Док. 19. Арк. 74.

33 Там само. Док. 30. Арк. 56.

34 Там само. Арк. 236, 153; ДОДМ. Ф. Запорозького Коша. Арх. № 316. Арк. 1 — 3. /503/



Сучасник писав: відправляючи у лютому 1774 року довбиша (збирача податків) з Січі до слобід, кошова старшина наказувал йому наглядати за тим, щоб податки «правдиво» розподілялись на громадських зборах «згідно з майном: худобою, хуторами, млинами, з промислами тощо», і щоб «бідних піших убогих не кривдили і зайвого не брали» 35. Як бачимо, старшина намагалася захистити найбіднішу частину посполитих від недозволених надмірних поборів, піклуючись про те, аби на Запорожжі не було того насильства, яке панувало тоді у покріпаченій Україні.

Крім грошових податків, посполиті відбували на користь війська різні повинності: ремонтували шляхи і греблі, давали притулок і утримання кошовій старшині, коли вона проїздила слободами, а також окремим козацьким командам; їх зобов’язували також лагодити курені, постачати для війська сіно тощо 36. Перехід з посполитих у козаки не був формально обмежений. Бажаючи користуватися козацькими правами, заможні посполиті часто-густо вступали в козаки, і навпаки, ущент збіднівши і втративши можливість відбувати службу на власний кошт, козаки переводились у посполиті 37.

Не тільки заможні козаки, а й заможні посполиті користувалися в своїх господарствах працею наймитів. В слободі Петрівці, наприклад, 1773 року в козаків І. Супереки, С. Злого, І. Рудя та ін. було по одному наймиту, у козаків О. Богині, М. Мороза і Л. Дзвоза — по два, у козака О. Чорного — три, у Фартушного — чотири, а у С. Яковенка — п’ять наймитів 38.

Були на Запорожжі і монастирські селяни: п’ятдесят родин в Самарському Миколаївському монастирі і стільки ж у Нехворощанському. Вони відбували різні повинності, працюючи на монастирську братію.

Однак і «підсусідки», і наймити, та й навіть монастирські селяни, які також з’явилися на Запорожжі, були вільними 39.



35 Там само. Док. 348. Арк. 1, 2.

36 Источники для истории запорожских козаков. Т. 2. С. 1856.

37 Один з паланкових полковників доповідав Кошу: з козаків слободи Козирщини він перевів у посполиті 7 чоловік, тому «що вони вкрай бідні і козачої служби нести не можуть» (ДОДМ. Ф. Запорозького Коша. Арх. № 316. Арк. 3).

38 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 348. Арк. 3.

39 Не так було, скажемо до речі, на Дону, де багатьох збіглих селян охопив процес покріпачення (див.: А. Пронштейн. Усиление крепостного гнета на Дону в XVIII в. // Вопр. истории. 1955. № 6).



«Підсусідки» мали право переходити як в /504/ посполиті, так і в козаки. Правом подібного переходу користувалися також монастирські селяни.

Запорожжя було тим куточком нашої землі, куди не дотягнулося кріпацтво. Це, безсумнівно, сприяло господарському розвиткові Запорожжя, розвитку тут нових, буржуазних відносин. Отже, Запорожжя, оточене з усіх сторін феодальними країнами, становило вільний острів, де панували передові форми соціально-економічних відносин. І тому в міру просування Російської імперії на південь дві різні соціальні системи неминуче повинні були зіткнутись.

Важлива роль у господарському житті Запорожжя, як і всієї України, у XVIII столітті належала чумацькому промислу. Чумацькі валки з хлібом, сіллю, рибою, олією, тютюном, вовною, шкурами та іншим товаром вирушали з України на далекі ринки, а звідти на Запорожжя привозились предмети ремесел та мануфактури. У другій половині XVIII століття зустрічаємо запорозьких чумаків, що ходили за кордон — у Крим, Молдавію, Волощину, Правобережну Україну, Центральну Польщу, Росію тощо.

Про значення чумацтва можна судити, зокрема, на підставі вже згадуваного раніше листа кошового Г. Федорова до гетьмана Розумовського. 1755 року Федоров писав: щороку на Лівобережну Україну із Запорожжя тільки з сіллю і рибою вирушає приблизно 1500 «четвертних валок».

На запорозьких базарах — у передмістях Січі і в паланках — йшла жвава торгівля як місцевими, так і привозними товарами. Тут десятками стояли «торгові будки», лавки і шинки. Існували цілі торгові ряди, як наприклад крамний, хлібний тощо 40.

Обіг крамних лавок сягав значних розмірів. Мишецький, наприклад, писав, що на січовому базарі «різники, шинкарі й інші крамарі... великий мали зиск» 41.

З лавки новокодацьких крамарів Олекси і Григора Баранчикових 1771 року було украдено 500 карбованців сріблом 42. Російському крамарю М. Макарову, який торгував «при Січі у крамному ряду», різні кримські крамарі заборгували 1757 року 4122 турецьких левів 43.



40 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 97. Арк. 106.

41 Летописное повествование о Малой России. Ч. 4. С. 82.

42 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 301. Арк. 1.

43 Там само. Док. 97. Арк. 106.



1760 року козак Джереліївського куреня П. Купка ходив /505/ до Калміуса з двома валками «сукон на продаж». Свій крам Купка оцінював у 233 карбованці 44.

Уявлення про те, чим торгували на січових базарах, дають документи внутрішніх запорозьких митниць. Серед металів і металевих виробів бачимо листове біле залізо, мідь просту і «дощату», свинець, олово, ртуть, баняки (казани з чавуну), залізні заступи, коси, гвіздки, шила тощо; з тканин: різні сукна, полотна, китайку; одяг; ювелірні вироби: каблучки, сережки тощо; шкіри; зброю: рушниці козацькі і «павлівські»; з предметів домашнього вжитку: сковороди залізні, ложки, чарки кришталеві, папір, люльки, чубуки; хліб, цукор, перець, тютюн, горілку, вино; а також ліки: камінь синій і червоний, сірка горюча, скипидар, камфора, ладан тощо 45. Величезна кількість перерахованого вище товару завозилась на Запорожжя з центральних промислових районів, а також із східних країн. Турецькі, грецькі та інші кораблі приставали в гирлі Дніпра за версту від Січі й ставали на 20-денний карантин. Кошовий отаман В. Григорів писав 1747 року київському губернатору, що «суден у Січ приходить (на рік — В. Г.) не однаково, іноді 5, іноді 8, а іноді й 10». 1746 року, наприклад, прибуло 7 грецьких суден і 1 турецьке»46. Східні крамарі привозили до Січі шовкові тканини, коштовну зброю, вина, рис, сливи, виноград, родзинки, інжир, фініки, ріжки, мигдаль, лимони, горіхи тощо 47.

Заможні козаки і посполиті мали заїжджі двори і шинки, корчми, льодовні. У Самарській паланці 1768 року таких шинків було 97 (41 володіли нежонаті, 52 жонаті козаки, а 4 посполиті). Деякі козаки, наприклад Олекса Теплий, Іван Чубик і Павло Чумак, володіли кожен шинком і льодовнею. Ісько Неїжмаченко — двома шинками і льодовнею. За право володіння корчмами їхні володарі сплачували у військову скарбницю від «шинкової будки» по 2 крб. 50 коп., а від льодовні і льоху — по 5 крб.48



44 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 87. Арк. 152 — 153.

45 Там само. Док. 126. Арк. 11; Док. 241. Арк. 22, 30.

46 Скальковский П. История Новой Сечи. Одесса, 1885. С. 216 — 217.

47 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 122. Арк. 2.

48 Там само.



Серед старшини і заможних козаків було чимало лихварів, тодішніх банкірів. У векселі путивльського крамаря Іллі Макарова від 6 серпня 1768 року записано, що він взяв у борг у козака Щербинівського куреня Степа/506/на Гуслистого 53 карбованці. Того ж року вексель на 166 крб. дано козакові Канівського куреня Хомі Сліпому мешканцем м. Зінькова Гадяцького полку Степаном Калатурою; вексель на 287 крб. — козаку Величківського куреня Кіндрату Чубу білевським крамарем Семеном Мясниковим; на 1116 крб. 60 копійок — козаку Канівського куреня Олексі Горбу згаданим вище С. Калатурою тощо. Горб зобов’язувався повернути Калатурі гроші 8 грудня 1678 року, а на випадок невиплати «сплатити вдвоє» 49.

Наші уявлення про господарство заможного запорожця доповнюють відомості про зимівник полковника Гараджи з Барвінкової Стінки. Там 1775 року було описано російською владою великий господарський дім, дві , хати для робітників, куховарню, млин «на два кола» з сукновальнею, 3 комори, 4 загороди і хлів для худоби, конюшню, сінник, шинок (з двома кімнатами і сінями), солодовню, пивницю, льодовню. Зимівник був огороджений частоколом. З сільськогосподарських знарядь у зимівнику були: 3 плуги «з лемехами і череслами», коси, сокири і т. д. Там було також 39 коней, 167 голів худоби і 2700 безрогих. За садибою росла пшениця (1 загорода), жито (2 загороди), по одній загороді ячменю, вівса, гречки й «різної городини», а також баштан (дві загороди кавунів і динь). Кількість зібраного збіжжя нараховано таким чином: 68 кіп пшениці, 95 кіп жита, 55 кіп ячменю, 21,5 копи проса, 38 кіп вівса. Поблизу зимівника на річці Донці стояв млин «на три кола» (де було 802 чверті, тобто приблизно 900 пудів, борошна і збіжжя) 50.



49 Там само. Док. 213. Арк. 2.

50 ДОДМ. Ф. Азовської губернської канцелярії. Арх. № 206. Арк. 10 — 12.



Про внутрішнє оздоблення старшинських осель, про предмети, якими старшина і заможні козаки користувалися, дає уявлення опис майна кошового П. Калнишевського, пошкодженого і забраного під час повстання в Січі 1768 року. В кімнатах його будівлі з великими вікнами і кахляною грубою бачимо: довгий стіл, 30 дерев’яних і 12 обтягнутих шкірою стільців, шафу з різними скляними і порцеляновими виробами (ціною в 100 карбованців), 4 ліхтарі, ліжко, олив’яну умивальницю, мідний цебер, купіль, одну кипарисову і чотири дерев’яних скрині, свічники зі срібним і мармуровим оздобленням. Уздовж стін, обклеєних шпалерами, стояли «вкриті ки/507/лимами» ослони. На стінах висіли портрети «державних персон», картини, фініфтяні хрести, оздоблені перлами образи, дзиґарі, зброя, флінта «з двома рульками російської роботи», флінта французька «з демештовим залізком», чотири шаблі, з яких «одна була оздоблена коштовним камінням, друга ж... шабля теж у коштовній оздобі», 20 пар пістолів, «з яких було дві пари ціною в 100 карбованців», «три пари пістолів російської роботи» тощо.

Серед інших речей: кожух, вкритий червоним оксамитом, кожух вовчий, кожух з лисиці «з добрим сивим кримським смушком», два каптани; свита з голубого сукна, два каптани «бугасових», троє шаровар «блакитного тонкого сукна», два пояси «позолочених, з яких один на чорному шовку з китицями, другий на зеленому паску», пояс «вишневий» та «червоний», годинник кишеньковий томпаковий золочений з трьома печатками, з яких одна була з коштовним камінням, оздоблена золотом, друга теж з коштовним камінням, «оздоблений перлами ніж, складений венецький», 12 пар нових шкіряних і 11 пар сап’янових чобіт, 35 рушників, ножиці сілезької роботи, шість «бритв аглицьких», 2 срібні ладунки, самовар, 12 мідних мисок «з кришками і без кришок», 100 мідних і 12 срібних чарок, срібна таця, кілька дюжин столових ложок і ножів, цукерниця «зо всім приладдям», багато дерев’яного посуду, «аптечка ліків», «підзорна труба», три «італійські хустки», два канчуки з ручками у коштовному оздобленні тощо.

Було б помилкою думати, що такими багатими були тільки оселі запорозької старшини. Ось, наприклад, опис майна козака Ірклівського куреня Кирила Погорілого, теж потерпілого під час повстання в Січі 1768 року. В хаті Погорілого були: кожух з лисячого хутра, критий блакитним сукном з позументами, кожух з вовчого хутра, критий сукном, два атласних блакитних жупани і один чорний, дві киреї — одна з Дамаску, а друга з кармазину, рушниця, два пістолі, шабля у срібній оздобі, шаблюка, срібна ладунка, а також гроші готівкою — 2500 карбованців великою монетою, 75 червінців московських, 12 карбованців 88 коп. мідною монетою 51.

Часто були випадки, коли козаки, особливо заможні, проживши якийсь час на Запорожжі, поверталися (з грішми і посвідченнями з Коша, які звільняли їх від повинностей) додому, на Лівобережжя.



51 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док, 234. Арк. 2. /508/



Багатство значної кількості козаків на Запорожжі не може затінити наявність бідного козацтва. Візьмемо для прикладу козаків, які жили в куренях. Вони становили січову залогу і були, таким чином, єдиною постійною бойовою частиною Запорозького війська. На утримання куренів старшина видавала мало коштів. Куренями були найчастіше низькі, темні й холодні дерев’яні довгасті оселі, криті очеретом і обмазані глиною. Внутрішній вигляд їх був дуже вбогий. Посередині стояв довгий нефарбований стіл з вузькими ослонами по боках; уздовж стін стояв дощаний поміст, на якому спали до «полчварта ста» і більше козаків 52.

Повсюдного застосування на Запорожжі, як уже було сказано, набула характерна для буржуазного суспільства наймана праця. Ті з козаків, які не мали власних засобів виробництва, шукали собі заробітку в паланках-зимівниках, слободах, на рибних та інших промислах.

Можна приблизно визначити кількість робітників у великому зимівнику. Із опису зимівника військового писаря І. Глоби, наприклад, бачимо, що в 1769 році тут було, за неповними даними, 13 53, у 1775 році — 18 робітників 54, а у військового судді П. Головатого — 22 робітники 55. В зимівнику кошового отамана П. Калнишевського в 1765 році, як це видно з його листа, було не менш як 44 робітники. У військовому реєстрі від 28 червня 1769 року про роздачу свинцю й пороху старшинським молодикам згадано 34 робітники Калнишевського (їм було роздано 34 фунти свинцю й 17 фунтів пороху) 56. З якого саме зимівника Калнишевського були ці молодики, важко сказати. За даними 1775 року (вже після зруйнування Січі), в зимівнику П. Калнишевського на річці Багатій залишалось 30 робітників. В описі його читаємо: «...В показаному зимівнику служителів його, Кошового, при різних посадах 30 чоловік» 57.



52 Записки Одесского общества истории и древностей. Т. 6. С. 646.

53 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 250. Арк. 38.

54 ДОДМ. Ф. Азовської губернської канцелярії. Арх. № 206. Арк. 20 — 36.

55 Там само. Ф. Канцелярії Новоросійського губернатора. Зв. 105. № 3130. Арк. 52.

56 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 175. Арк. 142.

57 ДОДМ. Ф. Канцелярії Новоросійського губернатора. Зв. 105. № 3130. Арк. 4.



Про те, що великі запорозькі зимівники, старшинські або козачі, базувалися на найманій праці й що робітни/509/ків у таких зимівниках налічувалось часто десятки, засвідчують багато сучасників. Малоросійський генерал-губернатор П. Рум’янцев в ордері Кошу від 9 червня 1764 року писав, що на Запорожжі під час мобілізації війська «...в зимівниках зостаються здебільшого лише робітники» 58. В. Чернявський писав у 1766 році, що на Запорожжі «...до чотирьох тисяч зимівників, прикидаючи в кожному від п’ятдесяти до п’ятнадцяти чоловік обитателів». Ці «обитателі», пояснює він, здебільшого були вихідцями з України. Проробивши усе літо в зимівниках, вони «...повертаються додому із заробленими грішми або запасом» 59. Ясна річ, що йдеться про найманих робітників.

Заробіток наймита на риболовному промислі був значно більший, ніж, скажімо, у зимівниках. Більшість наймитів тут працювали не «з найму», а «з половини». Козак Дерев’янківського куреня Василь Бовтюх на допиті у пушкарні 26 квітня 1758 року заявив, що прийшов на Запорожжя і, записавшись у курінь, «тоді ж у свого курінного Федора Щербиненка з половини улову риби став» 60. І така форма заробітку була звичайною. Плата «з половини» означала, що одну половину улову брав собі хазяїн промислу, а іншу він розподіляв між своїми наймитами.

У період Нової Січі стало звичаєм посилати на військову службу замість себе наймитів. Це робили заможні козаки. Колишній запорожець Онисим Лалим у своєму проханні (1799 рік) про прийняття його у чорноморці розповідав: «...Служив у колишньому Війську Запорозькому з малих літ у курені Шкуринському, а потім був у Кримському поході за козака куреня Шкуринського Григорія Химу» 61.



58 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 201. Арк. 63.

59 Источники для истории запорожских казаков. Т. 2. С. 1855 — 1856.

60 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 23. Арк. 14.

61 Краснодарський державний крайовий архів (КДКА). Ф. 250. Св. 12. Спр. 43. Арк. 94 — 95.



Таких документів удосталь. Про життя козаків-сіромах український народ склав чудові пісні. Ось рядки однієї з них:


Струни мої золотії, заграйте мені стиха,

Нехай козак-нетяжище позабуде лихо.


Або:


Козакові — як тому бідному сіромасі:

Ненька стара, жінки нема, а сестра малая. /510/

Чому ж в тебе, козаченьку, сорочки немає?


А ось ще одна:


В мене ймення не одно, а єсть їх до ката

А якого роду я, то всяк про те знає,

Хто по світу ходить-блука та долі шукає.


Хоч доля козака-сіроми і була тяжкою, разом з тим не треба забувати, що він міг переходити від одного господаря до другого, а за певних умов стати самостійним господарем. І найголовніше — він був вільним.

Це останнє й притягувало на Запорожжя енергійних та заповзятливих людей, які йшли сюди, рятуючись від феодальних утисків, що сковували їхню ініціативу і потяг до вільної діяльності.

Запорожжя в період Нової Січі (1734 — 1775) було краєм квітучої економіки, яка базувалася на передових господарчих засадах. Про швидкий економічний розвиток краю можна судити по тому багатству, яким володіла не тільки старшина, а й значна частина рядового козацтва. Можна погодитися з думкою Михайла Кириченка про те, що все життя запорозьких козаків у цей час «було переведено на мирний лад» 62. Розвиток господарства, а не військові походи, є основою їхньої діяльності. Тепер, писав історик Запорожжя Михайло Слабченко, «і містечка переорганізувались на новий кшталт, хоч зовнішній вигляд їхній наче мало змінився: в них ще вештали запорожці, але вже не гриміли постріли, не ляскали шаблі, чути було рипіння торговельних ваг, ніби хустками махали вітряки та брязкали гроші» 63.



62 Кириченко М. Суспільно-політичний устрій Запоріжжя (XVIII століття). X., 1931. С. 33.

63 Там само. С. 33 — 34.



За часів Нової Січі відбулися великі зміни в становищі Запорозького війська. Внаслідок політики царизму, який всіляко намагався обмежити козацьке самоврядування, Запорожжя поступово втрачало свою автономію. Спочатку, після повернення з Криму, військо було підпорядковане київському генерал-губернатору й мало неухильно виконувати усі його накази. Пізніше, коли в Лівобережній Україні уряд відновив гетьманство, Січ стала безпосередньо підлягати владі гетьмана. Це призвело до того, що царські урядовці і гетьманська адміністрація почали втручатися в усі внутрішні справи Запорозького війська. Гетьман звелів навіть провести реєстрацію всіх козаків і подати списки до його канцеля/511/рії в Батурині. Крім того, кожен козак мусив дістати паспорт і без відома старшини не мав права вийти за межі Запорожжя.

Щоб позбавити козацтво усіх прав і перетворити його на слухняне знаряддя царизму, російський уряд став будувати на запорозьких кордонах та в самих «вольностях» укріплення і ставити там залоги. Вже 1735 року на території Запорожжя було збудовано чимало фортець, споруджено Новосіченський ретраншемент і поставлено залогу з двох піших рот та артилерійської команди. Комендант ретраншементу мав наглядати за Січчю і надсилати київському генерал-губернатору докладну інформацію про становище на Запорожжі. На випадок будь-якого виступу з боку козаків проти уряду або своєї старшини Новосіченська залога зобов’язана була жорстоко розправлятися з ними.

У 40 — 60-х роках XVIII століття російський уряд почав заселення північних та північно-західних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це мало призвести до відмежування, ізоляції «вольностей» від Правобережної і Лівобережної України, покласти край втечам селян від своїх панів. Біля гирла річки Тясмину побудували Криловський шанець, біля міста Торговищі — Орловський, а також шанець на річці Синюсі. 1751 року Івану Хорвату, колишньому австрійському офіцерові, було доручено заснувати так звану Ново-Сербію — заселити сербськими поселенцями землі на правому березі Дніпра, якраз у північно-західній частині Запорожжя. Тут же, у верхів’ях річки Інгул, було засновано укріплення св. Єлисавети (сучасний Кіровоград).

На північно-східному кордоні Запорожжя засновано так звану Слов’яно-Сербію. Отже, тепер «вольності» були відрізані й від Гетьманщини. Після цього, як висловився один із сучасників, Запорозьке військо опинилося в мішку, який лишилося тільки зав’язати. Захоплені козацькі землі почали роздавати офіцерам, поміщикам, урядовцям і впроваджувати там кріпацтво.

Надалі російський уряд повів політику на ліквідацію військової ради та заміну виборних старшин царськими ставлениками. За часів Нової Січі військова рада багато в чому втратила своє колишнє значення.

За Нової Січі запорозьке козацтво брало участь у двох війнах Росії проти Туреччини. 1736 року запорожці у складі російської армії воювали під Перекопом, Козловим (Євпаторія), Бахчисараєм і Кінбурном. При здобутті цих фортець запорозька піхота, кіннота і флот /512/ виявили виняткову відвагу і героїзм. «За ці походи, — писав Рігельман, — що в них запорожці видатну завзятість і відважну хоробрість як на суші, так і на воді своїм флотом показали, пожалувано їм як грошове, так хлібне жалування». Як знак нагороди за службу російський уряд послав до Січі «прапор великий з російським гербом і чотири малих, писаних золотом..., бунчук, обвитий парчою золотою, булаву і пернач, все срібне, оздоблене золотом і коштовним камінням» 64.

Своїм героїзмом уславилося запорозьке козацтво і під час російсько-турецької війни 1768 — 1774 років. 17 червня 1769 року П. Рум’янцев писав кошовому отаману: «Учинені вами над неприятелем пошуки підвищують громадську славу всього Запорозького війська... Вони суть істинний доказ... невтомних трудів і прещирої вірности Запорозького війська» 65.

Запорозьке козацьке військо було напередодні своєї ліквідації однією з найкращих військових одиниць у складі головних ударних сил російської армії під час російсько-турецьких воєн. Це було визнано як вищими воєначальниками, так і урядом. У царській грамоті від 22 лютого 1772 року, наприклад, читаємо: «Предводительствуючий Другою нашою армією генерал-аншеф князь Долгоруков донесеннями своїми засвідчив нам, що в усю пройдену кампанію від підданого Нашого Низового війська Запорозького по всіх місцях, де оне за розпорядженням його перебувало і упражнено було, покладена служба виконувана була з щирістю і можливою старанністю». Цариця запевняла запорожців, що вона ніколи не забуде їхніх заслуг: «Між тим і монарша наша милість й увага до сього Нашого підданого війська не лише продовжені, а... й поглиблені будуть» 66. Лише в 1771 році тисячу запорожців було представлено до нагороди срібною медаллю 67. Кошового отамана Калнишевського нагороджено золотою медаллю з діамантами 68. Багато видатних російських воєначальників вважали для себе за честь бути прийнятими до запорозького «товариства». Серед них, до речі, бачимо і майбутнього фельдмаршала М. І. Кутузова 69.



64 Летописное повествование о Малой России. Ч. 4. С. 3.

65 Скальковский А. История Новой Сечи. Ч. 3. С. 21.

66 Там само.

67 ЦДВІА Росії. Ф. 13. Оп. 107. Спр. 120. Арк. 6.

68 Скальковский А. История Новой Сечи. Ч. 3. С. 71.

69 М. Кутузова разом з кн. М. Голіциним і кн. П. Прозоровським було прийнято до «товариства» Кущівського куреня «за його бажанням» (ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 232. Арк, 18).



Командую/513/чий Першою армією генерал-аншеф П. Панін, прийнятий тоді ж до Запорозького війська, писав: «Обрання і прилучення мене до товариства вашого, знаменитого здавна, так і нині у воїнських подвигах... прославленого Запорозького війська приймаю я особливим знаком вашого до мене, мої приятелі, старання і задоволення в нинішньом моєму поділенню спільних з вами воєнних подвигів проти неприятеля» 70.

Незважаючи на складні політичні умови, запорожці приходили на допомогу своїм братам, які страждали під чужоземним ігом. Запорожці, особливо сіромахи, брали активну участь в гайдамацькому русі у Правобережній Україні, що перебувала під владою Польщі. Запорозькі козаки найчастіше виступали в ролі організаторів гайдамацьких загонів. Козак Джереліївського куреня Петро Варакута під час допиту у квітні 1758 року говорив, що він вступив до гайдамацького загону на початку 1757 року. Цей загін очолював козак Пашківського куреня Максим Бурило 71.

Про кількість запорозьких гайдамацьких загонів є різні відомості. Іноді загони налічували 150, 200 і більше козаків. Про гайдамацький загін у «200 чоловік і більше» повідомляється, наприклад, у листі Слободської полкової канцелярії на ім’я Коша від 15 грудня 1760 року 72.



70 Скальковский А. История Новой Сечи. Ч. 3. С. 91 — 92.

71 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 43. Арк. 63.

72 Там само. Док. 266. Арк. 10.



Гайдамацькі загони не були постійними і не діяли в тому ж самому складі довгий час. Здійснивши один або кілька нападів, гайдамаки розходились. Гайдамацький рух являв собою щось подібне до партизанської війни, яка невгавала майже протягом усього існування Нової Січі.

На Запорожжі гайдамаки мали своєрідні ст.ани, які були пунктами опору. Сюди йшли шукати порятунку розбиті гайдамацькі загони. Нарешті, тут були місця зимівок. Вони найчастіше розташовувались у малоприступних балках на дніпровських і бузьких островах, у плавнях і в степу. Найбільший на Запорожжі гайдамацький табір знаходився в середній течії Південного Бугу на острові Мігія. Прибережні скелі тут круто, мов фортечні мури, спускалися у воду. Столітні дуби, зче/514/пившись кронами, стояли суцільною стіною. Літніми вечорами, огорнута сизою імлою, крізь яку ледь пробивалось сріблясте місячне проміння, Мігія була мовчазною і привабливою. Осінніми ж ночами, коли стогнав та завивав вітер, а дерева погрозливо розмахували величезними чорними гілками, Мігія ставала грізною й страшною. На Мігії ладнали зброю, робили порох і кулі, лікували поранених. Тут завжди стояла гайдамацька залога. Це була гайдамацька Січ. Звідси, з’єднавшись у нові загони, гайдамаки повертались у запорозькі степи, у Слобідську Україну, в Гетьманщину, а найчастіше — на Правобережжя.

Правобережна пригноблена людність була тісно пов’язана із запорозькими гайдамаками і часто кликала їх на допомогу. В темні ночі маловідомими стежками поспішали тоді гайдамаки у Правобережну Україну. Вони з’являлися завжди несподівано, як сніг на голову. Польська прикордонна варта ніяк не могла устерегти їх.

Гайдамаки мчали, мов степовий вітер. Одягнені в сорочки, вишмаровані від паразитів дьогтем, в убогі каптани або кунтуші з телячої шкіри, взуті в постоли чи ходаки, вони молодецьки тримались на конях, спираючись на дерев’яні стремена. Озброєння кінного гайдамаки: довгий спис, шабля та самопал; пішого — найчастіше короткий спис із залізним жалом з обох кінців, який можна було влучно кидати на далеку відстань, і рушниця.

До гайдамацьких загонів входило не більш як двісті — триста чоловік, найчастіше піших. Та незважаючи на це, гайдамаки безстрашно нападали на незрівнянно чисельніше вороже військо.

Сучасник поляк Китович розповідав, що навіть один гайдамака, опинившись серед ворогів, «міг в одну мить розігнати близько сорока поляків... а щоб протистояти п’ятдесяти гайдамакам, треба було наших двісті-триста чоловік і більше». Піші гайдамаки дуже вміло ховалися в степовій траві, у щонайменшій балочці і обстрілювали звідти ворога. Якщо панам і траплялося оточити їх, вони завзято боронилися і часто-густо, діждавшись ночі, спритно зникали з-під самого носа переслідувачів. У народі ходили чутки, що гайдамаки — характерники, тобто замовлені від кулі й шаблі. Не один раз, — переказує марновірний Китович, — жовніри бачили, як гайдамаки збирали з себе кулі, які попадали їм у груди /515/або обличчя, й кидали їх назад, у ворога. Тому поляки, вирушаючи на гайдамаків, святили кулі 73.

Якщо гайдамаки потрапляли до ворожих рук, — а це, між іншим, випадало дуже рідко, — вони виявляли надзвичайну мужність і з презирством ставились до смерті. Той же Китович розповідає, що коли садовили на палю спійманих гайдамаків, то вже майже наскрізь пройняті, вони глузливо, немов зовсім не відчуваючи болю, кричали катові: «Криво йде паля, пане майстре!» 74.

Запорозький Кіш змушений був стримувати гайдамацький рух. Але його адміністрація часто не мала для цього сили, з одного боку, а з другого — не бажала вступати у відкриті ворожі стосунки з гайдамаками, яких підтримували рядові запорожці. Доказом цього є те, що навіть створення каральних загонів проти гайдамаків не зупиняло їх. Вони завжди знаходили гаряче співчуття і підтримку у населення Запорожжя. Рапорт до Коша від 1754 року (ім’я автора рапорту не дано в документі) знайомить із таким випадком: саме того року загін запорозьких гайдамаків захопив у татарських феодалів в урочищі Анджабу табун коней. Коли татари спробували повернути табун, на допомогу гайдамакам прийшли «рибалки», тобто робітники запорозьких риболовних промислів «до козаків під’їхавши на допомогу, вчинивши сутичку, на другий бік (табун — В. Г.) пригнали» 75.

Населення Запорожжя ховало гайдамаків від переслідувань, попереждало їх про наближення каральних команд, допомагало харчами, зброєю тощо.

Навесні 1768 року на Правобережжі, куди вступили російські війська для боротьби з організованою магнатами Барською конфедерацією, спалахнуло велике селянське повстання — Коліївщина *. Правобережне селянство боролось за знищення нестерпного кріпосницького і національного гніту. В цій своїй боротьбі воно завжди мало підтримку запорозького козацтва.



73 Kitowicz Jędrzej. Opis obyczajów za panowania Augusta III / Opracował R. Pollak, War-wa, 1951. С. 343.

74 Там само. С. 342.

75 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 19. Арк. 13.

* Коліями називали учасників повстання.



Польські пани з ненавистю ставились до запорожців. Звичайним явищем було те, що пани, захопивши запорожців, які приїздили до родичів на Правобережжя, вішали їх або садовили на кіл. В архіві запорозького Коша збереглось кілька списків козаків, у різні часи /516/ закатованих польською владою або окремими панами. В одному такому, списку читаємо, що від 1733-го до 1748-го року пани вбили 200 запорожців. До того ж деяких, як наприклад Івана Бойка, «спершу На страстку (тортури — В. Г.) тягли, а потім на кіл посадили». Іншим закатованим козакам пани, «глумлячися, розкривши зуби, повкладали (до рота) пашпорти» 76.

Навесні 1768 року біля Матронинського монастиря (поблизу Чигирина) з’явився загін запорозьких гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком — справжнім представником запорозької сіроми. 2 липня 1768 року на запит Коша про особу Залізняка, отаман Тимошівського куреня Василь Корш повідомив таке: «Числячись при курені Тимошівському, родиною Польської області село Івківець, Максим Залізняк з приходу свого (на Запорожжя — В. Г.) років з п’ять перебував на заробітках і в услугуванні, а в 1762 році, як звідсіля відлучився, проживав аргатуючи в... (слово прочитати неможливо — В. Г.), відколи у різних тутешніх місцях різним промислом перебивався, а в битність у 1762 році пушкарем, як із Січі відлучився, перебував на низу між козаками, потім у турецькому місті Очакові був у шинковому промислі» 77.



76 Там само. Док. 5. Арк. 3 — 8.

77 Там само. Док. 227. Арк. 34. Аргатовати — найматись на роботу (на рибні і соляні промисли) за межами Запорожжя.



На заклик Залізняка в Холодний Яр почали збиратися селяни і козаки з правого берега. До нього приєдналися також все нові й нові загони запорозький гайдамаків. Вони поспішали на допомогу своїм братам, які страждали під владою польських панів. Цікавий у цьому відношенні документ — свідчення гайдамаки Йосипа Куцого, козака Дядьківського куреня. Родом з Лівобережжя, він протягом 18 років був наймитом на запорозьких рибальських промислах. 1768 року Куций втік до гайдамаків. «Сього (1768 — В. Г.) року, на Петрів піст, — розповідав Куций, — коли почув він, що в Польщі в Матронинському монастирі збираються запорозькі козаки... то він, Куций, погодившись із козаком Трохимом, а прозвища не знає, (і) Йваном Сукуром, пішли без відома кошового отамана і військової старшини в Польщу... і як прийшли в сказаний монастир і явились до названого козаками полковником Максима Залізня /517/ка, в нього таких же козаків зібралося до п’яти сот чоловік» 78.

Так, гуртом і поодинці, потай і відверто, запорозькі козаки збирались і вирушали на Правобережжя. 1 червня 1768 року полковник Головко рапортував Кошу, що через Бугогардівську паланку безперервно проходять в Польщу гайдамацькі загони «для деяких бунтів» 79.

У другій половині травня селяни і козаки під проводом М. Залізняка захопили Жаботин, а потім Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни, Лисянку. Повстанці брали приступом панські замки, палили садиби, громили польську шляхту і католицьке духовенство. Сили повстанців швидко зростали. Невдовзі повстанням були охоплені майже вся Київщина і Брацлавщина. Там, де повстанці брали владу в свої руки, вони заводили козацький устрій. Під впливом гайдамаків почалися селянські повстання на Поділлі, Волині, у Галичині і Белзькому воєводстві. Переляканій польській шляхті селянське повстання під проводом Максима Залізняка здавалось другою Хмельниччиною.

Повстанці звернулися з відозвою до польського селянства. Ця відозва, написана польською мовою, закликала: «Мешканці корони (польської), у володіннях шляхетських, королівських і духовних! Ваш час настав! Прийшов час визволитись із неволі, скинути панське ярмо. Побачив Бог з висоти небес вашу тяжку долю, почув голосіння і зойки ваші і послав вам захисників, які помстяться за зло, заподіяне вам панами. Отже, поспішайте на допомогу тим, хто хоче зробити вас вільними. Настав час помститися за всі муки, кари, знущання, за нечувані здирства, які ви до цього часу від своїх панів терпіли. Посилаємо до вас ватажків, котрим ви маєте довіряти і за якими повинні прямувати зі зброєю, що є у вас. Залишайте домівки ваші, дружин і коханих дітей. Не будете жалкувати, бо невдовзі знову з ними зустрінетесь. Пошле нам Бог перемогу, і будете самі собі вільними панами, коли знищите гадюче кодло панів ваших, яке досі ссе кров вашу. Звертались ми до вас і раніше, проте ви нам не вірили і зараз же, коли брати ваші в Україні і на Поділлі почали щасливо визволятися з неволі і ярма панського, ви повірите нам! В ім’я Бога поспішайте до нас на допомогу!» 80



78 Державна публічна бібліотека України (Рукописний відділ) Док. 5873.

79 ЦДІА України. Ф. КЗС. Док. 227. Арк. 225.

80 Там само. Ф. Коліївщина. Док. 12. /518/



Пройнята жахом шляхта тікала углиб Польщі, а також до Росії. Багато шляхти знайшло притулок за мурами м. Умані, яке належало магнату Потоцькому. Умань являла собою велике і добре укріплене місто. Уманська фортеця мала дві вежі і чотири бастіони з тридцятьма двома великими гарматами. Місто охороняв надвірний козацький полк. Надвірні козаки були з кріпаків Потоцького. Замість панщини вони мали відбувати при панському дворі військову службу. За наказом пана їх одягли в жовті жупани і голубі кунтуші, озброїли рушницями, шаблями, списами і муштрували, як і польських жовнірів. Щороку козаків примушували заприсягати на вірність своєму панові. Начальником надвірних козаків був шляхтич Обух.

Уманський губернатор (правитель округи) Младанович покладав тепер великі надії на цих козаків, особливо на сотника Івана Гонту, колишнього кріпака із села Розсошки. Призначивши Гонту за сотника, Потоцький гадав мати в його особі вірного слугу. Але Гонта лишився відданим своєму народові. Коли до Умані почали надходити вісті про наближення Залізняка, Гонта потай відрядив до нього довірену людину. Вона повідомила, що козаки Потоцького перейдуть на бік повстанців зразу ж, як тільки ті наблизяться до Умані.

Настав ранок 18 червня. Нестерпно пекло сонце. На одній з уманських веж стояли губернатор Младанович і шляхтич Шафранський. Шафранський у підзорну трубу пильно оглядав околиці. Внизу на валах і мурах фортеці зі зброєю в руках розташувалося все шляхетство, що збіглося до міста, і навіть учні базилянської школи. Над величезними казанами з гарячою смолою і окропом здіймалася густа пара. Погрозливо висунули свої чорні -жерла кріпосні гармати.

Було тихо. Раптом Шафранський вигукнув: «На допомогу нам ідуть надвірні козаки пана Гонти!» Але одразу ж змовк. На обличчі у нього промайнула спочатку тінь подиву, а потім страху — Шафранський побачив, що з Грекового лісу виступає велике кінне та піше військо назустріч козакам Гонти. Шляхтич одразу впізнав у ньому повстанців і з жахом обернувся до Младановича. Той гарячково схопив трубу і націлив її на ліс, сподіваючись, що ось-ось почнеться бій.

Але біля Грекового лісу сталося те, чого пани зовсім не чекали. Гонта рушив назустріч Залізняку і сердечно привітався. Почалося братання козаків з повстанцями.

Звістка про об’єднання Гонти з Залізняком в одну /519/ мить облетіла Умань. Серед шляхти почалося страшенне замішання. Вона знала, що міщани палко співчувають повстанцям.

Підійшовши до Умані, Залізняк і Гонта запропонували Младановичу здати місто. Однак той рішуче відмовив, покладаючись на свої сили і «божу поміч». Тоді повстанці пішли на штурм. О сьомій годині вечора, коли їхні лави наблизились до кріпосних валів, на стінах почалася шалена стрілянина з гармат і рушниць. Повстанці мусили відступити, залишивши на місці кілька вбитих.

Проте перша невдача не похитнула їх. Знову і знову протягом цілої ночі штурмували фортецю. Вранці наступного дня гайдамаки вступили до міста.

Після взяття Умані повстання на Правобережжі розгорнулося з новою силою. Селяни винищували і виганяли панів, оголошували себе вільними, запроваджували козацькі порядки і йшли в повстанці.

Хвиля народного гніву налякала польських правителів, і вони почали збирати сили під керівництвом коронного гетьмана Ксаверія Браницького. Водночас шляхта звернулася за допомогою до Катерини II. Царський уряд добре знав, що коліям — так звали правобережних повстанців — співчуває весь поневолений люд не тільки в Україні, а й в Росії. Тому він поспішив надати допомогу польським гнобителям. Генералу Кречетникову було наказано негайно вирушити на захист панів.

Діставши наказ, Кречетников удався до хитрощів. Він скористався довір’ям повстанців до російського війська, яке саме в цей час боролося з польськими магнатами під Баром. Знявши облогу Бара, Кречетников відправив посланця до Залізняка з повідомленням, що йде йому на допомогу, аби спільними силами вирушити на Волинь і покінчити з польськими панами. Повстанці радісно зустріли цю звістку. Вони не здогадувались про підступні наміри царського генерала.

Незабаром царське військо прибуло до Умані і розташувалося під містом. Кречетников розпочав «переговори» з керівниками коліїв про майбутні «спільні дії», а тим часом непомітно оточив повстанський табір. Ухвалено було на світанку 27 червня разом вирушити на Волинь. Але цієї ж ночі до Залізняка і Гонти з’явився посланець і запросив до штабу Кречетникова. Там нібито їх хотіли оповістити про важливі вісті.

Тільки-но Залізняк і Гонта вступили до штабного намету, як їх зараз же схопили і закували в кайдани. /520/ Після цього царське військо за сигналом рушило на повстанський табір. Повстанці кинулися до зброї, але було вже пізно. Вони дорого заплатили за свою довірливість. До рук Кречетникова потрапило багато полонених, тридцять прапорів, п’ятнадцять гармат тощо. Залізняка і Гонту кинули в яму. За кілька днів до Умані прийшло військо Браницького. Кречетников передав йому всіх захоплених повстанців родом із Правобережжя. Лівобережних же і запорозьких гайдамаків, а також тих росіян, які були між ними, відправили в Київ до російського губернатора.

На Правобережжі Почалася кривава розправа з повстанцями. Сам Браницький писав королю, що «місцеві пани без упину приходять -до мене і радять немилосердно четвертувати, палити, садовити на палю, вішати гайдамаків». У містечку Кодні зібрався спеціальний трибунал. За його вироком кати в червоних ковпаках ставили засуджених на тортури, потім підвозили до глибокої ями і стинали голови. Коли одна яма наповнювалася трупами, копали другу.

Особливо страшну смерть вигадали для Гонти. Суд ухвалив стратити його в селі Сербах (сучасна Гонтівка на Поділлі); страта мала тривати цілих два тижні.

Був ясний і теплий день. У повітрі плавали білі пасма бабиного літа. Великий вигін за селом чорнів людьми. Посередині його височів дерев’яний поміст. Було видно, як кат у червоній шапці розкладав на ньому свої страхітливі знаряддя: щипці, щоб здирати шкіру, ножі, шила, жаровню з гарячим вугіллям. Навколо помосту з чотирьох боків стояли гусарські і панцирні корогви; за ними — карети і коляски з довколишнім панством, а далі зігнані на незвичайне видовище з найближчих маєтків селяни.

Попереду гусарської корогви, під гетьманським прапором, Браницький давав останні накази. Раптом почувся крик: «Дорогу!» Натовп розступився, створюючи вузенький прохід, куди в’їхав старий селянський віз, запряжений шкапою. На возі, оточеному цілою півсотнею жовнірів, без шапки, із закутими руками й ногами сидів Гонта. Минуло кілька хвилин, і Гонта ступив на поміст. Все затихло. Тисячі очей звернулися до славного гайдамацького ватажка. Не один пан думав, що Гонта, знесилений попередніми тортурами, злякається нових двотижневих нелюдських мук, впаде на коліна і благатиме пощади.

Але марні були надії тих, хто хотів побачити на/521/родного героя зламаним, з очима, сповненими смертельної туги й розпачу. Шляхтич Дуклан-Охотський, що стояв поблизу помосту, пізніше згадував: «Обличчя Гонти було спокійне й веселе, ніби він ішов до куми на родини. Кат зірвав йому клапоть шкіри, але обличчя козака не здригнулося. Коли кат зірвав другий клапоть, Гонта, глузуючи, сказав: «От, казали, що болітиме, але насправді" анітрішечки не болить». Сила духу Гонти і зворушила і схвилювала присутніх. Занепокоєний цим, Браницький наказав катові негайно стяти Гонті голову. Кривавий терор, масові прилюдні вбивства не залякали коліїв. У багатьох місцях між ними й карателями відбувалися запеклі сутички. Великого удару, як розповідає народна пісня, завдали колії на чолі з отаманами Бондаренком і Нечаєнком панському війську під містечком Грузькою.


Наїхали ті гусари та Грузьку палити,

Бондаренко з Нечаєнком стали боронити:

Нечаєнко на дзвіницю потроху міх втягає,

Бондаренко в правій руці рушницю тримає.

Ой як стрелив Нечаєнко — коника підстрелив.

Ой як стрелив Бондаренко — гусарика встрелив.

Ой як рушили гусари з Грузької тікати,

Бондаренко з Нечаєнком стали доганяти.


Нарешті панам вдалося все-таки придушити повстання на Правобережжі. Одночасно розправлялися з коліями і царські генерали. Залізняка та інших керівників повстання засуджено було на довічне ув’язнення в Сибіру і відправлено на каторгу в Нерчинські копальні. Запорозька старшина, що не бажала ускладнень з російським урядом, марно намагалася запевнити його в непричетності запорозького козацтва до Коліївщини. Полковник Головко, наприклад, писав 1768 року, що до «коліїв» ідуть тільки «зайди, що називають себе запорозькими козаками» 81, а справжніх запорожців серед них нема зовсім. Проте царські чиновники мали незаперечні супротивні докази. 15 серпня 1768 року київський губернатор Ф. Воєйков у своєму листі на ім’я Коша, докоряючи писав: «Із допитів самих запорожців, котрі вчора тільки з Польщі сюди прислані, виходить, що чоловік десь двісті з самої Січі 29 минулого червня, розділяючись на різні частини, в Польщу... відправлялися» 82.



81 Там само. Ф. КЗС. Док. 227. Арк. 25.

82 Там само. Док. 228. Арк. 189. /522/



Царський уряд боявся також можливості з’єднання Коліївщини з широкими колами козацтва на Запорожжі. Такі побоювання підтримувались чутками, що Максим Залізняк має намір іти на Січ. 4 липня 1768 року полковник Головко, прибувши на Січ, так розповідав старшині про зустріч із Залізняком. 27 червня 1768 року на лівому боці Буга його зупинив загін з семи вершників. Повідомивши на запитання ватажка загону своє ім’я, Головко, в свою чергу, спитав, з ким має справу. Ватажок відповів: «Я Залізняк». Потім він запитав Головка: чи той давно був у Січі і чи скоро поїде туди? Коли Головко відповів, що з Орелі він має намір повернутися просто в Січ, то той, хто назвався Залізняком, сказав: «Коли приїдеш, уклонись пану кошовому (і передай. — В. Г.), що ми прибудемо невдовзі до Січі в гості» 83. Мабуть, Головко розмовляв не з самим Залізняком (останній за документами протягом усього повстання 1768 року не бував на Запорожжі). Проте слова того, хто назвався Залізняком, свідчили про можливість приходу гайдамаків у Січ.

Після того, як польські магнати при підтримці царського уряду придушили селянський рух на Правобережжі, чимало гайдамацьких загонів перебралися на Запорожжя. Той же бугогардівський полковник Головко, наприклад, у своєму рапорті від 28 червня 1768 року доповідав кошовому про перебування на території підвладної йому паланки, в балці Густий Байрак, «гайдамацьких ватаг більш як дві сотні під проводом принципалів... старого запорозького злодія... Саражина, да платніровського курінного Олекси Дейнеки та якогось минського Савки» 84.

1773 року під час російсько-турецької війни в Росії почалось найбільше в історії селянсько-козацьке повстання під проводом Омеляна Пугачова 85.



83 Там само. Док. 227. Арк. 38.

84 Там само. Арк. 207.

85 Цікаво, що Пугачов народився в «малоросійській Зимовійській станиці» на Дону, батьківщині Степана Разіна. Пугачов на допиті сказав, що хрещеним батьком його сина Тимофія був «малоросіянин Олексій» (див.: Рознер И. Г. Казачество в крестьянской войне 1773 — 1775 гг. Львов, 1966. С. 25). Пугачов перебував якийсь час в Україні, проходив козацьку службу біля Запорожжя, у Бахмуті і Голій Камінці, мав тут товаришів.



Почавши повстання, Пугачов звернувся з маніфестом до покріпаченого селянства, закликаючи до повалення ненависного кріпацтва. Він жалував усіх «вольністю і свободою і /523/вічно козаками» 86. Пугачов надавав великого значення Запорозькій Січі, намагався використати її для боротьби проти феодалів Росії. Восени 1774 року після того, як царські війська завдали йому поразки біля Чорного Яру, він оголосив своїм козакам: «Я думаю йти униз Волгою і, зібравши на ватагах хліба, добратись морем до запорозьких козаків» 87.

В цей час на Запорожжі було неспокійно. Єпископ Феодосій так про це пише: «В 1774 — 1775 роках у багатьох місцях з’являлись таємні вороги загального спокою». Називаючи їх «бунтівниками з розбитої партії Пугачова», Феодосій зауважує, що вони «своїми підступами бентежили народ». Особливо велике збудження було в Старій Самарі, де з’явився якийсь «бунтівник» полковник Василь Злий, він же Журба. «Самара, — говорить далі Феодосій, — була оточена з усіх сторін карантином: з міста нікому не було ні вільного входу, ні вільного виходу; в місті почались дізнання і розшуки, від яких народ не швидко міг заспокоїтись» 88. Такі настрої не могли пройти поза увагою уряду, що був наляканий розмахом селянської війни. Катерина II не випадково в одній із записок проводила паралель між Пугачовим і Мазепою і у такий спосіб ототожнювала національно-визвольну акцію Мазепи і селянсько-козацьке повстання Пугачова. «Хто ж після Мазепи в Росії більше завинив?» 89 — риторично запитує вона, ставлячи поряд з Мазепою Пугачова і підкреслюючи небезпеку для імперії з боку таких не схожих між собою діячів. Після поразки Пугачова царський уряд почав мстити народу. Було заарештовано 20 тис. людей.

Росію затопила чорна реакція. Губернська реформа, яку провів російський уряд 1775 року, дала змогу значно збільшити адміністративно-поліцейський апарат на місцях, ще більше покріпачити селян і посилити колоніальне гноблення народів імперії.



86 Восстание Емельяна Пугачева: Сб. док. Л., 1935. Док. 20. С. 45.

87 Пугачевщина: Сб. док. Т. 2. С. 155.

88 Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. С. 302 — 303.

89 Рознер И. Г. Казачество в крестьянской войне 1773 — 1775 гг, С. 192.



Над Запорозькою Січчю нависла загроза знищення. До того ж у зв’язку з підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди 1774 року і виходом Росії до Чорного моря царський уряд міг вже «віддячити» козацтву за /524/ майже тривікову оборону південних кордонів України і Росії від агресії з боку Криму і Туреччини. Тепер ніщо не заважало знищити Січ.

Ще раніше царський уряд поставив останню крапку над автономією Гетьманщини. Цьому передував короткий період повернення гетьманського уряду за цариці Єлизавети Петрівни. Дочці Петра I Єлизаветі, всупереч усім сподіванням, під впливом «природного козака» Олексія Розумовського судилося повернути Україні те, що так наполегливо знищував її батько Петро І. Олексій Розумовський сприяв відновленню гетьманства в Україні і обранню свого брата Кирила на цю посаду (1750). Однак це була скоріше примха цариці, ніж радикальна зміна політики російського уряду щодо України.

Спочатку К. Розумовський почував себе досить незалежним від центральної влади: самостійно призначав генеральну старшину, відновив діяльність усіх адміністративних і судових установ, сприяв ліквідації обмежень для господарства і торгівлі, піклувався про стан культури і освіти в Україні. Але невдовзі таке опікування Розумовським української автономії почало викликати у російського уряду підозру і останній почав активізувати стару політику всілякого обмеження прав України. 1754 року було скасовано митний кордон між Україною і Російською державою, що позбавило Гетьманщину одного з найважливіших елементів автономії — самостійної митної системи 90. Це, як писав С. М. Соловйов, «мало бути сильною протидією відновленню гетьманства в Україні. Так в Петербурзі відсвяткували 100-річний ювілей приєднання України до Росії в 1654 році» 91.



90 Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. С. 170.

91 Соловьев С. М. История России,.. Кн. 12, С. 200.



Незважаючи на тиск центрального уряду, Розумовський провів судову реформу, яка впорядкувала судовий устрій на основі литовського статуту і українського звичаєвого права. Це був останній успіх щодо оборони прав українського народу. Різниця в судовому устрої України, особливості його порівняно з російським правом впадали у вічі. Григорій Теплов, управитель маєтків Розумовського і водночас урядовий агент при ньому, в записці на ім’я Катерини II «О непорядках в Малороссии», доводячи необхідність проведення адміністративних реформ з метою скасування автономії /525/ України, звертає особливу увагу на дух вольності і республіканізму, що характеризують українське право і суспільне життя взагалі. «Все зло, — пише він, — походить від довготривалого сього народу від самодержавства, великоросійського відділення, і при цьому наближення до польських прав, які для кращого приведення в єдність своєї області вкоренили сей малоросійський народ в особливі вольності звичаю» 92. Далі Теплов показує суттєві розходження між українським і російським правом. Так, якщо злочин проти іменних указів в Росії карається смертю, то в Україні тільки 6 тижнями ув’язнення; багатства земельних надр в Росії належать державі, а в Україні — приватним власникам; за Литовським Статутом побиття царських посланців і знищення указів карається ув’язненням лише на півроку. Теплов наводить багато таких розбіжностей, вважаючи, що одні з них суперечать нормам російського самодержавства, а інші «якщо на догоду вольному республіканському народу постановлені, натуральному праву противні». Особливу відразу викликав у Теплова закон Литовського Статуту про право обирати не тільки гетьмана і генеральну старшину, а й полкових сотників і отаманів 93.



92 Скитский Б. В. Гетманщина накануне ее падения (о черни быта). С. 57.

93 Там само, С. 56 — 57.



З початком царювання Катерини II в 1764 році була остаточно скасована посада гетьмана і замість гетьманського правління тимчасово призначалась Малоросійська Колегія з президентом на чолі. Останній фактично ставав генерал-губернатором і зосереджував у своїх руках всю владу. На цю посаду було призначено російського генерала П. Румянцева. Політика Катерини II щодо України й інших частин держави досить чітко простежується в її інструкції генерал-прокуророві сенату князю Вяземському: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм привілеями, порушувати ці привілеї зразу було б непристойно, але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними як з чужими землями, це була б дурниця. Ці провінції так само, як і Смоленщину, треба зручними способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали дивитись як вовки в ліс (розрядка моя. — В. Г.). Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні /526/ люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» 94.



94 Бумаги императрицы Екатерины II. СПб, 1871. T. l. С. 348.

95 Каменский А. Б. Екатерина II // Вопр. истории. 1989. № 3. С. 87.

96 Бучило Л.. Приєднання київської митрополії до московського патріарха // Церковний календар. 1973 (Варшава), С. 102.



Ті, хто захоплюється політикою Катерини II, називаючи її мудрою і великою імператрицею, закривають очі на те, що вона продовжувала реакційну лінію, почату Іваном IV і підхоплену Петром. Основний зміст цієї лінії — надмірна централізація влади, бюрократизація адміністрації, посилення кріпосного рабства, жорстоке придушення протесту з боку пригноблених, переслідування вільної думки, захоплення чужих територій, зовнішня експансія. «Об’єктивно все це, — вірно підкреслює О. К. Каменський, — гальмувало розвиток країни, збільшувало її соціально-політичне і економічне відставання» 95. Чи не пожинаємо ми і зараз плоди цього?! З ліквідацією Гетьманщини в 1764 році російська влада вживає заходів для цілковитого знищення місцевого військового, адміністративного і судового апарату в Україні. Встановлюються спеціальні обмеження щодо діяльності української церкви, національної освіти, української мови, літератури і мистецтва, культури взагалі. Не залишив без уваги російський уряд і українське книгодрукування, яке ставиться під жорстокий контроль Синоду. В 1775 році Синод наказує київському митрополитові Т. Кременецькому, «щоб невідповідних тим, що виходить із Московської друкарні книгам... випущених не було... і ні в чим ні найменшої різниці не було... Що ж до видаваних нових книг, то їх виправлячи, не друкуючи, спершу присилати до розгляду і апробації, в св. Синод неодмінно» 96. В цей час значно підупала українська економіка. Великого удару зазнало українське купецтво, якому уряд заборонив безпосередні торговельні зносини із західно-європейськими країнами.

Марно пробувала патріотично настроєна частина української старшини, формально зрівняна у правах з великоросійським дворянством, протестувати — усі її намагання зберегти залишки автономії залишились гласом волаючого в пустелі. Цариця та її ставленики робили все, щоб перетворити Україну на просту російську провінцію. Найбільше, що дратувало їх, це невмирущий дух гордості українців за своє історичне минуле, любов /527/ до свободи і протест проти насильного запровадження поліційної державності. Характеризуючи такі настрої, П. Румянцев писав Катерині II: «Ці люди (українці — В. Г.) вважають те, що в них є, це краще за все, ніде нема нічого доброго, корисливого і вільного, чого б їм хотілось мати» 97.

Після знищення автономії Гетьманщини дійшла черга і до Запорожжя. Причини знищення Запорозької Січі не можна пояснювати тільки тим, що вона з виходом Росії до Чорного моря втратила своє значення захисту від татарських нападів і стала непотрібною. Це невірно хоча б тому, що через 12 років, коли загострилися відносини з Туреччиною і потрібно було збільшити збройні сили імперії царський уряд із залишків запорозьких козаків створив нове козацьке військо — Чорноморське.

Причини ліквідації Січі більш значні. Одна з них: якщо в центральних районах Росії давно існувало і дедалі ширилось кріпацтво, то на Запорожжі його не було. Цей факт надзвичайно важливий. Замість кріпосницьких відносин тут розвивались нові, буржуазні відносини. Як ми вже показали, зимівчанське (хуторське) господарство на Запорожжі, не кажучи вже про промислове (рибальство та ін.), мало товарний характер. Продукція його йшла на ринок, робочою силою ж були не кріпаки, а наймані робітники. Багаті зимівники, в тому числі й старшинські, були своєрідними фермами, на зразок американських, на яких іноді працювало по кілька десятків постійних найманих робітників-молодиків 98.



97 Скитский Б. В. Гетманщина накануне ее падения. С. 56.

98 Запорожжя XVIII століття мало багато спільних рис із ранньою історією Сполучених Штатів Америки. Незважаючи на тиск Москви українські козаки побудували оригінальну форму буржуазної держави. Її з усіх сторін оточували країни феодального устрою, що створювало постійну загрозу для Запорожжя, та разом з тим підтримувало в козаків героїчний дух. Багато аналогій можна знайти між Запорожжям і Сполученими Штатами, співстазляючи колонізацію запорожцями степу та історію колонізації американцями Великого заходу. Фігура українського козака-запорожця багато в чому подібна до героя американського епосу — ковбоя. Американський історик Фредерік Д. Тернер у своїй доповіді «Значення кордону в американській історії» (1893) підкреслив, що існування «вільних земель» і просування кордонів американських поселень на Захід пояснюють специфіку США. Специфіка Запорожжя теж залежала значною мірою від постійного просування його далі в степ.



Те ж саме стосується промислів. На великих рибних промислах (сапетах), де не тільки ловили рибу, а й обробляли її — сушили, солили, добували ікру, виварювали жир, виготовляли клей — були також зайняті десятки найма/528/них робітників. Такі промисли являли собою прості капіталістичні кооперації або первинні мануфактури. Таким чином, на Запорожжі переважали і успішно розвивалися передові форми господарства і соціальних відносин, насамперед в сільському господарстві.

Нові, буржуазні відносини пробивали собі шлях, як відомо, і в центральних областях Російської імперії, зокрема в промисловості і сільському господарстві. Йшов процес розкладу феодально-кріпосницької системи. Разом з тим застарілі, феодально-кріпосницькі відносини щораз більше гальмували розвиток нових процесів. Народні маси дедалі рішучіше виступали проти кріпацтва — посилювався пасивний опір селян, частішали заворушення і повстання, на боротьбу піднімалися робітники мануфактур, народи окраїн. Однак царизм щораз дужче затягував кріпосницьку петлю й придушував опір народних мас. Більше того, він прагнув поширити кріпосницькі відносини, поміщицьке землеволодіння на все нові й нові райони, в тому числі на козацькі області. Здійснити це стало можливим після придушення Селянської війни 1773 — 1775 років і посилення диктатури кріпосників. У країні почалася жорстка кріпосницька реакція. Тому не можна погодитися з тими авторами, які намагаються виправдати репресивні заходи царизму проти козацьких областей, в тому числі ліквідацію Запорозької Січі. Адже наслідком цього було накинення кріпосницьких відносин і поширення їх на козацькі області. Кріпосницька політика царизму гальмувала економічний, соціально-політичний та культурний розвиток країни в цілому та окремих її регіонів зокрема. Саме в Україні наприкінці XVIII століття на вільні землі «Запорозькі Вольності» повернулось кріпацтво. Деякі сучасні автори, аби дати своє пояснення причин зруйнування Запорозької Січі, абстрагуються від соціальное-кономічного і політичного устрою цієї козацької республіки, а також від ролі, яку вона відіграла у героїчній боротьбі народних мас проти чужоземних загарбників і кріпацтва. Усупереч логіці вони оголошують історичним пережитком, анахронізмом, не феодально-кріпосницький лад, не самодержавство, а Запорозьку Січ, де буйно розвивалися нові прогресивні соціальні відносини.

Не менш важливою причиною ліквідації Січі було й те, що російський уряд не хотів «терпіти, — писав М. С. Грушевський, — таке гніздо свобідного духу, як автономна січова громада — хоч як вона поскромніла /529/ і похилилася в порівнянню з Січею Гордієнка!» 99. Зруйнування Запорожжя слід розглядати в контексті з ліквідацією автономії Гетьманщини. Це був дальший крок на шляху перетворення України у звичайну область Російської імперії. Історик кубанського козацтва Ф. Щербина доречно зауважив: «Абсолютизм, що досяг за Катерини II крайнього ступеня свого розвитку, не міг ужитися з такою волелюбною окраїною. І ось, у силу невідповідності внутрішньої політики козацьким ідеалам свободи і самоврядування, впало вільне козацтво і знищена була Запорозька Січ» 100.



99 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. Київ; Львів, 1911. С. 501.

100 Щербина Ф. История кубанского Казачьего Войска. Екатеринодар, 1910. T. l. С. 468.



Слід брати до уваги і те, що в цей час царський уряд провадив колонізацію і загосподарення півдня України в інтересах зміцнення імперії. З 1774 року на чолі величезної території півдня України стояв головний командир новоствореної Новоросійської губернії Г. О. Потьомкін. Він був безконтрольним, необмеженим правителем усієї цієї величезної області. Ясна річ, Потьомкін не міг спокійно дивитися на існування Запорозької республіки, яка намагалась протистояти його планам колонізації півдня України. До того ж, між запорожцями й поселенцями не вщухали суперечки. Доходило й до збройних сутичок запорожців з російськими гарнізонами, що стояли поблизу Запорожжя. Запорозька старшина часто не мала можливості стримувати ці виступи рядового козацтва. Між сіромою і старшиною що далі то більше зростало непорозуміння. Старшина в окремих випадках навіть зверталася за допомогою до царського уряду.

Прагнучи зберегти бодай крихітки автономії Січі, запорозька старшина на початку 1775 року відрядила до Петербурга делегацію, яка повинна була умовити російський уряд реорганізувати запорозьке козацтво. Усі, хто не підкорявся наказам влади, будь то сірома чи старшина, говорилось в проекті, мусили залишити військо, яке тепер нагадувало б Донське козацтво. Але цей проект прийшов запізно. Уряд вже мав інше вирішення запорозької проблеми. Про це з відвертим глузуванням заявив Г. Потьомкін, який перебував на той час у Петербурзі, старшині А. Головатому: «Не можна вам оставатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигля/530/ді не можете вже приносити користь» 101. Справа ліквідації Запорожжя була російським урядом остаточно вирішена.



101 Історія Української РСР. К., 1979. Т. 2. С. 306.



Як тільки скінчилася війна з Туреччиною й царське військо почало повертатися з фронту, генералу П. Текелію було наказано несподівано зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 року царське військо вступило на Запорожжя і рушило на Січ. Звістка про намір Текелія була зустрінута січовим козацтвом з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто вже нерівні. Старшина, з огляду на це, відговорила козаків від бою. Спомин про ці трагічні події зберегла українська пісня.


Світ великий, край просторий, та ніде прожити:

Славне військо Запорозьке хотять погубити.

Ой цариця загадала, а Грицько (Потьомкін. — В. Г.) пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,

Ой вже ж Москаль Запорожжя кругом облягає,

А наш батько Калнишевський того й не гадає,

А вже ж Москаль, а вже ж Москаль Січу обступає.

Васюринський казарлюга не п’є, не гуляє

Та свойого отамана рано пробужає:

«Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люди,

Ой як станеш ти на башті, Москаля не буде!»

А москалі не дрімали, запас обдирали,

А московськії старшини церкву грабували;

Та беруть срібло, та беруть злото, восковії свічі,

Ой заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.

Ой зайшов же пан кошовий та на круту гору:

«Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!»

Запорожські отамани, як орли літали,

Свого батька кошового вірненько благали:

«Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати,

Ні одному генералу з плеч головку зняти,

Москва стане лагерями, а ми курінями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала поміж козаками».

«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:

Однакове християнство — грішно вигубляти!»

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі. /531/

Ой крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:

«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!»

Ой крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:

«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці!»

Ой пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука:

Ой пішли, пішли славні запорожці, та не пішки — дубами,

Ой як оглянуться до славної Січі, умиваються сльозами.


На Зелені Свята (4 червня) військо генерала Текелія оточило Січ. Козаки здалися. Саму Січ було знищено, а архів та цінності з церкви — вивезено 102. Було також конфісковано майно тієї частини старшин і заможних козаків, яких підозрювали в нелояльності до царського уряду. Найбільше постраждали кошовий отаман останньої Січі Петро Калнишевський, суддя Головатий та писар Глоба.



102 Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 102.



Незважаючи на те, що вони не допустили козаків до опору російським військам, царський уряд з надзвичайною жорстокістю поставився до них. Спочатку їх було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув’язненням в монастирі. Петра Калнишевського відправили до Соловецького монастиря на Білому морі, де замкнули в сирій і темній келії, звідки випускали лише кілька разів на рік до церкви. Звільнили його аж у 1801 році за указом Олександра I, коли він вже осліп, оглух і мав 109 років. Він вже не міг скористатися з такої запізнілої «свободи». 1803 року кошовий помер в Соловецькому монастирі. На таку трагічну долю прирік царський уряд останнього кошового. Донині в сумної пам’яті Соловецькому монастирі серед невідомих могил українських, патріотів, яких засилали сюди на смерть починаючи від мазепинців і аж до часів сталінського терору, лежить єдина надгробна плита з такими глумливими для в’язня словами: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланого в сию обитель /532/ по высочайшему же повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октябре 31 дня, в субботу, 110 лет от роду, смертію благочестивою, доброю».

Січового писаря Глобу і суддю Павла Головатого заслано до сибірських монастирів, де й вони закінчили життя в тяжкій неволі.

Така жорстокість до Калнишевського і його товаришів викликає подив. Навіть M. С. Грушевський писав: «Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли запорожців не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке заслання» 103.

Справді, Калнишевський завжди користувався повагою у всесильного фаворита Катерини II Потьомкіна, котрий, як ми знаємо, навіть був записаний у запорозькі козаки. Хіба Г. Потьомкін ліквідацією Січі не домігся всього, чого бажав? Навіщо ж йому було так жорстоко мститися на старому кошовому? Не дає роз’яснення цьому і міркування О. Апанович: «Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, самостійного самоврядування Запорожжя» 104. Але ж після зруйнування Січі цих проблем перед урядом уже не було.

Розгадка цього криється, мабуть, ось у чому: Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо 105, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ 106. Пішло майже 5 тис. чоловік.



103 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. С. 504.

104 Апанович О. Не пропала їхня слава: Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі // Вітчизна. 1990. № 9. С. 172.

105 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. С. 504.

106 Див.: Голобуцкий В. О. социальных отношениях в Задунайской Сечи // Истор. записки АН СССР. 1949, Т. 30. /533/



«Це було, — пише Ф. Щербина, — в повному розумінні слова, глузуванням над генералом Текелієм і його військами. Генералу було наказано, та й сам він застосував усі заходи, щоб не випустити з Січі жодного запорожця, наперед запропонувавши козакам дуже тяжкі умови — перейти в поселяни. Він оточив Запорозький Кіш з трьох сторін суходолу тісним колом російських військ, усюди була розставлена сторожа, стирчали вартові й снували роз’їзди. Але невеликого розуму переможець без перемоги не додумався до того, що в Січовому Коші була ще четверта сторона — береги Дніпра... Запорожці, скориставшись неуважністю російського полководця, сіли на човни і попливли з Січі по Дніпру аж до Туреччини. Так пішла ціла половина перебуваючого в Січі війська і забрала з собою ті вільні думки, проти яких було влаштовано погром, але яких, мабуть, не зрозумів брат-слов’янин Текелій (мається на увазі те, що Текелій виходець із Сербії — В. Г.)» 107. Отже, замість повного знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне російське військо, сталося зовсім інакше: значна частина козацтва опинилась на боці Туреччини, з якою Росії ще треба було вести боротьбу на південних кордонах. Крім того, новостворена Задунайська Січ залишалась форпостом свободи й «найбільш енергійні представники народу, невдоволені покріпаченням населення і гнітючими російськими порядками, весь час тікали в Туреччину до осілих кошем на Дунаї запорожців, поповнюючи їхні ряди і посилюючи козацьку вольницю» 108.



107 Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. Т. 1. С. 469.

108 Там само, С. 470.



Такий прорахунок Г. Потьомкін вирішив віднести на карб запорозької влади — кошового, судді і писаря. Можливо, вплинуло на вирок Калнишевському й те, що він був не в фаворі у Катерини II, яка ще 1765 року незадоволено сприйняла його повторне обрання на кошового. До того ж, у Петербурзі не забували про донос на Калнишевського від 1767 року, в якому полковий старшина Павло Савицький писав, що коли в жовтні 1766 року Калнишевський приїхав додому від президента Малоросійської колегії Румянцева, то, зачинившись у своїй спальні, почав казати своєму писареві: «Як видно, не треба сподіватися від них (російського уряду — В. Г.) надії, а треба відписати до турецького цісаря і, вибравши /534/ у війську добрих 20 чоловік, послати з проханням прийняти під турецьке покровительство, а у військо напишемо, щоб усі у готовності і ісправності були до походу; напишемо, що коли великоросійська регулярна або гусарська якась команда у запорозькі дачі вступить, то щоб ні єдиної людини не допустити в кордони, а в разі насильного вступу в дачі запорозькі, то ставились би до них як до неприятеля». Крім того Савицький доносив: «Чи писали до турецького цісаря, чи ні, сказати не можу, а у військо — точно моєю рукою попервах через полковника Антона Красовського в минулому 1766 році в серпні місяці, а потім через осавула в жовтні писали, щоб всі в готовності були до походу проти Росії і не пропускали б у свої кордони ні за чим жодного росіянина» 109.



109 Соловьев С. М. История России... Кн. 14, М., 1965, С. 47 — 48.



Тоді в Петербурзі на донос Савицького великої уваги не звернули, але 1775 року у зв’язку з переходом козаків до Туреччини, про це мабуть згадали. Ці обставини звинувачення кошової старшини і мав, очевидно, на увазі Г. Потьомкін, коли писав Катерині II: «Всемилостивіша государине! Вашій імператорській величності відомі всі зухвалі проступки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого і писаря Івана Глоби, яких віроломне буйство настільки велике, що не дерзаю уже я, всемилостивіша государине, перечислюванням оного хвилювати ніжне і людинолюбне ваше серце, а до того ж і не знаходжу ні малої потреби приступити до будь-яких досліджень, маючи явним доводом оригінальні до старшин ордери, що засвідчують великість злочину їхнього перед освяченим вашої імператорської величності престолом, которі за всіма громадянськими і політичними законами заслужили, по всій справедливості на смертну кару (підкреслення моє. — В. Г.)». Як бачимо, крім глухих натяків на «зухвалі проступки» старшини, Г. Потьомкін нічого конкретного не наводить. Це можна зрозуміти лише з огляду на те двозначне становище, в яке потрапив він сам. По-суті запорожці пошили його в дурні, хоча й були ніби цілком у його руках. Вони вислизнули і подались на сторону потенційного ворога — турків. Цей факт Г. Потьомкін не хотів афішувати і тому, посилаючись на «великість злочину» старшини, нічого, крім якихось «ордерів», їм не пред’являє. Разом з тим розуміючи, що смертна кара викли /535/че інтерес до справи, і потрібно буде багато чого пояснювати, Г. Потьомкін поспішає просити Катерину II оголосити старшині «милосердне рятування їх від заслуженої ними кари, а замість того, по звіданій уже небезпеці від ближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі...» 110.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу 111. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан — 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький — 7.950 десятин на Дніпрі 112 і т. д.

Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства 113.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіна, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємний наказ від 1776 року: «втікачів не повертати» 114.



110 Ходатайство Потемкина о замене запорожской старшина смертной казни заточением в монастырь // Киев. старина. Т. 19. С. 112.

111 Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 119.

112 Там само.

113 Там само. С. 120.

114 Там само. С. 111.



Як бачимо, чомусь таки він навчився у запорожців. Збереглась відповідь Г. Потьомкіна на скарги чернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь у Херсонському повіті. Потьомкін відповів так: «Чому втекли ці люди? Тут вони стали /536/ корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого не роблять. Вина власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати, покидати свої хати, рідних» 115.

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: «...те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло I» 116.

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпосників, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині, здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв у відомій пісні:


«Катерина, вража бабо, що ти наробила,

Степ широкий, край веселий ще й занапастила...»


Із занепокоєнням зустріли заходи царизму також передові кола західно-європейських країн, насамперед, французькі філософи-енциклопедисти, яких Катерина II так старанно запевняла, що в Росії свої специфічні соціальні умови і що вона справжня, мати для народу. Ось чому цариця поспішила їм пояснити свої вчинки, зокрема щодо Запорожжя.

В своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II в переліку причин ліквідації Запорозької Січі на перше місце поставила «проступки і непослух, проявлені цими козаками в непокорі нашим височайшим повелінням, а також образа нашої імператорської величності». Далі вона звинувачувала запорожців у тому, що «стали вони приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого наброду, всякої мови і всякої віри». Крім того, вона вказувала на загрозу можливого виходу Запорозької Січі зі складу імперії. «Заводячи власне хліборобство, — пише цариця, — розторгали вони тим самим основи залежності від престолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну під власним своїм шаленим управлінням...» 117.



115 Там само. С. 112.

116 Там само. С. 126.

117 Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.; Зб. док. К., 1970. С. 560.



А це, як відомо, навіть із сучасних подій, /537/ є найстрашнішим злочином, який завжди жахав прибічників імперії. Нарешті, цариця оповіщала, що соціально-політичний устрій Січі був протиприродний і суперечив державному ладу імперії. Ось чому «немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності» 118. Зрозуміло, що Катерина II виражала настрої і думки всього панівного класу імперії.

Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров’ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців — менонитів 119. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

Пізніше наш Великий Кобзар передав тугу поневоленого українського народу за тими, хто так довго й щиро боровся за його свободу, такими зворушливими словами:


Б’ють пороги, місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Що всім верховодив.

Нема Січі! Очерети

У Дніпра питають:

— Де то наші діти ділись?

Де вони гуляють?

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім...


У віковічній боротьбі запорозької вольниці з феодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогрес зупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво.



118 Там само. С. 564.

119 Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. М., 1909. С. 337.



Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам’яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужо/538/земних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.