Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 46-73.]

Попередня     Головна     Наступна





ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ:
"ГОРИЗОНТ СПОДІВАНЬ" І РАННЯ РЕЦЕПЦІЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


(Prolegomena)



Пропонована праця складається з двох окремих і потенційно незалежних частин. Перша стосується теорії рецепції, теорії, яка обіймає доволі широкий спектр — від її герменевтичних і феноменологічних коренів до низки практичних та емпіричних застосувань. У другій частині розглядається рання рецепція нової української літератури в її загальному російському контексті, явище, яке, попри свою очевидну центральність для цілого новітнього українського культурного процесу і для становлення національної свідомості, ще дотепер не має адекватного історичного насвітлення, а теоретичного й поготів. Поєднання цих двох концепційних рам, теорії та історії, дає очевидну й обопільну користь: так, як осмислення російського сприйняття української літератури суттєво просвітлюється центральною парадигмою рецепційної теорії, поняттям "горизонту сподівань", так і це поняття, у зіставленні з новою, дотепер рецепційно ще не дослідженою та насправді ще не осмисленою гамою історичних і культурних моментів, уточнюється й ревізується. Очевидним також має бути факт, що це дослідження — тільки вступ до набагато ширшої (а для історії української літератури — ключової) проблематики.

Абстрагуючись від теоретичних моментів, від дезидерату співзвучності із загальною теоретичною думкою, здавалося б, що з суто практичних міркувань, у плані, так би мовити, базисної історіографії, модель рецепції мала би бути пріоритетною для українського літературознавства. Це випливає передусім із того, що новітня українська література відносно молода (постала вона в першій половині XIX ст.) і її характерною структурною прикметою є те, що протягом майже цілого того століття вона розвивалася в тіні всеросійської літератури, спочатку як її не вповні осмислений "додаток", а потім в опозиції, яка ставала щораз більш усвідомленою й програмовою, та що під час того процесу, передусім у першій половині XIX ст., вона майже постійно перебувала в полі зору загальної російської літератури 1. Недосказаним і насправді несформульованим, — як у цьому полі зору, так, бодай на перших етапах, і в контексті самої української літератури, — залишається питання, якою мірою українська література є або не є частиною "загальної" російської літератури.



1 У періоді і в контексті, про які йдеться, поняття "російської" і "всеросійської" літератури в основному тотожні, і тому я надалі вживатиму це перше окреслення.



З історичної перспективи безсумнівним, одначе, є факт, що в суспільному, інституційному і формальному вимірах, — але, річ ясна, не в емоційному й культурному (що набагато важливіше), — вона водночас є і не е такою частиною, в кожному разі, аж до її перших офіційних переслідувань (великою мірою — це вже розгромом Кирило-Мефодіївського братства 1847 року, а вже зовсім недвозначно т. зв. валуєвським циркуляром 1863 року), і що її відчуження, унезалежнення від цього "вітчизняного материка" (за совєтською, а до того — імперсько-російською парадигмою) постійно й органічно зростає. Не менш безсумнівним мусив би бути висновок, що оскільки рання історія новітньої української літератури базується на її співвідношенні з російською літературою, питання її рецепції в тій самій "загальній" літературі стає для неї (української літератури) центральним історіографічним питанням. Проте йому увага присвячена вкрай недостатня. Основною причиною треба вважати своєрідну не так гіпертрофію, як перверсію теорії: те, що більшість часу цього сторіччя унеможливлювало нормальне дослідження й осмислення даного процесу, була власне та крипточи лжетеорія, що моделювала офіційні совєтські інтерпретації.

Тепер, одначе, хоч і не існує обов’язкових догматів і шор, але не існує також і альтернативного інструментарію. На жаль, як приклад майже досконалого зворотного зв’язку, тою ж мірою, що рецепційна теорія розвивалася й обговорювалася в західному літературознавстві, вона (як, зрештою, й багато інших новітніх теорій і концепцій) не звучала в українському, за винятком поодиноких і суто номінальних згадок. Для українського літературознавства, котре (як і ціле суспільство) переживає фундаментальний і здебільшого травматичний перехід від однієї системи цінностей та орієнтирів до другої, і змушене, volens nolens, конфронтувати між відмиранням старого канону і поставанням нового, брак цієї теорії особливо прикрий. Бо концепції, що їх пропонує ця теорія, зокрема її чільний речник — Ганс Роберт Яусс (Hans Robert Jauss), мають особливу актуальність, — передусім тому, що так ретельно заперечують різні традиційні схеми й парадигми. Проте, як і кожна теорія, вони не тільки спричиняють закономірну внутрішньотеоретичну дискусію, ба навіть гостре заперечення, але й потребують — оскільки принципово беруть на себе роль переосмислювача критеріїв і засобів літературної історії, — перевірки їхнім природним антиподом — емпірикою. Для нас ця емпірика міститься в самій історії, тобто в підґрунті її культурних і суспільних структур та взаємовідносин. Як стане видно в другій частині даної праці, ці структури віддзеркалюють глибинну культурну тектоніку, а в порівняно короткому історичному плані можуть навіть здаватися непорушними. В різних моментах рецепція півторастолітньої давності може звучати як запис нашого сьогодення.






I. ТЕОРІЯ


Хоча її концепційні корені глибокі та розгалужені, теорія рецепції постала порівняно недавно та в дечому — навіть несподівано. За перших післявоєнних років літературознавча думка в Німеччині розвивалася під упливом американської "нової критики" та в руслі традиційних гуманістичних зацікавлень. І одне, й друге наголошували на іманентності літератури та її цінностей і поєднувалися з більш або менш свідомим відмежуванням від історії, саме усвідомлення якої — зважаючи на недавній колективний досвід — було ще травматичним 2.



2 Див.: Godzich Wlad. The Culture of Literacy. — Cambridge, Massachusetts; London, England. — 1994. — P. 36-43.



Проте 1963 року, напередодні глибоких суспільних зрушень, та як об’єктивний вияв далекосяжного перегляду гуманітарних і суспільних наук, при новоствореному Константському університеті розпочав діяльність семінар із поетики й герменевтики (Poetik und Hermeneutik), який уже наступного року видав першу зі своїх численних колективних праць 3. До кінця декади, великою мірою на базі цього семінару, "константська школа" в особах Ганса Роберта Яусса, Вольфґанґа Ізера (Wolfgang Iser), Юрія Штрітера (Jurij Striedter) та інших вже посідала помітне місце на обрії літературної теорії. Загальний напрям, що кристалізувався навколо цієї школи, — теорія рецепції, Rezeptionsasthetik, — із часом переріс в основну літературознавчу течію, що програмово переставляла дотеперішні аналітичні й пізнавальні пріоритети: від автора, його психіки й середовища та від твору, його структур і ґенези — на читача та на рецепцію як таку 4. Саме на цьому грунті (хоча зовсім не всіма вченими, яких цей напрям охоплював, і з різними нюансами) відбувалося принципово нове осмислення співвідношення літератури та історії.

Витоки теорії рецепції, щоправда, не виявляють однозначного наголосу на питанні історії. Це передусім стосується феноменологічної теорії, яка, за посередництвом Романа Інґардена, фокусувала увагу передусім на онтології і структурах літературного твору як і на його пізнаванні та в дусі Гуссерля трактувала це питання трансцендентно, тобто цілеспрямовано "вилучала" історію, ставила її поза рамками дослідження 5.



3 Див., наприклад, серію "Poetik und Hermeneutik"; пор. також: Holub Robert C. Reception Theory. A Critical Introduction. — London; New York, 1984; Striedter Jurij, Literary Structure, Evolution and Value. Russian Formalism and Czech Structuralism Reconsidered. — Cambridge, Massachusetts; London, 1989.

4 Див. передусім: Warnlng Rainer, Hrsg., Rezeptionsasthetik. Theorie und Praxis. — München, 1975; Berg Temma F., Psychologies of reading // Tracing Literary Theory / Ed. Joseph Natoli. — Ithaca, 1990; Tompkins Jane P., ed., Reader-Response Criticism; From Formalism to Post-Structuralism. — Baltimore, 1980. Для ширшою контексту пор. також: The Reader in the Text. Essays on Audience and Interpretation // Eds. Susan R. Suleiman and Inge Crosman. — Princeton, 1980. Пор. також: Holub Robert C. Crossing Borders. — Madison, 1992.

5 Пор.: Ingarden Roman. Das literarische Kunstwerk. — Tubingen, 1965; Vom Erkennen des literarischen Kunstwerks. — Tübingen, 1968; див. також мій вступ до: Ingarden Roman. The Literary Work of Art / Translated by George G. Grabowicz. — Evanston, Illinois, 1973.



В російському формалізмі, який у дечому перегукується з певними феноменологічними тезами, питання історії літератури ставилося не прямо й систематично, а в ключі формальних інновацій, еволюції літературних систем, функцій, "домінантів" тощо 6. Набагато системніше і глибше трактується співвідношення історії та літератури чільними представниками празького структуралізму — Яном Мукажовським (Jan Mukařovský) i Феліксом Водічкою (Felix Vodička). Ще в 1930-х роках Мукажовський (якого твори набули ширшого розголосу в Німеччині тільки наприкінці 1960-х років 7) говорить про літературний твір як про "семіотичний факт", що існує в багатоплановому співвідношенні між творцем і його адресатом. Постулати рецепційної теорії передбачаються його наголошуванням на динамічності літературних норм і естетичних цінностей та виходом на соціологію літератури 8. Водічка удосконалює ці концепції, поєднуючи їх із ключовим поняттям "конкретизації" з теорії Інгардена та опуклюючи їх власними структурально-історичними дослідами. У пізнішій розробці (після 1950-х років) він це формулює як "теорію завдань", в якій історія літератури досліджується як історія функцій та розглядається "як історично обумовлений контекст літературної традиції і суспільної ситуації ставить або відкриває перед літературою певні завдання; як ці завдання висловлюються літературною громадськістю і в діалозі авторів, читачів і критиків; як успадкована література конкретизується і канонізується" 9.



6 Див. Holub Robert C. Reception Theory. — P. 21-22 ; Striedter Jurij. Literary Structure, Evolution, and Value.

7 Див. Holub Robert C. Reception Theory. — P. 29.

8 Як зазначає Штрітер, ця настанова більш ригористична, ніж у деяких пізніших теоріях; пор.: Schuhze-Sasse Jochen. Literarische Wertung. — Stuttgart, 1976.

9 Пор.: Striedter Jurij. — S. 151, 122-154. Як зазначає Штрітер, скромність Водічки настільки розвинена, що він себе ставить в тіні його старшого колеги Мукажовського, навіть тоді, коли він у даному випадку кращий фахівець.



Вирішальний методологічний і філософський вплив на Rezeptionsästhetik мала, звичайно, герменевтична теорія Ганса-Ґеорга Ґадамера (Hans-Georg Gadamer). Спадкоємність і пов’язаність, які тут закладені, базуються передусім на усвідомленні історії не як проблеми, яку треба так чи інакше "обрамувати", "виділити", щоб таким чином дійти до "справжньої", не обумовленої історично есенції явища (Гуссерль і Інґарден), а власне, як самої есенції. В дусі гайдег r ерівської філософії буття, для якої "світ життя" (Lebenswelt) є тою найосновнішою сутністю, Ґадамер наголошує на тому, що треба прийняти часовість і історію, а разом з ними всі ті моменти предиспозиції, екзистенційного заякорення, навіть обмежень і пересудів, всього того, одним словом, що становить і характеризує дійсний світ і наше існування в ньому 10. Герменевтика — саме слово коріниться в концепції інтерпретації святого тексту, Біблії, як і в інтерпретаціях закону, — має, для Ґадамера, за основну мету питання розуміння і його бази не шляхом або посередництвом методології, але іманентно, навіть усупереч раціоналістичній, науковій методології, саме для того, щоб осягнути екзистенційну правду, тобто правду як пережиття 11. В цьому завданні, в герменевтичному пережитті, основним кроком є "піднесення історичності розуміння до рівня герменевтичного принципу" 12. Як побачимо, одним із головних проявів або механізмів цього принципу є "логіка питання і відповіді" 13. Основна мета герменевтичної настанови, однак, — це встановлення значення, сенсу. І в зв’язку з тим Ґадамер висуває деякі зі своїх найпродуктивніших, особливо для нашого подальшого контексту тез. Значення, сенс випливають зі співдії частини й цілості, як і з готовності суб’єкта бачити текст як щось, що має потенційне значення: "Тільки тому, що від самого початку ми читаємо текст із певними сподіваннями, що він має окреслене значення, попереднє значення виявляється". І далі: "...герменевтично підготовлений розум мусить від самого початку бути наставленим на іншість тексту. Але така відкритість не передбачає ані "нейтральності" щодо об’єкта науки, ані тим більше самозречення, а тільки включає окреслене враховування своїх власних попередніх опіній і пересудів. Треба бути свідомим своїх власних пересудів, для того щоби текст міг себе представити в своїй іншості і таким чином міг викроїти свою правду супроти попередніх опіній інтерпретатора" 14.

З другого боку, історичність, заякореність у конкретному "світі життя" подається, витворюється цілісністю наставлень, переконань і пересудів даної одиниці, але передусім мовою. Саме мова, як твердить Ґадамер, є тим, що "ставить", "грунтує" людину в світі. Мова не тільки, як уперше це твердив Вільгельм фон Гумбольдт, витворює окреме й унікальне бачення світу, але взагалі є тим, що "уможливлює", "дає" світ: "Мова не є тільки однією з прикмет, що її має людина в цьому світі, але й тим, від чого залежить, що людині цей світ взагалі є даний. Для людини світ існує як світ, як ні для жодного іншого сотворіння на світі. Але цей світ існує в мові" 15. Для герменевтичного завдання це є основне: мова, як наголошує його завершальний розділ, є "горизонтом герменевтичної онтології" 16.

Із цього фундаментального, онтологічного контексту випливає низка моментів, які мають принципове значення і для нашого. Перше — це екзистенційна, абсолютно іманентна закономірність людської багатомовності: "Зі свободою людини у відношенні до її оточуючого світу приходить ЇЇ вільна здатність до мовлення і водночас та історична багатоликість, з якою люди користуються мовами в їхньому відношенні до світу" 17. Друге (що перегукується з гумбольдтівською констатацією) — це те, що "В герменевтичному пережитті успадкована мовна форма не може бути відділена від змісту. Якщо кожна мова є світобаченням, вона є тим не в сенсі окремого типу мови (як це бачиться мовознавцями), але на підставі того, що цією мовою є сказане або передане" 18.



10 Див.: Gadamer H.-G. Wahrheit und Methode. — Tubingen, 1960; Holub Robert C. Reception Theory. — P. 40-41 і інші.

11 Див.: Gadamer H.-G. Wahrheit und Methode. — S. XIII.

12 Ibidem. — P. 235-241 (тут 235).

13 Ibidem. — P. 351-360.

14 Див.: Hermeneutics versus Science? Three German Yiews / Essays by H.-G. Gadamer, E.K. Sprecht, W. Stegmiiller. — Notre Damę, Indiana, 1988. — P. 68-78 (тут 71 i 73).

15 "Die Sprache ist nicht nur eine der Austattungen, die dem Menschen, der in der Welt ist, zukommt, sondern auf ihr beruht, und in ihr stellt sich dar, daB die Menschen überhaupt Welt haben. Fur den Menschen ist die Welt als die Welt da, wie sie fur kem Lebendiges sonst Dasein hat, das auf der Welt ist. Dies Dasem der Welt ober ist sprachlich verfa6t". (Gadamer H.-G. Wahrheit und Methode, S. 419.)

16 Ibidem.- S. 415-465.

17 Ibidem. — S. 420.



І, врешті, може найрішучіше: "В мові представляє себе сам світ. Мовний досвід світу (Welterfahrung) є абсолютним. Він перевищує всі релятивності буття, бо він охоплює всі форми буття-в-собі, в яких би відносинах (реляціях) вони не виступали. Мовна природа нашого досвіду світу попереджує все, що може бути пізнане або до чого ми можемо звернутися" 19. До Ґадамера і його внеску у формуляцію поняття горизонту сподівань ми незабаром повернемося, як і повернемося згодом до цих тез, які стосуються основних структур і парадигм історичної рецепції, про яку йтиметься, (їхню актуальність, зокрема момент центральності мови, для сьогоднішнього культурного й політичного світу України навряд чи треба наголошувати.) Проте вже варто зазначити, що рецепційна теорія в її, так би мовити, найбільш канонічній формі, на цей ключовий горизонт мови не звернула належної уваги 20.




* * *


Найвпливовішим, безсумнівно, представником рецепційної теорії, синтезатором попередніх течій і лідером її інтелектуального наступу є Ганс Роберт Яусс. Хоча його вузька спеціальність — французька література 21, проте в своїх численних теоретичних і компаративістських працях він широко й фундаментальне аналізує процес читання в його різних базисних вимірах: естетично-літературному, соціальному й суто теоретичному, герменевтичному планах. Осердям яуссівської теорії напевно є його найбільш відома праця, виголошена як інавгураційна лекція в Константському університеті, "Історія літератури як виклик літературній теорії" ("Die Literaturgeschichte ais Provokation der Literaturwissenschaft") 22.



18 Ibidem.- S. 417.

19 Ibidem. — S. 426.

20 У Яусса, наприклад, це питання взагалі не порушується.

21 Його основний резонанс, одначе, був у німецькомовному та англомовному світах: Яусс, як і його два згадані константські колеги, також багато викладав в американських університетах і публікував гам власні праці.

22 Поширена англійська версія: Literary History as a Challenge to Literary Theory // New Literary History. — 1970. — І; Див.: Jauss Hans Robert. Toward an Aesthetic of Reception. — Minneapolis, 1982.



Далекосяжна "провокація", про яку тут ідеться, — це чітко й переконливо сформульована теза про ге, що навряд чи надалі можемо писати традиційні історії літератури, в кожному разі, коли хочемо, щоб наш труд вписувався в контекст сучасної літературознавчої думки, був співзвучний її інтелектуальному, професійному рівню.

У практичному плані, так Яусс розпочинає свій аргумент, ми це бачимо хоч би в тому факті, що писання загальних історій національних літератур, що мало свій апогей в XIX ст., тепер на Заході майже зовсім припинилося. Це також стосується наукової практики, передусім викладання в університетах. Одне слово, парадигма загальної, буцімто всеосяжної історії літератури перестала переконувати; її пріоритетність драматично спадає 23. У цьому Яусс, очевидно, ні поодинокий, ні перший, що це констатує. Скепсис щодо історії літератури, на думку Рене Веллека (Renę Wellek), набув чималого поширення ще за міжвоєнного періоду і реагував на об’єктивні недоліки традиційної історіографії — на її, по суті, атомістичний фактографізм (з нахилом до дрібничкової антикварності), її безкритичний сцієнтизм, який з легкої руки пропонував причинні пов’язання між поодинокими творами та між літературою і зовнішнім світом, і, врешті, її брак фокусу, її неспроможність розмежовувати історію власне літератури й загальну історію 24. І це, щоправда, лише на рівні наукової практики, методології.

Існують також глибинніші, філософські застереження, починаючи від переконання, що літературний твір, як твердив ще В. П. Kęp (W. P. Кег), "не є ланкою в якомусь ланцюгу і що він стоїть понад світом руху", або, за радикальнішою настановою більш відомого Бенедетто Кроче: кожний мистецький твір є річчю унікальною, індивідуальною й іманентне присутньою та що між такими творами немає жодного есенційного пов’язання 25.



23 Ibidem. — P. 3-5.

24 Пор.: Wellek Renę. The Fali of Literary History // Geschichte — Ereignis und Erzahlung. — Herausgegeben von Reinhart Koselleck und Wolf-Dieter Stempel. — Munchen, 1973. — S. 428.

25 Ibidem. — S. 429.



Ширші філософські питання, які тут окреслюються, можна залишити для пізнішого розгляду (хоча вони мають якось постійно звучати як своєрідна коректива і запорука перед однобічністю в нашій науковій "підсвідомості"). Проте потреба сконфронтувати ці моменти із сучасним станом літературознавства в Україні аж надто очевидна. Бо ситуація тут діаметрально протилежна: традиційні історії літератури не тільки надалі займають пріоритетне місце, але й недвозначно поширюють свій засяг і авторитет. Ідеться як про відновлення, перевидання заборонених і "призабутих" історій, так і про нові історичні підсумки й інтерпретації 26. З одного боку, цей стан речі закономірний, оскільки він знаменує переосмислення того самого канону і, ще конкретніше, фундаментальне відновлення національної пам’яті, повернення великих, насильно вилучених прошарків науки й критичної думки до сучасного українського інтелектуального дискурсу. З другого боку, консерватизм цього процесу, його суто реставраційна (не кажучи вже, що й суто еклектична) настанова, і, що найважливіше, майже цілковитий брак осмислення-ревізування критеріїв і функцій цієї реставрації підкреслюють дистанс між українською й західними традиціями (контекстами) та великою мірою наголошують на актуальності нашої теми.

Дана тема, звичайно, має низку нюансів і розгалужень. Щодо зовнішнього, чи соціологічного виміру, наприклад, варто зазначити, що престижність, пріоритетність, навіть певна непохитність історії літератури в даному суспільстві не є лише прикметою постколоніального статусу. Адже подібна пріоритетність історії літератури також помітна в сусідніх, польському й російському, контекстах, де спрацьовують інші (в усякому разі, не колоніальні) історичні чинники 27. Попередньо можна поставити гіпотезу, що тим ширшим чинником є те, що всі ці культури характеризує певна невироблена диференційованість або "громадянськість" суспільства, і що надалі відбуваються тут певні культурні "накладки" чи "зсуви", де як література, так і її історичне осмислення, виконують функції передусім національної самоідентифікації, національного самоствердження, які їм уже не є притаманні в більш диференційованих, інституційно більш забезпечених західних суспільствах. В українському випадку поза сумнівом є факт, що спадщина панівної марксистської ідеології (яка майже безперервно замінила і чималою мірою злилася з попередньою популістською) мала вирішальний вплив на цю пріоритетизацію історії літератури. Абстрагуючись від різних аспектів вульґаризації, від монолітичності, ексклюзивності й гегемонії, що випливали як з іманентної схильності марксистської думки до догматизму, так і з загальної політичної обстановки, ця думка, саме в її суто теоретичному плані, тобто її телеології, не могла не тоталізувати ідею історії. Історія, по суті, була одинокою парадигмою для літературознавства, і на практиці жодна інша парадигма (чи то формального аналізу, чи психологічного, чи структурального) не мала права на співіснування 28. Тепер стає ясно, що така монолітичність, така гегемонія приховували концепційну пустку.

У своїх теоретичних міркуваннях Яусс не поминає історії цієї дисципліни. Простеживши, як класична марксистська (наприклад, в особі Георґія Лукача — Lukacs) і формалістична (опоязівська) теорії не були спроможні відповісти на деякі основні питання (у першому випадку — в імпліцитній вірі в позаісторичність чи "есенційність" канону 29, а в другому, в тому, що навіть такі дослідники як Р. Якобсон або Ю. Тинянов встановлювали,


26 Тобто Д. Чижевського, М. Грушевського, М. Возняка і М. Зерова. З нових праць пор.: Історія української літератури XX століття / Ред. В. Г. Дончик та інші.- К., 1993; Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: у 4 тт. — К., 1994-1995.

27 Див.: Walas Teresa. Czy jest możliwa inna historia literatury? — Kraków, 1993.

28 Точніше дослідження справжнього профілю українського підсовєтського літературознавства під кутом пізнавальних парадигм ще попереду. Для ілюстрації загальної настанови не можу не згадати першої (і, на жаль, поки що одинокої, справжньої) рецензії в Україні на мою працю про міфотворчість Шевченка ("The Poet as Mythmaker"), тобто O.В. Білого й В.C. Бородіна "Поетичний символ і можновладдя історії (з приводу деяких антиісторичних концепцій)" в рубриці "Проти антиісторичних концепцій" (Радянське літературознавство. — 1985. — №8. — С.39-48).

29 Див. вступ Пола де Мана: Man Paul de. Introduction // Jauss Hans Robert. Toward an Aesthetic of Reception. — P. XI.



що чергування естетичних і формальних систем надає літературному процесові певну історичність, воно ще не відповідає на те, як той процес вписується в історію як таку 30), він подає низку тез, в яких пропонує нову методологічну базу для історії літератури. Ядром його теорії, яка свідомо ставить собі за мету основну переміну самої парадигми (Paradigmawechsel) для осмислення історії літератури, є поняття горизонту сподівань (Erwartungshorizont). Як теоретична конструкція, горизонт сподівань встановлює пізнавальний контекст як для первісної рецепції, так і для подальших інтерпретацій. Водночас він має атрибути емпіричної даності і таким чином дає змогу нам звірити саму теорію.

За давньою традицією програмового виклику панівним концепціям, "Історія літератури як виклик літературній теорії" розвиває свій виклад в серії тез:

1. "Відновлення історії літератури потребує відкинення пересуду історичного об’єктивізму і переставлення наголосу з естетики творення (продукції) та відображення на естетику рецепції і впливу. Історичність літератури встановлюється не вторинною елаборацією "літературного факту", а на базі його перцепції читачем" 31.

2. "Це дослідження читацької перцепції може відхилити небезпеку психологізму, якщо воно описує рецепцію твору в об’єктивній системі сподівань, які постають в даному історичному моменті, що включає попередньо існуюче поняття жанру, форм і тем, із уже знаних творів і з опозиції між поетичною та практичною мовами" 32.

Тут варто виокремити кілька моментів.

По-перше, дане застереження перед "небезпекою" психологізму, тобто утотожненням, яке може постати між твором і його суб’єктивною, індивідуальною перцепцією/пережиттям, є саме той момент, який так наполегливо підносила феноменологічна теорія, зокрема в особі Романа Інґардена 33.



30 Jauss Hans Robert. Op. cit. — P. 15-18.

31 Ibidem. — P. 20.

32 Ibidem. -- P. 22.

33 Див. передусім його "Das literarische Kunstwerk".



За тим стоїть передусім філософічна настанова: збагнути спосіб існування, онтологію даного явища, тут — літературного твору. Саме тому, щоб не зредукувати його до чогось іншого (тобто його перцепції) і тим самим також розбити його на множину перцепцій (залишається не один твір, а стільки творів, скільки його прочитань), феноменологічна теорія так сильно наголошує на моменті і структурі інтерсуб’єктивності і так чітко розрізняє "твір як такий" (що для Інґардена, наприклад, є тільки "схематизованою потенційністю") і його різні "конкретизації", тобто "виповнення" чи "актуалізації", що повсякчасно постають у кожному прочитанні (або в кожній інсценізації даної п’єси). Методологічний відгомін першого моменту я бачу в яуссівському фокусі на різних видах інтерсуб’єктивності: жанру, форми, теми, літературної мови тощо. Питання "конкретизації", своєю чергою, є постійним лейтмотивом у теорії рецепції — від Інґардена й Водічки до Яусса й Ізера 34.

По-друге, на основному розрізненні "твору як такого", твору-як-схеми і його конкретизацій, — що постають саме як виповнення повсюдних "місць неокреслення" (Unbestimmtheitstellen), якими рясніє кожний літературний твір, — ґрунтується ще одне базисне поняття рецепційної теорії: поняття імпліцитного читача, що так близько пов’язане з дослідами Ізера 35.



34 Rezeptionsasthetik, passim.

35 Див.: Iser Wolfgang. The Implied Reader. — Baltimore, 1974; Iser Wolfgang. Act of Reading. — Baltimore; London, 1978. — P. 170-178.



І врешті, в цьому контексті Яусс подає його першу формуляцію горизонту сподівань саме як інтерсуб’єктивно зорганізованої системності сигналів, котрі визначають динамічні межі твору та його естетики.

3. "Горизонт сподівань даного твору дає змогу нам окреслити його артизм саме на підставі того, як він впливає на дану публіку. Якщо можна назвати естетичним дистансом розбіжність між даним горизонтом сподівань і появою нового твору, рецепція якого може викликати "зміну горизонтів" через неґацію знаного пережиття/досвіду або через те, що воно підносить до рівня свідомості нововисловлений досвід, тоді цей естетичний дистанс можна історично об’єктивізувати на шкалі реакції публіки і критичних оцінок (спонтанний успіх, відкинення або шок, рідкісна апробація, повільне або поступове зрозуміння тощо). ...Спосіб, яким даний літературний твір, в моменті, коли він постає, задовольняє, перевищує, розчаровує або відкидає сподівання його першої публіки, стає критерієм для визначення його естетичної вартості" 36.

У цій, як і в попередній тезі Яусс розвиває наріжний момент для його концепції горизонту: його сутність і функція подвійні — як внутрішня, так і зовнішня. У внутрішньому плані горизонт сподівань — це закодовані в даному творі естетичні настанови, прикмети, цінності та відхилення від таких або інших попередніх норм, які визначають його естетичну сутність. У зовнішньому — це історична, соціологічна, і екзистенційна зумовленості читацького сприйняття, його Lebenspraxis 37. Співдія обох вимірів витворює цілісність рецепції.

4. "Реконструкція горизонту сподівань, супроти якого даний твір був створений і прочитаний в минулому, дає змогу нам наново поставити питання, на які текст дає відповідь, і таким чином відкрити те, як сучасний читач бачив і розумів даний твір" 38.

Поняття горизонту має свою давню філософську традицію, але за своїх прямих попередників Яусс вважає Гуссерля, Гайдеґґера і передусім Ґадамера 39. Саме останній впроваджує це поняття в контекст історичної перспективи, точніше протиставлення, а потім злиття, горизонтів історичного і сучасного для того, щоб уможливити герменевтичну настанову, момент історичного пізнавання і самопізнавання 40.



36 Rezeptionsasthetik. — S. 133; Toward an Aesthetic of Reception. — P. 25.

37 Пор.: Wurning Rainer. Rezeptionsasthetik als Literaturwissenschaftliche Pragmatik // Rezeptionsasthetik. — S. 24.

38 Ibidem. — S. 28.

39 Гуссерль подає досить вичерпну передісторію цього поняття, починаючи від Платона й патристичної та схоластичної теології в праці "Horizont Structure and Dialogicity" (Question and Answer: Forms of Dialogic Understannding. — P. 197-199). Пор. також: Holub Robert. Op. cit. — P. 59; Grimm Rezeptionsgeschichte. — S. 146 .

40 Див.: Question and Answer... — P. 205 and 257 etc. Пор.: Gadamer H.-G. Wahrheit und Methode. — S. 290.



За Ґадамером (який тут також посилається на концепції Колінґвуда- Collingwood) "можна зрозуміти текст тільки тоді, коли стало зрозумілим питання, на яке текст відповідає" 41; самопізнання, тобто розуміння "питання" (а відтак і цінностей), ніколи не є продуктом горизонту в минулому, а перехрещується із сучасним: "Історичне питання не існує саме по собі а завжди зливається з його звучанням у даній традиції" 42. Яусс, отже, специфічно сприймає ґадамерівську концепцію "злиття" горизонтів, але водночас не погоджується з його думкою, що те мистецтво, яке ми називаємо "класичним", стоїть в принципі поза часом і промовляє до нас з повною безпосередністю 43.

5. "Теорія естетики рецепції не тільки дає змогу нам збагнути сенс і форму літературного твору в тому, як його сприйняття розвивається протягом історії. Вона також вимагає, для того щоби зрозуміти його історичне місце і значення в контексті літератури, щоби індивідуальний твір вложити назад в його "літературну серію" 44.

6. "Досягнення мовознавства через розрізнення й методологічне співвідношення діахронного й синхронного аналізу дають можливість перебороти діахронну перспективу, дотепер одиноку, яка застосовувалася в історії літератури" 45.

7. "Таким чином, завдання історії літератури завершується не тільки, коли літературна продукція представляється синхронічно і діахронічно в чергуванні систем, але коли вона також бачиться як "особлива історія", що має своє унікальне відношення до "загальної історії" 46.



41 Наприклад: "Герменевтичний феномен включає оригінальне значення розмови й структуру питання та відповіді. Щоби переданий текст міг стати об’єктом інтерпретації, мусить ставити певне питання перед інтерпретатором. Таким чином, тлумачення завжди вміщує в собі якесь ставлення до питання, яке стоїть перед ним. Розуміти текст означає розуміти це питання. Але це відбувається, як ми показали, через те, що ми осягаємо герменевтичний горизонт. В ньому ми тепер пізнаємо горизонт питання, в якому окреслюється сенс тексту. (Gadamer H.-G. Wahrheit und Methode. — S . 351-352.)

42 Ibidem. — S. 356 ; Jauss Hans Robert. Op. cit. — S. 30.

43 Jauss Hans Robert. Op. cit. — S. 30-31. Пор. також примітку 58.

44 Ibidem. — S. 32. Поняття серії, очевидно, також запозичене від формалістів (Якобсона і Тинянова).

45 Ibidem. — S. 35.




* * *


Теоретичні міркування Яусса спричинили ряд відгуків, дискусій і заперечень, що фокусували увагу як на його загальній концепції, так і на конкретному моменті горизонту сподівань. Кожний із них, ясна річ, кидає яскраве світло на теорію рецепції в її яуссівському варіанті і так чи інакше увипуклює ці моменти, які мають особливе значення для контексту і рецепції, про які йтиметься.

Перший, не так за хронологією, як за масштабністю порушеного питання, належить вищезгаданому Рене Веллеку, визначному компаративісту, який немовби об’єднував в одній особі празький структуралізм й американську "нову критику" та в своїх численних працях з історії й теорії літератури, передусім у багатотомній "Історії новітньої критики. 1750-1950" 47, втілював власне історичне літературознавство. Проте на п’ятому колоквіумі дослідної групи "Поетика і герменевтика" (Райхенав, Баварія, 1970) він виголошує зазначену працю про "Занепад історії літератури" 48 з її хвилюючим (як у суто інтелектуальному, так і в особистому, екзистенційному плані) кінцевим висновком, що:

Спроби написати еволюційну історію [літератури] не вдалися. Мені також не вдалося в "Історії новітньої критики" збудувати переконливу схему розвитку. Я відкрив — власним досвідом, — що немає еволюції в історії критичного мислення, що історія критики — це скоріше серія дебатів навколо понять, які постійно повторюються, навколо "есенційно спірних понять", навколо проблем, що постійні в тім сенсі, що вони з нами й сьогодні. Можливо, подібний висновок треба зробити й щодо історії самої поезії. Мистецтво, як казав Шопенгауер, завжди осягало свою мету. Кроче й Кер мають рацію. Немає прогресу, немає розвитку, немає історії мистецтва — є тільки історія письменників, інституцій, засобів. Це, бодай для мене, є кінець ілюзії, занепад історії літератури 49.



46 Ibidem. — S. 39.

47 Пор.: Wellek Rene. A History of Modern Criticism: 1750-1950. In 7 vol. — New Haven and London, 1955-1986.

48 Пор. прим. 5

49 Wellek Rene. Op. cit. — P . 439-440.



На тому ж колоквіумі Веллек також конфронтує рецепційну теорію Яусса, користуючись поняттям апорія (суперечність), — що стане базисним для грядущих постструктуралістів, зокрема Пола де Мана 50. Методологічна апорія, яку Веллек бачить у цій теорії, випливає із його повищих висновків. З одного боку, він не вірить, що історія рецепції, так як Яусс її розуміє, може вийти поза історію читацького смаку як такого або поза історію критики (щодо останнього, як ми бачили, його судження доволі категоричне) 51. З другого боку, стоїть питання як взагалі можна зреконструювати літературну підготовленість або ширше — світопогляд читача. Бо хоч різні моменти, наприклад жанрові конвенції (пародія, травестія, "подражаніє" тощо), підказують певного імпліцитного читача (крайньою мірою поінформованого), то навряд чи є "тяглість між тим імпліцитним читачем в самому творі і історією сприйняття твору, його історичними конкретизаціями" 52. Одне слово, Веллек водночас сумнівається в можливості реконструкції (по суті в самому існуванні) горизонту сподівань і вбачає в цій парадигмі вихід на старий історичний релятивізм. ("Літературний твір, — іронізує він, — є те, що читачеві здається. Він не має будь-якої постійної структури і будь якої іманентної вартості" 53.) Якщо таке загрожує, то краще вже погодитися з гріхом об’єктивізму або навіть прихованого платонізму 54.

У сумнівах Веллека промовляє певний традиціоналізм з нахилом до ідеалізму 55 і скоріше відчуття історичної циркулярності та своєрідної нерозв’язності даної проблематики, ніж пропозиція нової аналітичної моделі.



50 Пор.: Man Paul de. Blindness and Insight. — New York, 1971.

51 Пор.: Żur metodischen Aporie einer Rezeptionsgeschichte // Geschichte — Ereignis und Erzählung. — S. 515.

52 Ibidem. — S. 516-516.

53 Ibidem. — S. 516.

54 Ibidem.

55 Ідеться тут не лише про його схвалення Кроче, але й про його залежність- і полеміку — з Інґарденом. Див.: "Normen, Werten und Strukturen bei Rene Wellek", і Веллека відповідь: An Answer to Roman Ingarden // Zwischen zwei Welten Festshrift für Zoran Konstantinovič. Heidelberg. Див. також мій вступ до "The Literary work of Art".



Своєю чергою, Горст-Юрґен Ґерік (Horst-Jürgen Gerigk) висловлюється гострою й багатогранною полемікою, але з чіткими теоретичними засновками. По суті, його полеміка з Яуссом задумана і поміщена як теоретична ілюстрація до свого власного "Нарису теорії літературного твору" ("Entwurf einer Theorie des literarischen Gebildes"), дослідження, в якому йдеться про альтернативне (екзистенційно-онтологічне, формальне) прочитання тексту, літературного мовлення й твору, і в центрі якого лежить теза — в принципі побудована на філософії Ґадамера — про самодостатність, пріоритетність, відпорність літературного твору супроти будь-якого коментаря ("die Kommentarunbedürftigkeit des Kunstwerks") 56. Чи з причини її гостроти й неспівзвучності з панівними концепціями, чи з інших причин, контртези Ґеріка не прозвучали і не зафіксувалися в німецькому рецепційно-критичному дискурсі 57 (і тим більше не в англомовному, який дещо вужчий або, точніше річ беручи, традиційно мало зацікавлений онтологічними питаннями 58). Вони також чомусь не враховуються Яуссом, хоча він у пізніших працях не раз відповідав на полемічні виступи. Але вони заслуговують на увагу.

Теоретичні оскарження Ґеріка мають безперечну сукупність і послідовність. Перше — це закид, що за повсякчасного наголошування контексту, — а в цьому для Яусса полягає сама сутність горизонту, це ж і є його осмислення — іманентна правда літературного твору, всупереч герменевтичній аргументації Ґадамера, яким він озброюється 59, стає опосередкованою, виділеною, немовби поставленою за борт.



56 Gerigk Horst-Jiirgen. Entwurf einer Theorie des literarischen Gebildes. — Berlin, 1975.

57 Див., наприклад: Müller Jürgen E. Literaturwissenschaftliche Rezeptionstheorien und empirische Rezeptionsforschung. — Frankfurt am Main, 1981; Beilfuss Wilfried. Der literarische Rezeptionsprocess. — Frankfurt am Main, 1987.

58 Пор.: Holub Robert C. Crossing Borders. — Madison, 1992, де він говорить про брак справжнього контакту між німецькою І американською теоріями рецепції.

59 Йдеться про розходження Яусса з ґадамером стосовно розуміння "класики"; пор.: Gerigk Horst-Jürgen G. Op. cit. — S. 180.



Саме тому, що постулюється потреба певного методу для того, щоби відкрити правду, вона (правда) тематизується, і таким чином "Яусс вже й більше не говорить про ’правду’ твору, а про віртуальне значення (virtuelle Bedeutung), яке об’єктивізуєгься в самому історичному процесі" 60. Але сам пошук об’єктивності спричиняє відчуження й зменшення, збіднення самого твору. Бо не дається відповіді на найосновніше: як можуть твори, віддалені від нас в часі, — Ґерік тут згадує "Короля Едіпа" Софокла й "Гамлета" Шекспіра, — і у випадку, коли ми навіть нічого не знаємо про автора, твір і його час, таки нас "вразити"? 61

Розвиваючи цей аргумент про іманентність, самодостатність твору як супроти його контексту, так і наших намагань відтворити цей контекст, Ґерік доводить, що Яусса підхід має ряд прихованих, але далекосяжних імплікацій. Він, по-перше, інтелектуалізуючий й раціоналістично-позитивістський, а в своїй нетерпимості до іманентних ідей (платонізму) і до світу почуттів, не готовий бачити ірраціональну, "темну" сторону життя і ті твори, які це віддзеркалюють; він наставлений на те, щоб ідентифікувати мистецтво з інновацією, і бачити сутність мистецтва в його суспільнотворчій функції. В остаточному підсумку цей підхід, як і ідея горизонту сподівань, що випливає з нього й завершує його, є імпліцитно тоталізуючі і зрівнюючі (гомогенізуючі) 62. Тут, як слушно зауважує Ґерік, обертається справжнє співвідношення, бо насправді не контекст творить твір, а навпаки: твір творить контекст.



60 Ibidem.

61 Ibidem. — S. 181.

62 Ibidem. — S. 181-183.



Хоч Ґеріка аргумент наставлений передусім на індивідуальний твір, його іманентність, його "правду", та його естетичне й етичне діяння, його критичні зауваження мають неабияку цінність для кращого пізнання самого поняття горизонту і, що найважливіше для нас, його історичної конкретизації.

Основним компонентом в обох цих планах — герменевтичному й емпіричному — є сам читач. У своїх герменевтичних антитезах Ґерік підкреслює, що Яусс змушений постулювати "первісного читача" і навіть пропонувати (що методологічно дещо сумнівно, тобто циркулярко), що є такі твори, — як вищезгаданий "Дон Кіхот" Сервантеса, — які мають особливу здатність втілювати, об’єктивізувати горизонт сподівань саме тому, що вони тематично, програмове (дуже часто — на базі пародії) заперечують дотеперішні сподівання читача 63. Проте в самій теорії Яусса базисне поняття того самого читача, тобто "первісного читача", є дещо ілюзорне. Він (читач) є зайвий, як твердить Ґерік, оскільки встановлення загального контексту, того основного питання, на яке даний твір дає відповідь, завжди в остаточному сенсі належить інтерпретатору... і його горизонту 64. Таким чином, спроба встановити історичний контекст твору натикається на свою власну апорію.

Цю проблему насвітлюють деякі емпіричні дослідження. Р. Вігофф (Viehoff), наприклад, розробляючи модель горизонту Яусса, доходить висновку, що в даному контексті під поняттям "читача" насправді можемо розуміти тільки літературознавців або літературних критиків; тільки так можна вийти із надто загальної абстракції "читача", закорінити рецепційну модель в соціологічному ґрунті і уможливити її емпіричне описання 65. Таким чином, і всупереч самій рецепційній теорії, горизонт сподівань увільнюється від специфічного тексту і даної традиції та перетворюється на певні пізнавальні і професійні, більш-менш чіткі настанови — "щодо цілей, щодо цінностей і щодо латентного літературного характеру даного тексту" 66.

Які б не були застереження щодо правильності цього прочитання стосовно яуссівського підходу 67, воно таки досить прецизно насвітлює питання інституційності, що лежить за чи під загальним питанням горизонту.



63 Як слушно зауважує Ґерік, небезпека в цьому є та, що деякі тексти тим самим стають більше "літературні", більше, так би мовити, "горизонтоздатні", ніж інші; див. с. 184-185.

64 Ibidem.

65 Viehoff R. Uber einen Versuch, den Erwartungshorizont zeitgenossischer Literaturkritik empirisch zu objektivieren // Liii. — 1976. — 6, No 21. — S. 96-124.

66 Ibidem. — S . 99; див. також: Müłler Jurgen E. Op. cit. — S. 176-177.

67 МІоллер, наприклад, натякає на те, що це непорозуміння: Ibidem. — S. 177.



Одне слово, ідеться тут про літературу як про інституціоналізовану систему сподівань і про горизонт як момент професійно-інституційної настанови. (Веллек, зрештою, стверджував лише, що поезія як синонім чистого мистецтва не має своєї історії. Очевидно, література як інституція її може мати.)

На протилежному кінці від імпліцитного платонізму Веллека і Ґеріка є перспектива постструктуралістів. У своєму вступі до англійського видання "Історії літератури як виклику літературній теорії", як і інших статей Яусса з теорії рецепції, Пол де Ман висуває, попри ряд позитивних оцінок, основне застереження: поняття горизонту сподівань може не зовсім адекватно стосуватися мистецтва, яке пов’язане з мовою. "Адже герменевтика досвіду і герменевтика прочитання не конче співмірні". І далі: "Горизонт методології Яусса, як усі методології, має свої обмеження, які не піддаються його власним аналітичним засобам. У цьому випадку обмеження має до діла з мовними чинниками, які готові блокувати синтезуючу ефективність історичної моделі" 68. З подальших його думок видно, що де Ман має на увазі неготовність Яусса врахувати певні деконструктивістські постулати, передусім ідею, що до остаточної "правди" тексту ніколи насправді не можемо дійти, що завжди перешкоджає "вільна гра" самих означень (signifiers) 69.

Феноменологічно сфокусований аналіз яуссівської концепції горизонту дає Гайнріх Анц (Anz) 70. Він доводить, що теоретично розгорнуту концепцію "горизонту" як "інтенціонального горизонту" вперше знаходимо у Гуссерля, де вона стосується феноменології перцепції. Адже будь-який об’єкт, якого ми бачимо або пізнаємо, не існує сам по собі, але завжди в якійсь перспективі, під таким чи іншим "кутом", бо є безкінечна кількість таких об’єктів, витворюється ціла серія тих перспектив, що відтак складаються на суцільний "горизонт" 71.



68 Man Paul cle. Op. cit. — P. XVII.

69 Ibidem. — P. XIX.

70 Anz Heinrich. Erwartungshorizont: Ein Diskussionsbeitrag zu H.R. Jauš’ Begründung einer Rezeptionsästhetik der Literatur // Euphorion. — Heft, Heidelberg, 1976. — 70, Band. 4. — S. 398-408.

71 Ibidem. — S. 401.



У Яусса, навпаки, те, що є трансцендентним поняттям у Гуссерля, стає емпіричним (і тим самим "тенденційним", науково незаякореним, по суті позитивістським 72). Тепер горизонт перебуває не в серії об’єктів, що ми їх так чи інакше охоплюємо в нашій перцепції, але в самій свідомості, тобто в предиспозиції (що ми могли б назвати імпліцитним психосоціологічним обрамуванням і що відповідає гуссерлівському поняттю "ситуації", або поля перцепції) 73. Тут Анц вбачає явну непослідовність, бо змішуються поняття перцепції з поняттями розуміння сенсу і значення. Основною проблемою для нього, одначе, є питання "системності" яуссівського горизонту: чи можна його, як систему, зреконструювати на підставі самого історичного матеріалу, чи, навпаки, залежить він від преконцепцій (і пересудів) історика 74. Головний закид дослідника (як раніше у Ґеріка) — це гібридність яуссівської моделі, його готовість черпати з різних підходів і, не меншою мірою, туманність його базисних дефініцій.

Саме на тому наголошує Роберт Голуб, який у його загальному огляді рецепційної теорії резюмує ряд попередніх дослідників 75. Для нього "біда з яуссівським вжитком терміну ’горизонт’ полягає в тому, що він так мутно окреслений, що він може включати або виключати будь-який попередній сенс цього слова. На ділі він його ніколи точно не окреслює... Яусс, здається, розраховує на здоровий глузд читача, щоб зрозуміти бодай головне поняття. Схоже, ’горизонт сподівань’ стосується певної інтерсуб’єктивної системи або структури сподівань, певної ’системи відношень’, або настанови (mind set), яку гіпотетичний індивід може мати до будь-якого тексту" 76.



72 Ibidem. — S. 398, 400 і інші.

73 Ibidem. — S. 402-403.

74 Ibidem. — S. 404.

75 Пор.: Holub Robert C. Reception Theory. A Critical Introduction. — London and New York, 1984. — P. 53-70.

76 Ibidem. — S. 59.



Із цієї неясності та загальності випливає, за Голубом, низка інших проблематичних моментів: ідея, що поняття горизонту, яке, по суті, є теоретичне, трансцендентне, може бути об’єктивізоване, тобто втілюватися в певних "ідеальних випадках" (які свідомо підривають, пародіюють певні читацькі сподівання, як наприклад "Дон Кіхот"), загальний об’єктивістський нахил, який іде всупереч його проголошеній герменевтичній настанові, певна циркулярність, де горизонт нібито можна реконструювати без стосунку до самих творів 77, певна схематичність, коли йдеться про обговорення "естетичної відстані" (тобто як взагалі оцінювати "задоволення" або "розчарування" даних сподівань), і основна залежність, — передусім у тому наголосі, який ставиться на інновацію або на прийом "відчуження", — від російських формалістів, які саме в таких моментах вбачали осердя літературної вартості як такої 78.




* * *


Із цих теоретичних суперечок постають бодай два зовсім практичні питання: в чому полягає функціональність горизонту сподівань, якщо це поняття настільки багатогранне й плинне? І яка з нього користь для наших історіографічних, ревізіоністських потреб?

Відповідь на ці питання пов’язана із ширшим питанням функціональності теорії рецепції, її адекватності й переконливості як джерела альтернативної парадигми для історії літератури. Ключовий момент тут — це можливість об’єктивізації. Один із перших дослідників, що поставив це питання, був Карл Роберт Мандельков (Mandelkow), який пропонував яуссівське поняття горизонту сподівань уточнити як сподівання щодо епохи, щодо твору і щодо автора 79.



77 Це, як покаже подальша дискусія, не є само по собі концепційним промахом: головним у даному випадку є ґрунт, база, на якій побудовується дане поняття.

78 Holub Robert C. Op. cit. — S. 59-63. Спостережливий читач може зауважити, що в різних основних моментах цей аргумент повторює Ґеріка, Анца і Ґрімма — хоча їхні імена тут не згадуються.

79 Mandelkow K.R. Probleme der Wirkungsgeschichte // Jahrbuch für Internationale Germanistik. — 1970. — II. — № 1. — S. 71-84; див.: Grimm Gunter. Rezeptionsgeschichte. Grundlegung einrt Theorie mit Analysen und Bibiographie. — München, 1977. — S. 144-147; тут S. 146.



Загальний сумнів, висловлений як ним, так і іншими дослідниками, — чи це поняття взагалі можна об’єктивізувати? чи воно таки може стати більш конкретним, ніж щось у вигляді розпливчастого поняття Zeitgeist’y? — простежує досить докладно Ґунтер Ґрімм (Grimm) у двох ґрунтовних дослідженнях з історії та різноманітних концепційних і практичних розгалужень рецепційної теорії 80. З одного боку, тут йдеться про ті самі конкретизації об’єкта даного горизонту, що може включати не лише епоху, твір, автора, але й, наприклад, питання жанру, що таким чином наближує горизонт до поняття естетичних норм, що його вживали Мукажовський і Водічка, і яке на американському континенті потім широко розгортав Рене Веллек. (За Ґріммом, саме поняття норми забезпечує пов’язання як з іманентно літературним, так і з суспільним вимірами, — тоді коли яуссівська концепція горизонту надто залежна від того першого, літературного 81. Наша перспектива, як побачимо, підкаже зовсім протилежний висновок.) З другого боку, йдеться про щось не менш важливе — про конкретизацію суб’єкта. Саме на цьому різні дослідники й критики ставили особливий наголос, підкреслюючи, що немає "загального читача", а що завжди є його якийсь специфічний, соціологічно чи ідеологічно сформований різновид. Для Р. Вігоффа, як ми бачили, емпіричні дослідження показують, що стосовно такого чи іншого горизонту сподівань "читач", по суті, тотожний з критиком, і даний горизонт таким чином перетворюється на специфічно "професійну" настанову 82. Отже, поняття горизонту сподівань відмежовується від тексту й літературної традиції та стає суцільно соціологічним явищем. Саме тому, що даний критик завжди намагається врахувати (осмислити, вплинути на) сподівання своєї наміченої публіки, Вігофф вважає, що завдання дослідника полягає власне в тому, щоб "збагнути цей квазінеопосередкований горизонт сподівань [даної публіки. — Г. Г.], який існує до того, як відбудеться подальша розробка специфічних літературно-естетичних наставлень, що їх здійснює масова комунікація, продукція та дистрибуція літературної критики" 83.



80 Див.: Grimm G. Literatur und Leser. — Stuttgart, 1975; а також: Grimm G. Rezeptionsgeschichte.

81 Grimm G, Rezeptionsgeschichte. — S. 146-147.

82 Див. примітку 69.

83 Viehoff R. Op. cit. — S. 101; Müller Jurgen E. Op. cit. — S. 177-178 .



Тут також бачимо натяк на інституційну базу горизонту сподівань — щось, що Яусс насправді не враховує, — а від цього подальше розрізнення колективних і приватних горизонтів сподівань 84. Своєю чергою це відкриває цілий вельми активний спектр емпіричних досліджень із сучасної рецепції і соціології літератури 85.

Питання об’єктивізації суб’єкта, "читача", також фокусувало широку гаму суперечок про рецепційну теорію, суперечок, які відбувалися паралельно з розквітом цієї теорії в Німеччині та в силу тодішніх історичних обставин мали свій явний ідеологічний підтекст. Одне слово, в очах критиків із комуністичної Східної Німеччини рецепційна теорія бачилася характерною "буржуазійною" критикою з рядом, так би мовити, іманентних дефектів (передусім релятивізм, антиісторизм і відчуження від конкретного суспільного контексту). Проте ці суперечки ніяк не позбавлені ні наукового змісту, ні тону (і контраст із тодішнім совєтським, зокрема вітчизняним, дискурсом не міг би бути більш драматичним, адже ці німецькі критики й дослідники, хоч і поділені муром, говорили однією мовою, і не тільки в прямому розумінні слова). Лейтмотиви цієї полеміки (що передусім скерована на Яусса і його формуляції) — це, власне, апорія між розумінням одиниці і суспільства (Манфред Науманн), недооцінення соціологічної бази читача (Клаус Треґер) і факту, що суспільствоформуюча функція літератури коріниться не лише в рецепції, а й у продукції літератури і що ця функція не є прямим наслідком читацького пережиття, але є опосередкована "ширшим соціальним контекстом" (Бернт Юрґен Варнекен) 86.



84 Müller Jurgen E. Op. cit. — S . 178.

85 Пор., зокрема, праці Манделькова, Вітффа і Мюллера.

86 Grimm G. Einfuhrung in die Rezeptionsforschung ["Marxistische Stellungnahmen"] // Literatur und Leser. — S. 42-50.



Вичислювати ці моменти полеміки і дискусії, уточнень, ревізій й переосмислень, одне слово, етапи й компоненти цього живого дискурсу, — це ж і є дати відповідь на перше з наших питань. Якщо наука — це передусім процес і пошук, то рецепційна теорія мала неабиякий успіх: уже за десять років від програмової праці Яусса бібліографія рецепційної критики, складена Ґріммом, нараховувала понад 400 позицій 87. До того ж цей напрям зазнав поважних нових розгалужень в англомовній, зокрема американській критиці. В суто функціональному, дискурсо-творчому плані яуссівська "провокація" мала імпозантні жнива. В плані об’єктивної науки, передусім у плані настанов або фокусу, для актуальної історії літератури проблеми, очевидно, залишаються. Консенсус дослідників, навіть тих, що концентрують свою увагу на рецепційному підході, надалі підкреслює вагомість продукції, самого твору. Адже в суто семіотичному плані, в сукупності значення твір завжди матиме перевагу над його рецепцією 88. (До речі, як слушно підкреслює Ґрімм, яуссівська теорія не є і не може бути тільки рецепційною: вона враховує продукцію, але базує історію літератури на естетично-рецепційному моменті і таким чином становить собою приховану продукційно-естетичну модель 89. "Чиста" або виняткова рецепційність може проявлятися лише в емпіричних дослідженнях.) До того ж сама матерія рецепції дуже нерівна: в давній літературі її обмаль, а в новітній є пересиченість рецепцією, яка в геометричній прогресії зростає. Але як в іманентному плані літератури, літературного процесу попросту немає без її кожноразового прочитання, — так і в суспільному заякоренні рецепція і її осмислення залишаються центральними.

Усі ці моменти ще актуальніші в українській літературі. Перше — це, так би мовити, завуженість самої бази: коли в німецькій (і загалом західній) літературі рецепція, як підкреслюють критики, мало заступлена перед XVIII ст. 90, то в українській літературі, навіть XIX ст., являє поважні прогалини, її рецептивна реконструкція набагато складніша; коли в німецькій (західній) науці бібліографія цього напряму начислює сотні праць, то в українській лиш малу жменьку 91.



87 Див.: Grimm G. Op. cit.; Hołub R. Crossing Borders.

88 Пор.: Grimm G. Rezeptionsgeschichte. — S. 147-153.

89 Ibidem. - S. 144-147.

90 Ibidem.

91 Див., наприклад: Филипович П. Соціальне обличчя українського читача 30-40 рр. XIX віку // Література. Статті, Розвідки, Огляди. — Нью-Йорк; Мельборн, 1971. — С. 1 10-180. Див. також: Сивокінь Г. Одвічний діалог: Українська література і її читач від давнини до сьогодні. — K., 1984.



Але навіть якщо рецепційна теорія уможливлює соціологію літератури і квантифікацію її процесів, то про ці моменти тепер тут не йдеться. Глибиннішим і набагато продуктивнішим є те, що рецепційна парадигма пріоритетизує, сказати б, таку літературу як українську, тобто літературу "нову", "молоду", що постає на очах вже так чи інакше усталених традицій, норм і сподівань. Пріоритетизує, тобто в суто теоретичному плані, в міру своїх основних аксіом. Бо рецепційна теорія, специфічно у Яусса, наголошує сприйняття не цілого масиву попередньо існуючої літератури (хоч перечитування, нове відчитання не виключається), а новопосталих творів, момент їх інтеграції в горизонт сподівань 92.



92 Grimm G. Rezeptionsgeschichte. — S. 145-146.



Під цим кутом зору нова українська література — в її порівняно припізненому поставанню і в рецепції, що принципово наголошує її новопосталість, — стає немовби ідеальним об’єктом цієї теорії. Навряд чи є багато літератур, які так суцільно драматизують питання горизонту сподівань і в яких це в принципі евристичне поняття має плодотворніше застосування. Те, що саме поняття горизонту сподівань спирається як на літературні, так і на суспільно-культурні моменти і цінності, що воно дає вихід як на теорію, так і на емпіричне звірення, і що воно — в контрасті до поняття норми, котре імпліцитно базується на так чи інакше усталеному консенсусі, — в історичному плані є більш спонтанне, саме це робить його придатнішим для дослідження того історичного контексту, про який буде мова.

В українському контексті рецепційна теорія також може мати особливе значення для ширшого історично-культурологічного процесу. Наголошуючи рецепцію як процес і як механізми, як естетичні, формальні й суспільні чинники, вона дистанціює й демістифікує канон як річ нібито унітарну, об’єктивно дану й трансцендентну. Саме тому, що рецепція бачить множину прочитань і ту історичну релятивність, яка так не вписується, наприклад, у марксистську ідеологію, вона в своїй природі схильна переоцінювати екзегетичних авторитетів і скороминущих класиків та авторитетність як таку. При наявній потребі переосмислення канону і зрушення літературознавства з мертвої точки цей імпліцитний ревізіонізм виступає тут як основна цінність даної теорії.

І, врешті, питання нашого фокусу. В широкій гамі рецепційних досліджень і, зокрема, в обговореннях яуссівського поняття горизонту сподівань, не звучить один центральний момент. Бо за цим поняттям стоїть не лише (і, як на мене, не в першій мірі) проблема його онтології саме щодо мови й риторики (що де Ман наголошує), і не питання його теоретичної чистоти, що наголошує Ґерік (щодо Ґадамера) і Анц (щодо Гуссерля), а проблема, так би мовити, його історичної й передусім культурологічної онтології. Конкретніше, гадаю, що стосовно питань, які стоять перед українським літературознавством, одне з найважливіших значень горизонту сподівань коріниться в озвученні його суспільно-культурної бази, в тому, як саме, якими критеріями, цінностями, парадигмами сприймалася новопостала українська література. Дослідження рецепції першої фази новітньої української літератури в тогочасному російському суспільстві, фази, яка є визначальним моментом як для українсько-російських взаємин, так і для розвитку новітньої української літератури взагалі, кидає не тільки історичне, сказати б, фактографічне, але й теоретичне світло на питання горизонту сподівань як засобу і критерію історії літератури. Ширше дослідження російської рецепції української літератури — і не тільки її першої фази, від Котляревського до Шевченка, — бачу як одне з першочергових, невідкладних завдань українського літературознавства, для якого нинішнє обговорення горизонту сподівань, його історично-культурологічної бази могло б служити прологом.






продовження...










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.