Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 73-136.]

Попередня     Головна     Наступна





...початок


II. ІСТОРІЯ



Якщо питання російської рецепції ранньої української літератури не має ще адекватної концептуалізації, то напевно не через брак уваги до цієї теми. Насправді ж вона досліджувалася не раз і в доволі широкій гамі ключів або підходів. Першим етапом, — який ледве чи спроможний здобути перспективу на цю рецепцію, — є дореволюційне літературознавство й критика в Росії і в підросійській Україні. Бо в певному сенсі праці Костомарова й Куліша, Драгоманова й Пипіна, Петрова, Дашкевича, Овсянико-Куликовського і ряду інших — це пряме продовження цієї ранньої рецепції. Хоча національний вододіл, національна перспектива, безперечно, загострюються (це найчіткіше видно в літературно-критичних працях Драгоманова), різні базисні (політичні, соціальні, економічні) структури російсько-українських культурних і літературних взаємин залишаються тотожними, тяглими. Навіть коли політичний курс змінюється та спричиняє політичне протистояння і взагалі зріст національного усвідомлення й відокремлення, загальна картина осмислення цих взаємин, а конкретно — рецепції, про яку йдеться, суттєво не змінюється. Щораз важливішою корективою, щоправда, стає перспектива України поза Росією, тобто Галичини і еміграції (що надовго фокусується чи не на одній особі — на Драгоманові). Попри одночасну складність й "невизначеність" як української, так і російської перспективи на рецепцію першої половини XIX ст. (адже саме поняття українськості і, великою мірою, російськості також помітно еволюціонує), цей період — його рецепція — таки здатні передати нам цінні нюанси свого горизонту сподівань чи, конкретніше, прочитань. Їхня сутність полягає, власне, у відчутті (і це здебільшого саме інтуїтивне відчуття, а не звірена модель) цієї складності, невизначеності і переходовості. Драгоманівська формула літератур (і саме літератур!) "російської", "великоруської", "української" і "галицької" 93 і Овсянико-Куликовського окреслення Гоголя як "общерусса на малорусской основе" 94 добре ілюструють цю переходову парадигму.



93 Пор. його працю 1873 р.: "Література російська, великоруська, українська і галицька": Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — T. 1. — C. 80-220.

94 Див.: Овсянико-Куликовский Д. Н. Собрание сочинений. — Т. 1: Гоголь. — Вид. 5. — Москва; Петроград, 1923 (зокрема розділ "Гоголь — общерусс на малорусской основе. K вопросу о национальном — общерусском значений его". — C. 126-133).



Її доідеологічна і якоюсь мірою донаціональна перспектива має об’єктивну цінність як тематизований, але водночас безпосередній вгляд у ментальність давнішої епохи. Ясна річ, що вона також потребує тонкого розшифрування.

Масивним запереченням цього мислення є власне ідеологічні парадигми — офіційна совєтська і українська національна або "націоналістична" (саме її окреслення, як побачимо, не дається легко). Одна й друга закорінені в дореволюційній епосі, по-різному, але й по суті досекулярні, популістські, пропедеуктичні і полемічні (протягом більшості часу совєтської доби, тобто за винятком тільки 1920-х років, і одна й друга критика ретельно займалися викриванням, денунціюванням одна одної). Проте різниці між ними великі й далекосяжні, передусім у їхніх базах і ресурсах. Коли перша була монолітичним (хоча з різними змінами) продуктом наукової політики, пропаганди й суспільно-культурного керування тоталітарної наддержави, то друга віддзеркалювала багатоцентрову, фракційну, здебільшого еміграційну, і здебільшого (хоч не винятково) колонаукову або громадсько-наукову діяльність різних одиниць та інституцій.

Суть (детальніша анатомізація мусить почекати окремої нагоди) совєтського підходу до загального питання українсько-російських літературних взаємин полягала в структурному, але прихованому поєднанні спершу по-ленінському (а потім по-сталінському, по-брежнєвському і т. п.) препарованого марксизму з глибшими, але негласними постулатами російського імперського мислення. Як одні, так і другі тези аж надто відомі. Квазі- чи криптомарксизм наголошував передусім телеологію, матеріальну й класову окресленість історичного процесу, суспільний дуалізм (конфлікт між двома культурами, "прогресивною" й "реакційною" в кожному суспільстві, а відтак буцімто "закономірну" понаднаціональну співпрацю одних і других кіл) тощо. Російсько-імперське мислення подекуди наголошувало, а подекуди не наголошувало, але зате ретельно втілювало в життя тези, що Україна взагалі немислима без Росії, що "єднання" між ними — тобто "возз’єднання" України з Росією — є сама суть і ціль її історичного процесу, що між ними закономірно спрацьовує поділення функцій і роль (центру/провінції, "старшого брата" / "меншого брата", міжнародного / локального, універсального / партикулярного, високого (елітарного) мистецтва / народного мистецтва тощо) і що ці ролі підтверджуються самою історією та функціонуванням реального світу. Знаменним було те, що імперські, великодержавні тези — парадигматично гасло "єднання", а відтак такі похідні ідеологеми як те, що українська література як цілість і її поодинокі творці неодмінно "вчилися" у російської літератури, взорувались на ній, — завжди брали першість як у символічно-гасловій, так в практичній, організаційній і, звичайно, в освітній діяльності.

Важко перенаголосити згубність цієї парадигми для самої науки. Оскільки питання українсько-російських зв’язків було ідеологічно найцентральніше, контроль за ним був найжорсткіший; хоча кожна галузь гуманітарної науки була під наглядом, ця мала найсуворіший нагляд 95. У практичному плані це означало, що питання рецепції майже суцільно випадало із модальності науки і перетворювалося на різновиди апологетики, агіографії, гомілетики, похвали й заклинання. Залишалися, щоправда, фактографічні зерна, але більшою або меншою мірою хаотично розсіяні. Бо про яку системність наукової аргументації, не говорячи вже про звірювання наукових гіпотез або моделей, про діалог з іншими теоріями або концепціями, про елементарне насвітлення ширшого контексту могло йтися, коли одинокою допущеною парадигмою було поняття "єднання"? Похідним від того, також у практичному плані, був той факт, що навіть масштабніші науковці перетворювалися на казенних, малопринципових ораторів, коли заторкували цю тему 96, і, що чим масштабніше, більш синтезуюче й авторитетне видання присвячене цій темі, тим неодмінно пустіше, брехливіше 97.



95 Див. у цьому виданні розділ "Українсько-російські літературні взаємини в XIX ст.: постановка проблеми".

96 Пор., наприклад: Білецький О. Шляхи розвитку російсько-українського єднання // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1966. — Т. 4. — С. 496-538.

97 Особливо одіозною, власне, тому, що вона з’являється так пізно, коли ідеологеми і забріхування навряд чи ще обов’язкові, є "Історія українсько-російських літературних зв’язків" у 2 томах (К., 1987) за редакцією Н. Є. Крутікової, В. Г. Бєляєва та інших. Дивним чином, одначе, попри всю пізньосовєтську казенність підходу і магістральнісгь теми, наклад якийсь камеральний: 600 примірників.



І, врешті, факт, що дотепер, після п’яти років незалежності, це систематичне забріхування історії, насаджування російського колоніалізму самими представниками колонії не мало, по суті, жодного систематичного огляду, аналізу механізмів, засобів, інституційної практики тощо, залишається одним із помітніших інтелектуальних скандалів нашої доби і постійним оскарженням інституційного обличчя сучасного українського літературознавства.

У науковому плані найшкідливішим у всьому цьому було те, що ідеологічне викривлення якоюсь мірою дискредитувало сам історичний матеріал, знецінювало саму тему. Коли одинокий дозволений підхід був оголено кон’юнктурним, не диво, що сам інтелектуальний простір навколо нього ставав немовби прокаженим і відстрашував серйозніших дослідників.

Про "національно-" або "націоналістично"-ідеологічну настанову говорити набагато важче, очевидно, тому, що вона дуже плинна, неоднозначна, багатолика. Під кутом зору інтелектуальної етики її не можна рівняти до совєтської: її викривлення (за виїмком деяких відносно рідкісних екстремних позицій, що здебільшого не прикидалися наукою) були не планомірно програмового і тим більше не тоталітарного порядку. Проте сам факт ідеологічної настанови, настанови, де інтерпретація і сама методологія або бодай певні аксіоми підпорядковуються "ширшим", позанауковим цілям, годі заперечити.

Важче також встановити спільну "ідеологію" цієї критики та історіографії. Без сумніву, таких дослідників поодиноких аспектів або й цілого явища українсько-російських зв’язків, як Єфремова, Огієнка, Маланюка, Голубенка, Плевака, Леоніда Білецького й інших, поєднують певні спільні (більш або менш усвідомлені й загострені) тези чи цінності, але їх співвідношення чи ієрархія не завжди ясні і як такі ще не досліджені 98.



98 Річ ясна, що наличка "буржуазного націоналізму", яку совєтська критика стосувала до цих і інших дослідників, не впроваджує жодного аналізу, а тільки висловлює демагогічні осуди цього стилю критики.



Основним, мабуть, є наголошення протистояння, глибокої асиметричності українсько-російських зв’язків, приниження й переслідування української літератури. Для більшості із них (передусім Огієнка, Єфремова, Голубенка) це не так зв’язки, як мартирологія (перспектива, що обумовлюється, річ ясна, популярним рівнем викладу, його "громадським" пафосом). Наголошуючи на цьому протистоянні, дані автори здебільшого не проводять того розрізнення російської рецепції (чи взагалі настанови), згідно з якою, — за совєтською формулою, — офіційні сили ("царат") та їхні "реакційні прибічники" придушували, а "прогресивні" сили буцімто захищали українську літературу. І в основному вони мають рацію, — бо це нібито марксистське, а по суті маніхейське розрізнення — шаблон, який мало має спільного із самою історією. Проте питання диференціації таки важливе (хоч не в совєтському ідеологічному ключі) і зведення рецепції до моменту національних антагонізмів, з одного боку, і переважний, якщо не винятковий, фокус на офіційному (адміністративному, поліційному, репресивному) вимірі, з другого, таки завужує і викривлює розуміння цього процесу та його структур.

Окрім цього загального, поверхневого моменту національного протистояння, дану настанову характеризує ще й глибша, хоч, мабуть, зовсім не усвідомлена парадигма. Йдеться про момент телеології (що й наближує цей підхід до совєтської критики), де дані зв’язки, весь літературний процес, національна "справа" бачаться як речі, що немовби прямують до своєї наміченої "цілі". Те, що процес може бути стохастичний, що різні явища, зокрема рецепція, можуть мати основну багатозначність, — мало усвідомлюється. Великою мірою (і тут також є основна схожість між цими критиками та їхніми совєтськими опонентами) історіографія цього підходу якось принципово не є порівняльна, не зацікавлена ширшим, світовим контекстом, а разом з тим імпліцитно не зацікавлена ширшим теоретичним амплуа чи якимсь концепційним плюралізмом. Для цього підходу (як і для совєтського) канон — це річ однозначно-моністична і... авторитарна; ревізіонізм принципово відкидається. Усе це, на жаль, витворює недвозначно провінційний Gestalt.

Поруч із цією ідеологічно-нативістичною магістраллю існує менша, але продуктивніша і здебільшого свідомо ревізіоністична, постідеологічна традиція. Своєрідним вступом чи провісником служать праці Чижевського. Хоча питання українсько-російських зв’язків як таких і російської рецепції української літератури зокрема не є в центрі уваги Чижевського", його загальні наукові якості, його компаративізм, теоретичні зацікавлення, принципове застосування секулярних та універсальних критеріїв недвозначно підготовлюють грунт. Певним, хоча, може, й непрямим, але безперечно якісним і більш сфокусованим продовженням можна вважати літературно-історичне дослідження Юрія Луцького 100. Останніми роками з’явилися принаймні дві праці, Д. Саундерса і П. Бушковича, що намагаються переосмислити українсько-російські зв’язки, а у випадку Бушковича- й рецепцію як таку 101. До останньої ще повернемося.



99 Пор. його "Історію української літератури" (Нью-Йорк, 1956; Тернопіль, 1994); див. також його "Нариси з історії філософії на Україні" (Прага, 1931).

100 Див.: Luckyj George S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — Munich, 1971.

101 Див.: Saunders David. The Ukrainian Impact on Russian Culture 1750-1850. — Edmonton, 1985; Bushkovitch Paul. The Ukrainę in Russian Culture 1790-1860: The Evidence of the Journals // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas. — 1991. — Heft 3, Band 39. — S. 339-363. Тут також можна згадати мою неопубліковану докторську дисертацію (що невдовзі має з’явитися в українському перекладі): The History and Myth of the Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature. — Cambridge, Mass., 1975. Врешті, варто звернути увагу на працю Зенона Когута "Russian Centralism and Ukrainian Autonomy: Imperiał Absroption of the Hetmanate 1760s — 1830s". — Cambridge, Mass., 1988, що почасти заторкує це питання в новому ключі, тут з особливим наголосом на ролі еліт.



Усі ці настанови як "магістральні", так і ревізіоністичні, становлять чіткі (хоч знову-таки не завжди усвідомлені) аналітичні горизонти сподівань, кожний із певною основною або домінантною парадигмою — "єднання", протистояння, "впливу" (у Саундерса) чи навіть "філоукраїнізму" (у Бушковича), — що, спираючись на певну концепцію і на певне обрамування історичного матеріалу, так чи інакше оформляють, перевирішують остаточну картину, а іноді її викривлюють. Якоюсь мірою воно неминуче та віддзеркалює основну апорію гуманітарних наук, де, як твердить герменевтична настанова, завжди існують протилежні можливості прочитання тексту, в тому числі й тексту історії. Але в тому, власне, і сутність історії літератури, — її об’єкт не є попросту даний (це визначало б певну есенціалістичну і, врешті-решт, ідеалістичну позицію), а постійно мусить бути відтворюваний 102. Ці відтворення, одначе, не є a priori рівноцінні, ми не стверджуємо тут релятивістичну безвихідь: емпірична сумлінність, тонкість інструментарію і саме усвідомлення теоретичного плану, можливостей та обмежень методології як такої сильно уточнюють достовірність історичної реконструкції.





* * *


Наше подальше дослідження російської рецепції української літератури, її горизонту сподівань мусить попередити бодай сумарне осмислення внутрішнього горизонту сподівань нової української літератури. В тому якоюсь мірою я бачу аналогію до яуссівського поняття іманентного, текстуально даного естетичного горизонту, що його проектує індивідуальний літературний твір, зокрема той, який встановлює нові параметри, нові цінності, і взагалі впроваджує новий вимір канону 103; тут я це лише поширюю на сукупність цих творів, на нову українську літературу як таку.



102 Див.: Thompson Martin. Reception Theory and the Interpretation of Historical Meaning // History and Theory. — 1993. — Vol. 32, No. 1. — P. 248-272; див., зокрема, його розрізнення субстантивного та прагматичного розуміння тексту й значення (с. 252-253).

103 Див. повище примітку 38.



З другого боку, в тому є певна логічна необхідність: якщо один із головних (і вельми продуктивних) топосів не тільки майбутньої української літературної критики, але й самої нової літератури стане поняття чи переконання, що, мовляв, "вони (росіяни, російські критики) нас не розуміють", то, без сумніву, мусить бути щось, що є цією, хоч остаточно ще й не спрецизованою субстанцією, яку "вони" "не бачать" і "не розуміють". То ж і є цей внутрішній горизонт сподівань. До речі, постулюючи його, ми виконуємо важливу методологічну функцію: уточнюємо, так би мовити, онтологію української літератури. Бо хоч нова українська література поставала в контексті російської (російська література була її формальною матрицею, — як той же чотиристопний ямб Котляревського "Енеїди", що в моменті, коли ця поема поставала, знаменував саме російську, а не українську версифікаційну традицію; українська ж була майже винятково силабічною), і хоч на самому початку російська рецепція була формально первісною і одинокою, то як тільки постав контекст української рецепції (який би він не був неформальний і вузький), для української літератури він ставав ео ipso основним, авторитетним. Це визначають — категорично й однозначно — моменти мови й культури, а за ними, ще глибше, моменти колективної психології. Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір. Її свідомість, за базисним феноменологічним законом інтенціональності, мусила бути свідомістю чогось.

Це щось, тобто внутрішній горизонт сподівань, також можемо утотожнити з власним колективним "автопортретом" (self-image), що його нова українська література проектує в своїх творах. Це складне і розгалужене питання збігається із ще не написаною історією української літератури, історією під кутом розвитку самосвідомості. На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скоріше в націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами, протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції до нації.

1. Котляревський та котляревщина. Творчість Котляревського й таких його безпосередніх і масштабніших послідовників, як Гулак-Артемовський й Квітка, не тільки відокремлює українську стихію (етнос, народну культуру, її духовість і творчість) від російської, і не тільки заперечує можливість спільного канону, але й проектує нову ідентичність 104. (На попередньому етапі, в XVIII ст., цей сенс речей напевно існував, він не постав, річ ясна, з Котляревським, — але тоді, власне, він не мав свого літературного вислову.)



104 Див. у цьому виданні розділ "Семантика котляревщини".



Знаменно й закономірно, що на цьому першому етапі ідентичність накреслюється моментами емоційності, чуттєвості, народного етосу як такого і... характерно розпливчастої, виразно неінституціоналізованої, стихійної (недиференційованої) пам’яті. Взагалі неінституційність

цієї ідентичності, підкреслене відчуження від "високого" світу суспільних структур, влади тощо (парадигматично в "Наталці Полтавці" Котляревського, в "Дещо про того Гараська" Гулака-Артемовського, в Квітчиній "Марусі") проектується саме як даність і саме тільки імпліцитно.

2. "Історія Русів" і преромантики. Основний момент тут — заякорення загального почуття тотожності й окремішності в історичній пам’яті. Але ця пам’ять ще обумовлена: в "Історії Русів" тим, що вона подана в ключі, з одного боку, завуженому (здебільшого, але не винятково, до корпоративного патріотизму козацької еліти), а з другого, замаскованому (де сам твір, по суті, — програмовий політичний трактат постнаполеонівської доби, представлений трохи в стилі ретро, як козацький літопис), а в нечисленних творах таких преромантиків, як Метлинський або Костомаров, — домінантою ностальгії, сантименту і літературних конвенцій. Другим основним моментом цього етапу, що здебільшого якось не завважувався ні українською, ні російською рецепцією, — це відкриття (передусім у перекладах Боровиковського із Міцкевича) нового не те що не бурлескного, але й не "народного" à la "Маруся" високо-середнього мовного стилю.

3. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. І в Шевченка, і в контексті кирило-мефодіївців (Куліша і Костомарова) успадковане від попереднього етапу українське самоусвідомлення — тепер уже протонаціональне і протополітичне — набирає рис критичної програми. Проте в силу історичних обставин ця програма і ця критичність ще мають несекулярну артикуляцію: у писаннях Костомарова ("Закон Божий" / "Книги буття українського народу") в ключі християнського міленаризму й утопізму на кшталт міцкевичівської прамоделі, і в міфічному, сакральному ключі Шевченкової поезії.

4. Куліш. У пошевченківській добі момент національного самоусвідомлення, його постійного, власне критичного переосмислення, постійних критичних і полемічних пошуків, з одного боку, і непогамовної літературної, історичної, й культуртрегерської діяльності, з другого, пов’язується передусім із постаттю Куліша. На ньому, звісно, цей етап не замикається (особливо важливою, також, є роль Костомарова), але саме Куліш його найкраще втілює, — може, й тому, що на ньому схрещуються й увиразнюються антиподи цієї доби: романтизм й позитивізм, народність й антипопулізм, Захід і Схід, "Європа" і "хутір" тощо.

5. Драгоманов, Франко і Леся Українка. Хоча процес націотворення триватиме ще довго в XX ст. (аж до наших днів, до речі), в XIX ст. процес національного самоусвідомлення великою мірою завершується мислю Драгоманова — з його новими параметрами секулярності, соборності і цілісного європоцентризму. В творчості його "учнів" і послідовників, Франка і Лесі Українки, ці інтелектуальні параметри наповнюються відповідним естетичним змістом.

Інші критерії і подальше скрупулятне дослідження українського літературного й інтелектуального процесів XIX ст. можуть виділити інші етапи, або силові точки. Проте, гадаю, що два моменти співдії залишаться незміненими. У внутрішньому плані це факт, що дані етапи не є безоглядно чергові, а великою мірою синхронні 105 (котляревщина, наприклад, співіснувала із кожним зі згаданих етапів; моменти й цінності, впроваджені одним етапом, одним горизонтом сподівань, залишалися в загальному комплексі, але нерідко "зсувалися" до більш консервативного або популярного рівня).



105 Див. у цьому виданні розділ "Функції жанру і стилю у становленні української літератури".



Проте еволюція, постійна переорієнтація українського горизонту сподівань до щораз більшої, "сучаснішої" самосвідомості, очевидна. Найконкретнішим доказом цього є розвиток української літературної критики, яка почасти вже в особах Куліша і Костомарова, а зовсім однозначно- в особі Драгоманова, стає концепційно, інтелектуально, духово рівноправною з панівною російською. Тут також просвітлюється основна структурна пов’язаність чи, скоріше, протистояння. Бо в зовнішньому плані, в російській тобто рецепції, зростання самосвідомості української літератури (на ділі — цілого громадського, національного дискурсу) знаменує поступове, неухильне розмежування: в другій поло-

вині XIX ст. російське критичне зацікавлення, спілкування з українською літературою драматично зменшується і розшаровується. І, власне, тоді, коли українська література входить у свої дозріліші, як я їх щойно назвав, "критичні" етапи, російська рецепція її починає недобачати, — тобто недобачати саме як літератури, як красного письменства, а не як політичного "сепаратизму", з одного боку, або науково-тематизованого історичного процесу, з другого. Саме про структури і закономірності цього процесу — від "відкриття" до відчуження і йтиметься далі.

Кожний із вищезапропонованих етапів внутрішнього горизонту сподівань також проектує свого читача, тобто не лише того історично й соціологічно зумовленого читача, про якого від часу перших спроб Филиповича так мало нового написано, а скоріше, того імпліцитного читача, що неухильно зафіксований у самих текстах. Одне слово, адресата ранньої української літератури можна великою мірою реконструювати на базі її іманентного — формального, семіотичного, символічного — кодування. Обмежуючись саме першими трьома етапами (включно із шевченківським), бачимо три, а насправді, — чотири різновиди того читацького наставлення (Einstellung), що його рецепційна теорія постулює як передумову дальшого спілкування з твором. Справа в тому, що перший період, Котляревського і котляревщини, насправді передбачає дві дещо відмінні настанови. Найраніший ж бо читач, парадигматично читач "Енеїди" (модель, до речі, стосується як авторизованих, так і її неавторизованих видань) — у формальному плані — мовно не є диференційований. Це випливає зі співдії її українського тексту з тими структурними компонентами — титульної сторінки, що російською мовою, і словничка, що перекладає певну частину її лексичного фонду на російську мову, — котрі обрамовують твір, дають йому суспільний "паспорт", роблять його Salonsfähig, комілфотним, і в останньому підсумку — "літературним". Таким чином, його дійсний, реальний читач насправді таки мусить знати українську мову (de facto бути україномовним, тобто українцем); але імпліцитно він може бути російськомовним (тобто росіянином), аби тільки бути (за тодішньою формуляцією) "любителем малоросійської словесності" і (принаймні) ретельно користуватися запропонованим словничком. (Як показують пізніші дані, "Енеїда" таки промовляла до, — тобто знаходилася в руках, — російськомовних, тобто великоруських читачів, що фундаментально, емпірично підтверджує момент недиференціації читацької публіки 106.


106 Пор., наприклад: "В свое время появление малорусской Энеиды было крупным литературным событием, и автор этой поэмы приобрел весьма скоро почетную известность не только в среде своих ближайших земляков, но и в пределах всей широкой России. Как сочинитель Энеиды, И. П. Котляревский удостоился в 1816 г. лестного внимания co стороны вел. кн. Николая Павловича... Энеиду Котляревского при импер. Александре и Николае Павловиче "читали c удовольствием как умную шалость", по выражению Н. Полевого, не только малороссы, но и великороссы". (Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) Энеиды. — К., 1898 [відбитка з "Київської старини"], c. 1-2). 1 в примітці Дашкевич це уточнює, цитуючи Милюкова "Вопрос о малороссийской литературе" ("Эпоха", 1864, c. 80): "Экземпляры хохлацкой Энеиды не только распространялись на юге, но проникли и во внутреннюю Россию и зачастую встречались в чисто русских семействах" (с. 2).



Аналогічним явищем, — хоча твір має інакшу жанрову природу й призначеність, — є "Грамматика малороссійского языка" Олексія Павловського — про що йтиметься далі.) В її другій фазі справа виглядає інакше: щодо читача Гулака-Артемовського, Квітки, Гребінки та інших немає сумніву, що він імпліцитно не тільки знає мову, але й є вихідцем із цього мовного середовища, є українцем. На це вказує ряд знаків і сигналів, цілісність культурного емоційного коду, що однозначно відділяє світ україномовний ("свій") від російськомовного ("чужого"). По суті, виділяється, — щоправда неформально, й зовсім неінституційно, але не менш категорично, — етнічна сутність українського читача. Ясна річ, ця ідентифікація на етнічній базі має далекосяжне, глибоке значення. Вона безперечно знаменує як і силу (емоційну й культурну ясність критеріїв, солідарність тощо), так і слабкість (імпліцитну обмеженість) такої самоідентифікації, але одне, що не можна недооцінити, — це, власне, закономірність і вирішальність такого вибору. Він формує першу, найглибшу базу тотожності.

Другий етап — преромантизму, "Історії Русів", раннього романтизму харківської школи — впроваджує, щоправда ще досить розпливчасто, фундаментальне розширення цієї бази: український читач стає читачем, який тепер може влити свою емоційність, ностальгію тощо в інтелектуально вибагливіші рами, в зацікавлення історією та історіософією, в творчість, що поєднує високохудожній рівень світової поезії з українською мовою — тобто в перекладах (хай і нечисленних). Власне тому, що постулюється — імпліцитно — новий читач, твір, який промовляє до його нових параметрів, може в той самий час бути в "старому" мовному ключі: російськомовна (щоправда з численними українізмами) "Історія Русів".

І врешті — Шевченко. Його глибинне осягнення полягає в тому, що він перетворює, — однозначно, драматично, з небувалою силою, — українського читача, що вже має свій "едукований" (або, як він сам іронізує, "просвічений") вимір, на свідомого читача. Силою Шевченкового слова ота нова свідомість не тільки перетворює дотеперішню пасивну ностальгію в активне, інтерналізоване почуття болю, в активне заангажування Україною, але й водночас (для декого спочатку непомітно, але з часом потужно) перетворює, по суті відроджує, читача як людину. Його ж бо свідомість перероджується в совість (пор. його заповітний метакоментар: "Мій Боже милий, / Даруй словам святую силу — / Людськеє серце пробивать, / Людськії сльози проливать, / Щоб милость душу осінила, / Щоб спала тихая печаль/ На очі їх..." 107).



107 "Марина", рядки 121-127.



Тим самим — на ґрунті суцільно внутрішньому, екзистенційному, психологічному — Шевченко відкриває для української літератури момент універсальності. У цьому, і в його естетичних осягненнях, і в його динамізації-уможливленні (хоч, по суті, це не є його модальністю) політичного самоототожнення, Шевченко знаменує вихід на літературу нового, національного типу. В обставинах імперії й імперського мислення це не могло не викликати закономірної рецепції.





* * *


Як для кожної історіографічної проблеми, загальні контури цієї рецепції мали б у принципі виринати із самої періодизації явища; як у щойно наведеному внутрішньому горизонті, періодизація і та історична канва, яку вона моделює, мали б ставити основні рамки і бути в центрі уваги. Проте існує одне фундаментальне ускладнення: майже на кожному етапі цієї зовнішньої, але по суті первісної, в початковій фазі ледь не вирішальної, російської рецепції, від початку XIX ст. (або від кінця XVIII) до того моменту, десь у половині XIX, коли настають помітні зміни в основній рецепційній настанові, і разом з тим офіційні репресії, сама суть явища, на ділі ж об’єкт горизонту сподівань, фундаментально змінюється. Справа не тільки в далекосяжних, глибоких перемінах у російській культурній й інтелектуальній історії, від часу, скажімо, наполеонівських воєн до кримської війни; справа ще більше в тому, що фокус даного горизонту сподівань починається не від української літератури як такої, а від чогось набагато ширшого — від України і широко розгалуженої української теми. Водночас — і в повному контрасті до українського внутрішнього процесу, який природно окреслюється наростанням самоусвідомлення, — цей процес до кінця не усвідомлюється. В остаточному підсумку цей брак усвідомлення українського питання в російському контексті (що на ділі — тоді, як і тепер — є також питанням російської ідентичності), його перерваність, якась глибоко закодована невикристалізованість набирають що раз то більш вирішального значення. Бо йдеться не тільки про нерозуміння поодиноких творів, української мови, традиції, — що звучить постійним рефреном як у різних ущипливих ремарках та алюзіях Гулака-Артемовського, Квітки, Гребінки й інших, так і в перших аналітичних працях Костомарова й Куліша, — але й нерозуміння найширшого культурного, а відтак і політичного процесу, що насправді вже відбувається всередині імперії — процесу поставання нації.

Основним і водночас вельми проблематичним джерелом осмислення тогочасного контексту рецепції української літератури є розгорнута бібліографічно-описова довідка В. Сиповського, "Україна в російському письменстві: 1800-1850" 108,



108 Сиповський Василь. Україна в російському письменстві: 1800-1850. — К., 1928.



Перше, що тут вражає, — це сам фактаж, його розміри: як видно зі змісту, йдеться про майже п’ятсот творів. І де навіть тоді, коли автор зосереджується на красному письменстві, специфічно на розповідному, і не враховує, наприклад, етнографічні або критичні праці. Ще суттєвіше — самі параметри огляду, що поєднують деякі моменти і тим самим ставлять руба деякі ключові питання. Передусім все тут зводиться під один знаменник, не лише українські й російські автори (що в даному контексті зрозуміло й допустимо), але й твори, писані українською й російською мовами. По-друге, автор не розрізняє "важливих" і "периферійних", великих і малих творів, і принципово ставить собі за мету дослідження масової літератури; його принцип майже винятково бібліографічний; він часто переповідає зміст, і його літературний аналіз не надто тонкий. Але попри все це і такі чи інші об’єктивні недогляди 109, ця суто емпірична настанова саме через її, так би мовити, сирість, має свою користь, — навіть коли її історіографія (свідомо чи підсвідомо) відмовлюється від теоретичного моделювання самого матеріалу, вона охоплює невизначеність, нерозрізненість і своєрідну синкретичність цього первісного і ще не диференційованого контексту, зокрема невирішеність мови й самоідентифікації. Найосновніше і найпроблематичніше, одначе, це те, що імпліцитно (і не враховуючи ряд теоретичних питань) цей підхід постулює єдність літературного процесу, пропонує тезу однієї літератури.

Рубрики й категорії, якими Сиповський організує цей широкий матеріал, — тематично-жанрові; для його бібліографічних, емпірично-описових цілей вони функціональні і навіть у дечому кидають несподівано цікаве світло на загальну картину рецепції. Це — 1) "Україна в описовій літературі", тобто подорожі, описи й нариси (23 твори); 2) "Давня Київська Україна-Русь у розповідній літературі" (66); 3) "Україна XVII віку в розповідному письменстві" (88); 4) "Фантастична повість і казка" (58) і 5) "Життя України XVIII-XIX вв. у розповідному письменстві" (114). Ці категорії зовсім не однорідні, починаючи від самої кількості творів, що її вони охоплюють. Цікавішими, одначе, є інші співвідношення й закономірності. Насамперед це пропорція російських і українських авторів. У першій рубриці це майже тільки росіяни 110. В другій, де шістдесят шість творів і приблизно сорок авторів, тільки жменька українців — Сомов, Наріжний, Боровиковський, Гребінка і С. Карпенко, — і все, що тут міститься, написане російською мовою. (Цей момент, зокрема профіль і зміст самих творів, підтверджує, що для всіх російських авторів і якоюсь мірою для українських також, тема Київської Русі, весь цей період, ніяк не в’яжуться з Україною в тогочасному її розумінні. Хоч події відбуваються на Україні — вона не помічається; це, як побачимо, тільки перший сигнал багато ширшого явища своєрідної дематеріалізації українського. З другого боку, вміщення цієї рубрики в даний контекст відповідає не первісному горизонтові сподівань, а тому вторинному, науково-моделюючому, що стосується часу публікації праці Сиповського 111.) В наступних рубриках картина різко міняється. В третій, історичній, рубриці половина творів, 45 із 88, належить українським авторам; у четвертій — фантастична повість і казка — це вже дві третини: 39 із 58. Так само в останній, побутовій: 68 із 114 творів. (Останню рубрику, до речі, Сиповський ділить — досить довільно і поверхово — на різні підрозділи; в деяких дуже переважають українські автори. І так, наприклад, в останньому підрозділі — комічні представлення українського селянського побуту — всі автори українці: Гулак-Артемовський, Квітка, Гоголь, Микола Венґер, Петро Довгоносенко, Гребінка, Куліш, Порфирій Кореницький і Петро Писаревський 112.)



109 Див. рецензію П. Филиповича (Література. Збірник перший. — К., 1928 — С. 254-258).

110 Це, зрештою, здавалося б, зовсім логічно, — адже українцям не треба відкривати Україну. Виняток (якщо він таким і є) — це "Г, де К", дописувач до "Украинского Вестника" (1817), що в заголовку свого твору називає себе "українцем": "Отрывки из путевых записок одного украинца по дороге из С.Пб. в Харьков" ("Україна в російському письменстві", с. 45-46).

111 Ця настанова, до речі, обмежувалася до 20-х років; пізніше цей історичний контекст, період України-Русі, був майже суцільно "відданий" старшому братові, і сама формуляція ("Україна-Русь") видавалася б крамольною.

112 З-поміж двох анонімних авторів, один, оскільки пише українською, також напевне українець (пор.: там само, с. 382-396).



Насправді в цілому цьому масиві емпірії викристалізовується кілька основних закономірностей. Одне, абсолютно недвозначне, це те, що з часом українська тема поступово переходить в ареал, "під опіку", у de facto "власність" української ж літератури. Це яскраво видно у кожному з трьох тематичних підрозділів (3-5), де взагалі включаються українські автори (в першій і другій, тобто в "подорожах" і в "Київській Русі" їх майже немає). Що важливіше, включається українська мова, тобто момент власне української літератури. Друге — це те, що цілий процес переходу української теми в українську літературу також знаменує доволі чіткий, двосторонній процес припливу та відпливу естетичної якості, тобто зворотно поєднаний процес маргіналізації й централізації. Тим-то в російській літературі ця тема передається естафетою від таких, як Карамзін, Радищев, Жуковський, Рилєєв, Пушкін, таким письменникам, як Гоголь (першорядний, але не росіянин, і автор, чия роль у російській літературі проблематична не тільки для українців, але й для росіян), і також таким другорядним, а то й третьорядним письменникам, як В. Даль, Є. Алядін і Ф. Булґарін, а потім таким дрібним і тепер, мабуть, зовсім забутим, як П. Львов, В. Троїцький, М. Тихорський, І. Сбітнєв, І. Єлагін, В. Жмакін, О. Кубе (О. І. Вельтман) і tutti quanti. В українській літературі — в тому самому хронологічному просторі — відбувається її внутрішньо-планомірне зростання, від писання російськомовних Ореста Сомова і Василя Наріжного до перших спроб Гулака-Артемовського, Квітки, Боровиковського й Метлинського, і, врешті, до Костомарова, Шевченка й Куліша. Ніяк не можна твердити, що тут виступають тільки великі таланти. На кожного такого, як Котляревський, Костомаров і Куліш, виступають по кілька таких, як Корсун, Карпенко, Кореницький, Кореневський, Кузьмич, Купрієнко і Ковалевський, — але процес зростання масштабності не тільки помітний, але й глибоко закономірний, умотивований.

Одначе, по суті, йдеться тут не так про один, зворотно пов’язаний, як про два доволі відмінні процеси. В російському письменстві, — як це часто бачимо в житті різних жанрів або тем, — це процес поступово зростаючої популярності, що потім закономірно перетворюється на рутину й естетичну деградацію, на вторинність і кон’юнктуру 113. В українській літературі, ясна річ, українська тема не є тільки темою, набором таких чи інших естетичних, наративних конвенцій тощо. Вона, — хоч і залишається темою, традицією і конвенцією, — також стає екзистенційною модальністю, засобом багатопланового культурного спілкування, зростаючої інтертекстуальності. Вона, річ ясна, не тільки знаменує інші функції, тобто відповідає на багато ширшу, складнішу гаму суспільних (і згодом естетичних) потреб, але й інший, щораз тонший і складніший горизонт сподівань. І все це підказує, що попри поверхову тотожність літературного контексту, зокрема наявність формальних і продукційних інституцій (видавництв, журналів, друку, цензури тощо), ми насправді маємо до діла не з однією, як це вимальовує бібліографічний підхід Сиповського, а з двома літературами. До цього зараз повернемося.





* * *


Від періодизації, — принаймні як суто евристичного прийому, — навряд чи можемо відхилитися. Хоча Сиповський не ставить собі це за мету (його основна бібліографічна парадигма робить його підхід у кращому сенсі синхронним, а на ділі дещо статичним), питання горизонту сподівань щодо української літератури потребує бодай попередньої періодизації української теми 114; тут-бо криється його передісторія.



113 Прикладом може бути тема Мазепи: після появи (хоч не великого читацького успіху) "Полтави" Пушкіна (1828) незабаром (1833-34) з’являється "Мазепа" Булгаріна.

114 Пор. мою працю: "Історія і міф козаччини в польському й російському романтизмі" (готується до друку).



Тих "передісторичних" етапів я бачу три. Поступово і в своєму історичному контексті зовсім непомітно (неусвідомлено, як я зазначав вище) вони переходять у рецепцію літератури як такої. Цих власне рецепційних етапів, — тобто до того фундаментального перелому, яким стануть офіційні гоніння української літератури 1863 і 1876 років, — гадаю, є два. Межі між усіма тими періодами не завжди чіткі, а подекуди затерті — передусім тому, що відбувається постійна тематизація, тобто текстуалізація цього зацікавлення, і даний момент, чи то вплив або відгомін літературного твору, чи певна конвенція, наприклад фольклорного зображення, топос народності тощо, постійно еволюціонує, відновлюється в пізніших етапах. Проте наявність цих етапів не підлягає сумніву. Разом із ними вирисовуються та еволюціонують їхні базисні, очевидно імпліцитні, зашифровані цінності, наставлення, пересуди — основні рамки горизонту сподівань. Кожний новий етап — це, по суті, відкриття, розширення кругозору. Але оскільки кожний новий горизонт, як і кожний горизонт взагалі, визначає те, поза що не можна бачити, що криється від або не входить до поля зору, їх можна також (хоч, ясна річ, не виключно) характеризувати структурою відсутності, моментом незнання, небачення. Коротко кажучи — формулою "без". Ця формула, звичайно, евристична і по суті аісторична: вона оцінює дану перспективу, даний горизонт із перспективи пізнішого знання, пізнішого горизонту; проте іншого ключа до комплексного бачення даного явища немає.

1. Першим етапом, саме як зазначає Сиповський, це є "відкриття" України в різних "путешествиях", "письмах", "путевых записках". За перших років XIX ст. це подорожні описи й записи В. Ізмайлова ("Путешествие в полуденную Россию", 1800-1802), П. Шаликова ("Путешествие в Малороссию", 1803) та подібні твори П. Сумарокова, І. Гуржеєва й інших, писані протягом наступних десяти років (до 1813 р.) 115. (Наступною фазою цього жанру та етапу стануть аналогічні описи харківського "Українського вісника" в 1816-1817 роках, писані вже місцевими жителями, які, одначе, також неначе відкривають свою ж землю. Жанр на ділі продовжуватиметься аж до половини століття, але вже спорадично, в ключі ретро, так би мовити.)



115 Див.: Сиповський Василь. Україна в російському письменстві. — С. 17-40.



Домінанта цього "відкриття України" — це її принадливість: краса її природи, м’якість клімату, привабливий характер її мешканців, цікавість і чар їх вірувань та звичаїв. Через призму сантиментальних конвенцій (передусім Стерна) Україна бачиться як російська Сицилія, або, словами Шаликова, "Наша Украйна — другая Италия... живописцы, певцы и музыканты здесь

образуются Природою" 116. (Як зазначає Сиповський, чи не вперше застосував цей топос Яків Маркович, пишучи в своїх "Записках о Малороссии" (1798), що "страна их (Малороссов) в России то же, что в Европе Италия". "Згодом", додає дослідник, "Надєждін узивав Україну "славянской Авзонией"" 117.) З часом цей топос набирає великого поширення і стає шаблоном, але його Gestalt України як Аркадії — ідилічної, рясної й теплої, родючої і м’якої, чарівної, музичної й лінивої, — на тривалі десятиліття не тратить гіпнотичної влади (в кожному разі, аж поки його не замінюють пізніші, темніші і складніші візії, передусім Гоголя і Шевченка).

Структурно або, скоріше, семіотично тут висловлюються два пов’язані моменти. Україна "відкривається", дефініюється власне тим, що її бачать у контрасті до центру: вона є всім тим (ідилічним, патріархальним, природним, співучим тощо), чим столиці не є, але вона є "наша Италия", тобто провінція того самого центру. Україна кристалізується саме як літературна тема або як тема взагалі. До того вона немовби не існувала, — хоч вона там завжди була, і до того люди там їздили, і люди звідтам писали книжки, і вони навіть видавалися в Петербурзі, як, наприклад, кілька років раніше "Енеїда" Котляревського. Але сама парадигма "відкриття" імпліцитно твердить, що раніше там не було нічого, була біла пляма, Україна без України. Тобто Україна стає Україною ("нашою Італією", "Авзонією", "Аркадією") не через себе, але завдяки її тематизації, її опису іззовні. І навіть коли вона постає, то постає без свого голосу, а як об’єкт — чарівний, привабливий, але німий.

2. Наступним, доволі чітким етапом є відкриття України як історичного об’єкта. При тому, безсумнівно, тема Київської Русі, України-Русі не вписується в оцю нову парадигму, в еволюцію горизонту сподівань щодо України. З усієї гами текстів, що подає Сиповський, і тим самим із читацьких сподівань, що за ними стоять, ця тема має за свій об’єкт ту Русь — хай і київську, хай на берегах Дніпра і на території тої ж України, про яку весь час мова, — яка стала імперським спадком, яка "передала" свою назву Московщині, тепер "Росії", і яка тим самим завжди була руською, тобто російською. Переконливим доказом того, що на горизонті читацьких сподівань ця Русь в’яжеться тільки з Росією, не з Україною, є те, що у власне українських літературно-історичних уявленнях цієї доби, в артикуляціях найбільш "свідомих" її представників, Шевченка й Куліша, ніколи немає "претензії" або "посягання" на цю спадщину; для них вона, попросту, не була Україною. Другим, не менш промовистим доказом є те, що на пізнішому етапі речник наростаючого російського націоналізму М. Погодін умотивовує "перехід" цієї спадщини, цієї культурно-історичної естафети від Київської Русі до Росії не на базі юридичній, династичній, державній, церковній тощо, а згідно з новими романтичними цінностями й критеріями, тобто на базі етносу і мови. Для цього він артикулює теорію, за якою первісна Русь (люди і їхня мова) помандрували до Московії, а на їхнє місце, після татарського лихоліття, прийшли зайди із Карпат — нові українці 118.

Відкриття України у власне історичному ключі приходить із преромантизмом і розквітає в творчості декабристів. До того (беручи під увагу не так хронологію, як ранішу поетику) появляються такі своєрідно криптоісторичні твори, як В. Наріжного "Бурсак" і "Запорожец" (обидва 1824 р.), в яких домінують класицистичні конвенції і в яких історична достовірність, не кажучи про історичну проблематику, не має місця 119.



116 Див.: Путешествие в Малороссию, 1803. — С. 204 (цит. за Сиповським, с. 17-18).

117 Цит. за Сиповським, с. 18.

118 Пор., наприклад: Погодин М. Записки о древнем русском языке // Известия Академии Наук по [второму] отделению Русскаго языка и словесности. — 1856. — Т. 5. — С. 70-92 (див. також у Бушковича, с. 362).

119 Див.: "Історія і міф козаччини...", с. 369-373.



Для декабристів і для письменників з їхнього оточення, для М. Гнідича (автора проекту історії України), для Ф. Глинки, Ореста Сомова і, передусім, Кондратія Рилєєва українська історична тематика з’являється не сама по собі як цікавий екзотичний об’єкт, а як сукупна проблемність, як історизм і як втілення суспільно-політичної ідеї, по суті, як ідеологія. Україна та її козацькі представники, передусім часів Хмельницького, але знаменно, що для Рилєєва — також часів Мазепи ("Войнаровський", 1825), стають втіленням свободи, волелюбності і тираноборства, патріотичної мужності і готовності до самопосвяти для великої громадської, національної мети. Одне слово, українська історія стає досконалим об’єктивним корелятом громадсько-політичної думки і пафосу декабристської програми, "борьбы свободы с самовластьем" 120.



120 Слова Мазепи із "Войнаровського", рядок 524.



У цьому, одначе, також криється своя двоїстість. Для декабристів Україна існує тільки в її славному минулому. Як видно із промовистого факту, що у "Правді Руській" П. І. Пестеля угорці вичислені разом з іншими слов’янськими (!) народами як члени майбутнього слов’янського союзу, але українці, серед яких ті самі декабристи проживали, не згадані, або ще й з того факту, що той самий Пестель аподиктично закликає до їхньої (українців) посиленої русифікації — для них Україна в сучасному вимірі не існує. Про палку прихильність Рилєєва до всього українського, не тільки її історії, немає сумніву, але й для нього Україна існує тільки в минулому; її сучасне й майбутнє невіддільні для нього від російської імперії; вона має (мала) історію, — але без тих вимірів.

3. Україна сучасності, етнографії, пісень і широкого фольклорного скарбу з’являється разом із утвердженням романтичного етосу та поетики і високих, навіть сакралізованих цінностей народу й народності. Збірки пісень Цертелєва й Максимовича, казок Бодянського, етнографічна діяльність Срезневського підтверджують в 1820-30-х роках зростаюче зацікавлення стихією народності, стихією, для якої Україна виступає найбільш архаїчним, найбільш автентичним ґрунтом і носієм. Наростаючий консенсус вбачає в цій стихії основний засіб відновлення літературно-культурного життя, емоційної, духової автентичності як такої. "Наступило, кажется, то время, — пише Максимович у вступі до "Малоросійських пісень", — когда познают истинную цену народности; начинает уже сбываться желание — да создастся поэзия истинно Русская! Лучшие наши Поэты уже не в основу и образец своих творений поставляют произведения иноплеменныя; но только средством к полнейшему развитию самобытной поэзии, которая зачалась на родимой почве, долго была заглушаема пересадками иностранных и только изредка сквозь них пробивалась". І далі: "С таким образом мыслей я обратил внимание на сии предметы в Малороссии и на первый раз издаю выбор песен сей страны, полагая, что оне будут любопытны и даже во многих отношениях полезны для нашей Словесности, — будучи совершенно уверен, что оне имеют несомненное достоинство и между песнями племен Славянских занимают одно из первых мест" 121.

У цьому ключі і на цьому грунті розвивається і таким пафосом живиться широка гама літературних втілень української теми — фольклорно-етнографічних й фантастичних, історичних (де напутницько-громадський, преромантичний пафос декабристського історизму поступається місцем власне романтичним моделям Скотта і Байрона), побутових, що їх так ретельно зафіксував Сиповський. На цю нову моду натрапляє новоприбулий до Петербурга молодий Гоголь і, швидко зорієнтувавшись, що і як, пише до своєї матері на Україну, щоб вона йому якомога швидше надіслала інформацію і дані для майбутніх творів, — бо Україна й українська тема тепер модні 122.



121 Малороссийския песни, изданныя М. Максимовичем.- Москва, 1827, (Українські пісні, видані М. Максимовичем: Фотокопія видання 1827 р. — К., 1962. — С. I-III).

122 Див. його лист до матері: Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений. — Москва, 1952.- Т. 10. — С. 141.



Що у кухні його творчості всі ці дані перетворилися на щось інше, ніж те, на що сподівався і був підготовлений російський читач, — то вже інша тема. Проте Гоголь — центральна і архіважлива постать у цілому цьому процесі, що, річ ясна, заслуговує докладнішого дослідження своєї перехресної позиції на грані цих двох світів, російського й українського, ніж він дотепер дістав, — впроваджує дещо більше, ніж тільки те, про що тут згадано. Бо одна річ — це подорожні описи і навіть давня історія, а друга — пульсуючий дух культури. Заякорений у цій культурі Гоголь впроваджує певні її підсвідомі, приховані структури й цінності — не тільки гумор, стихійність і ту барвність, що їх чи не всі російські критики зразу зауважили, але й моменти підриву, тієї відцентровості, що проявляє себе на поверхні своєрідним абсурдизмом, і врешті тієї метафізичної тіні, відчуття темного, що також притаманне цій культурі. По суті він впроваджує в російську літературу дух нової, непевної стихії — котляревщини, — якої притаманну бурлескність і підривчість він посилює своїм специфічно гоголівськими, темними нюансами 123. (І зовсім не дивно, що як і тоді, так і пізніше деякі російські критики це зрозуміли не лише як контрабанду, але й як душеву загрозу 124.)



123 Див. у цьому виданні розділ "Семантика котляревщини".

124 Див.: Розанов В. В. Русь и Гоголь // О писательсгве и писателях. — Москва, 1995. — С. 353.



Приймаючи цю культуру як свою, тобто як обласний варіант, для збагачення широкої всеросійської, "вітчизняної" словесності, як Максимович це радив і як Гоголь це нібито робив, російський читач і критик ще не помічав, що вона водночас ненадійна, що її не можна так просто зінтегрувати в російську, "вітчизняну" і що вона на очах перетворюється на щось інше. На цьому етапі Україна ще сприймалася як форма і зміст і, тим більше, як загальна "вотчина", але дух, що їх надихав, уже був невловимий. Прискореним темпом, неухильно він також ставав чужим.

4. Оселею цього духа, цього Volksgeist’y, що виступав чи не суверенною романтичною цінністю, була, очевидно, мова. На цьому ж бо грунті поставала і відділялася від загального російського канону нова українська література. Проте цей її перший етап власне й характеризувався тим, що мовний момент ще був не розв’язаний, що диференціація на мовній базі тільки починалася. З другого боку, сама поява поодиноких творів, писаних українською мовою, ще довго не знаменувала літератури як цілісного процесу. По-перше, йшлося про зовсім обмежені розміри: після першого (1798 р.) і другого (1808 р.), а потім і третього (1809 р.), нарешті авторизованого, видання "Енеїди" наступним українським друкованим твором була Гулака-Артемовського "казка" "Пан та собака" ("Украинский вестник", 1818 р.). Того самого року з’явилася "Грамматика малороссийского наречия" Олексія Павловського, що, крім самої граматики та диференційного українсько-російського словника, також містила кілька україномовних текстів. За подальших п’ятнадцять років, до появи української прози Квітки-Основ’яненка, тобто "Салдатського патрета" (1833) і "Марусі" (1834), відомі лише поодинокі поезії Гулака-Артемовського і Боровиковського. Основний масив української стихії 1820-х і 1830-х років — це видання пісень, фольклору, народної творчості (Цертелєва, Максимовича, Бодянського, Срезневського та інших). Перші збірки поезії — А. Метлинського "Думки і пісні та ще дещо" та "Украинские баллады" Костомарова — з’являються тільки 1839 року. Про малорозвиненість цього дискурсу, — в кожному разі, про його малий резонанс у ширшій російській публіці, — може свідчити факт, що у своєму листі до М. Погодіна 1827 року М. Мельгунов, уповноважений Котляревським зайнятися перевиданням "Енеїди" в Росії і, безсумнівно, позитивно наставлений до автора, до української мови і до України як такої, вважає, що це взагалі єдиний український твір: "Здесь, в М[алой] Р[оссии], найдется много на нее охотников: малороссияне читают ее всегда c новым особенным удовольствием, а прибавление двух или, можно сказать, трех еще неизвестных песней возбудит в них новое любопытство — и успех этой стороны верен. Я равно уверен, что и всякий просвещенный Россиянин не останется равнодушным к єдинственному произведению М. Российской словесности, памятнику языка, принадлежащего народу, некогда славному, u который вместе c ним, вероятно, скоро исчезнет вовсе u будет жить в одном этом памятнике". [Підкреслення моє. — Г. Г.] І ще варто додати наступне речення, бо воно також кидає світло, — бодай на рецепцію, а може, й на самого Котляревського: "Издание этой поэмы, и издание рачительное, классическое, — было бы благим делом, и поэтому, по моєму мнению, стоило бы хлопот и стараний, к тому же еще при жизни автора, который по национальной лености предоставил оное, как видно, на произвол судьбы" 125.



125 Див.: Ротач Петро. Іван Котляревський у листуванні. — Опішня, 1994. — С. 184-185. — У ювілейному советському виданні "Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях" (Київ, 1969), останні два речення, звичайно, опущені.



Тема або топос "смерті України", до речі, має глибоко символічне звучання в літературі і рецепції цього періоду. Вона висловлюється у "Граматиці" Павловського ("...Довольно будет для меня положить на бумагу одну слабую тень изчезающаго наречия сего близкаго по соседству со мною народа..." 126), у художній російській літературі (у Рилєєва, Пушкіна і передусім Гоголя, де вона вписується в структури міфу) і в українській літературі (як в її поверхневій іпостасі, наприклад, "Смерть бандуриста" Метлинського, так і в глибинній, у Шевченка).



126 Див.: Павловский А. Грамматика... — С. II.



У контексті горизонту сподівань вона гранично підкреслює момент відмінності, антиподальності між культурою, яка самовпевнено стверджується, розвивається, завойовує нові території, і культурою, яка, нібито, відмирає. Проте сама конструкція символічна і як така потребує окремого розшифрування.

Крім сповільненого темпу розвитку та обмежених масштабів, українська література цього періоду позначена, як уже згадано, різними проявами розмиття границь, певним синкретизмом. Не раз уже говорилося про різні прийоми двомовності: словнички, додавані до видань "Енеїди"; ремарки в "Наталці Полтавці" і "Москалі-чарівнику", які виконують аналогічну функцію та подаються російською мовою; аналогічно у Квітчиних "Шельменко — волостной писарь" (1831) і "Шельменко — денщик" (1840), де партії Шельменка — українською мовою; те, що заголовок твору (наприклад, "Енеїди" Котляревського, збірки "Украинские баллады" Костомарова) подається російською мовою, або, як це буває у Шевченка, дати й посвяти викладаються російською, або, як у згаданій збірці Метлинського, вступне слово. Усе, звісно, посилюється й ускладнюється ще й тим, що немає усталеного правопису. Набагато важливіше, одначе, від тих чи інших формальних конвенцій є те, що всі тогочасні письменники також пишуть російською; переважно, за деякими тільки винятками (наприклад, Котляревський, Боровиковський), — набагато більше російською.

"Синкретизм", про який тут мова, стосується жанрової розпливчастості, де попри номінальну функцію виконуються ще й інші. І так, як слушно зауважив Ю. Шевельов, "Граматика" Павловського, що містить, крім самої граматики і словника, ще й різні українські тексти (оповідання, розмови, розповідний вірш тощо), функціонує як своєрідний альманах-огляд тодішніх знань про українську мову й літературу 127.



127 Шевельов Ю. "Граматика", що належить до історії літератури // Слово: Збірник. — Нью-Йорк, 1964. — C. 177-197.



Через ненормальні видавничі обставини, передусім жорстку цензуру, альманахи, що за своєю природою поєднують різношерстий матеріал — "Ластівка" (1841), "Сніп" (1841) "Молодик" (1843-1844) та інші, — стають одним із основних видів поширення і формального обрамування української літератури.

Усі ці моменти, поодинчо і кумулятивно, оформляють і представляють українську літературу як додаток до російського (столичного, магістрального) літературного процесу. Показовим моментом (у централізованій авторитарній бюрократичній системі, в якій цензура є основним фактом літературного життя, немає альтернатив) є спроба Квітки й Гребінки зорганізувати при "Отечественных записках" українські "Литературные прибавления" (щоправда, безуспішно).

Найдужче закріплює за українською літературою цього періоду роль провінційного, обласного додатка до магістральної російської літератури сам її профіль — тематика, стиль, тональність. Проте йдеться не так (або не завжди) про об’єктивний стан речі, прикмети й якості даного твору, як про закодоване, "запущене" сподівання, власне, горизонт російської публіки. Показовим і архіважливим у цьому стосунку — у перцепції, яка створюється у російського читача, тобто критика, у його сподіваннях — це те, що на початку ця перцепція, по суті, не розрізняє російськомовних і україномовних творів українських авторів, якщо дані твори вписуються в загальний "провінційний" стиль і тон: жартівливий, бурлескний, хитруватий, добродушний.

Найкращим прикладом, — бо найретельніше зафіксовані, найбільш оголені в своїй безапеляційності, категоричності і, з часом щораз помітнішій, злобі, — є рецензії Бєлінського. Його оцінки творів Квітки (на початку нібито і прихильні) в принципі не залежать від мови — лише від факту провінційності. Показовою, наприклад, є його рецензія на "Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова", де він постійно звертається до цього топосу:


Ничем другим не можем мы объяснить этого странного направления такого замечательного дарования, каким владеет г. Основьяненко, как словом «провинция»... Можем ошибаться, но, пока не докажут нам противного, остаємся при своем убеждении; мы вот что думаєм: в провинции (разумеется, нет правил без исключения) — свое понятие о литературе, свой взгляд на изящное: идеал высокого и патетического заключается там в повестях Марлинского; идеал комического — в «Энеиде, вывороченной наизнанку». Одно стоит другого!". Або: "Провинциальный автор, для вящего удовольствия своей уездной публики, сделал бы этого франта и пьяницей, и вором, и пошехонцем, так что соседи сочинителя «надорвали бы животики»". Або: "В провинции есть общие предметы для смешного и общие места для его выражения: это обыкновенно такие вещи, над которыми смеяться в столице давно уже почитается смешным" 128.



128 Белинский В. Г. Полное собрание сочинений: В 13 т. — Москва, 1954. — Т. 5. — С. 596-597 [далі ПСС]. Бєлінський присвятив чимало уваги Квітці, пор. також його рецензії на "Пана Халявського", на "Марусю" та інші твори (том 13, с. 542-543).



Ще більш промовистою (і своєрідною, хоча несвідомою метакритикою) є нищівна рецензія анонімного автора в "Библиотеке для чтения" на Квітчиного "Пана Халявського":


Есть разные роды остроумия, более или менее несносные, но самый несносный из всех — это провинциальное остроумие. Эти глубокомысленные наблюдения над человеческим сердцем, делаемые из-за плетня, эти черты «нравов», подмеченные между маслобойною и скотным двором, эти взгляды «на жизнь», обнимающие на земном шаре великое пространство пять верст в радиусе, этот «свет», составленный из шести соседей, эти колкие сарказмы над борьбою изящества и моды c дегтем и салом, эти насмешки над новым и новейшим, которых даже и не видно оттуда, где позволяют себе подшучивать над ними, весь этот дрянной, выдхлый губернский яд, которого не боятся даже и мухи, и эти остроты, точеные на приходском оселке, и эти стрелы, пущенные со свистом и валящиеся наземь в пяти шагах от носа стрелка, и эти смелые удары, c треском падающие, вместо общества, на лужу грязи, которая от них только распрыскивастся на читателей, раны и язвы, наносимые пороку с той стороны, которой порок никогда не видит у себя, если стоит прямо перед зеркалом, — все это может казаться очень замысловатым какой-нибудь ярмарке, какому-нибудь уезду, даже целой губернии, но и не должно переходить за границы этого горизонта под опасением быть принято за пошлость и безвкусие 129.



129 Библиотека для чтения. — 1841. — T. l // Литературная летопись; див. також: Квітка-Основ’яненко Г. Твори: У 8 т. — К., 1970. — Т. 8. — С. 227. Пор. також працю Миколи Плевака "Григорій Квітка-Основ’яненко. З нагоди 75-ліття з дня смерти (1843 — 8. VIII. 1918)" в Плевако М.: Статті, розвідки й біобібліоірафічні матеріали. — Нью-Йорк; Париж, 1961. — С. 51-85.



Попри весь "остроумный" пафос цієї філіппіки, не можна їй також відмовити в певній рації. І цим потім узброїлася критична українська думка. З другого боку, як я уже не раз зазначав, не менш важливим є факт, що твори, стиль, профіль, які не підходять під даний горизонт-шаблон простонародної "пошлости", — переклади Боровиковського, писання преромантиків, цілий ряд інших текстів — по суті, не помічалися.

Крім провінційності, основна рецепційна парадигма для сприйняття цієї літератури — це, очевидно, народність. Вона, щоправда, залишається в силі протягом цілого XIX ст. і стає базою для власного українського літературного канону, вирішальним критерієм самоототожнення. Проте на даному етапі ця народність, — як у російській, так в українській рецепції, — бачиться з посиленим наголосом на простонародності (знову-таки спадщина котляревщини) та як імпліцитна антитеза (це особливо наголошено в російській критиці) до кращого смаку, вищого суспільства, салону. По суті, хоч і приховано, хоча тільки імпліцитно, ця народність, яка ніби є суверенною цінністю в поетиці доби, також стає засобом приниження — в категоріях дійсного світу, в тому beau mond’i, в якому література насправді обертається і де її норми насправді кристалізуються. І так на цьому етапі російської рецепції українська література має вже свій голос, але без dignitas і без Salonsfähigkeit.

Окремим і, зрозуміло, вельми складним компонентом тієї ж рецепції, зокрема цього першого її етапу, є Гоголь. У контексті рецепції української літератури йому, річ ясна, треба присвятити окреме дослідження. Пунктирно, поки що, варто тільки зазначити, що на даному етапі, до початку 1840-х років, насправді — набагато довше, він сприймається як частина цієї української стихії, — частина, одначе, яка вирізняється своїм талантом і мовою. Захоплена рецензія М. Надєждіна, розумного, проникливого та впливового критика (дехто вважав його "учителем" Бєлінського), найкраще охоплює ряд основних топосів у тодішньому баченні України, і передусім оте поєднання, як це бачиться критикові, мовних стихій:


"Вечера на хуторе близ Диканьки" состоят из прекрасных отрывков народной украинской жизни. Кто не знает, по крайней мере понаслышке, что наша Украйна имеет в своей физиономии много любопытного, интересного, поэтического? Какое-то тайное согласие признает ее славянской Авзонией и предчувствует в ней обильную жатву для вдрхновения. Наши поэты улетают в нее мечтать и чувствовать; наши рассказчики питаются крохами ее преданий и вымыслов. ... И действительно, как географическое положение, так и исторические обстоятельства расположили Малороссию быть торжественнейшим выражением поэзии славянского духа. Расстилаясь под благодатною сенью южного неба, по широкому ковру степей, окаймленных струями Дуная и Дона, хребтами Кавказа и Карпат, водами Эвксина и Каспия, она представляла привольное раздолье, где славянская флегматическая косность естественно могла разгуляться до козацкого удальства и молодечества. ... Таким образом, Малороссия естественно должна была сделаться заветным ковчегом, в коем сохраняются живейшие черты славянской физиономии и лучшие воспоминания славянской жизни. Ее народный быт, ограждаемый пока от чуждого влияния детской привязанностью к родной старіше, сохраняет попьпіе сне достошіство. Тем занимательнее посему должны быть для нас ее картины. Ho никто еще доныне не умел представлять их так верно, так живо, так очаровательно, как добрый Пасичник Рудый Панько.

Изданная им книжка содержит в себе четыре народные малороссийские повести. Содержание их составлено из украинских преданий, обставленных приключениями, взятыми из действительной жизни. Отсюда их высочайшая истинность, убеждающая сама в себе невольно. Изложение их возвышает прелесть очарования. Они расцвечены украинскими красками, освещены украинским светом. В отношении к языку, писавшие малороссийские картины обыкновенно впадали в две противоположные крайности: или сглаживали совершенно все местные идиотизмы украинского наречия, или сохраняли его совершенно неприкосновенным. Первое видим мы в романах Нарежного, последнее— в мастерских произведениях автора "Дворянских выборов" [тобто Квітки-Основ’яненка. — Г.Г.]. Ho там, очевидно, терпит точность, здесь ясность. Наш Пасичник умел стать на золотой средине. У него национальный мотив украинского наречия переведен, так сказать, на москальские ноты, не теряя своей оригинальной физиономии. Описання, которыми он обставляет изображаемые сцены, иногда отзываются напряженностью; но и от них всегда пышет Украйной 130.



130 Вечера на хуторе близ Диканьки: Повести, изданные Пасичником Рудым Паньком // Телескоп. — 1831. — №20; див. також: Надеждин Н.И. Литературная критика. Эстетика. — Москва, 1972. — С. 280-281.



Півстоліття по тому ця сама парадигма ще надалі буде спрацьовувати для М. Петрова, який в одній із перших розгорнутих історій української літератури зараховує Гоголя до категорії-рубрики "українського націоналізму або до національної школи в українській літературі", і твердить: "Совмещая в своих украинских повестях все элементы прежней и современной украинской литературы, Гоголь является достойным завершителем новой украинской литературы первого периода ее развития". Він також зазначає, одначе, що "он не ограничивался одними интересами собственно украинской литературы и очень рано стал увлекаться чисто художественными стремлениями... Художественный элемент в творческой деятельности Гоголя не позволил ему остаться в тесной сфере украинских интересов и литературы и был одним из могущественных средств к слиянию в его произведениях украинских интересов c севернорусскими и образованию цельного русского мировоззрения" 131. Хоч ідея "національної школи", а тим більше "українського націоналізму" стосовно саме Гоголя може здаватися вкрай дивною, вона, попри незвичну формуляцію, ніяк не позбавлена слушності: як видно з його міркувань, Петров розуміє під цим різновид загальноросійського "русофільства", тобто народності, поєднаної з підкресленим політичним лоялізмом, що виразно проявляється у тих письменників, яких він до цієї групи зачисляє — Максимовича, Бодянського, Гоголя, Гребінки, Стороженка, Раєвського. Характерною також є їхня мовна недиференційованість: "Все они [тут Петров має на увазі передусім Гоголя і його послідовників. — Г. Г.] более или менее пишут в общерусском направлений и на русском языке, или, по крайней мере, безразлично на русском и малорусском языках, все смотрят на -Украйну как только на часть целой России и идеализируют ее прошедшее или настоящее, нередко доводя идеализацию до крайностей преувеличения и до фантазирования" 132. (Своєю чергою повище протиставлення української теми, з одного боку, і "художнього елементу", з другого, — також вельми промовисте, але докладніше обговорення цієї дихотомії треба залишити на пізніше.)



131 Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. — К., 1884. — С. 119-201.

132 Там само. — С. 170-177; тут — с. 176.



Хоча гама основних і цікавих питань, що пов’язують Гоголя із цією проблематикою, дуже широка, варто бодай згадати про три моменти. Перше — це те, що в широкому контексті російської літератури його поява була напрочуд своєчасна; він з’явився у вельми стратегічний момент. Як влучно зазначив Д. Фенґер, російська критика протягом цілого десятиріччя, починаючи менш-більш від 1824 року, в різних писаннях, листах до редакторів, есе, статтях — Пушкіна, Бестужева, Вяземського, Веневитінова, Киреєвського, Надєждіна і, врешті, з найбільшим розголосом — у Бєлінського — розробляла, з більшим або меншим пафосом, тему, що у нас, мовляв, немає ще літератури 133.



133 Див.: Fanger Donald, The Creation of Nikolai Gogol. — Cambridge, Massachusetts; London, 1979. — P. 25-26.



Основний брак і ґандж, що відчувався, — це те, що немає літератури, яка була б істинно російська, народна; те, що було, здебільшого розцінювалося як наслідування західних, неорганічних для Росії моделей. І ось з’явився Гоголь, і вже його перша збірка оповідань "Вечера на хуторе близ Диканьки" сприймалася, майже одноголосно, як досконалий приклад цієї довгоочікуваної народності, автентичності, свіжості.

Другий момент, що зарисовується як у загальному, всеросійському, так і в специфічному контексті українсько-російських зв’язків, тобто власне рецепції, — це те, що швидко зростаюча центральність Гоголя, ентузіазм його першого сприйняття базується не на одній народності. Насправді рецепція Гоголя поєднує дві основні, центральні, і з часом сакральні цінності: народність, але також і образ (image) цілої країни, країни як імперії, країни в іпостасі великодержавності. Гоголь, одне слово, завойовує свою популярність не випадково, а тим, що він відповідає на бодай дві основні потреби в тогочасній російській літературі: потребу відновлення, органічності, автентичності тощо, тобто "народності", і разом з тим підтвердження сутності держави та суспільства, її широти, її експансивності, її державності, за рахунок якої вона (держава з її силою й вольовістю) жене, як та тройка з кінця "Мертвих душ", у майбутнє. Гоголь, отже, був ідеальним об’єктивним корелятом нового горизонту сподівань нової російської літератури, а та Росія, що продукувала їх (як горизонт, так і Гоголя), була немислима без України; вона була тим, чим вона є, в її потужності й тріумфалізмі, саме через те (хоч не тільки через те), що вона "мала" Україну (пор. Надєждіна повище цитований пеан до "нашої України"). Тому-то також заперечення приналежності української стихії до Росії, — що було імпліцитне в наростаючій мовній диференціації, в наростаючій, хоч на даному моменті тільки потенційній дистанції, було більш ніж несприятливе: ще добре не затвердивши питання своєї ідентичності, російська література і культура напотикаються на несподіване і, з їхньої перспективи, глибоко недоречне заперечення так бажаної інтеграції.

І третє. З перспективи розвитку української літератури і культури, поява, тобто письменницько-екзистенційний мовний вибір Гоголя був, здавалося б, глибоко несвоєчасний; він наочно ішов урозріз з внутрішньою динамікою і еволюцією української літератури. Тому-то в пізнішому каноні російської літератури, твореному з аналогічних великодержавних цінностей та аксіом, де момент мовної диференціації (зовсім закономірно) інтерпретувався на свою користь, Гоголь став тільки російським письменником. Український же "вітчизняний" канон, на правах "меншого брата" і в ролі Квітчиного підбрехача, це тільки підтверджував. Проте ні це зречення Гоголя, ні уболівання з причини його "відходу" (а тим паче нарікання на його "зраду") виправдані. В історичному ж бо плані Гоголь — продукт культурно-суспільного моменту, що попереджує ту чітку (або чіткішу) диференціацію, на базі якої творилася подальша українська література і осмислювався її канон; проте його причетність до цього процесу безперечна. З другого боку, в естетичному, психологічному й екзистенційному планах Гоголь є тим, чим він є, і осягає те, що він осягає, власне тому, що він існує і творить на грані двох світів, українського і російського.

5. Межа між попереднім, щойно обговорюваним, етапом російської рецепції, коли тільки зароджувалася література українською мовою і коли російська критика до того так чи інакше призвичаювалася, та наступним періодом, коли це стало фактом доконаним, доволі чітка і віддзеркалює усвідомлення, характеристичне зрушення або пересунення горизонту сподівань як в українському, так і в російському контекстах. Дати цього перелому, що становлять основний вододіл в історії обох літератур, припадають на початок 1840-х років. Події та обставини, що заповнюють ці роки і витворюють цю нову реальність, досить-таки показові. Це поява 1840 року Шевченкового "Кобзаря", а наступного — його "Гайдамаків", творів, що драматично сигналізують нову якість і масштабність української літератури. В 1841 році з’являються альманахи "Ластівка" і

"Сніп", а в 1843-1844 роках "Молодик", які показують, що ця нова література має свої кількісні розміри і певну стильову різноманітність. В 1843 році — це смерть Квітки-Основ’яненка, найактивнішого українського письменника старшого покоління. На ці роки припадають перші друковані згадки і водночас ширше усвідомлення (наприклад, у статті Максимовича "О стихотворениях червонорусских", "Киевлянин", 1841 р.) про існування західноукраїнської літератури. З наступом офіційного гоніння цей момент набере центрального значення, але вже тоді він стає першим кроком до депровінціалізації української літератури. В 1842 р. з’являються "Мертві душі" Гоголя, твір, що глибоко сколихне російську думку і в широких та палких дискусіях навколо цієї "поеми" скристалізує питання про роль українського начала в російській письменності і культурі взагалі.

З екзистенційного та концепційного поглядів найважливішим, найбільш далекосяжним моментом є виникнення метатекстів, формального, тематизованого усвідомлення української літератури як такої. У плані напівформальному це різні епістолярні роздуми, жалі, полемічні ноти, наприклад у листах Квітки до П. Плетньова, Максимовича, А. Краєвського (1839-1841 роки) про українську мову, про її здатність бути базою для нової літератури, про духовий та моральний імператив, згідно з яким така література має бути 134.



134 Пор.: Квітка-Основ’яненко Гр. Твори: У 8 т. — К., 1970. — Т. 8.



Це, наприклад, лист Максимовича до Д. Зубрицького, до якого зараз повернемося. У формальному, хоча ще дещо попередньому плані це перша історія нової української літератури пера Костомарова — "Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке", що з’явилася в "Молодику" (1843). І не на останньому місці — це впровадження програмової інтертекстуальності в саму літературу, артикуляція її внутрішньосистемної пов’язаності, її естафети, у Шевченкових поезіях: "До Основ’яненка" ("Кобзар" 1840), "На вічну пам’ять Котляревському" (першодрук у "Ластівці", 1841), "Гоголю" (1844; вперше надрукована тільки 1867 р.).

Тематизація, інтелектуальна перспектива, річ ясна, не гарантують проникливості і навіть об’єктивності. Отож Максимович

у вищезгаданому листі до Зубрицького твердить, — очевидно на базі того лоялізму, про який Петров писав, що української літератури як такої немає:


У нас, в імперії Російській, російською мовою стала великоруська мова, якою і говоримо, і пишемо, і думаємо як мовою спільною, що на Україні живий вжиток (в освіченому класі народу) має. Тому все, що в нас пишеться по-малоруському, є деяким чином уже штучним, що має інтерес обласний тільки, як у німців написане алеманським наріччям. У нас не може бути письменства південноруською мовою, а тільки можуть бути і є окремі твори — Котляревського, Квітки (Основ’яненка), Гребінки та інших. Південноруська мова у нас тепер є тільки пам’яткою, за допомогою якої можна збагачувати великоруську, або за перевагою у нас російську мову. Народні українські пісні і прислів’я є також тільки прекрасними пам’ятками для письменства російського. Але для русинів Австрійської імперії живою е південноруська мова; пора мови польської для них давно минулася, пора великоруської мови для них ще не настала. Тому дуже бажано, щоб вони, подібно Вам, засвоїли собі великоруську мову; але ваше червоноруське письменство — на мою думку — має бути вашою рідною мовою, тобто південноруською; і лише в Галичині воно може існувати цією мовою 135.



135 Див.: Галичанин. — 1863. — Кн. 1, вип. 2. — С. 107-109; український переклад: Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови. — К., 1959. — Ч. 1. — С. 204.



І не йдеться тут тільки про політичний лоялізм та причетність до старшого покоління з його цінностями. В остаточному підсумку питання, що його Максимович порушує, є глибоко психологічне й екзистенційне та стосується так важливого для нашого контексту моменту тотожності та ієрархії лояльностей. Воно також потребує окремого насвітлення, але вже можна зазначити, що в процесі розвитку нової української літератури і її рецепції вирізняється не тільки момент поділених лояльностей і таких чи інших застережень щодо перспективності української мови та літератури (як у Гоголя чи тут, у Максимовича), але й ще драматичніший момент зміни поглядів, відступу від колишніх переконань або ідентифікацій. Такі переміни окреслюють таких помітних і активних, а потім байдужих або навіть відверто ворожих діячів, як І. Срезневський, І. Кульжинський, Я. Головацький 136, в дещо іншому плані, але також промовистою є гостра зміна поглядів М. Погодіна, що потім і призвела до його полеміки з Максимовичем 137.

У зовсім конкретному плані переконання Максимовича щодо можливостей та перспектив української мови і літератури суцільно віддзеркалюють панівні сподівання, тобто настанови загальної російської критики того часу. У своєму обширному і (бодай на перший погляд) ретельно документованому дослідженні Пол Бушкович аргументує, покликаючись частково на працю Сиповського, що аж до половини століття, а конкретно — до часу кримської війни, російська критична опінія, яких би то не було напрямів, — чи ліберальних, чи центристських, чи консервативних, послідовно дотримувалася про- або, як він каже, "філоукраїнських" позицій. Спираючись на широкий спектр тодішнього журнального дискурсу, але зосереджуючись, власне, майже виключно на ньому, він намагається довести, що у російському трактуванні української історії, краю, звичаїв, побуту тощо, передусім аспірацій української сторони, панувала однозначна й подиву гідна прихильність. Єдине, що не схиляло до однозначної підтримки, було мовне питання — зростаюча роль україномовної літератури 138.



136 Щодо Срезневського пор.: Филипович П. Соціальне обличчя українського читача 30-40 рр. XIX віку// Життя й революція. — 1930. — Кн. 1, 4, 6; Література. — С. 127-133. Взагалі праця Филиповича цінна в різних подробицях, у фактажі. Проте вона не ставить собі за мету загальне осмислення рецепції української літератури.

137 Пор.: Максимович М. Филологические письма к М. П. Погодину// Русская беседа. — 1856. — № 3. — С. 78-139; Його-таки. Собрание сочинений. — К., 1880. — Т. 3. — С. 183-243 (пор. також П. Бушкович, с. 362).

138 Там само. — С. 340 і інші.



Проте, на його думку, це не було найважливіше, — бо щодо питання мови і різниці між мовою й діалектом тоді існувала широка гама неусталених опіній, своєрідна плутанина. І взагалі ідентифікація нації з мовою — явище пізніше (воно буцімто виникає після 1856 р.), і застосовувати його до цього періоду, як це роблять різні українські дослідники, від Грушевського до Луцького, глибоко помилково, анахронічне. По суті, це мотивовано національним упередженням. Одне слово, "наставлення до української мови і її літератури не можна рівняти з наставленням до України як такої" 139.

Наставлення Бушковича, своєю чергою, може служити для нас повчальним прикладом обмежень і небезпек рецепційного підходу. Хоч як не широкий його журнальний матеріал, він не враховує цілого масиву інших даних — листування (у першу чергу Квітки), що за обставин відсутніх інституцій стає основним археографічним джерелом, самих текстів української літератури, від Гулака-Артемовського ("Дещо про того Гараська") до Шевченка (в його поезії, у вступі до нездійсненого видання "Кобзаря") і, до речі, текстів самої російської літератури, що показують щось зовсім протилежне і доводять, що навіть широкий матеріал може бути неадекватним. Абстрагуючись від цього моменту і різних інших білих плям (Бушкович не вельми обізнаний із текстами української літератури, що в даному випадку є прямими об’єктами рецепції, про яку мовиться 140), говоримо передусім про адекватність парадигми: чи можна, тобто, бачити цю рецепцію (виставивши поза дужки момент літератури й мови) як в основному прояв "філоукраїнської" настанови, що тільки згодом стає більш скептичною, менш прихильною до українських "аспірацій"?



139 Там само. — С. 341.

140 Обговорюючи рецензію Бєлінського на "Гайдамаки" Шевченка, Бушкович твердить, наприклад, що сцена з "Конфедератів" (з якої Бєлінський цитує початок, тобто рядки 439-465) стосується моменту, де "гайдамаки нападають на євреїв і ґвалтують їхніх дочок" (там само, с. 359). Справа в тому, що тут Шевченко описує саме конфедератів, поляків, а в даній сцені до ґвалту таки не доходить.



Формальніше річ беручи, чи можна розглядати дану рецепцію у вузькому розрізі, у шматках, покроєних залежно від політичних подій (перше польське повстання, кримська війна) і без осмислення ширших культурних рам і взагалі цілісності, внутрішніх закономірностей даного явища як історичного процесу? І врешті, чи можна розглядати таку складну річ, як рецепція України в російській культурі (бо саме це є фокус Бушковича), відокремивши від свого поля зору українську перспективу, структури її реакції, її самоартикуляції (що в основному і є та сама мова й література)?

З усього, що сказано дотепер, мусить бути ясно, що ні. Правильне, тобто цілісне, історично й культурологічно тонке розуміння російської рецепції широкого комплексу України мусить враховувати як еволюцію цього явища (де фокус іде від землі, природи й звичаїв, до історії і, врешті, до культури як такої, що завершується чи радше повинно завершуватися її існуванням як суб’єкта, з власним голосом, а не лише німим об’єктом), так і те, що гама настанов, почуттів, стратегій відчитання тощо ніяк не зводиться до "за" і "проти", а завжди існує з нюансами і навіть запереченнями. Саме тому у повищому аналізі я наголошував, що еволюція поняття України в російській літературно-критичній свідомості завжди буде мати момент відсутності (хоч і його виміри також мінятимуться, еволюціонуватимуть); вона завжди буде "без чогось". За обставин тієї глибокої асиметрії, в якій перебували Україна і Росія, тобто Україна в Росії, не могло бути інакше. Бо йдеться тут про щось есенційне, базисне — про колоніальне співвідношення, примусове сусідство панівної і підрядної, гегемонної і залежної культур. Проте це співвідношення водночас є і не є даністю; воно, з одного боку, існує об’єктивно, політично, наприклад, або адміністративно, але воно водночас тільки повільно і поступово усвідомлюється (і згодом також перетворюється на горизонт сподівань).

І з цієї перспективи позиція Бушковича мусить звучати дивно, навіть якось по-єзуїтському. Із цілісної картини цих зв’язків видно, що "філоукраїнізм", про який йому йдеться, концепційно і передусім культурно похідний від почуття, тобто від елементарної суспільно-політичної істини того часу, що Україна — це власне "наша Украйна"; вона ж частина російської імперії. І різні її прояви, — територія, історія, об’єктивна культура, тобто фольклор тощо, — також відносно легко містяться в парадигму "нашого". Саме в цьому ключі — "...да создастся поэзия истинно Руская!" і "...оне будут любопытны и даже полезны для нашей Словесности" — Максимович видає свою збірку українських пісень, і в подібних параметрах проводиться широка гама української культурницької діяльності. Проте єдине, що не може бути в той сам спосіб засимільоване, — це мова. Вона, і те, що за нею стоїть, тобто в ній криється, — культура, цілісність світосприймання, про яку писав Гумбольдт і потім розвивав Ґадамер, сама ідентичність, що базується на цьому світосприйманні, — є об’єктивною даністю. Вона є цілісна і непідробна; вона також — об’єктивно інша, і жоден словничок не був і не міг бути в силі запобігти, пом’якшити чи відсторонити цей факт. Одне слово, від моменту, коли російська думка почала усвідомлювати проблему народності, питання мови мусило стати вирішальним для її і водночас для української ідентичності (ці процеси мусили відбуватися синхронно). Те, що українська мова і література стали ґрунтом або простором, на якому відбулася диференціація, — момент глибоко закономірний. І ніщо, мабуть, так не підважує схему Бушковича, як власне це: як тільки Україна зачинає звучати власним голосом — мовою і літературою, що окреслюється і самоототожнюється, власне, на базі української мови — зацікавлення до неї, як і цей "філоукраїнізм", про який була мова, спадає; для росіян вона, по суті, перестає бути "наша". Як зазначено раніше, це і є глибинна закономірність, що проявляється із огляду Сиповського (і що Бушкович якось недобачає): наприкінці півстоліття, тобто за 1840-х років, "українська тема" — це здебільшого, хоч і не винятково, сфера української літератури і української мови.





* * *


Тема російської критичної реакції на українську мову і на літературу, писану цією мовою, заслуговує окремого дослідження, дослідження, на яке українське літературознавство, після тривалого етапу оспівування "єднання", нарешті, може, здобудеться. Тут я обмежуся тільки кількома основними моментами і прикладами.

Одним із перших відгуків на це питання, в 1836 році, тобто коли перші українські твори поезією і прозою вже з’явилися, але ще задовго перед тим кількісним і якісним переломом, що настав із початком 1840-х років, була мала згадка, що містилася в статті М. Надєждіна "Европеизм и народность в отношении к русской словесности" 141. Тут він каже таке:


Считаю не излишним сделать здесь замечание, которое также может быть обращено в пользу нашей словесности. C недавного времени появились у нас счастливые опыты литературной обработки малороссийского наречия. Иным эти опыты кажутся пустою бесполезною забавою. Но я думаю противное. Малороссийское наречие может также служить к обогащению нашего языка. Пусть украинцы знакомят нас c ним в своих поэтических думах, в своих добродушных сказках! мы должны им быть душевно благодарны 142.


Хоч і загалом позитивна, ця опінія не без своїх нюансів 143. По-перше, Надєждін двічі зазначає, що розвиток україномовних літературних спроб збагатить загалом російську мову й літературу. Сама українська сутність цього явища зазначена доволі загально, поблажливо і дещо ретроспективно; це навряд чи лунке ствердження перспективності української мови й літератури як засобу нової, "нормальної" творчості. Очевидно, критик звертає увагу на збірки Максимовича, Бодянського й Срезневського, але не на ту оригінальну творчість, про яку вже говорилося. Ще більш показова сума уваги, присвячена цій темі, — це мала, кількарядкова примітка в довжелезній статті, де говориться, здебільшого з великим пафосом, про світову історію, про слов’ян і слов’янство, про мови й мовознавство, про сучасну філософію і російську мову та літературу, і про те, що, "даже в Галиции, доселе оторванной от своего родного корня, народная речь звучит по-русски й не иначе зовется, как русскою, руссинскою, русняцкою!" 144.



141 Телескоп. — 1836. — Ч. 31, №6. — С. 5-60; N"2. — С. 203-264; див. також: Надеждин Н. И. Литературная критика. Эстетика. — С. 394-444.

142 Надеждин Н. И. Литературная критика. Эстетика. — С. 437.

143 Бушкович, проте, гадає, що вона однозначно підтверджує українську літературу. — С. 359.

144 Надеждин Н. И. Литературная критика. Эстетика. — С. 409.



В статті доволі багато говориться про Київську Русь-Україну і про Україну XVII і XVIII ст., зокрема про Києво-Могилянську академію, але один і другий періоди бачаться суцільно й однозначно російськими (саме так, як Галичина та її мова). Одне слово, особливого натхнення для подальшого розвитку української мови й літератури ця стаття не дає. Тим промовистішим стає факт, що вона таки залишається одним з найбільш позитивних відгуків тогочасної російської критики.





* * *


У наступному десятилітті найчіткіші, найгостріші і, мабуть, найвпливовіші висловлення про українську мову та літературу належать Віссаріону Бєлінському. Достоту так, як жодна тема в українському совєтському літературознавстві не була настільки забріхана, як тема українсько-російських зв’язків, то так і її осердям, її найбільш забріханим підрозділом була постать Бєлінського і роль, яку він відігравав супроти української літератури. Жодне обговорення, жодне дослідження цього загального питання не могло обійтися без обов’язкових реверансів та ідеологічних шаблонів щодо його "революційно-демократичної естетики", його благородного впливу, його глибокого розуміння контексту й історії тощо 145. Останнім часом почалася певна ревізія цієї традиції. Проте суцільного, синтезуючого нового образу немає, мабуть, не є він і на обрії. Зачіпаючи це важливе питання, мушу наголошувати тільки найосновніше.

Перше — це те, що сама парадигма Бєлінського, сам факт, що він займає таке помітне місце на горизонті наших досліджень, свідчить про певні деформації дисципліни, про суцільну ідеологізацію історії літератури в совєтському контексті, а до того ж її докорінну контамінацію журналістикою й ідеологією в досовєтському періоді 146.



145 Пор., наприклад: Басе І. І. В. Г. Бєлінський і українська література 30-40-х років XIX ст. — К., 1963. Не менш фальшивою в трактуванні цього питання, але з більшою видимістю науковості є праця Ф. Я Прийми "Шевченко и русская литература XIX века" (Москва-Ленінград, 1961).

146 Це, на жаль, також стосується несовєтського контексту, наприклад американського, де підхід різних дослідників по суті імітував совєтський (й дореволюційний російський) шаблон. Певна ревізія цього шаблону — стосовно Бєлінського й рецепції української літератури — помітна у статті: Rutherford Andrea. "Vissarion Belinskij and the Ukrainian National Question // The Russian Review. — 1995. — Vol. 54, No. 4, October. — P. 500-515.



У суто науковому, аналітичному, пізнавальному плані Бєлінський — набагато більш обмежена постать, ніж це може здаватися. Як давно вже доводив Чижевський, його ціле теоретичне і концепційне амплуа зачерпнуте з другої або третьої руки 147; не знаючи німецької мови, обізнаний із новітньою філософською думкою (передусім Геґелем) з конспектів, що йому робили його друзі, він безнастанно оперує шаблонами (Schlagworte, як каже Чижевський), постійно спрощує, перетворює метафізику на журналістичну риторику, принципово не розрізняє опису і припису, аналізу і напутництва. По-друге, темна сторона його спадщини, його догматизму, нетерпимості, іноді непогамованої злоби, елементарного нерозуміння природи мистецтва залишила свої сліди ще більше в російській літературі, ніж в українській. Адже українську літературу він і так списав на ніщо, і вона ще за його життя і тим більше потім не дуже звертала на нього увагу, тоді коли в російській літературі його плоди, його "навчання" продовжували діяти і глибоко впливати на перцепцію мистецтва та роль критики. Його роль стала такою центральною, що спроби ревізіоністичного осмислення його спадщини, зокрема з боку Ю. Айхенвальда, спіткали напередодні революції сильний опір, створюючи гучний скандал 148.



147 Див.: Tschižewskij (Čyževs’kyj) Dmitrij. Hegel bei den Slaven. — Darmstadt, 1961.

148 Див.: Айхенвальд Ю. В. Белинский; Спор о Белинском: ответ критикам // Силуэты русских писателей. — Москва, 1994.- С. 503-511, 556-590.

149 Див.: Розанов В.В. Споры около имени Белинского // О писательстве и писателях. — С. 585-591, тут 589.



Влучно й дотепно схарактеризував цю ситуацію В. Розанов: "У русских Белинский был то же, что у греков Фалес, — муж «во всем ошибавшийся», но — «первый»" 149. Чи годитися з версією Розанова (що Бєлінський таки був той перший, що дав російській критиці нове дихання, а російському суспільству нові перспективи і нову самовпевненість) чи ні, але важко відмовитися від висновку, що Бєлінський був одним із основних речників і творців громадської думки своєї доби.

Третє — це те, що ніхто, в плані нашого дослідження, так не втілює і не загострює питання російської рецепції і складності та конкретності горизонту сподівань щодо української літератури, як Бєлінський. У нього цей горизонт ясно просвітлюється як суміш специфічної ідеології (що нерідко розпливається в багатослівних і непродуманих розробках, і в журналістичній, злободенній риториці) і різних, здебільшого прихованих, суспільних цінностей або попросту пересудів. Завдяки його журналістичним талантам, його меткості й прискіпливості, те, що інакше могло би бути тільки недосказаним тлом, загальною атмосферою тогочасної думки, стає чітким (і через повне видання його творів унікально доступним) текстом.

Основна думка Бєлінського щодо української літератури кристалізується в статтях і рецензіях початку 1840-х років. (До того він не раз згадує і навіть описує поодинокі твори, але, по суті, питання україномовної літератури у нього тоді не стоїть. І так у ранній коротенькій рецензії на "Малороссийские повести" Квітки і "Наські українські казки" Бодянського він відхиляється від ширшого обговорення через, як він каже, недоступність мови 150. У рецензії 1839 року його позитивна стаття про Квітчину "Марусю" зумовлена великою мірою тим, що, як він двічі підкреслює, твір був йому доступний, бо був перекладений російською мовою — з діалекту (наріччя), на якому був первісно написаний 151.) Але коли з початком 40-х років українське письменство починає набирати системності, вигляду власне літератури, його рецепція стає однозначною.



150 "Второе из этих сочинений отличается самым чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей, и потому лишает нас возможности оценить ero по достоинству": Белинский В. Г. ПСС. — Москва, 1953. — Т. 1. — С. 239.

151 Там же. — Т. 3. — С. 52-55.



У 1841 році українські твори починають з’являтися один за одним, і Бєлінський з неприхованим ентузіазмом бере їх, одного за одним, на приціл, — точно як мисливий качки, що раптом з’являється на обрії. (Яуссівська теорія, мабуть, не враховувала ще й таку іпостась горизонту сподівань.) Перша його жертва — альманах "Ластівка". І хоча немає сумніву, що критик з гори наставлений на те, щоб ту птицю збити, але він також наставлений на те, щоб це зробити програмово, теоретично (тобто ідеологічно) і для того він залюбки (зрештою, як і в інших його писаннях) показує свій арсенал. Рецензія, насправді, має принциповий характер: збагнути правомірність української мови. Ідеться, одне слово, не про літературні явища ("Ластівку" і Квітчине "Сватання на Гончарівці", яке Бєлінський потім збуде одним побіжним реченням), а про те, чи вони мають право на існування: "Предстоит важный вопрос: есть ли на свете малороссийский язык, или это только областное наречие? Из решения этого вопроса вытекает другой: может ли существовать малороссийская литература и должны ли наши литераторы из малороссиян писать по-малороссийски?" 152. До того ще повернемося, але вже можна згадати, що сама форма цього подвійного запитання, сам факт, що воно ставиться, набагато важливіше, ніж його об’єктивний, формальний зміст (по суті, такого змісту немає: питання існує тільки в плані самого дискурсу, його авторитарності, — але про це далі). Насправді ж Бєлінський і його традиція ніколи не враховували пропозицію, що речі (тим більше такі речі, як мова, людська творчість, людські спільноти) попросту є і що доказування їхнього права на буття іде врозріз із самою їхньою екзистенцією.

Аргументи, які вживає Бєлінський, щоб відповісти на власне питання, доволі відомі: українська мова існувала, коли Україна була самобутньою; її народна поезія надалі цікава і сам народ обдарований (з особливим нахилом до гумору). Але Україна вийшла зі свого первісного стихійного життя тільки через те, що зв’язала свою долю з Росією, і це, власне, ввело її на шлях цивілізації. Тепер, внаслідок нормальної суспільної диференціації, вищі сфери українського суспільства прийняли російську мову і через неї європейську цивілізацію. Сама народна мова почала псуватися; тому-то, — так закінчується перша черга силогізмів, — "мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные им областные наречия" 153.



152 Там само. — Т. 5. — С. 176.

153 Там само.- С. 177.



Друга черга ще більш сфокусована: оскільки насправді немає української вищої верстви ("жизнь этого общества переросла малороссийский язык"), то те, що може писатися українською мовою, передбачає низькопробну публіку і низькопробну, мужицьку тематику та стилістику. Гоголь — це, власне, досконалий приклад того, що коли творчість має бути на вищому, більш універсальному рівні, вона мусить бути російською мовою. На доказ цього він цитує два уривки (з початку Квітчиної "Сердешної Оксани" і з Гребінчиного вступу до "Ластівки", — обидва, щоправда, в ключі сентименталізму й котляревщини), і висновує: "Хороша литература, которая только и дышит, что простоватостию крестьянского языка и дубоватостию крестьянского ума!" 154.

Його подальші рецензії з 1841 року — на альманах "Сніп" і на шевченківські "Гайдамаки" — не впроваджують нових аргументів, але посилюють сарказм і зраджують зростаюче роздратування, що попри всю логіку його аргументів те, що не мало би бути, надалі пишеться. І так щодо "Снопа": "Повторяєм, для нас непостижимо, что интересного и поэтического можно найти в таких повестях и стихах, которых все достоинство заключается в «чистом», как вы говорите, малороссийском языке, когда этим языком, кроме черни малороссийской, т.е. мужиков, никто не говорит!" 155.



154 Там само. — С. 179.

155 Там само.- С. 287.



І щодо "Гайдамаків":


Читателям «Отечественных записок» известно мнение наше насчет произведений так называемой малороссийской литературы. ...Новый опыт спиваний г. Шевченка, привилегированного, кажется, малороссийского поэта, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения и назидания самих авторов: другой публики у них, кажется, нет". І далі: "Их поэмы, несмотря на обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений, лишены простоты вымысла и рассказа, наполнены вычурами и замашками, свойственными всем плохим пиитам, — часто нисколько не народны, хотя и подкрепляются ссылками на историю, песни и предания, — и следовательно, по всем этим причинам они непонятны простому народу и не имеют в себе ничего c ним симпатизирующего. Для такой цели было бы лучше, отбросив всякое притязание на титло поэта, рассказывать народу простым, понятным ему языком, о разных полезных предметах гражданского и семейного быта... 156


Остання думка доволі ясно передбачає тактичний хід костомаровської концепції "літератури для домашнього вжитку", що і є оборонним маневром або відрухом на наростаюче офіційне гоніння української літератури, — гоніння, яке настанови Бєлінського (бодай у концепційному плані) також передбачають, тобто заповідають.

Кількома роками пізніше, в такому самому ключі Бєлінський пише рецензію на харківський "Молодик на 1844 год", в якому він уїдливо, хоч і не без рації, висміює певні тенденції до графоманії в українській поезії (що і є закономірним явищем, коли немає інституційних структур диференціації, естетичного відсіву, і коли передова критика, як сам Бєлінський ілюструє, принципово не розрізняє хорошого і поганого): "Если вам нужно стихов для альманаха, — пошлите в Харьков просительный циркуляр и издавайте хоть тысячу альманахов в год — материала станет еще на пять тысяч. Каков этот материал, другой вопрос. Боже мой, сколько на Украйне поэтов! Что, если б там было хоть вполовину столько же читателей, — да это была бы одна из образованнейших стран в Европе!.." 157.



156 Там само. — Т. 6. — С. 172-173.

157 Там само. — Т. 8. — С. 217.



Гостра ущипливість думки, певна доза правди і, що найважливіше, тяглість українських культурно-суспільних обставин забезпечили те, що це судження стало хрестоматійним, — і то не тільки для російської критики, що звикла дивитися на це питання "з гори", але й для нової української критичної думки всередині: Драгоманова, Зерова, Хвильового. Проте заслуга у цьому Бєлінського навряд чи однозначна. Хоча його судження, може, подекуди й слушне, його формальна база — пізнавальна, естетична, — і сама його мотивація неадекватні: вони апріорно негативні. Критик, що так рішуче говорить про якість, бере ціле явище, і культуру, що за ним стоїть, гамузом, не шукаючи навіть рудиментарної диференціації і, по суті, не шукаючи знання.

Пізніші писання Бєлінського тільки розробляють його основну схему. В третій статті на тему народної поезії (1841), наприклад, він ще раз розгортає думку, що творчість даної групи, а відтак і її мова суцільно залежать від її суспільного статусу, від її місця на якійсь уявній табелі рангів людських цивілізацій:


Литературным языком малороссиян должен быть язык их образованного общества — язык русский. Если в Малороссии и может явиться великий поэт, то не иначе, как под условием, чтоб он был русским поэтом, сыном России, горячо принимающим к сердцу ее интересы, страдающим ее страданием, радующимся ее радостию. Племя может иметь только народные песни, но не может иметь поэтов, а тем менее великих поэтов: великие поэты являются только у великих наций, а что за нация без великого и самобытного политического значення? Живое доказательство этой истины в Гоголе: в его поэзии много чисто малороссийских елементов, каких нет и быть не может в русской; но кто же назовет его малороссийским поэтом?  158



158 Там само. — Т. 5. — С. 330.



Ще обширніше Бєлінський розвиває свою (запозичену від Гегеля, розуміється) схему етапів історичного й цивілізаційного розвитку та буття націй у його великій рецензії на "Историю Малороссии" Миколи Маркевича (1842). Його силогізми — вже давні знайомі: "Малороссия никогда не была государством, следственно и истории, в строгом значений этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод, из царствования царя Алексия Михайловича..."; або: "Когда нашествие татар разъединило северную Русь c южною, южная Русь сделалась какой-то нейтральною землею и общим владением каждого, кому только вздумалось пройти через нее или войти в нее... Теснимая и раздираемая со всех сторон, Малороссия никак не могла образоваться в органически политическое общество и поневоле образовалась в общину людей, которые считали себя рожденными для того, чтоб резать других и быть зарезанными самим", з якого випливає такий висновок: "Этот народ отлился и закалился в такую неподвижно-чугунную форму, что никак бы не подпустил к себе цивилизации ближе пушечного выстрела, и то для того, чтоб приударить на нее c копьем и нагайкою" 159.

Українська тема не є аномалією у писаннях Бєлінського; вона викликає у нього екстремні реакції, але вони всі вписуються в його загальну думку. Стрижень і основна модальність цієї думки — не так ідеологія, як ідеологізм. Як не раз зазначалося, чільними прикметами його стилю мислення є раціоналізм і універсалізм, що Бєлінський запозичує від німецьких філософів не для творення окремої пізнавальної системи, як у гегелівській метафізиці історії 160, але для прямої, наполегливої агітації, напучування, суспільно-політичної прагматики.



159 Там само. — Т. 7. — С. 60, 61, 63.

160 Див. у цьому виданні розділ "Ще про "неісторичні" нації і "неповні" літератури".



Центральним, гадаю, є те, що його постійні роздуми про "дійсність", про "реальність" тощо мають на меті в основному тільки момент влади і сили, авторитету як такого. Як показують всі без винятку повище подані цитати і взагалі будь-який репрезентативний прорізок його творчості, критерії і стилістика його дискурсу, його постійна турбота про те, що має, а що не має права існувати, ідеально віддзеркалюють його суспільство і його панівний дискурс. Авторитарність є його найхарактеристичнішою рисою. В її силовому полі він стає прямим і абсолютним запереченням герменевтичної відкритості до іншості тексту і до готовності врахувати так цю іншість, як і свої попередні опінії та пересуди.

Системним осердям цієї думки є момент імперії, що проявляється не тільки шляхом прямого звеличування (зокрема за прозорою ширмою історії — Петро I тощо), але й наголошуванням, моделюванням дійсності структурами і цінностями тієї самої імперії — вже згаданих влади, авторитету та універсалізму, але також ієрархії (хоч би вищих і нижчих націй, хоч би кращих і гірших мов), централізму (хоч би на тлі літератури, яка є тут сурогатом держави), лоялізму (як не до престолу Романових, то, напевно, до держави). Сама його риторика уподібнюється до казенної, авторитарної дикції: "Если в Малороссии и может явиться великий поэт, то не иначе, как под условием, чтоб он был русским поэтом, сыном России, горячо принимающим к сердцу ее интересы, страдающим ее страданием, радующимся ее радостию". І саме через цю, так би мовити, сурядність його думки з імпліцитним офіційним каноном, Бєлінський має такий точний нюх на цей, поки що також тільки імпліцитний сепаратизм, що криється в кристалізації української мови й літератури 161.



161 Це питання, звичайно, не раз звучало в українській критиці; пор., наприклад: Luckyj George S.N. Between Gogol’ and Ševčenko. — P . 70-71.



В тому глибиннішому, структурному плані думка Бєлінського представляє, річ ясна, не якийсь один політичний табір, наприклад "прогресивний" чи "ліберальний", а набагато глибший консенсус інтелектуальної й політичної думки його суспільства. Його вплив, очевидно, також сягав цілого російського культурно-літературного спектра.

Вплив і резонанс Бєлінського також свідчать, що його погляди не могли бути тільки пересудами; вони, річ ясна, проходили через фільтр загального дискурсу і так чи інакше відповідали основним вимогам достовірності, доречності. У Бєлінського, одне слово, є ряд слушних і тонких спостережень. Він не раз точно підхоплює якість, а ще точніше її брак — слабкість, незугарність, неспівзвучність твору з каноном або з усталеними нормами. У своїх писаннях про українську літературу, він, по суті, цього, власне, і шукає: його підбір матеріалу, його наголос передусім наставлені на прагматичний ефект — здебільшого розвінчати, висміяти те, що не вписується в панівний дискурс. Збалансованість підходу, розуміння цілого контексту, не кажучи вже про витонченість, не говорячи вже про співчутливість щодо культурної й екзистенційної ситуації української літератури (все те, що було таким очевидним для української сторони — його ж співвітчизників), не грали для нього особливої ролі. По суті, його підхід був полемічний і ворожий, і те, що раніше в російській критичній традиції могло таки бути горизонтом сподівань, перетворюється у нього і під його впливом — в інших, на щось принципово відмінне — горизонт дедалі більш однозначного заперечення, горизонт ворожості й полеміки. В остаточному підсумку його заперечення української мови не тільки заперечує певну мовну одиницю і ту "герменевтичну онтологію" світосприймання (за Гумбольдтом й Ґадамером), що криється в ній, але й саму спільноту, що її посідає. У другій половині XIX століття російські критики й журналісти не раз будуть прямим, часто донощицьким чином грати роль сторожа блага імперії проти української крамоли. У Бєлінського це тільки в зародку, тільки імпліцитне, але структурно й ідеологічно його відмова українській літературі права на життя таки передбачає офіційну, тим разом уже насильницьку заборону, починаючи від розправи над Кирило-Мефодіївським братством. І ніщо так не компрометує "великого учителя" та "революціонера-демократа", як його зловтіха з арешту українських письменників тим же режимом, проти якого він нібито так ретельно боровся 162.



162 Пор. його відомий лист до П. В. Анненкова: "Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой [тобто М. О. Бакунін. — Г.Г.] говорил мне, что он верит, что Шевченко — человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на г<осударя> и<мператора>, другой — на г<осударын>ю и<мператриц>у. Читая пасквиль на себя, г<осударь> хохотал, и, вероятно, дело в том и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда г<осударь> прочел пасквиль на и<мператри>цу, то пришел в великий гнев, и вот его собственные слова: «Положим, он имел причины быть мною недовольным и ненавидеть меня, но ее-то за что?» И это понятно, когда сообразите, в чем состоит славянское остроумие, когда оно устремляется на женщину. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не злы, а только пласки и глупы), но уверен, что пасквиль на и<мператри>цу должен быть возмутительно гадок по причине, о которой я уже говорил. Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовим видеть бунт там, где нет ничего ровно, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения" [підкреслення моє. — Г.Г.] (ПСС, 12, 441-442). Текст цей також потребує своєї деконструкції. В цьому ключі, наприклад, найважливішим вважаю факт, що Бєлінський прямо каже, що не читав Шевченкового "пасквіля", але імпліцитно він вірить у найгірше про нього. Друге — це експліцитна увага до царської родини, до кожної поголоски про них — словом, як придворний письменник. Третє — це дальший контекст його коментарів про інших українців, в дусі, наприклад: "одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (экая свинская фамилия!)"; (ПСС 12, 441). Проте, судячи з писань совєтських українських учених, ікона Бєлінського від цього ніяк не постраждала.

163 Див., наприклад: Северная пчела. — 1840. — № 101; Сын отечества. — 1840. — №11; Библиотека для чтения. — 1841. — 18; 1844. — 59; пор.: Luckyj George S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — P. 74-75.




* * *


Ґрунтовна переміна в ставленні до української літератури, що настала синхронно з її пожвавленням на початку 40-х років, не обмежувалася до Бєлінського і його "прогресивізму". Реакційна преса ("Сын отечества", "Северная пчела", "Библиотека для чтения") вже раніше висловлювала свою погорду до цієї мови та літератури; особливо промовистими в цьому зв’язку були їхні реакції на твори Шевченка 163. Проте для нас остаточним штрихом до цього нового негативного консенсусу, цього, так би мовити, всеросійського фронту заперечення, може бути реакція з боку слов’янофілів, табору, з яким Бєлінський чи не постійно сперечався, але з якими тепер входить в унісон. Момент, про який ідеться, стосується Гоголя, про якого давно вже не говорилося як про українського письменника, але якого "Мертві душі", що з’явилися 1842 року, наново зактуалізували коли не саме питання, то певні його ключові компоненти.

Серед широкої гами реакцій на цей твір була й брошура К. Аксакова "Несколько слов о поэме Гоголя: Похождение Чичикова, или Мертвые души" (Москва, 1842), в якій він порушує також центральне питання — співвідношення української й російської стихій. Тепер чи не вперше воно "націоналізується"; згідно зі слов’янофільським наголошуванням народу, це співвідношення тепер бачиться не як Україна (область) vs Росія (імперія), а як Україна (український народ) vs Росія (великоруський народ): "...Малороссия — живая часть России, созданной могущественным великорусским духом; под его сению может она явить свой характер и войти как живой элемент в общую жизнь Руси, объемлющей равно все свои составы и не называющейся Великоруссиею (так бы она удержалась в своей односторонности, и прочие части относились бы к ней, как побежденные к победителю), но уже Россиею. Разумеется, единство вытекло из великорусского элемента; им дан общий характер; за ним честь создания; при широком его размере свободно может развиваться все, всякая сторона, — и он сохранил свое законное господство, как законно господство головы в живом человеческом теле; но все тело носит название человека, не головы; так и Россия зовется Россией, а не Великоруссией". І тепер основне: "Разумеется, только пишучи по-русски (т[о] е[сть] по-великорусски), может явиться поэт из Малороссии; только русским может и должен явиться он, будучи таким же гражданином общей всем России... Гоголь, принесший нам этот новый элемент, который возник из страны, важнейшей составной части многообъемлющего отечества, и следовательно, так много выразивший, оправдавший (не в смысле: извинивший, но объяснивший) эту страну, Гоголь — русский, вполне русский, и это наиболее видно в его поэме, где содержание Руси, всей Руси занимает его, и вся она, как одно исполинское целое, колоссально является ему. Итак, важно это явление малороссийского элемента уже русским, живым элементом общерусской жизни, при законном преимуществе великорусского" 164.



164 Аксаков К. С. Эстетика и литературная критика. — Москва, 1995. — С. 84.



Процес ідентифікації Росії з російською, тобто великоруською нацією, своєрідна гібридизація, де з імперії стає імперіянація, триватиме не тільки до кінця XIX, але й до кінця XX ст. Його витоки та прояви є різні, але це одна з найосновніших формуляцій, і знаменно, вона є відповіддю на українську стихію та посередньо — через особливу медіацію Гоголя — відповіддю на виклик, що його ставить українська література. З утвердженням цієї нової формули імперії-нації відповідно занепадає попередня формула — Росії як спільного дому і спільної спадщини російського й українського народів, — що її українська думка так ретельно плекала від XVIII ст. (парадигматично від Семена Дівовича "Разговору Великороссіи c Малороссіею", 1762 р.) до писань Костомарова (протягом цілого його життя) і Куліша (до середнього періоду його писань). З цією формулою поняття русифікації не тільки посилюється, але й набирає нового значення: прямим і програмовим чином воно заперечує існування неросійської, тобто невеликоруської культури, хіба що на рівні локальному, підрядному, на рівні "домашнього вжитку". Структурно беручи, воно також передбачає, у всякому разі "логічно" (тобто психологічно) уможливлює ті формальні, адміністративні, а потім поліцейські заходи, що мали настати.

Позицію Аксакова і слов’янофілів взагалі варто ширше осмислити. (Можна деконструювати, наприклад, приховані нюанси його розуміння того "оправдання" України, що він бачить у Гоголя. Вартий уваги також той нюанс, що його впроваджує лист О. С. Хомякова до Аксакова, в якому він погоджується з його (Аксакова) ототожненням Росії з Великоросією, але зазначає, що Україна "...заслуживает особую похвалу. Она имеет то, чего мы не имеем, да и иметь не будем: большую грацию, большую склонность к объективности, большую художественность" 165.)



165 Див.: Хомяков А. С. Полное собрание сочинений: В 8 т. — Москва, 1900. — Т. 8. — С. 345.



Проте це вже належить до пізнішого етапу. Найбільш промовистим щодо цього кінцевого етапу ранньої рецепції української літератури є те, що вже не відбувається. Прикладом (ще раз) може служити Бєлінський. Незабаром після появи брошури Аксакова він виступає з різкою критикою на неї в "Отечественных записках". На те відповів Аксаков своїм "Объяснением" в "Москвитянине", і тоді ще раз на це відповів, тепер уже довжелезною статтею в тих самих "Отечественных записках" ("Объяснение на объяснение по поводу поэмы Гоголя «Мертвые души»") Бєлінський. Тривала полеміка кружляє навколо питання, чи слушно, чи ні Аксаков порівняв Гоголя з Гомером, а його "Мертві душі" з "Іліадою"; постійно (зокрема у Бєлінського) звучать імена не тільки Гомера, але й Шекспіра, Байрона, Вальтера Скотта, Сервантеса тощо. Ні разу не згадується ні українське питання, ні Аксакова ідентифікація Росії з Великоросією. З одного боку, воно, мабуть, бачиться, як щось самозрозуміле, що не потребує подальшого коментаря. З другого боку, коли мова про світові масштаби — до яких обом критикам і цілому російському вищому суспільству так потрібно прирівняти, підтягнути російський дискурс, — то українське питання, очевидно, в цю розмову не вписується. Ця маргіналізація чи не всього українського стає відворотною стороною наростаючої і щораз агресивнішої русифікації. Щодо самого горизонту сподівань, то в його основному профілі (винятки залишатимуться) він, по суті, перетвориться з горизонту заперечення на горизонт, якщо так можна сказати, незацікавлення. На тривалі роки це стане ціною відокремлення — de facto, але не de jure — української літератури від російської.



* * *


Зіставлення теорії рецепції і того багатющого історичного матеріалу, який ми тут тільки попередньо зачіпали, потребує і уможливлює бодай кілька висновків, — деякі з них, щоправда, у формі питань для дальшого дослідження. Таке зіставлення також уможливлює осмислення глибинних структур даної рецепції.

1. Перше і, мабуть, найосновніше — це питання спільних структур, спільної культурної бази, що уможливлює спільну, так би мовити, онтологію, можливість взаємозрозумілого дискурсу, діалогу. З одного боку, — це власне те, про що вже говорилося — питання однієї чи двох літератур. Як я уже згадував, ця єдність (слово це, очевидно, має прикрі конотації із совєтської псевдонауки) існувала й неіснувала: українська література, зокрема на самих початках, але в деяких структурах (знову-таки: інституціях) аж до її прямого переслідування офіційними чинниками, була частиною російської, частиною, одначе, що поступово, неухильно і з перспективи історії закономірно відходить, відділяється. Така, зрештою, закономірність поставання будь-якої літератури, і процес цей, мабуть, завжди супроводжується такими або іншими стресами.

Але не тільки про це мова. Бо навіть повна диференціація може давати ґрунт для спільного дискурсу, спільного грунту чи контексту, що уможливлює певну єдність або тяглість горизонту. Одне слово, навіть як є дві зовсім окремі літератури, між ними може (хоч і не мусить) бути діалог, спільна мова, спільний горизонт. Це передусім стосується культурних ареалів зі спільною історією, що, мабуть, найчіткіше бачимо на прикладі Західної Європи. Саме в такому контексті — на пограниччі французької й німецької літератур — Ганс Роберт Яусс ілюструє своє теоретичне положення про перехід або зміну горизонту (Horizontwandel). В обширному й густо аргументованому аналізі він показує, як горизонт сподівань міняється між рецепцією "Нової Елоїзи" ("La nouvelle Héloїse") Pycco і "Стражданням молодого Вертера" ("Die Leiden des jungen Werther") Ґете, тобто переходить від просвітительського світосприймання до преромантичної поетики й етосу, точніше, до німецького ідеалізму 166. Основною передумовою, одначе, є те, що, попри всі різниці, які існують між даними періодами і культурами (просвітительством і преромантичним ідеалізмом, французькою та німецькою культурами), існує основна спільність. Читачі з одного суспільства, втілюючи, так би мовити, один горизонт сподівань, знають і сприймають другий, — і розуміють питання, на яке той другий, "чужий" твір, імпліцитно відповідає. Питання спільних структур і естетичних критеріїв здається таким очевидним для Яусса, що він тільки побіжно (і зовсім пізно в тексті) згадує про сам факт перекладу французького твору німецькою мовою 167.



166 Див.: Jauss Hans Robert. Asthetische Erfahrung und literarische Hermeneutik. Пор.: Jauss Hans Robert. Question and Answer. Forms of Dialogic Understanding. — Minneapolis, 1989.

167 Ibidem. — P. 148-196 (тут c. 174).



Для нього це, звичайно, поверхова проблема. Водночас спільна глибинна "мова" — естетичні цінності, спільний історичнокультурний досвід тощо — і разом з тим основна паритетність, рівноцінність, навіть симетрія обох сторін також цілком зрозумілі. Для нас, навпаки, абсолютно ясно, що між російською та українською літературами не було симетрії: їхні долі, статус і перспективи за даного періоду не могли бути більш асиметричними. За наявності основної різниці статусу, тобто між панівною і підрядною культурами, всі інші схожості і спільні традиції стають другорядними. Це прямим чином також моделює літературну ситуацію, рецепцію, і тому в принципі важко говорити про спільний горизонт сподівань. Як ми бачили з повищої дискусії, російські сподівання щодо України, а потім стосовно української літератури еволюціонують, але також постійно розходяться з українським, внутрішнім прочитанням даного явища або тексту.

2. У герменевтичній теорії — це, власне, одне з основних питань: як дана рецепція відчитує, реконструює питання, які той або той текст ставить або на які він сам відповідає. Чи вміє вона сформулювати для себе це питання? Що саме — в системному, структурованому плані — бачилося або не бачилося даною рецепцією? На це можна відповісти пунктирно. Бачачи центральний момент народності і такі її прояви, як усну розповідну модальність (парадигматично в "Кобзарі" Шевченка), російська рецепція не добачала, що це не так тема, і не так романтична мода, як код, у якому дана культура устами власне її вищих сфер (Шевченко тут виняток, хоч і найчільніша постать) стверджувала свою тотожність і неповторність. Тим-то також за сентиментом та історично-розповідною тематикою не добачувано момент сакральності і міфу (найчіткіше знову-таки у Шевченка). (До речі, опозиція, яка стоїть за протиставленням індивідуальність/колектив, тобто опозиція між літературною й усною модальністю як такою, має основне значення у виникненні української літератури і служить корінною моделлю у Шевченка, проте вона дуже слабо осмислюється в самій українській рецепції. Можна постулювати, що тією ж мірою, що горизонт сподівань діє здебільшого як літературна підсвідомість, як різновид норми, він блокує глибинну ревізію, переосмислення своєї бази.) Що ж до російської рецепції, то досить виразно бачилася пародія (Бєлінському, наприклад, видавалося, що це чи не виняткова функція української літератури 168);



168 Пор. його відповідь на Костомарова "Обзор сочинений писанных на малороссийском языке" в його рецензії на "Молодик на 1844 год": "Мы уверены, что Котляревский, как умный и талантливый малороссиянин, понял, что на малороссийском, как и на всяком другом отдельном наречии, только и можно писать, что пародии или простонародные сказки и повести, и ничуть не думал затевать из того литературы" (ПСС. — Т. 8. — С. 107).



не бачилося або не хотілося бачити, що за тим криється важливіша функція — колективного самоствердження.

3. Похідним від цього був брак терпеливості чи бажання бачити цілісність і системність явища. Хоча матеріал із часом ставав багатший, аж до кінця періоду, про який ідеться, не бачилося диференціації української літератури, її "вищих", естетично вибагливіших моментів, а здебільшого апріорно утотожнювалося її з її первісним і найширшим знаменником: бурлескним стилем (котляревщиною).

4. Важливим і синтезуючим моментом є те, на що Яусс постійно ставить наголос, тобто інтерпретація й наявність власне естетичної настанови; тут і коріниться проблема переміщення горизонту (Horizontwandel) саме як питання інтерпретації 169.



169 Пор., наприклад, його: Der poetische Text im Horizontwandel der Lekture (Baudelaires Gedichf. <Spleen H>) // Erfahrung und literarische Hermeneutik. — Frankfurt (Suhrkamp), 1982. — S. 813-865.



Для цього потрібне перечитування, тобто повторне читання (геreading), але воно навряд чи правдоподібне у випадку явної культурної (не кажучи вже- політичної) неспівмірності, коли український етнічний та історичний код і мова як така вважаються не вповні естетично адекватні чи гідні. Навпаки, тут встановлюється момент функціонального, активного несприйняття, яке насправді не має жодних аналогій у тих прикладах, якими користувалися Яусс і його колеги. Цей культурний чи, як тепер узвичаєно говорити, колоніальний бар’єр може також служити остаточним тестом для поняття горизонту сподівань і рецепції як такої.

Одне слово, українські тексти рідко перечитувалися повторно; переважна більшість реакцій — це першоразові рецензії. Щоправда, існуючі хронологічні рамки для цього доволі вузькі, і цей процес аналізу й інтерпретації таки починається в другій половині XIX ст., в контексті академічної критики. Проте ця первинна поверховість прочитання забезпечує, що того злиття горизонтів (даного твору і даного читача), про яке говорить рецепційна теорія, по суті, не було. Хоча були переклади з української мови на російську (починаючи від оповідань Квітки), важко говорити про формальний вплив української літератури на російську (за винятком, звичайно, Гоголя, — що знаменує особливий випадок). За даних обставин, одначе, це річ закономірна. Не менш вражає факт, що загальне зацікавлення українською літературою з боку російського суспільства впало майже до нуля після того, як романтична поетика віджила, грубо беручи, в другій половині XIX ст. Це ще раз нагадує, що українська творчість, її тематика сприймалися не як щось рівноправне, що могло задавати свої "питання", а як щось підрядне, регіональне, що насправді тільки подавало "сирий матеріал" для евентуальної обробки. Знову-таки, того спільного ґрунту, на якому мало би відбуватися переміщення горизонту, його перенесення з одного контексту в другий, не існувало.

5. Горизонт сподівань завжди функціонує як схрещення різних настанов і модальностей: літературної норми як такої, загальних естетичних сподівань доби й одиниці, індивідуальних і колективних шаблонів та пересудів. Як наочно показує критика 40-х років, зокрема з-під пера Бєлінського, рецепція російської літератури великою, а то й переважною мірою зумовлюється ідеологічною, прагматичною настановою, що доволі свідомо відсуває набік, маргіналізує естетичні критерії. Оперативними стають програмові, позалітературні, суспільно-нормативні моменти, — що може і що не може бути, що має право на існування саме як література, як може ця література виповнювати ті або ті реформаторські функції. Чільним прикладом є переважне трактування Гоголя під кутом зору Росії, суспільства, історії тощо, — а не особливостей його творчості, його стилю. У випадку української літератури, одначе, ці моменти навряд чи входять у гру: осмислення української літератури відбувається здебільшого на попередньому рівні перевірки, так би мовити, її естетичних спроможностей, її Salonsfähigkeit. Через саму мову її спроможність переступити цей поріг здебільшого відкидається. Щоправда, загальна ідеологічна настанова таки відчутна, хоча й на рівні більш елементарних шаблонів.

Одним із найбільш проблематичних таких шаблонів, що суцільно використовується ідеологічною критикою, є поняття народності. Як видно з рецепції Шевченка, у російських і в українських критиків (передусім у Костомарова) модель-парадигма народу в тій самій мірі насвітлює, що й затьмарює. В результаті те, що робить Шевченка таким переломовим явищем в українській літературі — його есенційна й програмова індивідуальність, суб’єктивність, — затьмарюється колективним топосом речника народу 170.



170 Див. мою працю "Insight and Blindness in the Reception of Ševčenko: the Case of Kostomarov // Harvard Ukrainian Studies. — 1993. — N" 3/4. — P. 279-340. Українська версія: "Прозірливість і сліпота в рецепції Шевченка: випадок Костомарова".



6. Як не раз уже наголошувалося, питання питань та одна з найфундаментальніших різниць між російською й українською сторонами й перспективами стосується інституцій. Сама авторитарність російського дискурсу і, навпаки, розпливчастість, синкретичність українського базуються на наявності або відсутності цієї структури. Інституційність масивно віддзеркалюється в тому, що російська рецепція — не аморфне поле "читачів", а окреслений ряд критиків, журналів, суспільних і професійних настанов, диференційованої публіки. Постулат емпірично наставлених теоретиків рецепції, що критик — основний формулятор горизонту сподівань (Viehoff), має тут своє конкретне підтвердження. Проте поширена тенденція як у російській та українській, так і в західній критиці досліджувати рецепцію і літературний процес взагалі через призмат ідеологічних угрупувань ("прогресивних", "ліберальних", "реакційних" тощо), може вводити оманливу, ілюзорну диференціацію та притьмарювати факт глибших спільних структур.

Момент інституцій та інституційності має свої специфічні розгалуження. Одне, продовжуючи щойно подану опозицію, це те, що оскільки українська література тільки народжувалася, випрацьовувала, — часто з великими офіційними перепонами, — свою інституційну базу, вона якоюсь мірою не могла не бути синкретично недиференційованою, і тим самим наголошувати та самоідентифікуватися на інтуїтивній й емоційній базі тощо. Російська ж сторона проявляє, коли не гіпертрофію, то своєрідну монополістичність інституцій: саме в контрасті до української сторони видно, що за масою різних інституцій — державних, академічних, видавничих, аж до гуртків і салонів, — бракує того (хоч би й символічного) загального, недиференційованого простору. В усякому разі, можна припускати, що саме момент посиленої інституційності витворює в російському дискурсі такий сильний фокус на питанні реальності, що, з одного боку, є пізнавальним моментом, а з другого, прагматичним, тобто іпостасією пошуків влади 171.



171 Див., наприклад: Brown Edward J. So much depends... Russian critics in search of "reality" // The Russian Review. — October, 1989. — Vol. 48, No 4. — P. 353-382.



В українському дискурсі, натомість, цією домінантою, мабуть, є правда (як істина і як справедливість). Різниця профілів (на всіх рівнях — суспільних, інтелектуальних, інституційних передусім) між російською й українською культурами вписується, річ ясна, в класичну опозицію між імперським центром і колонією.

Інституційний момент, який настільки цікавий, наскільки й ускладнює наше дослідження процесу рецепції та українськоросійських літературних зв’язків взагалі, це — наявність у російському критичному дискурсі власне українських голосів. Оскільки за періоду, про який йдеться, етнічне походження не було ще перепоною для участі в загальноімперському культурному процесі, такі діячі, як Максимович, Костомаров, Куліш та інші, постійно і системно звучали в загальноросійському дискурсі. Проте вони так чи інакше ідентифікували себе або були ідентифіковані як українці, і з наростаючою національною поляризацією їхня впливовість помітно знижувалась.

7. І врешті, питання часового виміру, тобто того наочного факту, що культурні процеси та спільноти, що їх породжують, не тільки мають свою динаміку, але й свої ритми та цикли. Кожна культурна спільнота кристалізується або "дозріває" за інших історично-культурних обставин і таким чином набирає своєрідної закодованості (культурного imprinting’y). Для Росії цей момент припадає на XVIII ст. і охоплює передусім парадигму імперії, універсалістичні й раціоналістичні цінності, культурну модель класицизму. Для України (і інших націй Центрально-Східної Європи) кристалізація тотожності збігається з романтизмом, і не тільки з наголошуванням, але й із сакралізацією народу, етносу, фольклору, колективного духу тощо. Ця історично-культурна закодованість також витворює свій імпліцитний горизонт сподівань, і, як видно, російська і українська моделі не є синхронні; їхні базисні настанови (в рецепційній теорії: Einstellungsstruktur) доволі різні.

Другий часовий момент набагато конкретніший і стосується самого постулату горизонту сподівань як такого. Тобто: чи можна говорити про горизонт сподівань за моменту, коли нова література постає, коли вона in statu nascendi, чи тільки тоді, коли вже встановлено грунт для справжнього спілкування, тобто обопільної рецепції? Іншими словами, чи існує горизонт сподівань, коли наявні лишень суспільно-психологічні, а не естетичні критерії? В принципі здавалося б, що так, бо, оскільки горизонт сподівань зачіпає як літературні, так і суспільні виміри (Ґрімм), він є тим, чим він є, тобто якщо немає ще естетичної готовності до даної моделі, підходу, твору і т. п., то цей твір чи модель не вписуються у свідомість, не помічаються. Бо оскільки українська література на даному етапі ще не виборола собі "права" (тобто загального "признання" чи "визнання"), коли її мова ще не сприймається як "нормальний", "легітимний" медіум, коли її канон ще настільки не вироблений, що немає ще внутрішнього консенсусу, а не тільки зовнішнього "признання", то про які естетичні критерії, які були б адекватними, специфічними для тої ж української літератури, а не накинутими або попросту запозиченими, можна тут говорити? Одначе постає питання, чи взагалі існують "внутрішні" естетичні критерії? Те, що є внутрішнє, — це культурні моменти, культурно-історичне оброблення. З другого боку, чи у випадку, коли відбувається відколювання від канону, встановлення нового канону і нових критеріїв, нової мови в найширшому семіотичному розумінні слова, чи тоді взагалі ще можна говорити про спільний горизонт сподівань? На базі ранньої рецепції української літератури в російській критиці маємо підставу думати, що незважаючи на доволі велику низку спільних досвідів і цінностей, попри те, що в суспільно-громадському і, тим більше, політичному планах існував у принципі один, спільний контекст, то до тої міри, що йдеться саме про українську письменність, яка поступово (хоч і повільно) перетворюється на окрему національну літературу, його, цього контексту, не було. І до тієї міри не було й спільного горизонту сподівань. Бо, як численні приклади підтверджують, деякі речі не помічалися, випадали з поля зору, не зазначалися на сейсмографі. Код був не той.

Усе це, ясна річ, потребує дальшого дослідження. Взагалі питання рецепції української літератури — як в українському, так і в неукраїнському, за даного випадку — в російському суспільстві, — стоїть як суцільно неорана нива. В її майбутньому опрацюванні модель горизонту сподівань напевно відіграватиме важливу евристичну роль. Проте, якщо подані тут питання правильні, саме поняття горизонту сподівань також потребує певної ревізії, зокрема щодо його культурної динаміки, співвідношення естетичних і культурних моментів.



Травень, 1996











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.