Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 138-169.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ЛІТЕРАТУРНІ ВЗАЄМИНИ: ПИТАННЯ КУЛЬТУРНОЇ ПЕРСПЕКТИВИ



Складність даної теми зумовлена не лише обсягом матеріалу і потребою осмислювати дві різні літературні й культурні традиції та їхні контексти. Передусім йдеться про складність проникнення під поверхню наявних літературних та історичних фактів, крізь гущу столітніх упереджень, непорозумінь і кон’юнктурних або заідеологізованих міркувань, з тим щоб відкрити справжні структури цих взаємин.

Питання контактів між польською й українською культурами почало привертати систематичну увагу вже на початку XIX ст., насамперед унаслідок існування "української школи" в польській романтичній літературі. Проте й досі сучасна наука не просунулась далі нагромадження фактів, вузьких порівняльних студій про окремих письменників, вивчення поодиноких тем і поглядів або спеціалізованих досліджень, наприклад, про роль українського фольклору в польській літературі. Прикметно, що кілька праць Івана Франка, написаних на зламі століть, все ще залишаються тут найґрунтовнішими 1. Одне слово, ні українська наука з її великою кількістю і, на жаль, меншою якістю, ні принагідні польські дослідження, хоч і нечисленні, зате значно солідніші, не претендували на всеосяжний аналіз історії й структур цих взаємин.




* * *


Маючи на меті саме такий підхід, ми повинні постулювати, що адекватне розуміння польсько-українських літературних стосунків можливе лише за умови розгляду усієї їхньої історії. Дослідження якогось одного періоду або моменту (як це зробив, скажімо, Г. Вервес 2), навіть коли цей період або момент центральний, не забезпечить належної перспективи. Ясна річ, цей сенс історичного континіуму бажаний не просто "сам по собі", задля абстрактного чи педантичного бажання охопити "цілу літературу", а якраз тому, що культурні виміри проблеми не можна описати за допомогою якогось одного літературного періоду: їхні справжні контури проступатимуть тільки з історичної перспективи.

Перший крок до цієї перспективи — періодизація. Як на мене, в історії польсько-українських літературних взаємин існує чотири основні періоди або фази, що більш-менш однаково характеризують обидві літератури. Це, по-перше, найбільш ранній період, тобто від останніх десятиліть XVI ст. до XVIII ст., який охоплює пізній польський Ренесанс і більшу частину польського й українського бароко 3.



1 Пор., наприклад: Паховський Т. І. Іван Франко про "українську школу" в польській літературі // Слов’янське літературне єднання. — Львів, 1958.

2 Див.: Вервес Г. Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин. — К., 1957; Його-таки. Владислав Оркан і українська література. — К., 1962; і особливо Його-таки. Головні проблеми українсько-польських літературних взаємин XIX ст. — К., 1958.

3 Випадкові літературні контакти, певна річ, існували набагато раніше (Ян Длуґош у своїй "Історії Польщі", наприклад, використовує давньоруські літописи і подає цінну інформацію про Україну), але з погляду запропонованої тут схеми вони не здатні скласти окремий повноцінний період взаємин.



По-друге, романтичний період, що вбирає й передромантичну фазу і припадає приблизно на першу половину XIX ст. Третій період — постромантичний, і сягає він, хоч як це, на перший погляд, і не дивно, аж другої світової війни. Четвертий, і останній, — післявоєнний період.

Більш ніж очевидно, що ці періоди цілком різнорідні. Романтичний (і передромантичний) період, незважаючи на певну внутрішню диференціацію переважно завдяки "спільній платформі", що її забезпечували поетика, літературні постулати й світопогляд романтизму, є найбільш цілісним. Перший період, хоч і набагато триваліший, без чітко окресленого початку і кінця, теж відзначається відносною цілісністю, а його тотожність зумовлена спільними інституціями й ідеологією (в широкому сенсі) Речі Посполитої. Третій період, тривалістю майже в сто років, позірно може видатися рішуче позбавленим цілісності й тотожності, позаяк обіймає такі різні літературні фази, як реалізм (і позитивізм), модернізм або символізм та різноманітні постсимволістські течії. Проте коли пригадати, що маємо справу не з літературними періодами й традиціями як такими, а з глибинними й культурними структурами перцепції, що до 1939 року чимала частина України продовжувала вважатися частиною Польщі і — в політичному плані — справді була нею, то ідея цього періоду як відображення специфічної пізнавальної і емоційної тенденції, і для поляків, і для українців має стати достовірнішою. Четвертий період, мабуть, найбільш самоочевидний, а його основоположною структурою є нова післявоєнна політична реальність.

Що ж до конкретного матеріалу, то найбільша теоретична й методологічна проблема залишається відкритою: дефініція "повний зміст", поняття "літературні взаємини" базуватимуться лише на основі історичного процесу й літератури кожного періоду. А тут темою нашого дослідження є тільки загальний феномен літературного контакту двох сторін.




* * *


Трактування української тематики в польській літературі найдавнішого періоду були різні й численні, хоч і не настільки різнорідні, що не підлягають класифікації, і, звичайно, не настільки масштабні, як на це натякає Франків образ гірського масиву, що ховається в туманній далині 4. (По суті, вони значно менші від паралельного українського трактування польської сфери і його залежності від неї.)



4 Франко 1. "Король балагулів" Антін Шашкевич і його українські вірші // Зібр. творів: В 50 т. — К., 1981. — Т. 35. — С. 113-149.



Можливо, першою польською працею цього періоду, що торкається української тематики, є брошура "Baptismus Ruthenorum" (побачила світ двома виданнями 1544 року) Станіслава Оріховського (Ожеховського), видатного представника польського Ренесансу й автора показової та досить часто цитованої формули "gente Ruthenus natione Polonus". Зацікавленість Оріховського українськими (рутенськими) справами не обмежувалася біографічними моментами — тим фактом, що його мати — дочка українського священика і що в своїх псевдонімах (Orichovius Roxolanus, Orichovius Ruthenus) він постійно наголошував на власному походженні. То була цілком актуальна зацікавленість. Так, у "Baptismus Ruthenorum" оскаржувалася практика католицької ієрархії вимагати від українських православних нового хрещення та доводилася законність і рівноправність східної віри. Згодом ця аргументація повторилася в його брошурі проти целібату "De lege coelibatus contra Syricium" (1547). По суті, як подає це Грушевський, упродовж всієї довічної полеміки Оріховського з церковною ієрархією з приводу целібату він захищатиме також православну віру й наголошуватиме на примиренні з нею 5. (Свідчень про тогочасне ставлення до Оріховського українських кіл немає, але в "Палінодії" [1619-1622] Захарія Копистенський відверто оцінює його в такому вислові: "правий і старий правди мовца лях" 6.) А ще в 1549 році з’явився віршований діалог "Rozprawa księdza z popem", що свого часу приписувався Миколаю Рею, але сьогодні вважається твором невідомого, хоч, безумовно, протестантського автора 7. Тут знову-таки наступ на целібат і корупцію в католицькій церкві підкріплюється православною аргументацією. Ці твори певною мірою можна розглядати як пролог до великої релігійної полеміки кінця XVI-XVII ст. Але важливо, що пізніші українські полемісти, як наголошує Грушевський, ніколи не використовували і, мабуть, ніколи не здогадувалися про існування в Польщі цих ранніх реформістських творів 8.



5 Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. — Нью-Йорк, 1960. — Т. 5. — С. 215-220.

6 Там само.

7 Nowy Korbut. — Warszawa, 1965. — T. 3. — C. 161.

8 Грушевський M. Зазнач. праця. — T. 5. — C. 222.



Найвиразнішою, найрізкішою, коли не найглибшою, формою літературного контакту за того періоду була, без сумніву, релігійна полеміка навколо Берестейської унії 1596 року, що з перервами тривала протягом XVII і XVIII ст. її учасниками були поляки й українці, католики, уніати і православні. Брюкнер описував їхні дії точно і жорстко:


Вступаючи в бій, вони ніколи не дбають про правду; кожен із них уже безроздільно володіє нею, і тому-то найкращі аргументи, якщо вони надходять від опозиції, відлітають, мов горох від стіни, не залишаючи й сліду, а вся полеміка зводиться до безугавних повторювань одних і тих самих звинувачень та доказів, маючи за головну мету — зрізати, знеславити або висміяти опонента в очах свого власного табору 9.


У тій тривалій полеміці участь поляків була набагато меншою, ніж українців: Петро Скарга — єдина видатна постать (такі ж письменники, як Боїм чи Бембус, нині практично забуті), тоді як з української сторони маємо ціле сузір’я масштабних письменників — Вишенський, Копистенський, Потій, Смотрицький, Баранович та ін. Але що найважливіше з нашої перспективи, так це те, що дуже скоро, тобто починаючи з "Треносу" (1610) Смотрицького, полеміка як з уніатської, так і православної позицій провадиться тільки польською. Ми не маємо тепер можливості докладно спинятися на питанні про згубність, як твердить Франко 10, цієї тенденції для розвитку української літератури. Скажемо тільки, що вона засвідчує великий вплив польської культури. Вельми характерно пише про це Брюкнер:


Навіть коли [ці автори. — Г. Г.] писали українською, вони думали польською, вони прийшли з польських шкіл, вони запозичували польські праці. Ці пам’ятки справляють дивне враження польським синтаксисом і лексикою, але українськими флексіями й кирилицею; пам’ятки не Берестейської, Люблінської або Городловської уній, а глибинного, духовного союзу, що свідчить про польські культурні звитяги на Сході 11.


Майже однозначний висновок його, що ця література є польською (зауважимо, що назва його дослідження "Spory o unię w dawnej literaturze" не з’ясовує, якої саме літератури), — помилковий, як і аналогічні міркування Франка в цитованій вище статті 12. Проблема білінгвізму (навіть мультилінгвізму) української літератури на різних стадіях її історії — центральна, але тут не місце для її докладного з’ясування 13. Тепер ми маємо лише промовисту ілюстрацію глибокого впливу польської культури і літератури за того періоду.

Найбільш ранньою формою польського зацікавлення українікою були прості описи регіону. Саме такими є два твори, в яких Франко добачає перші паростки "української школи": "Ponoszą, to jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich z męstwa, z obyczajów i z innych spraw poczciwych" Бартоломея Папроцького — твір геральдичний, у якому подано систематичний віршований опис шляхти цих земель, і "Roxolania" Себастіана Кльоновича (1584, латиною) — набагато вичерпніший огляд так званої Червоної Русі. Тут увага зосереджується не на шляхті і не тільки на містах (фрагмент про Львів був перекладений Франком 14), а передусім на докладному описові життя і звичаїв українського селянства. Регіональна структура підходу цих авторів до українських земель підтверджується також контекстом інших їхніх творів: Папроцький, наприклад, згодом звертається до геральдичних описів прусської і власне польської шляхти, а Кльонович розвиває свій описовий талант у відомому творі "Flis" (1595).

Невдовзі прокидається також більш специфічний інтерес до України, її народу, місцевого колориту й, подаючи приклад прийдешнім століттям, — фольклору. Найпомітнішими виявами таких фольклористичних зусиль (і з погляду колекцій, і як стилізовані імітації) є "Пісня про Козака і Килину" (1625) і рукописна збірка пісень значно пізнішого походження, приписувана польському поетові Домініку Рудницькому 15.



9 Brückner A. Spory o unię w dawnej literaturze // Kwartalnik Historyczny. — 1896. —T. 10. — S, 578-644.

10 Franko I. Charakterystyka literatury ruskiej XVI-XVIII wieku // Kwartalnik Historyczny. — 1892. — T. 6. — S. 701.

11 Brückner Л. Op. cit. — S . 579.

12 Franko I. Op. cit. — S. 701-702.

13 Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури". Пор. також: Grabowicz George G. Toward a History of Ukrainian Literature // Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — No 4. -P. 407-523.

14 Див.: Паховський T. І. Зазнач. праця. — C. 28.

15 Там само.- C. 27; Возняк M. Із співаника Домініка Рудницького // ЗНТШ. — Т. 150. — С. 243-252.



Безперечно, подібних зразків мусило існувати набагато більше, і можливо, що деякі з них зберігаються у різних silvae rerum. Але запровадження українського фольклору в польську літературу й зображення українського народу в ній пов’язується з двома видатними поетами цього періоду, уродженцями Львова, — Шимоном Шимоновичем і Бартоломеєм Зиморовичем. В ідиліях Шимоновича "Sielanki" (1614), які прийнято вважати найбільшим досягненням старої польської літератури в цьому жанрі, елементи щоденного шляхетського й простонародного побуту переплітаються з класицистичною та міфологічною структурами. В одній з найвідоміших, мабуть, ідилій "Żeńcy" через діалог двох сільських дівчат під час жнив Шимонович змальовує вражаючу картину суворого життя кріпаків серед чудової і плодючої природи. З іншого боку, в циклі віршів Зиморовича "Roksolanki" (1654), де прославляється одруження автора, не стільки зображуються щоденні реалії, як переплітаються елементи народної пісні й фольклорної поетики, і насамперед стилізується епіталама у драматизованій формі народного весільного ритуалу.

Одначе з-поміж усіх українських феноменів найбільшу увагу польських письменників привертала революція Хмельницького. Пов’язана з нею література, велика і надзвичайно різноманітна за своєю природою і за якістю, не була ще вповні досліджена і систематизована 16. Спектр її доволі широкий: від безпосередньої реакції, побудки чи "заклику", до треносів, від цікавого гібридного жанру панегіричного репортажу, сатир (таких помітних авторів, як Шимона Старовольського, Лукаша і Кшиштофа Опалінських), до епічних полотен, найвидатнішим серед яких була "Wojna domowa" Самуеля Твардовського, а потім — довжелезних історичних звітів (наприклад, "Annales" Веспазяна Каховського) 17.



16 Пор.: Франко І. Хмельниччина 1648-1649 років в сучасних віршах // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31.- С. 188-253.

17 Див. у цьому виданні розділ ""Wojna domowa" Самуеля Твардовського: літературний контекст і аспекти жанру". Пор. також: "Samuel Twardowski’s, "Wojna domowa": Literary Context and Aspects of Genre // For Wiktor Weintraub. — The Hague, 1975.



Осібне місце посідають довершені з художнього боку й емоційно зворушливі ідилії Зиморовича ("Kozaczyzna" і "Burda ruska"), в яких живописно і з великим смутком зображується руйнація землі, що колись купалася в молоці і меді, а нині — в крові. Широкий також і спектр позицій у цих творах — від гніву й ненависті Бялобоцького до гострого відчуття провини у Радзивілла чи Опалінського. Існує й одна важлива спільна риса, а саме: у всіх більших або інтроспективних творах наявне розуміння того, що в революції поєдналося кілька елементів — релігійний, соціальний і національний, або етнічний. Водночас, а це дуже важливо, існує фактично одностайна переконаність, що то внутрішня справа, що йдеться про авторових співвітчизників, підданців, кріпаків, повсталих з небувалим "rankor’oм zażarty’м". (Бялобоцький вдається до образу псів [козаків], що об’єдналися з вовком [татарами] супроти їхнього господаря: "Brat Tatar abo liga wilcza ze psem na gospodarza do czasów teraźniejszych stosująca".) Таким чином, поряд із виразним усвідомленням окремості (релігійної, соціальної й етнічної) наявне також відчуття єдності, що базується на юридичних і політичних засадах.

Українська тема з’являється, звичайно ж, і в багатьох інших формах: у таких історичних працях (вже не про Хмельниччину), як, скажімо, "Wojna chocimska" Вацлава Потоцького, де співчутливо зображуються гетьман Сагайдачний і козаки; в жанрі гумористичних фрашок з їхнім стереотипним русином і в творах, у яких виражалася симпатія до пригноблених мас та навіть підкреслювалася їхня моральна вищість.

Спільною рисою для всіх цих творів є те, що українська сфера не вважається тут чужою, вона розглядається як відмінна, але своя. Всі основні рубрики, в які вкладаються ці твори, — фольклористичний або регіональний інтерес, спільні історичні хроніки чи внутрішня релігійна або збройна боротьба тощо — на ділі мотивують цю тенденцію і, певна річ, віддзеркалюють у літературі політичну реальність багатонаціональної Речі Посполитої. Як результат цієї основної структури змісту постає основна структура в модальності підходу. Ґрунтується це на тому простому факті, що скрізь деінде не визнається сама можливість існування в української сторони власного погляду на себе, за винятком релігійної полеміки, в ході якої аргументи іншої сторони коли й не розглядалися серйозно, то принаймні згадувалися. Одне слово, українські теми, феномени українського життя, історії тощо здебільшого розглядаються лише як своєрідна "сировина", що не належить до якоїсь окремої культури, тобто зовсім не так, як, наприклад, сприймається сонет Петрарки чи розповідь про якусь західноєвропейську політичну подію. І справа тут не лише в агресивності й силі польської культури (про що нам з виправданою гордістю, але й з нотами тої самої агресивності нагадує Брюкнер); великою мірою це природний наслідок диспропорції між двома літературами та їх невідповідності. Як щодо тематики, так і переважної більшості письменників українська література того часу поглинута — завдяки своїй ослабленій псевдовізантійській (чи квазівізантійській) спадщині — релігійною сферою. Через оцю традицію та інші чинники, надто складні, щоб зупинятися тут на них докладно, вона була мало вироблена для всебічного відтворення свого власного, українського життя. Прикметно, що написаний під егідою Іннокентія Гізеля "Синопсис" (вперше опублікований в 1670-1674 рр.), цей "перший підручник зі східнослов’янської історії не згадує... запорізького війська, хоча автор чи автори "Синопсису" жили під захистом козацької держави" 18, а перші українські літописи Хмельниччини створювалися на основі польських історій.



18 Pritsak Omeljan, Reshetar John S. The Ukraine and the Dialectics of Nation-Building // The Development of the USSR / Donald W.Treadgold, ed. — Seattle, 1961. — P. 240.



Вплив польської літератури на українську за того першого періоду їхніх взаємин і справді був дуже великий. Можна почати від писемної мови як такої, адже значення польського впливу для неї важко переоцінити. Як зауважив одного разу Юрій Шевельов, це, зрештою, був позитивний вплив, позаяк українська мова витримала й засвоїла його. (Якщо б вона його не витримала й розтопилася в польській, це був би негативний вплив, але навряд чи в такім разі був би хтось, щоб за тим тепер жаліти.) Польська мова була lingua franca багатонаціональної Речі Посполитої, вживалася видатними письменниками (Потієм, Барановичем, Величковським, Прокоповичем та ін.) і значними політичними діячами, наприклад, в документах і листуванні Хмельницького або Мазепи. Вони та їхній вербальний вираз ні на йоту не стали від того менш українськими.

Окрім мовного питання, глибоким був також вплив самої польської літератури. Йдеться насамперед про нормативний вплив, унаслідок якого українським письменникам надавався ряд літературних моделей. У поетичній теорії Києво-Могилянської академії такі поети, як Ян і Пйотр Кохановські, були моделями для, відповідно, ліричної й епічної поезії 19.



19 Lużny Ryszard. Teofan Prokopowicz a literatura polska // Slavia Orientalis. — 1966. — № 3.



"Wojna domowa" Твардовського була перекладена й використовувалася в пізніх українських літописах періоду Хмельниччини. Курси поетики вчили українських спудеїв писати поезію "слов’янською" мовою і польською. Звісно, вплив польських моделей не був абсолютний; українська література зберігала свій виразний профіль і в жодному разі не була простою копією польської. До того ж, існувала в ній і тенденція протидіяти всьому новому і польському, як, скажімо, у творчості Вишенського. Незважаючи на все це, вплив польської літератури, особливо той стимул, що його вона дала українським письменникам в їхній боротьбі за вдосконалення літературної техніки (пор., зокрема, Величковського), був незаперечний і корисний.

Єдина мова, єдині літературні норми і теми свідчать про те, що значна частина української літератури того часу поділяє спільний контекст з польською літературою. Можна твердити, що з погляду більшості українських письменників польська модель призначалася для творів "високого" жанру, або "високого" стилю. Найбільш показовий приклад — білінгвізм української літератури: вживання польської мови у творах, написаних в космополітичному дусі й у високому стилі (знову Величковський). Це, безперечно, зумовлювалося бікультуризмом вищого стану українського суспільства, що свідчить про ті великі труднощі, які стояли перед тогочасною українською літературою. Відтак цілком зрозуміло, що головну опору для українського письменства забезпечували здебільшого найконсервативніші, умовно кажучи, "найсамостійніші" елементи українського суспільства — церква і духовенство. Показово, що український шляхтич і поет Данило Братковський, який був пристрасним оборонцем українського православ’я і селянства, та наклав головою за свої переконання, писав тільки польською. Але, хай і не без втрат, українська література пережила це випробування. Можна припустити, що причина тут не лише в еластичності національного духу, культури, але також у тому, що саме тоді, коли вплив польської культури став безсумнівно домінуючим, політична могутність Польщі почала швидко занепадати.

За періоду класицизму відносини завмирають остаточно. В поемі "Sofiówka", описуючи величний парк магнатів Потоцьких поблизу Умані, Станіслав Трембицький здобувся лише на кілька загальних згадок про бурхливе українське минуле; в рококосентиментальній драмі Францішка Князьніна "Troiste wesele" натрапляємо на веселий спів і танок козака, який прославляє єднання коханців (і цей мотив пізніше різко пародіюватиме Словацький у його "Sn’i srebrny’м Salomei", див. нижче). І опис в поемі "Sofiówka", і літературна реставрація фольклорних елементів, зокрема весільних в "Troisle wesele", — чітке відлуння раннього періоду в трактуванні української сфери. Існують також історично-ідеологічні звертання до українського минулого в творчості представників польського просвітництва. Так, у "Przestrogi dla Polski" Станіслав Сташиць говорить про відчуження козаків як про одну з основних причин занепаду Польщі 20. Подібні міркування надибуємо в Каєтана Козьмяна, який вважає козацьке повстання одним із трагічних наслідків релігійної нетерпимості й переслідувань 21.



20 Див., зокрема, розділ, присвячений магнатам: Do panów, czyli możnowladców (Pisma filozoficzne. — Kraków, 1954. — 1. — S. 225).

21 Koźmian Kajetan. Pamiętniki. — Poznań, 1858. — 1. — S. 26.



Але найяскравіше ця концепція відбилася в працях найбільшого польського історика романтичного періоду Йоахима Лелевеля. В загальній історії Польщі він говорить про козаків як про єдиний елемент польської держави, що відмовився бути покріпаченим. Козаки передали своє глибоке відчуття свободи селянським масам, і війни, що розгорілися внаслідок цього, знелюднили Польщу та спричинилися до її загибелі 22.



22 Див.: Serejski Henryk Marian. Joachim Lelewel. — Warszawa, 1953. — S. 103-104.



В українській літературі періоду класицизму є кілька перекладів або парафраз польських творів, наприклад перероблення Гулаком-Артемовським байок Красицького, але про появу специфічної літературної концепції такого впливу говорити не можна.

Дещо змістовнішою перехідною фазою між першим і другим періодами нашої схеми є передромантизм. Його також не можна вважати повноцінною фазою чи категорією даних літературних взаємин, але деякі з наявних тут феноменів мають більшу значущість. У польській літературі це насамперед нова концепція історії і, що цікаво, — звернення до польсько-українського минулого як до уроку історії. Йдеться, зокрема, про звернення двох письменників — видатного й дуже впливового Юліана Урсина Немцевича і менш відомого (але талановитого) поета Тимона Заборовського — до постаті Богдана Хмельницького в двох однойменних драмах. В "Богдані Хмельницькому" (1817) Немцевича козацький гетьман — хижий і руйнівний деспот, схожий на Аттилу; в "Богдані Хмельницькому" (1822) Заборовського він — освічений вождь, який бореться за свободу України і ... Польщі — проти тиранії магнатів. Однак в обох творах поділяється спільна слов’янофільська програма, в обох визначається історична реальність "святої" помсти пригнобленого народу (Хмельницький — втілення Божого гніву) та звучить сум з приводу братовбивчого конфлікту між українцями і поляками. З іншого боку, для української літератури польська сфера знову стає джерелом літературних моделей. Так, український передромантизм (і сюди слід віднести як "класициста" Гулака-Артемовського, так і "романтика" Боровиковського) випробовує свої сили в новому романтичному вислові, перекладаючи не когось іншого, як Міцкевича.




* * *


За романтичного періоду зв’язки між українською і польською літературами набувають значного резонансу, а в польському письменстві контакт двох культур стає доволі складний і багатогранний. Одначе з огляду на загальний фокус цього дослідження, мій подальший аналіз має обмежуватися тільки основними моментами. І почати слід із переосмислення певного традиційного підходу, чи топосу, тобто "української школи" та її інтерпретації. Насамперед у суто кількісному стосунку то навряд чи був центр тяжіння: як докладно з’ясовано в останніх дослідженнях 23, основна увага польських письменників того часу зосереджувалася на збиранні та наслідуванні українського фольклору. Але навіть як мистецький феномен, школу Мальчевського, Ґощинського, Залеського можна вважати центральною лише почасти. Адже ми можемо говорити про школу як обгрунтовану категорію тільки щодо двох письменників і двох творів: "Марії" Мальчевського (1825) і "Канівського замку" Ґощинського (1828); специфіку цієї категорії визначає утвердження нового романтичного зацікавлення історією й перші кроки до літературного міфу про Україну. Пізніше для багатьох польських письменників історія і міф стали основними засобами зображення українського минулого, а це минуле, своєю чергою, — ключем до трагедії польської історії. Третього члена тріади — Залеського (який насправді був першим, хто запровадив у своїй творчості українську тему, — в 1822 р.) — краще сприймати так само, як і Міхала Чайковського й Тимка Падуру, крізь призму дуже цікавого й дуже характерного явища — козакофільства 24.



23 Кирчів Р.Ф. Український фольклор у польській літературі (період романтизму). — К., 1971.

24 Див. у цьому виданні розділ "Грані міфічного: образ України в польському й українському романтизмі".



Основною визначальною рисою козакофільства Залеського, Чайковського чи Падури було їхнє беззастережне прийняття козацького минулого, козаччини, — в їхньому розумінні, певна річ. Кожен із них дуже часто говорив і писав про себе як про "козака" і був знаний за такого; їхня праця здебільшого зосереджувалася навколо України та її козацького минулого. Щодо Чайковського, то це, по суті, його єдина тема. Усі вони (особливо Падура, явно найслабший письменник з-поміж них) пробували писати українською. Треба наголосити, що це прийняття української культури істотно відрізнялося від позиції "балагулів", так яскраво описаних Франком 25.



25 Див.: Франко І. "Король балагулів..."



"Балагулами" (термін походить від єврейського торгового візка) були молоді польські паничі, які під час своїх бенкетів наслідували селянські манери, мову, одяг тощо і головною метою яких було шокувати, епатувати місцеву шляхту. Предтечами як "низького" варіанта "балагулів", так і "високого" — козакофілів, були такі ентузіасти й ексцентрики початку XIX ст., як князь Август Яблоновський або Вацлав Жевуський, адресат Міцкевичевого "Фариса".

Однак польське романтичне зацікавлення Україною аж ніяк не обмежувалося такими позиціями, бо, по суті, в цій літературі і пов’язаній з нею теорії існував чіткий напрям, що відверто виступав проти ентузіазму козакофілів. Маються на увазі консервативні письменники так званого санкт-петербурзького гуртка, найвідоміші серед них — Міхал Грабовський і Генрик Жевуський. Вони також почувалися "українцями" (і це, звичайно, стосується всіх романтиків, про яких тут ідеться: в основі їхнього самовизначення лежав регіональний критерій, на цій самій підставі Міцкевич і Сирокомля називали себе "литовцями", а Ян Барчевський був прозваний "білорусом"), але їхня постава буде дуже далекою від будь-якої ідеалізації козаків. Навпаки, в своїй прозі Жевуський і Грабовський (і такі другорядні епігони, як Фіш та Ґроза) зосереджувалися на гайдамаччині і зображували українську сторону анархічною і кровожерливою. Ці письменники здебільшого виказували регіональний та історичний інтерес, для них Україна була землею, на якій найкраще збереглися старі польські традиції та звичаї. Абсолютизація зв’язків із землею, а також історії й традиції синтезувалася в ідеї родової історії. Для Міхала Грабовського, провідного представника "української школи в польській поезії", родова історія стала найефективнішим засобом презентації національної історії; це був ключ до національного досвіду.

Вважалося, що корінне українське населення приймало патріархальний порядок (пор. "Koliszczyzna i stepy" Грабовського), а в кращому разі — прагнуло вибитися в шляхтичі (пор.: "Sawa" y "Pamiątk’ax Soplicy" Жевуського). Абсолютизація консервативної риси і традиції вела таких письменників, як Жевуський (в його творі "Zaporożec"), до вивищення України — тепер потрактованої прямою спадкоємницею Київської Русі — над Польщею, зіпсутою іноземними впливами і радикальною думкою. Парадоксально, що козакофіл Чайковський та консерватор Жевуський знайшли тут спільну мову.

Регіональний ентузіазм "української школи" і її лідера Грабовського не залишився без опонентів. Йозеф Ігнацій Крашевський, який спочатку належав до кола Грабовського, а потім неодноразово звертався до українського матеріалу (щоправда, з погляду селянської теми й соціальної справедливості), виступав проти надмірностей, штампів та епігонства, що процвітали в школі, очолюваній Грабовським, і називав "україноманією" одну з "моральних хвороб XIX ст." 26. Так само й Міцкевич, стурбований поверховими, третьосортними імітаціями поезії Залеського, що так легко проникали на сторінки "Tygodnik’а Petersbursk’ого", органу "гуртка", зазначав, що "українці" загнали свого українського коня до смерті, і комусь треба їх приборкати 27.



26 Див.: Tygodnik Petersburski. — 1839. — № 17. — C. 9798.

27 Див.: Mickiewicz Adam. Dzieła. — Warszawa, 1955. — T. 15. — S. 226-227.



Це судилося зробити поетові, якого звичайно, і цілком справедливо, не узвичаєно зараховувати до "школи", але який дав принципово нову й глибоку концепцію українського минулого та його місця в історії Польщі. Йдеться про великого романтика Юліуша Словацького. Його зацікавлення українською тематикою розпочалося традиційно з юнацького наслідування Залеського в творі "Dumka ukraińska". Згодом, у яскравій, але еклектичній "Змії", у "Waclaw’і", де переосмислюється тема "Марії" Мальчевського, бачення Словацьким українського минулого вже оригінальне й трагічне, а в останніх творах на українську тему, — "Beniowski" (особливо пізні частини) і передусім у його символічному шедеврі, чи не найскладнішій драмі в польській літературі XIX ст., "Sen srebrny Salomei", — його бачення сягає всієї складності й могутності міфу. Це міф про загибель у спільній крові різанини й репресій Коліївщини "срібної України" з її ідеальною, а отже, примарною, шляхетсько-козацькою злагодою, а відтак, про народження двох нових і все ще ледь окреслених сутностей — польської і української. Наприкінці цієї драми бард і пророк Вернигора, воскрешений з легенди Лелевелем для зміцнення польськоукраїнської дружби напередодні повстання 1830 року і так часто зображуваний польськими романтиками в їхніх творах на українську тему, показується в момент, коли він іде, щоб заховатися, — але не вмерти, бо він безсмертний, — серед курганів. І це — гідна кульмінація винятково продуктивної теми в польському романтизмі.

Якщо ми вдамося до української сторони, то картина, очевидно, виглядатиме порівняно скромніше, але це тільки за рахунок могутності української теми в польському романтизмі. По суті, контакти українського письменства цього часу з польською сферою аж ніяк не обмежені. Ранній вплив Міцкевича на таких письменників, як Гулак-Артемовський і Боровиковський (український передромантизм розпочався, врешті-решт, перекладами творів "Pani Twardowska" i "Farys"), тепер творчо переосмислюється в поезії найбільшого українського романтика Тараса Шевченка. Його натхненна політична сатира "Сон (комедія)" в зображенні польоту до Санкт-Петербурга і міських вражень перегукується, згідно з міркуваннями деяких критиків, з "Ustęp’ом" до третьої частини "Dziad’ів" Міцкевича. (Звучить тут також і відгомін польоту Вакули до Санкт-Петербурга верхи на чортові з "Ночи перед Рождеством" Гоголя.) Шевченкова "містерія" "Великий льох" виказує ще тісніші паралелі з другою частиною "Dziad’ів". Є деякі підстави вважати, що в "Гайдамаках" Шевченко відгукувався на "Zamek kaniowski" Ґощинського та версію Коліївщини із "Wernyhor’и" Чайковського 28. Справді, "Гайдамаки", перший тогочасний історичний твір на Україні, є також першим твором (після "Історії Русів", яка ще перебуває під сильним впливом козацьких літописів) про польсько-українське минуле. Але взаємна боротьба в цьому минулому, значні антагонізми, створені в поемі, не вважаються сутністю стосунків, а в післямові до твору в дусі слов’янофільських ідеалів висловлюються сподівання на краще майбутнє. Написаний Шевченком на засланні вірш "Ще як були ми козаками..." знову стверджує есенційну (хоча й понівечену історією) приязнь між двома народами.

Але програмну зацікавленість польською історією і літературою надибуємо тільки в літературній діяльності Пантелеймона Куліша — другої опори українського романтизму. Ядром цього зацікавлення був його тісний зв’язок з Міхалом Грабовським 29, з яким він поділяв захоплення антикваріатом, давніми мемуарами, літописними й сімейними історіями, скоттівським романом і, не в останню чергу, — консервативною ідеологією, що вбачала в польській історичній ролі на Україні конструктивну, культурну місію, а в козаках, зокрема запорожцях, а також і Хмельницькому, — анархічну і деструктивну силу.



28 Див.: Szewczenko Taras. Wybór poezij. — Wrocław, 1974. — S. IV-IX.

29 Гнатюк В. Польський літератор М.А.Грабовський і його приятелювання з П.О.Кулішем // Записки історичного відділу (Всеукраїнська Академія Наук). — K., 1928.



Історична тема й польсько-козацький конфлікт привертають увагу й інших романтиків, таких як Костомаров, пізнього романтика Стороженка, а згодом таких пізньоромантичних чи скоріше псевдоромантичних письменників, як А.Чайковський або А.Кащенко. Ці елементи наявні також у західноукраїнському романтизмі, наприклад, у М.Шашкевича, хоча тут вони дуже невиразні.

Твір, який є, мабуть, найвагомішим у висвітленні погляду польсько-українських взаємин романтичного періоду та який найпомітніше засвідчує вплив польських літературних моделей, походить не з галузі історії, а з царини літературного месіанізму. Це "Книги буття українського народу" Костомарова — своєрідний переклад-адаптація Міцкевичевих "Księgi narodu i pielgzrymstwa polskiego". Спочатку відома як "Закон божий", праця визначала ідеологічну платформу Кирило-Мефодіївського братства, а невдовзі розглядалася як перший маніфест нової української національної свідомості. У ретельному дослідженні з’ясовано розбіжності й різницю у наголосах "Księg’oк’’ та "Книги буття" 30.



30 Kozak Stefan. "Knyhy bytiia Ukrainśkoho narodu" Mykoly Kostomarowa i "Księgi narodu i pielgrzymstwa polskiego" Adama Mickiewicza // Slavia Orientalis. — 1973. — Vol. 22, N" 2.



Проте найбільш показовим для нас тепер є той факт, що ця центральна позиція в сучасній інтелектуальній історії України грунтується на польській моделі.

Романтичний період засвідчив також перший контакт, а потім і співробітництво груп письменників, тобто польської групи "Ziewonia" (А.Бєловський, Л.Семенський, Й.Дунін-Борковський) та української "Руської трійці" (М.Шашкевич, Я.Головацький й І.Вагилевич), в їхньому спільному захопленні українським фольклором та його дослідженні. Ці контакти провіщали глибші й інтенсивніші стосунки між різними літературними колами за наступного періоду.

Третій, постромантичний період, є, без сумніву, найскладнішим для обговорення, оскільки він не лише охоплює, як уже зазначалося, різні літературні періоди й рухи, але, крім того, й не зводиться до будь-якої однієї конкретної настанови чи концепції. Радше він визначається плюралізмом, многогранністю. Що ж тоді є спільним знаменником, структурою, які в контексті всієї історії взаємин визначає це саме як період? Аби відповісти на таке запитання, вдамося до метафори: якщо в політичному плані (тобто стосовно позиції Речі Посполитої щодо козаків) польсько-українські відносини нагадують ставлення матері або радше мачухи до її дітей, то в культурному вся історія подібна до шлюбу, котрий, як і більшість шлюбів, оформлено між нерівноцінними партнерами і, як багато шлюбів, приречений на розпад. У першій фазі літературних взаємин, навіть попри значну підірваність такого шлюбу з політичного боку (як це могло уявлятися полякам через "зради" Хмельницького з ханом, царем і султаном), (культурні) шлюбні зв’язки, як свідчить відчуття спільного літературного контексту, все ще залишалися непорушеними. З другого боку, романтизм, внаслідок переваги історичного ракурсу й слов’янофільських ідеалів, мав чіткі "реставраційні" тенденції й був спробою воскресити колишню "ідеальну єдність" як у свідомій ідеології і діяльності (Чайковський), так і через символічну та міфологічну творчість (Словацький). Яскравіше це звичайно виражалося в польській літературі, але й для українського письменства подібні настрої також не були чужі. Не хто інший, як Шевченко, писав (у вищезгаданому творі, що в останньому варіанті так і називається "Полякам"):


Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили...


Одначе істотна відмінність між згаданим раннім періодом і романтизмом полягає в тому, що в романтизмі обох літератур зв’язок, звернення до іншої сторони, навіть задля пробудження мрії про єдність і братерство, дистанціюється. Воно стає літературною темою або поставою, як свідчить саме поняття "школи", і щезає виразне усвідомлення спільного літературного контексту. Тепер, за постромантичного періоду, поглиблюється розуміння культурної і літературної самобутності, окремих історій і традицій та різних доль, але — особливо з польської сторони — це все ще визнається лиш частково, не кажучи про визнання загальне.

Ситуація ускладнюється тією обставиною, що протягом всієї другої половини XIX ст., аж до першої світової війни, культурні й літературні взаємини між двома суспільствами потьмарюються напруженою, часто в’їдливою політичною та ідеологічною полемікою. Невдале повстання 1863 року і подальша антипольська компанія в Росії, яку підтримали деякі українські письменники, також стали важливими факторами. Відтак природним видається бажання, не обтяжуючи себе визначенням основних структур взаємин, просто подавати 31 безліч неосмислених фактів (маніхейська боротьба прогресивних і реакційних сил, де перші прагнуть братніх стосунків, а другі лише сіють ненависть між двома народами, — не структура, навіть не діалектика, а банальність).

Найважливішою рисою цього періоду, мабуть, є те, що польська сторона вперше починає систематично звертатися не лише до українських справ, історії, фольклору, але й до української літератури як такої. Зрозуміло, що в центрі уваги є Шевченко. Ще за життя поета тут проявлялася стурбована реакція на його творчість, але був також і палкий захист 32. У 1861 році (рік Шевченкової смерті) Леопольд Совінський опублікував дослідження про поезію Шевченка з перекладом "Гайдамаків" у додатку 33. Совінський презентує поему, вибачаючись, його чутливість вражена, — але він її публікує. З’явилися гнівні вигуки на початку, а потім почулися і голоси на захист правди й ваги Шевченкового слова, що не скоро вляглися і засвідчили наявність радикальнішої поляризації польських позицій. (Проте, незважаючи на всі полеміки й розбіжності поглядів, саме полякові належить перше монографічне дослідження про Шевченка 34.) Намітилася також тенденція до зміни форми вираження полемічних пристрастей, — від белетристики до історичних і політичних праць. Власне літературні твори цього періоду за якістю і кількістю поступаються романтичним.



31 Пор.: Вервес Г.Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин.

32 Szewczenko Taras. Wybór poezij... — S. СХІ; див. також: Щурат Василь. Перші польські голоси про Шевченка (1842-1844) // Вибрані праці з історії літератури. — К., 1963.

33 Szewczenko T. Studium przez L.Sowinskiego z dodatkiem "Hajdamaków". — Wilno, 1861.

34 Battaglia G. Taras Szewczenko: Życie i pisma jego. — Lwów, 1865.



Історичний аспект усе ще домінує, як, скажімо, у прихильних белетризованих нарисах Антонія Ролле або в романі РавітиҐавронського "Na kresach", але всі ці твори гаснуть перед романом, що й понині втілює (на популярному рівні, певна річ) польську версію польсько-українського минулого, — перед "Ogniem i mieczem" Сенкевича. Разом із величезною популярністю цей твір також викликав різку полеміку, достоту, як бурю, породжену "Гайдамаками". Консервативні краківські кола захоплено вітали твір (С.Тарновський бачив у Сенкевичеві рівню Гомеру, Данте і Шекспіру); інші критики, такі як Болеслав Прус чи Іван Франко, який говорив, по суті, за всіх українців, були надзвичайно розчаровані. Тепер немає змоги докладно аналізувати цей твір; можна тільки зауважити, що завдяки майстерному синтезу легенди, пригод та історії роман схоплює етос і свідомість доби, і саме тому він витримує інтелектуальні й ідеологічні претензії, що йому виставляються. Але те, що він водночас посилював шовіністичні тенденції, — поза всякими сумнівами. Треба конче додати тут, що тільки кількома роками перед тим Куліш опублікував свою "Хуторну поезію" й "Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року", де вимальовується схожа картина польської "культурної місії", з одного боку, і темного, анархічного козацького наброду, — з другого. Однак сьогодні його позиції не мають резонансу в українському суспільстві, а їхній вплив не йде в жодне порівняння із впливом на польського читача "Ogniem i mieczem".

Протягом цього часу українська література, на противагу попередньому періоду, засвідчує зрослу зацікавленість польською сферою. Однією з форм її були переклади. У поезії, наприклад, Павло Грабовський перекладав Асника й Конопницьку, Франко здійснив багато перекладів із Міцкевича (і Асника також), а пізніше Леся Українка переклала й парафразувала Конопницьку. Впливова "Киевская старина" публікувала (російською мовою) переклади польської прози на українську тему — романи Крашевського, нариси Ролле, "Na kresach" Равіти-Ґавронського.

Ще визначальнішим для нової фази взаємин був розвиток тісних контактів між окремими письменниками. Звісно, якісь зв’язки існували й раніше, наприклад, між Кулішем і Грабовським, але то були винятки. А тепер контакти стають ширшими й регулярнішими. Велику роль відіграв тут Куліш з його самотнім протистоянням тому, що він називав літературним "гайдамацтвом", і прагненням на консервативній платформі досягти спільного відчуття мети — об’єднати розрізнені половини в одне вище ціле 35. Але найчіткіше тенденція до посилення цих контактів виявляється в постаті Івана Франка. Листування й особиста дружба пов’язували його з багатьма визначними польськими письменниками того часу: Ожешковою, Каспровичем, Кшивицьким, Жеромським, Немоєвським та ін. Із багатьма він працював над різними літературними проектами, співробітничав у польській періодиці, брав активну участь у політичному житті Польщі 36. Франко, який написав також кілька романів і коротших прозових творів польською, був видатним популяризатором польської літератури серед української громади. Його критичні статті та рецензії охоплюють значну частину польської літератури, хоча перевага надавалася "українській школі". Приділяючи велику увагу добрим польсько-українським взаємозв’язкам, він водночас твердо обстоював українську перспективу, як вона йому бачилася, нехай то буде дослідження старої польської літератури про Хмельниччину, критика поезії Залеського, роману Сенкевича "Ogniem i mieczem" чи "політичної філософії" Міцкевича, яким він узагалі захоплювався і якого інтенсивно перекладав. В "Ein Dichter des Verrates" (1897) він засуджує валленродизм Міцкевича й "прославлення", як це він бачить, облуди й зради: "Сумні, певно, були часи, коли великий поет ступав на такий фальшивий, облудний шлях, як величання зради, і смутну, мабуть, долю матиме народ, що вважає такого поета за найбільшого свого національного героя без жодних застережень і живить молодь отруйними плодами його духа" 37.



35 Куліш П. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. — Львів, 1882. — С. 20. Цит. за: Вервес Г.Д. Іван Франко... — С. 8.

36 Вервес Г. Д. Іван Франко... — У різних місцях.

37 Franko I. Ein Dichter des Verrales // Die Zeit. — 1897. — Bd. 2, № 136. — S. 89.



Це, звісно ж, негайно спричинило полеміку, і навіть ще сьогодні провідний критик говорить про статтю Франка як про "пасквіль" та "неприємний і злобний напад на польського барда" 38. Окрім обгрунтованості звинувачення й контраргументу (який передусім полягає в тому, що валленродизм трактується Міцкевичем як трагедія зради, а Валленрод є персонажем, а не самим автором), тут слід пам’ятати про два моменти. Перший — це індивідуальний контекст: переживання Франком подібної роздвоєності під час його політичної боротьби з консервативними польськими колами в Галичині й глибока особиста травма від звинувачення у зраді за зв’язки з поляками, що аналізується в одній із найкращих поем Франка — його так само валленродівському "Похороні" (1899), і другий, — контекст національний і той факт, що при всіх найкращих сподіваннях польсько-українські стосунки були зовсім не однозначними. Твердити, як це робили совєтські критики (знову Вервес), буцімто конфлікт був лише між "прогресистами" та "реакціонерами", незалежно від їхньої національності, і що відповідні табори (наприклад "прогресисти" обох сторін) цілком поділяли погляди, — просто нерозумно.

Такі відмінності й конфлікти виразно проявилися в інтерпретаціях польської сторони українською літературою. Крім тих авторів, які негативно зображували поляків з історичної перспективи (Стороженко, все ще активний у 80-і роки, Старицький та ін.), ряд українських письменників звертається до сучасного конфлікту. А. Свидницький, автор першого українського реалістичного роману "Люборацькі" (написаний 1862 р., опублікований 1886), відтворює процес денаціоналізації української молоді під впливом польського й російського виховання, і через долю юної героїні показує, як ця молодь навчалася у поляків зневажати власну "низьку" культуру.



38 Див.: Fanion Maria. Romantyzm. Studia o ideach i stylu. — Warszawa, 1969. — S. 16. Але, як зазначає Віктор Вайнтрауб: "Найпристраснішим... з усіх критиків "Wallenrod’a" був сам Міцкевич. Ми знаємо ряд його висловлювань про поему, що припадають на пізні роки поета, і всі вони виражають незадоволення і сором. Коли одного разу в поета жартома запитали, що він зробив би, якби був багатим, той відповів, що скупив би всі наявні примірники "Wallenrod’a" й спалив їх, "бо, прославивши зраду, я привив цю потворну ідею моєму народу" (пор.: Dzieła wszystkie. — 16. — S. 283): Wein Wiktor. The poetry of Adam Mickiewicz. — The Hague, 1954. — P. 133.



Реаліст Нечуй-Левицький у романах "Причепа" (був перекладений польською) і "Бурлачка" також розвиває цю тему. Але останній і найкращий твір в реалістичній традиції — "Забобон" (1911, 1917) Леся Мартовича, хоч і показує загрозу денаціоналізації в польсько-українських взаєминах, трактує образи поляків, не вдаючись до стереотипів та зі співчутливим гумором.

Дуже виразним часовим проміжком всього постромантичного періоду є злам століть, епоха польського й українського модернізму, "Młod’ої Polsk’i" і "Молодої Музи". Протягом останніх років XIX і перших років XX ст. в Кракові зав’язуються контакти не тільки між окремими письменниками, але й між польськими та українськими літературними колами, а мистецька та ідеологічна спільність їхніх позицій сприяє поглибленню цих контактів. З одного боку, перекладаються Тетмаєр, Каспрович і Пшибишевський (наприклад, В.Щурат переклав програмний "декадентський" вірш Тетмаєра "Eviva l’arte"), а з другого — настрої і постава цих письменників широко проникають до української поезії. (Однак треба цілком об’єктивно визнати вторинність українських письменників "Молодої Музи", як і те, що жодному з них не вдалося талантом і майстерністю дорівнятися до представників "Молодої Польщі".) Найтісніші стосунки зароджуються в цей час між польським поетом і прозаїком Владиславом Орканом і видатним українським письменником Василем Стефаником. У зібранні праць Оркана існують, як показало дослідження Вервеса 39, різноманітні плани й начерки 1896-1899 рр. (жоден із них не реалізований) для творів на українські історичні теми, наприклад, драми про Сагайдачного і роману ("Руїни") про період Хмельницького.



39 Вервес Г. Д. Владислав Оркан... — У різних місцях.



На початку 1900-х років Оркан був найпалкішим прихильником української літератури. Найістотнішим наслідком цього захоплення стала його ключова роль у публікації антології української літератури "Młoda Ukraina" (1902) з власними перекладами і передмова до видання "Antologia współczesnych poetów ukraińskich" (1911). Водночас польська літературна критика тепло сприймала Стефаника.

І саме в польській критичній реакції на Стефаника та його колег — українських письменників — ми знаходимо важливий ключ до основної структури польсько-українських взаємозв’язків цього часу. 1900 року у впливовому варшавському часописі "Wędrowiec" критик Адам Ґжимала-Седлецький в статті "Janosiki" пише про нову хвилю письменників, які творять справжню "literatur’y narodów’у", "їхні імена, — говорить він, — Владислав Оркан, Василь Стефаник, Лепкий, Йозеф Єдлич, Анджей Стопка, Владислав Ярош... Всі вони народилися в Карпатах і всі вони постали із селянських злиднів" 40. Припускаючи, що Стефаника вписано в цю нову хвилю польської "народної" літератури з тим, щоб надати їй більшого значення і ваги, Вервес ігнорує значно важливіше питання 41.



40 Siedlecki A. Janosiki // Wędrowiec. — 1900. — № 50. — S. 988. — Цит. за: Вервес Г.Д. Владислав Оркан. — С. 174.

41 Там само. — С. 175.



Адже брак диференціації між польською та українською літературами або ж навпаки — регіональна концепція української, тобто галицької, літератури виявляється тут досить чітко. І не потрібно конче доводити, що це повсюдна ідея в тогочасному польському суспільстві (вона такою не була, але й не був це окремий випадок), щоб проілюструвати існування даної структури мислення. Бо якщо тільки частина (скажімо, "прогресивна") даного суспільства визнає окремішність української літератури, а інша його частина це активні; або пасивно не визнає, то вже відсутність консенсусу визначає певну культурну настанову. Що ж насправді становить частину (в цьому випадку польської) культурної перспективи і тим самим основну структуру даних літературних взаємозв’язків, так це їхня невиразність, остаточна нерозділеність.

Підтвердження цього ми можемо знайти в іншій площині — соціально-політичної ідеології. Бо достоту як регіоналізм був "компромісним" засобом у цьому, так і соціалізм — в питанні соціальної справедливості. Значною мірою польське розуміння української літератури в другій половині XIX ст., — як свідчить позитивна й негативна рецепція Шевченка та "практичне" використання "Кобзаря", 42 а також літературне співробітництво Франка з різними польськими письменниками, — характеризується тим, що ця література окреслювалася її соціальною ідеологією і походженням.



42 Пор.: Szewczenko Taras. Wybór poezij. — S. CXVI.



Знову залишаючи осторонь питання про винятковість або тотальну поширеність таких поглядів, скажемо тільки, що вони безсумнівно існували. Літературні взаємини, одне слово, відбувалися не між літературою і літературою, а, вдаючись до поняття совєтських дослідників, між "прогресивною літературою" і "прогресивною літературою", між соціально заангажованою літературою і соціально заангажованою літературою або, врешті, між селянською темою і селянською темою. Тих польських письменників, які не були "прогресивними", мало обходила українська література. Як на офіційну совєтську версію, то все так і мало бути: література повинна бути сферою тільки прогресивних сил, а саме таким і є сьогодні совєтське письменство (все інше — самвидав). Одначе сподівана реальність не є історичною реальністю, і немає жодних сумнівів, що за того періоду польсько-українські літературні взаємини були не такими, як взаємини польської літератури з французькою, німецькою або навіть російською літературами. Тут сприйняття іншої літератури не обмежувалося будь-якими специфічними зацікавленнями, темами або ідеологією.

Міжвоєнні роки є фактично переходом, прологом до четвертого, і останнього, періоду нашої історичної реконструкції. Вони позначені відчутним спадом літературних контактів, цілком імовірно — через антагонізми, породжені польсько-українською війною і політичною невдоволеністю українців, тепер приєднаних до Польщі. Ні той, ні той уряд не заохочував польських літературних контактів із совєтською Україною. Прикметно, наприклад, що в українській поезії в Західній Україні й самій Польщі, попри всю її життєвість, крім Антонича з його ранніми наслідуваннями Вежинського і Тувіма, важко помітити будь-які сліди контакту з дуже розвиненою польською поезією того часу. Набагато більшим було зацікавлення польським письменством в совєтській Україні, де, з одного боку, увагу письменників привертала сучасність і недалеке минуле (скажімо, польсько-совєтська війна), як, наприклад, у "Чернігові" (1931) або "Шаблі Котовського" (1938) Тичини, а з другого — класики минулого. Тут насамперед варто згадати Максима Рильського, найобдарованішого перекладача польської літератури на українську і щирого полонофіла. Його переклади "Кримських сонетів" і "Пана Тадеуша" Міцкевича (за які він отримав сталінську премію, а що важливіше — загальне визнання поетів і читачів), його інтерпретації поезії Словацького та багатьох інших збагатили обидві літератури.

Ярослав Івашкевич — польський письменник того часу, який неодноразово вдавався до української тематики. Через його симпатію до України, прожиті тут юні роки і часте звертання до неї у творчості вважалося, що письменник хотів стати кимось на кшталт єдиного представника "української школи" серед скамандритів. Уже застосування цього поняття до Івашкевичевого зображення України також є для нас визначальним. Бо, як і романтична "українська школа" століття перед тим, Івашкевич, на думку одного польського критика, бачить Україну як "останній резервуар польсько-українських традицій", і, як Словацький, він творить рапсодії, насичені українізмами, про її природні багатства, екзотику й польсько-українське минуле 43.



43 Див.: Kubacki Wacław. Proza Iwaszkiewicza // Jarosław Iwaszkiewicz. — Warszawa, 1968. — C. 175-201.



Отже, традиція спільної польсько-української батьківщини, з наївним пафосом виражена Вінцентом Полем в "Pieśn’i o ziemi naszej" (1843), продовжується таким інтелектуальним і витонченим письменником, як Івашкевич.

Існували також кілька письменників (і публіцистів), які групувалися навколо видання "Biuletyń polsko-ukraiński", котрі бачили український матеріал не тільки крізь естетичну й автобіографічну призму, але й з певної ідеологічної та історичної перспективи. Найпомітнішим серед них був Юзеф Лободовський. Хоч його поезія на українську тематику була зібрана і видана тільки після війни, писалася вона здебільшого за довоєнного періоду. Зі стихійного ототожнення себе з українською землею та її минулим, із власного болю від братовбивчих конфліктів та пророцтв майбутнього польського й українського народів Лободовський творить напружену, історично наповнену і в суті своїй трагічну візію польсько-українських взаємин 44.



44 Див., наприклад: Łobodowski Józef. Modlitwa na wojnę.- London, 1947; Його-таки. Złota hramota. — Paris, 1954; Його-таки. Pieśń o Ukrainie. — Paris, 1959.



Чималою мірою Лободовський також повторює польських романтиків "української школи". Наприклад, його дружня, але гостра поетична полеміка з українським письменником Святославом Гординським нагадує поетичну полеміку між Словацьким і Красінським; світ української поезії Словацького справді служить Лободовському за модель і основну структуру. З іншого боку, якщо взяти показову "Pieśń o Ukrainie", то заклик поета до боротьби проти спільного московського ворога, його пристрасна віра у славу і "ясну долю" польсько-українського союзу виразно нагадує пафос козакофіла Чайковського. Одначе з історичної перспективи не менш красномовним, ніж сама поезія, є той факт, що завдяки своїй поставі Лободовський був самотньою постаттю серед своїх сучасників.





* * *


Остаточний розрив зі спільною польсько-українською традицією — з можливістю такої традиції — стався за післявоєнного періоду. Роз’єднання двох культур було зумовлене політичним декретом, і з тієї самої причини відбулася нормалізація їхніх взаємин. Терміни, в яких тривало осмислення і обговорення даної літератури та виражалося "ставлення" до неї, спочатку приписувалися офіційними директивами, а згодом засвоювалися в новому культурному змісті. Щезли злість і образи, принаймні вже не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього стали досить нецікавими. Вони здебільшого обмежувалися перекладами і літературознавством. Щодо перекладів, то здобутки українців тут порівняно вагоміші, і пояснюється це тим, що працювали над ними кращі поети (не тільки представники старшої генерації — Рильський, Бажан, Первомайський, але також і молодшої, наприклад, Драч, який перекладав Норвіда). Наукові дослідження майже завжди краще вдавалися полякам, якщо провадилися, а загалом польсько-українські взаємини не викликали особливого інтересу в польській науці. Розуміння літератури кожної зі сторін безперечно увиразнилося, хоча з польського боку цьому заважав прохолодний інтерес (на кожну таку книжку, як "Noce ukraińskie" Єнджеєвича чи видання Шевченка в серії "Biblioteka Narodowa" припадало кілька українських досліджень польської літератури) і готовність прийняти, особливо в оглядових дослідженнях (наприклад, в антології "Literatura ukraińska") 45, совєтську перспективу з її (по суті принизливим) наголосом на таких речах, як народність (ludowość) української літератури.

Тоді як з українського боку історія українсько-польських взаємин якщо й висвітлювалася взагалі, то тільки стосовно їхнього віддаленого минулого і з дуже жорсткими обмеженнями, польські письменники, звертаючись до недавнього минулого, виявляли певну різнорідність його трактувань. Так, у поемі "Słowa o nienawiści" (1955) Анджей Кусневич прагнув показати корені трагічних конфліктів й усунути ненависть між двома народами. Згодом у романі "Strefy" (1971), відзначеному премією, він знову повернеться до теми складних стосунків між різними національностями передвоєнної Галичини. В іншому відомому романі "Góry nad czarnym morzem" (1961) Вільгельм Max об’єктивно розробив доволі делікатну тему післявоєнного польсько-українського конфлікту на Лемківщині. А в романі Юліана Стрийковського "Czarna Róża" зображено (звісно, під відповідним ідеологічним кутом зору) різні середовища (польське, українське, єврейське) у зв’язку з передвоєнним комуністичним рухом у Польщі 46.



45 Literatura ukraińska / Red. M. Jakóbiec. — Warszawa, 1963.

46 Принагідно складаю подяку проф. Богданові Осадчуку, який звернув мою увагу на деякі з цих творів.



Одначе ці більш-менш інтроспективні й виважені твори мали також супровід в "нижчому" реєстрі. Йдеться про псевдобелетристичні зображення на кшталт "Łuny w Bieszczadach" (1959) Яна Ґергарда — польської (і совєтської) акції проти УПА на території повоєнної Польщі. Як і вся масова література, вони передусім покладалися на вульгарну мелодраму й збуджувальні стереотипи. Позірно спрямовані проти "поганих українців", "буржуазних націоналістів", ці твори мали на меті очорнити в очах широкого читацького загалу, якому вони призначалися, все українське, а саме це поняття зробити синонімом бандитського.

Але гірке насіння цього конфлікту також спричинило появу феномена, котрий якісно, коли не кількісно, набагато перевищив негативізм попереднього. Йдеться про поезію Єжи Гарасимовича, що грунтувалася на українсько-лемківських коренях і поетовому досвіді, пов’язаному з насильним переселенням лемків. Вона насичена ремінісценціями та медитаціями про час і культуру, що перестали існувати. Втім, іноді особиста травма переростала в історичну візію, а в найвагомішій його поемі "Bitwa pod Białą Cerkwią" 47 ми натрапляємо ще на одну (цього разу сюрреалістичну й містичну) інтерпретацію одвічної польсько-української проблеми. "Українська школа" вперто не хоче помирати, і Гарасимович, останній польсько-український бард, що якось назвав себе "Wielki Ruski Książe Polskich Pastorałek", живе самотньо, мов сучасний Вернигора, десь на Бескидах.



47 Życie literackie. — Kraków. — 1973. — 23, № 32, 12 серпня.




* * *


Мої висновки стислі. Центральною, визначальною рисою польсько-українських літературних взаємин є, здається, той факт, що протягом майже всієї їхньої історії то були взаємини не літератури з літературою, а культури з культурою і літератури (польської) з культурою (українською). Інакше кажучи, за різних часових проміжків зв’язок Польщі з українською культурою або українською сферою (наприклад фольклором, історією, ландшафтом) не був опосередкований українською літературою, українською версією цієї культури. Якщо література є кодом, "мовою", якою культура виражає і пізнає себе й свою версію реальності, тоді "кодом дана правда" (вживаючи точне визначення Якобсона будь-якої перцепції реальності) не була знайдена і не була засвоєна. І це, певна річ, природна консеквенція об’єктивного політичного й соціального розподілу сил між обома сторонами.

До того ж, за першого періоду нашої історичної схеми зв’язок, що грунтувався на білінгвізмі й бікультуризмі, був особливо складний, і, аналізуючи його, слід уникати аісторичних критеріїв й неточних понять. Ідея національної літератури, "польської літератури" й "української літератури", в певному сенсі е історіографічною формулою, що здатна спричинити затемнення реальної системи й організації літератури в даний історичний момент, і, зокрема, — зв’язку цієї літератури з іншими літературними системами. Можна довести, скажімо, що в XVII ст. зв’язок української літератури з польською не був зв’язком двох самобутніх літератур, а швидше — рівнів літературного вислову, визначеними мовою (кожен посідав особливий ступінь dignitas), груп літературних тем: одні послуговувалися латиною, інші польською мовою, ще інші — українською 48.



48 Я вдячний проф. Ріккардо Піккіо за його цінні зауваження під час обговорення цієї статті на семінарі українських студій в Гарвардському університеті.



Справжній свідомий консенсус серед письменників і читачів щодо існування двох окремих сутностей був ще в далекому майбутньому. Проте, коли наша основна аксіома полягає в тому, що література є виразником культури (а самобутність української культури цього часу поза всяким сумнівом) і, отже, — має вже характерну тотожність, і коли ми стверджуємо, зокрема, наявність історичної перспективи і тому бачимо тяглість літературної традиції (хай іноді нетривкої й розрідженої), то, всупереч тій обставині, що система тогочасної української літератури значною мірою (але не повністю, згадаймо Вишенського) визначалася літературною системою, породженою культурою польської Речі Посполитої, цілком правомірною з нашої сторони видається спроба дослідити цей період також із погляду двох окремих "національних" літератур. Одне не заперечує інше, але водночас воно не є повне без нього.

Останнє питання, що постає перед нами, — визначити, хоча б у загальних рисах, історичну динаміку цього взаємозв’язку. В діахронному плані все доволі очевидне: йдеться про процес зростання свідомості, відокремлення і, врешті-решт, — своєрідного вирівнювання (якби Польща була включена до Совєтського Союзу, рівність могла б бути значно більшою). Для синхронного виміру слід постулювати модель обміну. Та модель, що її польська література забезпечувала українській, стосувалася не так ідей (хоча і їх також), як форм, норм і конвенцій. З українського боку історія взаємин, від Величковського до "Книг буття" та до ентузіазму модерністів перед Пшибишевським, — є якраз історією таких впливів. Модель, що її українська культура постачала польській, була подвійною. По-перше, це — "готовий зміст", "сирий матеріал" — фольклор, місцевий колорит, легенди тощо, які вживалися й перелицьовувалися відповідно до узвичаєних норм і конвенцій. По-друге, — модель дії. Хай це будуть реальні й страшні події (Хмельниччина) або форми поведінки — для "балагулів", козакофілів, революційних ідеологів "Gromad’и Humań", — український триб життя приваблював, захоплював і мав якусь небувалу владу над емоціями та уявою.



1980












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.