Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 196-237.]

Попередня     Головна     Наступна





УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКІ ЛІТЕРАТУРНІ ВЗАЄМИНИ В XIX ст.: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ



Оскільки безпосередній інтерес для мене становитимуть тут дефініції, я одразу скажу про те, що з моєї перспективи взаємини між Україною і Росією бачаться не як "зіткнення", навіть "історичне зіткнення", а як щось набагато тісніше і довготриваліше, кажучи мовою советського пафосу, як історичні й нерозривні узи або, як інші це бачили б, — сартрівське "Huis clos". Водночас, оскільки ця праця продовжує проблематику, що була розпочата моїм попереднім дослідженням польськоукраїнських літературних взаємин (котре також вперше з’явилося як постановка проблеми на тому самому форумі 1), треба наголосити на тому, що із перспективи сучасної української історії й літератури російсько-українські взаємини, безсумнівно, важливіші й — особливо в XIX ст. — набагато складніші. Як видно з підзаголовка, мене цікавить тут не повний спектр і весь величезний зміст цих взаємин, а принципи і поняття, за допомогою яких можна було б систематизувати та поглибити їх осмислення; вичерпний аналіз, потреба в якому вже давно назріла, вартий окремої монографії. Але навіть на цій підготовчій стадії широка масштабність і складність такого завдання не викликає жодних сумнівів. Найкраще про це свідчить той факт, що, крім хронологічних параметрів (тобто XIX ст. 2), всі терміни, які використовуються в даному дослідженні, — не тільки "літературні взаємини", а передусім значення повсякчасно еволюціонуючих понять "український" і "російський", — потребують докорінного перегляду.



1 Див. у цьому виданні розділ "Польсько-українські літературні взаємини: питання культурної перспективи", а також: Grabowicz. G. The History of Polish-Ukrainian Literary Relations: a Literary and Cultural Perspective // Poland and Ukraine: Past and Present / Ed. Peter J. Potichnyj. — Edmonton; Toronto, 1980. — P. 167.

2 Як ми побачимо далі, XIX ст. в українській літературі, як і в багатьох інших літературах, сягає періоду першої світової війни.



Знаменним для сучасної політичної ситуації є факт, що, попри всю увагу до російсько-українських літературних стосунків, дане питання навряд чи колись порушувалося як власне наукове або теоретичне. Головним чином це стосується, звичайно, совєтської науки, де взаємини української та російської літератур, — як і будь-які більші або менші проблеми, — розглядаються тільки в межах офіційної ідеології, raison d’etat. Зміст і параметри цього предмета, як і підходи до нього, строго визначаються й пильнуються вищими інстанціями 3. Навряд чи є сенс докладно спинятися на характерові обмежень, дотичних до теми. Йдеться насамперед про телеологічну (і міленарноутопічну) ідею злиття російського й українського народів та приховані і відверто виражені стосунки "старшого" і "молодшого" братів 4.



3 Показовий приклад — перший розділ "Бібліографічних джерел українського літературознавства" (К., 1977) Л.І.Гольденберга, названий "Основоположники марксизму-ленінізму про літературу. КПРС і українська література".

4 Пор., наприклад, саму назву одного етапного збірника статей: Російськоукраїнське літературне єднання. — К., 1953. — Характерно, що з української сторони риторика завжди велемовніша: раніше (трохи менше за обсягом) російське видання цього збірника називалося просто "Русско-украинские связи" (Москва, 1951).



Один із найголовніших висновків, що випливає з такого розподілу ролей і незмінно мав би застосовуватися в історичних дослідженнях, — це теза, що прогресивними в обох націях вважалися сили, які сприяли цій уніфікації, а реакційними — що їй заважали. Такі догми, певна річ, постійно супроводжують всю совєтську літературну критику або науку, але особливо нав’язливими і згубними вони стають тоді, коли заходиться саме про українсько-російські взаємини. Можна навести два приклади. В статті про Лесю Українку і російську літературу 1880-1890-х років Олександр Білецький звертається до однієї з її поем — "Напис в руїні", твору, що явно оснований на вірші Шеллі "Озимандіяс" (і фактично підтверджує схильність поетеси до опрацювання "великих", "західних" літературних тем), і доводить, що за модель тут, можливо, служив Некрасов, а не Шеллі.

Перед тим як шукати далеко, — твердить він, — слід пошукати поблизу, а в безпосередній близькості до Лесі Українки все ж була демократична російська література, — і давня і сучасна, і вона якраз і становить — разом з такою ж українською літературою — те найближче середовище, в якому ми в першу чергу повинні вивчати письменницю 5.

І найбільш вражає тут, поряд із прихованою традиційною ксенофобією, те, що цей аргумент подає серйозний і добросовісний учений, найкраще, здавалося б, обізнаний із західними літературами. Інший приклад стосується ставлення Бєлінського до Шевченка, зокрема спроби совєтського українського критика Ф.Прийми, як і багатьох інших, приписати Бєлінському анонімну позитивну реценцію на Шевченків "Кобзар" і таким чином всупереч всім наявним фактам довести, що російський критик насправді також висловлював схвальні думки про українського поета 6. У відповідь тим совєтським ученим, яких мало переконувала слабка аргументація Прийми (а серед них були такі помітні постаті, як М. Гудзій і Ю. Оксман), критик Є. Кирилюк недвозначно зауважував, що "ми, радянські вчені, не повинні забувати, що ця, суто наукова проблема має ще й актуальний політичний аспект" 7. "Теоретичною" базою, на якій грунтується цей досить грубий натяк, є якраз догма про "прогресивного" письменника й імператив підганяти факти відповідно до історіософської схеми.



5 Білецький Олександр. Леся Українка і російська література 80-90-х років // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1966. — Т. 4. — С. 605.

6 Докладний розгляд цього питання див. у статті: Свобода Віктор. Шевченко і Бєлінський // Шевченко і критики 1861-1980 [Shevchenko and the Critics 1861-1980]. — Торонто, 1980. — C. 303-323.

7 Там само. — C. 323.



У несовєтській науці питання російсько-українських літературних взаємин також навряд чи колись порушувалося як власне наукове. Українські критики націоналістичної орієнтації вбачали в ньому здебільшого національний антагонізм і не стільки літературні взаємини, скільки політичне й соціальне гноблення. Загалом поодинокі розвідки на Заході, присвячені даній темі, стосуються переважно окремих, індивідуальних моментів, а не всього феномена. Можна довести, що після революції не було жодної спроби концепційного аналізу цих взаємин, дослідження їх як складної літературної, культурної й історичної проблеми. Ранні совєтські (насправді ж — несовєтські) праці Зерова, Филиповича або Сиповського зосереджуються на окремих аспектах, а не на цілому 8. Основна несовєтська історія української літератури Дмитра Чижевського, українська версія якої сягає тільки періоду романтизму, а англійська додає ще короткий та ідіосинкратичний огляд "реалізму", здебільшого зорієнтована на зв’язки української літератури із Заходом та загалом зовсім мало перейнята реальним соціальним і культурним контекстом 9. Одне слово, предмет, що за передреволюційного періоду привертав таку пильну увагу Куліша і Костомарова, Драгоманова і Франка (називаємо імена тільки найвидатніших українських критиків), — сьогодні, сто років по тому, або, як правило, ігнорується, або систематично спотворюється.

Зважаючи на мету цієї праці та прагнучи виробити попередню модель для майбутніх, ґрунтовніших досліджень, я б запропонував розглядати російсько-українські літературні взаємини з погляду п’яти рубрик, або аспектів: 1) Спадщина і вплив, що його окремий письменник, насамперед белетрист, а також критик чи науковець, однієї літератури може мати на другу. 2) Одночасна або (значно рідше) почергова участь окремих письменників в обох літературах. (Це двомовне перетинання обох літератур характерне майже винятково для українських письменників, тут, знову-таки, маються на увазі як белетрист, так і критик, і науковець.) 3) Головні історичні події та обставини, насамперед у сфері культурної політики, що водночас впливають на формування даних літератур і на їхні взаємини. Існують, певна річ, зовнішні фактори, або моменти, — розправа з Кирило-Мефодіївським братством, Емський указ 1876 р. тощо, — але то, звичайно, є чимось значно більшим, аніж просто "історичне тло". Це саме ті фактори, що найбільше визначають профіль української літератури, а в зв’язку з цим також природу її взаємин з російським письменством. 4) Історія різних позицій щодо цих взаємин, спроб концепційного розгляду проблеми. Ця рубрика наскільки цікава, настільки й широка: здається, кожен, хто був хоч трохи причетний до української і російської літератур, висловлювався також з приводу їхніх взаємин, і форма цих висловлювань була найрізноманітніша: від наукових і системних досліджень до випадкових та примітивних реплік публіцистів і агентів-провокаторів. Центральна тема тут, — а вона притаманна таким різним галузям, як філологія, мовознавство, соціальна й політична ідеологія, адміністративна й освітня політика тощо, — є право української літератури та мови на існування. 5) П’ята, і остання, рубрика має синтезний характер, а її сутність становлять не так історичні факти, як історіографічна модель. Особливу увагу тут треба приділити функціональній періодизації української літератури XIX ст., тобто засобам систематизації внутрішньої історії літератури, зосереджуючись, з одного боку, на появі й зникненні традиційних літературних норм і цінностей (класицизм, романтизм, реалізм), а з другого, — що важливіше, — на визначальних культурних тенденціях і засадах, сказати б, на глибинних структурах. Врешті-решт, саме тут ми можемо встановити найбільш суттєві відмінності між двома літературами.



8 Пор.: Зеров М. Нове українське письменство. — Мюнхен, 1960; вперше видано в Києві 1924 р; Филипович П. Шевченко та його доба // Література. — Нью-Йорк, 1971; вперше видано в Києві 1925 р; Сиповський В. Україна в російському письменстві. — К., 1928.

9 Пор.: Čyževśkij D. A History of Ukrainian literature. — Littleton, 1975; Grabowicz C. Toward a History of Ukrainian Literature. — Cambridge, Mass., 1981.



Ці п’ять категорій, звичайно, не завжди чітко окреслені, а їхня вага для літературної історії не однакова. Третя категорія, наприклад, сфера культурної політики, сказати б, лежить в основі всіх інших і в певному розумінні є більше канвою, аніж предметом картини. Четверта категорія, широкий спектр думок про українську мову і літературу та їхнє "право на існування", — однаковою мірою стосується як української інтелектуальної історії або сучасної української історії tout court, так і історії літератури. Це ще раз підтверджує, що історія української літератури і її взаємини з російською літературою — щось набагато більше, ніж тільки літературна проблема. Позірно природна та очевидна друга рубрика, зміст якої становить білінгвізм українських письменників XIX ст., насправді дуже проблематична. Той факт, що до середини XIX ст. і пізніше, по суті, всі українські письменники (тобто з Наддніпрянської України) писали також по-російському, свідчить про те, що тодішнє розмежування української і російської як двох окремих, очевидно, національних літератур, потребує переосмислення. Однак кожен із цих аспектів є обгрунтованим критерієм для дослідження багатовимірного феномена, про який ідеться; жодним із них не можна нехтувати, претендуючи на вичерпний аналіз. І справді, за різних часів і з різним успіхом всі вони так використовувалися. По суті, траплялися тут навіть спроби дослідити "глибинні структури", тобто відмінності в сутнісній природі, "національному профілі", будові й функції двох літератур, — але були вони переважно несистематичні, і метафоричність здебільшого брала верх над аналітичним судженням.





* * *


Перша із названих категорій — найширша з погляду сучасних досліджень. В певному розумінні, і це зовсім природно, вивчення літературних зв’язків зосереджувалося на таких моментах, як вплив або взагалі резонанс представника однієї літературної традиції на іншу, зокрема сусідню літературну традицію; це, зрештою, не просто вказує на певні конкретні факти, але й також, принаймні на перший погляд, на літературні факти. Одне слово, дана категорія, здавалося б, пропонує найбільш іманентний літературний підхід до предмета. Як засвідчує, наприклад, огляд Гольденберга бібліографічних джерел до вивчення української літератури, совєтські (тобто совєтські українські) дослідження російсько-українських літературних взаємин повністю поглинуті цією літературно-історичною парадигмою: за винятком однієї бібліографії російської літератури в українських перекладах і двох бібліографій, що стосуються російських перекладів з різних літератур Совєтського Союзу, всі згадані праці визначаються формулою "N.N. і Україна" (в алфавітному порядку Гоголь, Горький, Короленко, Лермонтов, Маяковський, Некрасов, Пушкін, Толстой, Турґенєв і Шолохов) 10. Існують також, звичайно, і доповнення до цієї формули, коли предметом дослідження стають контакти українського письменника з російською літературою, його зацікавленість нею. Не дивно, — зважаючи на об’єктивні історичні обставини і на обов’язкове співвідношення уваги, — що список імен тут значно коротший: крім Шевченка 11, найчастіше увага надається таким письменникам, як Франко, Панас Мирний, Грабовський, Коцюбинський та деяким іншим 12.

В обох випадках сильною стороною підходу, як правило, є велика кількість поданих фактів. Наприклад, у розвідці Прийми про Шевченка в російській літературі XIX ст., де розглядаються російські літературні впливи на Шевченка і на всю українську літературу початку XIX ст., де простежуються зв’язки Шевченка з різними російськими письменниками, сприйняття його в російській критиці й літературному житті, досліджується його спадщина в російському суспільстві й, одне слово, боротьба довкруг Шевченка, є багато довідок і фактів; — і це становить певну цінність 13.



10 Гольденберг Л. І. Зазнач. праця. — С. 54-62.

11 Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. — Москва, 1961.

12 Пор. статті в збірнику «Російсько-українське літературне єднання»: "Панас Мирний і російська література" М. П. Пивоварова, "Іван Франко і російська література" Є. П. Кирилюка, "Павло Грабовський і передова російська культура" О. І. Кисельова та "Літературний процес в Росії 90-900-х років і творчість М. Коцюбинського" Л. І. Іванова.

13 Прийма Ф. Я. Зазнач. праця; Пор. також його популяризаторську працю "Шевченко і російський визвольний рух" (К., 1966). Такі випадки, коли український варіант популярний, а російський науковий, аж ніяк не поодинокі.



На жаль, це лише "сирі" факти. Те, що мало б бути осмислюючою теорією або історіософською концепцією, є, як зазначалося, тільки спрощеною та грубою догмою й телеологією.

Не меншою проблемою є звуженість і вибірковість фокусу уваги. В різноманітних сучасних совєтських дослідженнях про Шевченка й російську літературу, хай це буде монографія Прийми або відповідна стаття в "Шевченківському словнику", фактично вся увага відводиться ідеологічному аспекту питання (критичні висловлювання, дискусії, адміністративні й поліцейські заходи тощо), але такий — для літературознавця — центральний момент, як вплив або резонанс Шевченкової поетики нечасто потрапляє в поле зору дослідників 14. Загалом формулювання цієї проблеми полягає в тому, що совєтські критики незмінно вивчають не зв’язок однієї літератури з іншою, а взаємини "прогресивної" літератури з "прогресивною" літературою. Все, що залишалося поза цією обмеженою парадигмою, тобто ідеї або ролі тих, хто вважався "реакційним" (як українці, так і росіяни), виносилося за дужки, окарикатурювалося або — найчастіше — ігнорувалося. До цього ми ще повернемося.

З огляду на те, що періоди політичного потепління зумовлювали певне зростання критичної та інтелектуальної чесності й правдивості, варто було б, мабуть, пом’якшити цю думку. Так, наприклад, взірцем драматичного самоочищення є виступ О.Білецького 1961 року, в якому з-поміж інших спотворень вказується на абсурдність, якої дійшли певні критики, будь-що прагнучи зробити Шевченка "вірним послідовником" російських революційних демократів, а, отже, і послідовником Добролюбова, якому на той час було тільки кільканадцять років 15. Однак ці поліпшення досить відносні і часто дуже тимчасові. Можна згадати, наприклад, що той самий Білецький у статті про Пушкіна й Україну, котра була написана 1938 року, але мала кілька редакцій (остання, посмертна, 1966 року), доводив не тільки те, що справжнім відповідником і союзником Пушкіна в українській літературі був Шевченко, а й те, що Куліш, для якого протягом всього його життя Пушкін був зразком та ідеалом, якому він присвячував вірші і чиї твори наслідував, був насправді зрадником Пушкіна, його ідеологічним ворогом 16.



14 Див., наприклад: Шевченківський словник: У 2 т. — К., 1977.

15 Див.: Білецький О. Завдання і перспективи вивчення Шевченка // Збірник праць дев’ятої наукової Шевченківської конференції. — К., 1961. — С. 13-25.

16 Див. Білецький О. Пушкін і Україна // Зібр. праць: У 5 т. — Т.4 . — С. 219-228.



Таке явне спотворення історичного й літературного факту викликає тільки співчуття до вченого, який перекрутивши правду (очевидно, під тиском), згодом не знайшов мужності зректися того 17.

Претензії мої — не ідеологічного, а методологічного характеру: принципова і традиційна вада різних досліджень, де письменник зіставляється із сусідньою літературою, хай то буде "Пушкін і Україна" чи "Панас Мирний і російська література", полягає не тільки в тому, що ідеологічні засади цих досліджень вкрай примітивні й звужені, ба навіть не в тому, що вплив цей завжди бачиться одностороннім. (Бо хоч не приймаємо офіційну совєтську метафору, що українці незмінно "вчилися у" й "наслідували" своїх російських відповідників, немає сумніву і, звичайно ж, ніякого сорому в тому, що потік літературних моделей, теорій та ідей йшов саме від імперського центру до провінцій.) Складність із даною критичною парадигмою в тому, що вона не залишає жодного місця для літературної системи (тут немає навіть найменшого її усвідомлення), що лежала б в основі й надавала б сенсу численним фактам, зібраним воєдино у викладі критика. Незначний, але промовистий приклад потенційної ілюзорності літературного "факту", взятого без його контексту, надибуємо у згаданій вище статті про Панаса Мирного і російську літературу, в якій автор заявляє, що "одним із красномовних підтверджень приязного ставлення Панаса Мирного до культури російського народу було його палке бажання відсвяткувати на Україні 1902 року п’ятдесяту річницю смерті Гоголя" 18. Очевидно, авторові ніколи не спадало на думку, що для Панаса Мирного Гоголь міг бути українським письменником.



17 Синхронність або, можливо, співзвучність з останньою фазою марксистсько-ленінського вчення має тут вирішальне значення: Білецький помер 1961 року і не дожив до того, щоб побачити й самому взяти участь у — частковій, звичайно, — реабілітації Куліша 1969 року (йдеться про видання: Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. — К., 1969).

18 Пивоваров М. П. Зазнач. праця. — С. 303.



Систему, яку я маю на увазі, звичайно, не можна зводити навіть до повного спектра позицій, вартостей і переконань певного письменника. Концептуалізації і, наскільки це можливо, реконструкції потребують саме цінності, норми й "зацікавлення" певної літератури. Значною мірою це залежить від того, що антропологи назвали б культурною підготовленістю 19. І виявляється вона, звичайно, в обох напрямках: достоту як перша спроба перекласти Пушкіна українською — Гребінчин напівбурлескний переклад "Полтави" — була своєрідним культурним непорозумінням, так само й у ранніх (насправді, то й пізніших) спробах осмислити творчість Шевченка в Росії, — навіть дуже прихильних, — мало вдавалося збагнути її достоїнства, "культурну мову", що була такою ясною практично для всіх українців. Одне слово, без усвідомлення культурного коду, в якому містилися дані елементи (ідеї, моделі тощо), аналіз із погляду парадигми впливу чи резонансу дуже ризикує стати довільним і механічним; зосередженість більше на окремому письменнику, ніж на широкому соціальному процесі або на читацькому загалові, здатна породити лише вибіркову картину.

Тоді як перша рубрика домінувала в обговоренні російськоукраїнських літературних взаємин, то друга, що стосувалася чіткого й безсумнівного феномена білінгвізму, по суті, ігнорувалася. Однак саме тут, в тому промовистому факті, що до середини XIX ст. і пізніше практично всі українські письменники (знову-таки — з російської України) писали також російською (часто більше, ніж українською), ми починаємо бачити виміри цієї складної проблеми.

Кілька критичних і наукових зауважень, присвячених цій проблемі, мали в кращому разі попередній характер. Совєтські критики, які досліджують, скажімо, російські твори Шевченка, Квітки або Гребінки, неодмінно бачать в них вираження іманентної (й "прогресивної") тенденції до єднання 20;



19 Уперше в українській літературі вжив це поняття, так його не називаючи, П. Филипович.

20 Див., наприклад: Зубков С. Д. Русская проза Г. Ф. Квитки й Е. П. Гребенки в контексте русско-украинских литературных связей.— К., 1979. — Засади і, значною мірою, упереджені висновки цієї праці стисло викладені наприкінці: "Аналіз всієї російської спадщини Квітки і Гребінки в історичній послідовності із залученням маловідомих публікацій і нових матеріалів рішуче підтверджує тезу, — важливу, як з погляду літературно-історичного, так і ідеологічного, — що їхнє звернення до російської мови було природне й органічне, а їхня участь в російській літературі — плідною. Це також служить переконливим спростуванням буржуазно-націоналістичних домислів, що спотворюють правдиву картину стосунків двох братніх літератур в минулому, їхнього єднання" (с. 268).



на додаток вони можуть ще говорити про те, що звернення до російської мови було також зумовлене практичними інтересами, тобто бажанням мати якомога ширший розголос. Часом з’являється тут і той небезпідставний аргумент, що вживання російської мови (наприклад, щойно названими письменниками) було зумовлене прагненням запровадити ширші й універсальні теми (скажімо, соціальні), аніж ті, що звичайно розроблялися в українських творах. Так, наприклад, С. Д. Зубков твердить, що основною причиною звернення українських письменників початку XIX ст. до російської мови в їхній прозі було те, що українська мова, сфера вживання якої обмежувалася тоді рівнем і стилем бурлеску, не могла запропонувати такої широти і гнучкості вислову, як більш розвинена система російського письменства.


Друга причина, — продовжує він, — полягала, мабуть, у прагненні привернути увагу суспільства до України. Визнання творів українських письменників у російському суспільстві виводило їх поза вузькі, національні рамки і надавало велику соціальну вагу їхній проблематиці 21.


Так само типовим є твердження Н. Є. Крутікової:


Співробітництво з російською літературою було корисним ще й тому, що воно для українських письменників стало одним із шляхів безпосереднього залучення до демократичних і гуманістичних ідей передової російської громадськості, до вимог народності та реалізму. А це не могло не відбитися на їхній вже українській творчості. Цікаво відзначити, що Квітка й Гребінка були часом набагато радикальніші у своїх російських творах... Певною мірою це можна пояснити різною адресою творів: в одному тоні він (Квітка) розмовляє з дворянством, дорікаючи йому за численні пороки, в іншому тоні він вважає за потрібне бесідувати з народом — "любезними земляками". Але, крім того, загальний томус російської реалістичної прози, її гуманістичне спрямування, дух заперечення порочних суспільних норм емоційно впливали на учасників процесу, активізували кращі, демократичні сторони їхнього рвітогляду 22.



21 Там само. — С. 12.

22 Шляхами дружби і єднання: Російсько-українські літературні зв’язки. — К., 1972. — С. 19.



Подібних прикладів можна навести скільки завгодно. Одначе тут слід відзначити два моменти. По-перше, звичайно, це велемовний, риторичний і, врешті-решт, туманний стиль викладу. Попри подані факти (втім, вони рідко коли правильно розташовувалися відповідно до якоїсь ієрархії вагомості), інтерпретаційна матриця, як зазначалося, настільки невироблена, що надається тільки для якнайширших узагальнень. Це, на жаль, характеризує не тільки праці, присвячені російсько-українським взаєминам, а майже все совєтське українське літературознавство. Набагато важливіший момент, звичайно, — зміст цих суджень. Вони позначені, крім усього іншого, більш-менш свідомим зміщенням основного критерію. Як видно з висловлювання Зубкова та із загального ходу міркувань, розмежовується імперський центр з його свідомістю, літературними цінностями й культурою, та провінції. Проте таке розмежування "націоналізоване" і зводиться, по суті, до протиставлення "російського" й "українського". Як ми згодом пересвідчимося, це спричинило одне з найістотніших і найпоширеніших непорозумінь у процесі дослідження даної проблематики.

Несовєтські українські критики найчастіше трактують твори українських письменників російською мовою як певний ґандж, котрого слід соромитися; дехто вбачає в них ухиляння письменника від національного обов’язку. Для багатьох інших, зокрема значної частини західних критиків, це здебільшого terra incognita. Однак практично всі вони вважають, що мова детермінує літературу: те, що написане російською, належить ло російської літератури. (Хоча щодо окремих творів і немає одностайної думки — наприклад, помітне певне небажання навіть з боку совєтських критиків вважати Шевченків російськомовний "Журнал" частиною російської літератури, — останнім часом, здається, в деяких працях також намітилася тенденція зараховувати їх просто-таки тільки до російської літератури 23.) Про те, що зумовлюється це не ідеологічним чинником, а набагато глибшою пізнавальною настановою, свідчить той промовистий факт, що навіть у порівняно ліберальні 1920-і роки, коли досліджувалися майже будь-які "делікатні" літературні й культурні проблеми, лінгвістичний критерій для розмежування російської й української літератур залишався незмінним 24.

Питання тепер треба сформулювати прямо і чітко: при всій її важливості, лінгвістичну основу не можна вважати за головний визначальний фактор національної літератури, інакше обов’язково матимемо ту плутанину, яку надибуємо в історії української літератури і в питанні російсько-українських літературних взаємин (особливо на початку XIX ст.). Як мені вже доводилося раніше говорити 25, використання мовного критерію для визначення літератури не тільки помилкове логічно (по суті, це те саме романтичне або, точніше, — гердерівське ототожнення народу [Volk] і його духу [Volksgeist] з його мовою), а й навіть без чітко сформульованого спростовування, по суті, здебільшого не застосовуване в науковій та історично-літературній практиці.



23 Пор.: Зубков С. Д. Зазнач. праця. — У різних місцях.

24 Див., наприклад, рецензію Филиповича на розвідку Сиповського (примітка 8 цього розділу), де розглядається низка дрібних питань, тоді як основне — про те, до якої літератури й літературної традиції належать окремі твори, залишено осторонь (Література: Збірник перший. — К., 1928. — С. 254-258).

25 Див. у цьому виданні розділ "До історії української літератури".



Маючи за критерій саму лише мову, неможливо продемонструвати тяглість різних літератур, якщо вони змінюють мовну базу (наприклад, латину на народну мову, як у випадку з польським чи угорським письменством), або самобутність окремих літератур зі спільною мовою (наприклад, англійської, американської, канадської), чи, нарешті, тотожність літератури (скажімо, турецької), що, відповідно до її жанрової системи, послуговувалася різними мовними кодами (в даному разі — перською, арабською й турецькою). У випадку з українською літературою, — а справа ускладнюється відсутністю авторитетної інституції, держави або академії наук, яка мала цю справу поставити недвозначно, — плутанина, породжувана, головним чином, відірваністю літератури від її соціального контексту, веде до радикальних спотворень історичної дійсності.

Заперечуючи романтичне і квазіметафізичне уявлення про літературу як еманацію (або "дух") "народу", тобто "Volk" і "Volksgeist", ми повинні замінити його, як на мене, раціональнішою і, в кожному разі, емпіричнішою дефініцією літератури як відображення, продукту і функції суспільства. Як така, "література" або, точніше, — літературні факти й процеси відображають це суспільство і служать його потребам; структури і образ життя суспільства відтворюються в його літературі. Якщо, до того ж, це суспільство двомовне, то й література його також буде двомовною. За різних періодів її історії то була (не зовсім унікальна) особлива доля української літератури. У багатонаціональній Речі Посполитій використання lingua franca, польської мови, — відповідно до жанру і призначення, — не означало зречення власної самобутності. (Скажімо, польською мовою написано панегірик одного церковника, Івана Величковського, іншому — Лазареві Барановичу. "Патріотизм", українська "національна" і літературна свідомість його автора — поза всякими сумнівами.) Те саме стосується і російської імперії та її lingua franca — тобто, доти (десь остання третина сторіччя, після основоположних творів Шевченка і Куліша), доки система української літератури почала остаточно утверджуватися на одномовній основі.

Не визнавши цього, гадаю, принципово не зрозуміємо історії. Якщо вважати за "українську літературу" тільки літературу суто українською мовою або, інакше кажучи, якщо не розрізняти літератури, написаної українською, й літератури українського суспільства, тоді треба визнати, що оскільки в перші три десятиліття XIX ст. україномовна література була зовсім незначною, то українського суспільства в принципі тоді також не існувало. Але, хоча питання про час формування сучасної української нації залишається відкритим, безперечно, що на згаданому етапі українське суспільство — і не тільки селянські маси — існувало та задовольняло свої літературні потреби, хоча тільки частково і спочатку, так би мовити, тільки неофіційно, українською народною мовою. Саме із середніх і вищих станів цього суспільства, — а не "з народу", тобто селянства, — вийшли (за кількома значними винятками, передусім Шевченка) письменники й культурні діячі, які спричинилися до національного відродження XIX ст. Одначе треба наголосити на тому, що ототожнення "українства" із "селянством" або "мужицтвом" (тобто "народом"), ототожнення, яке, по суті, веде до обмеження "української літератури" літературою, написаною українською народною мовою, "мовою народу", робилося не тільки тими, які, подібно до Бєлінського, вороже ставилися до українського національного відродження, а в самому лоні цього відродження, тобто речниками народництва, передусім Костомаровим. До цього також згодом повернемося.

Отже, треба усвідомити, що дуже багато творів, написаних російською, від "Історії Русів" до пізнішої творчості Куліша й Костомарова, — інтегральна частина українського письменства. Таке переосмислення зумовлює деякі важливі наслідки, передусім визначення критеріїв. Питання тотожності або приналежності до даної літератури — це синтетичний момент 26, що включає передусім культурний контекст, а не тільки етнічне походження письменника.



26 Там само.



Взяти хоча б такий яскравий приклад: В. Г. Короленко, який за походженням був українцем, прожив в Україні значну частину життя, а в своїй творчості часто звертався до української тематики, все-таки навряд чи може вважатися (і справді, в жодній серйозній праці не вважається) українським письменником. Проте зовсім іншу ситуацію маємо, коли звернемося до Гоголя, письменника, у творчості якого якнайкраще проявилися деякі складнощі російсько-українських літературних взаємин. Гоголь вважався українським (так само, як і російським) письменником в минулому (і не тільки, як побачимо, націоналістичними ревізіоністами) і повинен вважатися ним сьогодні. Знову-таки, ґрунтується ця думка не на етнічному походженні письменника чи на використанні ним українських тем (хоч обидва моменти важливі); ще меншою мірою тут ідеться про територіальні зв’язки письменника. (Врешті-решт, сам Шевченко прожив в Україні тільки незначну частину свого дорослого творчого життя.) По суті, хоча всі ці моменти — мова, тематика, етнічне походження і навіть територіальні зв’язки — здатні відігравати більшу або меншу роль, питання про приналежність даного письменника до даної літератури, у нашому випадку — до російської або української, мусить вирішуватися з допомогою точнішого інструментарію, ніж той, що його будь-який з цих критеріїв (або їхня комбінація) здатен забезпечити.

Звичайно, випадок Гоголя надто складний, щоб претендувати в межах цієї праці на його вичерпне висвітлення. Водночас він надто важливий, щоб не спробувати з’ясувати його бодай у першому наближенні. В усякому разі очевидно, що історично, за його життя і упродовж XIX ст., Гоголь вважався українським письменником (так само, як і російським). В одній із перших академічних історій української літератури XIX ст. (написаній, слід визнати, з позиції загальноросійського вірнопідданства) Микола Петров докладно розглядає творчість Гоголя (поряд з такими письменниками, як Максимович, Бодянський, Гребінка і Стороженко) у розділі, що називається "Український націоналізм або національна школа в українській літературі". Для Петрова, — вибираємо тільки найчіткіше формулювання, "Гоголь, чиї українські оповідання містять усі елементи минулої й сучасної української літератури, з’являється як гідна кульмінація нової української літератури за першого періоду її розвитку". 27 М. П. Дашкевич у своїй історії, написаній у вигляді критики дослідження Петрова, заперечує багато тверджень свого попередника, але не ті, де йдеться про Гоголя як про українського письменика. Для нього "в постаті Гоголя українська творчість рішуче спрямувала загальноросійську літературу на шлях натуралізму" 28.



27 Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия. — К., 1884. — С. 199-200.

28 Дашкевич H. П. Отзыв о сочинении г. Петрова "Очерки истории украинской литературы XIX столетия" // Записки Императорской Академии Наук. — Санкт-Петербург, 1889. — Т. 59. — С. 99. — На наступній сторінці Дашкевич говорить про Гоголя як про "великого українського письменника"; пор. також с. 56, де він веде мову про українську літературу взагалі й згадує в одному ряду Гоголя, Квітку, Стороженка й Левицького. Одначе він не погоджується з Петровим, коли той розглядає Гоголя серед письменників "національної школи", пор. с. 134—139 та ін.



Внаслідок полеміки Максимовича і Куліша про Гоголя, що велася понад два десятиліття перед тим на сторінках "Основи" та інших журналів, письменник беззастережно посів належне місце в самому осерді українського літературного процесу 29. А ще понад двадцять років до того М. Полевой, заперечуючи українську літературу як щось штучне й анахронічне, вказував на Котляревського і Гоголя як на винуватців, котрі започаткували це марне і, мабуть, шкідливе заняття.


Послідовники Котляревського і Гоголя, — твердив він, — показали комічну сторону думки про штучне створення самобутньої української поезії, і про те, що Малоросія здатна бути предметом драми, епопеї, лірики, роману, повісті самобутніх, таких, які б формували окрему літературу: по суті, все це становить тільки окремий елемент для загальноросійської поезії й літератури 30.


Очевидно, що ці різні позиції, виявляючи певний консенсус суспільної думки, все-таки породжують стільки ж питань, скільки й відповідей. Передусім — на методологічному рівні — вони нагадують нам, що завдання історика — критично переосмислювати історіографічні формули минулого, а не просто засвоювати їх, якщо вони виявляються зручними 31.



29 Пор.: Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 50-70-х років XIX ст. — К., 1959. — C. 116-117 та ін.

30 Див.: Библиотека для чтения. — 1838. Цит. за: Дашкевич М. П. Зазнач. праця. — С. 39.

31 Пор.: Grabowicz G. Some Further Observations on Non-historical Nations and ’Incomplete’ Literatures: A Reply // Harvard Ukrainian Studies. — V. 5, No 6 (вересень 1981). — C. 369-388; Див. у цьому виданні розділ "Про "неісторичні" нації і "неповні" літератури".



Йдеться нам тут, однак, не стільки про точність цих суджень, скільки про консенсус як такий. Отже, слід визнати, що, по суті, для всіх цих вчених і критиків Гоголь був також (а для багатьох — то й насамперед) російським письменником. Куліш, мабуть, більше за інших ладен був наголошувати на цьому. В різних працях про Гоголя, починаючи з "Об огношении малороссийской словесности к общерусской" (епілог до "Чорної ради"), найбільше досягнення письменника він бачить у тому, що той відкрив очі великоросійському чи "північноросійському" суспільству на Україну та її минуле, що, завдяки своєму таланту, зробив власну батьківщину об’єктом зацікавлення й зачарування 32, сприяв кращому взаємозрозумінню українців та росіян, і, не в останню чергу, мав величезний вплив на російську мову, розширивши й зміцнивши її основу 33. Для всіх їх, до того ж головного, хоч і не скрізь однаково свідомо й чітко сформульованою тезою є те, що бути водночас українським й російським письменником цілком можливо, що, як і Гоголь, можна існувати з таким "двоєдушієм". Цей консенсус тримався майже протягом всього XIX ст. Проте свого часу сталися зміни в основному напрямку мислення і в базисних категоріях. Відбулася, одне слово, фундаментальна "націоналізація" культурного й політичного життя та свідомості. У своїй психологічно зорієнтованій розвідці 1909 року Д. М. Овсянико-Куликовський уже говорить про Гоголя як про "общерусса на малорусской основе" 34.



32 Пор. висловлювання Костомарова: "Це [досвід читання "Вечеров на хуторе близ Диканьки" й "Тараса Бульби" Гоголя] було, мабуть, першим пробудженням того почуття до України, що дало цілковито новий напрям моїй діяльності. Я читав Гоголя з пристрастю, я перечитував його і не міг відірватися. Я не знаю, — спало мені на думку, — як я міг не бачити того, що було так близько, довкола мене! Я мусив це все пізнати!" (Русская мысль. — № 5. — 1882. — С. 202). — Цит. за: Дашкевич М. П. Зазнач. праця. — С. 72 п.

33 Куліш Пантелеймон. Вибрані твори. — К., 1969. — С. 485-488. — Пізніше це повторив Б. Еихенбаум у праці "Лермонтов" (Ленинград, 1924. — С. 135).

34 Див.: Овсянико-Куликовский Д. Н. Собрание сочинений. — Т. 1: Гоголь. — Москва; Петербург, 1923. Розділ V: Гоголь — общерусс на малоросской основе. К вопросу о национально-общерусском значений его. — С. 126-133.



Згодом, у совєтських дослідженнях, а також на Заході, нехтується навіть ця "основа": Гоголь однозначно й без нюансів вважається російським письменником, якому тільки випадково судилося народитися українцем.

Твердячи, що Гоголь є українським письменником, не хочу, ясна річ, таким чином повертати назад годинник історії і не прагну воскрешати позиції й загальний стам національної свідомості в Україні й Росії з перед ста років. Проте треба вміти реконструювати ці позиції й свідомість, або — ширше — панівний культурний кругозір, саме для того, щоб достеменно з’ясувати природу двох літератур, російської і української як систем. Бо тільки беручи до уваги всю систему літератури, ми зможемо відповісти на питання про приналежність до неї даного письменника. Підходити до питання з простим бажанням вирішити, чи даний письменник, у нашому випадку Гоголь, є українським письменником, досить проблематично не тільки тому, що критерії, які тут застосовуються (кров, мова, теми тощо) завжди мають лише частковий характер, але й тому, що сама ідея і ознаки, про які тут йдеться, — "український письменник", а то й "українець", — існують in statu nascendi 35. Набагато конкретніші й надійніші критерії для розв’язання даної проблеми з’являються тоді, коли бачимо літературу як систему і водночас зважуємо на те, що це динамічний феномен, який постійно розвивається.

Найконкретніший доказ того, що Гоголь є також українським письменником, надибуємо в самій критичній практиці: його творчість — насамперед, звичайно, ранні українські оповідання, але й такі пізніші твори, як "Ревізор" або "Мертві душі", — не можна адекватно зрозуміти, коли не враховувати контексту української культури і її традицій та української літературної культури з її традиціями 36.



35 Тому-то, як випливає з вищесказаного, гнучкою чи, власне, непевною є основа для визначення українськості Гоголя: для Петрова він український письменник "націоналістичної" орієнтації, тобто гой, хто зосереджений здебільшого на національному минулому, на національних фольклорних звичаях тощо; для Дашкевича він уособлює "українську творчість"; для ОвсяникоКуликовського — етнічна українська присутність у загальноросійській літературі й культурі тощо.

36 Про це було написано багато; пор., наприклад, такі праці: Мандельштам И. О характере гоголевского стиля. — Гельсингфорс, 1902; Гиппиус В. Гоголь. — Ленинград, 1924; Чапленко В. Українізми в мові М. Гоголя. — Ауґсбурґ, 1948; Luckyj George S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — Münich, 1971 .



Сьогодні нас цікавить не стільки адекватність критичних підходів і тлумачень, скільки літературно-історичний аспект: література як набір норм і цінностей, як система. І очевидно, що за того історичного періоду, приблизно від Котляревського до Шевченка (і трохи далі), творчість Гоголя цілком відповідає нормам, вартостям та інтересам українського письменства. В певних жанрах української літератури того часу — від "Історії Русів" до Шевченкового "Журналу" — російська мова була природним засобом, і ці твори традиційно вважалися — за винятком, певна річ, совєтського ревізіонізму — частиною української літератури. Гоголівська гама літературних, історичних та фольклорних асоціацій і підтекстів, його формальні й комічні засоби, метафоричний ряд і символи — одне слово, будь-які грані його поетики співвідносяться із тогочасною українською літературою. Разом з тим треба зазначити, що Гоголь відходить — з часом дедалі свідоміше й наполегливіше — від цієї системи і рухається в бік загальноросійської. Цей рух виявляється як у тематиці (міській насамперед) і проблематиці (проблема митця) або у свідомих ідеологічних висловлюваннях (наприклад, наявне в другій редакції "Тараса Бульби" випинання загальноросійського патріотизму), так, передусім, мабуть, у його відчутті широкої загальноросійської аудиторії, відчутті, що, певна річ, присутнє вже в його українських оповіданнях. Цей перехід, проте, зовсім не знецінює нашого аргументу. Як письменник, Гоголь включається в обидві літературні системи. До того ж очевидно, що в цей час для загальноросійської імперської літературної культури було природно включати в себе українську, а для української навпаки — бути частиною імперської літературної культури.

Протягом другої половини XIX ст. цим взаєминам судилося зазнати разючих змін. На зламі сторіччя, за часу, коли російська імперська Академія наук офіційно визнала українську мову, а загальноросійська літературна культура стала просто російською літературною культурою, двомовний вибір припинив існування.

Іншим, і не менш важливим наслідком нашого зосередження на питанні білінгвізму є, так би мовити, інтелектуальний прецедент: здійснивши це переформулювання, ми можемо краще усвідомити (і більше готові засвоїти) той факт, що поняття на кшталт "національної літератури" (української чи російської) або "літературного періоду" (класицизму або романтизму) — це передусім історіографічні формули, що періодично потребують переосмислення.





* * *


Як я вже відзначав, третя рубрика більше належить до царини соціальних, політичних та інтелектуальних істориків. Зупиняючи тут увагу на ній, ми маємо нагоду зайвий раз пересвідчитись, як тісно український літературний феномен переплетений із соціальним та політичним. Крім того, за традицією все, що трапляється в Росії, становить інтерес для уряду, а відтак і літературна сфера також є державною справою, точніше — справою державної безпеки. Зрозуміло, втім, що йдеться тут про українсько-російські взаємини в їхньому зв’язку з літературою, тобто українською літературою, а не про власне літературні стосунки.

Коло всього того, що стосується згаданої проблеми, тобто різні події і рішення — політичні, адміністративні, освітні, поліцейські та ін., котрі впливають на формування української літератури, — водночас велике й різнорідне. Сюди належать рішення відкрити університет у Харкові й Києві, розігнати Кирило-Мефодіївське братство і, звичайно, спроби (перша 1863 року, а тоді ще рішучіша 1876 року) заборонити вживання української мови та придушити українську літературу і сепаратизм, що, на думку уряду, був у ній прихований. Я стисло спинюсь на останньому кроці і його глибокому літературному підтексті.

У певному сенсі Емський указ 1876 року може розглядатися як найбільш рішуче, однозначне твердження в полеміці, що велася в Росії про право української мови й літератури на існування й розвиток. Шкода, завдана цим рішенням українській літературі і культурі, особливо народній освіті, — очевидна. Але остаточний ефект його виявився абсолютно відмінним від сподіваного. Не драматизуючи понад міру справу і подбавши як слід про те, щоб не спрощувати складної історичної картини, можна довести, що найважливішим наслідком цього акту було позбавлення української літератури провінційного статусу. Це ще зовсім не означає, що в даному моменті українське письменство — з погляду тематики, художньої майстерності, усвідомленого світогляду тощо — стало менш провінційним, ніж було перед тим. За тематикою, складністю і майстерністю етнографічний реалізм Панаса Мирного або Івана Нечуя-Левицького надалі не може конкурувати з реалізмом Толстого або Достоєвського. Але суть не в цьому — таке порівняння, як на мене, навряд чи буде продуктивним. Справа має два аспекти. Тепер українські письменники з російської імперії починають звертатися до Галичини, щоб друкувати там свої твори, і таким чином не лише започатковують важкий процес об’єднання двох дотепер відокремлених літератур та до певної міри мов, але також — volens nolens — вихоплюються своєю свідомістю поза межі російської імперії. Однак важливішим, мабуть, був структурний підтекст цього акту. Бо, вирішивши заборонити (якщо не законним шляхом, то принаймні на практиці) українське письменство, російський уряд у такий спосіб повністю позбавив його статусу провінційного, перекласифікувавши на "підривне", "сепаратистське" й протонаціоналістичне. А що ці його ознаки мусили вже існувати — більш-менш відкрито, як у Шевченка, чи in potentio — ясна річ, немає сумніву. Невідомим залишався тільки графік їхнього зародження і визрівання. Але адміністративний акт і його жорстокість не могли не винести на передній план результати: після Емського указу вже неможливо було залишатися українським провінційним літератором на штиб Котляревського чи Квітки, тобто прилаштовувати свою мову, теми й емоції ("український" компонент) до обмеженого політичного, соціального й інтелектуального обрію, узгоджувати їх з вірністю всеросійській державі ("провінційний" компонент). За іронією долі, саме тоді як безпосередній відгук на нову ситуацію постали дві нові моделі провінційно-пристосовницької реакції: "хутірна філософія" Куліша (хуторянство) і костомаровська програма "літератури для хатнього вжитку", що мала на меті насамперед проповідь і просвіту серед народних мас. Проте то були лише захисні реакції; вони не звістували реакції прийдешньої генерації українських письменників.





* * *


Питання, що нас зараз обходить (про концепційне розв’язання проблеми українсько-російських літературних взаємин), легко може вирости в окрему монографію, не кажучи вже про статтю. Монографії потребує вже тільки підсумок поглядів таких мислителів і письменників, як Драгоманов, Костомаров, Куліш або Бєлінський, чи таких учених, як Пипін, Петров і Дашкевич, не згадуючи багатьох менших публіцистів. Тут же я бачу своє завдання в тому, щоб окреслити основні тези.

Перший підрозділ у цій місткій категорії становить, як уже зазначалося, тривала дискусія як у російському, так і в українському письменстві з приводу питання про "право на життя". Парадоксально, що першими, хто засумнівався у майбутньому української мови (не кажучи про літературу), були українські письменники — Максимович, Метлинський, Костомаров і навіть Куліш в ранньому романі "Михайло Чернишенко". Ця позиція, зумовлена здебільшого романтичною меланхолією і ностальгією за минулим трибом життя, похитнулася з появою Шевченка. Реакція росіян на Шевченка, особливо Бєлінського, поставила це питання категорично. Якщо думки про "Кобзар" 1840 року були в основному прихильними, то перспектива української літератури, зокрема літератури, що не обмежувалася б самим лише місцевим колоритом або низькими жанрами (травестія, бурлеск тощо), породила більше застережень, аніж ентузіазму. Однозначно негативне ставлення Бєлінського до Шевченка диктувалося насамперед його принциповою опозицією до літературного "сепаратизму" і політичного сепаратизму, який тут крився 37. З часом в дискусії брало участь багато більших і менших постатей 38,



37 Пор.: Свобода К. Шевченко і Бєлінський; Luckyj George S. N. Between Gogol’ and Ševčenko. — P. 70-71.

38 Див.: Волинський П. K. Теоретична боротьба в українській літературі. — К., 1959.



але дуже швидко вона набула цілком академічного характеру — не так внаслідок урядових рішень 1863 й 1876 років, як тому, що, за точним висловом Драгоманова, обговорення права української літератури на існування було недоречним — мало значення тільки те, чи існувала вона взагалі 39. І попри всю свою ущербність й незадовільність все-таки вона існувала.

Усі розмови про природу української літератури, а відтак і про її зв’язок з російською літературою, взагалі можна поділити на аналітично-описові й настановчі; нерідко, зокрема у творчості Драгоманова, обидві категорії співіснують. Описовий підхід, починаючи із проникливого й полемічного огляду Куліша "Об отношении малороссийской словесности к общерусской", своєї кульмінації сягнув у ряді наукових історій української літератури, більшість з яких написано росіянами: Пипіним, Спасовичем, Петровим 40.



39 Драгоманов М. П. По вопросу о малорусской литературе // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — T. 1. — C. 371.

40 Див.: Пипин А.Н., C пасовім В. Д. Обзор истории славянских литератур. — Санкт-Петербург, 1865; История славянских литератур. — Санкт-Петербург, 1879; Петров H. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия; Дашкевич Н. П. Отзыв о сочинении г. Петрова.



Уже другі видання праць Пипіна і Дашкевича засвідчують відповідальніше ставлення до дисципліни і, звичайно ж, віру в те, що об’єкт її — реальний, живий і перманентний. З появою згаданої праці Дашкевича саме явище — процес української літератури — і його дослідження розглядаються як речі самоочевидні.

Основна модель настановного підходу, яку, незважаючи на різні розходження, загалом поділяли всі головні українські учасники дискусії (Куліш, Костомаров, Драгоманов, НечуйЛевицький і Грінченко), полягає в тому, що українська література є і повинна бути народною літературою. Російська література навпаки — в суті своїй — космополітична чи імперська література, що значною мірою (коли не головним чином) відображає інтереси й прагнення правлячого класу, держави. Українська література є і повинна бути демократичною та служити широким народним масам. Найретельніше обґрунтування і водночас найрадикальніше вираження цієї ідеї маємо в творах Костомарова, для якого головною і достатньою причиною народження і росту української літератури є саме ця потреба звергатися до народу зрозумілою йому мовою; чого не робилося і не можна було робити російською мовою 41.

Спираючись на ідеали Куліша й Костомарова, Драгоманов на основі поняття фундаментальної класової різниці між двома літературами прагне побудувати модель, що, як на мене, і тепер зберігає велику пізнавальну вартість. У розгорнутій статті "Література російська, великоруська, українська і галицька" (1878) він твердить, що в єдиній російській державі існує два руські народи (відлуння Куліша і Костомарова) і три літератури: загальноросійська (общерусская) імперська література, що твориться спільними зусиллями українців і росіян; великоросійська література, що виражає етнічну природу, інтереси і дух великоросів; і нарешті — українська література 42.



41 Див. його статтю: Костомаров Н. Малоруськая литература // Поэзия славян / Сост. Н. В. Гербель. — Санкт-Петербург. 1871. — С. 157-163.

42 Драгоманов M. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — Т. 1. — С. 80-220.



Попри всі її гіпотетичні й неточні місця, така модель корисна, зокрема тим, що дає змогу простежити зміни в літературних системах протягом першої половини XIX ст., тобто процес "націоналізації" імперської наднаціональної літератури (а також, за Костомаровим, наднаціональної мови). Знову-таки, слідом за Кулішем і Костомаровим, Драгоманов вірить, що в цьому плані — йдеться про рух до широко національної, тобто народної літератури — українське письменство випереджало російське і навіть якоюсь мірою служило останньому за модель.

Водночас Драгоманов, як ніхто із його сучасників, усвідомлює значні відмінності між обома літературами з погляду мистецької якості й кількості. Для нього українське письменство XIX ст., безсумнівно, дитя російської (не великоросійської) літератури і на найближче майбутнє приречене бути її провінційним придатком; відтак почесне завдання його — вчитися у російської літератури та зростати разом із нею. Альтернатива, як він докладно з’ясовує в полеміці з тими (Нечуєм-Левицьким і Грінченком), хто волів би рішуче відокремити українську літературу від російської і наголосити, таким чином, на її національній самобутності, — веде до провінціалізму й самонакинутої стагнації 43. Нам слід розглянути це в ширшому контексті.





* * *


Заключна і, можливо, найголовніша проблема в цій дискусії — взаємодія, а перед тим — навіть ще суттєвіше, — диференціація російської й української літератур як систем. Значення цього для історії української літератури XIX ст. важко переоцінити: зроблені тут висновки можуть неабияк поглибити наше розуміння російської літератури, але набагато важливіші вони для української літератури, оскільки передусім стосунки з російською літературою і особливо зміни, що відбуваються в них, мають вирішальний вплив на формування української літератури.

Принципові відмінності між двома літературними процесами стануть очевиднішими, якщо ми постараємося встановити загальну періодизаційну схему. Так, незважаючи на те, що в російській літературі існує давня традиція ділити XIX ст. на декади (цей принцип С. Єфремов перейняв для своєї історії) 44, використання таких, безперечно вагомих категорій, як класицизм, романтизм, реалізм та ін., тут цілком закономірно, широко впроваджено в практику. Цю схему навряд чи можна застосувати — в кожному разі не з цією мірою "точності" — до української літератури. Український романтизм, наприклад, — а це типологічно найбільш схожий період, — суттєво відрізняється від російського 45;



43 Див., скажімо, його "Листи на Наддніпрянську Україну", "Чудернацькі думки про українську національну справу", "Над Чорним морем: повість Івана Левицького" та інші есе в зібранні: Літературно-публіцистичні праці: У 2 т.

44 Див.: Єфремов Сергій. Історія українською письменства: В 2 т. — Київ; Лейпціг, 1924.

45 Стверджуючи це, я все ще визнаю літературно-історичну й типологічну правомірність поняття "романтизм"; це не тои погляд, від якого застерігав нас Рене Веллек у своїй полеміці з Артуром О. Лавджоем (А. О. Lovejoy). Пор.: "The Concept of Romanticism in Literary History" i "Romanticism Re-examined" в праці Рене Веллека "Concepts of Criticism" (New Haven, 1963).



ще очевидніша різниця стосовно реалізму (деякі критики взагалі схильні називати український феномен "етнографічним реалізмом"). Що ж до класицизму, то відкритим залишається питання, чи існував такий феномен насправді — як окремий період, окрема поетика, набір норм і цінностей в українській літературі — незалежно від російської (тобто загальноросійської, імперської) літератури.

Йдеться не про постійне відставання в часі, "запізнілу" появу й більшу або меншу залежність українського феномена від аналогічного російського. Справа тут не в меншому, обмеженішому ряді творів і форм (першорядних талантів, як дехто сказав би) в українській літературі і загалом — говорячи тепер конкретніше — вужчому регістрі тем і зацікавлень (байронічна тема і постава, скажімо, — головний компонент польського і російського романтизму, а в українському вона ледь присутня). Йдеться передусім про всю систему, тобто про ті рушійні сили або принципи, що завжди справляють вирішальний вплив на переформування складників літературного феномена і його зв’язків.

Усупереч подвійній загрозі тавтології (сказане вище, звичайно, стосується всіх систем) і номіналізму (тобто очевидне прагнення дивитися на українську літературу як sui generis), цю тезу варто підкреслити: система й динаміка української літератури в даному разі відрізняються від російської набагато більше, аніж це засвідчують традиційні літературно-історичні категорії ("романтизм", "реалізм" тощо).

Ці відмінності, мабуть, найкраще виявляються в природі змін даної системи. У російській літературі, наприклад, перехід від класицизму до романтизму або від романтизму до реалізму відображається передусім у широкій гамі жанрів і окремих творів; говорити про рух, скажімо, від класицизму до романтизму — це говорити про зміни у всій структурі, в самій суті російської літератури. По-друге, рух цей вищою мірою свідомий. Він обґрунтований і осмислений у високорозвиненій критичній літературі та в численних програмних маніфестах, полеміках тощо (хоч тут варто згадати, що аналогічна дискусія в польській літературі набагато ширша). По-третє (це можна розглядати також як продовження попереднього моменту), така зміна цінностей, норм і умовностей відбувається за активної участі аудиторії. Одне слово, існує диференціація читацького загалу, значна частина якого не тільки наділена витонченим смаком, але й особливо чутлива до естетичних та формальних аспектів літературної творчості.

В українській літературі картина зовсім інша. В аналогічній часовій структурі (наприклад, початок романтизму) українське письменство демонструє, як я вже казав, не тільки вужчу, але й мало — якщо брати загалом — диференційовану основу. Навпаки, в різних публікаціях цього часу, зокрема в "альманахах" 46, існує помітна тенденція до літературного синкретизму: всі відмінності стилю або підходу підпорядковані першорядному факту участі в новій українській літературі. До того ж, практично не обговорювалися (не кажучи вже про полеміку) засади нової поетики — романтичної чи реалістичної 47; критика майже повністю зосереджена на основних "екзистенційних" питаннях — обгрунтованість претензій української мови на статус літературної, потреба існування української літератури і її право на це — залишаючи осторонь такі "другорядні" проблеми, як естетичний і формальний профіль літератури 48.



46 Пор., наприклад, "Ластівку" 1841 року, підзаголовок якої — "Сочинения на малороссийском языке". Альманах охоплює таких представників класицистичної, бурлескної традиції, як Котляревський і Порфирій Кореницький, класициста-сентименталіста (і передромантика) Квітку, ранніх романтиків Боровиковського, Чужбинською, Забілу і Степана Писаревського (який друкувався також під псевдонімом Стецько Шереперя), Шевченка, Куліша і Гребінку, редактора. Промовистий також і зміст, заявлений на титульній сторінці: "Повести и рассказы, некоторые народные малороссийские песни, поговорки, пословицы, стихотворения и сказки".

47 Немає нічого подібною до "війни класиків і романтиків", що її ми бачимо в польській літературі (Пор.: Walka romantyków z klasykami. — Wrocław. 1960) чи в російській літературі (Пор.: Russia /Romaničeskij — Romanticeskij — Romantizm // Romantic and its Cognates / Ed. H. Ejchner. — Toronto, 1975. — P. 418-474).

48 Пор., наприклад, критичні зауваження Шевченка про Котляревського n передмові до неопублікованого видання "Кобзаря" 1847 р.



Нарешті (і знову це тільки зворотний бік однієї медалі), для читачів української літератури зовсім мало важить естетичний і формальний вимір. Треба наголосити на тому, що причина полягає в їхніх пізнавальних га емоційних настановах саме щодо української літератури. Коли йдеться про спільну імперську літературу, ця ж аудиторія може нічим не поступатись загальноросійській. Тому-то найважливіше, що тут існує різниця в ментальності й призначенні літератури; український феномен виражає насамперед тематичні і ератичні (phatic) або попросту емоційні компоненти літературної комунікації.

Звісно, не викликає жодних сумнівів, що такі категорії, як класицизм, романтизм і реалізм, не спроможні адекватно віддати внутрішню динаміку української літератури; вони не визначають реальні стадії її історичного розвитку, і порівнювати дві літератури або навіть говорити лише про їхню взаємодію (чи навіть передусім) в цій структурі — означає неправильно розуміти історичну реальність.

Отже, що таке "історична реальність" в українській літературі XIX ст. або (повертаючись до поданих раніше аргументів) які структури виявляються в процесі цих суттєвих змін цілої системи? Відповідь, хай і схематична, повинна критися в новій періодизаційній моделі, основу якої становлять якраз ті фактори — вони передусім відображають культурний контекст, але так само і соціальний та політичний, — що відсутні в традиційній схемі літературних періодів.

Протяжність трьох періодів, що їх я збираюся тут постулювати, дуже не однакова 49.



49 Керуючись поставленою тут метою, я обмежусь українською літературою російської імперії. Розгляд західноукраїнської літератури потребував би деякого коригування, але загальна модель заховує свою вартість.



Перший, і найдовший, триває від початків сучасної української літератури до часів Шевченка; віхами тут традиційно вважаються роки 1798-й (рік публікації в Санкт-Петербурзі (!) "Енеїди" Котляревського) і 1861-й. Одначе перша дата — тільки символічна, оскільки публікація травестії без відома або згоди автора в багатьох аспектах була аномалією, випадком, а про нове українське письменство як процес можна говорити, починаючи лише з 20-х років XIX ст. Остання дата, 1861 рік, насправді є чітким вододілом: на цей рік припадає не тільки смерть Шевченка, але також поява першого і вкрай важливого українського літературного й культурного журналу — Кулішевої "Основи". Відтак другий період має чіткий початок, але завершення його набагато туманніше, — воно припадає на кінець 1880-х або ранні 1890-і роки. Відповідний початок останнього періоду також до певної міри не є виразний, проте завершується він цілком однозначно з першою світовою війною і революцією.

Звісно, літературний і культурний зміст цих періодів набагато важливіший, ніж демаркаційні віхи. І тут, попри певну загрозу схематизму, ми можемо простежити ось які загальні закономірності. Перший період, що тривав понад півстоліття, — пора витоків і самовідкриття. На цей час припадає відкриття власної ідентичності ("Енеїда" Котляревського), літературних форм і умовностей (сентименталізм, передромантизм і романтизм), історії і фольклору. Цей елемент відкриття, або ініціації, де фактично кожен значний літературний твір вводить нову літературну форму 50, де сам потенціал мови як літературного засобу постійно випробовується 51, де існує, якщо існує взагалі, лише декілька літературних традицій, на які можна було б спертися, цей елемент явно замінює, як я вже раніше зазначав, будь-яку диференціацію за літературним стилем або світопоглядом. (Гулак-Артемовський, який мав за взірець водночас і польського класициста Красицького, і польського романтика Міцкевича, — промовистий приклад.)



50 Звісно, багато їх — літературна балада, байронічна поема тощо — заново відкриваються також у польській і російській літературах.

51 Для того щоб проілюструвати цю тезу, найчастіше цитується Квітчин "Лист до видавців ’Русского вестника’" (вперше опубліковано в "Москвитянине". — 1849. — 6, № 20. — С. 327-334), де він зазначає: "Я написав "Марусю", щоб довести одному невіруючому, що малоросійською мовою можна написати щось ніжне і зворушливе"; "Я написав "Салдацький патрет", — продовжує він, — щоб зупинять рецензентів тлумачити те, чого вони зовсім не знають". Див.: Квітка-Основ’яненко Григорій. Твори: У 8 т. — К., 1970. — Т. 8. — С. 96. Пор. також його листи до П. О. Плетньова (15 березня 1839), А. О. Краєвського (25 жовтня 1841) та ін., у яких порушується ця проблема: Там само. — С. 140-142, 258-260 та ін. Водночас треба зазначити, що ці висловлювання викладені лише в приватному листуванні або, як у випадку з першим листом, опубліковані посмертно. Відверта особиста думка не стала літературно-історичним фактом.



Ці ознаки повинні також викликати в нас сумнів щодо традиційного поділу раннього

літературного періоду на дошевченківський і шевченківський, з вододілом, що припадає на 1840 рік, коли з’явилося перше видання "Кобзаря". Бо, хоч і неможливо переоцінити значення Шевченка, але з погляду запропонованих тут критеріїв його творчість тільки продовжує і доводить до кульмінації процес літературного й національного самовідкриття та самоствердження.

Важливою і, мабуть, на перший погляд, парадоксальною обставиною, що супроводжує даний процес, є те, що за того періоду українська література в багатьох аспектах виявляє себе як провінційний феномен. До того ж, цілком очевидно, — принаймні з їхнього вибору тем і тону або рівня дискурсу, — що для загальноросійської та української аудиторії письменники писали по-різному. Це аж ніяк не суперечить нашим попереднім висновкам щодо білінгвізму; значну кількість російськомовних творів українських авторів і справді слід розглядати як частину української літератури, а відчуття автором своєї аудиторії саме по собі не має визначати наше розуміння літературно-історичного феномена. Водночас нікуди не подітися від усвідомлення, що практично для всіх цих письменників українська література була придатком імперської, загальноросійської літератури, що визначає як їхню самосвідомість, так і природу даної літературної фази. З політичного погляду для всіх українських письменників даного періоду Україна є частиною Росії. Прикметно, що навіть Шевченко, бувши єдиним винятком, не є послідовним до кінця: він постає супроти цієї істини (що, мовляв, Україна мислиться тільки з Росією) у візіонерській й міфічній модальності своєї української поезії, але в російській прозі він її, безсумнівно, поділяє. До того ж, його надзвичайно впливові поетичні висловлювання про зв’язок України з Росією і особливо про майбутнє свого народу зроблені в утопічному дусі; як мені доводилося вже говорити, коли б їх перекласти на мову політичної думки, то це був би радикальний антидержавний популізм або навіть анархізм 52.



52 Пор.: Grabowicz G. The Poet as Mythmaker: a Study of Symbolic Meaning in Taras Ševčenko. — Cambridge, Mass., 1982. — P. 134.



Таким чином, мислення всього цього періоду, включаючи утопічно-слов’янофільську програму Кирило-Мефодіївського братства і Шевченка, по суті, виразно дополітичне. Як таке, воно відповідає провінційному, донаціональному характерові літератури того часу.

Однак йдеться тут не про інтелектуальне або політичне тло, а про саму літературу, її внутрішню структуру і розподіл функцій. Одне слово, провінційний характер української літератури початку XIX ст. відображається передусім у жанровій системі, що — особливо на початках — позначена перевагою "низьких", чи популярних, жанрів (пародійний епос, трагедія, байка тощо) і практичним браком "високих" (ода, травестія, епос тощо). Саме це спонукало Чижевського говорити про цю літературу як "неповну" 53. Свого часу "диспропорцію" було виправлено, — з одного боку, нормальним розширенням і розвитком літератури, а з другого — нівелюючою і "демократизуючою" тенденцією романтичних норм (вони, хоч і не вповні визначали загальний профіль української літератури того часу, але завжди відігравали вагому роль). Одначе протягом першого періоду окремі функції або жанри не були представлені: такі "високі" жанри як, скажімо, філософська медитація, котру пов’язують із творчістю Тютчева, переклади широкого спектра літературних форм (попри ранню зацікавленість перекладами таких письменників, як Гулак-Артемовський і Боровиковський) і насамперед — літературна критика й теорія. Останнє — найбільш показова "структурна відсутність". Бракувало не тільки літературної критики, тобто різноманітних обговорень природи й функції літератури, що так притаманні польській та російській, але й полеміки. Якщо полемічні нотатки й з’являлися, то це була, майже без винятків, реакція на скептичні випади великоросів 54, — і отакий брак критичної неортодоксальності та супровідне (хай і не висловлене до кінця відверто) відчуття зовнішньої загрози і внутрішньої самовистачальності (з переконанням, що вона йде від коренів, від народу) є, знову-таки, найкращими показниками недиференційованого й провінційного характеру тогочасної української літератури.



53 Мої застереження щодо цього терміна й теорії, що за ним стоїть, подані в працях: Grabowicz G. Toward a History of Ukrainian Literature; Grabowicz G. Some Further Observations on ’Non-historical Nations’ and ’Incomplete’ Literatures: a Repiy. — У різних місцях.

54 Пор.: Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.). — К., 1959. — C. 141-210 та ін. — Вищезгадана Шевченкова критика Котляревського — виняток, що підтверджує правило.



Зважаючи на це, можемо говорити про українсько-російські літературні взаємини даного періоду тільки умовно; в кожному разі, це аж ніяк не стосунки між окремими національними літературами, скажімо, англійською і французькою або польською і російською, а швидше між двома еластичними організмами, один із яких з багатьох поглядів — складова частина другого. Проте треба пам’ятати, що достоту як російська література на цій стадії є імперською літературою з дедалі чіткішою національною основою, українське письменство — провінційне письменство, що поступово відкриває своє національне — непровінційне — минуле і майбутнє. Обидва організми, одне слово, перебувають у процесі становлення. За такої ситуації, крім усього іншого, дуже важко говорити про той момент у взаєминах між ними, що традиційно привертає найпильнішу увагу, — тобто про питання впливу. По суті, можна сказати, що в міру того, як системи кристалізуються дедалі більше, проблема впливу відходить на другий план. З одного боку, очевидно, що в російській літературі інтерес до України найбільше виявляється в перші десятиліття XIX ст. й сягає свого апогею в 1820-і роки, особливо з погляду історичних зацікавлень — в творчості декабристів. Гоголь — це кульмінація, що попереджає драматичний спад. Надалі у ґрунтовному обговоренні шляхів розвитку російської літератури як національної, що його розпочав Бєлінський, відводиться зовсім мало місця для українських тем, моделей або впливів. В українській літературі, з другого боку, сам факт зростаючого усвідомлення власної самобутності гостро насторожує супроти засвоювання чужих моделей — навіть, чи, може, особливо, моделей "старшого брата". Тільки за подальшого періоду цей опір російським літературним впливам знайде свідоме й програмне вираження; а тепер цей спротив виявляється стихійно і емоційно 55, — але від цього він не є менш реальним і структурно менш вагомим.



55 Класичні приклади тут (характерно, що виражені в поезії, а не в критиці) — разючі випади Шевченка проти російських літературних моделей у пролозі до "Гайдамаків", наприклад: "Співай про Матрьошу / Про Парашу, радость нашу, / Султан, паркет, шпори, — / От де слава!!" Пор. також передмову й епілог Гребінки до "Ластівки", листи Квітки тощо.



Однією з найочевидніших вад совєтської науки є та, що така центральна (й історично зумовлена, "нормальна") структура в літературному процесі або ігнорується взагалі, або таврується як ретроградний "націоналізм" 56.

Другий період у запропонованій мною схемі значною мірою перехідний: він водночас є продовженням попереднього періоду й відходом від нього. Початок цього періоду точно збігається з діяльністю Кулішевої "Основи" (1861-1862); праця Куліша "Об отношении малороссийской словесности к общерусской" (1857) вже є провісницею нової стадії в літературному процесі. Найістотнішою рисою цього періоду, як видно із Кулішевого есеепілогу, є те, що саме тоді українська література із сукупності літературних творів і порівняно малого кола авторів перетворюється на власне літературу 57. Йдеться тут не так про кількісне зростання, як про появу нових літературних традицій (передусім шевченківських), які, заперечуючи старі моделі (наприклад, котляревщину), вносять диференціацію й нову життєвість 58. Загалом за того часу заповнюється багато прогалин попереднього періоду і найважливіша, мабуть, — у галузі перекладу (і в літературній критиці) 59.



56 Звісно ж, фетишизація цього опору націоналістами, надання йому ролі провідного чинника в українському літературному процесі, також помилкові.

57 Пор. лист. М. Максимовича до Д. Зубрицького (22 квітня 1840 р.), де він — навіть у такий пізній період, — твердить: "В нашій країні неможливо мати літературу південноросійською мовою, ми можемо тільки мати, і маємо насправді окремі твори — Котляревського, Квітки (Основ’яненко), Гребінки та ін.": Галичанин. — 1863. — I, № 2. — C. 107-109. Цит. за: Хрестоматії матеріалів з історії української літературної мови. — К., 1959. — Т. І. — С. 204.

58 Своєю чергою, тут варто згадати, що це "заперечення" доволі відносне; див. у цьому виданні розділ "Семантика котляревщини".

59 Куліш з його перекладами Біблії, Шекспіра, багатьох сучасників і класиків є тут, поза сумнівом, головним культуртрегером.



Емський указ 1876 року, поява якого припадає саме десь на середину періоду, означає кінець політичної бази, по суті, можливості провінційної літератури; а подальші контакти із Західною Україною, поряд із феноменальним зростанням кількості журналів і видань, свідчать про перші стадії справді національної літератури. Однак загалом літературу періоду від ранніх 1860-х до ранніх 1890-х років не можна вважати ні цілком провінційною, ні цілком національною. Щодо проблеми білінгвізму, наприклад, то використання російської мови українськими письменниками (в російській Україні, звісно) набагато скорочується, але випадки такого використання непоодинокі; російська мова все ще широко застосовується в літературній критиці (особливо, коли передбачається широка аудиторія — як, наприклад, у багатьох статтях Драгоманова) 60, а часом і в белетристиці — Марко Вовчок, Куліш, Ганна Барвінок, Стороженко, Свидницький, Глібов, Кониський та ін. (Варто зазначити, що всі ці письменники належать до старшої генерації; їхні молодші колеги, такі як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Карпенко-Карий та інші, пишуть тільки по-українському. Однак ще важливіше те, що на цей рудиментарний білінгвізм можна натрапити також у Західній Україні, де, наприклад, Ю. Федькович пише деякі ранні поезії німецькою, а Франко окремі прозові твори — польською. Отже, ми маємо справу із загальною структурою в розвитку українського письменства, а не з чимось таким, що притаманне суто російській сфері.)



60 Російська мова все ще залишається єдиного мовою науки й теорії, пор. праці О. Потебні.



Критичні оцінки та концептуалізації взаємин української літератури з російською також засвідчують, що ця епоха перехідна. Картина тут, вдаючись до улюблених понять марксистсько-ленінської екзегези, — складна і суперечлива. Але замість того, щоб залишати проблему в цьому стані або оцінювати її з погляду протистояння реакціонерів і прогресистів, ми можемо продовжити наше попереднє з’ясування настановчих постав, постулювавши модель, що дозволяє їх класифікувати. Як на мене, ці постави — кожна з них безпосередньо стосується взаємозв’язку української й російської літератур — розділяються по горизонтальній і вертикальній осях, що їх я умовно називатиму "політичною" і модальною. По осі "політичній" опозиція існує між "федералістами" і "націоналістами" (по суті, протонаціоналістами), між тими, хто, услід за Драгомановим і Костомаровим, бачив тогочасне і найближче майбутнє української літератури у співробітництві — причому явно не на паритетних засадах — із російською літературою, і тими (Грінченко, Нечуй-Левицький і, меншою мірою, Куліш), які бачили сутність і майбутнє українського письменства в його опозиції до російської літератури та в повній незалежності й свободі від впливів. (Знову-таки треба наголосити, що поняття "політичний" вживається тут здебільшого за аналогією, щоб указати на перевагу опозиційних або примирливих тенденцій у відповідних позиціях, а не з метою описати їхній внутрішній характер.) Пересікає цю вісь, різко розділяючи — в деяких аспектах — вкрай незручних партнерів, які тут виникають, вісь модальна. Опозиційні підходи можна розглядати — до певної міри так само приблизно — як позитивістський і романтичний. Це протидія, з одного боку, тих, які, подібно до Драгоманова й Куліша, схилялися перед універсальними культурними і літературними цінностями, перед світом та ідеалами вченості й просвітництва, які активно й наполегливо працювали над втіленням конкретних, "органічних" здобутків, які, одне слово, були послідовними культуртрегерами, а з другого, — таких, як Костомаров, Грінченко, Нечуй-Левицький та ін., що надихалися передусім емоційним, нативістським прив’язанням до України і до всього українського і рішуче (хоча характерно, що не завжди цілком свідомо), підносили її, точніше — український народ, на особливий, беззастережно вищий екзистенційний рівень, де його культурне й літературне існування фактично ставало самодостатнім. (Цілком очевидно, звичайно, що найбільшим джерелом натхнення для цієї позиції була спадщина Шевченка, а притаманне поетові бачення народу і його потреб безпосередньо пов’язувалося з уявленням про святу ідеальну спільність, communitas 61.



61 Пор.: Grabowicz G. The Poet as Mythmaker. — У різних місцях.



Дуже показово також, що найперші й дотепер, мабуть, найрізкіші випади супроти такого погляду і його загрозливих наслідків для "нормальної", структурної державності зробили саме Куліш і Драгоманов.)

Отже, ми можемо постулювати чотирискладну схему, яку становлять дві схрещені й однаково важливі осі опозицій: вертикальна ("федералізм / "націоналізм") і горизонтальна ("романтизм" / "позитивізм").





"Романтики"


"Позитивісти"



"Федералісти"


1)

Костомаров


2)

Драгоманов



"Націоналісти"


3)

Нечуй-Левицький,

Грінченко


4)

Куліш




У першому квадраті міститься, так би мовити, позиція, що її займав Костомаров. Його ідея української літератури як "літератури для хатнього вжитку" за цього періоду є найконсервативнішою, застарілою і — дуже швидко — найбільш дискредитованою поставою. Витоки її глибоко заховані в популізмі Костомарова (народництво) і можуть бути простежені протягом усієї його творчості, починаючи з "Обзора сочинений, писанных на малороссийском языке" (1842), далі в статтях про Марка Вовчка (1859) й Шевченка (1861) і, нарешті, — в пізніх творах. Найчіткіше це бачимо на сторінках його передмови до розділу про українську літературу в антології слов’янської поезії Гербеля (1871) 62.



62 Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей // Ред. Н. В. Гербель. — Санкт-Петербург, 1871.



Про основну тезу цього есе вже йшлося раніше: українська література є літературою для народу і про народ; її raison d’etre — бути доступною для народу і розповідати високоосвіченим про нього. Тому-то прагнення піднести українську мову до рівня "високорозвиненої", перекласти нею твори Байрона або Міцкевича видається йому штучним, позаяк, з одного боку, загальноросійська мова є так само українською, як і великоросійською, а з другого, — народ (по суті, селянство) не має жодної потреби в таких творах. Подальше розроблення цих ідей у кількох статтях, опублікованих на початку 1880-х років 63, також відверто зумовлене прагненням захистити українську літературу та український рух (українофільство), — якщо треба, то й певним маскуванням, — від офіційних російських утисків і переслідувань 64. Не дивно, що ця (така типово українська) спроба мімікрії й пристосуванства розцінювалася, скажімо Драгомановим, як вияв опортунізму 65; згодом пристрасніші критики націоналістичної орієнтації були значно різкіші в своїх присудах. І все-таки, найбільш виваженою видається думка, що її неодноразово висловлював Драгоманов, а пізніше так виразно Грушевський, за якою Костомаров — насамперед великий творець українського ренесансу першої половини XIX ст. Його пізніші погляди, зокрема на роль українського письменства у взаєминах з російським, засвідчують не лише стабільність ранніх слов’янофільських, федералістських і популістських устремлінь, але й глибоко емоційне, майже нативістське й наднаціональне розуміння української справи, відтак і української літератури 66.



63 Див.: Костомаров Н. Малорусское слово // Вестник Европы. — 1881.—№ 1; Його-таки. Украинофильство // Русская старина. — 1881. — № 2; Його-таки. Задачи украинофильства // Вестник Европы. — 1882.- №2.

64 Уже в статті Костомарова, вміщеній у "Поэзии славян" (Зазнач. твір, с. 162), йдеться про те, що валуєвський адміністративний циркуляр (1863), який накладав заборону на використання української мови в небелетристичних творах, знищує українське письменство; Емський указ 1876 року був, звичайно, набагато радикальніший (див.: Савченко Федір. Заборона українства 1876 року. — К., 1930).

65 Пор.: Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну // Літературнопубліцистичні праці. — Т. 1.— С. 452. Пор. критичні зауваження: Єфремов С. Фатальний вузол. — К., 1910; Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. — Київ; Лейпціг, б. д. — С. 72-80, та ін.

66 Пор.: Грушевський М. Костомаров і Новітня Україна // Україна. — 1925. — Т. 3(12).— С. 3-20. — Однак цікаво зазначити, що позиціям Драгоманова й Костомарова притаманні окремі спільні риси. Вони обидва вірять у те, що українці перші (великороси лише наслідували їхній приклад) постали супроти летаргії всемогутньої бюрократії, закостенілості структурного суспільства тощо, — одне слово, обстоюють згаданий вище демократичний принцип в українській літературі та культурі (пор.: Грушевський М. Там само. — С. 15). Їх обох об’єднує глибоке відчуття відрази до російського деспотизму і — хоча менш чітко виражений у Драгоманова — затамований анархізм. Див. також: Грабович Г. Прозірливість і сліпота в рецепції Шевченка: випадок Костомарова. — У друці.



З огляду на раніше відзначене нами переконання, що українська література — "дитя" загальноросійської літератури і що в доступному для передбачення майбутньому можливості її росту й розвитку залежатимуть від останньої, позиція Драгоманова (наш другий сусідній квадрат) міститься на тім самім боці, що й костомаровська. Водночас, завдяки послідовному раціоналізму й позитивізму Драгоманова, вона перебуває на іншому боці модальної осі. Попри те, що він, як і Костомаров, — "федераліст" (хоча для нього, звичайно, загальний контекст становить тепер соціалізм), і попри те, що він так само особливо наголошує на обов’язкові українського письменства перед народом, Драгоманов твердо переконаний, що йому (письменству) треба рости й розвиватися, стати настільки "висококультурним" і витонченим, наскільки це можливо, орієнтуючись передовсім на найближчу й готову російську модель, але в ідеалі на ту, що є для вченого універсальною нормою, тобто — на європейську. В особі Драгоманова, а згодом його учня Франка, творчі контакти з російською літературою, готовність перейняти найкращі прогресивні й реалістичні риси, що їх ця високорозвинена традиція здатна запропонувати, знаходять своїх найпалкіших прихильників.

Антитезою до цієї постави — третій квадрат, що по діагоналі протистоїть "позитивістському федералізму" Драгоманова, але сусідить з нативістським варіантом Костомарова, — є позиція таких письменників, як Нечуй-Левицький і Грінченко. Цілком закономірно, певна річ, що саме з ними Драгоманов провадив свою найпосутнішу полеміку 67, позаяк його "федералізму" й соціалізму вони протиставили стихійний націоналізм, а раціоналізму й позитивізму — емоційний та інтуїтивний патріотизм. Наскільки їх можна звинувачувати (а Драгоманов і справді робив такі закиди) у відсутності будь-якої виваженої політичної програми, настільки ж чіткою й однозначною була їхня позиція щодо українсько-російських взаємин у літературній сфері; дуже докладно з’ясована Нечуєм-Левицьким у його працях "Сьогочасне літературне прямування" (1878) та "Українство на літературних позвах з Московщиною" (1891), в яких викладено програму відділення й незалежності. Аж ніяк не потенційна модель, російська література була чужою своїм космополітизмом, а часто-густо — й ефективним засобом денаціоналізації. Сутність і расову (так!) основу українського письменства становить його рідна фольклорна поезія, і воно зростатиме без підтримки (а насправді — всупереч утискам) російської держави 68. Це фактично головна теза пізнішої праці — хаотичної полеміки з Пипіним внаслідок його рецензії на історію української літератури Огоновського 69: українська література може існувати і без державності, тоді як література, що нею опікується держава, — вершинним прикладом якої є російська, — не спроможна бути життєздатною або привабливою 70.



67 Пор. посилання 43. Причетним до полеміки (в основному на боці Драгоманова) був І.Франко; пор. його: Література, її завдання і найважніші ціхи // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 26. — С. 5-14. — То була відповідь на статтю: [Нечуй-Левицький І.] Сьогочасне літературне прямування // Правда. — 1878. — № 1/2.

68 Баштовий І. [Нечуй-Левицький]. Українство на літературних позвах з Московщиною. — Львів, 1891. — С. 122 та ін.

69 Див.: Огоновський Омелян. Історія літератури руської. — В. 6 т. — Львів, 1887-1894; а також рецензію: Пыпин А. Особая русская литература // Вестник Европы. — 1890. — №9.

70 Баштовий І. Українство на літературних позвах з Московщиною. — С. 124—125. — Нечуй-Левицький не гребує жодним джерелом, що спроможне прислужитися його антидержавній аргументації. Наприклад: "Перший засновник і творець першого світського царства, — так говорить нам св. Августин, — був Каїн, братовбивця. Він почав будувати міста і заклав основу й початок людської держави. Саме на такому братовбивстві було засновано місто Рим, яке згодом стало столицею світу і яке об’єднало в єдину державу всі царства світу" тощо: Там само. — С. 142-143. Вражає тут зв’язок із міфічною думкою Шевченка, його дихотомією структури й ідеальної спільності, що дорівнює опозиції добра і зла (пор. його "Саул").



Тут і поверхове змішування понять "література" й "держава", і (навіть більше), врешті-решт, метафоричне розуміння нації й національної літератури — все виказує різновид романтичної й нативістської думки 71.



71 Наприклад: "Держава має владу лише розширяти форму, а не дух або сутність літератури, бо держава сама є тільки формою, тоді як народ, в широкому сенсі слова, є живою силою, наділеною спроможністю творити сам зміст, сам дух літератури, бо він за своєю природою є живою, творчою силою, життєвою силою, подібною до життєвої сили природи, яка невідомими для нас шляхами простягає свої невичерпні життєві сили, творячи вічно живих створінь, живих тварин, живих рослий і живі квіти": Там само. — С. 124.



У деяких аспектах дуже проблематична (і тому цей квадрат розташований не зовсім пропорційно) четверта позиція, зайнята Кулішем. З одного боку, вона сусідить з "націоналістичною" позицією Нечуя-Левицького і Грінченка, а з другого — з позитивізмом Драгоманова і є абсолютною антитезою до Костомарова. Це зумовлене тим, що наша увага зосереджується здебільшого на пізніх поглядах Куліша (а не на його ранніх, вочевидь відверто народницьких переконаннях) і, до того ж, що ми віддаємо перевагу його власне літературним спробам перед численними деклараціями. Зважаючи на це, Куліша, попри всі його суперечності, можна вважати передвісником розуміння української літератури, притаманного XX ст. Хоч усвідомлення Кулішем національної справи було без сумніву швидше культурне, ніж політичне, його мислення в усьому, що стосується питомо українського, врешті-решт швидше "націоналістичне", ніж "федералістичне"; цілком очевидно, що його відкритість до літературних впливів і моделей, російських або європейських, коло його перекладів і глибинне прагнення надати українському письменству й культурі раціонального і структурного, а не метафізичного і нативістського характеру, ставлять його поруч із Драгомановим та пізнішими письменниками й критиками. Зовсім не дивно, що під час ренесансу української науки за 1920-х років, точніше, коли налагоджувався зв’язок між національною культурою і державними структурами, Куліш належав до тих постатей XIX ст., яких найбільше вивчали й коментували.

Незважаючи на всі їхні (певна річ, схематично окреслені) відмінності, ці чотири позиції мають спільну основу — всі вони більшою або меншою мірою зумовлені засадами народництва: і українська справа загалом, і літературні проблеми зокрема осмислювалися з погляду народу і його потреб. Протягом 1890-х років тут намітилися певні зміни, якими характеризується останній період української літератури XIX ст. Основний рух у літературній сфері відзначався зростаючою диференціацією літературної аудиторії і самої літератури: центральна літературна постать цього періоду — прозаїк (!) Коцюбинський — звертається вже не до народу, а до тонкого читача; модерністські (і, звичайно, все ще дуже несміливі й обережні) настанови Вороного, а пізніше "Молодої музи", вели до відкритого розриву з естетичними ідеалами народництва й імперативу громадського обов’язку письменника. В політичній сфері зазначеному періодові властива кристалізація національної свідомості; на практиці це — здобуття соборності, встановлення консенсусу й координація зусиль між українцями, які живуть під пануванням Росії і Австро-Угорщини 72; щодо символіки, то відбулася дуже істотна зміна в самовизначенні: "свідомі" українці вже перестали називатися українофілами — відтепер вони просто "українці" 73. Українська справа не є більше власністю обмеженого кола інтелектуалів, об’єктом секти, а зростаючим національним рухом.



72 Взірцем цього може слугувати рішення Грушевського в 1907 році перенести "Літературно-науковий вісник" зі Львова до Києва.

73 Пор. закінчення листа Лесі Українки до її дядька, М. Драгоманова, від 17 березня 1891 року: "Скажу Вам, що ми відкинули назву "українофіли", а звемося просто українці, бо ми такими єсьмо окрім всякого "фільства" (Леся Українка. Твори: В 10 т. — К., 1965. — Т. 9. — С. 63).



Поява національної диференційованої літератури, зникнення — структурна неможливість — білінгвізму, зумовили радикальні перетворення в російсько-українських літературних взаєминах. Ці взаємини стають щораз тіснішими, з’являються нові точки дотику, посилюється взаємний вплив тощо. Але тепер партнери в цьому обміні більш-менш рівноправні. На кілька десятиліть — принаймні до сталінських погромів 30-х років — українська й російська літератури стають співмірними величинами.



1981











Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.