[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 293-315.]

Попередня     Головна     Наступна

"WOJNA DOMOWA" САМУЕЛЯ ТВАРДОВСЬКОГО: ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ І АСПЕКТИ ЖАНРУ

У великій і напрочуд різнорідній літературі XVII ст. про Хмельниччину три твори вирізняються своїм літературним достоїнством. Перший з них, "Coś nowego" (1652) Лукаша Опалінського, — меніпейська сатира, у якій, зводячи рахунки з Ієронімом Радзейовським ¹, автор зосереджує увагу на битві під Пилявцями, найнижчій точці коли не воєнного, то морального падіння Речі Посполитої у війні. Другий — це розгорнута "sielanka" (ідилія) Бартоломея Зиморовича, "Kozaczyzna" i "Burda ruska", — хрестоматійний твір, який довго вважався польськими й українськими істориками (Кубалою, Лозинським і Шайнохою, Костомаровим і Кулішем) основним історичним джерелом. За Брюкнером, це також твір, що має властивості історичного пророцтва: "Wzór i przedsmak bolszewji dzisiejszej" ². Його історична достовірність, як з’ясувалося, була незначною, а його удаваний звіт очевидця — скомпонований і почасти вигаданий ³.

¹ Див.: Krzyżanowski Julian. Łukasz Opaliński i jego paszkwil na Radziejowskiego // Od średnowiecza do baroku. — Warszawa, 1938.

² Sielanka Polska XVII wieku / Red. A. Bruckner. — Kraków, 1922. — S. 146. — (Biblioteka Narodowa, l, 48).

³ Пор.: Франко І. Хмельниччина 1648-1649 років в сучасних віршах // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 31. — С. 209; Грушевський М. Історія України-Руси. — Нью-Йорк, 1956. — Т. 8. — С. 82-92.

Тим не менше твір цікавий як з огляду на його бароковий парадокс ідилії, що містить жорстоку повість про смерть і руйнування, так і з огляду на його незвичайне зміщення фокусу уваги, коли жертвами української революції є українці, а не поляки, православні віруючі і духівництво, а не католики.

"Wojna domowa" Твардовського, на противагу згаданим творам, не підпорядковує історичні події художнім інтересам, а справді прагне відтворювати історичні події протягом тривалої розповіді, що перевищує 16 000 рядків (довшими є лише "Annales" Коховського), відображати причини, природу і справжній розмах цієї "безпрецедентної і жахливої війни". Найбільша польська епічна поема XVII ст., вона є наймасштабнішим і, можливо, найбільш автобіографічним твором Твардовського. Дванадцятилітній конфікт, що, врешті-решт, спричинився до війни практично з усіма сусідами Польщі, заповнив і спотворив останні роки життя Твардовського; він — його жертва і учасник, хронікар і ексегет.

Ставлення до "Wojn’и domow’ої" різко змінилася відтоді, як завдяки цьому твору сучасники Твардовського (Коховський, Ґавінський, Потоцький) почали вважати його слов’янським Вергілієм ⁴.

⁴ Порівняння належить Коховському, який вдається до нього у своєму творі "Nagrobek Samuelowi z Skrzypny Twardowskiemu Wirgiliuszowi słowiańskiemu", а потім y "Poetowie polscy"; Ґавінський в епітафії у "Dworzank’ax", III, величає Твардовського співцем "Іліади" польської історії; див. також передмову Потоцького до "Wojn’и chocimsk’oї". Дві українські переробки "Wojn’и domow’oї" — "ПовЂсть о козацкой з Поляками войнЂ чрез Зеновія Богдана Хмельницкого" (1718) Стефана Савицького і "Сказанія о войнЂ козацкой з Поляками" Самійла Величка — також є посередніми похвалами; пор. також: Turowski Stanisław. Samuel ze Skrzypny Twardowski i jego poezja na tle współczesnym". — Lwów, 1909. — S. 83.

У пізніших оцінках підкреслювалася типовість "Wojn’у domow’oї" для її часу і поетики, проте ставилася під сумнів її поетична довершеність, а нечисленні критичні студії, хоч і визнавали наявність сильних і зворушливих моментів у творі, обмежувалися лише його характеристикою як віршованої хроніки. Та вже самі обмеження цих студій і завжди наявна небезпека нормативної упередженості свідчать про потребу переоцінки цього своєрідного твору. Один із можливих підходів полягає у визначенні його зв’язку з безпосереднім літературним контекстом, його тематичним середовищем. Зважаючи на послідовний, розширений і чітко окреслений фокус уваги "Wojn’y domow’oї", цей твір можна розглядати як підсумок, як синтез літератури про козацьку війну. Дослідження художньої і концептуальної взаємодії, у свою чергу, може виявити не тільки головні мотиви та емоційні параметри поеми, але й принципи її побудови, її глибинну структуру.

* * *

Першими формами, чи жанрами, літератури про козацьку війну були плачі і побудки. У цих коротких і часто-густо анонімних творах виявлялася безпосередня, спонтанна й емоційна реакція на події 1648-го і наступних років.

У плачах трансцендентальний фаталізм приходить на зміну конкретній моральній оцінці сатириків і пристрасній апологетиці патріотичного табору; моменти раціонального чи соціального аналізу заміщає поняття універсальної провини, про що свідчить, наприклад, анонімна "Pieśń żałosna po rozproszeniu wojska pod Piławcami będącego in anno 1648 die Septembris" ⁵;

Nieszczęsne czasy ku nam następują,

Gniew Pański za grzech jawnie pokazują:

W Koronie Polski straszliwa nowina — Czyjaż to wina?

Twoja grzeszniku acz bezbożny twoja!

Niema i dobry dla ciebie pokoja

Kościoły Pańskie są opustoszone,

Ziemią wzruszone...

Висловлені почуття у творі постають не з індивідуальної поетичної уяви, а із реального джерела лиха. Ідеальним образом (як у "Lamenfi Korony Polskiej" ⁶) є скорботна Мати-Польща, яка нарікає на своїх недостойних синів ("Domownicy mię obcym przedawają") i скаржиться — шаблонний прийом — на заздрість ("Żem synom moim wolności nadała... Boleli nad tem ludzie zazdrościwi...") і жадібність ворога ("Kozak ochoczy na skarby łakomy / Wnet do Korony wpadł w szlacheckie domy... ").

⁵ Див.: Франко 1. Зазнач. твір. — С. 31.

⁶ Księga pamiętnicza Jakuba Michałowskiego. — Kraków, 1864. — S. 471-473.

"Чистий" плач, віддзеркалений чи стилізований як популярна доморощена література з її набожним і сентиментальним забарвленням, має ненадійну вузьку основу: передбачає самозамкнене зосередження на предметі — трагедії, поразці, — як на феномені, що своєю моторошністю перевершує інтерпретаційну спроможність автора. Більш поширеними є плачі, що відзначаються або сильною тенденцією до ствердної постави — панегірик, апологія (як у творі "Żałosna postać Korony Polskiej" Валентія Одимальського) ⁷, або моралізаторською і сатиричною позицією (як у "Bicz Boży" Каспера Твардовського ⁸ чи "Lament utrapionej Matki Korony Polskiej" Шимона Старовольського).

⁷ Одимальський сам наголошує на цьому у вступі:

Nie ten był koniec zamysłu mojego

Pisać lamenty i żałobne treny,

Ale chwalebne domu prześwietnego

Wysławiać dzieła i ozdobne sceny...

Див.: Przylecki S. Pamiętniki o Koniecpolskich" — Lwów, 1842.- S. 317-357. Плач може, однак, набирати масштабніших "історичних" вимірів, як, скажімо, у доволі цікавому творі "Lament nad ojczyzną" (Ossolineum Rkp. No 210/15. — S. 48-55).

⁸ Хоча його вперше було надруковано 1625 року, єдиний уцілілий примірник належить виданню 1648 року, що його здійснив і розповсюдив Пйотр Прущ. Ряд творів було перевидано у 1648 чи 1649 роках, після перших дошкульних поразок, як-от: "Lech wzbudzony i lament jego żałosny" (1606) Юрковського; "Kometa, to jest pogróżka z nieba na postrach, przestrogę i upomnienia ludzkie" (1619), "Trąba gniewu bożego" Матеуша Бембуса, "Prywat Polską kieruje" Старовольського (1624).

Саме цей тон морального бичування Твардовський запроваджує у вступних частинах своєї поеми. Після опису похмурої о пейзажу цілковитої руїни:

Co teraz w tej dobie

Zniesione Ukraina, i pół Polski wszytki.

Po San dali i Wisłę popiół przysuł brzytki?

Co miasta spustoszone? i wsi kędy byty

Ledwie znaki? Co pola? Ostrym się rozwiły

Amarantem i Ostem? Ani żadne stada,

Ani trzody domowe; oprócz psów gromada,

Z dotąd niegrzebionym trupem ludzkim tyją... —

він з’ясовує причини:

Dla naszych to hunorów i bezdennych zbytków,

Niekaranej swejwoli, wnętrznych nieufności,

Pychy i rozbujanej aż nazbyt wolności.

(Частина I, c. 2)

Характерно, що осуд спрямовується на особистий, або "внутрішній" шляхетський контекст, а не на конкретну соціальну несправедливість. Опріч таких видатних постатей, як Альбрихт Станіслав Радзивілл і Кшиштоф Опалінський, соціальний контекст цього морального осуду мало ким усвідомлювався ⁹.

⁹ Пор.: "Satyry albo przestrogi do naprawy rządu i obyczajów w Polszcze" Опалінського (зокрема третю сатиру) і спогади ("Memoriale rerum gestarum in Polonia...") Радзивілла.

Форма плачу має також свій конкретний об’єктивний корелят — праведний гнів Божий, виявлений у передвістях нового апокаліпсису:

Uprzedzały tę burzą i nasze ruinę

Znaki w górze niebieskie. (Jeśli im dam winę

Wiedząc że w tym nad wolą wyższą przyrodzenie

Nic nie robi) słoneczne rok przedtym zaćmienie

Niezwyczajnie straszliwe. Jako w srogiej owej

Na on czas defekcjej, przy Zbawicielowej

Śmierci było widziane. Także prętko potym,

Rozczochrany kometa... przegorzał na niebie.

(I, 2-3)

Будучи чимось більшим, ніж емоційна проекція або патетичний топос, цей пасаж є, радше, вираженням цілковитого злиття внутрішнього й зовнішнього світів поета, віри і реальності. Спершу, однак, ця форма існує як наративний лейтмотив, що лежить якраз під поверхнею численних роздумів і відступів. Такий настрій неодноразово з’являється, коли поет оплакує смерть Владислава IV, ототожнюваного з ідеалізованим золотим миром недавнього минулого:

Aż co nam w tym pokoju dobre dni rodziło

I wczasy, i rozkoszy, toż nam zawadziło

Owo wszytko (kiedy się porachujem z sobą)

Dobro nasze, w jeden grób poszło razem z Tobą.

Na to miejsce lichoty, trwogi, różno blade

Biedy, nędzy, choroby, zaboje szkarade,

Uciekania, włóczęgi, głody do umoru

Jako z placzorodego wysuły się woru.

Bodaj był nie umierał!

(1,12)

У наступних частинах, мірою того, як війна далі множить страждання, яким не видно кінця, плачі стають рефреном і сигналізують про важливу зміну в самій природі епічної поеми:

O kiedyż te zahamowane

Krwawe będą potopy! Kiedy wżdy zatkane

Piekto trupem! Snadź gdyby z początku tej wojny

Jako się spół rozlewać likwor jął tak hojny.

Kto duszę te policzył na wiatr wytoczone

I krew zmierzył, byłoby morze jej wspienione

I Scylla wyrównana.

(III, 130}

На початку, однак, плач є лише одним — і фактично підпорядкованим — із домінуючих настроїв. Відчуття втрати, божественного покарання зрівноважується патріотичним запалом, духом побудки. Твардовський сам був автором одного з найкращих взірців цього жанру ("Pobudka wychodzącemu wojsku pod Olykę, pro 1 Maii Anno 1649"). Мета таких безпосередніх й емоційних відгуків, які часом ледве втілені в літературну форму, — повідомляти про близьку небезпеку, закликати до зброї і зміцнювати дух ¹⁰. Твори охоплюють значний діапазон політичної і літературної вправності: від мінімальних політичних обріїв (і таланту) "Trąb’и na rozproszonych do obozu przeciw Kozakom" ¹¹ Кароля Дахновського до побудки Твардовського з її чітким вираженням безкомпромісної позиції патронів автора, "українських" магнатів, особливо Вишневецького і Збаразького. Політична програма, віддзеркалена у цих творах і у "Wojn’i domów’ій", — це, власне, їх непримиренність. Твардовський висловлює цю позицію у своїй "Pobudki":

Nie wyprosiem się ani wytargujem

Bez krwie pokoju, próżno w tym pracujem,

Próżno, gdy nie masz terminu swawoli

Czynić po woli

(рядки 69-73)

і повторює її у "Wojn’i domow’ift", розповідаючи про сейм 1650 року (II, 7-8).

Коли плач зосереджується на жахливому Божому промислі або на долі, побудка вдається до уїдливих описів ворога (як у Дахновського: "Trudno nam zwać żołnierzem gołego kozaka / Bo i sam niecwiczony i broń ledajaka"); її основними засобами є шаблонні епітети і лайка (знову Дахновський):

Zbójcy to i zmiennicy, przy kustu mężowie

Junacy po horylce, po wierze Grekowie

A ty Lachu waleczny na to urodzony

Abyś Marsa przestrzegał i krwawej Bellony.

Хоча цей основний елемент безпосередності й спонуки у "Wojn’i domów’ій" відсутній, настрій і запал цілковитої пристрасної заангажованості простежується досить виразно. Бракує епічної дистанції, відчуття рівноцінності протагоністів у реальній площині дійсних подій ¹². (Як ми побачимо, епічна обгрунтованість конфлікту фактично міститься в іншій площині.) Відсутність цього необхідного виміру глибоко відчутна, що є важливим чинником у розумінні війни Твардовським ¹³:

І tak znowu siły te tak wielkie i walne

Przyszło naraz wytoczyć, nie jako Cyklopom

Porwanym się na Bogi, ale przeciw chłopom

2Własnym swoim. Tak stawić i Króla i zdrowie

Wszytko na szanc. O czym gdy przyszły wiek się dowie

Jako ważyć, i o nas rozumieć stąd będzie?

(II, 10)

Емоційне ставлення поета до воюючих сторін чітко виражене та постійно сигналізується присутністю почуття у його епітетах, описах і рефлексіях ¹⁴.

¹⁰ Алойзи Сайковський описує традиційну схему побудки у праці "’Pobudka’ Samuela Twardowskiego" (Archiwum Literackie X: Miscellanea Staropolskie 2. — Wrocław-Kraków. — S. 140).

¹¹ Тут маємо низку згадок про Пилявці; отож, надрукована 1648 року "Trąba" Дахновського, а не, як припускає Сайковський, "Pobudka" Твардовського (зазнач. твір, с. 148), є, мабуть, найпершою літературною реакцією на цей розгром. По суті, поруч із анонімною відповіддю Дахновському, "Na trąbę odpowiedź żołnierska" (1648), іншим твором, — він також надрукований того самого року, — який стосується Пилявців, є "Rozmowa księdza plebana z żołnierzem, zwróconym z wojny kozackiej" Старовольського.

¹² Це, звичайно, насамперед стосується козацької війни. Шведська сторона розглядається по-іншому, але війна все ще є абсолютним злом, а ставлення автора до неї не змінюється.

¹³ Для Потоцького цього достатньо, щоб дискредитувати тему як таку: "Domowych z Kozaki i z Tatary hałasów wspominać szkoda, za szwedskie się wstydzić potrzeba". (Wojna chocimska / Red. S. Przylecki. — Lwów, 1850. — S. 31.)

¹⁴ Тут маємо й елемент садизму, наприклад, у його думках про смерть Тимоша Хмельницького (III, 99); пор. також: Fischerówna Róża. Samuel Twardowski jako poeta barokowy. — Kraków, 1931. — S. 150-160.

Ним забарвлене також його сприйняття ворога ("hultaj", "chłopstwo wyuzdane"), причин війни (злоба Хмельницького, "chłopska jadowita złość", "rankor zażarty") чи будь-якого конкретного моменту в конфлікті, де та сама акція — атака, облога, дипломатичний маневр — оцінюється тільки з такої тенденційної перспективи. Сукупно, однак, це перевищує форму побудки і закладає основу для концепції морального конфлікту, що є центральною структурною рисою світу цієї поеми.

Головним літературним вираженням теми козацької війни, вираженням, яке віддзеркалювало потребу інформації і заспокоєння, був репортаж, найчастіше у формі його цікавого гібриду — панегіричного репортажу. У найбільш плодовитого представника цього жанру Яна Бялобоцького ¹⁵ ранні роки війни простежуються через подвиги Яреми Вишневецького.

¹⁵ Маємо на оці твори "Pochodnia wojennej sławy" (1649), "Klar męstwa" (1649), "Pogoda jasna Ojczyzny" (1649) i "Odmiana postanowienia sfery niestatecznej kozackiej" (1653). "Brat Tatar albo liga wilcza z psem na gospodarza" (1652), уїдлива "притча" про конфлікти Хмельницького з татарами, є винятком. Інші панегіричні репортажі — це, наприклад, "Relacja exspedyciej Zbaraskiej w roku Pańskim 1649 przeciw Chmielnickiemu" (1650) Марціна Кучваревича, що також є вихвалянням Яреми Вишневецького, і "Kawaler Polski" Самуеля Гутора Шимановського, де співаються дифірамби Анджею Фірлею. Останній твір позбавлений будь-якої літературної вартості й заслуговує на згадку тільки для того, щоб піддати сумніву гіпотезу Естрайхера (том XXX, с. 336 і том XXXI, с. 444), що Шимановський і Твардовський — одна особа.

Тут немає історичного фокусу, не кажучи вже про об’єктивність: події використовуються як засіб для прославляння героя.

Якщо у попередньому випадку можна говорити лише про спільний емоційний тон чи специфічні засоби або формули, то тепер можна вести мову про конкретні моделі. Так, у ранніх частинах "Wojn’и domow’o’i" наративна структура, добір і презентація подій переважно такі ж, як у ранніх репортажах, зокрема у творах Бялобоцького. Отож, після Яреминої смерті і згідно з панегіричним висвітленням центральна роль відводиться Янові Казимиру, але автор не зрікається послідовного і щораз нуднішого зосередження уваги на воєнних і дипломатичних зусиллях. Таким чином, його часті автобіографічні й сатиричні відступи стають художнім центром тяжіння поеми.

Опріч структури подій і їхнього висвітлення, ці довші наративні твори розвивають ряд фігур, які також з’являються у "Wojn’i domow’ій" ¹⁶.

¹⁶ Характерною рисою складної політичної "інтерпретації" є тенденція дискредитувати козацьку сторону, огульно називаючи козаків "chłopi" i "czerń" і в — такий спосіб заперечити їхню історичну й законну претензію на окремий військовий статус. Промовистим прикладом служить опис Твардовським Хмельницького, де останній називається водночас "Nie owszem mąż wzgardzony: ile króty znając / I wojnę i litery, w wojsku niemniej wzięty" i " chłop" (I, 5).

Знову-таки, хоч існують виразні паралелі й можливі запозичення, більшість тих фігур є частиною загальної літературної обстановки. Переважно це образи чи розгорнуті порівняння, що врешті-решт спираються на дві площини — тваринну і класичну або міфологічну. Хоча ці дві сфери і не закріплені відповідно за двома сторонами, тобто бунтівних селян можна подати як жахливих циклопів, татар — як гарпій, козаків — як гідру, а польську сторону ототожнити із благородним птахом, тобто орлом, існує, звичайно, чіткий вододіл між позитивними й негативними асоціаціями.

У Твардовського ці порівняння охоплюють значний діапазон: від типового визначення ворога як нашестя сарани, коли описується мирне життя козаків ("gdy zima wctawała, schodzili na włości/ Na wiosnę zaś i nowe rozpary słoneczne/ Jako muchy ożyli") і особливо їхнє відродження після поразки:

jako szarańcza, którą był powarzył

Mróz dopiero, jedno co płomień ją rozparzył

Słońca południowego, zarazem ożyje.

I straszliwym ku niebu obłokiem się wzbije, —

(II, 51)

до цілої гами звичайних і екзотичних тварин. Він порівнює селян у битві із шаленими ведмедями (I, 59) (як це робить Бялобоцький, — "Pochodnia", 4), з мурахами й кротами (II, 34), Хмельницького — з вовком (I, 62), лисом (I, 90), собакою (I, 82 і II, 34), його сина Тимоша — з гієною (II, 77), і крім того, після Зборовського миру, коли Хмельницький, за переказами, просив у короля вибачення і плакав, Твардовський змальовує його (услід за Бялобоцьким — "Klar męstwa", 45) як крокодила, що проливає фальшиві сльози (I, 93).

Класичні й міфологічні порівняння не менш виразні: Владислав IV порівнюється з Ахіллом (I, 12); Ян Казимир — з Геркулесом (II, 2); Ярема Вишневецький — з Ахіллом (I, 53-54), Сципіоном (I, 17) і Ганнібалом (II, 18). Ярема в одному з рідкісних випадків звернення до біблійної образності також порівнюється з Мойсеєм, коли переправляється через Дніпро, утікаючи з Лубен (I, 16). (Це основне порівняння у "Pochodn’i" Бялобоцького [с.3], з тією різницею, що тут Ярема прославляється ще більше, оскільки Дніпро, як і Червоне море, розступається, аби дати дорогу йому і його людям.) Польські сили досить довільно асоціюються з греками при Фермопілах (I, 28 і 82). Як зазначалося вище, порівняння для ворогів беруться зі сфери міфічних монстрів. Дуже важливо, що відсутнє порівняння Хмельницького з Ганнібалом, яке розгортається — часом дуже докладно — у ряді творів і репортажів цього періоду.

Як і різні риторичні засоби, ці порівняння мають суто декоративний характер, становлячи поверхову спробу забезпечити наліт традиційного героїчного епосу ¹⁷.

¹⁷ Див.: Fischerówna Róża. Op. cit. — S. 135-147.

Вони навряд чи визначають жанр. Але той факт, що вони вживаються механічно й довільно, не знецінює епічного виміру поеми. Зважаючи на домінуючі літературні моделі і сильні тенденції у самого Твардовського (наприклад, у "Wladyslaw’i IV"), важливішим, мабуть, є відчутне приглушення панегіричного тону. Це лиш частково пояснюється порівняно раннім відходом Вишневецького і браком ентузіазму у Твардовського щодо Яна Казимира, який займає місце героя. Загалом, мірою того, як світ "Wojn’и domów’ої" починає зростатися в одне ціле, панегіричний тон явно стає менш доречним.

Його заступає інша свідомість: як і в більшості творів тогочасної літератури, присвячених подіям української революції, частою і природною модальністю стає сатира. Вона торує собі шлях крізь пихатий і своєкорисливий жаргон та свідчить про спробу осмислити певні глибоко хвилюючі явища. Продажність і анархія, лицемірство і боягузтво перетворюються внаслідок воєнних подій з абстрактних пороків на проблеми, що визначатимуть, чи проіснує сама держава. Так, Старовольський у своєму творі "Prywat Polską kieruje" (перевиданий 1649 року, після Пилявців) нападає на шляхту, яка, хоч і б’є себе в груди, запевняючи, що вона оплот країни, — щоб таким чином не сплачувати податки для укріплення міст, — але дає драла з поля бою:

Luboć rycerskie piersi zowią się murami,

A gdy też na tych znidzię a my dokąd sami?

Zamkniesz w mieście bramę, a on dziurą wnidzie,

Co rozumieć w potrzebie, kiedy o reszt idzie?

Kędy się skryć, zataić, kędy się obronić?

Snadź się musi na Śląsko, uciekając chronić.

Drudzy do Prus, do Gdańska, Grudziądza, Torunia,

Jak straszna, choć bławatem, kozacka jest gunia!

Po pilawieckiej trwodze co żywo uciekać

Do miast chciało, do zamków, nie chcąc w polu czekać.

(II, 164-171)

У довгому вступному періоді до II розділу, І частина (пункт II, 34), Твардовський уїдливо й іронічно описує масштаби цієї втечі:

Ledwie był kto u Wisły samy

Aż się oparł, rumaki wygrzewając tchnące,

Z głów wapory, i serca w pierś uderzające

Ciężkim młotem. O! dokąd zginieni się mamy?

l gdzie inszej na starość ojczyzny szukamy?...

Czyli Gdańsk jeden nas ogarnie?

I jakie od Gargarów spłyną tam szpiżarnie?

Które wszytkich pożywią? Czyli Niemiec bratem

Kiedy będzie? I swoim zasłoni nas światem

Ostatnia Izlandja? wierną da gospodę

Szwed ponury? albo mieć będziem swą wygodę

W nieludzkiej Hiberniej?

і повторює звинувачення Старовольського:

Opuściwszy tyle

Swych Patronów, i zawsze wierne ich azyle

Po stołecznych kościołach! kiedysem się sami

Z tym chowali, żeśmy ich swoimi piersiami

Szczycili od poganów, i tułać się pod nich

Łaskę znali, teraz się odstrychniemy od nich?

Пилявці забезпечують першу сприятливу нагоду чітко виразити сатиричну поставу, що підтримується і дедалі більше акцентується, незважаючи на перемінні успіхи війни. Насамперед у поле зору автора потрапляють некомпетентність і неправомірні дії, про що свідчить, наприклад, перебіг посполитого рушення:

... te razem nie więcy

Na kilka się zaciężnych spuściwszy tysięcy,

Straż od pogan, pokoju, i złotej wolności

Bardzo jęli? dla której i tu żarliwości.

Ani słuchać rozkazów, i znaków pilnować,

Ani jeden drugiego chciał w czas posiełkować.

Król nawet nienawołał, ani wódz uprosił,

Ale kogo i jaki humor swój unosił,

Tym się każdy sprawował, godnym bydź buławy

Siebie sądząc. Takiż też koniec tej niesprawy!

(I, 84-85)

Обґрунтованість цього меланхолійного роздуму підкреслюється тим, що він трапляється в описі ще однієї поразки. Брак дисципліни, відсутність довготривалого зобов’язання, що засвідчила відмова доводити справу до кінця, масове дезертирство після перемоги під Берестечком ("І próżno na Tracyę, próżno na Tauryki / Pojrzeć nie dosiężone? Czyje w tym praktyki,? Abo była prywata, żonek swych widzenia / Tak pilna i gorąca? będzie bez wątpienia / Późniejszemu wiekowi tego się sprawował") i породжені цим неминучі невдачі викликали гострі звинувачення Твардовського. У, можливо, найсильнішому з таких звинувачень він наслідує кпини Лукаша Опалінського з "Coś nowego" (’"Ręka nas dotknęła / Pańska i rozum odjęła’ — /Jak to więc zawsze mówiemy,/ Kiedy co sami pokpiemy"):

Na karanie z nieba

Próżno już narzekamy: które w swej skrytości

Lubo psuje jako mól nasze w nas wnętrzności;

Przecież jednak nie wszytko na fata składajmy,

Ale sami cokolwiek sobie też przyznajmy,

Żeśmy męstwo wyzuli, że się bić niechcemy,

I więcej, prócz uciekać grubo, nieumiemy.

(III, 72)

Продовження цієї думки переходить у його, мабуть, найвідвертіше оскарження панівної верстви:

Więc szerzem się na włości, i przy kuflach srogich

Niemal krew wysączając z oraczów ubogich

Wiele dokazujemy.

Тут Твардовський не просто висміює Заглобу-без-героїзму (на його адресу нерідко пускаються шпильки, наприклад, "Doma Alexandry za stołem bijemy, / A na wojnę bez prochu i lontów idziemy" [III, 141]) чи обурюється, як він це часто робить, солдатськими грабунками ("rozbujany / W polu żołnierz, (acz oto surowie karany) / Niemógł się pohamować, żeby po komorach, / I szlacheckich poczciwych, nie rabował dworach, / Najeżdżając i biorąc" [III, 142]), а, по суті, вказує, як Кшиштоф Опалінський у творі "Na ciężary i oppresyją chłopską w Polszcze", на центральну моральну проблему. Одначе, на відміну від Опалінського і всупереч його досить точному знанню соціальних причин української революції (I, 4-5), Твардовський відмовляється визнавати причинний зв’язок.

Сатиричний погляд Твардовського не обмежується воєнними справами. Він також рішуче спрямовується на події домашнього фронту. На самому початку поеми поет уже кидав суворий погляд на сейм, коли криза на варшавському зібранні 1648 року сягнула апогею:

Było jak w obrazie

Tu się przyjrzeć, kiedy te poczynali przedni

Od siebie kolacją. A pieniądze jedni.

Drudzy srebra i stoły swe ofiarowali,

Przecie kiedy do czego, wszyscy nic nie dali.

Nawet ani na podjazd, który się tej scenie

Potrzebnym zdał najwięcej...

... nie mogli się zebrać.

(I, 39)

Наступні події лише поглиблюють його обурення. Найзловіснішою з-поміж цих подій було перше використання liberum veto Сицинським (який не згадується) ¹⁸:

¹⁸ Немає підстав уважати, що, як і з іменем Богуслава Радзивілла, причиною є єзуїтська цензура; див.: Kowałkowski Alojzy F. O rękopisie i wydaniach ’Wojny domowej’ Samuela Twardowskiego // Archiwum Literackie: Miscellanea Staropolskie 3. — Wrocław, 1969. — S. 91 i 132.

Przez sektarskie fakcje, na tajemnej Scylli

Rozbita ta machina, tylkoż dla jednego

Posła głosu?

(III,116)

Сильне "сарматське" забарвлення засвідчує розуміння Твардовським причини національного занепаду. Він знаходить історичні прецеденти у долі держав, коли риторична спритність і необмежена свобода спричиняли розпад ¹⁹:

¹⁹ Тут Твардовський відверто покликається на свій вірш "Na sejm rozerwany w Warszawie 15 Novem(bris) 1639":

I któraż była tak potężna siła

Która by sobą się nie obaliła?

Rzym swoje tryumfy zgubiły

I Ateny, gdy najmędrsze były...

Nie strużmy już dla Boga, więcej

Tej wolności, bo zginiemy pręcej.

(рядки 16-24)

Згадка про Афіни знову повторюється в "Omen królowi szwedskiemu".

to rozumiem z prostszymi,

Że pókiśmy nie byli ludźmi tak mądrymi,

Lepiej zawsze bijali swe nieprzyjacióły.

Tak przed laty Ateny, im w najlepszą szkoły

Parnaskie ich kwitnęly, na gruby Filipów

Dyskurs padły. I w Rzymie, im bystrzych dowcipów

Z wodzem ich Cyceronem, także się zjawiło,

Przyszłej mu to ruiny, wróżką pewną było

Coś u nafy podobnego, kiedyśmy co dali

Wolność tę nieszczęśliwą subtelniej strugali,

Przestrugali nakoniec.

(III, 135)

Він оплакує зникнення узвичаєного й традиційного, звинувачуючи чужоземні впливи та звичаї:

Owo wszytka od przodków naszych nam podana

Zdała się starożytność z ziemi wywołana.

A nastały obłudy, malowane cery,

Pudry, piżma i dziwne w strojach maniery

Z cudzoziemskich Alamod, coraz fozy inny,

Krymki, Szwedki, Nocenty, Ankry, Ingerniny,

Nawet, który przynamniej miał bydź zasłoniony

Niewstyd, do wpół, i dalej, ciała obnażony.

(III, 150-151)

Для загальної концепційної структури "Wojn’y domow’oї" важливо те, що Твардовський намагається показати, які це мало наслідки для всього суспільства; як свідчать побічні зауваження — "Dyssolucja miast":

Miasta się rozhulały, akkomodowane

Także szlachcie, i na nic coraz taksowane.

Kramy, budy, rzemiosła, kiedy ten co kupi

Abo musi z potrzeby, albo będzie głupi... —

"Indulty snadne":

Żywoty przykładne

Grubianstwem okraczone, i dyspensy snadne

Choć w małżeństwach przysięgłych. Mało, siostrę bratu,

Ale współ mięć i żonę dogadzając światu... —

чи врешті навіть "Łomane dissydentom wiary":

nie mając miary

W tych indultach, nie wszytkim trzymaliśmy wiary

Greckiej, zwłaszcza kozakom, i za próżną mieli

Zborowską transakcją...

... Z Tatarmi się wdali

W ligę sprośną, i brać im jassyr pozwalali

Chrzesciański umyślnie.

(III, 151)

Широкий сатиричний огляд Твардовського лежить десь між оглядами Старовольського і Лукаша Опалінського. Поет вбачає корені політичної і соціальної несправедливості у слабкості особистої моралі, але, хоч він і палає пристрастю, проте зрідка виходить за рамки описовості. Натомість Старовольський (у творі "Prywat Polską kieruje"), незважаючи на його сильні догматичні засади, які є часто радше ширмою, ніж аналітичним засобом (наприклад, поняття "звичайна людина"), активно дошукується причин наявного стану речей. Характерно, що він знаходить їх у функціонуванні торговельної системи, мимохідь виявляючи козла офірного — "poganin żydowski": "Skądże wojny, pożoga zapałów kozackich? / Tylko z tych pogan barziej szalbierzów matackich!" У своїх описах суспільства, однак, "Wojna domowa" ще віддаленіша від "Coś nowego" та його уїдливих характеристик, дотепного діалогу, його безсторонності й цинізму, а надто політичної метикованості його автора.

Проте у "Wojn’i domów’ій" маємо щось більше, ніж простий брак об’єктивності або дистанції. Тут наявна виразна автобіографічна риса, де поет, його доля і творчість самі стають темою поеми. Про це говориться відверто, як ось у часто цитованому пасажі про його втечу із Зарубинців перед наступом козаків:

Tuzem też nie czekał

I ja dłużej, i równo z drugiemi uciekał.

Przyznam się nie leniwiej: fanty prócz domowe

Mielsze z sobą. a zbiory wiotche papierowe

W małym pudle uniozszy. Lubo (co za dziwy?)

Uciekał Pindartis: w tym jednak szczęśliwy,

Że gdy Teby gorzały Filip mu ochronił

Jego tam Muzeolu. Mego nie obronił

Żaden dźwięk Apollinów, ani głos łabędzi

Niebieskiej Melpomeny, —

(I, 36)

чи у згадці (II, 7) про офіційну російську скаргу 1650 року на "Władysława IV", що призвело до публічного спалення окремих сторінок цього твору у Варшаві. Спочатку породжені цим особистий досвід, самосвідомість і самооцінка є суттєвою базою для критичної постави. У низці випадків мотивація виникає як прямий, безпосередній контакт ²⁰:

²⁰ Броніслав Хлебовський (Pisma, III.- Warszawa, 1912. — S. 89-91) і Карл Тібергер [Thieberger] (Samuel von Skrzypną Twardowski. — Breslau, 1898) поширюють це настільки, що практично охоплюють всю "Wojn’y domow’y".

Ale były i drugie właściwsze przyczyny

Czemu przyszło do takiej spólnej nam ruiny,

Ześmy gdy w Ukrainie drudzy przepadali

Bracia naszy, nad ich się nie użałowali

Mizerną kondycją, ani im gdzie głowy

(O czym tylko na Sejmach próżne były mowy)

Skłonić dali. Choćby też naostatek mieli

Zgnić pod płotem.

(III, 150)

Подібно до цього поетові роздуми про падіння держав від надлишку свободи зумовлені його власною присутністю у таборі при Уйстю (III, 135-140) (і можна припустити — його тимчасовою відданістю шведському королю). Як реальна або емоційна участь, автобіографічна форма стає головним наративним носієм і такою мірою визначає структуру твору, що наприкінці життя автора війна і поема, якою він свідчить про неї, практично зливаються воєдино. Мир, що його він так палко бажає, не лише кладе край війні, а й увінчує його твір (IV, 255-256 і 284) та фактично збігається в часі з його смертю.

Два головні виміри, на які тепер переміщується питання жанру поеми — історія і епос — за своєю природою тісно взаємопов’язані і, в останньому випадку, є мірилом, за яким найчастіше — і нормативно — оцінювалася поема і виявлявся брак у ній автентичного епічного начала. Претензія поеми на те, щоб бути історією, відверто сформульована у передмові до краківського видання 1660 року (яку було вилучено з єзуїтського видання 1681 року) ²¹ та в самому тексті. У передмові Твардовський стисло з’ясовує мету поеми: "Ani ja tu pozywane na Bogi Giganty, ani Jowisza z nieba w deszczu złotym do Danai ściągam. Samę rzecz i gołą narracją tak okrutnej, a w Polszcze nigdy niebywałej wojny, lubo gładszym trochę, i smukowniejszym piórem opisuję". Обгрунтування, що його він дає своєму методові ("A to respektując na teraźniejsze delicatum saeculum, kiedy prawdy nijako w ludzie wmówić, chyba ją przycukrowawszy") і особистій мотивації ("z szczerego ku ojczyźnie... affektu"), передбачає цілковите підпорядкування уявного і мистецького первнів — правдоподібному (реалістичному) і етичному. Твардовський підкреслює таку очевидну підпорядкованість наприкінці поеми:

Dosyć o tę szkopuły żem się nie uskrzynął

Prostym idąc impetem, i bez farby pisząc,

Acz wierszem podejrzanym, com widząc i słysząc

Prawdziwszego rozumiał.

(IV, 256)

Здебільшого на цьому грунті, довіряючи такому самозреченню, критики вважали, що Твардовський-поет — жертва Твардовського-історика ²².

²¹ Див.: Kowalkowski Alojzy F. Op. cit.

²² Див., зокрема: Turowski S. Op. cit. — S. 56-88.

І все ж така оцінка сама ризикує стати жертвою ледь зм’якшеної помилки наміру (intentional fallacy) (зм’якшеної, оскільки сам автор виразно стверджує цей намір), де змішується "зміст", зокрема фабула, із самим твором. До того ж, імператив правдивості не є вирішальним, позаяк історична чи міфічна "правда" — мета всього епосу. З естетичного погляду проблема полягає у композиції поеми. Щодо цього "Wojna domowa" демонструє захопливу напругу між необробленим матеріалом і обов’язком точності і вичерпності, — що його поет добровільно взяв на себе, — та епічною модальністю, у якій він подає цей матеріал.

Його очевидна й неодноразово відзначувана епічна модель — "Pharsalia" Лукана. У даному разі це не тільки питання про сильний вплив "срібного віку" латинської поезії на польську барокову літературу і про те, що можна розглядати близькість останньої до найбільш барокового з римських поетів ²³, але й про той факт, що Луканова поема про римську громадянську війну стала канонічною моделлю для літературних інтерпретацій цієї теми ²⁴.

²³ В Іспанії, як зазначає Ґільберт Гаєт (Highet), переклад Хуана де Хуарекі-і-Агіляра (Juan de Jaurequi y Aguilar) "так яскраво віддав вишукані метафори і викривлення Лукана, що це відкрило зелену вулицю для афектацій Ґонгори та його школи" (The Classical Tradition. — New York, 1957. — P. 116). Польські переклади "Pharsali’ї’ Лукана, що належали Войцеху Станіславу Хрошцінському і Яну Алану Бардзінському були зроблені наприкінці сторіччя, відповідно у 1684 й 1685 роках; див.: Splawiński Stanisław. "Farsalija" Lukana w przekładach polskich XVII wieku. — Kraków, 1929. Цікаво, що, говорячи про популярність Лукана, про стилістичну ("kuglarstwo słów i balansowanie mysią") і тематичну близькість цього твору до польських літературних смаків XVII ст. ("Bliskim był... author rzymski i przez sposób przedstawienia wypadków zgodnie z prawdą historyczną, bo właśnie tej prawdy nade wszystko domagał się czytelnik polski i od swoich epików" [9-10]), Сплавинський одначе не згадує про "Wojn’y domow’y".

²⁴ Вплив головної польської епічної моделі — твору Пйотра Кохановського "Gofred" — у "Wojn’i domów’ій" відсутній: див.: Chlebowski B. Op. cit. — C. 37; Pollak Roman. "’Gofred’ Tassa-Kochanowskiego". — Poznań, 1922. — S. 225.

Про те свідчать, скажімо, дві англійські історичні поеми початку XVII ст. — "The Barons Wars" (1603) Міхаеля Драйтона і "The History of the Civil War" (1595-1609) Caмуеля Деніеля. В обох творах точно відтворюється варіація Лукана на тему двох перших періодів Берилієвої "Енеїди":

Bella per Emathios plus quam civilia campos,

Iusque datum sceleri canimus, populumąue potentem

In sua yictrici cinversum viscera dextra.

Cognatascjue acies...

Quis furor, o cives! quae tanta licentia ferri.

Gentibus irwisis Latium praebere cruorem? —

що супроводжується наріканням на справжнього ворога — Партіа, нині Франція, — який одержав насолоду від видовища братовбивчої війни, описом страшних прикмет, що звістують війну, а також змалюванням її протагоністів і причин. Цієї схеми також дотримується Твардовський, заявляючи тему:

Wojnę powiem okrutną, srozszej której ani

Krwawszej nigdy nie było, odkąd zamieszkani

W pola te niezmierzone nasi tu Sarmaci... —

і епічне запитання:

Skąd wam ta złość, o chłopi, i rankor zażarty

Ku swym panom? Nie byłże inszy świat otwarty,

I morze pozwolone, gdziebyście te byli

Tak ciężko zamierzone razy wytoczyli?

Nie podobniej na Turki, i brzytkie Pohańce

Wywrzeć było jadów? —

а згодом у згаданих вище прикметах війни (I, 2-3), в історії козаків і розповіді про умови, що призвели до війни. Хоча Твардовський дотримувався епічних формул і пишномовних зворотів сумнівної точності (як у панегіричному "Władysławi IV": "Króla powiem wielkiego w wojnie i pokoju", — чи, ще красномовніше, у "Nadobn’ій Paskwalin’i": "Wojnę powiem miłości i zwycięstwo nowe"), тут його визначення війни — аж ніяк не порожня риторична фігура. Як і Лукан у "Pharsal’ії", він рішуче настроєний продемонструвати правдивість цієї тези.

Існує, звичайно, ціла низка паралелей, а також значних відмінностей між "Pharsal’iєю" i "Wojn’oю domow’ою", і можна лише схематично окреслити деякі з них. Можливо, найважливішими є подібності поетичних постав, ставлення кожного поета до свого матеріалу, голос поета. Обидва вони відзначаються пристрасним ставленням до історії, про яку розповідають, і почуттям патріотизму, що, хоч і межує часом із фанатизмом, має своїм позитивним ядром віру в ідеальний порядок.

Обом притаманні глибокий песимізм і відчуття трагедії, але коли Лукан шпетить Юпітера, то Твардовський виказує майже побожну смиренність перед ходом подій. Як і Лукан, Твардовський зосереджується здебільшого на воєнних подіях, але широкий розмах його конфлікту та притаманна йому багатослівність перешкоджають поетові, надто у пізніших розділах про шведську війну, досягти яскравості латинської моделі. Знову-таки, подібно до Лукана, Твардовський покладається на риторичні засоби: явно — на промови, і всюди — на дуже кодифікований, але ефектний "епічний" стиль патетики й порівняння та навдивовиж латинізований і "неприродний" синтаксис (який, звичайно, не моделюється лише з Лукана). Як у "Pharsali’ї", відступи — головний і художньо важливий чинник. На відміну від Лукана, — і це вважається найбільшим ґанджем з погляду традиційної епічної поеми, — Твардовський не окреслює центрального героя. Та сама структура, яка лежить в основі цього і зумовлює елемент поетового "реалізму", також заважає йому ефективно запровадити, як це зробив Лукан і сам Твардовський у "Nadobn’iй Paskwalin’і", сферу надприродного. Існує, зрештою, ще одна важлива паралель — панування долі, "фортуни". Як і в Лукана ²⁵, це стає самим осердям поеми, а розуміння й зображення Твардовським її (долі) дії закладає підмурок для об’єднання багатьох неспівмірних елементів "Wojn’и domow’oї".

²⁵ Див.: Friedrich Wolf-Hartmut. Cato, Caesar und Fortuna bei Lucan // Lucan / Red. Werner Rutz. — Darmstadt, 1970.

Посилання на долю, звернення до неї і тривалі роздуми з цього приводу — складова частина розповіді. На реалістичному, "описовому" рівні "фортуна", чи експресивніше — "роwinienia nogi", віддзеркалює непередбачену і одвічно мінливу фортуну війни, як у цьому моменті напередодні битви під Берестечком:

Długo tak o pól milę wojska stały obie,

Wzajem się przypatrując z podziwieniem sobie

Nie bez w sercu podobno potajemnej trwogi,

Jako ich z powinienia komukolwiek nogi

Dzień dzisiejszy uplenić, i zgubić miał wiele.

(II, 30)

Важливо, що тут не йдеться про випадковість; метафора ваги, як в "Іліаді" (кн. VIII і XXII), служить мірилом, за яким визначаються долі людей і народів: як у підготовці до зборівської кампанії:

I króla i zdrowie

Wszytko bydź zawieszone, i co ich przodkowie

Tak długo budowali, na jednej tej szali...

чи знову напередодні зіткнення під Берестечком:

Kto tedy pojzrzawszy

Na wojska te z obu stron...

...z góry gdzie wysoko.

Śmiertelnością wzruszony nie westchnął głęboko?

I zaraz nie uważył, na jakim momencie,

Które w swoim tak długo stały fundamencie,

Państwa wiszą, że ich jeden zgubić może

Los fortuny.

(II, 30)

Вага чітко свідчить про моральний порядок, де єдиним арбітром (як Зевс у "Іліаді", котрий може, але не хоче втручатися у перебіг долі) є сам Бог. Він — біблійний Бог небесної помочі ("On jej [ojczyzny] sam obrońca, / On sam Pasterz" [I, 42]) й суворої відплати, як у вступі до третьої частини прелюдії до Батозької битви, що знову зображується з допомогою ваги (III, 66). Часто Його буває важко відрізнити від міфологічного божества, оскільки Твардовський спирається на єзуїтську поетику, яка легко змішує християнський і міфологічний плани, — як тоді, коли йому приписувалася допомога Риму супроти Ганнібала (I, 42) або Леоніду — супроти Ксеркса (I, 82), — і навіть ще більше з огляду на Його дії, що, здається, підтверджують Плавтове: "Боги граються з людьми, як з м’ячами":

Twoja to, niezmierzony Boże,

Igraszka i zabawa: tych w górę windować,

Owych zrzucić, abo ich do czasu zachować...

(II, 30)

Під тиском широкого часового виміру з його безперервною і фатальною зміною фортуни християнська інтерпретація безсила; врешті-решт, здатність Бога впливати на терези:

Bowiem on próżnować

W niebie swoim nie może, z Radamantskiej Księgi

Ważąc i moderując światowe potęgi:

Żeby jedna nad drugą wprzód nie wylatata,

Ażby z jego skinienia początek swój miała —

майже другорядна стосовно маніхейського конфлікту добра і зла. Але саме цей конфлікт передбачає моральний план, у якому, зрештою, розшифровуються всі події. Відтак "природжена" злість селян і сліпа злоба Хмельницького є виявами метафізичного зла. Характерно, що біди, породжені останнім, втілюються у демонів:

W czym będąc utwierdzony, furij wszytkich zwoła

Z Acheronta na pomoc, i co niewysoła

Noc ich rodzi, i które za on dawno przeszły

Grzech Prometów, po świecie różnie się rozeszły

A napierwszej niezgody, wojen wszytkich matki.

Toż pożerającego nawiętsze dostatki

Zbytku oraz, za którym chuda idzie nędza,

Głód, Frasunek, Choroba, i nad którą jędza

Gorsza już być nie może: Zazdrość frasowliwa

Z cudzej doli, i bojaźń i rada pierzchliwa,

Oprócz innych tak wielu, które sam zostawił

Sobie Pluto w Erebie. do Polski wyprawił

Wierne swe posłaniki, o broń przypatrując

A także swym przykładem na pany buntując

Chłopy własne, komuby swawola ta miła.

(II, 12)

Тим-то моральний план структурує різні виміри "Wojn’и domow’ої" — напучувальний і скорботний, сатиричний і автобіографічний, — так само як цей каталог зла ілюструє конкретні проблеми, з якими вони мають справу. Моральний план забезпечує тяглість історичного фокусу, через що наступні війни зі Швецією і Московією хоч і розглядаються з меншою пристрастю, висвітлені як наслідки первісного зла. Він визначає і синтезує поставу поета — критерій, за яким оцінюються особистий досвід, патріотичні ідеали й історичні події. Теоретично він здатен забезпечити епічну структуру, гарантуючи, що поема буде чимось більшим, ніж хроніка або серія розгорнутих епізодів.

Однак, незважаючи на те, що таке моральне усвідомлення забезпечує концептуальний синтез, останній зовсім не завжди естетично успішний і в остаточному аналізі його недостатньо, щоб компенсувати такі основні художні вади, як надмірна розтягнутість, повтори і брак добору. Як наслідок, "Wojna domowa" є вражаючим, але нерівним твором, твором, у якому чимала частина його неопрацьованого матеріалу залишається осторонь художньої візії. По двох сторіччях після її публікації таку візію забезпечив автор "Трилогії".

Попередня     Головна     Наступна