Опитування про фонему Е на сайті Ізборник  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 418-431.]

Попередня     Головна     Наступна





СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ЯК ІСТОРИК УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА



З його не платонічний був тільки словесник, але до певної міри й борець за слово, і тому так часто міняє він дослідницьке знаряддя на перо публіциста й популяризатора; так часто од давньої давнини обертається до того, що зачіпає й болить його, як сучасника та самовидця 1.



1 Єфремов С. О. Історія письменства в працях акад. М.Ф. Сумцова // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 282.



Ці слова Сергія Єфремова з його посмертної згадки про академіка Миколу Сумцова цілком підходять і до самого їхнього автора, який був так само многогранною постаттю і не тільки досліджував різні аспекти літературознавства, але також жив, у повному значенні цього слова, українською літературою та вболівав за її долю.

Проте наше завдання тут (перефразовуючи Шекспіра) — ні хвалити Єфремова, ані хоронити його, а радше простежити його роль у розвитку новітнього українського літературознавства. Зосереджуючись на історично-літературознавчій праці Єфремова, маємо на меті також висвітлити деякі аспекти цього складного і ще зовсім не скристалізованого питання.

Єфремов, як знаємо, писав не тільки багато (може, не стільки, як Крашевський чи Бальзак, але його кілька тисяч праць складаються в чималий доробок) і писав не тільки швидко (як це Євген Чикаленко кілька разів підкреслює в своїх спогадах). Він також писав вельми гостро, зокрема коли йшлося про живих і неживих колег з фаху істориків української літератури. Його висловлювання на цю тему трапляються в різних працях, але найбільш сконцентровано зосереджені в передмові до власної двотомної історії українського письменства (що потім вийшла окремим виданням як "Дорогою синтезу. Огляд історіографії українського письменства"). Тут, либонь, усі попередники (за винятком явно перестарілих, як, наприклад, Могильницький чи Бодянський) і також сучасні видатні постаті — Петров, Огоновський, Франко, Возняк і Лепкий — дістають по заслузі. Ось, наприклад, закінчуючи огляд історії Омеляна Огоновського, Єфремов зазначає:


Він дав у своїй праці не так історію письменства, як номенклатуру письменників, окремі етюди й монографії, не зчеплені між собою внутрішньою ідеєю; а в них найбільш приділено місця на переказування змісту творів кожного письменника з одноманітними, шаблоновими увагами естетичної марки та квазіпатріотичними приспівами. Загальні характеристики надзвичайно бліді, позбавлені темпераменту й індивідуальних прикмет; не визначено і не почувається місця, яке займає в історії письменства гой або інший письменник, не показано грунту, що з його виросли й поживу мали літературні факти. Праці Огоновського бракує живого нерва або — скажу так — усякої перспективи: постаті письменників немов виставлено всі вряд, і часто вони дуже один на одного скидаються 2.


Про Івана Франка (якого поза тим він дуже високо цінує) Єфремов каже:


"Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р." ... вийшов і розчарував усіх, хто так нетерпляче дожидавсь обіцяної праці. Методу, який подав був Франко в ... передмові, тут ані сліду не знайдемо.


І завершує так:


Безперечно, фатальна недуга вельми одбилась, а надто на останніх розділах Франкової книги. Це дуже детальний реєстр авторів, книг і виданнів, цілком механічний і без жадної оцінки та перспективи, зате з страшною силою помилок у біографічних та бібліографічних відомостях, у цілому безладний та хаотичний, позначений розпадом колись великого духа 3.


2 Єфремов С. Дорогою синтезу: Огляд історіографії українського письменства // Записки історично-філологічного відділу Всеукраїнської Академії Наук (далі — ЗІФВ ВУАН). — 1923. — Кн. 2/3 (1919-1922). — С. 101.

3 Там само. — С. 104 і 105.



В "Історії української літератури" Михайла Возняка Єфремов добачає багато позитивного, наприклад:


Розслід над джерелами до творів, докладне переказування змісту, рясні — може, навіть занадто рясні, аж до деякого перетяження викладу — цитати, фактична повнота, нарешті синхронісіичні таблиці й надто багата бібліографія та добрані систематично ілюстрації...


Але майже рівночасно він йому також закидає "диспропорцію частин", "невиразність основних поглядів" і, врешті, "хаотичність" 4. Таку саму хаотичність і загубленість у матеріалі Єфремов бачить у "Начерку історії української літератури" Богдана Лепкого 5. (До речі, як побачимо, полеміка Єфремова з Лепким заторкує найістотніші поняття та критерії історії літератури.) Нарешті, можемо ще згадати реакцію Єфремова на "Нове українське письменство", перший і єдиний том запланованої історії української літератури Миколи Зерова. Тут також, попри визнання незаперечних вартостей цієї праці, Єфремов висловлює невдоволення. "Загальний напрям", на його думку, "занадто абстрактний, занадто загальний... і неплодючий". Одне слово, на думку Єфремова, Зеров орудує "рисковною, сумнівною схемою"6.



4 Там само. — С. 107.

5 Там само. — С. 105.

6 Єфремов Сергій. Зеров M — Нове українське письменство // ЗІФВ ВУАН. — 1926. — Кн. 7/9. — С. 504.



Усі ці критичні зауваги, хоч які б не були гострі (це навіть типове для тієї доби: можна згадати, наприклад, польського літературознавця терпкого слова Олександра Брюкнера), проте виростають із грунту принципових, очевидно, не тільки особистих міркувань. Але так само, як Єфремов був послідовний і принциповий у своїй критиці, так і ми маємо обов’язок критично й принципово перевірити та виважити і його концепцію історії літератури (української зокрема), і його практику. Це, ясна річ, велике завдання, і ми тут можемо тільки накреслити деякі основні моменти.

Свою концепцію історії літератури Єфремов формулює виразно й докладно та (що найважливіше) не відхиляється від неї протягом усієї власної літературознавчої діяльності: вона моделює, живить як перше видання "Історії українського письменства" (1911), так і останнє, двотомове (1924), як, зрештою, і його пізніші праці 20-х років.

Література (чи радше письменство, бо, власне, такий термін Єфремов послідовно вживає) — це передусім відображення і втілення душі та життя народу.


І от сталося те, що сталось. Усе розгубив був український народ на довгому й важкому шляху своєму до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право й освіту, свої закони й суд, свою школу й інтелігенцію... ім’я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією просто "людей", ще гірше — нацією "дядьків"... "Чудний наш народ, — справедливо дивується один з теперішніх письменників, — і сильний, і сумний... Мав героїв — і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю — і все життя жив рабом... Утворив багатства пісні — і сам її не знає" (В. Винниченко). І тільки один лишився йому, чудному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний — то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє — як вираз його духової істоти, як символ його опрічности національної й як знаряддя самосвідомості, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватися — недалекі вже, часи 7.



7 Єфремов Сергій. Історія українського письменства: В 2 т. — Київ — Ляйпціг, 1924. — Т. 1. — С. 10.



Тут видно стрижень романтичної мислі, починаючи від Гердера та німецьких романтиків й переходячи через переформулювання слов’янських романтиків (яких годі перелічити: Бродзінського, Мохнацького і Доленгу-Ходаковського, Жуковського, Пушкіна і Гоголя, Костомарова, Шевченка і Куліша). Між тими першими романтичними розуміннями літературної творчості і Єфремовим лежить сила пермутацій і відгалужень, але одне лишається твердим і видним, як маяк: це непохитний зв’язок літератури (письменства) з народом. Єфремов, очевидно, не бачить його вже під виглядом якогось етнографізму, гердерівського Volkstum; він виразно підкреслює позанародні — міжнародні — чинники. Але все-таки, як і для вищезгаданих романтиків, для Єфремова принцип народності відіграє першу роль:


Письменство у кожного народу величезну має вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та межинародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, годуючись помітними і непомітними впливами од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби 8.


Тут варто згадати, що це останнє поняття, яке Єфремов називає "натурою" з наголосом на специфічності даної культури чи історії, виводиться з романтичного поняття genius loci, або Volksboden, і в другій половині XIX ст., в теорії Тена, набуло чималого поширення.

Але найважливіший момент концепції літератури Єфремова виявляється зараз-таки у наступному реченні:


Письменство скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життьової буденщини, — тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високого й вічного з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням із сучасного, що невпинно жене людськість уперед і далі — все вперед і далі 9.



8 Там само. — С. 13-14.

9 Там само.



Це, очевидно, є патос, який ми звикли чути від шкільної лавки по сьогоднішній день — ad nauseam. Незважаючи на те, чи це дійсно так (в певному сенсі воно є, а для деяких людей воно завжди так є, — а то вже питання літературної перцепції і підготови), за тими думками й за тим патосом криється щось вельми істотне: суто функціональна концепція літератури. Література для Єфремова має чітку й іманентну прикмету: вона існує для чогось, а не як гоголівський ніс — "сам по себе".

Отже, зовсім не дивно, що естетичне розуміння літератури, "постулат краси", Єфремову ніяк не промовляє. На цьому, власне, базується його полеміка з Богданом Лепким, який саме ставить у своєму "Начерку історії української літератури" такий "безумовний постулат". У відповідь Єфремов твердить, що


Принципом краси не можна охопити всіх потреб людського духа, які має задовольняти і задовольняє письменство, ні навіть спеціальної сфери людської творчості. Естетичні емоції — то тільки частка, і дуже невелика частка того духовного надбання, що дає нам кожне письменство 10.



10 Там само. — С. 15.



І справді, у практиці Єфремов часто зводить естетичну сторону твору до мінімуму. До того ж, у вищецитованому уступі криється ще один істотний момент. Згадуючи критерій естетики і послуговуючись, щоправда, доволі неточним формулюванням Лепкого, Єфремов говорить про естетичні емоції та про зміни в естетичних поглядах й вимогах і ніколи не згадує про те, що нам тепер здається очевидним, себто, що література — це все-таки збір творів, а літературний твір — все-таки художній об’єкт, який існує qua літературний твір (а не, скажімо, qua документ, що свідчить про такі або інші політичні погляди чи якусь психопатологію) тільки в естетичному усвідомленні. Отже, Єфремов, поставивши це питання на рівні перцепції та історичних поглядів й ігноруючи факт, що тут також ідеться про сутність і спосіб існування літературного твору, ефективно заперечує автономність літератури. Він заперечує, що література існує на інших правах і з іншою динамікою, ніж такі прояви суспільного життя, як, наприклад, політика або просвітянська діяльність. Щобільше, література для нього не тільки не має автономії, вона має завдання, суспільні функції, й остаточно її можна оцінювати тільки за тим, як вона ці функції виконує. Ми побачимо, що це (а не саме народництво) ставить літературно-історичні концепції Єфремова в русло панівних російських й українських літературних теорій XIX ст. і, ніде правди діти, в теоретичне русло сучасної совєтської догми.

"Історія письменства", як це Єфремов часто підкреслює, "це історія ідей, ідей, які віддзеркалюють життя, які тісно зв’язані з життям". Це одне дає письменству грунт, і поза ним, підкреслює Єфремов, "нігде будуватися"11. Таких ідей в історії українського письменства Єфремов бачить аж три. І дуже знаменно, що він їх також називає "громадськими завданнями"12. Вони будуються одна на одній. Перша — це визвольна ідея, елемент свободи в чистому, так би мовити, вигляді; вона стосується всього людського існування, але зокрема українського. Друга ідея, по правді, тільки більш специфічний вид першої — визвольно-національна ідея; словом, це втілення в українській історії боротьби "за права рідної національності". Третя ідея випливає з цієї боротьби і з любові до батьківщини — це "поступова течія народності в змісті і формі, насамперед у літературній мові", це "процес наростання народних елементів у літературній мові... у зв’язку з розвитком демократизму серед новітнього громадянства й демократизацією сучасного життя"13. Його остаточне, підсумкове формулювання критеріїв звучить категорично й оголено:


Одкидаючи вузький естетичний принцип і широкий з погляду бібліографічно-статистичний, натомість провідною думкою своїх нарисів кладу принцип громадського слугування письменства народові, тим широким масам трудящого люду, що кінець кінцем дають життя, підпору і поживу всім заходам рук людських, а серед їх і письменству. Визвольна в згаданому розумінні ідея, ідея народності й любові до рідного краю, нарешті чистота народної мови — оце буде та мірка, що, беручи на увагу й загальноестетичні вимагання, мірятиму нею факти й події українського письменства на протязі його довгої історії 14.



11 Там само. — С. 18-19.

12 Там само.

13 Там само. — С. 20-21.

14 Там само. — С. 22.



Інтерпретуючи ці підставові тези, стикаємося зі специфічними складнощами. Не говорячи вже про явний анахронізм — ту позаісторичність, коли йдеться, наприклад, про національну свідомість на той час, коли вона ще не могла існувати, ми, поперше, маємо тут справу з підходом вельми узагальнюючим, номотетичним і тим притаманним історії культури, а не з підходом індивідуалізуючим (ідеографічним) і властивим історії літератури, яка виходить із філологічних позицій. (Знаменним є те, що Єфремов постійно говорить про письменство, а не літературу і, наприклад, обговорюючи новітню добу, зараховує до письменників таких, як Липинський, Донцов, Петлюра та ін.) По-друге, в тих тезах є певна неспівмірність тверджень: "ідея свободи" походить радше зі сфери філософії історії, правдоподібно — беручи за модель гегелівський похід розуму (через посередництво Бєлінського); емпіричні критерії й перевірка відсутні, і сучасна наука це все швидше віднесла б до метафізики, аніж до історії. Натомість теза про демократизацію суспільного життя і, зокрема, про зміни в літературній мові підлягає перевірці та вповні істотна: перший момент трактується суспільною історією й соціологією, а другий — філологією і мовознавством. Проте виразно відчуваємо із самого формулювання, що Єфремов не ставить це як гіпотезу, а приймає a priori.

Конкретне, робоче втілення цих концепцій-критеріїв проявляється у єфремовській періодизації української літератури. Він бачить три головні етапи українського письменства: 1, Доба національно-державної самостійності: до кінця XIV віку; 2. Доба національно-державної залежності: від кінця XIV до кінця XVIII віку; 3. Доба національного відродження: від Котляревського до 20-х років XX віку 15.



15 Там само. — С. 22-24.



У цій останній добі Єфремов постулює кілька підрозділів, котрі (як ці три загальні доби) є політично дефінійовані (наприклад, заборона українства 1876 року, революції 1905 і 1917 років) або визначені культурно-громадськими переломами, наприклад, заснуванням університетів у Харкові й Києві, діяльністю Кирило-Мефодіївського братства та публікацією журналу "Основа" і т. ін.

Ця періодизація, очевидно, дуже далека від періодизації Д. Чижевського або навіть М. Зерова, і, як цей останній зауважив у "Новому українському письменстві", не тільки загальна схема, але трактування самого XIX віку (наприклад, категоріями "шістдесятників", "сімдесятників", "вісімдесятників") не відповідає суспільній дійсності (не кажучи про літературну) і надто взорується на російських періодизаціях літератури, де були істотні різниці між, скажімо, представниками 40-х і 50-х років.

Але також варто згадати, що, незважаючи на прірву між схемами Єфремова і, наприклад, Чижевського з його "суто літературною" періодизацією на базі стилів (бароко, неокласицизм, романтизм тощо), послуговування політичними критеріями в історії літератури ще зовсім не зужилося. Це стосується не тільки догматичних систем, як у совєтському літературознавстві, але також і таких, де немає накиненої догми. Так, в англійському літературознавстві далі говориться про єлизаветинську драму, вікторіянську поезію тощо (хоча тут, щоправда, йдеться швидше про культурні, ніж політичні етапи).

Єфремовський радикальний підхід до періодизації все-таки міститься в межах даної дисципліни: він є одним із полюсів, між якими історія літератури завжди осцилює. Рене Веллек, підсумовуючи різні підходи до історії літератури, ставить таке риторичне запитання: "Чи взагалі можна писати літературну історію, себто щось, що є і літературознавче, й історичне? Бо мусимо визнати, — каже він, — що більшість історій літератури є або суспільними історіями, або історіями мислі, яка є ілюстрована літературою, або враженнями й осудами специфічних творів за більш-менш хронологічним порядком"16.



16 Wellek Rene. Theory of Literature. — New York, 1956. — P. 252.





* * *


Як уже зазначалося, загальні концепції Єфремова щодо літератури й літературного процесу вповні застосовані в його історії. Увага автора звернена не на еволюцію жанрів, або стилів, або тем як таких, чи формальних засобів, а саме на розвиток принципу народності. Тим самим, хоча наявний матеріал є багатий, поодинокі твори, письменники, а часом цілі течії й періоди трактуються односторонньо й полемічно. В цьому короткому огляді важко входити в деталі, але навіть на підставі вибраних місць можна побачити всю проблематичність такого підходу.

Загальновідомим є факт, що Єфремов відкидав мало не всю українську літературу XVII і XVIII ст. як "академічну", "схоластичну" та відірвану від життя й інтересів народу. Але набагато промовистішим є його трактування тих письменників, які, на його думку, заслуговують позитивної оцінки. Сковорода, наприклад, не цікавий для Єфремова як формально тонкий і психологічно складний бароковий поет. Єфремов так говорить про нього:


Проте не своєю філософією й не своїми літературними, до того ж досить з художнього погляду й невисокої вартості, творами цікавий нам тепер найбільш Сковорода. В історії української самосвідомості й національної думки, а через те й літературного розвитку, найбільш важить те, як Сковорода ставився до рідного краю й народу. І з цього погляду нам любо зазначити високий ступінь його свідомості. Він любив свій край і народ і того ж навчав словом і життям своїх учеників. "Мати моя Малоросія і тітка моя Україна", — говорив не раз і писав Сковорода, щоб означити свої стосунки до рідного краю. ... Не абстрактну Україну любив цей самосійний філософ, а ту, яку так знав чудово, — з її природою, мовою, звичаями, піснями, з її народом, якого він не цурався, зближаючись до його всім життям своїм 17.



17 Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Т. 1. — С. 258-259.

18 Єфремов Сергій. Зеров М. — Нове українське письменство. — С. 505.



Такий істотний момент у Котляревського, як пов’язання бурлеску і пародії зі свідомою й несвідомою провінційністю стосовно імперської літератури, вповні відкидається. Для Єфремова найважливішим є прояви національної свідомості Котляревського та поєднання його індивідуальної творчості з народною. У зв’язку з цим Єфремов і полемізує пізніше із Зеровим, коли той досліджує імплікації травестійної літератури власне в контексті протистояння Імперського центру і провінції 18.

Квітку-Основ’яненка Єфремов не хвалить як автора "Конотопської відьми", чи не найкращого твору української прози раннього XIX ст., твору на рівні Гоголя, але як реаліста, що вперше впровадив село і рідну мову в літературу, і при тому уболіває:


Симпатична й гарна особисто людина, Квітка був жертвою свого панського походження й становища, однобокого виховання й малої освіти, і це все заважало йому шукати не самої правди особистої, а далеко ширшої й міцнішої правди громадської, що вбирає в себе, як частину, і ту любу Квітці особисту правду. Згадуючи нашого письменника добрим словом як батька української повісті й творця чудових типів, особливо жіночих, ми все ж повинні одкинути цілком мало не всю його моральну науку — вузеньку й дрібну та навіть і для свого вже часу негодящу 19.



19 Єфремов Сергій. Історія українського письменства. — Т. І.— С. 422—423.



Він ніби не бачить, що власне "вади" (як ось те нещасне панське походження) надають Квітці (як кожному іншому письменникові) неповторної суті його творчому Я. Бо автор все-таки творить як психічна і культурна одиниця-цілісність. Нарікати на якісь "вади" в його характері (або приховувати їх), як це роблять совєтські критики (і наші еміграційні також), витикати авторові якісь його (здебільш ідеологічні) "помилки" — це попросту непорозуміння.

Таких прикладів можна легко намножити, особливо коли йдеться про новішу літературу, про модернізм, а особливо про пореволюційну літературу. Але вони тільки ілюструють подані вище тези, а наше завдання тепер характеризувати Єфремова як історика літератури.





* * *


Центральна концепція народництва, себто концепція літератури на службі народу, випливає з тривалої панівної течії в російському й українському письменстві — від Бєлінського і Чернишевського, Франка й Грінченка. Йдеться тут не так про романтичну спадщину та нашарування позитивістичних ідей (віра в прогрес, постулат наукової бази, зокрема дорогою впливів Драгоманова та Франка), як про те, що в контексті російської імперії література була чи не єдиною альтернативою до існуючої політичної системи: вона, як і літературознавство, стала сурогатом політичної дійсності або радше — поля дії. Саме звідси походить палка полемічність Єфремова і той факт, що він пише свою історію літератури як ще відносно молодий чоловік, а щойно опісля стає академіком і справжнім ученим. У цьому також можна бачити причину його нетерпимості: коли література — це життя народу, і коли Єфремов був душею і серцем відданий справі цього народу, тоді немає місця "формалізмові" або "об’єктивізму", "мистецтву для мистецтва", як він це бачив у молодомузців, чи якомусь "школярському" егофутуризму. В одній зі своїх найбільш вагомих статей — "Без хліба" — Єфремов розглянув тему голоду в українській літературі від XVI ст. до сучасних йому днів і подав образи страшної дійсності, відбитої в цих творах (тим самим наче передбачаючи ще більший жах 30-х років). Закінчення цієї статті — це, напевно, найбільш промовисте слово Єфремова про суть і функцію літератури:


Українське письменство і цю проблему поставило на повен зріст і дало, скільки снаги та спромоги було, й її розв’язання. Доводилося, певна річ, вирішати цю проблему в зв’язку і з залежності від загального становища народних мас, політичного, соціального та економічного. Доводилося брати життя народу в його цілому, не ізолюючи, а, навпаки, нав’язуючи до купи те, що в житті міцно між собою переплутано і зв’язано органічно. І коли письменство має художнім способом одбивати в собі життя на всю його широчінь, то з цього боку письменство наше свою повинність совісно справляло. Боротьбу з тим темним та лихим царем, якому "голод — названье", воно провадило систематично й без упину, усіма сторонами висвітлюючи скорботну проблему голоду та наближаючи час, скажу так, рішучої революції проти чорного царя. І скільки голод не від самих стихійних причин залежить, скільки й людської сюди приточено сили, яка то сприяє, то заважає необмеженому царюванню цього одвічного ворога людини, — то вага письменства в боротьбі з ним набирає величезного значення.

Скинути неситого царя з його престолу — найближче завдання, чергова справа людськості та майбутнього її письменства 20.


Проте в тому всьому є щось моторошне, бо, наголосивши на суспільній, навіть активістській ролі літератури і літературознавства та зазначивши, що ефективне виконання таких завдань є суть і мета літератури, Єфремов входить у такт з офіційною догмою. Це є неминучий і останній крок для такої ідеологічної концепції. Подібне уявлення про літературу легко провадить до плану п’ятирічки для Спілки письменників... І як гірко й іронічно вражає нас ця теоретична схожість, коли ми пам’ятаємо принциповий опір Єфремова насильству, яке було і є уособлене в совєтській практиці.






* * *


Повертаючись до питання теорії історії літератури, бачимо, що екстремність єфремовської концепції спричинила гостру реакцію не так Зерова, в якого ще дуже сильно проявляється культурно-політичний контекст, як Чижевського.

Усі історії літератури швидко старіють. Цю істину висловив Чижевський у вступі (вельми позитивному) до "Історії української літератури" М. Грушевського 21.



20 Єфремов С. О. Без хліба // Літературно-критичні статті. — К., 1993. — С. 313.

21 Грушевський Михайло. Історія української літератури: В 5 т. — Нью-Йорк, 1959. — Т. 1.



Те саме тепер стосується й "Історії" Чижевського. Бо кожна історична концепція є глибоко зумовлена культурним моментом і тогочасними вартостями. Коли говорити дуже схематично, то для Єфремова найвища вартість — це доля українського народу, навіть не доля, а саме його існування. Ось звідки ті періодичні вигуки болю й співчуття до його минулого і теперішнього, на які ми натрапляємо в "Історії українського письменства". Тим часом для Чижевського така найвища вартість — це існування українського народу і культури не просто заради існування, але заради існування у всеєвропейському культурному контексті. Тому-то він ставить такий сильний наголос на цьому міжнародному контексті: не формалізм як такий, але співзвучність із загальним європейським літературним процесом. Ця депровінціалізація становить робочу схему Чижевського, навіть коли, а може, й тому, що це має бути коштом суто народного контексту і процесу.

Якби хтось бажав парадоксального формулювання, то міг би сказати, що коли у Єфремова немає літератури (як естетичного явища), а є тільки суспільний контекст, то в Чижевського, котрий пише з виразною реакцією на цю традицію, навпаки: є література як формальне явище, як історія стилів, але майже немає суспільного контексту. Це, може, й легке перебільшення, але яким знаменним і промовистим є те, що саме в українському літературознавстві маємо два досконало екстремні зразки альтернативних підходів до історії літератури.



1976












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.