Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  



[Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997. — С. 432-500.]

Попередня     Головна     Наступна





ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ



ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРШОГО КНИЖКОВОГО ВИДАННЯ



Пропонована праця вперше з’явилася в "Гарвардських українознавчих студіях" (том 1, № 4) як рецензія і критика на англомовну "Історію української літератури" Дмитра Чижевського 1. Вона писалася ще за життя цього визначного славіста здебільшого з наміром розпочати дискусію, але побачила світ уже після смерті вченого. Як і тоді, "вона публікується в дусі тої ж науки, в яку Дмитро Чижевський вірив і цінував". Окрім деяких дрібних поправок та вилучення розділів, які стосувалися самого перекладу, теперішнє видання в основному подається без змін.



1 Їй передувала така замітка головних редакторів Омеляна Пріцака та Ігоря Шевченка: "Дмитро Чижевський завжди жалів, що його проломові дослідження в слов’янській Geistesgeschichte мали небагато суперників. Коли він готував друге видання своєї монографії "Hegel in Russland", тридцять років після того, як вона вперше з’явилася, він говорив, що одинокі праці будь-якої вагомості, які він міг тут вмістити, були його власні. Як геґеліянець, Чижевський вірив, що прогрес у науці здійснюється в діалектичному процесі і надіявся, що появиться колись молодший колега, який представить антитезу до його праці. Він радий був почути від нас, що професор Грабович береться дискутувати з його концепцією історії української літератури і думав про те, щоб оформити власну відповідь. На жаль, він помер, заки нинішня праця була закінчена. Вагоме місце, яке Чижевського "Історія" посідає в українському літературознавстві, мотивує розмір цієї критики. Вона публікується в дусі тої ж науки, в яку Дмитро Чижевський вірив і цінував" (Note from the Editors // Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. l, № 4, December).



Також без змін, як на мою думку, залишається доречність цієї критики. Тепер, як і чотири роки тому, студіювальник української літератури далі потребує історії, яка, не обмежуючись тільки формальними питаннями й універсальними схемами, давала б сенс її цілісності, фокусуючи погляд на культурному контексті та на його параметрах. Це я вважаю фундаментальним у кожній історії літератури, але особливо в українській, беручи до уваги буйність і переривчастість її політичної та суспільної історії. Хоча книжка присвячена критичному розглядові "Історії" Чижевського, моя глибша мета й тема — накреслення (хоч і дуже попередньо) альтернативної і, так гадаю, точнішої й більш функціональної моделі української літературної історії.


Гарвардський університет

Березень, 1981



Григорій Грабович












І. ПЕРЕДІСТОРІЯ


1. Наукові історії літератури здебільшого відображають водночас національну, традиційну історіографію та загальний, "міжнародний" рівень дисципліни. Часто історії ці є також добрим показником сучасного стану літературознавства, позаяк вони не тільки визначають параметри історичного матеріалу, але також свідчать про рівень теорії, методики та критичного інструментарію, якими цей предмет досліджується. На цій основі загальне враження, що не все гаразд у совєтському українському літературознавстві, набуває сумного підтвердження: совєтські історії української літератури, неодмінно написані авторськими колективами, також неодмінно викривлюють історичний процес 2.



2 Це підтверджують чіткі обриси восьмитомної (в дев’яти книгах) "Історії української літератури" (К., 1967-1971). Один том її присвячено літературі XI — середини XVIII ст., один — періоду середини XVIII до 1830-х років, чотири — решті XIX ст. та рокам, що передували більшовицькій революції, і три — совєтській літературі (тобто по тому на кожен проміжок від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років).



Звужуючи загальні контури та відсіваючи факти, що не вписуються в прокрустове ложе їхніх схем, вони здебільшого оперують тупими інструментами вульгаризованої теорії та ідеологічної догми. Але офіційні історії не вичерпують справи. Вже саме існування наукових інституцій неминуче породжує літературознавчу науку, що подекуди цілком серйозна і так чи інакше компенсує казенну версію.

2. Попри таку невідрадну картину в совєтському ареалі, справа з історією української літератури у західній науці виглядає гірше: по суті, її там не існує. Вкрай незадовільна ситуація склалася із англомовними дослідженнями, особливо коли порівняти їх із написаними англійською історіями польської та російської літератур. На противагу Манфреду Крідлю, Чеславу Мілошу або Д. С. Мирському, англомовний читач, котрого цікавить українська література, може вдатися лише до А. П. Колмана або Кларенса Меннінґа. Порівняння, втім, не зовсім коректне, бо останні навряд чи планували писати історії. "Короткий огляд української літератури" 3 А. П. Колмана або "короткий нарис різношерстої історії письменства України", як він це примудряється називати у висновках, фактично є текстом неформальної промови, виголошеної перед українським клубом Колумбійського університету. Сильною стороною трохи більшої праці Меннінґа "Українська література: дослідження провідних письменників" є пафос і співчуття до пригноблених та волелюбних "ірландців слов’янського світу" (як називає українців у передмові до цієї праці Ватсон Кіркконнел) 4. Основна вада обох досліджень не так у їхній нарисовій формі, як у тому, що стосовно української літератури їхні автори були дилетантами.

Останній, так само популярний, огляд української літератури англійською мовою належить Євгену Шабліовському і має назву "Українська література крізь віки" 5. Це класичний зразок соцреалістичної вульгаризації та облудності.

3. Окрім цих кількох посередніх оглядів було ще два дослідження, присвячені окремим періодам української літератури: "Літературна політика на совєтській Україні, 1917-1933" і порівняно недавня "Між Гоголем та Шевченком" проф. Юрія Луцького 6.



3 Coleman Arthur Prudden. Brief Survey of Ukrainian Literature. — New York, 1936.

4 Manning Clarence A. Ukrainian Literature: Studies of the Leading Authors. — Jersey City, 1974.

5 Shablirwsky Jevhen. Ukrainian Literature Through the Ages. — Kiev, 1970.

6 Luckyj George S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917-1934. — New York, 1956; Idem. Between Gogol’ and Ševčenko. — Munich, 1971.


Обидві вони дуже корисні — і не лише для студентів. Але цілої історії вони й не пробують охопити.

4. Таким чином, публікація "Історії української літератури", — першої серйозної спроби такої історії англійською мовою, — започатковує новий етап і, треба сподіватися, є значним кроком до давно назрілої потреби створити солідну історичну базу для українського літературознавства на Заході 7. Як така, вона заслуговує на нашу найпильнішу увагу. Зважаючи на великий авторитет Чижевського, ми можемо сміливо сподіватися, що знайдемо, кажучи словами проф. Луцького, "науковий огляд усієї складної історії літератури, котрий може лягти в основу майбутніх досліджень і разом з тим — подати критичну інтерпретацію розвитку літератури від XI до XX ст." 8.

5. Книжка, про яку йдеться, є перекладом "Історії української літератури" Дмитра Чижевського, виданої 1956 року Українською вільною академією наук у Сполучених Штатах (УВАН) 9. Вона була продовженням серії праць Чижевського, що з’явилися внаслідок його тривалого зацікавлення історією українського письменства. 1942 року вчений опублікував у Празі історію української літератури епохи Ренесансу, реформації та бароко 10, а протягом 1941-1944 років було написане новаторське, на сьогодні, по суті, забуте дослідження українського бароко у трьох нарисах 11. Цінність останньої праці полягає насамперед у тому, що в ній Чижевський не тільки пише історію літератури, а передусім свідомо звертається саме до теоретичного осмислення такої історії 12.



7 Čyževs’kyj Dmytro. A History of Ukrainian Literature: From the 11th to the End of the 19th Century / Trans. by Doiły Ferguson, Doreen Gorsline and Ulana Petyk. Ed. and with a foreword by George S. N. Luckyj. — Ukrainian Academic Press, Littleton, Colo., 1975.

8 Ibid. — P. IX.

9 Чижевський Дмитро. Історія української літератури: від початків до доби реалізму. — Нью-Йорк, 1956.

10 Чижевський Дмитро. Історія української літератури. — Т. 2: Ренесанс та реформація. Барокко. — Прага, 1942.

11 Чижевський Дмитро. Український літературний барок: нариси. — Прага, 1941 — Т. 1; Т.2. — 1942; Т. 3. — 1944.

12 В одному місці "Нарисів" він говорить (що характерно для празького оточення) про "’структуралістську’ історію літератури".



Кількома роками пізніше Чижевський розвиває свою основну теоретичну схему у статті-брошурі "Культурно-історичні епохи" 13, а згодом кладе її в основу оглядового "Нарису порівняльного вивчення слов’янських літератур" 14, а відтак "Історії української літератури". Ця теорія та її безпосереднє втілення в "Історії" становитиме для нас основний інтерес як загальна теза книги, котра розділ за розділом простежує історію української літератури від "передісторії" до епохи "реалізму".

Ризикуючи видатися нескромними, все ж відзначимо, що ми, по суті, вперше досліджуємо "Історію", бо як це не дивно й не прикро, але, за рідкісними винятками 15, серйозної реакції на працю Чижевського не було. Поява англійського перекладу наново актуалізує її помітне місце в українському літературознавстві.



13 Чижевський Дмитро. Культурно-історичні епохи. — Авґсбурґ, 1948.

14 Čiževsky Dmitry. Outline of Comparative Slavic Literatures // Survey of Slavic Civilization. — Boston,1952. — Vol. 1.

15 Єдиний справжній розгорнутий аналіз дав того самого року Юрій Шерех (Шевельов) у працях: "На риштованнях історії літератури", (Українська літературна газета. — 1956. — № 6 (12). — С. 1-2) і "Друга черга" (Сучасність. — 1978. — С. 27-38). Полемічною, але, за даних обставин, радше стриманою була реакція совєтського українського вченого О. Білецького (пор.: "Стан і проблеми вивчення давньої української літератури": Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965.- Т. 1. — С. 123-127). Огляд критичної літератури про Чижевського зробив Осип Данко у статті: "Проф. Дмитро 1. Чижевський у нас і в чужих" (Листи до приятелів. — 1966. — Т. 14, № 157-159. — С. 42-46). Пор. також: Лавріненко Юрій. Дмитро Чижевський — літературознавець // Зруб і парости. — Нью-Йорк. 1971.












II. МЕТОД І ЗАСАДИ "ІСТОРІЇ"


1. Наш подальший аналіз стосуватиметься індивідуальних положень Чижевського та загальних, ширших проблем. Тепер же увагу зосередимо на методі та подачі допоміжних матеріалів. Тут, до речі, маємо справу як із моментами, що були в Чижевського, так і з тими, що з’явилися в англомовному виданні.

2. Уже бібліографії Чижевського можна закинути часткову звуженість та ідіосинкразію, певну застарілість (вона здебільшого відображала науку перших двох-трьох десятиліть XX ст.). Але, зважаючи на обставини її написання та на специфічну природу українського оригіналу, це можна якось вибачити. Одначе помістити ту саму бібліографію двадцятилітньої давності, як це зроблено в англомовному виданні, практично без змін, — означає обманути читацькі сподівання на "науковий огляд усієї складної історії літератури" та на "основу майбутніх досліджень". Беручи до уваги той факт, що від 1956 року з’явилося багато наукових праць, присвячених усім періодам української літератури, що справжнього розквіту набув інтерес до літератури Київської Русі, зважаючи на вагомий внесок багатьох країн у дослідження (як у плані даної національної культури, так і в загальному, теоретичному ключі) Ренесансу, бароко, класицизму, романтизму та реалізму (особливо бароко й романтизму), та пам’ятаючи про те, що призначення бібліографії — ознайомлювати читача із "сучасним станом досліджень" 16 , обачніше було б, мабуть, від уміщення її відмовитися (як це зроблено у того-таки Чижевського "Історії російської літератури"), ніж подавати в такому вигляді.



16 Čyževs’ky Dmytro. A History of Ukrainian Literature. — P. 619.



Бо, не рахуючи посилань на нові видання раніше цитованих праць та нового розділу про реалізм, вся бібліографія, до кожного розділу і до кожного періоду української літератури, назагал доповнилась аж двадцятьма шістьма новими позиціями! Розподілені вони так: три нові позиції до "Загальних історій", "Передісторичного періоду" та "Перекладної і запозиченої літератури", дві нові праці до літератури Київської Русі, одна праця до письменства чотирнадцятого і п’ятнадцятого століть і дві — до Ренесансу та реформації, вісім до бароко, дві до класицизму та вісім до романтизму. Коли повірити у те, що тут відображено реальний стан справ у науці, то картина вимальовується доволі похмура. На щастя, реальність та її зображення — дві різні речі.

2.1. У галузі "загальної історії" (української літератури) якихось значних нових досягнень, за винятком хіба восьмитомного київського видання, не було. У власній праці Чижевського "Порівняльна історія слов’янських літератур", котра значиться тут як ще один здобуток, українській літературі відведено другорядну роль 17. Та дещиця, що стосувалася української літератури, завдяки інтерпретації проф. Зенковського, який істотно спотворив виклад Чижевського (тобто, приписуючи період Київської Русі тільки російській літературі, перетворивши "східних слов’ян" [Ostslaven] на "росіян" і всіляко применшуючи український та випинаючи російський елемент у складних історичних взаєминах цих літератур) 18, набрала ще більш незадовільного вигляду. Замінивши цією працею раннє дослідження Чижевського "Нарис порівняльного вивчення літератур", де ставлення до української літератури виваженіше та об’єктивніше, видавець зробив подвійно погану послугу.



17 Čyževsky Dmitry. Comparative History of Slavic Literatures. — Nashville, Tenn., 1971. У розділі про Ренесанс, наприклад, із тридцяти сторінок українському письменству присвячено одну — і це найоптимальніший варіант. У розділі про бароко справа вичерпується двома-трьома параграфами. З одинадцяти сторінок розділу про класицизм українській травестії приділено половину сторінки; на тридцяти сторінках розділу про романтизм знайдеться не більше десяти речень, що стосуються українських творів, а двадцять п’ять сторінок розділу про реалізм містять два речення, у яких йдеться про існування Панаса Мирного, Івана Франка й Михайла Коцюбинського, та ще одне, де констатується, що "Загалом чимала за обсягом українська реалістична література не зуміла вийти поза межі селянського світу" (с. 173).

18 Про викривлення та фальсифікацію, заподіяні цій книжці редакцією Зенковського, йдеться у статті: Розумний Ярослав. Порівняльна історія слов’янських літератур Дмитра Чижевського // Сучасність. — 1973. — № 2 (146). — С. 33-43.



У рубриці "Загальна історія" не згадано перевидання п’ятитомної "Історії української літератури" М. Грушевського та тритомної "Історії" М. Возняка. Немає також — і це дуже прикро — згадки про корисний для будь-якого студента або науковця, зацікавленого українською літературою, п’ятитомник "Українські письменники: Біобібліографічний словник" (Київ, 1960-1965).

2.2. У наступних частинах, що стосуються "Передісторії", "Перекладної та запозиченої літератури", зокрема літератури Київської Русі XI-XIII ст., "монументального" та "орнаментального" періодів, за термінологією Чижевського, можна було сподіватися побачити зовсім іншу картину. Як відомо кожному фахівцеві, останні двадцять років засвідчили небувалий злет у совєтській та несовєтській науці: вже на 1966 рік тут була ціла низка досягнень 19. І хоча це може видатися неймовірним, проте в списку представлено лише три (!) нові позиції: англійський переклад Галицько-Волинського літопису, нове видання "Ізборника 1076 р." та дослідження староруських перекладів "Історії іудейської війни" Юзефа Флавіуса. Доволі високий рівень совєтської науки в цій галузі, коли предметом її зацікавлень часто є стиль, поетика і теорія (жанри, естетична перспектива, світогляд тощо), наявність щорічного видання "Трудов отдела древнерусской литературы", де незмінно представлені нові та цікаві дослідження, ніяк не відбиті. Немає жодної згадки про праці Д. С. Лихачова, В. Адріанової-Перетц, І. П. Єрьоміна, ні про різноманітні студії над "Словом о полку Ігоревім", про численні колективні монографії 20.

2.3. Те саме так або інакше стосується інших частин бібліографії. Щодо Ренесансу, приміром, то до списку не внесено ні недавнього огляду наукової літератури покійного Богдана Кравціва, ні згаданих у його статті праць, за винятком Наливайкових 21. Зрештою, вони та ще Яременкове дослідження "Перестороги" — єдине поповнення. Не згадано також працю М. Возняка про Івана Борецького та недавню студію Я. Ісаєвича про Івана Федорова 22.



19 Див.: Neuhauser Rudolf. Changing attitudes in Soviet-Russian Studies of Kievan and Old Russian Literature // Canadian Slavonic Papers. — 1966. — Vol. 8. — P. 182-197.

20 Див., зокрема, сукупні покажчики в "Трудах отдела древнерусской литературы" або старішу бібліографію Н. Ф. Дробленкової: "Библиография советских русских работ по литературе ХІ-XVII веков за 1917-1957 гг.". (Москва, 1961); див. також: Wytrzenz Gunther. Bibliographische Einfilhrung in das Studium der Slavischen Literaturen. — Frankfurt-am-Main, 1972.

21 Див.: Кравців Богдан. Ренесанс і гуманізм на Україні // Сучасність. — 1974. — №9 (165). — С. 33-52.

22 Див.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. — Львів, 1954; Ісаевич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. — К., 1975.



Якість та кількість досліджень про Ренесанс та реформацію у Польщі (а Україна була, звичайно, складовою частиною Речі Посполитої) ще більш вражаюча. Бібліографія їх у "Now’ому Korbut’і" сягає за 60 сторінок дрібного друку в дві колонки 23. Проте Чижевський згадує лише працю Третяка про Скаргу (1912). Принаймні дослідження Брюкнера "Spory o unię w dawnej literaturze" заслуговувало б на згадку 24.

Сюди ж Чижевський включає також думи. У бібліографії подано деякі основні праці П. Житецького, Ф. Колесси, К. Грушевської. Проте обійдено увагою недавнє наукове видання дум, котре, на противагу популярним попереднім виданням, містить численні варіанти та кваліфіковану передмову і, до того ж, не становить, як вони, бібліографічного раритету 25. З-поміж останніх критичних праць слід було також ввести статтю покійного Ореста Зілинського про генезу думи 26.



23 Том 1, стор. 57-127.

24 Див.: Brückner Alexander. Spory o unię w dawnej literaturze // Kwartalnik historyczny. — 1896. — 10. — S. 578-644.

25 Украинские народные думы. — Москва, 1972.

26 Zilynski Orest. Dawna duma ukraińska i polska w świetle danych historycznych // Slavia Orientalis. — 1973. — 22, No. 4. — S. 439—450.



2.4. Коли заходиться про бароко, то ми пам’ятаємо, що Чижевський справедливо вважається одним із тих учених, які доклали найбільше зусиль для вивчення цього періоду. Але бібліографія репрезентує кепський стан справ у науці про бароко. З восьми нових позицій маємо п’ять перевидань (Вишенського, Сковороди, Величковського, Літопису Самовидця й англійського перекладу "Огляду української історіографії" Дорошенка) та три студії — стаття Іваня (не Іванька!), розвідка про мову Вишенського і праця самого Чижевського про Сковороду. Хоча наукову літературу про українське бароко не можна порівнювати із присвяченою київській та давньоруській літературі або із здобутками польської науки, все-таки ситуація тут значно краща, аніж може видатися з цієї модернізованої бібліографії. Так, поруч із названими вище, з’явилися також видання творів Климентія Зиновієва (К., 1971), а через рік репринтне видання Перетца зі вступним словом самого Чижевського (!) 27; "Поетика" Митрофана Довгалевського з цінною передмовою І.В.Іваня 28; праці Теофана Прокоповича 29 та дбайливо підготовлені видання серії пам’яток української мови (котрі, з огляду на пильну зацікавленість Чижевського розвитком літературної мови, теж видаються доречними) 30. Не згадані також такі важливі оглядові дослідження, як праця Я. Ісаєвича про роль братств в українській культурі XVI-XVIII ст., 3. Хижняк про Києво-Могилянську академію, збірник статей про філософську думку цього періоду ("Від Вишенського до Сковороди") та цікава книжка Я. Запаска з доброю бібліографією про книгодрукування на Україні в XVI-XVIII ст. 31.

Згадана праця Чижевського про Сковороду (1973) аж ніяк не повинна була повністю затьмарити чималий внесок у сковородіану до двохсот п’ятдесятилітнього ювілею поета-філософа. Нерівноцінні за якістю, різноманітні за тематикою, — від філософського дослідження ("Філософія Григорія Сковороди") до белетризованої біографії (І. Пільгука), — ці видання (принаймні найсерйозніші з них) звичайно ж заслуговували на згадку 32.



27 Зиновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971; Вірші єром. Климентія Зінов’єва сина / Ред. В.Перец. — Мюнхен, 1972.

28 Довгалевський Митрофан. Поетика: Сад поетичний. - К., 1973.

29 Прокопович Феофан. Сочинения / Сост. И. П. Еремин. — Москва, 1961.

30 Йдеться про серію "Пам’ятки української мови" Української академії наук, де представлені такі твори, як "Лексикон словенороський" Памви Беринди (1961), подані в одній книзі "Лексикон латинський" Є. Славинецького і "Лексикон словено-латинський" Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (1973), гарне факсимільне видання "Граматики слов’янської" І. Ужевича (1970). Серія також охоплює давніші та пізніші пам’ятки, зокрема "Українські грамоти XV ст." (1965), "Українські грамоти XIV ст." (1974), "Словник української мови" П. Білецького-Носенка (1966).

31 ІсаевичЯ.Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст. — К., 1966; Хижняк 3.1. Києво-Могилянська академія. — К. 1970; Від Вишенського до Сковороди: З історії філософської думки на Україні XVI-XVIII ст. / Ред. В. М. Нічик.- К., 1972; Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIII ст. — Львів, 1971. Можна також вказати працю: Ісаєвич Я. Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму, XVI-XVIII ст. — К., 1972.

32 Філософія Григорія Сковороди. — К., 1972; Махновець Леонід. Григорій Сковорода: Біографія. — К., 1972; Попов П. М. Григорій Сковорода: Художній життєпис. — К., 1971; Ніженець А. На зламі двох світів. — Харків, 1970.



Серед інших досліджень, присвячених даному періоду, слід виділити праці M. C. Грицая про стару українську поезію, прозу і драму; студії Г. К. Сидоренко про українську версифікацію (також видавалися в Польщі); збірник українських байок XVII-XVIII ст. з коментарями, і нарешті — чудово видану книжку видатного українського дослідника цього періоду В. М. Перетца, до якої увійшли п’ять раніше не публікованих статей 33. Всі ці видання теж залишилися непоміченими.

Здається, що можна тут говорити про небажання мати справу з совєтською наукою. Це серйозна проблема. Але як мотивувати, зважаючи на зазначені Чижевським другорядні німецькі дослідження, майже цілковитий брак згадок про будь-які польські праці, присвячені бароко (єдиний виняток — брюкнерівська загальна історія)? Обійдено не лише останні праці Ч. Гернаса та Я. Соколовської, але й ті, що безпосередньо стосуються української літератури, наприклад Р. Лужного або П. Левін 34. З англійських досліджень можна було б сподіватися побачити принаймні недавній "порівняльний огляд" Гарольда Сіґела "Барокова поема" 35.



33 Грицай М.С. Давня українська поезія. — К., 1972; Його-таки. Давня українська проза. — К., 1975; Його-таки. Українська драматургія XVII-XVIII ст. — К., 1974; Сивокінь Г. Давні українські поетики. — Харків, 1960; Сидоренко Г. К. Українське віршування: Від найдавніших часів до Шевченка. — К., 1972; Sydorenko H. Zarys wersyfikacji ukraińskiej. — Wrocław, 1961; Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. — K., 1963; Перетц В. H. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков.- Москва, 1962. Останнє видання дуже цінне, бо тут подано повну бібліографію праць Перетца.

34 Hernas Czesław. Barok. — Warszawa, 1973; Sokolowska Jadwiga. Spory o barok: W poszukiwaniu modelu epoki. — Warszawa, 1971; Luźny Ryszard. Pisarze kręgu Akademiji Kijowsko-Mohylańskiej a literatura polska. — Kraków, 1966; Lcwin Paulina. Wykłady poetyki w uczelniach Rosyjskich XVIII w. (1722-1774) a tradycje polskie. — Wrocław, 1972.

35 Segal Harold B. The Baroque Poem: A Comparative Survey. — New York, 1974.



2.5. Щодо класицизму, то не згадано тут ні останнього повного видання творів Котляревського, ні видання поезії Білецького-Носенка, ні збірника "маловідомих" українських п’єс початку XIX ст., зокрема творів В. Гоголя, К. Тополі тощо 36, ні різних критичних студій.

2.6. Кульмінація настає в розділі бібліографії, присвяченому романтизму: він найдовший і, порівняно з виданням 1956 року, містить вісім нових позицій. Із них дві нові антології, а решта — різні дослідження. Найбільш неадекватна перша частина (А і В) цього розділу про "літературу романтизму" та "український романтизм". Додано тут праці П. Клюкгона "Das Ideengut der deutschen Romantik" (1942), А. Бегюна "L’ame romantique" (1934), по одній незгаданій статті Чижевського, Филиповича та Н. Гнатишака (це "про баладу") і знову "Нариси з історії філософії на Україні" Чижевського, де, як сказано, "вміщено розділ про світогляд українських романтиків" (634). І це все.

Зважаючи на відвертий намір Чижевського дати перелік "тих художніх та наукових видань, що допомогли б читачеві ознайомитися з сучасним станом науки" (619), це мусить виглядати якимось непорозумінням. Бо внаслідок відновлення зацікавленості романтизмом, ми маємо як на Сході, так і на Заході значно більше досягнень, аніж зазначено в цьому переліку. В англомовній літературі, крім відомих праць Веллека, Абрамса чи Праза, останнім часом з’явилася ціла низка інформативних та проблемних досліджень — Л. Фюрст, Г. Блума, Н. Фрая та багатьох інших 37. Існують також загальні огляди європейського романтизму та студії про слов’янський романтизм 38.



36 Пор.: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. — К., 1969; Білецький — Носенко Павло. Поезії. — К., 1973; Українська драматургія першої половини XIX століття. — К., 1958.

37 Пор., наприклад: Wellek Rene. The Concept of Romanticism in Literary History; Wellek Rene. Romanticism re-Examined // Concepts of Criticism. — New Haven, 1963; Abrams M. H. The Mirror and the Lamp. — Oxford, 1953; Praz Mario. The Romantic Agony. — London, 1970; Furst L. Romanticism // Romanticism and Consciousness / Ed. H. Bloom. — New York, 1970; пор. також дуже інформативну антологію: "Romantic" and its Cognates: The European History of a Word / Ed. Hans Eichnei. — Torontu, 1972.

38 Пор., наприклад, бібліографію, складену С. А. Зенковським до праці: Čyževs’kvj D. History of Nineteenth-Century Russian Literature. — T.l: The Romantic Period. — Nashville, 1974.



Проте в Східній Європі та Совєтському Союзі відродження Романтизму було драматичним, що реально підтвердив Сьомий Міжнародний з’їзд славістів (Варшава, 1973), що значною мірою був присвячений саме цьому періоду. Польська наука, у котрої до нього давній і традиційний інтерес, збагатилася новими оригінальними працями Стефановської, Яніон та Жмиґродської 39. Нещодавно з’явилося також кілька російських досліджень про романтизм 40.

Нарешті романтизм було "реабілітовано" і в українській літературі. Поряд із двома згаданими тут антологіями ("Українські поети-романтики 20-40-х років XIX ст." та "Письменники західної України"), вийшли нові видання Куліша, Боровиковського, Гребінки, Стороженка, Шашкевича, Метлинського, Костомарова, Афанасьєва-Чужбинського; кілька факсимільних видань поезій Шевченка ("Три літа", перший "Кобзар" та ін.); факсиміле "Русалки Дністрової", в Словаччині — велике двотомне видання творів Духновича. Також з’явилися антології поетів пошевченківської доби, "дореволюційної" байки та "пісень і романсів" (у двох останніх чимало уваги приділено романтичному періоду); антологія української балади та дослідження про неї; праці про періодику цього періоду, та нарешті — і це, зважаючи на зацікавленість Чижевського різними "українськими школами", становило б для нього особливий інтерес, — антологія польських поетів, котрі писали українською 41.



39 Пор., наприклад: Slefanowska Zofia. Historia i profecja. — Warszawa, 1962; Janion Maria. Romantyzm: Studia o idejach i stylu. — Warszawa, 1969; численні статті Марії Жмигродської.

40 Див., наприклад: Проблемы романтизма. — Москва, 1967; K истории русского романтизма. — Москва, 1973. Новішою є праця Ю. В. Манна "Поэтика русского романтизма" (Москва, 1976).

41 Див., наприклад: Українською музою натхнені. — Київ, 1971; Українська балада: Антологія. — Київ, 1964; Нудьга Г.А. Українська балада: 3 теорії та історії жанру. — К., 1970; Українська дожовтнева байка. — К., 1966. Про періодику див.: Бернштейн М. Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50-х — 60-х років XIX сі. — К., 1959; Українські літературні альманахи і збірники ( XIX — поч. XX ст.): Бібліографічний покажчик / Ред. І. З. Бойко. — К., 1967; Дмитрик В. Нарис з історії української журналістики XIX ст. — Львів. 1969.



Жодне з цих видань не згадане. Втім, з наукового погляду набагато серйознішим є брак багатьох важливих досліджень і допоміжних матеріалів на кшталт двотомної бібліографії наукової літератури про Шевченка, різноманітних ґрунтовних розвідок про поета, зокрема Івакіна та Комишанченка, звітів про щорічні шевченківські конференції, бібліографії літератури про життя і творчість поета тощо 42.

Подаючи, як правило, праці другорядні, Чижевський виділяє їх зовсім недоречно: він згадує малозначуще дослідження К. Г. Майєра "Die Ukraine in der polnischen Romantik", але ігнорує значно серйозніше (хоча й не без огріхів) Р. Ф. Кирчіва; він подає невеличку статтю Гнатюка про Тимка Падуру та декабристів, але обходить увагою важливу розвідку того самого вченого про Куліша і Міхала Грабовського та їхнє спільне зацікавлення скоттівським романом 43.



42 Див. насамперед: Івакін Ю. О. Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Т. 1. Поезії до заслання. — К., 1964; Його-таки. Коментар до "Кобзаря" Шевченка: Т.2. Поезії 1847-1861 рр. — К., 1968; Комишанченко М.П. З історії українського шевченкознавства. — К., 1972. Пор. також: Т. Г. Шевченко: Бібліографія літератури про життя і творчість. 1839-1859. — К., 1963. — Т. 1-2.

43 Див.: Кирчів Г. Ф. Український фольклор у польській літературі: Період романтизму. — Київ, 1971; див. також: Гнатюк В. Польський літератор М. А. Грабовський і його приятелювання з П. О. Кулішем // ЗІФВ ВУАН. — 1928. — Т. 19: 1929. — Т. 23.



Проте найчастіше невелика цінність поданих Чижевським праць зумовлена їхньою безнадійною застарілістю. (Треба зазначити тут, що на особливу увагу заслуговують останні повні видання творів різних українських письменників, позаяк вони здебільшого містять чималі добірки їхніх листів. Оскільки археографія в українській літературі не на належному рівні, то епістолярна спадщина її творців забезпечує цінні документальні свідчення про ту або ту епоху.)

2.7. У завершальному — новому — розділі про реалізм Чижевський розглядає українське письменство від Руданського, Федьковича та Марка Вовчка до Франка й Лесі Українки. Бібліографія для цього періоду складається з двох дещо застарілих історій (Огоновського та Петрова), двох нарисів того самого періоду (Драгоманова і Франка), єфремівської історії (вже згаданої в частині "Загальні історії"), "Від Куліша до Винниченка" Зерова, дослідження Д. В. Чалого про "становлення реалізму" та М. Д. Бернштейна про літературну критику 1850-1870 років — і край. Навряд чи це наближує нас до мети "наукового огляду", "основи майбутніх досліджень" та "критичної інтерпретації" 44.

3. Питання авторського підходу, окремих засад, якими керувався Чижевський, пишучи працю, виступає найчіткіше у вступному розділі. З нього стає зрозуміло, що історія задумувалася передовсім як антитеза і корекція до цілої низки попередніх історій української літератури. Чижевський, щоправда, ніде не заявляє про це відверто; відверто він обіцяє використовувати всі попередні "досягнення" різних історичнолітературних шкіл, водночас запевняючи, що "увагу буде присвячено тим питанням, що досі недостатньо висвітлювалися: питанням формальним та питанням періодизації" (14) 45.



44 Набагато докладнішу бібліографію вміщено в статті про українську літературу в "Ukraine: A Concise Encyclopaedia" (Toronto, 1963. — Vol. 1. — Р. 960-1097), до котрої Чижевський писав розділи про той період, що охоплює його "Історія української літератури". Хоч і складена іноді цілком довільно, бібліографія цієї енциклопедичної статті значно вагоміша з наукового погляду, аніж запропонована тут.

45 Усі подальші посилання в тексті (за винятком розділу про "Реалізм") подаються за першим виданням "Історії української літератури" (УВАН: Нью-Йорк, 1956).



Звичайно, форма та періодизація для Чижевського першочергові, але синтетичний підхід таки не проявляється: слідів використання ідей попередніх літературознавчих шкіл у його праці обмаль. Власне, про які школи йдеться? У своєму короткому огляді Чижевський згадує такі постромантичні школи, як "філологічна" (тобто Огоновський, Петров, Дашкевич), "соціально-політична" ("народники" і "марксисти"), "історична", "порівняльна" і, нарешті, — "формальна". Терміни "історичний" та "порівняльний" з’явилися внаслідок неадекватної інтерпретації наших перекладачів. Чижевський насправді говорить неодноразово про підхід Geistesgeschichte (духовно-історичний напрям) та про "дослідження впливів". Останнє особливо не слід плутати з компаративізмом. До всіх них, за винятком "формальної", Чижевський ставиться критично. До того ж, окремі з названих шкіл мають лиш непрямий стосунок до історії української літератури (наприклад, Geistesgeschichte Буслаєва). З-поміж багатьох згаданих історій Чижевський схвалює лише працю Грушевського, але вона, як відомо, не сягає далі початку XVII ст.

Українська наука про літературу створювалася здебільшого, кажучи словами Чижевського, із "соціополітичної" перспективи, і єдина сучасна історія, котра охоплює всю українську літературну традицію, а це вельми популярна "Історія українського письменства" Сергія Єфремова, чотири видання якої з’явилися між 1911 та 1922 роками, є підсумковою для даного підходу. На критичному обрії Чижевського названа праця посідає особливе місце, і його "Історія", з усього судячи, задумувалася як заперечення Єфремова і репрезентованої ним критичної традиції, котра бере початок від Бєлінського, Франка та Грінченка. Причиною для такої опозиції могли бути не лише історичні обставини, тобто той факт, що українське літературознавство перших десятиліть XX ст. перебувало під великим впливом популістських, "соціополітичних" концепцій, обстоюваних Єфремовим, а й загальні внутрішні чинники.

Значною мірою "Історія" Чижевського — це хоч і завуальована, але послідовна полеміка з Єфремовим та тією системою ідей, яку він захищав. Так, принциповий погляд на літературу як на художню форму, що оцінюється за формальним та внутрішнім критеріями, діаметрально протилежний єфремовському (та його попередників) розумінню її як, з одного боку, відображення соціальних сил і політично-ідеологічних позицій, а з другого, — як фактора, що спричинює зміни та прогрес. Відтак адекватно оцінити цю сферу діяльності можна тією мірою, якою вона їм сприяє, або, як іронічно каже Чижевський, — завдяки "користі", що її література приносить "народу", "пролетаріату", "революції" тощо(12) 46.



46 Про те, що Єфремов справді-таки дивився на літературу, як на такий фактор, найпереконливіше свідчить його праця "Без хліба" про тему голоду в українській літературі. Див. у цьому виданні розділ "Сергій Єфремов як історик українського письменства".



"Внутрішня", "стилістична" та "інтернаціональна" періодизація українського письменства (бароко, класицизм, романтизм і т.д.) у Чижевського красномовно відповідають на єфремовську схему, за якою вся українська літературна традиція ділиться на такі періоди: (1) "добу національно-державної самостійності" (до кінця XIV ст.), (2) "добу національно-державної залеглості" (з кінця XIV по кінець XVIII ст.) і (3) "добу національного відродження" (кінець XVIII — початок XX ст.) 47.



47 Єфремов С. Історія українського письменства. — T. 1. — C. 12-13.



Ці критерії говорять самі за себе. Щодо окремого періоду, то обстоювання Чижевським української барокової літератури, його заперечення погляду на неї, як на "’далеку від життя’, чужу інтересам народу, ’схоластичну’ і нікому не потрібну" (248) відверто скеровані проти популістського (а пізніше "вульгарно-марксистського") критерію, та насамперед, мабуть, супроти Єфремова, котрий, більше від інших сучасників, ретельно розвінчував цю літературу. У загальнішому плані постійна оборона та піднесення Чижевським релігійного компоненту в українській літературі, хай то буде Київський період, бароко чи вісімнадцяте століття, — значною мірою є реакцією на позитивізм та секуляризаційний популізм таких, як Єфремов.

Головні тези, котрі Чижевський відчував себе покликаним захищати, — потреба підходити до літератури як до мистецтва, а не просто як до соціальних фактів, досліджувати весь літературний феномен, а не лише, скажімо, "прогресивні" твори, рішуче відкидати аісторичні оціночні критерії, добре відомі навіть посереднім студентам-філологам. Усе це самоочевидні істини, особливо для англомовного загалу. Але в тому-то й річ, що "Історія" Чижевського розрахована на аудиторію, яка все ще перебуває під впливом єфремовських концепцій. (По суті, це стосується української аудиторії взагалі: і в 1940-х роках, коли Чижевський розпочав роботу над книжкою, і 1956 року, коли вона вийшла в світ, і навіть великою мірою сьогодні.)

Отож мета Чижевського - ліквідувати ті недоліки в сприйнятті літератури, що становлять складову частину культурного спадку пересічного українського інтелігента. Досягаючи її, можна було легко обійтися без повторювання добре відомого. По суті, як коректив до Єфремова (і знову-таки маємо на увазі не тільки Єфремова, а всю уособлену ним традицію), "Історія", вміщуючи чималий фактичний матеріал, повністю ігнорує звичне соціальне, історичне, політичне та культурне тло. Чеслав Мілош, автор блискучої англомовної історії польської літератури 48, коментує це сміливе методологічне рішення так: "Можливо, найпоказовішим зразком героїчної спроби витримати методологічну чистоту є історія української літератури (українською мовою) проф. Дмитра Чижевського. Географічні, історичні, економічні та соціальні факти ретельно усунені; це історія стилів, що існує в абстрактному просторі, відсутністю земних орієнтирів нагадуючи нам про небо ідей". "Проте, — продовжує він багатозначно, — Чижевський писав для українців. Як можна історикові починати розмову про літературу, керуючись тим, що твої читачі не знають нічого — ні географії, ні історії, нічого рішуче, що стосувалося б даної країни? Чи не йтиме він заради насущних потреб на порушення методологічної чистоти?"  49.



48 Miłosz Czesław. The History of Polish Literaturę. — London, 1969.

49 Miłosz Czesław. O historii polskiej literatury, wolnomyślicielach i masonach // Kultura. — Paris, 1970. — N- 4 (271). — S. 4. Трохи далі Мілош викладає кілька тонких спостережень про пастки та культурну прірву, що чигають на перекладача. Про "Польський романтизм" Юліана Кжижановського він каже: "Це колекція всіх банальностей, покликана увічнити образ "la Pologne martyre". Ця книжка викликає у читачів кровожерливі почуття, що засвідчують ті її примірники в Берклі, де на полях англійською зазначено: "Так їм і треба!", "Вони їх мало били!", "Карлики, що силкуються видати себе за велетнів" і т.д." Про "Огляд польської літератури та культури" Манфреда Крідля він пише: "Можливо, Крідль є доказом того, що поки професор не відвикне від польської аудиторії, йому не порозумітися з іноземною" (с.5). Тут треба лишень замінити слово "польський" на "український".



Залишмо на якийсь час осторонь основне питання про принципову можливість розмежувати в історичному дослідженні "літературу як таку" і її "тло". Ми можемо легко упевнитися в тому, що англійське видання має іншу читацьку аудиторію, — американську, канадську чи загалом англомовну, але не українську. Вона позбавлена тих "земних орієнтирів", про які йшлося Мілошу, тобто передусім соціальних та культурних процесів, що становлять для літератури динамічний контекст і, коротше кажучи, уможливлюють її історію. Ця аудиторія сподівається на виважений і докладний огляд всієї української літературної традиції, зважаючи на цілковитий брак будь-яких адекватних досліджень. Натомість їй пропонується праця, що передбачає добру обізнаність із контекстом, тобто з такими земними речами, як біографічні дані, інформація про історичні та культурні події і процеси тощо, та зосереджена на таких "питомо літературних" поняттях, як стиль, жанр, періодизація, літературна мова та ін. Але ж розуміння останніх не можливе без перших, без контексту. І читач, котрий уперше увіч зіткнувся зі складним предметом української літератури, мусить неабияк здивуватися, виявивши письменство, у якому існують стилі, жанри і форми, але часто відсутні окремі письменники, твори або "тло". Отож редактор та видавець виявилися дуже наївними людьми, сподіваючись, що праця, котра так добре припасована до потреб і запитів одного суспільства та його критичної традиції, здатна так само прислужитися й другому, цілком від нього відмінному. Самого лише перекладу "Історії", без історичних змін та доповнень, без урахування нової читацької аудиторії та нового контексту, без жодного натяку на специфічні цілі та обставини, що визначили концепцію оригіналу, для створення адекватної англомовної історії української літератури замало. Цей переклад, мабуть, вводитиме читача в оману.

Проілюструємо це на конкретних прикладах.

4. У тому-таки вступному розділі, де подається короткий огляд попередньої української науки про літературу, Чижевський також вважає за потрібне спробувати десь на шести сторінках викласти ази поетики. Для англомовних читачів це може видатися ексцентричним або вищою мірою недоречним. Одначе така спроба цілком відповідає тим настановам, про які йшлося вище. Почавши з двох параграфів, присвячених мові (де він згадує, приміром, архаїзми, неологізми, жаргон тощо), продовживши короткими визначеннями "тропів та фігур" (наприклад, метафори, епітет, алітерація) і завершивши з’ясуванням "змісту" твору (тут композиція, тема і сюжет!?), Чижевський забезпечує читача найнеобхіднішими інструментами для адекватного літературного аналізу. Бо, як говорить нам автор, "тільки з’ясувавши формальний бік, зміст твору та розкривши його ідейний зміст, ми можемо перейти до того, щоб указати творові та авторові певне місце в історичному процесі розвитку літератури. Це є мета "синтетичного" зображення літературного розвитку" (19).

Введення такої елементарної інформації в книжку, що, крім того, має справу з найскладнішими проблемами науки про літературу та літературної історіографії, що пропонує нові ідеї стосовно літературно-історичної періодизації і таке інше, — недоречне й дуже показове. Ані будь-які типові історії літератури, ні дві історії польської літератури Кжижановського, ні праці Мілоша, Гудзія, Мирського або, врешті-решт, історія російської літератури XIX ст. і "Порівняльна історія слов’янських літератур" самого Чижевського, — не містять таких елементарних речей. Прикметно, що його "Історія російської літератури", перші чотири розділи якої (понад третина книжки) фактично збігаються з даною "Історією", також уникає отакої літературної Kinderstube. Однак у старій українській літературно-історичній традиції подібна презентація основ навзагал узвичаєна. (Тенденція популяризувати й починати ab ovo, звичайно, притаманна всім попереднім історіям літератури. Єфремов, скажімо, розпочинає з програмного визначення літератури. Для нього "естетичний принцип" — тавтологія, а література, зокрема українська, виражає творчі потенції нації 50.



50 Єфремов С. Історія українського письменства. — Т. 1. — С. 14-22 та ін.



Грушевський також починає із обговорення предмету літературознавчого дослідження, але його виклад складний, змістовний і не для початківців. Натомість з’ясування природи літератури у Возняка доволі поверхове.) У своєму вступі Чижевський так само йде за цим зразком, навіть попри те, що наголос кладе інший, а сама праця задумувалася як корекція до попередніх спроб.

Уявлення Чижевського про українську аудиторію та прагнення викласти їй найелементарніші знання також зумовлювали значні спрощення. Ця тенденція, прикра для будь-якого "наукового огляду" чи "довідника", породжена не самою лише лаконічністю. Чому, скажімо, даючи визначення "епітету", "антитезі" або "паралелізму", Чижевський нехтує такими не менш важливими компонентами поетики, як образ, парадокс, двозначність або той самий символ? Звичайно, пояснити це можна його свідомим наміром обмежитися тільки окремими зразками, а не прагнути вичерпати весь перелік. Проте важче вибачити хибні дефініції, скажімо, стосовно метафори, котру уподібнено до порівняння (і всі приклади до котрої є порівняннями; с. 15). Ще важче дарувати авторові пойменування таких фігур, як метафора, метонімія тощо — засобами "прикрашення мови" (с. 15 та ін.). Те, що є суттю поетичної мови, не може водночас бути "прикрашенням". Невдало використовує Чижевський і застарілу опозицію "форми" і "змісту", особливо коли під першою розуміється "прикрашення мови", а під останнім такі поняття, як композиція твору, сюжет, тема і мотив! Опозицію "форми" і "змісту", попри її заперечення в сьогоднішній критиці, теоретично можна застосовувати задля проведення тонких філософських розмежувань, але за умови, що аналіз виконуватиметься з великою строгістю, як це зробив Інґарден 51. Такої строгості тут немає.

На додаток до "форми і змісту" Чижевський постулює "ідейний зміст", що є відображенням авторського світогляду та "може виявлятися в творі сам собою". "Але дуже часто автор свідомо хоче суґерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках ми говоримо про ’тенденцію’ твору". Таким чином "Сон" і "Неофіти" — "типові тенденційні твори Шевченка" (19).

Можливо, за ретельнішого опрацювання ці та схожі до них міркування і могли б дати щось вагоме, але в їхньому теперішньому вигляді вони надміру загальні та спрощені. Треба думати, єдина послуга, яку міг би редактор зробити Чижевському, розібравшись як слід із усією цією частиною, — просто її викреслити. Натомість справа лише погіршується перекладачами 52.



51 Див.: Ingarden Roman. O formie i treści dzieła sztuki literackiej // Studia z Estetyki. — Warszawa, 1966. — T. 2.

52 Коли, наприклад, Чижевський говорить про "вищу інтерпретацію" (19), то йому, очевидно, йдеться про філософську та історичну "вищу критику", що виникла у Німеччині наприкінці XVIII ст.; проте перекладачі подають це як "інтерпретація значення твору" (13); коли Чижевський говорить про "загальні місця" (loci communes) (16), вони неодноразово це перекладають як "пряма розповідь" (direct narration) (10). Точніший перегляд дивовижних і часто кумедних перекладацьких ляпсусів див. у першому варіанті цієї праці (Harvard Ukrainian Studies. — 1977. — Vol. l, № 4, December. — P. 411-424).



Проте мусимо зробити одне істотне застереження. Річ у тім, що Чижевський в одному місці називає свою "Історію" твором "науково-популярного характеру" (39). Він висловлює це мимохідь, але сенс його слів очевидний і підтверджується на ділі (у перекладі цього висловлювання немає; с. 34-35). Ми хоч-нехоч мусимо залишити сподівання на наукову строгість і завершеність, коли автор свідомо прагне надати своєму науковому викладу популярну форму. З другого боку, це застереження не стосується англомовної версії "Історії", і саме до цього перекладу, що претендує бути останнім словом в українській історично-літературній науці, ми звертаємося. Та, врешті-решт, все це другорядні проблеми, бо найцікавіші й найсуттєвіші аспекти книжки Чижевського — його теорія літературної історії та його теоретична концепція української літератури. А саме на них манера викладу істотно не позначилася.











III. "ІСТОРІЯ" ТА ЇЇ ПОЛОЖЕННЯ


Вся українська література в "Історії" поділена на вісім окремих періодів: І. "Доба монументального стилю (Київська Держава)" (70 стор.), II. "Доба орнаментального стилю" (88 стор.), III. "Література 14-15 віків" (9 стор.), IV. "Ренесанс та реформація" (23 стор.), V. "Бароко" (102 стор.), VI. "Класицизм" (64 стор.), VII. "Романтика" (147 стор.) і VIII. "Реалізм" (30 стор.). Поміж ними розташовано сім "менших", або допоміжних розділів — "екскурсів": "Вступ" (16 стор.), "Доісторича доба" (20 стор.), "Перекладна та позичена література" (26 стор.), "Література латинською мовою" (3 стор.), "Література національного відродження" (3 стор.), "Український сентименталізм" (2 стор.) і "’Бідермаєр’ та ’натуральна школа’ на Україні" (3 стор.) Судячи вже з самого розташування матеріалу, стає ясно, що найдавніший період української літератури, від початків до кінця XIII ст., становить для Чижевського головний інтерес, позаяк на нього припадає трохи більше третини всього тексту (понад 200 стор.). (Ця обставина набирає ще більшої ваги, коли згадати, що в даній частині порівняно небагато цитат.) Періодові від XIV ст. по кінець класицизму, де левову пайку відведено літературі бароко, теж надано більше третини. Нарешті, романтизм і реалізм та, ясна річ, "бідермаєр" і "натуральна школа", посідають ту меншу частину, що залишилася. Окрім усього іншого, ця схема прикметна тим, що наголос її цілковито відмінний від традиційного єфремовського або восьмитомної совєтської історії, де переважають три останні чверті XIX ст., тобто "романтизм" і "реалізм". Це також можна, мабуть, трактувати як приховане заперечення наявних підходів. І важко не помітити, що в цій схемі непропорційно мало уваги приділено "реалізму". (З методологічного погляду доволі проблематичним видається рішення обернути фрагменти обсягом три-чотири сторінки, котрі Чижевський в оригіналі називав "екскурсами", на повноцінні розділи.)





А."Доісторична доба"


Перший розділ, про передісторію, починається з постановки дуже традиційної проблеми, тобто питання генези або "коренів" літератури в усній творчості та "фольклорі" 53. Однак Чижевський заперечує усталені погляди і впевнено говорить, що, всупереч переконанням романтиків, дуже мало можна довідатися про давню "усну традицію", скажімо, XI ст., із сучасних (XVIII та XIX ст.) фольклорних текстів (с. 23, 25 та ін.).



53 Грушевський, по суті, присвячує цій проблемі весь перший том: Грушевський Михайло. Історія української літератури: В 5 т. — Нью-Йорк, 1959. — Т. 1.



Незважаючи на правильність такого підходу, під час його формулювання Чижевський не зовсім чітко розрізняє усну словесність і традицію як такі та фольклор. Ці два поняття не синонімічні, особливо за періоду, про який ідеться. (Грушевський, даючи проникливий аналіз співвідношення писемної та усної літератури, теж не робить чіткого розмежування між усною літературою і фольклором; проте він постійно говорить про усну, а не народну словесність 54.) Основна відмінність між ними полягає в тому, що під фольклором розуміється творчість, породжена і виплекана "Volk’oм’’ — "селянством", "простолюдом" чи (за українською та російською термінологією, вкрай нечіткою) "народом", а згодом ще й міським пролетаріатом. Оця "Volk", чи "народна" культура є паралельною до "високої", або "елітарної" культури та якісно відмінною від неї. З другого боку, усна література, або словесність, хоч і значною мірою належить до царини фольклору, аж ніяк ним не визначається; вона також може бути продуктом високої культури. Гомерівські епічні поеми, приміром, — класичний зразок усних композицій 55, але вони, поза сумнівом, не належать до фольклору. До того ж для конкретної розмови про фольклор, тобто творчість "простих людей", народу, до XVIII або принаймні XVII ст., коли вперше зафіксовано тексти, немає жодних підстав.



54 Там само. — С. 21-25 та ін.

55 Див.: Lord Albert. The Singer of Tales. — Cambridge, Mass, 1960.



Щодо нашого випадку, то ми надто мало знаємо про соціальну структуру Київської Русі, скажімо XI ст., аби провадити достатньо обгрунтовану розмову про фольклор, тобто "народну словесність". Як підкреслює Чижевський, "в нечисленних згадках про ’співців’ завжди мають на увазі співців епічних пісень, співців ’придворних’ князівських або дружинних" (24). Думка ця таки відрізняється від висловлювань совєтських дослідників (особливо українських) з їхнім постійним наголошуванням на "прогресивній" (насправді — метафізичній) природі народної творчості та перебільшенням її впливів. В остаточному підсумку, для Чижевського фольклор та усна література — речі другорядні. Але для української літератури, в історичному розвитку якої зв’язки між "високою" і "низькою" культурою та між писемними й усними творами відіграли вирішальну роль, адекватне розуміння цих феноменів, а отже, і їхнє розмежування, — вкрай важливі.





Б. "Перекладна та позичена література"


1. Інша проблема постає в наступному розділі, екскурсі про "Перекладну та позичену літературу". Більшість цієї літератури візантійського походження. Вплив візантійської літератури на літературу Київської Русі взагалі, а не лише завдяки перекладам або "запозиченням", навряд чи можна переоцінити. У Чижевського огляд такого впливу, зроблений відповідно до жанру (літургійні книги, канонічна та апокрифічна релігійна література, світська література тощо), — змістовний і доречно стислий. (Аналогічний огляд в "Історії російської літератури" ще стисліший і, в певному сенсі, краще збалансований; попри те, що переказ змісту творів тут коротший, контекст вимальовується чіткіше. До того ж часом він містить більше інформації, наприклад про "Хожденіє Зосими до рахманів". Прикро, що цей твір не згадується в українській "Історії", бо безпосередньо пов’язаний із українським фольклором [гуцульським] і з фольклором гасидським і, по суті, є найяскравішим свідченням зв’язку між обома традиціями 56.)

2. Центральною для даного розділу і для "візантійського періоду", як називається тут література Київської Русі 57, мусила б бути проблема природи цього впливу, природи тієї літератури, що нею Візантія обдаровувала щойно цивілізованих слов’ян.



56 Див.: Ной Дов. Українсько-гуцульський фольклор та гасидські легенди Раббі Ізраель Ба’аль-Шем-Тов // Записки україністичного семінару за 1976-1977 [Minutes of the Seminar in Ukrainian Studies, Harvard University]. — T. 6. — C. 39-41.

57 Пор.: Шерех [Шевельов] Ю. На риштованнях історії літератури.



Чижевський розв’язує її одним реченням: "Значною мірою ці перекладні твори були ранньохристиянського чи греко-християнського походження; так чи інакше, візантійські впливи були, але не переважали" (39). Цього явно недостатньо. Як видно зі статті О. Білецького (1959) і пізнішої, значно докладнішої розвідки І. Єрьоміна (1964), тут існував дуже важливий та історично унікальний зв’язок 58. Бо в XI і XII століттях, як нагадує нам Єрьомін, візантійська література переживала прекрасний "ренесанс". За тих часів з’явився чималий інтерес до античності, до поезії, прози та філософії, до історії (Фукідід і Полібій, Геродот і Ксенофонт) та до світської сатири (на штиб Лукіанової). То були часи, коли світські й церковні можновладці вивчали та коментували Гомера, Гесіода, Піндара, Арістофана і Менандра, коли досліджувалися Платон і Арістотель, коли релігійна література прагнула охопити екзегезу та полеміку 59. "Проте, — продовжує Єрьомін, — такий широкий діапазон соціолітературної активності у Візантії XI-XII ст. ніяк не позначився на тогочасній Русі. Жоден із більш-менш відомих візантійських авторів цього періоду не був перекладений, навіть найзнаменитіший Михаїл Пселл (1018-1078), теолог і філософ, історик і філолог, оратор і поет" 60.

Насправді Русь запозичила велику кількість середньовічних "дайджестів": різноманітних компіляцій, витягів, антологій і збірників. Серед них "Пчола" (збірник афоризмів для богослужіння) і "Тріодей" (збірник церковних пісень), патерики, апокрифічні книги, такі зразки "природничо-наукових" праць, як "Шестиднев" і "Фізіолог", словом, — повний набір популярної літератури. Тоді, як візантійці могли студіювати історіософію Фукідіда, східним слов’янам пропонувалися хроніки Малали, для котрого минуле є колекцією анекдотів, де Паріс — вчений і панегірист Венери. Коли у Константинополі читали "Фізику" Арістотеля, в Києві мали справу із "Фізіологом" і вчили про фенікса, що жив п’ятсот літ без їди 61.



58 Білецький О. Перекладна література візантійсько-болгарського походження // Зібрання праць: У 5 т. — Т. 1.- С. 128-187; Еремин И.П. О византийском влиянии в болгарской и древнерусской литературах IX-XII вв. // Литература древней Руси. — Москва, 1966. — С. 9-17.

59 Еремин И. П. Указ. соч. — С. 9-10.

60 Там само. — С. 10.

61 Білецький О. І. Перекладна література... — С. 129.



Звісно, були тут і переклади грецьких отців церкви XIV-XVI ст., повчання Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Назіанзина, богословіє Івана Дамаскіна та ін., але переважала масова література, що також позначалося на релігійній літературі, тобто на стилі антологій — "Златоуста", "Маргарита", "Ізмарагда" та ін.

Маємо до діла з доволі промовистим зразком культурного імперіалізму. Як говорить про це Білецький, "перекладалося лише те, що становило абсолютну необхідність для нового християнського культу, або те, що своїми рисами і змістом сприяло утвердженню гегемонії візантійської культури над "варварами", для яких вона несла цивілізацію" 62. Цікаво чути це від совєтських учених, котрі, як правило, прагнуть уникати розмов про подібну другосортність (історія Гудзія, наприклад, замовчує цей аспект) 63.



62 Білецький О. І. Перекладна література... — С. 130. Ігор Шевченко з цього приводу висловлюється різкіше: "Хрещення обернуло варварів, цих диких істот, на людей, але сам факт їхнього навернення був воістину чудесний. Як інакше з тварин вони могли стати нашими братами? Звичайно, за тих суворих часів задля заспокоєння новонаверненого варварського супротивника можна було спробувати вдатися і до нещодавно досягнутої єдності віросповідання. Але загалом надто вже великою була зневага до варварських народів, на противагу до окремих варварів, щоб з легким серцем прилучити їх до візантійської цивілізації, навіть після того, як вони прийняли хрещення". (Three Paradoxes of the Cyrillo-Methodian Mission // Slavic Review. — N- 2, June. — P. 226-227.)

63 Пор.: Гудзий H. K. История древней русской литературы. — Москва, 1966. — C. 24 и др.



Зі свого боку, Чижевський обмежується апологетикою цієї літератури з огляду на її релігійне забарвлення. Це цілком очевидно, але варто підкреслити один важливий момент. У вступних заувагах до підрозділу "Література світська" він пише: "’Світськість’ перекладеної, зокрема наукової літератури є лише релятивна. В X і XI ст. остільки сильне було загальне переконання, що повна гармонія між релігією та іншими сферами духовного життя існує та повинна існувати, що для розв’язання більшості питань достатньо було послатися на віронауку та її джерело — св. Письмо. Але література, що нам тепер здається занадто релігійно та церковно забарвленою, з погляду того часу відповідала вимогам науковості. Щоправда, ’наука’ Київської Русі, за винятком хіба богословії, була виключно популяризаторською" (53). Звичайною тавтологією є твердження, що ця література "з погляду того часу відповідала вимогам науковості". Завдання істориків визначити, який характер мала ця наука і яким чином вона співвідносилась з іншими науковими моделями (візантійською, західною та ін.). Недоведеними залишили вони дві останні тези і амбівалентність наука — популярна наука; не з’ясували причину такого стану справ та його функцію, і понад усе — не відповіли на найголовніше питання про спадщину такої "науки" і такого зв’язку між релігійною та світською засадами. Всі ці проблеми стосуються самих витоків українського та взагалі східнослов’янського культурного досвіду, і будь-яка історія, беручи й історію літератури, мусить починатися з них 64. На жаль, Чижевський їх уникнув.



64 Пор.: Зілинський О. Духова генеза першого українського відродження // Стежі. — Т. 1, № 7/8 (листопад 1946 — лютий 1947). — С. 20.






В. Доби "монументального" та "орнаментального" стилів


1. Огляд літератури Київської Русі XI-XIII ст. — докладний (як уже зазначалося, він становить понад одну третину всієї "Історії") і дає повне уявлення про метод та підхід Чижевського. Як і деінде, автор групує матеріал відповідно до різних жанрів — проповіді, повість, хроніки, епос тощо, — та обрамляє ціле загальною характеристикою періоду на початку й висновком наприкінці. Такий підхід правомірний, навіть якщо певна категорія або "рубрика" не "заповнені" конкретними творами, як у випадку із "епосом" в обох підрозділах цього періоду. Саме по собі подібне обговорення "порожніх рубрик" не можна вважати безпідставним (у Грушевського, наприклад, воно дуже докладне, а коли й ризиковане, то збуджує пошукову думку), але Чижевський намагається для кожного періоду застосувати "повний набір" таких категорій (рубрик).

2. Здебільшого література цього періоду розглядається sub speciae кількох ключових творів: "Слова о полку Ігоревім", "Житія Феодосія Печерського", "Моленія" Данила Заточника.

Автор і пов’язані з ним обставини тут навряд чи можуть бути темою для дослідження взагалі, і, звісно, це чималою мірою стосується всього періоду, де біографічних даних обмаль, а література за своєю природою — надіндивідуальна, яка підносить громадські, традиційні та конвенційні моменти. Ця література, за визначенням Лихачова, "була мистецтвом, створеним шляхом нагромадження колективного досвіду; воно досягало дивовижного ефекту мудрістю її традицій і здебільшого анонімною єдністю її творів" 65. Як ми згодом переконаємося, проблема анонімності знову постане в пізніші періоди.

3. Безсумнівно, найістотнішою проблемою, котру породжує тут підхід Чижевського, є поділ літератури Київської Русі на два окремі періоди, "монументальний" (XI ст.) та "орнаментальний" (XII-XIII ст.). У цьому Чижевський не знаходить послідовників: більшість учених, як совєтських, так і несовєтських, з ним не погоджується. Для Білецького, скажімо, цей поділ видається нав’язуванням "формальної" і чималою мірою апріорної схеми. Він вказує на очевидні невідповідності, як у випадку зі "словами" Серапіона, єпископа Володимирського, котрі визнаються за вираження "орнаментального стилю", попри те, що сам Чижевський говорить про їхню "моральну суворість" і тематичний монолітизм 66. (Подібне заперечення інтерпретації Чижевського "Слова о полку Ігоревім" збочує на неістотні роздуми про "патріотизм" твору 67.)



65 Лихачев Д.С. Предисловие // Изборник: Сборник произведений литературы древней Руси. — Москва, 1969. — С. 7.

66 Пор.: Білецький О. Перекладна література... — С. 124.

67 Там само.



Західний критик Юрій Шерех (Шевельов) також мав свої сумніви щодо схематичного розсортовування окремих письменників позірно за "стильовим", а по суті — за хронологічним принципом. Він, приміром, говорить: "Незважаючи на всі застереження Чижевського, ’Слово о законі і благодаті’ Іларіонове, всупереч хронології, я б відніс до орнаментального стилю, а твори Серапіона (151) і Симона (161) — до монументального". Стосовно загальніших та принциповіших моментів Шерех зауважує (як уже говорилося), що "обидва стилі Київської Русі —

орнаментальний і монументальний — прийшли з Візантії". "Через це, — продовжує він, — я вжив для них назви візантинізм. її нема в Чижевського. Я вважав за можливе створити її за аналогією до романського стилю в мистецтві. Обидва названі стилі я б розглядав радше як різновиди одного стилю, не послідовні в часі, а одночасні, паралельні й залежні від характеру й культурного рівня автора" 68.



68 Шерех (Шевельов) Ю. На риштованнях історії літератури. — С. 2. (Друга черга. — С. 31, 37.)



Нарешті, цікаво відзначити, що поняття "монументального стилю" в літературі (і культурі) Київської Русі знайшло собі прихильника навіть у совєтській науці в особі Лихачова, але знову-таки як означення всього періоду XI-XIII ст.

4. Щодо окремих творів і письменників, то викладові Чижевського шкодить тенденція відокремлювати літературний твір від його соціального і, зокрема, політичного контексту. Особливо проблематичною ця загальна тенденція видається тоді, коли говориться про період і культуру, де, за попереднім визначенням Чижевського, література і письменник позбавлені автономного статусу, а зміст і форма зумовлюються функцією твору, котра й є його ідеологією. Це так само позначається і на життєздатності твору. Так, скажімо, факт, що житіє Антонія Печерського не збереглося, найправдоподібніше пов’язується з політичною реакцією на його провізантійську орієнтацію. Так само перспектива, інтерпретація і зміст хронік, житій і повістей чималою мірою, коли не цілком, визначалися політичною орієнтацією письменника, незалежно від того, де він писав — при дворі чи в монастирі. Тому-то Чижевський мало нас переконує, коли твердить, що недоречно ставити на карб Несторові такі чи інші вигадки, оскільки "Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від ’христолюбців’, вдавався б до фальшування фактів" (94).

5. Мабуть, найпромовистіший зразок традиційно наївного прочитання — інтерпретація "Слова о полку Ігоревім". Після докладного аналізу (під час якого Чижевський порівнює твір з іншими епічними поемами, але, на відміну від перекладачів, ніде його прямо не називає епосом) 69 розглядається проблема авторства.



69 Див. с. 183, 185, 190, і 193. Чижевський, одначе, також бачить певні типологічні зближення з епосом (с. 192, 196).

70 Еремин И. П. Жанровая природа "Слова о полку Игореве" // Литература древней Руси.

71 Prlsak O. The Igor’ Tale as a Historical Document // Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1969-1972. — Vol. 12. — N" 1-2 (33-44).



З викладу (196-197) можна зробити висновок: Чижевський уявляє собі (або принаймні пристає на цей погляд), що автор — "бард" на кшталт Галбана в "Конраді Валленроді". Ця оссіанівська концепція була прийнятною для перших дослідників та ентузіастів "Слова", але тепер мало переконує. Новіші дослідники доводили, наприклад, що композиція твору чітко дотримується книжної традиції "слова" (Єрьомін) 70; або що твір точно співзвучний давньоруській династичній політиці (Пріцак) 71. Це, напевно, краще (тобто цікавіше), ніж повторювання здогадок про автора-мисливця або автора-воїна, про його відвагу й особливо про його "патріотизм" (197). (Пафос навколо останнього, щоправда, набагато гучніший у совєтських вчених, ніж у Чижевського.)

Але ні Чижевський, ні численні совєтські (тепер і постсовєтські) апологети "Слова" не провадять ретельного, об’єктивного, тобто справді наукового обговорення найістотнішого питання: достовірності, автентичності тексту. Чижевський присвячує цьому один абзац (182), але його настанова непохитна й давно оформлена; вона не менш категорична, ніж те, що подибуємо в писаннях Д. Лихачова й інших "вітчизняних" коментаторів-дослідників. Проте для різних інших дослідників (і для автора цих рядків) контраргументи щодо автентичності "Слова", тобто докази того, що твір, очевидно, продукт XVIII ст., набагато вагоміші. Це передусім вкрай підозрілі обставини його виникнення (чи "відкриття"), "незіграність", або "нескоординованість" загального духу й тону, стилю літературної уяви й композиції цієї "пам’ятки XII ст." з іншими автентичними пам’ятками тієї доби, "непрозорість" чи "довільність" самого тексту (де через "темні місця" — нібито вина переписувачів — взагалі важко відтворити його мову, внаслідок чого він функціонує — і стосовно мови, і щодо інших культурних та історичних моментів — немовби "Rorschach", де кожний бачить у ньому, що хоче і що може), і, врешті (а це випливає з попереднього, з самого тексту і його історії), суцільна циркулярність основних аргументів на користь його правдивості 72. Одне, в чому немає сумніву, — це те, що в українському, а ще більше в російському літературознавстві і, ширше беручи, в культурі "Слово" та його коментування стали своєрідною патріотичною індустрією, суцільно відпорною на будь-яке інакомислення 73. Справжня наукова об’єктивність, одначе, вимагає, щоб осмислення цього тексту враховувало всі моменти, передусім ті, які породжують сумніви (бо в цьому ж і суть наукового методу), а не зводилося до ритуального запевнювання в його правдивості.

6. Загальний аналіз літератури цього періоду Чижевським також може викликати певні застереження. Наприклад, незважаючи на ретельний переказ змісту Несторового "Житія Феодосія Печорського", залишено поза увагою деякі центральні моменти, скажімо, причини і символізм конфлікту Феодосія зі своєю матір’ю (в першій частині "Житія") 74.



72 Найновіша і, як на мене, найбільш ґрунтовна та переконлива спроба наново поставити питання про авторство "Слова" належить Едварду Кінану (Edward L. Keenan); пор. його лекції на цю тему, виголошені 1995 року в Гарвардському, Єйлському й Колумбійському університетах і його працю "The Origin of the Igor Tale", що має незабаром з’явитися.

73 "Слово", як відомо, породило величезну критичну літературу. Кількість праць і коментарів, йому присвячених, мабуть, удвічі перевищує число слів у самому тексті. Традиція скептицизму, щоправда, триває майже від його першого оприлюднення, але останнім часом вона здебільшого приглушена потоком ортодоксії, яка власне на тому й базується, що не конфронтує і навіть намагається приховувати контраргументи. Найновіша і вкрай промовиста історія такого трактування наукового інакомислення зарисовується із недавно опублікованого архіву Д. Лихачова; див.: K истории спора о подлинности «Слова о полку Игореве»: Из переписки академика Д. С. Лихачева // Русская литература. — 1994. — № 2, 3.

74 Пор.: Еремин И. П. K характеристике Нестора как писателя // Литература древней Руси.



Взагалі тут, як і скрізь у книжці, пильний інтерес до зовнішніх формальних властивостей, тобто довгі пасажі, а то й цілі сторінки, присвячені алітерації та деяким іншим евфонічним засобам, — мала компенсація за брак не лише "тла", а й таких глибших і не менш "формальних" прикмет, як символічні структури та семантичні рівні 75. Гудзій у своїй "Історії" приблизно з таким самим обсягом, як і в Чижевського, подає набагато повніший огляд даного періоду та літератури про нього.



75 У цьому та інших аспектах аналіз Єрьоміна ефективніший.



Та найбільше проблем породжують висновки Чижевського, синтез і перспектива, намічені в його підрозділі "Значення літератури старокнязівської доби" (208-211). Крім відвертої апології літератури даного періоду, основна біда в тому, що Чижевський, формулюючи фундаментальні питання, ніколи їх не вирішує. Так, наприклад, він говорить: "найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого" (209), але при цьому відзначає, що цій добі були властиві свої слабкості та хиби, насамперед, на його думку, — майже цілковита відсутність науки і навіть богослов’я. Такий "ущербний розквіт" і справді міг існувати (Чижевський мимохідь зачіпає це, коли говорить про проблематику, пов’язану з прийняттям "штучної старослов’янської літературної мови"), але замість простої констатації цього факту, було б значно продуктивніше поглянути на нього з історичної перспективи.

Попри всі справжні досягнення періоду Київської Русі, входження східних слов’ян у сферу впливу візантійської культури із засвоєнням тільки зниженого масового її варіанту, було лихом, від якого вони, зокрема українці, ніколи не могли повністю оговтатися. В XII ст. на Україні не відбувся західноєвропейський "ренесанс без гуманізму". До того ж, як переконливо доводить Зілинський у вже згаданій статті, засвоєння візантійського релігійного світогляду — трансцендентального ідеалізму, агностицизму, імперсоналізму і, передусім, аісторизму та фаталізму, встановлення законності та могутньої влади держави за відсутності справжньої візантійської культури неминуче вело до катастрофи українського суспільства й культурного життя в XIV і XV ст., коли довелося віч-на-віч зіткнутися з енергійними сусідами прозахідної орієнтації — Литвою та Польщею 76. Якщо відбувалося відродження, то всупереч, а не завдяки візантійському спадку. Твердження Чижевського про те, що саме традиції літератури Київської Русі уможливили пізніші культурні відродження, — як несподіваний, але менш яскравий ренесанс козацької епохи, так і той, що стався у XIX ст. "на іншій мовній основі" (209), — вельми непереконливе. (Якщо, звісно, він не мав на увазі — в суто аісторичному й метафізичному сенсі — творення національного "духу", не підвладного змінам історичного процесу 77.)



76 Див.: Зілинський О. Духова генеза першого українського відродження. — С. 11 та ін.

77 На що досить виразно вказує попереднє речення: "Це духовне збагачення, цей первісний розквіт не могли затьмарити навіть ті століття, що були менш сприятливі для літературного розвитку".



На ділі ж література українського бароко надихалася Заходом, або, як зазначає сам Чижевський, — Польщею, а "відкриття" спадщини Київської Русі відбулося в 1620-х роках, довго після першої стадії відродження, що почалася наприкінці XVI ст. як пошук легітимності, а не моделі для наслідування або джерела натхнення. На карб ранньому візантійському періодові можна поставити радше брак будь-якого справжнього ренесансу в українському культурному житті та вибіркову, "схоластичну" природу українського бароко.






Г. "Література XIV-XV віків"


Розділ розпочинається із твердження, що включення українських земель до складу Литовсько-Руської, а потім Польської держав "породило певні підстави для культурного зниження" (212), але зовсім не ясно, чому саме. Українсько-білоруська мова, скажімо, була офіційною у Литовській державі, а руська культура — все ще на досить високому рівні. Причина занепаду, як це випливає з усього сказаного раніше, була найімовірніше внутрішнього, а не зовнішнього характеру: не знайшлося стрижня, навколо якого суспільство могло міцно згуртуватися воєдино, а релігійній догмі та традиціоналізмові, єдиному спадку східного християнства, несила було ні замінити його, ні забезпечити потрібну для перемін еластичність. Чижевський каже, що "Україна збідніла та на деякий час утратила навіть митрополита, що переніс свою столицю до Москви" (212). Можна тільки додати, що перемістив її туди у 1320-х роках митрополит Петро Ратенський — найбільш імовірно задля продовження своєї кар’єри 78. Причин для цього, як і для всього понурого періоду "безплідних років", було багато і з’ясувати їх усіх тут важко. Диктувалися вони водночас і геополітичним та культурним розташуванням українських земель, і культурною спадщиною.






Ґ. "Ренесанс та реформація"


1. Розділ про Ренесанс та реформацію породжує нові питання і деякі нові проблеми. Прикметно, що Чижевський розпочинає з обговорення європейського Ренесансу взагалі, а потім уже окреслює його значення для української літератури зокрема. Проте одразу впадає у вічі те, що ставиться він до Ренесансу полемічно й вороже. Зупиняючись на трьох, як на нього, найважливіших "напрямах" Ренесансу ("ренесанс повернув античний ідеал гармонійної урівноваженої краси; ренесанс був ’відкриттям’ та ’звільненням’ людини; ... ренесанс ’відкрив’ наново природу"; с. 220), Чижевський прагне його розвінчати і "реабілітувати" попереднє середньовіччя та прийдешнє бароко. Такий метод дуже сумнівний. По-перше, інтерпретації Чижевського явно упереджені і не становлять об’єктивного опису, не кажучи вже про аналіз природи і значення Ренесансу. Наприклад: ’"Визволення людини’ — це так! Але ренесанс не ставив собі питань, чи є таке ’визволення’ людини не лише від церковних, а часто і від моральних, суспільних і т.д. авторитетів справжнім ’відкриттям’ її єства, чи, може, радше збоченням" (221). По-друге, подібна полеміка супроти цілої епохи в культурній історії людства з наукової перспективи річ (м’яко сказавши) дещо незвична 79.

Така найсуттєвіша риса Ренесансу, як секуляризація і народження індивідуалізму та інтелектуальної емансипації коли й визнається, то зовсім неохоче (більшість висловлювань взято в лапки); проведено гостру грань між Ренесансом і релігією, тоді як, по суті, Ренесанс постав з релігійного оновлення (приклад — Франциск Ассизький) і, заперечуючи догми, потойбіччя та аскетизм, утверджував індивідуальне релігійне почуття. Ігнорується також ще один суттєвий аспект — матеріальна база Ренесансу, комерційне підґрунтя меценатства в мистецтві та національно-культурному відродженні (зокрема в Італії) 80.



78 Пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 3. — С. 271.

79 Пор. такі пасажі: "Ренесансові залишаються мрії про успіхи, яких або вже досягнули ті представники "пізньої схоластики" в Сорбонні та інде, до яких "людина ренесансу" мусила ставитися вороже та зневажливо, або які були пізніше здобуті тими, хто від чималої частини "надбань" ренесансу відмовився та зробив спробу знову актуалізувати "старе", — хоча й не всі, але досить важливі ідеали середньовіччя: це були "люди бароко", яким, без сумніву, ми зобов’язані в дослідженні природи далеко більше, аніж уславленому ренесансові" (с. 222); або: "Результати розвитку ренесансу не могли задовольнити в XVI ст. навіть його прибічників: ренесанс мріяв про "ентузіазм", а справді зміг розвинути лише досить холодну риторику; він мріяв про вищу, всебічно розвинену людину, а справді досягнув лише панування егоїзму та сваволі; ренесанс поставив собі метою дослідження природи, але природознавство ренесансу залишилося повне мрій та сприяло розвиткові "магії", алхімії, астрології; ренесанс різко критикував "забобони" та упередження старих часів, але сам залишився під владою забобонів, хоч до певної міри і підновлених" (222).

80 Див.: Łempicki Zygmunt. Wybór pism. T. 1. Renesans. Oświcenie. Romantyzm. — Warszawa, 1966. — S. 82-91.



Усіх цих елементів цілком бракує на українському терені, і Чижевський пише про це, але врешті-решт виникає підозра, що сама його дефініція Ренесансу мала на меті утвердження (і "оправдання") української культурної моделі з її глибокою вкоріненістю у візантійському та бароковому періодах.

2. Одначе найважливіше міркування, що стосується не тільки вступної частини, а всього розділу, полягає в тому, що Україна на той час була частиною Речі Посполитої, і що Ренесанс, гуманізм та реформація становили винятково впливовий і плідний період у культурному житті багатонаціональної держави. Теза ця також як слід не розвинена. Звичайно, Чижевський не применшує інерції та опору більшості українського суспільства до змін, зокрема до секуляризації, а також його відданості старим візантійським традиціям. Можна погодитися з автором, коли він каже: "Немає сумніву, що впливи Ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж у літературі" (225). Але справа не повинна обмежуватися тим, чим вона обмежується у Чижевського: "Українська література XVI ст. не тільки має в собі лише малопомітні елементи Ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна"; і звертання до минулого та майбутнього ("Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та барокові"; с. 225) зовсім не усуває потреби уважніше придивитися до теперішнього, тобто до тієї епохи, про яку йдеться. Бо, як свідчать останні, хоча ще не завершені і не систематизовані дослідження, за того часу українці брали активну участь в культурному житті багатонаціональної Речі Посполитої. Треба знайти перспективу на цілісну культурну обстановку. Як зауважує Б. Кравців: "Українського суспільства XV-XVI ст. в Польській та Литовськорутенській державі не можна обмежувати лишень україномовним міщанством, духовенством, селянами та козаками, очолюваними малочисельною православною старшиною, як це робив С. Єфремов, почасти М. Грушевський та інші. Поруч з вищеназваними станами існувала велика група шляхти і магнатів (колишніх боярів та князів), котрі, навіть покатоличені та полонізовані, все ще не поривали з руським народом та його вірою" 81.



81 Кравців Богдан. Ренесанс і гуманізм на Україні // Європейське відродження та українська література XIV-XVIII ст. — К., 1993. — С. 307.



Відтак літературу українського суспільства, взятого в широкому значенні цього поняття, не слід зводити тільки до тих творів, що написані по-українському (тобто церковнослов’янською та книжною українською мовами), а треба враховувати польськомовне та латиномовне письменства. І, нарешті, як зазначає ряд дослідників, безсумнівним є те, що значну роль у культурному житті України відігравали різні культурні центри, причому не лише на українській території (Львів, Замостя і Острог), а й на польській (Краків). Аналогія поміж Краковом XV-XVI ст. з його численним українським студентством та викладачами та Санкт-Петербургом XVIII—XIX ст. — очевидна і потребує подальших студій.

3. Наприкінці цього розділу Чижевський звертається до іншого феномена — думи. На жаль, вже від самого початку він заплутує справу, визначаючи їх як "новий гатунок народної пісні" (245). Як і за випадку давнього епосу, з яким вони порівнюються, це походить від того самого нерозрізнення усної та фольклорної поезій. Головна відмінність (між давнім епосом і думами) полягає в тому, що сьогодні ми маємо чимале зібрання дум, котре, хоча й було укладене значно пізніше, все ж дає нам можливість з’ясувати їхні особливості та структуру. І ця обставина, зважаючи на ту важливу роль, яку вони відіграли для пізнішої української літератури, особливо поезії, робить їх дослідження пріоритетним. Воно мало би показати, що думи не належать до фольклорної ("народної") поезії, породженої місцевим середовищем та традицією, а відображають весь "національний" характер, розуміння історії і містять у собі прикмети різних середовищ — церковного (що позначилося на моральних настановах), козацько-військового, селянського та ін. Також видно, що аналіз та класифікація дум не можуть задовольнятися традиційними підходами (наприклад, поділ їх за тематичним принципом або ще більш роблений критерій їхнього розмежування на думи з "анонімними" героями та думи "з героями, що названі іменами"; с. 245), а повинні розшифровувати складну символічну структуру творів, і на цій основі будувати нову класифікацію 82.



82 Пор., наприклад: Грабович Оксана. Думи як символічний код переказу культурних цінностей // Родовід. — 1993. — № 5. — С. 30-36.







Д. "Бароко"


1. Як уже зазначалося, розділ про бароко один із найбільших в "Історії", і це закономірно, оскільки українське бароко, як і польське, з котрим має дуже багато спільного, — не тільки навдивовижу живучий феномен, що обіймає добрих два століття, від часів Вишенського до Сковороди, але й період значної літературної та культурної активності. Одначе, попри таку посилену увагу, попри незаперечний авторитет Чижевського в усьому, що стосується бароко, та незважаючи на попереднє докладне з’ясування цього поняття і його формальних характеристик, розділ розчаровує. Розчаровує він передусім тому, що весь період близько двохсот років розглядається статично. Звичайно, Чижевський відзначає стадії в європейському бароко (гонгоризм, маринізм, "преціозний стиль", рококо) і цілком коректно зауважує, що подібних стилістичних змін українська література не відала, але цим та ще одним міркуванням про те, що "Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю..." (254) — вичерпується вся розмова про будь-яку внутрішню динаміку в письменстві цього періоду. Надибуємо тут кілька поодиноких висловлювань про розвиток того або того прийому чи жанру, наприклад, коротке зауваження про розвиток діалогів у драмі (290) або з’ясування еволюції проповіді (293-301). Але вся українська література та літературне життя описуваного періоду заморожені в абстрактній, позачасовій схемі; Климентій Зиновіїв, Іван Величковський, Прокопович, Сковорода — всі існують синхронно, позаяк, очевидно, об’єднані одним бароковим стилем. Стиль — єдиний основний критерій для періодизації, а макроперіодизація Ренесанс-бароко-класицизм і т. д., по суті, — єдина поступка історичному виміру. Окрім неодмінного поділу на "раннє" та "пізнє" бароко (або "монументальне" і "орнаментальне" бароко), можна вказати ще на кілька важливих ліній розвитку, котрі, треба гадати, в історії літератури заслуговують на увагу принаймні не менше, ніж стильові зміни.

Нас не має вже дивувати, що Чижевський, за винятком кількох міркувань про проповідь, фактично ігнорує культурний (соціальний, політичний або ідеологічний) "зміст" багатьох творів. Говорячи про "стиль", прийоми та засоби, він майже уникає будь-якої розмови, — навіть коли заходиться про історичні праці — про той самий "зміст" чи "ідейний зміст", котрі він сам вважав частиною літературного твору 83.



83 "Історія Русів" — єдина праця, що удостоїлася повнішого аналізу, але, як говорить сам Чижевський, "вона належить до постбарокової епохи" (348). Щодо Величка, то Чижевський наводить кілька пасажів, аби проілюструвати його стиль, але про "ідею-зміст" спромігся лише сказати: "в передмовах до першого та другого томів Величко розвиває окремі основоположні ідеї, які визначали його світогляд та історичну "методологію" (345), але це мало що прояснює.




Натомість, особливо у великій частині про "поезію", увага зосереджена на формальних (точніше — формалістичних) рисах, але нехтуються всі інші. Це допустимо в спеціальному дослідженні, як, наприклад, у його-таки "Formalistische Dichtung bei den Slaven" 84, але історичний огляд, мабуть, вимагає більшої перспективи та врівноваженості.

2. Поза аналізом залишився такий важливий елемент, як політична орієнтація та прояви національної свідомості в літературі даного періоду. Поміж "Віршами на жалосний погреб ... Сагайдачного" (1622) Касіяна Саковича та "Разговором Великороссії з Малороссією" Семена Дівовича (1762) — широкий спектр позицій відображений у таких творах, скажімо, як "Вірші до гетьмана Самойловича" Величковського, "Синопсис" (найімовірніше написаний під егідою Гізеля) та "Володимир" Прокоповича. Але це не обговорюється: центральна роль політичної ідеології в "Синопсисі" та "Володимирі" не відзначена" 85, "Вірші" Саковича про Сагайдачного згадані лиш мимохідь, "а "Вірші" Величковського та вкрай важливий "Разговор" Дівовича не згадані зовсім. Навіть коли б їх малося не зауважувати через те, що мають лишень "ідеологічну" чи "політичну" цінність (хоча літературна вартість їм притаманна також), то існують ще й питання розвитку літературної свідомості, літературної настанови та еволюції у вираженні естетичних проблем. На жаль, всьому цьому також не приділено уваги.



84 Tschižewskij Dmitrij. Formalistische Dichtung bei den Slaven. — Wiesbaden, 1958.

85 Пор.: Šerech (Shevehv) Jury. On Teofan Prokopovič as Writer and Preacher in his Kiev Period // Harvard Slavic Studies. — 1954. — Vol. 2; пор. також: Пестич C. Л. Синопсис как историческое произведение // Труды Отдела древнерусской литературы. — 1958. — T. 15. — C. 284-298.



Отож нам залишається тільки відзначити деякі найпомітніші "віхи". Вишенський, приміром, з його пристрасним поле мічним запалом, з його рішучою опозицією до всього нового і західного, обіймаючи, певна річ, класиків, гуманізм та культуру Ренесансу, виявляв, як це докладно з’ясовує Чижевський, зовсім малий інтерес до нових естетичних або літературних зразків. (Опозиція Вишенського була, мабуть, не такою вже й абсолютною, як вважає Чижевський: в своєму "Посланні до стариці Домникії" [1605] він визнає можливість використання нового вчення та нових мистецтв, — хоча й у строгій підпорядкованості їх церковній догмі та традиції 86.)



86 "Але бым я радил нашим фундатором благочестия во ЛьвовЂ: в первых, церковнаго послЂдования, славословия и благочестия узаконити, дЂтем научити; таже утвердивши сумнения вЂры благочестивыми догматы, тогда внЂшних хитростей для вЂдомости касатися не возбраняти. Не бо аз хулю грамотичное учение и ключь к познанию складов и речей, яко же нЂцыи мнят и подобно глаголют: "Зане же сам не учился, того ради и нам завидит и возбраняет". І далі: "И не вЂдомость хулю художества, але хулю, што тепЂрешние наши новые руские философы не знают в церкви ничтоже читати, — ни тое самое Псалтыри, ни Часослова". Пор.: Вишенский Иван. Сочинения. — Москва; Ленинград, 1955.- С. 162-163; див. також "Історію" Чижевського. — С. 232-241. Від того часу мої погляди на це дещо уточнилися, див. у цьому виданні розділ "Авторство і авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності".



Проте Іван Величковський, котрий писав наприкінці століття, вирішує проблему зовсім інакше. В "Предмові до чителника" у "Млеці" (1691) він дає визначення для своїх "поетицьких штучок" і, що найважливіше, — формулює нову естетичну (та патріотичну) свідомість:


Уважаючи я, иж многіи народове, звлаща в науках обфитуючіє, много мают не тылко ораторских, але и поетицких, чудне а мистерне, природным их языком, от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тЂшат, и потомков своих довцЂпы острят, я, яко истиный сын Малороссійскои отчизны нашеи, болЂючи на то сердцем, иж в Малой нашой Россіи до сих час таковых нЂ от кого тыпом виданых не оглядаю трудов, з горливости моєи ку милой отчизнЂ, призвавши Бога и Божію матку и (святых), умыслилем, иле зможность подлого (довцЂ)пу моєго позволяла, нЂкоторые значнЂйшые штуки поетицкіе руским языком выразити, не з якого на рускій оные переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных // составляючи, a нЂкторыс и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которыє и иншым языком анЂ ся могут выразити 87.


(Можна сказати, що врахування цих висловлювань таки дало би певну перспективу на весь той арсенал засобів та прийомів Величковського, котрий, до речі, становить цілковиту більшість ілюстрацій Чижевського; без цього аналіз у підрозділі "Віршована поезія" мало чим відрізняється від чистої каталогізації того арсеналу.)

І нарешті варто вдатися до трактату Прокоповича про поетику та риторику, який кладе початок класицистичній поетиці. Дивовижно, що ця праця (вперше виголошена як цикл лекцій 1705 року), призначена для української молоді, котра навчалася в Києво-Могилянській академії (De arte poetica libri III usum et institutionem studiosae juventutis гохоlапае dictati Kioviae in Orthodoxa Academia Mohyleana) 88, так мало позначилася на українських літературних течіях і окремих творах.



87 Величковський Іван. Твори. — К., 1972. — С. 70-71. Дуже важливо, що у Величковського набожні, релігійні роздуми не притлумлюють патріотичного моменту, а повністю з ним гармонійні (наприклад: "...ложилем труд не ку якому, не дай Боже, тщеславію, але щегулне ку сла†Бога славы.., а на оздобу отчизны нашей и утЂху малороссийским сином Ђи...", c. 71).

88 Термін roxolani/roxolanae, характерний для Речі Посполитої, безумовно стосується українських реалій; перекладати його, як "русские" (або "русского"), як це робиться в єрьомінському та ін. російських чи совєтських виданнях, — звичайне викривлення. Переклад "Hortus poeticus" (K., 1973) M.Довгалевського — адекватний, тобто поняття "roxolano abdolonimo" в заголовку перекладено, як "українському садівникові" (с. 25-26), але знову-таки це українське видання. Пор. завершальну частину внизу.



Тоді як російська література засвоювала і розвивала новий класицизм, українське письменство твердо залишалося на позиціях бароко. Наприклад, трактат Довгалевського "Hortus poeticus" (1736) ілюструє водночас і традиціоналізм, і статичність (коли не закостенілість) української літератури та літературної теорії цього періоду.

3. Крім таких загальних проблем, Чижевський також не враховує творчої індивідуальності письменника як літературно-історичного факту. Єдиний виняток зроблено для Вишенського, котрому Чижевський надає велику увагу. Коли в оригіналі цей автор зараховувався до періоду Ренесансу, то тепер він повністю переміщений до бароко (і це, разом зі ще одним пасажем, де заперечується будь-яка схожість між Вишенським та Аввакумом, — всі уточнення та виправлення для даного розділу). Це переміщення, одначе, — незграбне й механічне. Якщо Вишенський тепер розташований між підрозділами "Природа літературного бароко" та "Літературне бароко на Україні", то та нить, що єднала його з ренесансовими полемістами (с. 232 в оригіналі), зависає даремно. Можна подумати, що Чижевський (чи редактор?) відважився на цю переміну, вирішивши, що Вишенський врешті-решт більше належить "бароко", ніж "Ренесансу" — без жодного відповідного пояснення і бодай одного переписаного речення 89.



89 Пор. с. 263-274/232-241.



Поряд із тим, що це говорить про схематичний та менталістичний підхід до реального історичного феномена, виникає додаткова прикрість, коли з’ясовується, що основа, яка визначає "стиль" і на яку опирається вся періодизація Чижевського, може бути дуже нетривкою. В оригіналі Чижевський неодноразово пов’язує Вишенського з Ренесансом на підставі його риторичного стилю (пор. с. 240); тут ці твердження залишено без змін, за винятком того, що "бароковість" Вишенського підтверджується завдяки навішуванню ще одного ярлика; тепер він "ближче до риторичного стилю Ренесансу, Реформації та Бароко" (274; підкреслення наше). Може видатися, що ярлик важить набагато більше, аніж історична та культурна реальність. По суті ж, як це з усією очевидністю випливає з власного аналізу Чижевського, не будучи ні "ренесансним", ні "бароковим" письменником в повному розумінні цього поняття, Вишенський є яскравим прикладом середньовічної схоластичної постаті, котрій випало писати на початку XVII ст., і котра — це найважливіше — водночас відображала наявний стан української культури та письменства й консервувала його. Він був не стільки "ретроградом", скільки напрочуд сильним та характерним представником тієї культури, що була (і залишилася для майбутніх століть) цілком несвітською. Говорити про його "ренесансний" чи "бароковий" стиль без належного врахування контексту — це тільки схематизм.

4. Крім Вишенського, всі інші автори того періоду мало чим різнилися один від одного. Імена Климентія Зиновієва, Івана Величковського, Теофана Прокоповича чи Григорія Сковороди просто з’являються в різних місцях "Історії" Чижевського і може легко скластися враження, що всі вони зліплені з одного тіста. Насправді це зовсім не так. Климентій Зиновіїв, скажімо, не надто освічений, хоча й навчений грамоти мандрівний чернець, був наділений винятковою спостережливістю і пам’яттю і з усіх сил прагнув зафіксувати весь свій багатий життєвий досвід, всі ним подибувані елементи фольклору, пісні й побуту. Нічим особливим не примітна з погляду поетичної техніки й "форми", його книжка віршів та прислів’їв — унікальна енциклопедія українського народного життя та водночас розгорнутий квазіавтобіографічний звіт і медитація про життя й мораль.

5. Говорячи про Климентія Зиновієва, Чижевський в одному місці називає його "Рахубу древам розним" першим твором, написаним сапфічною строфою (три перші рядки дванадцятискладові, а четвертий — восьмискладовий; с. 271). Нічого подібного! "Рахуба" — звичайний каталог, без поділу на строфи і навіть рядки 90.



90 Зиновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К., 1971. — С. 266-267.



Проблематична й сама приналежність його до поезії в традиційному її розумінні (якщо, звісно, не підозрювати у мандрівному ченцеві дадаїста або конструктивіста avant la lettre). Зрештою, він з’являється наприкінці довгого (1560 позицій) абеткового переліку приказок та прислів’їв, і є він саме тим, чим його вважав наш "енциклопедист" XVII ст., — "Рахуба древам розним як на вселенной много обретается (колько зналем і чувалем, только і написалем)". До того ж Чижевський не зовсім точно окреслює сапфічну строфу: це силабічна строфа з трьома одинадцятискладовими рядками (5+6) та одним п’ятискладовим, що має тенденцію до pointe. Раніше дуже подібна до неї строфа була в "Острозькому ляменті" (1636), де описується сутичка між українськими міщанами і польською шляхтою, що сталася під час перевезення тіла князя Олександра Острозького з православної церкви до католицького костьолу його донькою 91. Ось момент зіткнення:


Єднак як ся на мостЂ споткали,

З замку выйшовшы, внет ся замЂшали

Коли возница почал их бычовати,

Казал вступовати.

Що видячы оныи люде нещасливыи,

Будучи c того барзо жалослывыи,

С попудливости всЂ ся порвали,

Кыи побрали.

Слуги тои панеи и всЂ дворяне,

Видячы, же не жарт, кинулися на ных едностайне,

Шабел добывшы, внет же по собЂ:

То мнЂ, то тобЂ.


Із багатьох інших поглядів цей "лямент" (лише завершальний "придаток" якого написаний, і то не зовсім послідовно, сапфічною строфою) — важливий і цікавий твір. Шкода, що Чижевський не приділив йому уваги.

6. На протилежній від Климентія Зиновієва стороні поетичного спектру перебуває Іван Величковський. Протопресвітер та протеже Лазара Барановича, він був одним із найбільш освічених та витончених поетів українського бароко. Його панегірики Барановичу та гетьману Самойловичу, його збірники "Зегар" і "Млеко" — шедеври барокової поетики 92.



91 Хрестоматія давньої української літератури / Ред. О. Білецький. — К., 1967. — С. 176-178.

92 Див.: Величковський Іван. Твори. — С. 57-86.



Проте Чижевський не бачить потреби згадати будь-який із творів, обмежившись лише аналізом складного переплетення дотепності та глибокого релігійного й патріотичного світогляду в них. Як на нього, Величковський заслуговує на увагу тільки завдяки своїм "штучкам". Перший із названих вище творів, граційний та ерудований панегірик Барановичу (бездоганні сапфічні строфи!), написаний польською мовою, і тому служить якнайкращою ілюстрацією до центральної проблеми білінгвізму в українській бароковій літературі. Але це також — поза межами зацікавлень Чижевського.

7. У Теофана Прокоповича проблема білінгвізму, або, радше, — бікультуралізму, постає знову, але вже в іншій формі. Від нього бере початок процес диференціації, з яким, як уже зазначалося, класицистичний метод, а згодом специфічні нові жанри утвердилися в російській, тобто імперській літературі, тоді як українське письменство продовжувало дотримуватися традиційних форм і методів. Нарешті, останній представник українського бароко, Сковорода, — унікальний мислитель і поет, що заслуговує на повніший аналіз (особливо такого кваліфікованого фахівця в цій справі, як Чижевський), ніж той, якого він удостоєний.

8. Звичайно, значення окремих письменників лежить не в їхніх біографіях (хоча сам Чижевський не проти літературних біографій), а в тому, як вони уособлюють літературний процес і водночас збагачують його своєю індивідуальністю. Наголос Чижевського на спільному знаменнику, його зосередженість на понадіндивідуальних категоріях (жанри тощо) зрозуміла з огляду на їхню організовуючу функцію і виправдана як спроба запровадити внутрішні формальні критерії туди, де вони так довго не застосовувалися. Але реалізовуватися така спроба, як це засвідчує добрий аналіз польського бароко в "Історії" Ю. Кжижановського 93, має не за рахунок творчої індивідуальності. В даному випадку метод, що ним послуговується Чижевський, швидше звужує, ніж поширює наші знання про українське бароко.



93 Krzyianowski Julian. Historia literatury polskiej. — Warszawa, 1966.



9. У цьому розділі, на жаль, бракує ще однієї проблеми, з’ясувати яку, на думку Шереха, Чижевський міг би як ніхто, — зв’язок між українським та польським бароко. Маємо з’ясування впливу української барокової літератури на російське та південнослов’янське письменство, маємо підрозділ про "українську школу" в польській літературі, а українсько-польський зв’язок чомусь (так і хочеться сказати — вперто) ігнорується. Тим часом, це — головна проблема. Важливість її зумовлюється не тільки тим фактом (відзначеним Чижевським), що видатні письменники того періоду писали більше польською, ніж українською мовою (наприклад, Баранович, Потій, Ґалятовський та ін.), або що польські письменники і їхні твори служили зразком для наслідування: чи то з полемічною метою (Вишенський і Скарга), чи як моделі ("Goffred" П. Кохановського, скажімо, став класичним прикладом сучасної епічної поеми для Прокоповича та інших творців літературної теорії і поетики), або як прототипи (наприклад, "Wojna domowa" Самуеля Твардовського, попри вороже ставлення автора поеми до Хмельниччини, була перекладена й служила джерелом інформації для різних українських літописів означеного періоду) 94.



94 Див. у цьому виданні розділ "’Wojna domowa’ Самуеля Твардовського: літературний контекст і аспекти жанру".



Одначе суть справи полягає в тому, що протягом XVII і значною мірою у XVIII століттях українське і польське письменства розвивалися в одному культурному середовищі. Водночас перше продовжувало плекати свої власні, вкрай схоластичні традиції. Це тісне співіснування, цей сплав єдності та протилежностей, поруч із тим фактом, що, по суті, для всіх літературних діячів і, без сумніву, для еліти, польська мова була lingua franca, роблять українську барокову літературу напрочуд складним і цікавим феноменом. Усе це mutatis mutandis стосується і взаємин української та російської літератур, які, починаючи з другої половини XVII ст., в міру поглинення України російською імперією, бурхливо розвиваються. Одначе, як демонструє нам Чижевський, те, що розпочиналося як культурна "місія", закінчилося вавилонським полоном. Доля "полоненої" української літератури — тема наступного розділу.






Е. "Класицизм"


1. Розділ про класицизм у деяких аспектах досконаліший, ніж попередній. З одного боку, в ньому виразніше окреслено культурний та політичний контекст, а з другого, — попри збережену загальну класифікацію за жанрами, надано чимало уваги видатним письменникам періоду (Котляревському, Квітці, Гулаку та ін.). Отож студент-початківець мав би скласти собі чіткіше уявлення про цей період, аніж про бароко. Проте водночас низка тез, висунених Чижевським у цьому розділі, змушує до дискусії. Насамперед одне з найбільш хибних понять у всій "Історії" — ідея про "неповну літературу неповної нації". Оскільки ж це головна теоретична проблема та робоча гіпотеза або, радше, — аксіома, що не обмежується даним розділом, доречніше, мабуть, залишити її для завершальної теоретичної дискусії. Тим паче, що не бракує інших тем для обговорення.

2. Як і в попередніх розділах, Чижевський розпочинає із загального визначення "літературного класицизму" і, формулюючи власні критерії, власне розуміння основних проблем тощо, в такий спосіб готує грунт для подальшого аналізу. Але як і раніше (стосовно Ренесансу і бароко), тут також стає очевидним, що "загальний" (по суті, західний) літературноісторичний феномен та український "варіант" значно різняться між собою. Чижевський визнає це на початку, твердячи, що "На Україні цей стиль з’явився в своєрідній формі. Правда, — і тут можна говорити про опозицію до бароко, але ця опозиція з певних причин не знайшла ніякого відпору... А самий новий "класичний" стиль не знайшов для себе такого широкого поля, як на Заході або в деяких слов’янських народів. Український класицизм був слабкий та мало виразний" (325). Проте ця принципова настанова здебільшого так і не знаходить реалізації, — за винятком подальших нагадувань про "слабкість" та "неповноту" українського класицизму. Основна теза про існування "українського класицизму", а не, скажімо, "української літератури періоду класицизму", віра, що цей "класицизм" суттєво, структурно невіддільний від західного чи, конкретніше, — російського або польського класицизму, приймаються без будь-яких застережень. А це, зрозуміло, породжує різні проблеми.

Саме перед тим, як звернутися до них, цікаво зазначити, що, як і за випадку з Ренесансом, тут Чижевський також відчуває певну потребу полемізувати з класицизмом, кажучи, приміром, що "в психології часу класицизму чимало небезпек. Зокрема, на Україні соціальна структура веде до звуження літературної тематики, ідеологія просвіченості — до раціоналістичної ’сухості’ та ігнорування багато чого в житті, зокрема дуже важливої для літератури (як і для всього мистецтва) сфери почувань" (328). Окрім сумнівності тверджень про "сухість" та нехтування "почуттів" (з одного боку, вони слушні, з другого, — ні, а загалом це питання історичної відносності як оцінки, так і смаку), поблажливе виділення завдяки поверховим оціночним присудам цілих культурних періодів (за бароко і романтизм, проти Ренесанс та класицизм), не дуже переконує.

3. Підхід Чижевського до українського письменства кінця XVIII — поч. XIX ст. qua "класицизм" не позбавлений своїх переваг. Він передбачає зосередженість на проблемі жанрів, на схильності до "низьких" жанрів (травестії, сатири) тощо. Одначе не з’ясовано причин такого вибору "низьких" жанрів, або, в дещо ширшому масштабі, — системи літератури. Хоч і варто констатувати, що українська література того часу зазнала впливу різних класицистичних засад, формувалася на їхній основі, зовсім інша річ постулювати, що українська література як цілісна система визначалася тоді ідеологією та поетикою класицизму. Зі слів Чижевського зрозуміло, що такої класицистичної системи не існувало. Але замість того, аби з’ясувати можливість існування чи принаймні statu nascendi іншої системи в українській літературі, системи, судячи з усього, набагато складнішої та різноріднішої, ніж передбачувана класицистичною моделлю, Чижевський виявляє, що український "класицизм" не такий "повний", як інші класицизми, наприклад, французький або польський, що він не демонструє такого самого спектру жанрів і стилів, особливо на "середньому" та "високому" регістрах (пор. с. 329-330 та 371-373), за відсутності "ідеологічних рис", притаманних класицизму 95.



95 Тобто: "Не помітити в українському ’класицизмі’ класицизму було справді легко, — бо українська література класицизму не мала дуже типових гатунків та зв’язаних з ними стилістичних та ідеологічних рис (раціоналізму, "високого стилю" і т.д.), яких уже ніяк не прийняли б ані романтики, ані реалісти" (330). Див. також далі.



Він також доводить, хоча й не категорично, що український "класицизм" був не лише "неповний і "нетиповий" (373), але також якийсь непослідовний у своєму стильовому вираженні, тобто відзначається "стилістичною невиразністю" (331), а його надмірна живучість згубно позначається на самій літературі. (Це, безумовно, перегукується із зеровським визначенням котляревщини як "довгої і впертої хвороби українського слова" 96.)

Це головні проблеми, породжені нормативною концепцією літератури та літературної історії Чижевського. їх можна проілюструвати низкою специфічних моментів.

4. Чижевський розпочинає з цілком коректного твердження, що перехід від бароко до класицизму в українській літературі не супроводжувався чітким розмежуванням, революційною теорією, полеміками або маніфестами. Далі він звертається до явищ, що, на його думку, є першими зразками нового поетичного руху. І тут починаються непорозуміння. Він бере різні вірші XVIII ст. і доводить (с. 332-334), що (1) вони є "пародіями", які відображають "двірський" чи "панський" дух" (і безумовно народжені в дворянському середовищі), що (2) "В авторах їх почуваємо вже людей, зачеплених духом просвіченості — їх ставлення до релігійної сфери несерйозне, іноді навіть блюзнірське.., типове для тієї самої просвіченості зневажливе ставлення до вірувань простої людини"; і (3) що "нарешті про нові часи свідчать і явища розкладу української мови: вживаючи мови народної, деякі автори не можуть уберегтися від іноді численних русизмів... Іноді... пишучи загалом чистою українською мовою, автори вживають мову не справді народну, а вульгарну, ставляться до мови, як і до всього народного, з певним презирством, з нехтуванням" (332). Ті твори, котрі Чижевський цитує (і прикметно — не вказує звідки), аби підтвердити ці висновки, є різними різдвяними та великодніми віршами переважно XVIII ст. (можливо, навіть, що й XVII) 97;



96 Зеров М. Нове українське письменство. — Мюнхен, 1960. — С. 98. Див. також у цьому виданні розділ "Семантика котляревщини".

97 Див.: Хрестоматія давньої української літератури. — С. 533-552.



їхніми авторами, очевидно, були мандрівні дяки, а про те, що спочатку такі вірші виголошувалися усно, свідчать закінчення двох процитованих творів, різдвяної вірші:


Сю виршу. панове.

Щопразныка чытаю,

И снятым рождеством

Вас поздоровляю! —


та великодньої:


Не подывы, святый владыко!"

Може для тебе и дыко,

Що таку виршу сказав,

Але-ж пысанкы не взяв,

Бо на кращу не розжывся.

А погану як прынесть?

Бо й мы такы знаєм честь 98.


На це також вказує майже бездоганний коломийковий розмір ({4+4+6}2) першої, наприклад:


Диды, бабы

Пыво, меды,

Горилку варену

Кухлыком пыють;

З кнышами труть

Свыныну печену.


Попри те, що вона позбавлена ознак панського "духу", "напряму" чи походження, ще менше підстав для твердження про наявність "просвітницького духу" в цій традиційній та явно фольклорній вірші. Ще менш переконливою є спроба охарактеризувати її як богохульну, вульгарну і погордливу до "народу". Щодо першої характеристики, то, хоча в жанрі "бурлескних віршів" до релігійної сфери ставлення найчастіше несерйозне й гумористичне, неупереджене і компетентне прочитання обов’язково засвідчить, що богохульством тут і не пахне. Сатиричні інвективи спрямовані на християн, а не на християнство, приміром:


Христос воскрес, рад мир увесь, дождав Божои ласки

Тепер то всяк наився в смак свяченои паски... 99.



98 Там само. — С. 536 і 542.

99 Там само. — С. 536.


Релігійні вірування не підлягають жодному сумнівові, а релігійна структура, як зауважив Зілинський 100, залишається єдиною модельністю вираження. (Достатньо зіставити ці вірші, скажімо, із "La Pucelle" Вольтера чи "Гаврилиадою" Пушкіна, щоб переконатися, наскільки штучним є ототожнення їх із "просвітницьким богохульством".) Сумнівна також характеристика даної поезії як пародійної. В специфічному розумінні, коли пародія означає лише переміщення з одного рівня або ладу в інший, це справедливо; в ширшому значенні насміху чи знущання ця поезія найчастіше не пародійна, іноді — принципово не пародійна. Ефект "зниженого" тону часто служить для того, аби зробити розповідь емоційно достовірною та захопливою. Він виконує основну літературну функцію "деавтоматизації" перцепції даного явища. Прикладом є фрагмент, що його Чижевський цитує, аби проілюструвати "панську поезію" з "просвіченським майже блюзнірством" (333) (рядки в дужках пропущені Чижевським):


Кажуть, буцим молодыци

Негодяйки, ледащыци

И пуглыви, як зайци, —

Аж неправда, молодци.

Се-ж Марія серед ночы

Пустылася зо всій мочы

Плакаты на гроб Хрыстов,

На Голгофу миж кустов.

[Не боялась синагогы,

Подряпала вельмы ногы

И попала там Хрыста.

Вин-же ій сказав спроста:]

Чого, Марусе, так ты плачеш?

Я воскрес — сама ты бачыш... 101



100 Зілинський О. Духова генеза першого українського відродження.

101 Див.: Хрестоматія давньої української літератури. — С. 539-540.



Щира ніжність рядка "Чого, Марусе, так ти плачеш?" зворушує і, можна сказати, передбачає інтимну відвертість Шевченкової "Марії". Емоційно оживляючи біблійну історію, ці та інші подібні моменти насправді свідчать про непідробну набожність — риса, що супроводжує фольклорні (та у фольклорному дусі) інтерпретації біблійних мотивів у різних культурах і за різних часів. Ось, наприклад, версія зустрічі Христа з Марією Магдаленою, розказана Анджеєм Вавром (1864-1937), народним художником та оповідачем з Південної Польщі:

Święto Magdalena była rozpustnom dziewicom, bo lubiła się ciesyć z parobkami. Przebiyrania różne nosiła, z wtelgiem państwem balowała i po nocach się smyrała z kawalyrami.

No dobrze. Jak roz tak sła do domu nad ranem, naciesono i nagrzysono, tak spotkoł się ś niom Poniezus, a ona — hips, za plot!

- O raneści — powiado — ten mi wsuje!

A Pon Jezus jom widzioł, pogroził ji palcem:

— Magdalenko, Magdalenko, co ci powiym, to ci powiym, ale ci powiym cies się z kim kces, grzys z kim kces, ino końca patrz 102.



102 Seweryn Tadeusz. Swiątkarz powsinoga. — Warszawa, 1963. — S. 84.



Як і українська вірша XVIII ст., ця інтерпретація Євангелії є специфічною формою актуалізації і "гуманізації", і було б просто абсурдно називати її богохульною.

Те саме і з розумінням Чижевського "вульгарності" та "зверхності". Передусім він ретельно вибирає "найкрутіші" (чи "найгрубші") пасажі; так, наприклад, подається строфа:


Хлопци. дивкы

На выпередкы

Бигають пид хаткы,

Як ты вовкы

Або свынкы

Скурнечуть колядкы, -


але пропускаються наступні, з не менш промрвистою образністю:


Маты земля

Уся гуля

Узявшысь в бокы,

Письни гука,

Бье гоцака,

В пидковы шырокы.

Ангелы вси

[На небеси]

Плещуть в ладони,

З радости бьготь,

Письни гудут

Якимови дони 103.


(Чижевський також не враховує, очевидно, імовірності того, що виконавці цих віршів, мандровані дяки, не схильні були поштиво відгукуватися про своїх конкурентів-аматорів, хлопців та дівок.) Взагалі, Чижевський недооцінює гумору в цих творах, а це, як перешкода для всякого літературного критика, особливо заважає дослідникові української літератури, де гумор (часто грубий і непристойний) відіграє таку важливу роль.

Недооцінка гумору йде рука в руку з підвищеною чутливістю до вульгарності. Найкрасномовніший приклад цієї форми критичної гіперестезії подибуємо в злощасній "Порівняльній історії слов’янських літератур", де після процитованого пасажу із травестійної оди Гулака-Артемовського "До Пархома І" Чижевський твердить, що "жоден переклад не зможе відтворити вульгарність цієї мови" 104.



103 Див.: Хрестоматія давньої української літератури. — С. 534.

104 Čiževskij Dmitrij. Comparative History of Slavic Literatures. — P. 116.



Твір справді є втіленням бурлескної грубості і не належить до кращого доробку Гулака, але чи справді можна говорити про те, буцімто він настільки вульгарний, що не піддається перекладу? Незалежно від того, походить така тенденція від певної емоційної настанови чи від невластивого прочитання культурного й літературного контексту, але вона спотворює значну частину даного розділу.

5. Основна увага в розділі надається Котляревському та його "Енеїді", а аналіз цього твору — один із найширших в усій "Історії". Спочатку Чижевський зосереджується на мові. І це зрозуміло, бо завдяки своїй витонченості, широкому спектру комічних ефектів та винятковому лексичному й семантичному багатству, вона зробилася чимось набагато більшим, ніж простий засіб. Мова "Енеїди", як ми бачимо з численних каталогів (страв, ігор, імен, професій тощо), стала вербальною метафорою всього українського характеру. Доволі банальне твердження, що мова є героєм твору, в даному разі якнайдоречніше. Отож зауваження Чижевського, що "Котляревський не звертає великої уваги на характеристику окремих осіб — вони зовсім не індивідуальні, та характер їх часто змінюється до невпізнання протягом поеми" (337), — цілком справедливе. Це пояснює (якщо не виправдовує) ту психологічну примітивність поеми, яка свого часу так прикро вражала Зерова 105.

5.1. Поряд із з’ясуванням мови та формальних властивостей жанру, трохи (значно менше, ясна річ) уваги приділено й тематиці. Тут є кілька слушних міркувань. Чижевський має цілковиту рацію, твердячи, що "Енеїда" є водночас і "словником", і "енциклопедією" українського життя 106 або української матеріальної та духовної культури. Але за такої широкої постановки справи потрібен узагальнювальний погляд, який би закріпив тематичну й ціннісну ієрархію твору, його "значення" в найширшому сенсі. Одначе такого синтезу тут не маємо.



105 Зеров М. Нове українське письменство. — С. 68-69. Порівняння засвідчує, що Чижевський багато чого перейняв у Зерова.

106 Думка про "Енеїду" як про "енциклопедію" українського життя — лейтмотив у літературі про Котляревського, починаючи з "Обзора сочинений писанных на малороссийском языке" Костомарова (1843).



5.2. Центральний момент (набагато важливіший, ніж елементи сатири, на яких усіляко наголошується в совєтській критиці та котрі майже повністю ігноруються Чижевським) — відтворення Котляревським національного історичного минулого, зокрема козацького. Для Чижевського це другорядне питання; він його зауважує лише як "елементи травестії" (346). На доказ він подає кілька випадкових згадок про козацькі установи та звання або приклади характерного схрещування класичної античності й українського минулого. Скажімо, Еней величає себе "Я кошовий — Еней троянець", або ось такий розгорнутий співчутливий образ Гетьманщини:


Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шикувало,

Не знавши: стій, не шевелись!"

Так славнії полки козацькі

Лубенський, Гадяцький, Полтавський

В шапках було, як мак, цвітуть.

Як грянуть, сотнями ударять,

Перед себе списи наставлять

То, мов мітлою, все метуть, —


мотивується тим, що породжений він "напівсвідомо" (346). Але напівсвідомість тут ні до чого. По суті, "Енеїда" містить доволі доказів, що Котляревський був прекрасно обізнаний з різними аспектами українського життя, минулого і сучасного: козацтва, чиновництва, простих людей. Вдаючись до іншого уривка, Чижевський твердить: "тих читачів, що їх національне чи державне почуття прокидалося при читанні таких рядків, Котляревський за кілька сторінок гірко розчаровував, подаючи їм таку негероїчну та вульгарну картину" (346), і ілюструє це таким фрагментом (IV, 126), наголошуючи на словах "п’яна" та "нагаєм підганяв":


Так Сагайдачний з Дорошенком

Козацьким військом величавсь.

Один з бунчуком перед раттю,

Позаду другий п’яну браттю

Донським нагаєм підганяв.


Не враховано тут те, що ця "негероїчна та вульгарна картина" є переробленням чи не найвідомішої української історичної пісні "Ой на горі та женці жнуть". Якщо зважити на наявний у пісні поділ на авангард та ар’єргард ("попереду Дорошенко.., а позаду Сагайдачний"), то цілком виправданим видається те, що функція останнього, окрім всього іншого, могла полягати в тому, аби підганяти відстаючих п’яниць. Варто, одначе, заокруглити цю сцену, додавши три останні рядки даної строфи (які Чижевський чомусь опустив), і побачити, якою справді "негероїчною і вульгарною" є ця "картина" та як Котляревський обернув запорожців "на елементи пародії":


Рядочком їхали гарненько,

З люльок тютюн тягли смачненько,

А хто на конику куняв.



5.3. Питання просте: найважливішою цінністю в "Енеїді", котра не підлягає будь-якому гумористичному або зниженому трактуванню, є батьківщина та її найбільш очевидний реальний корелят — козаччина 107.



107 Пор., приміром, погляди О. Біленького, А. Шамрая, П. Волинського та В. Гіппіуса; Див.: Шабліовський Є., Деркач Б. Передмова // Котляревський 1. П. Повне зібрання творів. — К., 1969. — С. 19 та ін.



З більшою або меншою вправністю це підтверджує майже вся література про Котляревського, і спростовуючи дану тезу, Чижевський не подає жодних переконливих аргументів. Його думка про те, що "може, єдині місця, в яких Котляревський утримався від пародії, це місця морального та гуманного характеру" (399), — не дістає підтвердження. Два фрагменти, котрі він тут цитує (тобто, V, 77 та V,39), говорять не про абстрактну повинність та честь, а, поза всякими сумнівами, — про почесний обов’язок, у даному разі козацько-троянського війська, захищати свою батьківщину, свій народ. В прагненні будь-що не помітити цього, Чижевський вдається до трохи не тенденційного цитування: говорячи про згадки народних пісень, він цитує 2 строфу III частини (345):


А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили,

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних запорозьких, —


але без очевидних підстав, — якщо не з метою очистити поему від всякої "ідеології", — опускає два завершальні вкрай промовисті рядки цієї строфи:


А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.


Прикро, оскільки цей дистих ще раз підтверджує "патріотизм" Котляревського і його шанобливе, а не пародійне, ставлення до козацького минулого. До того ж протиставлення "козацьких, гарних пісеньок" і "московських бриденьок" кидає тінь на твердження Чижевського, нібито для Котляревського російські та українські елементи — рівнозначні (345).

5.4. Звичайно, цей "патріотизм", на противагу романтичному козакофільству, — не однозначний. Найкращим внутрішнім доказом цього є амбівалентне зображення Енея та його козаків-троянців. Водночас вони і доблесні воїни (особливо в останніх частинах), і зачухані та голодні волоцюги (здебільшого в першій частині). У такій суперечливості відбилося панівне наприкінці XVIII ст. ставлення до запорожців (але не до козацької держави як такої), ставлення, породжене просвітницьким централізмом і популяризоване офіційною історіографією, де Січ видавалася в основному за гніздо анархічних пройдисвітів та розбійників. У літературі воно найповніше втілилося у романах Василя Наріжного (Нарєжного) "Бурсак" та "Запорожець". У Котляревського, хоча й помітне в сценах п’яного розгулу та "низької" поведінки, таке ставлення, одначе, підпорядковане героїчному, "національному" виміру Енеєвого воїнства: їхня справа, як і те, що вони уособлюють свою вітчизну, — ніколи не береться під сумнів.

5.5. Питання травестії та розуміння його Чижевським мають вирішальне значення. Для нього смисл поеми Котляревського цілком вичерпується абстрактними жанровими нормами та цінностями. І оскільки вона є "травестією", оскільки має "вульгарні" слова й вирази, то не може бути "серйозною". Це — наполегливий рефрен, наприклад, "... неприємні вульґаризми, не народні, а простацькі, цинічні та різкі вирази" (339); або "Національне почуття читачів ображував ужиток вульгаризмів, але ще більше — несерйозне ставлення до народної мови в згаданих простацтвах..." (340); чи "Енеїда не зовсім позбавлена серйозних ідеологічних мотивів" (346); чи "Такий відмінний був його час від доби бароко, коли поет з подібними настроями, з таким самим інтересом до старовини та народного побуту дав би не травестію, не твір ґатунку, що лежить на окраї літератури, а твір поважнішого характеру" (349); чи, нарешті, таке красномовне припущення: "в деяких місцях його поему було б легко перевести в серйозну площину, — лише усунути мовні травестійні елементи: вульґаризми, ’занадто’ народні звороти, етнографічні подробиці і т.д.; стилістику б змінювати не треба було — вона цілком класична" (349). Ототожнення "травестії" з "несерйозністю", перечуленість до "вульгарності", застаріле уявлення, що поділ на "високі" та "низькі" жанри фактично має оціночний характер, тобто дорівнює поділу на "кращі" та "гірші", і, передусім, — дивна для дослідника літератури віра в те, що можна "виправити" поему, усунувши з неї деякі "мовні елементи" (котрі, по суті, конституюють її сутнісну структуру), не вдаючись при цьому до "змінювання стилю", — все це псує весь аналіз.

Тут, як і в інших частинах книжки, позірно формальні та об’єктивні судження стають вкрай емоційними оціночними присудами, основні ж цінності (норми) залишаються зовсім не дослідженими. Немає розуміння того, що "Енеїда" Котляревського виражає характер, культурну перспективу, в яких грубий гумор ("вульгарність") відіграє центральну, структурну роль, і що ця перспектива є адекватним відображенням, історично "необхідним" вираженням національного — не народного чи класового — досвіду. Не враховується той факт, що думки Буало чи сучасників Котляревського, чи Шевченка або Куліша з приводу пародійної поеми мало важать порівняно з тим, що становить собою поема як художня та символічна структура і її функція в розвиткові української літератури та літературної свідомості. Нарешті, тут вочевидь бракує розуміння того, що визначення жанрів та жанрові ієрархії є абстрактними знаряддями, котрі сприяють осмисленню літературного процесу, але аж ніяк не є цілями й абсолютами, з якими порівнюється твір, аби виявити його недоліки. Через це, а також і через те, що жанр травестії та ідеал "серйозності" (і понад усе ідея "повної" літератури) для Чижевського набагато важливіші, аніж сама "Енеїда", він міг дійти таких сумнівних висновків.

6. Інтерпретація Чижевським інших видатних письменників цього періоду, Гулака-Артемовського та Квітки, також виявляє тут і там нормативне мислення з його ієрархією цінностей та певною суб’єктивною упередженістю. Викривлення, які постають, стосуються не лише окремих творів, а й загального профілю письменників і, врешті-решт, цілого періоду. До Гулака, попри окремі застереження, крім визнання його літературного таланту та формальної майстерності, ставлення Чижевського загалом доволі однобічне. Як і Котляревському, йому кладеться на карб передусім "вульгарність" і "травестія" (із застереженням, що в Гулака "ступінь вульгаризації різний. Улюблена мова Гулака-Артемовського — мова п’яниць та жартівників, але не бракує й серйозної, ліричної мови"; с. 351). Його "’українізація’ є якимось збоченням мови, що має неприродно солодкий тон..." (352). Парафраза двох романтичних балад Міцкевича і Ґете для Чижевського є прикметою непослідовності та поганої обізнаності Гулака в царині літературної теорії ("Для невисокого рівня літературно-теоретичного думання Гулака-Артемовського характерно, що він не зустрів нової покласичної літератури з яким-небудь опором, як це робили класики всюди"). "Але й ці переклади, — заявляє Чижевський, — вийшли травестіями" (354).

Це відверте непорозуміння. "Твардовський" — дуже цікава переробка балади Міцкевича і чималий крок до романтизму 108; вона розвиває оригінал, а тому втрачає трохи з його лаконічності, вона додає фольклорні деталі та колорит, кілька двозначних сцен та виразів (в дусі оригіналу), але травестією її назвати годі. З другого боку, "Рибалка" має сентиментальний ухил. І хоча цій баладі до певної міри властива лексика, котра нині асоціюється з бурлескною традицією (такі слова, як смик, гульк, тьох тощо), нічого пародійного в ній немає. Часті здрібнення, що спричинили нарікання Чижевського, породжені свідомою спробою Гулака побачити, як зазначав М. Каченовський, "чи не можна малоросійською мовою передати почуття, ніжні, благородні і піднесені, не змушуючи читача або слухача сміятися, як від "Енеїди" Котляревського і від інших, з тією самою метою написаних віршів?" (пор. передмову, що супроводжувала твір у "Вестнику Европи") 109.



108 Балада Міцкевича називається "Пані Твардовська", а не "Пан Твардовський", як у Чижевського та перекладачів (410/354).

109 Вестник Европы. — 1827. — №20. — С. 288; цит. за: Гулак-Артемовський П. П. Твори. — К., 1964. — С. 244.



Замість вичитувати авторові ("Якби ми не знали переспівів псалмів Гулака-Артемовського, можна було б подумати, що він узагалі вважає українську мову за непридатну до вислову серйозних думок"; с. 355), було б доречніше вказати на цю важливу обставину.

Суть справи в тому, що Чижевський не описує, не аналізує феномен, літературний факт сам по собі, тобто в його власному часовому й культурному контексті, а наполягає на оцінці його з погляду абсолюту, жанру, "серйозності" тощо. Крайність, до якої це може призвести, ми щойно бачили, коли йшлося про претензії до Гулака-Артемовського як поета, а не як літературного критика, — за те, що він зіпсував свій класицизм, переклавши романтичні балади (буцімто поет був зобов’язаний дбати про чистоту літературного розвитку).

У зв’язку з цим постає важлива історично-літературна проблема: творчість Гулака-Артемовського та Квітки (назвемо лише першорядні постаті) неможливо достоту з’ясувати тільки з погляду класицизму та його поетики. Як сам Чижевський неодноразово зазначає, феномен класицизму, його хронологічні межі і насамперед його усвідомлення сучасниками та самим письменником, ніколи не були чіткими. В багатьох аспектах то був перехідний період, а тогочасна література (і Чижевський ніколи не говорить про це виразно, за винятком невдалої метафори про "неповноту") — все ще здебільшого провінційна література, яка перебуває в процесі становлення власних норм та цінностей, вироблення своєї "мови". Зважаючи на це та на неминучу розмитість контурів даного періоду, сумнівною, ясна річ, видається спроба оцінювати авторів та їхні твори за виробленими критеріями іншої літератури, — французької, польської або російської. Прикро, що, визнаючи це (пор. с. 322-323), Чижевський не завжди керується таким принципом на практиці.

7. Тісно переплетене з попереднім питання (воно майже цілковито ігнорується Чижевським) про те, як література описуваного періоду, від "Енеїди" Котляревського і до "Ластівки" Гребінки, поступово нарощує її національну, культурну та літературну самосвідомість 110.



110 Екскурс "Література національного відродження" лише вказує на існування цієї проблеми. У розділі "Класицизм" вона не обговорюється, тим більше не в запропонованих нами термінах.



Питання мови, української розмовної мови, — важливе, але це лише верхівка айсберга. Крім мови, іншими засобами ствердження нової свідомості є бурлеск, гумор усіх відтінків. До- і післяреволюційні критики, незважаючи на їхню тенденцію до надмірного пафосу й перебільшення, мали цілковиту рацію, говорячи про гумор "Енеїди" як багатоступеневу форму національного (і культурного, і літературного) самоствердження 111.

Випадок Гулака-Артемовського ще більш вражаючий. У таких писаннях, як "Дещо про того Гараська", прозовій частині "Супліки до Грицька" Квітки чи "Писульки до ... "Українського Гінця"...", Чижевський вбачає лише елементи травестії та вульгарність (370-371), але насправді вони містять щось значно важливіше. За тодішніх умов ці уривки становили доти найсміливіше вираження українського розуміння самобутності й певного, хоч прихованого відчуження від "центру". Якщо "Історія Русів" свої аргументи викладала у вигляді історії, то Гулак-Артемовський скористався мовним питанням і позою простака: "Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій. — О! вже вони хоч що перековерсають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова!" І, розводячись про мовні особливості великоросів: "От часом трапиться так, що стоїш перед ним з добру годину, а він тобі січе та рубає!.. Що ж? — Хрін його й слівце второпає, — що він там верзе та паплює! От тільки буцімто й дочуваєш, що "вот-с", та "што-с", та "да-с", та "нет-с", та "гаварю-кажу", "говорюкажу", а що він там гаворить-каже, того, далебі, що і з попом не розбереш!" — він робить таке промовисте зауваження: "Ще б щось сказав, бо язик дуже свербить, та цур їм!., у нас, бач, уся старшина московська: чи то далеко до пені? Бог з ними!.. Возьмеш, як то кажуть, личком, а оддаси ремінцем!" 112 (Схожа замітка повторена в "Супліці", а двадцять з лишком років по тому Гребінка у своєму післяслові до "Ластівки" висловлюється ще гостріше.)



111 Показовою в цьому плані є праця Євгена Сверстюка "Іван Котляревський сміється"; див. англомовний переклад: Sverstiuk Ievhen. Clandestine Essays. — Cambridge, Mass., 1976.

112 Гулак-Артемовський П. П. Твори. — C. 60.



Це, звісно, не ті чіткі, пристрасні та політично викристалізувані звинувачення Шевченка, виражені у великих сатиричних поемах (хоча він і сам вдається до цієї комічної й непрямої традиції в післямові до "Гайдамаків"); хай не відверта, але все-таки це форма протесту і, що найголовніше, — попередня, і ще не смілива спроба літературної програми. Бо за жартами про вимову та написання стоїть теза: "Наше інше і не гірше за їхнє" 113.



113 Пор.: Гребінка Євген. До зобачення // Твори: В 5 т. — К., 1957. — Т. 5. — С. 325. "Хотів було я вам, панове, пустить свою книжку зимою, та як одніс у друкарню, як стали москалі друкарювать, так я вам кажу, і сміх, і горе! Чи ви повірите, що над одним листиком та б’ються тиждень, або й більше. Ти напишеш гілля, а він видруковує гіллі: это, стало быть, каже, красивей. — "Та мовчи, будь ласкав, москалю, та роби те, що тобі кажуть, за що гроші береш". От він як почує гроші, зараз і схаменеться. Що ж? Трохи згодом знов уже перевертує по-своєму!.."



Навіть якщо тут присутній елемент самоіронії, сам факт свідомого зіставлення ("Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько, а по-московській, либонь, Горацій") має програмовий характер. (Інша справа, — а це окрема історична та літературна проблема, — що це поглиблювало "комплекс" "хитрого малороса" і могло бути проявом того, що Зеров кваліфікував "літературною хворобою котляревщини".) Ця дуже попередня "програма" мала, очевидно, дві основні риси. Перша — більш-менш свідоме утвердження окремої української спільності, котра стоїть понад класовим поділом на пана і хлопа. Це лейтмотив Гулака-Артемовського (пор., зокрема, "Писульку"), Квітки, Гребінки; своєї кульмінації він сягає у протополітичному заповіті Шевченкового "Посланія" ("І мертвим, і живим, і ненарожденним..."):


Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.


Годі й казати, що в реальній соціальній дійсності то була не більше ніж літературна утопія. Фактично в цьому — вся суть. Іншою рисою, породженою відчуттям окремості культурної спільності, є потреба об’єднувальної ланки, консенсусу, спільного знаменника, роль яких покликаний був відігравати народ, селянський етос. Хоча в певному сенсі це нижчий спільний знаменник, важливо, що наголос тут не на "нижчий", а на "спільний", бо у цій імпліцитній формуляції народу дворяни Гулак-Артемовський чи Квітка культурно ближчі, ніж нібито соціально рівні, але культурно відмінні "москалі". Одне слово, культурна єдність набагато важливіша, ніж класові відмінності. Совєтський критик може догледіти тут предтечу ("буржуазнонаціоналістичної") концепції "безкласової української нації". Нічого подібного: класові розбіжності, певна річ, існували, і совєтська наука вперто продовжує про них нагадувати, але так само існувала — від Котляревського до Шевченка, і далі — й оця літературна утопія чи "ідеальна вартість".

8. Іншим важливим наслідком цього відчуття осібності є створення власної літературної термінології. Якщо раніше справа обмежувалася вимовою, орфографією і жартами з приводу імен ("Воно то, бач, оце по-нашому Гарасько..."), то тепер в поле зору потрапляє сама літературна форма, назви жанрів. Так, коли Квітка пише українською цикл із шести епіграм, то називає його дуже промовисто: "Шпигачки, або по-московському эпиграммы" 114.



114 Така форма оригінальної назви (пор.: Молва. — 1833. — Т. 4, № 120. — С. 477-478). У вомьмитомному виданні творів Квітки (К., 1970) її українізовано, і "эпиграммы" перетворилися на "епіграми", що усунуло важливий контраст між обома термінами (т. 8, с. 298).



Хоча нову назву отримав не кожен жанр, наявність новоутворень не викликає сумніву. Так, у творах Гулака-Артемовського, Квітки і самого Котляревського подибуємо писульку (послання), побрехеньку (анекдот), приказку (коротка байка), пісню (ода чи радше панегірик), пізніше — прибаютку (прислів’я; наприклад у Боровиковського) тощо. (Завершальний, мабуть, крок у цьому напрямку зробив Степан Руданський.) У дусі дотеперішнього аргументу Чижевського цю паралельну термінологію також можна розцінити як вияв вульгарності або недостатньої серйозності. Для цього нам слід лише пристати на нормативну тезу про потребу "повного комплекту" жанрів, про те, що деякі з них повинні бути "високими" і виражати благородні емоції, а відтак — мати "відповідну" термінологію. Ситуація набагато зміниться, якщо взяти до уваги іншу тезу. Коли, скажімо, замість "повноти" ми визнаємо основним критерієм "органічність", то можна довести, що українське письменство, про яке зараз йдеться, органічно спиралося на власні традиційні можливості (зразки XVII-XVIII ст., неелітарні "фольклорні" моделі), тоді як російська література того періоду, навпаки, майже повністю покладалася на іноземні привнесені зразки. Оди, епіграми, опери, епоси та сатири російського класицизму відображають запозичену термінологію і дух та становлять, відповідно до цього критерію, штучну систему, таку ж "штучну", як і інші системи, перейняті протягом російської історії: французький одяг та інтер’єр, німецький бюрократизм, голландську корабельну технологію тощо.

Це, звичайно, цілком нормально і природно для імперії, але так само природним і нормальним для її історичного розвитку є характер української літератури. Більше того — він є необхідним. Бо очевидно, що для подальшого розвитку української літератури були конче потрібні бурлески і травестії, "вульгарність" і "несерйозність". Саме завдяки їм могла виразитися самобутність українського письменства (і, звичайно, культурний та історичний досвід). Вдавшись до "благородної" класицистичної форми, до наслідування російської, польської, французької чи будь-якої іншої іноземної літератури, словом, підтвердивши за такого вирішального моменту вторинну природу своєї літератури, тогочасні українські письменники підписали б собі таким чином смертний вирок. Вони могли і справді виражали "космополітичний", "загальний" літературний зміст по-російському й у "високих" жанрах. Питомо український зміст, українські теми й переживання та внутрішньо пов’язані з ними емоції можна було висловити лише українською, насамперед у формах (жанрах), близьких до вже традиційних. Звернення цих письменників до "низьких" жанрів зумовлювалося пошуком власних коренів, а не зневагою до простої людини, що буцімто є рисою Просвітництва (прослідків подібної зневаги у текстах практично немає).

Цілком коректною з методологічного погляду видається думка про те, що якби предметом літературної історії був справжній літературний процес (а не ідеальний або схематичний його варіант), то стадії цього процесу становили б об’єктивну структуру і, як частини цієї структури, не підлягали б оцінці. Бо, строго кажучи, оцінювати можна тільки художній феномен. Літературний процес та його стадії можна тільки аналізувати і описувати. Це — основна теоретична теза, до котрої ми ще повернемось. Зараз же відзначимо тільки у вигляді ілюстрації, що стилістичне розмаїття й національна свідомість Шевченка були б неможливі без Котляревського з усіма його "стильовими" та "національними" обмеженнями; а процитоване раніше "Посланіє" могло з’явитися лише після "Писульки".

9. Як і стосовно Гулака-Артемовського, аналіз творчості Квітки також значно втрачає через непорозуміння, пов’язані з проблемою "вульгарності" і "несерйозності". Знову повертатися до цього немає потреби. Натомість краще зосередимося на двох питаннях — загальному і конкретному. Перше стосується твердження Чижевського, що Квітку не слід вважати сентименталістом (374-375). На це можна пристати тільки в тому розумінні, що залежність Квітки від російського сентименталізму карамзінської школи, як показує Чижевський (всупереч Зерову), неможливо довести з погляду специфічних лінгвістичних і формальних засобів. З другого боку, очевидно, як свідчить найвідоміший твір "Маруся", що Квітка, коли й не карамзініст, то все одно був сентименталістом у ширшому або "психологічному" сенсі, що визнається Чижевським. Одначе він вважає, що вживання терміна правомірне тільки "в його історично-літературному значенні", а відтак розглядає питання Квітчиного сентименталізму тільки sub speciae "російської сентиментальної школи Карамзіна". Оскільки Квітчин сентименталізм ("чутливість") не узгоджується з традиціями цієї школи, а відображає питомо українську основу, то й сентименталізмом він бути не може. Це, на наш погляд, ще одна перемога схематизму: "український сентименталізм", очевидно, допустимий лише тоді, коли узгоджений із російським сентименталізмом.

Конкретна проблема стосується прочитання Чижевським чудової повісті Квітки "Конотопська відьма", одного з найвидатніших творів у всій українській прозі XIX ст. Чижевський вирішує справу одним-єдиним реченням: "’Конотопська відьма’ (1837) — оповідання про те, як козацький сотник з писарем топили відьом у ставку" (363). Ось і все про повість, що за складною побудовою сюжету і характеру, за витонченою грою настроїв та фольклорною стилізацією нічим не поступається перед кращими творами раннього Гоголя. Звичайно, трохи згодом Чижевський повертається до повісті, але тільки для того, щоб закинути Квітці моральну нечутливість, показати, що "тенденція у Квітки і зарізко подана і не цілком послідовна" (369). Аби дійти такого висновку, він мусив знехтувати різницею між "мораллю" автора та його персонажа (чиї міркування спричинили подібний присуд), а також відверто обмеженого, стилізованого оповідача. Це так, якби хтось взявся визначати інтелект Гоголя на підставі Рудого Панька.

10. Справа, звісно ж, не в тому, що недооцінено окремий твір. Важливіше, що тут, як і в багатьох інших місцях, Чижевський не враховує складності голосу та позиції автора. Крім того, він не бачить, що й для окремих письменників, і для всього періоду "класицизму", тобто приблизно для трьох перших десятиліть XIX ст., провідною рисою, центром ваги є пошук нової літературної мови і напряму, своєї аудиторії і літературної "ідеології", котра була б пов’язана з попередньою, але водночас пристосована до нових умов. Можливо, саме цим пояснюються широкий спектр використаних Гулаком-Артемовським зразків (класичний Горацій, неокласицист Красицький, романтики Ґете і Міцкевич), тематичне й жанрове розмаїття (від сатиричної байки та епіграми до балад, псалмів і віршів на конкретну подію). Пояснюється цим, мабуть, і стильова неоднорідність, наприклад, Котляревського (бурлескна "Енеїда" й сентиментальна "Наталка Полтавка") чи Квітки (сентиментальна "Маруся" та майже романтична — і сатирична — "Конотопська відьма").

11. Пошук нового літературного вираження та напряму з найбільшою очевидністю виявлявся у зверненні до рідної мови, на чому наголошує Чижевський. Проте важко погодитися з ним, що "почасти це була забавка, почасти наслідування чужих літератур, де в такій самій (травестійній, гротесковій, бурлескній) функції вживано діалектів та мов, які ще не мали своєї літератури, наприклад, італійські діалекти та провансальська мова" (371). І самі твори, і листування письменників свідчать про те, що писали вони цілком серйозно 115.



115 У листі Квітки — російською мовою — до Краєвського (28 груд. 1841; Твори. — Т. 8. — С. 272-273) недвозначно вказується на важливість того емоційного змісту, що його можна передати лише рідною мовою, на потребу широкої аудиторії і, найголовніше, — з усією категоричністю висловлюється думка (згодом розвинена Кулішем) про первородство і більшу чистоту української мови порівняно з російською. Він заслуговує на поширене цитування: "О малорос[сийском] языке нельзя спорить, не знавши обоим сторонам его в совершенстве. Есть красоты, невыразимые ни на каком языке, обороты собственные, не заимствованные, невольно принятые уже гонителями его (Библ[иотека] д[ля] ч[тения]). Каков бы ни был перевод c нашего на русский, — не сохранит, не передаст всего в совершенстве. Обоим спорящимся надобно быть на месте, здесь, и на опыте увериться, кем, как и c каким энтузиазмом принимается все выходящее наше. (Я говорю о высшем круге коренном, здешнем, не наезжем.) Повести требуют нескольких изданий, театральные пьесы доставляют содержателям провинциальных театров большую поддержку во всякое время. Кем же все это живет? Простой народ, чернь читают еще немногие. Мои "Листи к землякам", именно для них писанные, не ко всем дошли еще. Следовательно, читают многие, читают не от нечего делать... Одним словом, если бы случай привел Вас проехать чрез все наши губернии (а мало их?), не по губернским городам, Вы бы тогда уверились, что можно и должно писать по-нашему... Разкол, произведенный русскими журналами против нашего языка, недолго будет существовать. Дайте нашим юношам возмужать, опериться, т.е. познакомиться c пером, — они докажут и утвердят, что великорос[сийский] язык есть только наречие нескольких губернии, дитя, и то не старшеє, нашего языка, старшего сына коренного славянского. ...Языка русского, настоящего, нет в гостинных, в книжках (не в книгах), нет и в журналах русских. Напишите статью без чужеземного слова, без иностранных фигур и оборотов. Невозможно, а на нашем языке все это можно, и чисто, и гладко, и не могущее в совершенстве быть передано ни на каком языке". (Підкреслення в оригіналі.)



Уже сам факт звернення до мови, позбавленої політичного статусу і не спроможної забезпечити кар’єри, говорить сам за себе. В їхній творчості виражався минулий і сучасний національний досвід, неповторний етос, у якому гумор та бурлеск традиційно відігравали важливу роль. На жаль, Чижевський бачить у цьому основну причину, що зумовила буцімто розважальну природу цієї літератури, нібито вираження традиційних та емоційних цінностей може бути просто "розвагою". До того ж, зовсім мало підстав для твердження про її імітаційний характер. Попри те, що окремі традиції та жанри й справді могли-таки запозичуватися (це стосується будь-якої національної літератури), основні стимули виходили з рідного грунту. Дух, "зміст" і чималою мірою "форма" української літератури були sui generis та незапозиченими.







Продовження розділу...







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.