Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ I     Розділ I     Наступна





ОСНОВНІ ПРИНЦІПИ ДОСЛЇДУ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ — ДЕРЖАВНІСТЬ І НЕДЕРЖАВНІСТЬ, ПЕРЕВАГА ВНУТРІШНЬОЇ ІСТОРІЇ НАД ЗВЕРХНЕЮ, ВІДНОСИНИ ҐЛЬОТИКИ Й АРХЕОЛОҐІЇ ДО ІСТОРІЇ, ПОЧАТОК ІСТОРИЧНОГО ЖИТЯ, ПОДЇЛ НА ПЕРІОДИ, ЗАГАЛЬНИЙ ПРОСПЕКТ ПРАЦЇ.



Через ті неприхильні обставини сього житя, українському народови тільки часами удавало ся жити самостійним полїтичним житем, всею повнотою національного житя, і не цїлости, а тільки деякими частями його.

Широким і сильним, інтензивним полїтичним житєм український нарід жив в перших віках свого історичного істновання. Сотворена ним полїтична орґанізація служила творящим центром для всеї Східньої Европи, будувала її полїтичне, соціальне, культурне житє, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинїшньго житя Східньої Европи лежать і досї підвалини, заложені Київською державою.Очевидна річ, що процес, котрим творив ся сей полїтичний, державний орґанїзм і його розвиток з огляду на свої глубокі і даелекосяглї впливи має високий історичний інтерес і варт уважнїйшого слїдження. Але він вироджуєть ся скоро — полїтична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних процесах, що розвивали ся на сїй полїтичній основі, силою раз данаго могутного імпету. І процеси сї мають уже чим далї, тим більш місцевий, льокальний характер, а не загально-державний характер. Державне житє інтензивнїйше продовжуєть ся тільки в Західнїй Українї, в державі Галицько-волинській. Потім, з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад иньших, чужих держав, то становлячи пасивний обєкт чужої управи, чужого, на иньших підставах витвореного права, то стоячи в більш або меньше виразній та гострій опозициї до сїєї чужої управи і сього чужого права. Коли й за самостійного полїтичного житя українського народу полїтика звичайно лежала в руках правительственної меньшости, що правила народом часто і проти його волї, — то тепер на полїтику не мали впливу анї вищі, анї низші верстви української суспільности, і через те полїтичні обставини сих часів можуть інтересувати нас лиш о стільки, о скільки безпосереднє впливали на національне, економічне й культурне положеннє української людности. Суспільно-економічна й культурна історія українського народу в тих часах — одинока його історія. Полїтичний рух і потім оружна боротьба — ряд повстань українського народу під проводом козаччини в першій половинї XVII в. дає можність вирвати ся частинї України з-під чужого права і жити знову державним, хоч і не суверенним житєм протягом цїлого столїтя. Але соціальні і культурні процеси і в сей період полїтичного відродження українського народу заховують свою домінуючу ролю, а з упадком того полїтичного житя знову стають єдиною історією українського народу.

Соціальний і культурний процес становить таким чином ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усї вагання, через усї флюктуації полїтичного житя — через стадії його піднесення і упадку, та вяже в одну цілїсть історію українського житя не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходило ся йому переживати. Звичайно робило ся навпаки: слїдячи історію полїтичних орґанізацій, пришивано кусні історії українського народу до історії державного житя польського, чи великоросийськото народу, і вона роспадала ся на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглости і звязи епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілїстю, коли в основу дослїду кладеть ся соціальний і культурний процес, де тяглїсть не переривала ся нїколи, де хоч би й найрізкійші зміни налягали на стару, трівку основу, яка тільки поволї зміняла ся під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддавати ся дослїду, слїдженню їх еволюції.

До недавніх часів історія народів починала ся від перших історичних, письменних звісток про них. Тепер молоді науки — передісторична археольоґія чи археольоґічна етнольоґія з антропольоґією і порівняною соціольоґією, з одного боку, й порівняне язикознавство (ґльотіка) та фолькльор з другого, розширили науковий обрій далеко поза границї письменних звісток.

Що правда в теперішнїм своїм станї в обох сих напрямах більше відкриваєть ся перспектив, нїж заповняють ся вони якимсь вповнї позитивним змістом. Всї сї науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи анї в надмірний скептицизм, анї в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого иньшого) народу для розсвітлення її початків. Ґльотіка напр. на пунктї методу далеко не сказала ще останньго слова, і в певних точках її разслїдів можливі великі сумнїви. Антропольоґія ж і археольоґія, особливо східньої Европи, все ще стоять в стадії збирання матеріала, і сам він збираеть- ся часто ненауково, так що й користати з нього треба обережно, а кожда більша нахідка вносить значні переміни в суму відомостей 1). Самі сї дісціплїни — фільольоґічні й археольоґічні, не знайшли Досїтих середніх термінів, на яких можуть зійти ся: серед археольоґів і антропольоґів не рідко можна стрінути дуже зневажливе помітуваннє виводами ґльотики — заперечуєть ся сама можливість добути якісь користні результати сею дорогою, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на виводи антропольоґів і археольоґів можна стрінути серед язикознавцїв. В дїйсности, розумієть ся, вся вага в методах препаровання і студіовання матеріала. Язикознавцї і археольоґи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного дослїду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережнім і методичнім студіованню. Вихідна точка перших — культурна еволюція певного народу, виражена в його язицї; вихідна точка других — культурна історія певної території, втїлена в матеріальних останках її культури. Ідучи кождий своєю дорогою і контролюючи себе обопільно, вони часто можуть дати руку й помогти одні одним своїми спостереженнями. Для сього треба тільки наукової обережности й можливої широти в дослїдї, і не вважаючи на всї трудности, історик нїяк не може помітувати здобутками сих дісціплїн, коли мова йде вро дуже темні й инакше зовсім неприступні питання в історії народу чи його території. Для культурної історії української території уже тепер робить дуже важні прислуги археольоґія, не вважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своїм розселенню, і ту культурну сферу, в яку війшли сї племена з своїм розселеннєм. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важні вказівки дає ґльотика і помогає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антропольоґія відкриває пред нами фізичну еволюцію, покриту покровом культурної одности. Порівняна соціольоґія і фолькльор відкривають богаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої слїди в скостенїлих пережитках давнього і сучасного побуту.

Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр., коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину словянської ґрупи; його житє не можемо слїдити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного житя. Порівняне язикознавство слїдить їх по язиковому запасу, а пізнїйші історичні й археольоґічні дані помогають контролювати його виводи і доповняють в цілїм ряді пунктів. Сим питанням присвячена перша половина сього першого тому.

Розселеннє українсько-руських племен на своїй нинїшній території припадає як раз на початки його історичного житя. Столїтя безпосереднє по сїм розселенню приготовляють орґанїзацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного житя українського народу. Заходами київської династиї й дружини сполучено в одно полїтичне тїло, хоч на недовгий час, усї частини нашого народу, і ся полїтична одність відбила ся на його культурі й суспільнім житю загальними прикметами. З них найважнїйшим було заведеннє християнства, що потім протягом довгих віків переходячи помалу в народні маси, впливало на народне житє; многоважне значіннє мали разом з християнством принесеш тїснїйші звязки з візантийським культурним світом; далї — розповсюдненнє київського права й суспільно-полїтичного устрою. Суспільно-економічна еволюція сеї доби характеризуєть ся такими фактами, як двоїстість громади і дружини, витвореннє купецько-боярської капіталїстично-земельної верстви, сильний розвій (і потім упадок) торговлї й промислу й т. й.

Сїй добі присвячена друга половина, першого, другий і третій томи сеї Історії.

Середніми десятилїтями XIV в. відкриваєть ся другий, переходовий період нашої історії. Українські землї входять у склад двох сусїдних, держав — в. кн. Литовського і королївства Польського. В культурній сфері бере перевагу західнїй вплив над візантийським, в економічнїй іде все скоршим темпом утвореннє привілейованої вищої верстви і повне економічне і правне поневоленнє нею народньої маси; заразом ся привілєґіована верства все сильнїйше відриваєть ся від народньої маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного житя, вироблені столїтями самостійного полїтичного житя, підпадають різким перемінам під впливами польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витїсняють ся, почасти спускають ся в низші верстви, в сферу етноґрафічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими понятями і формами, як явищами вищого, привілєґіованого порядку. Антаґонїзм мас до правительственної й привілєґіованої меньшости, котрого початки істнували вже в попередніх часах, загострюєть ся тепер національною й релїґійною ворожнечою. Розбудженнє відпорної енерґії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерти, повної економічної руіни та поневолення, проявлєть ся зпершу культурно-релїґійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфлїктови полїтичному, оружному, що й розпочинаєть ся, завдяки кольонїзаційним обставинам східно-полудневої України, на Піднїпровю з кінцем XVI в. Оглядови сих переходових, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої „Історії”.

Історія народньої боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення й зреформованая суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливости, — становить зміст третього періода. Суспільно-економічна боротьба сполучаєть ся з релїґійною й національною, через се вона захоплює собою незвичайно широкий круг інтересів і порушує з гори до долини всї суспільні верстви. Ареною її все служить східня Україна. Тут суспільно-економічний і полїтичний устрій переходить через повний перестрій, як рідко подибуємо в історії. На руїнах скасованого шаблею казацького польсько-шляхетського клясового устрою робить ся ґрандіозна проба відбудовання нового соціального і полїтичного устрою. Заразом національне почутє доходить до небувалого напруження, як і житє релїґійне. Натомість в західній Українї по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-суспільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в східнїй Українї; розмах народньої енерґії упадає, знесилений стрічею з непереможними перешкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-полїтичного ладу пробивають ся нестримно старї течії клясового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останнї відгомони могутнього руху, полїтичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповняючи загальний образ повного занепаду. Сїй недовгій, а многоважній добі найбільшої активности нашого народу як народу — його широких мас, — сій великій траґедії українського житя, не позбавленої своєї величи і краси навіть в своїм сумнім закінченню — мають бути присвячені томи VII, VIII, IX, може і X.

Уживши старої історіософічної термінольоґії, сї дві доби полїтичного українського житя — стару, княжу, і новійшу-народню (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходять до сінтези в столїтю українського відродженя. Народні змагання відновляють ся й прояснюють ся в світлї поступових европейських ідей та присвоюють ся новою інтелїґенцією, що появила ся на тім новім ґрунтї під впливом поступових ідей. Культурні елєменти лучать ся з національними і суспільно-полїтичними змаганнями попереднього бурливого періоду, і на місце оружної розпочинаєть ся культурна боротьба для осягнення ідеалїв, що вяжуть в один орґанїзм народні маси з тою новою інтелїґенцією. Si datur venia — оглядом сеї доби повинна бути закінчена отся „Історія”.








Примітки


1) Се можна бачити з порівняння роздїлу присвяченого археольоґії українсько-руської території в отсїм виданню і в попереднїх — як богато зміняєть ся в ній за кілька лїт.











Попередня     ТОМ I     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ I. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.