[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ III. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ I     Розділ III     Наступна





ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, ВИХІДНА ТОЧКА; ХУН-НУ І ГУНИ, ЇХ ЕТНОҐРАФІЧНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ; ГУНИ В ЕВРОПІ І ЇХ ПОХІД, ПОГРОМ ҐОТІВ, ЇХ ОСТАНКИ НА ЧОРНОМОРЇ. ГУНСЬКА ДЕРЖАВА Й ЇЇ УПАДОК. БОЛГАРСЬКА ОРДА, ЇЇ МАНДРІВКА. АВАРСЬКА ОРДА, Й ЇЇ МАНДРІВКА.



Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слїдити, були результатом етноґрафічних переворотів в середнїй Азії, себ то натиску на іранську людність Межирічя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по части на захід, по части на полудень, доки потік північних орд не пробив ся через сю іранську греблю й не вилив ся сам у чорноморські степи.

Вже в давнїйшій степовій людности, почавши від Скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елєменти, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в европейські степи починаєть ся пізнїйше. Першою ордою, що пробиваєть ся скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська кольонїзація уступила ся на полудень і захід, зіставивши тільки слабші слїди на своїх давнїйших осадах. Одна частина европейських останків іранської людности рушила на захід разом з Гунами і Ґерманцями, друга була притиснена до гір — кавказьких та кримських, і з часом все глубше в них входила. Степи наші дістають иньших хозяїв. Цїлий історичний час аж до III в. по Хр. вони були арендою головно іранської кольонїзації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монґольских елєментів. Ґерманська міґрація була незначною інтермедією в сїм кольонїзаційнім процесї. Важнїйше значіннє мала кольонїзація словянська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим кольонїзаційним вибігом в спокійнїйшій перерві між степовими бурями турецької міґрації, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує словянську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міґраційного процесу були степи Монголії й басейн Амура — правітчина турецьких і монґольских орд. Довгий ряд віків минав, перше нїж натиск зроблений десь над Амуром, передавав ся по тих степових просторах на остатнї свої періферії — в чорноморські і вкінцї — подунайські рівнини, і міґраційна хвиля досягала сеї своєї границї. Але який етноґрафічний переворот мусїв повставати на шляху такої світової міґрації, і які ріжнородні домішки прибирав сей самий міґраційний потік по дорозї! Коли одна частина орди рушала далї, а друга не йшла безпосередно за нею, в покинених просторах розсаджувались зовсїм стороннї етноґрафічні елєменти, і потім поневолї брали участь в дальшім походї її, захопленї її рухом. Вже ся одна механічна причина — horror vacui, що майже так само значить в кольонїзації, як у фізицї, мала величезні впливи, не кажучи за завойованнє примусової переселення і всякі иньші спеціальні причини.

Значної культурної ріжницї не було між тими ріжними елєментами і через те найріжнїйші племена — монґольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хто зна ще які — втягали ся в сей вир, затирали ся в нїм, входили в склад нових полїтичних і етнічних конґльомератів. Тому докладне означеннє етноґрафічного складу деяких орд мабуть на завсїди зістанеть ся задачею не можливою до розвязання. Для нас, розумієть ся, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Иньші зіставались тут на кілька столїть. Через се одні мають більше, иньші меньше значіннє в історії нашої кольонїзації, в культурній і полїтичній історії, хоч майже завсїди значіннє їх тільки неґативне.

Попереднї стадиї сього міґраційного процесу відомі нам дуже недокладно 1). Дещо знаємо про нього головно з джерел хинських.В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр.) згадують ся на півночи, в степах Монґолії кочовничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Ган (163 перед Хр. -196 по Хр.) звані Hiung--nu, Гун-ну — що по хінськи значить „нужденні раби“ або „раби гун“ (правдоподібно згірдлива перерібка на хинське власного імени сього народу). Сим загальним іменем хинські джерела означають турецькі народи на їх правітчинї (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й Монголів). Войовничі, неспокійні орди сї давались сильно в знаки сусїдам, і спеціально Хинцям, особливо коли в II в. перед Хр. орди Гун-ну сполучили ся в одну полїтичну орґанїзацію. Вічні їх напади спонукали Хинську державу збудовати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінцї III в. перед Хр.). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантия, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хинської полїтики виникають внутрішнї роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в серединї І в. перед Хр. частина Гун-ну признає над собою зверхність Китая, тим часом як иньша, більше енерґічна шукає собі нового поля дїяльности на заходї і доходить до Соґдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звістний похід Гун-ну на захід — вістун пізнїйшої міґрації. Новий такий похід знаємо при кінцї І в. по Хр.: держава Гун-ну тодї розбилась, подїливши ся на північну й полудневу частину, і хинське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на иньших сусїдів — ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далї на північ, в Алтайські краї, иньша під натиском сусїдів рушає на захід. Так поволї приготовляла ся міґрація, що в IV в. прориваєть ся в Европу і Гунська орда — очевидно, сї старі Хун-ну, на чолї турецько-фінського потока появляєть ся в чорноморських степах 2).

Що гунська орда не була індоевропейською, се видно з оповідань про вигляд Гунів, поданих Ам. Марцелїном, Аполїнарієм Сідонїєм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напастників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північно-азійської (фінсько-турецько-монґольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними Індоевропейцям, як „конячі лиця“ сих останнїх Хинцям, котрі знов нїчого дивного не завважали в виглядї Hiung-nu. Марцелїн оповідає, що Гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосє 3), і вони старіють ся безбороді, без жадної краси, подібні до евнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фіґурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фіґури колод. Йордан, повторяючи се оповіданнє, додає, що лиця Гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцки, а не лиця, з кропками замісь очей. Аполїнарій Сідонїй теж підносить сей „брак очей“, а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дїтям спеціально притискають носи 4). Що до побуту, звістки сучасників малюють Гунів типовими кочовниками, які цїле житє перебували на конї, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війнї. В порівнянню з сими „сироядцями“, кочовники — скотарі й ловцї Аляни видавали ся сучастникам „житєм і побутом культурнїйшими“ (mitiores).

Беручи гунський напад в звязку з тим вище згаданими міґраціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в Гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та иньші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішали ся турецько-фінські елєменти вже на правітчинї, се тяжко сказати. Доказом на те, що Гуни були Турки, а не Монґоли, служить те, що Монґоли аж пізнїйше висувають ся на захід, і в найдавнїйших звістках Гуни виступають однопдеменниками Турків — Ту-кю, як звуть ся вони в хинських джерелах. З другого боку не може бути мови також про одностайно-фінську народність Гунів, хіба тільки про фінські елєменти в турецькій ордї. Популярна-ж своїх часів, а й досї не зовсїм забута ще словянська теорія не має за собою нїчого крім кількох подробиць, що можуть вказувати що найбільше на словянські елєменти в державі Атилї 5).

До Европи вже в I-II в. християнської ери могли доходити вісти про Гунів з західньої Азії, коли вони сидїли вже близько европейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолємей помилкою в околицї Днїпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолємеївих Хунів з Гунами приймають не всї. Певнїйша звістка иньшого ґеоґрафа II в. (т. зв. Діонїсія Періеґета): він уміщує „Уннів“ (Ού̃ννοι) на західнім березі Каспійського моря 6). Вірменські письменники знають їх під іменем Гунк. Але близші вісти про Гунів зявляють ся тільки від їх нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього 7). Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лївім боці Дону, силу їх вирізали, иньших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на Остроґотів 8).

Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітімер, притягнувши до помочи ватаги Алянів і Гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з Гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроґоти по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далї на захід, над Днїстер (десь мабуть на середнїй, далї від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з Гунами й для Візіґотів: Гуни обійшли їх міцний табор над Днїстром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тодї на північ в Карпатські (семигородські) гори, „в Caucaland“  9), вигнавши звідти тубильцїв. Але головні маси Візіґотів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер. Валєнта дозвіл оселити ся в Тракії (376). За їх прикладом пішли й Остроґоти; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізнїйше прилучив ся до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був закляв ся не ступати на римську землю, але мусів забути в бідї сю клятву 10).

Иньша частина Остроґотів зісталась в чорноморських степах під, зверхністю Гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обовязаний до послушности Гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в чорноморських степах, і згодом маси Остроґотів пересовують ся звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се стало ся-не знаємо, бо взагалї відомости наші про тутешнї відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих Остроґотів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів-се боротьба їх з Антами, та про неї буде мова потім. На Чорноморю лишились лише останки Ґотів 11). Одна кольонїя зістала ся в Криму, де Ґоти зайняли вкінці край на північнім згірю Яйли та на побережу, й істнували довго-останки їх були там ще в XVIII в. Иньша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем Ґотів-Тетраксітів. Є звістки ще про значну готську кольонїю на нижнїм Дунаю, коло Том (Кістенджі) 12). Тим закінчила ся фактична історія Ґотів на нашій території 13).

За Ґотами посувалась в середно-дунайські степи й иньша чорноморська людність: Герули, Аляни, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на просторони між Дунаєм і Тисою — на колишнїй території Язиґів. Звідси Атиля збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цїсарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилю оповідав римський посел візантийському, що він „панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з Римлян бере дань 14). З сих загальних слів, розумієть ся, не можна докладнїйше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити 15). Над чорноморськими ордами і над иньшою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обовязувала її й більш реальним обовязком помочи; може збирала з деяких сусїднїх народів дань, як брала з Римлян. Та докладнїйше щось уставити тут не можна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюють ся й піддають ся під римську зверхність. Батько Атилї перед смертю мусїв воювати з придунайськими ордами, що піддались Римлянам. Орда Акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від Римлян добровільно піддала ся Атилї і він настановив тодї одного з своїх синів над ними й „над иньшими народами, що живуть в припонтийській Скитії“ 16). Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильнїйший, міцнїйший полїтичний звязок в самих степах; тим меньше можемо говорити про народи, що жили далї на північ.

Зі смертю Атилї (453) розірвавсь і той слабий звязок що лучив ріжні племена й орди під його властю. Проти синів його, що мали подїлити батьківську власть, піднялось повстаннє серед народів середнього Дунаю. Про иньших не чуємо: в дальших сторонах очевидно, не було чого й підіймати повстання, бо та проблематична залежність від Атилєвої орди, яка могла тут бути, сама собою зникла певно з його смертю. Повстаннє вибило гунську орду з середнодунайських країв, що перейшли в руки головно Ґерманцїв: Ґепіди опанували колишню Дакію, Остґоти перейшли в Панонїю. Частина Гунів осїлась на правім боцї Дунаю — в т. зв. Малій Скитії (Добруджі), та в римських провінціях, під римською зверхністю. Частина пішла за Дунай, в чорноморські степи. Йордан каже, що їх орди мешкали тут коло Днїпра; та трудно покладатись на докладність його відомости, що то була як раз орда Атилї 17).

Але гунська орда Атилї була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув Слїдом за нею чорноморськими степами, — плинув довго й поволї, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусїдами, де не раз розбивали ся й гинули цїлі орди без слїду.

В звістках сучасників безпосереднїм наступником по гунській ордї Атилї виступає болгарська. Вона звістна вже в кінцї V в., й імя Болгарів уважалось сучасниками мов би другим, новим іменем гунської орди Атилї; порівняннє звісток письменників V-VI в. виказує се цїлком певно. В дїйсности се могли й не бути як раз Гуни Атилї, а котрась з орд, що була перед тим під гунською зверхністю; могла якась Атилєва орда стати й на чолї й якихось нових орд та надати їм своє імя. Останки мови дунайських Болгар (особливо особисті імена й титули), а також звістки про їх побут не лишають в кождім разї сумнїву, що ся орда була турецька, або принаймнї стояла під дуже сильними впливами турецької культури 18). Могли бути в нїй елєменти фінскі, але в дунайській ордї Болгарів вони себе не проявляли так як в її північній, волжській галузи, що осїла ся на фінськім ґрунтї уже по своїм відлученню від західньої (пізнїйшої дунайської орди) 19).

Перед своєю міґрацією над Дунай Болгари звістні нам над Меотидою. Вірменський ґеоґраф VII в., сучасник переходу Болгарів за Дунай, оповідає, що Болгари прибули на устє Дунаю з азовсько-кавказьких країв, і там було їх чотири орди: Купи-Болгар (Болгари кубанські), Дучі-Булкар, Огхондор-Блкар, Чдор-Балкар 20). Візантиєць Теофан, що писав сто лїт по переходї Болгар за Дунай, знав в дунайських краях Болгарів Унуґундурів і Котраґів 21), і в сих іменах пізнаємо відомих в візантийських джерелах від VI в. Кутурґурів та Онуґурів (инакше — Унуґурів, Утурґурів, Унуґундурів, — (вірменські Огхондор, в иньших джерелах Woghchoudor, Vghndur, Венантар). В VI віцї Кутурґури сидїли на правім боцї Дону, Утурґури за Доном, над Меотидою  22). Сучасник Йордан, правда, відріжняє Болгарів від сих гунських народів Меотиди та уміщує Болгарів на північ від них; але як порівняємо його слова про напади Болгарів на Візантію з звістками Прокопія, що сї напади йшли від Кутурґурів, то переконаємось, що тут іде мова про те саме: очевидно Кутурґури, проминені у Йордана, звались инакше Болгарами — може по імени головної орди.

В вірменській історії (у Мойсея Хоренського) Болгари виступають вже десь в III в. 23). Перші напади Болгар на Візантию відомі з V в.: Теодоріх стрів їх в Мезії ще перед своїм походом на Італїю, отже перед р. 487, й побідив там 24). Почавши від кінця V в. болгарські напади на візантийські землї повторюють ся майже без перестанку; придунайські Словяне беруть теж участь в сих нападах 25). Всередині VI в. Болгарам Кутурґурам Візантия давала значну річну данину (δω̃ρα), але вони все неустанно пустошили придунайські землї, „заразом вороги й союзники“, як характеризує їх Прокопій 26). Вже тодї (в серединї VI в.) частину їх оселив Юстінїан в Тракії, напустивши на них Утурґурів і тим примусивши до міґрації. Иньша частина їх прилучилась до Аварів і з ними трохи пізнійше еміґрувала на середнїй Дунай. Решту опанувала турецька орда, одна з тих орд „з під Золотої гори“ (Алтай), ще в серединї VI в. підбивають собі прикаспійські орди 27).

Під натиском сих орд розбили ся болгарські орди, десь при кінцї VI чи на початку VII в. Частина їх відступає на північ, де пізнїйше, в IX-Х в., бачимо Болгарську державу на середнїй Волзї та Камі. Частина під назвою Чорних Болгар лишаєть ся коло Меотиди. Частина рушає далї на захід та на якийсь час оселюєть ся в т. зв. Углу, 'Όγγλος, між Днїстром і Дунаєм, „в безпечнім і неприступнім з усїх боків місцї“, захищенім багнами й ріками 28).

Якийсь час ся західня орда підлягала зверхности Аварів 29). В 630-х р.р. вона звільнила ся від них і вступила в союзні відносини з Візантиєю 30). Але й сї відносини тривали недовго. Далї сї західнї Болгари починають з-за Дунаю пустошити візантийські землї, а коло 670 p. під проводом Аснаруха осаджують ся на південь від Дунаю. Підбивши собі тутешнїх „сїм племен“ словянских 31), засновують вони болгарську по імени, словянську в дїйсности державу, де ся болгарська орда за кілька поколїнь зовсїм пропадає в масї словянських осадників.

Орда Аварська (Обри нашої лїтописи) була безперечно турецького кореня — близькі свояки й соплеменники Гунів. Вони й звуть ся в джерелах Аваро-Гунами: Вар-Гуни, Вар-Хонїти, і таке племя обмонголених Турків: Уар-Гуни досї звісне в західній Монголїї 32). Але похід Аварів на захід був результатом уже пізнїйших етнїчних переворотів в центральній Азії, нїж гунський-коли на місце Гунів з посеред турецьких племен виступає на перший плян племя східнїх Турків Турками вони самі себе називають в недавно відкритих цїкавих памятниках їх держави (VIII в.) в басейні Орхона, в Монголії 33). Як симптом нового етнічного перевороту в центральній Азії зявляєть ся тодї вперше Аварська орда. На границях Европи вона згадуєть ся ще в серединї V в. Натиснула зі сходу Савирів (в прикавказьких краях), сама натиснена турецькими ордами середньої Азії, „народами з над океану, що покинули свою землю за для великого туману і ґрифів, ще поїдали людей“. Авари натисли на Савирів, ті на своїх західнїх сусїдів (між ними Оноґурів). Се було повтореннє тієї історії, яку оповіли тисячу лїт перед тим грецькі письменники про нахід Скитів. Перебившись нарешті між прикаспійські орди. Авари зіставались в серединї VI в. якийсь час в сусїдстві Савирів  34). Потім натиск на них східнїх Турків, що уважали Аварів „своїми рабами-утікачами“  35), був причиною дальшого походу Аварської орди на захід. В 60-х рр. VI в. (558 р. по Менандру) Авари завязують зносини з Візантиєю: жадають і собі річних „дарунків“, які поберали від Візантиї Болгари, та рекомендують себе, як найсильнїйший і найбільш воєвничий нарід. Сей „союз“ в Візантиї прийнято, бо, як поясняє історик: „для Візантиї було-б однаково користно — чи то-б Авари перемогли, чи би їх побито“. Довідуємось, що Авари після сього воювали з Савирами й Утурґурами, далї з Словянами — Антами 36). На заклик цїсаря Юстінїана Авари ходили походом на Франків, потім беруть участь в боротьбі Льонгобардів з Ґепідами на середнім Дунаю (567). Винищивши Ґепідів, Авари оселюють ся на їх місцї, разом з своїми подорожніми товаришами — Болгарами-Кутурґурами. Так було у Аварів умовлено вперед з Льонґобардами, що територія Ґепідів має припасти Аварам. Але Льонґобарди слїдом рушили в Італію, і Авари зістали ся панами всієї середнє-дунайської рівнини (568). Сим розпочинаєть ся нова епоха в історії Аварської орди. З своїх наддунайських осель розпочинають вони свої страшні пустошення візантийських земель, що тягнуть ся потім з певними перервами в VI, VII і VIII в. і роблять з Аварів найстрашнїйшого ворога Візантиї та инших сусїдів. Про відносини їх до Словян взагалї будемо мати нагоду говорити ще низше. Тепер же нам треба глянути на результати словянського розселення, що розвивало ся серед рухів сих орд.








Примітки


1) Головнїйша лїтература: Bitter Die Erdkunde von Asien I (1832) c. 190-6, 241-3, 850-2. Neumann Die Völker des südl. Russlands (1849) гл. II. Іоакинвъ. (Бічурін) Собраніе свЂдЂній о народахъ обитавшихъ въ средней Азіи в древнія времена, 1851, І c. 76 і далї. Wylie History of the Heung — nu in their relations with China (Journal of the Anthropological Institute, 1873 i 1875). Ujfalvy Les migrations des peuples et particulierement celies des Touraniens, 1873, c. 83 i далї. Richthofen China, 1877. Веселовскій НЂсколько новихъ соображеній Ж. М. Н. II. 1882, IX. Tomaschek ор. c.-Sitzungsb. т. 116 c. 755, 759-60. Howorth Some notes of the Huns (Actes du VI congrès internationale des orientalistes, IV, 1885). Cahun Introduction à I' histoire de I' Asie. Turcs et Mongols des origines à 1405, 1896 і йогож Les revolutions de l' Asie (Lavisse et Rambaud Hist universelle II c. 884 і далї). Аристовъ Замітки объ этническомъ соста†тюркскихъ племенъ й народностей (Живая Старина, 1896). Zaborowski Huns, Ougres, Ouïgoures (Bulletins de la Société d' Antropologie, — 1898). Hirth Über Wolga-Hunnen und Hiungnu (Sitzgb. der bayer. Ak., 1899). Иностранцевъ Хунъ-ну й Гунны(Жив.Старина, 1900, біблїографічний огляд питання). Shiratori Sinologische Beiträge zur Geschichte der Türkvölker (Изв. Акад. Н. 1902, т. 17). Franke Beitrage aus chinesischen Quellen zur Kenntnis der Türkvölker und Skythen Centralasiens (Sitzungsb. d. Berliner Ak. 1904).

2) Що Гуни IV в. — се Гун-ну хинських істориків, таку гадку висловив ще в XVIII віцї славний французький оріенталїст Деґінь — Deguignes Mémоіrе sur I' origine des Huns et de Turcs, 1748 i Histoire générale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux, 1756-8. Тільки він не робив ріжницї між Монґолами й Турками, і до сих „західнїх Татар“, як їх називав, зачисляв і Гунів.

3) Се, розумієть ся, хибне обясненнє безбородости.

4) Аміан XXXI. 1. 2; Йордан гл. 24; Апол. Сідонїй вид Baret,с. 604. Аналїз етнольоґічних звісток про Гунів у Васїлєвского Ж. М.Н. П. 1882, VII.

5) Головним заступником словянської теорії тепер росийський історик Іловайский — див. його Разысканія о началЂ Руси 2 вид. 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому й болгаро-гунскому, 1896, і Вторая дополнительная полемика, 1902 (там же вказівки на полемічну лїтературу — головне місце в нїй займає критика Васїлєвского на теорії Іловайского в Ж. М. Н. П. 1882, VII і 1883, IV:О мнимомъ славянст†Гунновъ, Болгаръ и Роксоланъ, Еще разъ о мнимомъ славянст†Гунновъ).

6) Птолємей III. 5. 25, Періеґет-Geogr. Graeci min, II. c. 49.

7) Аґатій V. 11, Прокопій De b. G. IV. 5, Йордан c. 242. Оповіданнє Пріска про перехід Гунів в Европу через Керченську протоку, перейняте сими письменниками, зявилось або непорозуміннєм або з якогось поменьшого походу.

8) В хінській лїтописи оповідаєть ся, що се стало ся трома поколїннями перед половиною V в. — Гуни напали на край Соктак, над великим морем, де жили давнїйше Antsai, вбили короля і запанували над тутешнїм народом. Про похід Гунів в Европу Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwand. II c. 12 і далї, Hunfalvy Ethnologie von Ungarn c. 70 i далї, L. Schmidt Gesell, d. deut. Stämme. Иньшу лїтературу див. Dahn-Wietersheim 11 c. 517. Взагалї по перестарілих працях Ам. Тєрі і Феєра сильно почуваєть ся брак докладної студії про гунську міґрацію в Европі.

9) Ad Caucalandensem locum altitudine siluarum inaccessum et montium (Аміан XXXI. 4. 13). Се імя де які обясняють з нїмецького Hauhaland = Hochland, иньші ставлять в звязок з дакійським народом Caucoenses і з подібними іменами як Καύκωνες, Καύκασα на Хіосї — Томашек Die alt. Thraker, Sitzgb. т. 181 c. 90-1. Текст Аміана нам інтересний тому, що Карпати і в наших лїтописях звуть ся Кавказькими горами-Іпат. c. 2 і 499.

10) Аміан XXXI. 3-4, 5 § 8, Зосим IV. 20,26, c. 6, Йордан c. 24-5.

11) З великої лїтератури про сї ґотські останки згадаю: Куника О запискЂ готскаго топарха (Записки петерб. академіи т. 24), Васильевского Житіе Іоанна Готскаго (Ж.М.Н.П. 1878, І), Tomaschek Ethnologische Forschungen, І — Die Goten in Taurien, 1881. Braun Die letzten Schicksale der Krimgoten, 1890 (Jahresbericht der Reform. Bürgerschule in Petersrsburg). B. Loewe Die Beste der Germanen am Schwarzen Meere, 1896.J.Ziegler und de Krimgoten (Paul u. Braune Beiträge, 1902), Die Krimgotenfrage (Indogerm. Forschungen, 1902). Götze Die Krimgoten (P. B. Beiträge, 1901).

12) Прокопій De bello Got. IY. 5, De aedificiis ed. Bonn. p. 262, Йордан гл. 51, Valafridi Strabonis De rebus ecciesiasticis 7. Найбільше відомостей маємо про кримських Ґотів; до 80-х рр. XV в. мали вони свою полїтичну орґанїзацію, центром її був теп. Манкуп (давн. Теодоро), аж 1475 p. завойовали його Турки, а ґотська епархія перестала тут істновати тільки в 2-ій пол. XVIII віку. Ще в XVI в. подорожник Бусбек записав значне число нїмецьких слів від тутешнїх Ґотів; пізнїйше вони потатарились чи потурчились. Останки їх бачать у виведених за імп. Катерини з Криму в околицї Маріуполя Татах. Звістки про кавказьких Ґотів далеко біднїйші; Лєве в згаданій працї, звівши згадки про них, думає, що останки їх доховались на Таманськім півострові до кінця XIII в., але сї звістки занадто загальні, щоб на них можна було-б оперти ся з певностю. Назву кавказьких Ґотів — Тетраксітів звязують з Таматархою — Тмутороканю (Васїлєвский, Лєве). До котрихось з сих Ґотів належить згадка Слова о полку Ігоревім про „ґотських красних дїв“; звичайно думають на кримських, але супроти зібраних Лєве відомостей з більшою правдоподібностю можна думати про таманських. Дунайські Ґоти (про них особливо у Лєве, Die Reste гл. V) заникають найскорше: по IX в. нема про них нїяких звісток.

13) Дальше — вже більш фантастичне продовженнє становить т. зв. ґотська теорія початку Руси — про неї будемо говорити на своїм місцї.

14) Пріск-Hist. gr. min. І p. 312=ed. de Boor (Excerpta de legationibus) І с. 141.

15) Нпр. Вітерсгайм не вагав ся признати, що фінські, словянські й деякі германські народи між Понтом і Балтийським морем підвластні були Атилї (II с. 240).

16) Пріск — Hist. gr. min. p. 276 і 298 (ed. de Boor p. 120 i 130). Не доводить нїчого й факт походу Гунів колись (πάλαι) на Персію (ib. с. 312): не знати, чи була то як раз орда Атилї, та й у такім разї сам похід не доводив би ще істновання якоїсь тїснїйшої орґанїзації в чорноморських степах.

17) Йордан сар. 50-2, пор. Prisci p. 345-6 Hist. gr. min. (ed. de Boor p. 587). Йордан каже про Гунську орду, що вона зайняла „eas partes Scythiae, quas Danabri amnis nuenta praetermittit, quam lingua sua Hunni var appelant. Варіянти мають: Danubria i Danubii, давнїйше читалось Danubii, і се імя боронять декотрі з огляду на те, що сини Атилї виступають коло Дунаю (Йордан і Пріск 1. с.), але могли орди сидїти й коло Днїпра (розумієть ся — нижнього). Давнїйше читали разом: Hunnivar і бачили тут якусь місцевість, навіть Київ. В дїйсности се фінська назва ріки: уже в виданю Момзена вказано на угорське var = ріка; про се статя Мункачі в угорській Ethnographia 1897: A Dnjeper folyónak huszu „Var“ neve (Гунське імя „Var“ ріки Днїпра). З сим словом очевидно стоїть в безпосереднїй звязи турецька назва Днїпра „Варух“ у Константина Порфир. De adrn. 38 (давнїйше бачили в нїй попсоване „Борістен“, нпр. Ґрот, Васїлєвский).

18) Рід „Дулу“, з якого мала походити княжа династія дунайських Болгарів, звісний у Турків ще на правітчинї-Аристовъ ор. с. с. 297.

19) Лїтература про початки Болгарів була вказана в 2 вид. Перегляд її — Шишмановъ Критиченъ прЂгледъ на въпроса за произхода на прабългаритЂ (Сборникъ. за народни умотворения, XVI-XVII, 1900). Про „Чорних Болгарів“ див іще Westberg Fragmente des Toparcha Goticus с. 102 і далї, Къ анализу гл. 5 і Marquart op. c. с. 503.

20) Користаю з статї вірменіста Патканова в Ж. М. Н. П. 1883, III (Изъ новаго списка географіи, приписываемой Моисею Хоренскому), де подані тексти з обох верзій (коротшої і ширшої) вірменської перерібки Птолємея, надписуваної іменем вірменського історика Мойсея Хоренського.

21) Theophanes ed. de Boor p. 356: Ο'υννογουνδούρων Βουλγάρων καί Κοτράγων, Цайс (с. 713) уважав форми Унуґури, Унуґундури і Утурґури ріжними відмінами одного й того самого імени; се о стільки правдоподібно, що сї відміни не виступають разом. Недавно Мункачі (Munkácsi Ursprung des Volksnames Ugor — Ethnolog. Mittheilungen aus Ungarn t. V) обясняв імя Оґондурів як plur. від ogur, ugur (назви західнїх Турків й Уйґурів).

22) Про Кутурґурів Procopii De bello Got. IV. 5, 18, про Утурґурів ib. IV. 5. Прокопій називає їх Гунамн, але в його устах се означеннє не має великої цїни, бо імя Гунів уживає він дуже широко, зачисляючи до них і Кімеріїв. В текстї Йордана, що вичисляє: Altziagiri, Saviri, Hununguri, Цайс поправляв Altziagiri на Cutziagiri (с. 715), але між варіантами видання Момзена нема нїчого подібного.

23) Згадана статя Патканова с. 25.

24) Ennodii Panegyricus Theoderico regi dictus с. V i XII-Monumenta Germaniae hist., auctorum antiquissimorum t. XI.

25) Сї напади вичислені у Мілєнгофа, де вибрані й місця з джерел — II с. 379.

26) De b. Gothico VI. 5 і 18, Йордан гл. 5.

27) Менандр — Hist. gr. min II p. 87-9 (ed. Bonn p. 401 i 404).

28) Коли саме оселила ся вона тут, не знати. Теофан і Никифор кладуть се вже на другу половину VII в., але в їх оповіданню стягнено в кілька лїт те, що дїялось протягом столїтя.

29) Теофан р. 357.

30) Теофан р. 358, Никифор p. 34.

31) Никифор Opera hist. ed. de Boor p. 24.

32) Його звязують з назвою ріки Уар або Угар в Алтайській системі-Арістов с. 310, але ми тільки що (с. 157 прим. 2) бачили, що се імя було дуже широко розповсюднене взагалї. Більше про Аварів див. у Цайса, Гунфальві, цитовані статї Cahun-a і Арістова.

33) Про Турецьку орду — Ту-гю чи Ту-кю хинських джерел й її історію крім цитованих вище праць (с. 151) див. іще розвідки в Inscriptions de l'Orkhon déchiffrées par V. Thomsen, 1896, Barthold Die historische Bedeutng der alttürkischen Inschriften, у Радлова (Radloff) Die alttürkische Inschriften, Neue Folge, 1897, Chavannes Dokuments sur les Tou-Kiue (Turc) occidentaux, 1903. Давнїйша історія Турків відома з хинських джерел, де їх знають від початку VI в. по Хр. і уважають потoмками Хун-ну, а вітчиною їх-золоті гори, Алтун-їш. Коло 600 р. вони роздїлюють ся на західню й східню орду. Історію східнїх Турків в VIII в., їх суспільного устрою й культури поясняють нам ті написи з басейна Орхона.

34) Те що Менандр каже потім про Аварів, нїби про новоприхожу якусь орду, не знаходить собі потвердження, та й ся фраза взагалї риторична — Hist. Gr. m. т. II p. 4 (ed. Bonn. p. 283, ed. de Boor p, 442.)

35) Менандр с. 86-9.

36) Ibid. p. 4-6.











Попередня     ТОМ I     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ III. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.