[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна





НАШІ ВІДОМОСТИ. ПІВНІЧНА ҐРУПА: КРИВИЧІ І НОВГОРОДСЬКІ СЛОВЕНЕ, ДРЕГОВИЧІ, РАДИМИЧІ Й ВЯТИЧІ.



В другій чверти VII в. аварська держава вже упадає. В третїй чверти болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенїгів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою словянської кольонїзації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли словянська кольонїзація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.

При кінцї VI в. „Словени“ ще займають лївий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченнєм кольонїзації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли Анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської кольонїзації і пізнїйше (в IX — X в.) була тут східно-словянська людність. На заходї інтензивний рух полуднево-західнього Словянства на полудень і захід полишила в другій половинї VI і першій половинї VII в. українській кольонїзації прикарпатські землї. В другій половині VII в. українська кольонїзація могла в головнїйшім уже опанувати свою територію (кажу — в головнїйшім, бо етноґрафічні границї не від разу міцно уставили ся, мусїли перейти через певні вагання, а особливо кольонїзація гірських карпатських країв Русинами мусїла йти поволї й закінчила ся, певно, значно пізнїйше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї кольонїзації. З початком VII в. уривають ся візантийські відомости про східнїх Словян. Се по части залежить від упадку візантайської історіоґрафії, по части від історичних обставин: Візантию окрили нові словянські держави на Дунаю, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії кольонїзації наших країв стає Повість временних лїт, передо всім — її етноґрафічні огляди, але сї огляди писані в часи значно пізнїйші — в XI в. і тількі небогато можуть нам сказати як проте, виглядало словянське розселеннє перед тими перемінами, які зробив в сїй кольонїзації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповненнє до них дають арабські звістки IX і X в., та візантийські X і XI, але вони взагалї дуже небогаті певними ґеоґрафічними вказівками. Для збогачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернути ся за помічю до археольоґії й діалєктольоґії, але і сї науки в теперішнім станї дуже рідко можуть дати цїлком певні вказівки 1)..

Відомости Повісти, доповнені иньшими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-словянської кольонїзації Х-XI в.:

Північну частину словянської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем  Кривичами.  Се одвічні сусїди литовських народів, що й досї всїх східнїх Словян звуть Кревами 2). Кривичі займають верхівя Днїпра, Західньої Двини й Волги і дуже рано подїляють ся на дві галузи (вже в X віцї бачимо сей подїл): на галузь західню, подвинську, з Полоцьком на чолї, і східню, пізнїйше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві Кривичі Повісти). Кривичі-ж, правдоподібно, кольонїзували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) 3). Їх же кольонїєю уважають ільменських „Словен“ з їх столицею-Новгородом; але для зачислення Новгородцїв як раз до Кривичів в лїтописи нема основи, а новгородський діалєкт значно відріжняєть ся від кривицького 4), так що могло се бути й осібне племя. Спеціалїзацію загального імени „Словен“ для сього племени правдоподібно обясняють тим, що то була крайня словянська кольонїя.

З фактів хороґрафії, а по части й археольоґії виводять, що кривицька територія мусїла мати колись не-словянську (головно фінську) людність. Вище я вказував 5), як не ясно стоїть ся справа. Хороґрафія не вистудіована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала-б, що перед, останнїм кривицьким і „словенським“ розселеннєм, як його бачимо в Х-XI в., була тут не словянська людність — на верхівях Днїпра й далї на північ, захід і схід. Потім Кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двинї (доки не стріли ся тут з нїмецькою кольонїзацією- ливонських рицарів), і що більше на схід. З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси (що жила на північних допливах Волги — Тверцї, Молозї, Шекснї і коло Білого Озера), Мері (в басейнї оки — по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзї, на схід від Веси) та Муроми (на нижнїй Оцї, на схід від Мери): тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицьвою. Вже в X в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації — Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип 6).

На правім боцї Днїпра, понизше Кривичів Повість уміщує  Дреговичів:  „сїли між Припетю та Двиною й назвали ся Дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люде з болот“, від слова дрегва, дреговина, — багно, мочари по українськи та білоруськи. З лїтописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Припети до Двини. Одначе північна частина території між Припетю й Двиною — землї по р. Березинї належали не до припетських городів — Турова й Пинська, а до Полоцької землї (князївство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Припети, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали Кривичі 7). Розумієть ся, слова лїтописи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до Дреговичів землї до самої Двини. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до Дреговичів, не має за собою нїчого більше крім тої полїтичної приналежности, а ся не може бути рішучим арґументом.

На заходї дреговицька кольонїзація не виходила за басейн Припети, межуючи з побужською людністю Дулїбів 8). На нїманськім вододїлї Дреговичі стикали ся з литовськими народами. Докладну етноґрафічну границю і тут уставити трудно; анї хороґрафічних анї археольоґічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з Фінами, й тут можна помітити розширеннє словянської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширеннє йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено 9).

Поки не розяснені границї дреговицької території на північ — чи обмежалась вона землями по Припети, чи сягала до Двини, не вповнї ясним зістаєть ся й те, до котрої з східно-словянських ґруп належали з початку Дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західньою частиною — Пинщиною, краєм верхньої Припети; по за тим на північ від Припети живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку Дреговичі належали до одної групи з Кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки — решту Дреговичів можна уважати за асимільовану Білорусинами пізнїйше. Перше обясненнє мало б за собою більше певности, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в порічю Припети були занадто сильні зміни і хвилювання — з полудня на північ і з півночи на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю 10).

На лївім боцї Днїпра в басейнї Сожа Повість уміщає  Радимичів  — племя очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало нїколи скільки небудь замітної полїтичної або культурної ролї, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне житє (в родї записаної лїтописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бЂгаютъ“) 11). Вище згадано було про лїтописну записку, яка виводить їх „от рода Ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміннє  12). Головні міста Радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхівє Сожа належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене Кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племени.

Натомісь близші сусїди й одноплеменники Радимичів-як їх представляє Повість,  Вятичі  належать уже до Великоросів як і вся дальша словянська кольонїзація в басейнї Оки і на верхівях Дона, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери — волость Муромсько-Рязанська 13). Самі Вятичі теж можуть бути такою-ж словянською кольонїзацією на фінськім ґрунтї.

По словам „Повісти“ вони займали порічє Оки — себ то й верхівя і порічя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводила ся, вповнї правдоподібно, кольонїзація середньої Оки — землї Муромо-рязанської, як дальший етап тогож кольонїзаційного поступу східнього Словянства в фінські землї 14). Меньше має за собою недавно висловлений здогад, що Вятичі займали також порічє Дону 15) — на се нема нїяких доказів.








Примітки


1) Лїтературу див. в примітках (5).

2) Kreews — Росиянин, Kreewu seme — Росия, Krewu tizziba — руська = православна віра. Значіннє слова Кривичі зістаєть ся невиясненим.

3) Виразно говорить се лише одна з пізнїйших лїтописних компіляцій (Архангелогородський лїтоп.), її поясненнє може бути і простою комбінацією пізнїйшого книжника. Але й комбінація звісток Повісти не залежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землї — див. Барсов Географія2 с. 178, Голубовскій Исторія Смолен. зем. с. 46.

4) Кольонїєю Кривичів уважали новгородських Словен напр. Соловйов (І с. 47), Бєляєв (Разсказы II с. 215), Барсов Географія-2 с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно арґументи за приналежністю новгородських Словен до одної ґрупи з Кривичами зібрав Шахматов (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 15-6). Уважаючи на подібности новгородського вокалїзму до українського, рівнож на деякі відгомони в пізнїйшій книжній лїтературі про прихід Новгородцїв з полудня, Костомаров висловив був здогад, що Новгородцї буди кольонїєю полудневої, української Руси. Він покликував ся в тім і на лїтопись, але лїтопись не дає в сїм нїякої опори. Скритиковав сей погляд Гідьфердінґ в статї. „Древній Новгородъ“ (Собраніе сочиненій II с. 407 і далї), з фільольоґічного становища. Одначе серед українських фільольоґів досї підносять ся гадки, що паралєлї в вокалїзмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було-б, аби се питаннє раз було вже вияснене.

5) с. 73-4.

6) Головна лїтература для сеї північної словянської кольонїзації Барсовъ Географія-2 гл. III і VIII, Корсаковъ Меря й Ростовское княженіе гл. І і II, Голубовскій Исторія Смоленской земли гл. I Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой земли гл. II; популярна статя проф. И. Смирнова Значеніе урало-алтайскихъ племенъ въ образованіи исторіи русской народности — ВЂстникъ и библіотека самообразованія; 1903. Археольоґічні помічення в статї Спицына Владимірскіе курганы, 1905 (Изв. арх. ком. XV).

7) Гадку сю піднїс Барсов-2 с. 124, і до сього погляду прилучили ся потім і декотрі иньші дослїдники (нпр, Багалїй Исторія СЂверской земли с. 10, Мілюков в Рус. Мыслі 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по исторіи рус. культуры т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статї: Область Дреговичей, де між иньшим для означення дреговицької території ужив археольоґічних спостережень, піддержаних потім пізнїйшими його розвідками — Формы погребальнаго обряда Минской губерніи (Труды IX зъЂзда т. І) і комунїкати в IV і VI т. Чтеній київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхнї землї й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Днїпром і Припетю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняєть ся виразно від похоронів сусїднїх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Припети; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити  мішаннє  типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицына Разселеніе древнерус. племен с. 325-7 — він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі иньші арґументи за дреговицькою кольонїзаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1).

8) Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужа (в околицях Дорогичина) вповнї відріжняють ся від припетсько-березинських. Се потвердило-б гадку, що середнє й нижнє Побуже належало вже иньшому племени, та поки що археольогічного матеріалу для сих країв дуже небогато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса Дрогичинъ Надбужскій — Матеріалы по археологіи Россіи N. 4, і Краткія извЂстія о БЂльскомъ у. — Труды VIII съЂзда т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX зїзда, Спицынъ op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11.

9) Лїтературу див. вище, нотку на с. 74 і низше с. 220.

10) Про Українцїв і Білорусинів на Припети окрім лїтератури вичисленої в прим. 5 ще статя М. Карпинського в Р. Филол. ВЂстнику 1888 і М. Довнар-Запольського БЂлорусское ПолЂсье, 1895.

11) Про се племя крім загальнїйших праць — реферат Антоновича в Трудах IX арх. зїзду, Спицына Разселеніе, монографіи Голубовского і Багалїя й Карского БЂлоруссы І с. 71-4.

12) Чи не виходило воно з якої небудь созвучности в назві, в родї того як нові фільольоґи спорили ся, чи виводити назву Підляша від „лїсу“ чи від „Ляхів“? Пор. сучасне призвище „ПолЂхи“ для східнїх Білорусинів. Недавно польський ботанїк-етнольоґ Ростафіньский, розслїджуючи значіннє слова „Лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять лїс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусїднї українські (ruskie) племена називали своїх західнїх сусїдів, польські племена, і північних-Радимичів і Вятичів, зовсїм незалежно одних від других, а лїтописець наслїдком того вивів Радимичів і Вятичів від польських Ляхів.

13) Барсов-2 гл. VII, Багалїй Исторія СЂверской з гл. I, Голубовский Исторія СЂвер. з гл. I, йогож Исторія Смолен. з. с. 52, Иловайский Исторія Рязан. княжества — Сочиненія (1884), Шахматовъ op. c. і новійша статя: Южныя поселенія Вятичей, 1907, Городцовъ Древнее населеніе Рязанской области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселеннє Вятичів, Записки львівські т. 98.

14) „Вятичи еже єсть РЂзанци“ — поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій (див. у Шахматова ор. 1. с.).

15) Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації лїтописного оповідання про похід Святослава на Вятичів; все сказане ним в сїй справі може мати цїну тільки гіпотези.











Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.