Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 10.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна





МАНДРІВКА УГРІВ, ЇХ ПОБУТ НА ЧОРНОМОРЇ, НАПАДИ НА СЛОВЯН.



Я вже згадав, що в листї кагана Йосифа північна границя Хозарської держави протягаєть ся до Угрів; звістка ся в кождім разї правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західня частина угорського народу, віддїлившись, пустила ся на захід, під іменем Угрів-Мадярів. Тепер знаємо зовсїм певно, що в Уграх, або Мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішнїх зауральських Воґулів і Остяків (західнї сусїди — Зиряне й Вотяки досї звуть сї народи Jögra) 1). Але як показує мова, сей фінський елємент підпав значним впливам турецьких елєментів, що могло стати ся чи то через зносини або мішаннє, чи то через завойованнє. Константин Порфирородний оповідає про хозарську зверхність над Уграми й прилученнє до них певної части Хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елєментів турецьких або пановання над нею Турків 1).

Нема нїяких певних відомостей про те, коли відлучились Мадяри від своїх земляків і пустили ся в мандрівку на захід 2). Константин Порфирородний 3) — одиноке більш певне джерело про угорську міґрацію оповідає, що „Турки“ (як він зве Мадяр) за давнїх часів сидїли коло Хозар, під їх зверхністю той край звав ся Лебедією, по імени головного угорського „воєводи“ βοεβόδου ), і був на ріцї Χιδμάς инакше Χιγγουλούς . Під натиском Печенїгів Угри розбились на дві частини: одна зісталась на сходї (у Константина — коло Персії), друга перейшла в край Ателькузу і звідти потім еміґрувала на середнїй Дунай. Але при тім виходить, що Угри сиділи коло Хозар тільки три роки; Печенїги прийшли в Европу при кінцї IX в., а вже 893 р. Угри емігрували на середнїй Дунай. Таким чином сей цїлий перехід Угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно як у Аварів. Се само по собі досить сумнївне і будило ріжні підозріння що до своєї достовірности. Тепер же не може вже бути ніякої непевности в нїм, що угорська мандрівка з над — Уралу над Дунай в дїйсности розтягнула ся на довгий час, що найменьше яке столїтє. Против пізнїйшої звістки Константина маємо сучасні арабські відомости. Ряд арабських письменників переказують нам звістки про Угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сї звістки, очевидно, з джерела середини IX в., або другої чверти його; Угри тодї сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як воєвнича, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусїдам 5). З огляду на се мандрівку Угрів з-за Волги приходить ся посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймнї на початки IX в. З тим набирають вірогідности й ріжні звістки про Угрів на західнїх границях в другій половинї IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданню збив до купи факти з довшого часу 6).

Що до місць, де Угри, по словам Константина, перебували в сїй міґрацїі, то Лебедию зовсїм не можна докладно означити ; уміщують її між Днїпром і Доном (Χιγγουλούς тодї міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) 7), але все се зовсїм гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лївім боцї Дунаю (від Дунаю до Днїстра чи аж до Днїпра — сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція Угрів по дорозї до середнодунайських країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сидїли над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусїдстві Кавказьких гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубани або Дону). Весь сей час вони пробували таким чином в безпосереднїм сусїдстві наших племен 8); але се сусїдство Угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусїло прикро відбити ся на чорноморській кольонїзації. „Вони панують над всїми сусїднїми Словянами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводять ся з ними як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на Словян“. „Воюючи Словян, вони забирають у них невільників та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветь ся Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, Мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й иньші грецькі товари“  9). Наша Повість, знаючи про перехід Угрів, нїчого не каже за якесь „примучуваннє“ від них. Вона говорить тільки про один епізод, що якась ватага угорська йшла попри Київ, але й се оповіданнє виглядає на книжне обясненнє того, як зявилось урочище Угорське в Київі 10). Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про Угрів і знавши якусь память про них в традиції, очевидно нїчого не чув і не умів нїчого сказати про якусь біду від них, як росказав про Аварів. Біда дотикала більш полудневої кольонїзації, що мало інтересовала Киян, хоч без сумнїву дуже сильно відбила на тутешнїм українськім житю.

Побут Угрів в наших степах закінчив ся в 890-х роках. З своїх становищ над долїшнїм Дунаєм Угри на заклик Візантиї взяли участь у війнї Греків з Болгарами; але Болгари напустили на них Печенїгів, і попавши між два огнї, Угри пустили ся в гору Дунаєм- на колишнї кочовища Гунів і Аварів, і тут осїли. Тим закінчила ся їх мандрівка.








Примітки


1) Вінклєр у своїй статї на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа Угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли-б на них здатись, вказували-б на глубокий Іран, кавказькі — на краї прикавказькі, як на етапи сеї міґрації. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археольоґічними вказівками.

2) З лїтератури початків Угрів і їх міґрації занотую дещо для нас цїкавійше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Völker Österreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Гроть Моравія и Мадьяры, 1881, Géza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Bulletin de I'Académie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel A honfoglálasi kor nazai emelékei, 1900 (памятки з часів як Мадяри осїдали на нижнїм Дунаю-реф. в Věstnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift für Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia 1904. Lüttich Ungarnzüge in Europa im 10 Jhrh, 1910.

3) De adm. 88.

4) Оповіданнє угорського Анонїма — нотаря кор. Белї зовсїм стратило кредит в науцї.

5) Вперше сї звістки опублїковано з ібн-Русте, письменника X в., але тодї не було відгадано їх походженнє; аж пізнїйше, коли прибули анальоґічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало вияснять ся, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадують ся, що джерелом їх була ґеоґрафічно-полїтична праця про Римську (візантийську) державу і сусїднї варварські краї Муслїма абу-Джармі — до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і ґеоґрафи X віку. Маркварт дає таку табличку сих ґеоґрафічних праць:


абу-Джармі
|
Джайгані
Ібн-Русте N Бекрі N
  |
Мухамед-і-Ауфi
 
  |

трактат вид.Туманским Kардізі

Про особу Джармі і його писання деякі відомости подає Масуді — див. витяги у Васильєва Византія и Араби при амор. династіи, дод. с. 73.

6) Оден з новійших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet türténete І с. 20 і далї), найдалї відходячи від Константинового оповідання, припускав, що Угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедиї, пробули там довше як столїтє, і в Ателькузу сидїли довший час.

7) Іпат. с. 427. У всякім разї не Інгулом, як думають звичайно.

8) Про слїди старого житя з Словянами в мадярській мові і походженя їх В. Munkácsi Die Anfänge der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статї Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Мелїча против них в Archiv XXXI, також статя Janko про руські терміни в угорськім рибальстві — M. N. Mðzume nápr. oszt. Ertesitöje 1900 — реф. в Věstnik Sl. Star. IV с. 51.

9) ИзвЂстія ибн-Даста с. 27, Бартольда Отчетъс. 122 (Записи академіи VIII. І), ИзвЂстія аль Бекри с. 63 ; про сї звістки Вестберґ Beiträge с. 214 і Къ анализу с. 20, Маркварт Streifzüge с. 27 й ин. Про угорські походи на чорноморськім побережі в 860-х рр. также в житиї Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчи підносять те, що в IX в. вона не належала до Греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні полїтичні зміни в Керчи, нам незвісні.

10) „Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынЂ Угорьскоє, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість-Іпат. с. 14. Уграм, розумієть ся, не дорога було йти коло Київа, могла хиба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що лїтописець тим угорським походом хоче обяснити назву київського урочища. Отже сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад Угрів на Київ, як робить і тепер Лїтіх (кладучи його на р. 862). Натомість сї угорські вежі виглядають як реальна народня згадка про Угрів. Цїкаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед Печенїгів: „По сихъ бо (Обрах) придоша ПеченизЂ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданню Угри випережають Печенїгів, бо приходять ще за Олега, а Печенїги аж за Ігоря. Се переставленнє Печенїгів перед Уграми свідчить, що перехід Угрів в руській традиції лишив дуже незначний слїд і злив ся з печенїзьким. В обох разах прихід Угрів датуєть ся на основі чужих джерел, і сї дати не мають значіння для історії Руси. Прихід Угрів оповідаєть ся в звязку з історією проповіди Кирила і Методия та з завойованнєм Морави Уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід Угрів під Київ, і їх війни з Греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронологія древн. рус. лЂтоп. сводовъ (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з жития Кирила й Методия. В усякім разї вона не відповідає хронольоґії угорського походу.











Попередня     ТОМ I     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV. Стор. 10.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.