Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна





СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО.



Скотарство було головнїйшим промислом пра-індоевропейського люду; як незвичайно слабі слїди хлїборобства в пра-індоевропейськім запасї слів, так богато спільних виразів що до скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лїнґвістики і з побуту старших культурою народів (Греків, Індусів) за скотарством стратило було всяке значіннє ловленнє дикого звіря для поживи, що рибальство так як не істнувало — принаймнї не лишило слїдів в мові, то незвичайне значіннє скотарства в пра-індоевропейськім господарстві стане цїлком ясним.

Слїд того незвичайного значіння худоби, коли вона була єдиним богацтвом чоловіка, зацїлїв і в словянській словницї: слово  скотъ  — худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts — скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток,  добытъкъ  в ріжних словянських мовах значить то майно, то худобу  1).

І в прасловянськім господарстві невважаючи на широкий розвій хлїборобства, скотарство заховало далї першорядне значіннє: се відбилось в численности термінів, в прасловянських дублєтах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова крім пра-індоевропейського загального:  говядо  (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхн.-нїм. chuo)  2) і другого праарийського імени  туръ  (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в словянськім перейшло на дикого бика, — мають ще в прасловянськім назви  бикаволакоровителяти.  Поруч праіндоевропейського: вівця,  овьца  (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішнонїм. au, ou), маємо праевропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово  баран  (спільне до старослов., східнїх і західнїх діялєктів) правдоподібно належить для прасловянських. При означенню для домашньої кози —  коза  є прасловянське-ж означеннє і для дикої — серна, сръна. Пра-індоевропейське свиня, свиния (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς , г. нїм. sû) має коло себе ще праевропейське:  вепр,  вепрь (лат. aper, г. нїм. ebur) і осібне слово для молодого зьвіряти — порося, npася (праевропейське — лат. porcus, ір. оrс, г. нїм. farah). Для коня маємо прасловянські слова: конь, кобила і жрЂбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалї. Треба додати, що вже в праіндоевропейські часи був домашнїй пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнїм здобутком европейської культури (кіт від лат. catus) і в православянськім побутї мабуть не була відома  3).

Пасти,  пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнословянські. Для худоби збирало ся сїно, як ми вже бачили. Тримали її для мяса і для молока. Вже в пра-індоевропейській словницї знаходимо слова для сквашеного молока (щось нїби як сир), з чого, розумієть ся, виходить уживаннє й солодкого молока, а навіть масла. Загальнословянське означеннє  молока  вважають запозиченим з нїмецького (стар. г. нїм miluh) 4), запозиченнє в кождім разї дуже старе, а поруч нього ще иньше слово, що безсумнївно входить в тойже старий праевропейський ряд: наше  молозиво,  грец. 'αμέλγω , лат. mulgeo, стар. гор.-нїм melehan, старосл млъзя, млЂсти (доїти).  Сир  слово словянолитовське, лит. Suris, звязують з стар. гор.нїм. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене  тварог  (з нього нїм. quark)  5). Назва  масла  (від мазати) показує, що уживалось воно з початку не для їди, а для мащення (тому є численні паралєлї иньших індоевропейських народів)  6).

Користали і з шкір худоби (прасловянське —  руно), і з  вовни  (старосл. влъна, слово праіндоевропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плеканнє домашньої птицї, цїлком незвістне старшим часам  7), не прийшло і в прасловянські часи до більшого розміру, хоч розвій хлїборобства і господарської осїлости давали тому можливість. В загальнословянській словницї знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до пра-індоевропейських : санскр. hamsà, грец. χήν , нїм. gans 8), для качки — санскр. âtí, лат. anas, нїм. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від Іранцїв (перс. churu, слав. куръ, кура) ; тільки про неї можна бути певним, що маємо до дїла з домашньою птицею  9).

Новійший теж і судячи по фактам лінґвістики й історії незвістний старшим часам, уже між европейськими народами розвинений промисел-пчільництво теж мало де широко розвинутись на словянській правітчинї. Слова  бжола  (в старосл. памятках бъчела і бьчела, виводять від *бък — гудїти),  трутеньматка  — загальнословянські, так само як і  улїй,  тим часом як слово мід належить до праіндоевропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ — вино, г.нїм. méto, слов. медъ), а  віск  (сл. воскъ, лит. waškas, г.нїм. wahs) спільне північно-европейським мовам  10).

В археольоґічнім матеріалї годить ся перед усїм згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала Словян, то розвивала ся в такім близькім сусїдстві, що до певної міри може служити показчиком також і їх господарського побуту. Кости звірят домашніх родів (бика, вівцї, кози, свинї) стрічають ся в них дуже часто  11). В нахідках похоронних піль київської околицї при небіжчиках особливо часто стрічають ся кости барянячі, також свинячі, і навіть курячі  12). В сїверянських і волинських могилах знайшли ся останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць  13). В описи руського похорону у ібн-Фалдана жертвують ся бики, конї, пес, півень і курка, иньшим разом вівцї. Про жертвованнє птиць, і спеціально курей у Руси говорять Візантийцї  14).

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годованнє у Словян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числї („пасуть свиней нїби овець“)  15). В наських джерелах згадують ся воли, конї, вівцї, свинї, кози, навіть осли  16). Великі стада бачимо в князївськім господарстві, де згадують ся осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) 17). Що скотарство було взагалї широко розповсюднене, показує широке уживаннє мясної страви. Їли мясо найчастїйше волове й овече, але споживали й коняче  18). Крім мяса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали й для їзди і до роботи. Тримали скотину в хлївах, зачинених зусюди  19).

Супроти виразних звісток про широке розповсюдненнє домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозуміннєм звістку Константина Порфирородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у Печенїгів 20); тут стільки правди, що Русь дїйсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусїдів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плеканнє домашньої птицї наші домашнї джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи нїякої непевности, і то про годованнє на ширшу міру. Так Деревляне тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвірю; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнїйшого чоловіка, як хлїб та каша  21). В давнїйшій Руській Правдї крім курки й голуба згадують ся, як рідші домашнї птицї: качка, гусь, журавель, лебедь  22).

Про пчільництво знаходимо теж дуже богаті звістки в історичних джерелах (археольоґія тут нїчого сказати не годна). Про широке розповсюдненнє його говорить арабське джерело IX в.  23). „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ — се головні українські продукти X в., предмети богацтва й торговлї: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами  24), Широко уживав ся мід і дома, особливо на питє: його пили всї, від низших до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду 25). Що до форми самого пчільництва, то Араби (з того джерела IX в.) докладно описують улї Словян, кажучи, що вони роблять ся з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сїєї звістки про пасїчництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелї — Руській Правдї мова йде скрізь про бортництво північного лїсового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лїсї, в деревах-т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технїчний вираз), вибираючи мід; саме слово  борть  (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нїм. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва-свепет, в старих памятках рівнозначна з „диким медом“  26). В ширшій редакції Руської Правди знаходимо богато постанов про знищеннє знаків власности на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортїв або попсованнє самого борта  27). Се вже само показує широке розпростореннє сього промислу.

Ловля звіря в богатих лїсом і звірем краях словянської правітчини теж мала де розвинутись; вона і дїйсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово  ловити,  лови спеціалїзовалось для ловлення звіря вже в прасловянські часи; крім загальнословянського  сїтка,  сЂть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східнє й західнє). Археольоґія також не дає тут майже нїчого, за то дуже богаті відомости дають історичні джерела. На погляд лїтописця лови були давнїм, споконвічним промислом його земляків — Полян; про лєґендарних братів — осадників Київа він каже, що вони „бяху ловяще звЂрьє“ в великих лїсах наоколо Київа  28). В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалї східнословянських земель: бобри, соболї, лиси, білки й ин.  29). Але тут іще можна-б припускати, що Словяне збирали або куповали ті шкірки у сусїдних півничних народів, тому важнїйші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: Поляне, Сїверяне, також Вятичі колись платили „по бЂлЂй вЂвЂрицЂ отъ дыма“. Деревляне давали київським князям дань куницями, „по черьнЂ кунЂ“  30). В Руській Правдї (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсованнє приряду до ловлення сїткою, за викраденого з сїтки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалї виловлену чужу звірину  31). З иньших джерел звістні нам ріжнородні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сїтками, уставленими в вигідних місцях (перевЂсы, перевЂсища), або заганяли до них звіря; ловили псами, соколами, яструбами  32). Особливо бавились ловами князї; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як занятє: по думцї Мономаха (в його науцї), відстоявши службу божу, князь має або зайняти ся державними справами, або „ловы дЂяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „пути“ (подорожі) — се княжа дїяльність по Мономаху  33). „Наряд“ ловецький, соколи, яструби — се цїлі віддїли княжого господарства. Істнували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевЂсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князї рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тодї далеко ріжнороднїйший нїж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах 34): в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 35) живих коней: по Роси теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосї — оден топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер менї кусник сїдла з під колїна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. и. Крім теперішнїх і вичислених тут родів мусїло бути також богато бобрів.

Для розвою рибальства прасловянська територія була теж дуже придатна. Тим часом як ми не маємо майже нї одної загальноевропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) 36), загальнословянських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже богато —  лосось  (слово північноевропейське — г. нїм. lachs),  линь  (слово словяно-литовське, а може і словяно-литовсько-нїмецьке),  щукаосетеругорь,   пстругокунь.  До загальнословянських слів належать такі як  удка,  мережа,  невід.  З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою 37). В сїверянських могилах разом з иньшими останками страви знайшли ся й рибячі кістки 38).








Примітки


1) Будилович 1. с. 180 — 1. Про скот — skatts I. F. XVII с. 33 і новійша полєміка з приводу поглядів Пайскера.

2) Індоевропейські паралєлї для назв худоби у Шрадера-2 II с. 154, і новійша полєміка з приводу працї Пайскера Die alteren Beziehungen i Корша О нЂкоторыхъ бытовыхъ словахъ заимств. Славянами изъ т. н. урало-алтайскихъ языковъ (Зап. рус. географ, общ. XXXIV), особливо статї Янко і замітки його і Яґіча в Archiv f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik 1909.

3) Ген-3 с. 374, Engelmann Die Katzen in Alterthum — Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst. 1899.

4) Перегляд, сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко (с. 141 — 171).

5) Пайскер в названій працї на підставі того що слово „тварог“, як він приймає, запозичене Словянами у Турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг — у Нїмцїв, розвинув смілу теорію: що Словяне в прасловянській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволї урало-алтайських кочовників, які не позволяли їм мати худобу, так що Словяне зовсїм не знали анї молока анї иньших молочних продуктів, і потім уже під панованнєм германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. и. Теорія ся зробила сильне вражіннє і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статї в Записках т. 103, де вказана і викликана нею лїтература.

6) Шрадер Reallexicon с. 121.

7) Ibid.c. 390-1.

8) Против гадки, що назва гуся запозичена з нїмецького див. Archiv fur Sl. Phil. XXIII с. 626.

9) Пор. Будилович 1 с. 372. Против гадки про запозиченнє словянського імени від Іранців Шрадер Reallexicon с. 323.

10) Його також уважають за запозичене з нїмецького (Reallexicon с. 86), але се запозиченнє сумнївне.

11) Крім вказаної вище лїтератури ще спеціальна стаття: Duré, Untersuchungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) — Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909.

12) Хвойка op. c. с. 186.

13) Самоквасов с. 188, 191. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 495.

14) Ібн-Фаддан в вид. Гаркаві с. 95, 98 — 9, Константин Порфир. De adm. гл. 9, Лев Диякон IX. 6.

15) Изв. ибн-Даста с. 29, Кардізі с. 123, анонїм Туманского с. 135.

16) Іпат. с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад. § 26, 40, 42.

17) Р. Правда Акад. § 21, Іпат. с. 170, Лавр. с. 242 (Поученіе Мономаха).

18) Урок вирника, Іпат. с. 41.

19) Житіє Теодосія л. 22, пор. Р. Правду Карамз. § 72.

20) De adm. 2.

21) Іпат. с. 38, урок вирника — див. вище.

22) Академ. код. § 35 — 6.

23) Цитовані на с. 256 нотка 6.

24) Іпат. с. 34, 37, 40, 44.

25) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія л. 22.

26) Етимольоґія його І. F. XXIII с. 126.

27) Карамзин, код. 82 — 7.

28) Іпат. с. 5.

29) Про се див. низше.

30) Іпат. с. 11 і 13, пор. як Деревляне, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“.

31) Карамз. код. § 80 — l, 92 — 3.

32) Лавр. с. 238 — 42, Іпат. с. 35, 38, 49, 150 і ин.

33) Лавр. вид. 1872 с. 238 — 242; і низше цитую Мономахові писания з сього видання.

34) Се число попсоване: „10 и 20“. мабуть треба 120.

35) Лавр. с. 242.

36) Шрадер-3 II с. 147, 248. Гірт пробував довести, що леякі частинні назви належать до часів праівдоевропейських-I. F. XXII с. 65 sq.

37) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія с. 18, 20.

38) Самоквасов с. 188.











Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.