[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна





ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ.



Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волося, що займає одно з найстарших місць в історії технїки й своїми початками сягає ще пра-індоевропейських часів. У европейських народів навіть на найнизших степенях культури бачимо скрізь одіж — зроблену з шкіри, переважно домашнїх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сї овечі убрання заховали своє значіннє й досї, та носять ся трохи не цїлий рік. З усїм тим для оброблення шкіри заховало ся досить мало термінів і в загальній індоевропейській словницї, і навіть в загальнословянській. Обяснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далї простих і елєментарних, мало спеціалізованих технїчних заходів. Для означення невиробденої шкіри маємо загальнословянські слова:  шкіра  (старосл. скора) й  кожа,  для виробленого —  усма  або усние; назва гарбара — усмар, уснар стрічаєть ся в ріжних словянських діалєктах (старосл., східносл., захід.) і хто зна чи не належить до прасловянського запасу. Далї маємо загальнословянські назви для шкіряного обувя — старосл.  чрЂвий,  наше черевик, для шкіряної одіжї —  кожуx;  сюди-ж належить міх, мішок — зпочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх — в ріжних діалєктах значить і футро і торбу); також певно й рукавицї, загальнословянське слово, що з початку означало, розумієть ся, примітивні шкіряні рукавицї на цїлу руку.

Найпростїйші способи утілїзації волося — се  плетеннє  (пра-індоевропейське слово: санскр. praçna — щось сплетене, гр. πλέκω , г. нїм. flihtu) й збиваниє його на  повсть  (старосл. плъсть, нїм. filz). З плетення поволї виробляєть ся тканнє й пряденнє; до звірячого волося дуже рано прилучаєть ся лико з дерева й ликуватих рослин — льну, коноплї й ин. На ґенетичний звязок ткання з примітивнїйшими процесами вказує сама термінольоґія: можна вказати нпр. славянське вити, звивати, що звязуєть ся з санскр. vâ — ткати  1). Велике число загальних індоевропейських виразів для ткання і по части — для прадення показує, що вже в дуже раннї часи розвинулась і ся вища технїка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолїтичній культурі. До загальних індоевропейських термінів належить слово  ткати  (лат. tехо, звязують з санскр. taksh), на первісне значіннє вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω — ткати),  навій;  пень ста, що приходить в індоевропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi — ткач, гр. 'ιστός і ин.) переховав ся може в слові  постав,  що в ріжних діалєктах означає то варстат, то виткану штуку. Що до прядення, то тут нпр. оден індоевропейський пень *snēi — прясти заховав ся в слові  нить,  нитка; иньший в назві витканого -сл.  опона  (заг. европейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може не припадкова також подібність словянського  веретено  (старосл. врЂтено — від вертїти) з иньшими назвами (санскр. vartana, г. нїм. virtil). До загальнословянського запасу належать вирази як  куделяпрясти,  далї — ряд назв для означення витканого, як  платъ,  полотно  (старосл. платьно),  поpтъ,  pуб (рябъ),  сукно  і саме слово  ткач.

В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й. 2) В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) 3). Шкіра звала ся ріжно — усньє, черевьє, хъзъ 4); про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє „платьна“, плетеннє ріжних виробів руками і т. и. 5). В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород 6) Словяни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнїм „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.

Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури 7). Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна 8), і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена  посудина  (загальнословянська назва — „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово  горнець  (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів 9).

Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму — гончарську дощечку), а не лїпили просто руками 10). В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу — самі загальні згадки ; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино 11).

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово  тесати  зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan — тесля):  тесла  (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як  долото,  свердел,  струг,  клїщі,  пила.  До старих виробів „древодїля“ належить  віз:  не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος , г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним  коло,  ось,  иго  (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як  човен  (старосл. члънъ),  ладія.  Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував „древодїльської“ роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр.  бочка,  бодня,  дїжа,  відро,  збан,  корито,  може й  чаша.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками 12). Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм „древодїлєм“ з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів) 13). Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду 14). І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристани до міста 15).

В староруських часах звісні осібні „древодїлї“ й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старЂйшину древодЂлямъ“ 16). На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты) 17). Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“  18), мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi)- першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю.- „крушець“ (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для  міди  (медь) — його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському „кузнь“): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь 19). Загальнословянські-ж назви для  золота  (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом „жовтий“), для  срібла  (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і  зелїза  (желЂзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) 20). Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське  олово  вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів 21). З металїчної технїки маємо загальнословянське  ковати  (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan),  ковач — коваль,  молот  (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як  гвоздї,  шила,  ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси — все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах 22). Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно — й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби — зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті — дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя — мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу 23). В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка — прибори якогось місцевого юбілєра 24).

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.

Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї θеодосія  25).








Примітки


1) Шрадер Reallexicon с. 937, там же иньші паралєлї, також його Handelsgeschichte с. 172 і далї.

2) Самоквасовъ с. 188, 191, 192, 198, 196. Антоновичъ op. c. 14, 15, 16. Мельник с. 492 і далї. Нїцаха с. 701.

3) Лавр. с. 7, іпат. с. 84.

4) Іпат с. 84, 108.

5) Ж. θеодосія с. 9, 16, 19.

6) Іпат. с. 19.

7) Слїди її в мові — див. у Шрадера Reallexicon 277.

8) Кілька справедливих уваг про се у Флорінского Первобытные Славяне II. 1 с. 192-3.

9) Див. у Будиловича II с. 35; у полудневих Словян се слово вийшло з уживання.

10) Антонович op. c. с. 13, пор. Самоквасов с. 191, Гамченко — Труди IX зїзда т. II, Мельник op. c. с. 493, Нїцаха с. 695.

11) Іпат. с. 88, Ж. θеодосія с. 20 (се слово заступає грецьке κεράμιον , див. в словнику Срезневского sub voce).

12) Самоквасов 191, 195 і далї, Антонович op. c. 8 14 і Курганы Зап. Волыни с. 137-8, Мельник с. 493, Гамченко Житомир, могильникь табл. 47.

13) Theophylacti Symocattae ed. de Boor p. 226

14) De adinin. imp. ст. 9.

15) Патерик с. 100, 169-170.

16) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ вид. Срезневского с. 32.

17) Лавр. с. 208.

18) Іпат. с. .84, 88.

19) Крек-2 с. 182, Шрадер Reallexicon с. 726,

20) Звичайно звязують з грецьким χαλκός , проти сього див. Кречмер Einleitung с. 187 і далї.

21) Див. Шрадер Sprachvergl3. II с. 91, Reallexicon с. 96.

22) Антонович op. c. 8, пор. Мельник с. 510, Самоквасов с. 195.

23) Толстой і Кондаковъ Русскія древности V с. 14 і далї, Кондаковъ Русскіе клады І с. 14 і далї.

24) Мельник с. 057.

25) Хордадбег вид. де Ґуе с. 115, Джайгані в Трудах III археол. зїзду І с. 347, Житіє θеодосія л. 4.











Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.