Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна





НАЙДАВНЇЙШІ СЛІДИ ТОРГОВЛЇ, ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НАЙДАВНЇЙШОЇ ТОРГОВЛЇ Й КУЛЬТУРНИХ ЗНОСИН — ПОЛУДНЕВИЙ І СХІДНЇЙ, ЗАХІДНЇЙ; МОНЕТНІ СКАРБИ. ТОРГОВЛЯ В ЧАСАХ ПО ВЕЛИКІМ РОЗСЕЛЕННЮ: ДНЇПРОВА ДОРОГА, ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ, РУСЬ В ЦАРГОРОДЇ, ЗВІСТКИ ПРО СЕРЕДЗЕМНУ ТОРГОВЛЮ, ПРЕДМЕТИ РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ; ТОРГОВЛЯ З КРИМОМ І СТЕПОВИМИ ОРДАМИ



В поданім вище оглядї матеріальної культури східнього словянства ми не раз зустрічали слїди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви — слїди заграничних зносин, виміни продуктів, торговлї. Початки обміну — сеї початкової форми торговлї, ми можемо слїдити вже в правіковім язиковім запасї індоевропейських народів; слав.  мЂна  — обмін (санскр. mê, лат. munus),  вЂно  — цїна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав.  продати  має теж паралєлї в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti 1). 3 другого боку слїди обміну, торговлї ми бачимо вже в неолїтичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки — сурrеа moneta і середземні мушлї неолїтичних і раннїх металїчних могил, або вироби з чужоземних камінних родів 2). Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозї: нї міди нї цини не добувано на нашій сучасній і на прасловянській території; золото і срібло також не було місцевим, а й зелїзна культура теж опиралась на заграничнім обмінї, бодай по части, бо зелїзо добувало ся тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледви чи коли небудь задовольняла всї потреби в сїм металї; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всї з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околицї, свого племени опиралось розповсюдненнє певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна технїка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. и.

Уже в часах перед словянським розселеннєм ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями — дороги торговлї і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східнїй і західнїй. Полудневий, що виходив з фінїкийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні слїди сеї торговлї маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілєрських виробів і монет на середнїм Поднїпровю  3); особливо інтересна пара пантікапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хронольоґічна дата одної такої нахідки  4 ), і безперечно, що культурний вплив сеї торговлї сягав і значно дальше на північ  5).

В чорноморських степах він перехрещувавсь з східнїм шляхом, де посередниками в торговлї були племена іранські. Як приклади культурних перенять, що довершувались в ріжних сферах нашого житя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи як  курку,  топір,  чобіт;  сього вистане, аби показати, як ріжнородні бували сї перейнятя. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавнїйших часів, для ріжнородних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловлять ся на Червонім морі й Індийськім океанї, але могли приходити і з чорноморського побережа, або передмікенську культуру, котрої дороги також не вислїджені ще, — вкажу на т. зв. скитський тип в металїчних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Поднїпровя, а з другого боку йде далеко в передню Азію і служить документальним слїдом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед словянським розселеннєм. Потім т. зв. меровінґський чи ґотський стиль в юбілєрській штуцї, що йде в нахідках від Ірану і західньої Европи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередно перед словянським розселеннєм, а далї маємо вже письменні й нумізматичні вказівки 6).

З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Европи, з кельтських і иньших огнищ культури, а пізнїйше від Римлян. Богата середнедунайська культура, особливо бронзова її технїка, розширяла свої впливи й на північне згірє Карпатів, в сферу словянської кольонїзації. Західня кельтська культура з останнїх столїть перед Христом (т. зв. в археольоґії культура тенська, la Tene), розвинувши ся під впливом середземельної, значно випередила Ґерманцїв, мала великий вплив на культуру нїмецьку, і через неї, а може й безпосередно часом, впливала також на культуру словянську. Ще виразнїйше виступають, і сильнїйші були дїйсно впливи римської культури, коли розширяєть ся вона по провінціях центральної Европи, від I-II віку по Хр. Численні латинські слова в загальнославяаськім язиковім запасї бачили ми вже вище (напр. в одїжи); в археольоґії римські впливи також слїдні дуже значно. Словяне могли підлягати їм перед своїм розселеннєм і в часї розселення безпосередно, на полудневім заходї, і приймали їх також за посередництвом Нїмцїв. Важне культурне значіннє словянсько-ґерманських стичностей і полягає на тім, що Нїмцї були посередниками в передаванню на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Слїди їх в словянськім язиковім запасї незвичайно богаті — ми бачили їх нпр. в їдї, в домашнїм урядженню, в зброї; правда такі язикові подібности часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш меньш однаковім культурнім рівенї й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до Нїмцїв зі сходу або полудня через Словян  7), і докладне визначеннє західнїх впливів на Словянщину все ще зістаєть ся задачою будущини. Але безсумнївні вони в кождім разї.

Археольоґічними документами торговельних зносин Словянщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселеннєм служать передовсїм нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця I, цїлого II і III в. по Хр. Особливо численні нахідки їх в полудневій частинї того району, що ми зазначили вище як прасловянську територію — в середнїм Поднїпровю, також на Волини й Поднїстровю; стрічають ся вони і далї на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цїлими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археольоґії максимі, що монета, нїм опинила ся в землї, могла обертатись звичайно не довше як сто лїт, ми будемо мати в пізнїйших римських монетах слїди торговельних зносин з часів безпосередно перед великим словянським розселеннєм і з початків його. Сї зносини могли приносити римський гріш і з заходу — з нїмецьких земель, і з полудня — з римських провінцій та чорноморських торговельних міст 8). Кольонїзаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силї зовсїм знищити сї межинародні торговельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть — монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляють ся навіть більшими скарбами 9).

В часах по розселенню маємо докладний образ торговельних доріг і зносин з IX-Х в.; сї торговельні відносини утворились, розумієть ся, значно скорше (в певній части сягають ще прасловянських часів) і кидають в кождім разї світло на попереднї столїтя, себ то VII- VIII 10).

Головною торговельною дорогою сих часів була „путь изъ Варягъ въ Грекы“ — Днїпро. Докладний образ торговельних зносин Днїпром з Візантиєю дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфирородного, що належить до самої середини X в. 11). Кождої весни, каже він, з усїх земель Руської держави споряджають ся торговельні ватаги до Царьгорода. Мешканцї лїсових країв, Кривичі й иньші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сї човни в текстї звуть ся μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сї човни мусїли містити по кількадесять люда, подібно до пізнїйших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сї човни пускають ся з водою в торговельні міста й тут продають ся руським купцям 12). Сї купцї з ріжних торговельних міст в водній системі Днїпра — з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернигова, Вишгорода й ин. зїздять ся до Київа. Тут, поки споряджають ся човни всяким знарядом і припасом з давнїх човнів, поки зїздять ся купцї з ріжних міст, — можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею лїт, коли купцї обраховують ся, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червнї ватаги човнів рушають Днїпром: під Витичевом, трохи низше Київа, стоять ще зо два три днї, поки зберуть ся всї човни, і тодї вже остаточно пускають ся в дорогу. Плавати инакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тодї Печенїги і в певних місцях засїдали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась Печенїгів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім бродї — зараз низше порогів (теп. Кичкас), і на устю Дунаю. Пороги купецькі ватаги переходили взагалї з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходило ся переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місцї переносили на плечах не тільки всї річи, а й самі човни; при тім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втїкали (їх тому вели скованих), а заразом — стерегти ся нападу Печенїгів. Діставши ся на устє Днїпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) 13) і потім їхали поуз берег Чорного моря до Царьгорода, де кінчила ся „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.

Се „Гречеський путь“, як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся „гречники“, або й просто — „Греки“, а їх торговельні ватаги — „гречник“ 14). Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси 15). Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся 16).Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти X в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває 17). Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі 18).

Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“  19), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку X в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках X в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половинї X в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому 20).

Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і  Сирію  21), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір — теп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію 22). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії 23). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — X в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.

Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. 24), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки 25). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичисляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки 26).

Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини 27), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї 28).

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами — „по бЂлЂй вЂверицЂ“, „по черьнЂ кунЂ, „медомъ и скорою“  29), і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куницї“ — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.

Ганебний торг невільником проваджено тодї в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що Жиди прозивали Словянщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всїм народам, як і мешканцї Руси“  30). Самі Жиди, як побачимо, відогравали важну ролю в вивозї словянських рабів — головно в західноевропейські землї, суходолом. В Царгородї чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идЂже русстіи купци приходяще челядь продають“ 31). Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. — періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овЂхь изби, а другия роботЂ преда“  32)-се був звичайний фінал тодїшнїх війн.

Ті предмети руського експорту по части збірали ся з самих руських земель, по части вимінювались і куповались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сї то товари звозили руські купцї з ріжних сторон до Київа, щоб потім, як бачили ми, лїтом відправити до Царгорода.

З того часу як завязано безпосереднї зносини Руси з Царгородом, мусїла відійти на другий плян торговля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половинї X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торговля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.

Не стратили своїх торговельних зносин з Русю і кримські міста. Крім морської комунїкації був сюди і сухий шлях — правдоподібно той, що в XII в. звістний нам з іменем Солоного. В XII в. торговельна дорога з Руси на полудень роздїлялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали сьмо — Днїпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Близше їх напряму лїтопись не означає. Залозний шлях ішов Днїпром вниз і мусїв звертати десь не вище Канева, найправдоподібнїйше — на полудневий схід; що до Солоного, то в нїм часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солї з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в., — потім про добуваннє кримської соли згадує Константин Порфирородний  33); правда про вивіз кримської соли саме на Русь не маємо ранїйших звісток яr з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну крізу в Київі при кінцї XI в. в таких словах, мов би сіль привозилась туди тільки з Галичини  34); але було-б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в иньші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попереднїх столїтях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах. Крім вивозу соли, в Криму мусїв провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і в взагалї полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадив ся в Царгородї. Пізнїйші звістки про кримську торговлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії-матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріннє  35); се все з повним правом можемо перенести і на давнїйші часи. Сюди-ж можна прилучити ще звістку Константина  36), що Херсонїти купували від Печенїгів шкіри й віск: Печенїги мали досить, шкіри, але віск певно йшов з словянських земель, бо Печенїги пчільництва не мали.

Взагалї хоч під час інтензивної торговлї з Царгородом кримська торговля мала для Руси другорядне значіннє, але в міру того як печенїзькі орди все більше відтїсняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торговля, торговля посередня — через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значіннє для Руси і взагалї східньої Европи. Се дало себе виразно знати пізнїйше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусїли показати ся вже в другій половинї X в.

Щоб покінчити з полудневою торговлею Руси, мусимо згадати ще за торговлю з чорноморськими кочовниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у Печенїгів волів, коней і овець 37). Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имЂнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до Половцїв і „сквернять ся“.

Важною торговельною стацією в сїй полудневій торговлї було Олешє — десь коло устя Днїпра, як думають звичайно — на місцї теперішнїх Олешків (Алешки). Ми маємо близші звістки про нього з XI — XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи Греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій імовірности, про сю стацію іде мова і в русько-візантийській умові 944 р., де вимовляєть ся, аби Русь не зимовала на устю Днїпра, в т. зв. Білобережу (так звалось Днїпрове побереже) анї на острові сьв. Елеуферія (теп. Березань): візантийське правительство не хотїло бачити торговельного міста в сусїдстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти  38).








Примітки


1) O. Schader Linguistisch historische Forschungen zur Handelsgeschichte und Warenkunde Єна, 1886, особл. гл. II.

2) Порівняти, для західноевропейського неолїту: A. Groetze Über neolithischen Handel (Festsehritt Бастіана).

3) Диви вище с.55, 86-7,103-4. Про монетні нахідки див. археольоґічні мапи: Київської й Волинської губ. Антоновича (в показчику при них виказані монетні нахідки по катеґоріям). Подільської Сїцинського, Херсонської Ястребова (Опытъ обозрЂнія древностей Херсонської губ.), Харківської Багалїя (Труды XII съЂзда). БЂляшевскій Монетные клады Кіевской губерніи, 1889. Данилевичъ Монетные клады Кіевской губ. до первой четверти XV в. (Труды IX съЂзда т. І) і Карта монетныхъ кладовъ и находокъ отдЂльныхъ монетъ Харковской губ. (Тр. XII съЂзда, I). Ляскоронскій Находки римскихъ монетъ въ области средняго ПриднЂпровья (Труды XI съЂзда т. I). Марковъ Топографія кладовъ восточныхъ монетъ (давно зачала ся друком, але не вийшла досї). Самоквасовъ Исторія русскаго права, 1884, т. II с. 170-9 і О происхожденіи русскихъ и польскихъ Славянъ и причинЂ появленія кладовъ римскихъ монетъ въ землі древнихъ Руссовъ и Ляховъ-Труды XIII съезда т. III. Píč Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage с. 276 і далї. Поодинокі важні нахідки див. іще: Россійскій историч. музей с. 598-600; Труды Кіев. дух. академіи 1880, VIII с. 585; Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1899 р. с. 54, 1903 р. с. 60, й ин. Про нахідки грецьких чорноморських монет — Ольбії, Боспора, Херсонеса на середнїм Поднїпровю і Подоню див. археольоґічну мапу Київщини с. 25, 66 (bis) і 72, в статї Данилевича, у Піча (але тут джерела часом непевні), і Спіцина ОбозрЂніе губерній (Труды отд. сл. рус. арх. IV).

4) Zbiór wiadomości т. XII. Як далеко могли часом сягати торговельні впливи Чорноморя, може вказувати нпр. факт нахідки боспорської монети царя Інінтімея (III в.) в басейні Ками — Россійскій историч. музей с. 46.

5) Дуже інтересним слїдом торговлї балтийсько — чорноморської були б нахідки горючого камня (янтаря). Але горючий камінь окрім балтийськото побережа. знаходить ся і на східно-европейськім суходолї подекуди, між иньшим і в околицях Київа і на Волини, про се див. Кеппенъ О нахожденіи янтаря въ Россіи (відб. з Ж. М. Н. П.), Тутковскій Кіевскій янтарь (Юго-западный край, I). Плїній наводить звістку Філємона, що горючий камінь викопують у Скитії в двох місцях, в однім білий, в другім жовтий (XXXVII 2 (11)). Тому всї нахідки горючого каміня звязувати балтийським побережем без близшого аналїзу нїяк не можна. Пор. статю Hedinger-a Die vorgeschichtliche Bernsteinartefacte u. ihre Herkunft (Штрасбурґ, 1903).

6) Див. вище с. 56-7. Про оріентальні впливи в європейській штуцї особливо Кондакова Русскія древности II, III і V т. і Русскіе клады.

7) Нпр. ґотське stikls, кубок, правдоподібно походить від слов. стькло, шкло (не навпаки, як думають часто) — пор. Уленбек, Р. В. Beiträge XII с. 191, Яґіч Archiv XXIII с. 536. Спірні питання про плуг, хміль і т. и. вказані були вище.

8) Самоквасов толкував сї монетні скарби тим, що їх рознесли Словяне, еміґруючи з над Дунаю (він приймає лїтописну теорію дунайської правітчини). Ляскоронський думає, що сї монети добували ся не так торговлею, як війнами і нападами на римські землї. Се друге обясненнє в части оправдане. Але люде з середнього й горішнього Поднїпровя на римські землї певно не ходили, і римські гроші до них доходили тільки через торговлю.

9) Як на визначнїйші вкажу нпр. нахідки коло Махновки (Бердичів. пов.), коло Плоського Сквир. пов., коло Чернобиля, Корсуня й Крилова на Днїпрі — по кілька сот монет, нахідки коло Нїжина 1873-80 рр. (більш тисячі, монети I-III в.), в Стольнім коло Чернигова, в Ромнї й коло нього в с. Вовківцях, коло Лунївки Обоянського пов., з-над р. Мерла в Богодухівськім пов. (200 золотих монет IV-V вв.), в Олександрівцї Ровенського повіту, в Валках, в порічю Дінця й ин. Середнє Піднїпровє взагалї найбільше дає сих нахідок. З більш північних можна вказати на стару нахідку коло Климовичів Могилів. ґуб. (близько 2000 монет).

10) Про давню східно-словянську торговлю з старших праць назву Rasmussen De Arabum Persarumque commerico cum Russia et Scandinavia, 1825 ; Stüwe Die Handelszüge der Araber unter den Abassiden durch Africa, Asien und Westeuropa, 1836; Савельевъ Мухамеданская нумизматика въ отношеніи къ Россіи, 1846; Григорьевъ О куфичесвихъ монетахъ находимыхъ въ Россіи (в збірн. Россія і Азія); Аристовъ Промышленность древней Руси, 1866, гл. 4; Бестужевъ-Рюминъ Русская исторія І с. 261 і далї; Хвольсонъ ИзвЂстія ибн-Даста 1869, спеціальний екскурс про східню торговлю с. 158 і далї. Далї: Heyd Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I, 1879 с. 65 і далї (французький переклад Рено вид. 1885 р. в Липську з деякими доповненнями); ЗабЂлинъ Исторія русской жизни II гл. 7; Babelon Du commerce des Arabes dans le nord de l'Europe avant les croisades 1881 (не богато); Ключевскій Боярская дума 1883 і його-ж статї в Русской Мысли 1880 р.; Píč Zur rumänisch-ungarischne Streitfrage, 1886 с. 268 і далї; Iacob Der nordisch-baltische Handel der Araber, 1887 і пізнїйші видання сеї працї-Welche Hadelsartikel bezogen die Araber des Mittelalters aus den nordisch-baltischen Ländern, 1891, i Die Waaren beim arabisch-nordischen Verkehr im Mittelalter, 1891; моя Історія Київщини с. 385 і далї; Голубовський Исторія СЂвер. земли с. 31 далї й Ист. Смоленской з. с. 100 і далї; Kuun Relationum Hungarorum cum Oriente bist. antiquissima, 1893-5; Labbé Sur les grandes routes de Russie entre l'Oural et la Volga, 1905; Szelagowski Najstarsze drogi z Polski na Wschód w okresie byzantyńsko-arabskim, 1909.

11) Новійший дослїдник Bury (The treatise De admin. imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написаннє трактату на час від лїта 948 до 952 p.

12) Текст говорить про Київ, але очевидно, що в човнах потреба, була не тільки в Київі.

13) Недавно викрито інтересну памятку по тих спочинках русько-варязьких купцїв на Березани: камінну нагробну плиту з рунїчною написею: „Ґрані спорудив сю могилу (насип) по товаришу своїм Карлї“; по палеоґрафічним і язиковим прикметам зачисляють її одначе до пізнїйшого часу, XI-XII вв. (замітка Брауна в ИзвЂстіяхъ археолог, ком., XXIII: „Шведская руническая надпись найденная на о. Березани“).

14) Іпат. с. 144 (див. в варіантах), 360 361, 368.

15) Ось як характеризує її сучасний історик штуки проф. Кондаков: „під назвою „корсунського“ в давнїй Руси розуміли все рідке, артистичне, але і давнє, старинне; в противність „царгородському“, що було симбольом вирафінованото, високого з технїчного погляду, „корсунське“ значило тільки, що архаічне“ — Русскія древности V с. 27. В землях Руської держави повно було тих „корсунських“ річей, хоч з них деякі були не більше корсунськими, як славні „корсунські“ церковні двері в Новгородї, що в дїйсности зроблені були в Маґдебурзї.

16) Піч здогадував ся (ор. с. 292), що лїтописне оповіданнє про подоріж Кия до Царгорода може бути згадкою про змагання Руси увійти в безпосереднї торговельні зносини з Царьгородом. Розумієть ся, треба дати спокій сїй подорожи, бо в нїй маємо комбінацію самого лїтописця.

17) У Гаркаві с. 130. Недавно пробував збити сю звістку Вестберґ Beitrage VI, пор. його ж Къ анализу с. 380-1: він доводить, що тут треба розуміти руське плаваннє на Балтийськім морі, і що се місце мусить бути попсоване. Воно одначе досить зрозуміле, і поки текст сей стоїть, так як тепер, його не можна толкувати инакше як про Чорне море.

18) Іпат. с. 4, Еккегард — Monumenta Germaniae, Scriptores VI с. 216, Гельмольд I гл. l ib. XXI. Иньші західнї згадки про Руське море збирає Кунїк — ИзвЂстія ал-Бекри т. II с. 84-6. Недавнїми часами були проби ослабити історичне значіннє Днїпрової дороги. Найбільш різко виступив з сею гадкою польський історик Шельонґовський, в цитованій розвїдцї. Слїдячи за нахідками арабських монет в балтийських сторонах, і комбінуючи з ними деякі звістки він приходить до виводу, що Волга була давнїйшою „руською“ дорогою з півночи на полуднє, і тільки пізнїйше, навіть дуже пізно, десь від другої пол. X в. став дорогою на полуднє Днїпро. В тім же напрямі йде і Вестберґ, на користь норманської теорії толкуючи ріжні звістки про руські походи на полуднє так, що вони мовляв ішли з півночи волзькою дорогою. Поясненя їх по части натягнені, почасти можливі, але в кождім разї нїчого не можна вказати, що говорило б против важного значіння Днїпрової дороги ще перше нїж вона стала дорогою „з Варяг“, а се теж стало ся уже в IX в.

19) Ібн Хордадбег в вид. de Goeje с. 115. Про час написання сеї звістки ще Маркварт Streifzüge с. 390, Вестберґ Къ аналізу с. 375: вони не приймають старшої редакції сього твору, з 1-ої пол. IX в.

20) Сї постанови мають досить близьку анальоґію з пізнїйшою практикою Новгорода що до нїмецьких купцїв: ми маємо тут ту-ж саму купецьку полїтику.

21) De adm. 42.

22) Рюйсброк (Рубрук або Рубруквіс, як його звуть инакше) — в Recueil de voyages IV с. 215; пор. з сим оповіданнє ібн-ель Атіра (у Тізенгаузена Сборникъ мат. къ исторіи Зол. Орды с. 28).

23) Вид. Марґолїна с. 138 (Три еврейскіе путешественники XI и XII ст., Спб., 1881.

24) Про сю умову див. низше — гл. VII.

25) Іпат. с. 19, 39-40, 44, 46.

26) ИзвЂстія ибн-Даста с 27. De admin. imp. 6; новійший коментар до сього трудного місця у Шестакова Пам. христ. Херсонеса III с. 69.

27) Пор. оповіданнє про похід Олега, де візантийські шовки (кропини) противставляють ся словянським „толъстанамъ“ Іпат. с. 19.

28) Антоновича Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 15 (шовк), 17 (шкло), Курганы Зап. Волыни с. 139-9 (брокат, намисто), Мельник Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 496 (шовк), Самоквасова-сїверянські розкопки с. 188, 192 (брокати), Нїцаха (шовк, брокати, шкло). Інтересна нахідка брокатів в Київі (Михайлів, мон.) Археол. лЂтопись 1903 с. 302-3. З шкляних виробів особливо були розповсюднені намиста й шкляні наручники — їх маса стрічаєть ся на місцї кождої старої руської осади.

29) Іпат. с. 11, 13, 37.

30) Op. с. с. 146.

31) Вид. арх. Леонида (Памятники древней письменности, 1881) с. 85.

32) Іпат. с. 39.

33) Mansi Coll. Conciliorum, X с. 861-2. De admin. imp. 42.

34) Recueil de voyages IV с. 219, Патерик в вид. Яковлева с. 154.

35) Рюйсброк с. 215, виїмки з ібн-ель-Атіра у Тизенгаузена Сборникъ матеріаловъ кь исторіи Золотой Орды с. 26.

36) De adm. 53.

37) De adm. imp. 2. Тут треба згадати поправку одного неясного тексту у аль-Бекрі, зроблену Розеном; з тою поправкою він читаєть ся так: всї сї народи (Кипчаки, Хозари, Гузи й Словяне) сусїди Печенїгів і вони міняють ся з ними товарами (вид. Розена с. 59).

38) Иньшу гадку про місце, де було Олешє, висловив Бурачков (ИзвЂстія русскаго геогр. общ. т. XI. V і потім К. Старина 1886, IV) — він вказував на городище коло с. Знаменки, низше порогів. Сей погляд, прийнятий і деким ще (нпр. Іловайский Ист. Рос. I, 2 с. 529) має за собою текст 1 Новг., де дїйсно Олешє виступає наче-б близько порогів, але иньші звістки промовляють за місцем недалеко моря; окрім того a priori ми мусимо сподїватись якоїсь торговельної стадії коло устя Днїпра, а одинока з звістних може бути тільки Олешє.











Попередня     ТОМ I     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ V. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.