[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна





ІДЕЯ ПОСМЕРТНОГО ЖИТЯ, ПОХОРОННИЙ ОБРЯД — ІСТОРИЧНІ ОПОВІДАННЯ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ФАКТИ: ПАЛЕННЄ Й ПОХОРОН НЕБІЖЧИКІВ; ТРИЗНА, КУЛЬТ НЕБІЖЧИКІВ ПРЕДКІВ



Житє чоловіка в віруваннях Словян, і Руси спеціально, не кінчить ся з смертю його. Про се маємо й безпосередні лїтературні звістки, а ще більш посереднїх. Русь, присягаючи на умові 944 р., заклинала себе між иньшим, як би не додержала тієї умови так: „да будуть раби в сий вЂкъ и въ будущий“  1). Се заклятє, хоч по стилїзації умови вкладаєть ся в уста християнської Руси, очевидно уложене відповідно поглядам Руси поганської. Ширше розвиває її погляди Лев Диякон. Русини, каже він, нїколи не віддають ся в неволю, скорше себе забивають самі, бо вірують, що забиті ворогами на війнї служать на тім світї своїм убийцям; боячи ся такої неволї, вони самі себе забивають, не хотячи служити тим, що їх забють  2). Нам тут важне саме віруваннє про посмертне житє, хоч при тім треба зазначити, що Л. Диякон дещо помішав: Русь очевидно вірила, що раби сього світу будуть рабами й на тім світї, і через те вони не віддавались в неволю. В оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця один присутний висловляє переконаннє, що небіжчик по спаленню його тїла переходить просто в рай, а дївчина під час похоронної церемонїї в екстазї бачить своїх свояків і свого покійного пана „в гарнім зеленім садї“ (раю), і чує, як він кличе її до себе  3).

Істнованнє віри в посмертне житє потверджують і такі факти як звичай надїлення мерця при похоронї річами, що були йому потрібні в житю і мусять знадобити ся в посмертнім продовженню його житя  4), як культ духів предків і вірування, що мерцї можуть зявлятись часом між живими, а людська душа в певних випадках може перейти в рослину або звіря, — вірування сї переховались в нашій народнїй словесности й досї.

З огляду, що похоронні обряди дуже добре ілюструють сї вірування, ми подамо тут звістки про них, тим більше, що наші відомости про сї обряди богаті як рідко в сфері культурної історії, бо маємо окрім досить богатих письменних звісток ще й археольоґічний матеріал  5).

Богацтвом змісту звертає на себе увагу передо всїм оповіданнє Ібн-Фадлана 6). Він був присутним на похороні богатого руського купця в котрімсь надволзькім містї (в Ітилї або в Болгарі) в 922 р., і описує сей похорон так. Небіжчика положили в могилу тимчасово, поставили коло нього напиток (правдоподібно — мід), овочі й гуслї (чи взагалї струнний інструмент), а самі зайнялись приготовленнєм йому одежі й усього иньшого потрібного. Се тривало десять день. Майно його, як звичайно, поділили на три частини: третину дають родинї, третину уживають на спорядженнє одїжи небіжчику, третину- на напиток, що пють в день похорону. Спитали дївчат, невільниць небіжчика, котра схоче бути похороненою з ним; одна згодилась, і її від тодї пильно стерегли, а дївчина пила ті днї й веселилась.

В день похорону витягли човен на берег, оперли на підпори, а наоколо поставили ідоли в формі людей. На човен поставили лавку, застелили килимами, грецьким шовком і виложили шовковими подушками, а вгорі над нею зробили намет; се робила баба, що доглядала всїх тих приготовань, вона-ж забиває дївчину; її звуть „ангелом смерти“. Небіжчика одягли як найбогатше: в шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голову соболеву шапку з золотим верхом, і посадили в наметї на лаві, підперши подушками; коло нього поклали напиток, овочі й пахучі рослини та зброю його; розтяли собаку й куснї її положили теж коло нього; теж зробили з двома кіньми, поганявши їх перед ним, з двома коровами, півнем і куркою.

Потім прийшла черга до дївчини. Її підіймали тричи до чогось, що Арабу здалось подібним до дверної лутки — може над кирницю, й вона бачила там (в екстазї, а може й пяна) небіжчиків — своїх батьків і свояків, та свого господаря: „сидить він в садї, а сад гарний, зелений; з ним там чоловіки й хлопцї, він кличе мене, ведїть же мене до нього“, мала казати дївчина. Тодї її повели до небіжчикового човна; вона роздала свої окраси прислужницям і з чаркою, у піснях прощала ся з світом; після того її заведено до намету і там її задушила і ще ножем заколола та баба — доглядачка похорону.

Тим часом під човном згромаджено дерево. Найстарший свояк небіжчика запалив тепер дерево, й иньші стали за ним кидати теж запалені тріски. За годину згоріло те все. Тодї на тім місцї зробили могилу, а в серединї поставили березову палю, надписавши на нїй імена небіжчика і руського князя. Оден присутний Русин сказав при тім ібн-Фадлану: „ви, Араби, дурні, що видаєте найдорожшогой найповажнїйшого у вас чоловіка в землю, де його їдять гади й хробаки;

В сїм оповіданню інтересні згадки про посмертне житє людських душ у раю, „в гарнім зеленім садї“, після того як тїло пропало. На посмертне-ж житє вказують ті всї прибори до похорону: небіжчик переходить на той світ з цїлим інвентарем: човном, кіньми, волами, питєм і їдою, ба навіть і з жінкою. Значіннє сього останнього моменту в опвіданню ібн-Фадлана поясняють слова Масуді: як вмре чоловік, то разом з ним палять його жінку; як умре жінка, то чоловіка не палять; а як умре нежонатий, то його женять після смерти“ 7).

Сей похоронний обряд, описаний у ібн-Фадлана, потверджуєть ся чернигівськими могилами. От як описуєть ся на їх основі тутешнїй похоронний ритуал: робило ся земляне підвисшенє (т. зв. точок), на нїм складали великий стіс дерева і збивали його зелїзними цвяхами: на стосї клали небіжчика і коло нього зброю, ріжні річи, гроші, зерно, домашию худобу; в певним віддаленню клали труп жінки; спаливши те все засипали землею  8).

Се були похорони богатших, аристократів, в значній части прихожих Варягів. Але похорон звичайний, місцевий, описаний арабським джерелом ріжнить ся від нього тільки меньшими розмірами і меньшою пишнотою. Словяне покійників палять, каже ібн-Русте і Кардізі; жінки на знак жалю друть собі ножем лице й руки; коли котра з жінок небіжчика з особливої любови схоче вмерти з ним, її вішають коло трупа небіжчика і палять теж; другого дня по спаленню небіжчика ідуть на огнище, збирають попіл, складають в судину і ставлять на горбі; по роцї збираєть ся туди родина небіжчика, приносять яких двадцять кухлїв меду, їдять, пють і потім розходять ся. Зовсїм подібне оповідає й Повість про Сїверян, Радимичів, Вятичів та Кривичів : „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь і по семъ творяху кладу велику (стіс), и взъложатъ на кладу мертвЂца, и съжигаху, и по семъ събравше кости, вложаху в ссудъ малъ и поставляху на столпЂ  9). Дїйсно в Сїверщинї маємо поруч тих аристократичних могил похорони більш звичайні, де на горбку стоїть горнець з останками небіжчика і дрібних звірят, спаленими де инде і вложеними потім в сей горнець, а горнець присипано землею  10). Такіж могили викриті й на Волини; широко розповсюднений такий тип похорону в землї Кривичів, й ин.

В наведенім вище оповіданню ібн-Фадлана Русин смієть ся з Арабів, що вони ховають в землю своїх небіжчиків. Але тим часом у самих Русинів був другий похоронний тип — ховання в землї, і то як раз і у Руси κατ' έξοχήν — Полян, також у Деревлян, Дреговичів, і у тих самих Сїверян. Повість, закидаючи нечестивий обряд, палення иньшим, не згадує про похоронний обряд Словян на правім боцї Днїпра очевидно власне через те, що тутешнє хованнє мерця в землю було близше до пізнїйшого християнського обряду. Дослїди останнїх десятиліть познайомили нас з ним досить докладно. Бачимо в нїм відміни й варіанти, часто навіть в тій самій околицї, в могилах тої самої осади, а є й певна ріжниця в популярности тої чи иньшої форми в певній области або в певній осадї. В правобічній Українї — в порічях Тетерева, Случи, Горини найчастїйше ховають в ямі, рідше кладуть на поверхнї землї, або на підвисшенню (точку). За Припетю навпаки переважає хованнє на поверхнї землї 11). Досить часто стрічають ся останки огня: на приготованім для похорону місцї клали наперед огонь (може се ритуальне очищеннє могили огнем), і мерця клали на се кострище, або обсипали попілом 12). Часом висипали могилу попілом або якоюсь иньшою підсипкою (ясною глиною або що). Небіжчика клали або просто на сю підсипку і обкладали колодами, чи ставили над нїм рід деревляного склепіння, — або робили наперед поміст, або нарештї ховали в трунї. Вона має також ріжні форми. Часом се видовбана (або випалена огнем) колода, або дві колоди- одна за труну, друга за віко; часом щось як труна збиваєть ся зелїзними цвяхами з колод; або нарештї вона робить ся з дощок — сї труни непримітно переходять потім в приняті в християнських часах домовини, так що на завсїди можна їх відріжняти. Небіжчика ховали вбраного в повний костюм, і з ним звичайно клали ріжні предмети з господарства: ножики, огнива, кремнї для кресання огня, серпи, зелїзні знаряди, деревляні відра і глиняні судини, часом з виразними останками страви; річей взагалї не богато і обстанова звичайно досить бідна. Звичайно в могилї лежить тільки оден небіжчик. Лицем він звичайно обернений до сонця, головою на захід. Над ним висипали могилу-звичайно досить невелику, 1½-2 метри 13). В насипу досить часто стрічають ся верстви попілу — останки огнища, і звичайно видно, що насипано могилу не зразу, а кількома наворотами, за кілька лїт. Правдоподібно, поминки по небіжчику бували злучені з досипуваннєм могили.

З лїтературних джерел цїкаву звістку маємо у ібн-Русте і ин. У „Словян“, як ми бачили, вони констатують паленнє мерцїв; у Руси натомісь — похорон в землї: „як умре хто небудь із значних, копають йому могилу як велику хату, кладуть його туди і разом з ним одїж і золоті обручі, що він носив, ставлять багато страви, судини з напитком і гроші, нарештї кладуть в могилу улюблену жінку небіжчика живу“, вихід могили закладають, і жінка вмирає в затворі“. Мушу одначе зазначити, що се оповіданнє трохи підозріле своєю близькістю до оповідання Масуді про Болгарів 14). Наша лїтопись говорить тільки про поганський звичай сипати могилу над небіжчиком та дає подробицї про тризну: Ольга заповіла тризну над могилою свого чоловіка; Деревляне, „слышавше, свезоша меды многы зЂло“; Ольга поплакала над гробом свого чоловіка та сказала висипати високу могилу, і коли висипали, „повелЂ трызну творити“ ; тодї Деревляне засїли пити, доки не поупивались  15). Сей образок близько підходить до оповідання ібн-Русте про роковини, справлювані на могилї, з стравою і медом. В чернигівських могилах на першій верстві землї, що покриває спалені трупи, знаходили ся судини з паленими останками барана-мабуть жертви, і з ними ріжна зброя; може се останки тризни на могилї, присипані потім новою верствою землї.

Але тризна не обмежалась самим пированнєм на могилї; слово се означає боротьбу, битву, і можна думати, що бодай на похоронах богатших уряджувались на честь небіжчика якісь бої, гри. Такі воєнні церемонії при трупі чи могилї небіжчика, звісні у ріжних народів, насамперед мали на метї настрашити неприязні духи і відогнати їх від небіжчика, далї переходять у ріжні воєнні гри на честь його, і саме отсї воєнної гри звалися „тризною“. Вони робили ся перед похороном, зараз по смерти: „аще кто умряше, творяху трызну надъ нимь“, і потім палили трупа, — так оповідає Повість про поганські звичаї Сїверян і иньших племен. Вже потім назву тризни перенесено на поминки після похорон  16).

Не згинувши з смертю, небіжчики,  навьє  можуть зявитись по смерти на землї між живими. В другій пол. XI в. ходила на Руси поголоска, що в Полоцьку зявляють ся по ночах мерцї, невидні оком:тільки чутно їх було, і слїди від коней лишались, а хто виходив з дому, щоб їх побачити, ті умирали 17). Для покорму небіжчиків лишали страву на могилах і в хатах при поминках. Про те, де перебувають душі небіжчиків після смерти, погляди двоїлись, як то було з рештою і у иньших Словян та і в иньших народів. З одного боку всїм Словянам спільна віра, що предки — дїди живуть в своїй колишній оселї, стають тут домовими духами; з другого боку — є переконаннє, що душі живуть в иньшім світї, в раю. Ми бачили вище, у ібн-Фадлана, руські погляди, що небіжчики перебувають у „гарнім зеленім садї“. Рай-слово прасловянське (з ним звязують слово „ирий“, „вирий“, край тепла й світла, куди на зиму летять птиці), воно означає місце гарне, веселе, з гарною рослинністю 18); але не знати, чи воно вже в передхристианські часи спеціалїзовалось для означення того місця, де перебувають небіжчики. Против сього промовляло-б, що воно й пізнїйше, за християнських часів означало взагалї гарну, утїшну місцевість, і князї ставлячи собі двори за містом називали їх „раями“  19); се вказує, що в понятю сього слова держалась ідея гарної природи, гаїв, садів, дозвілля. Воно ледво могло-б прикладати ся до таких місць веселого житя, як би було технїчним для небіжчиків, тим більше, що не мало того відтїнка блаженного пробування, який має ідея христианського раю.

Ідею такого блаженного посмертного житя принесло доперва християнство. В словянськім світоглядї не знаходимо нїяких слїдів ідеї моральної заплати по смерти, контрасту долї добрих і злих. Посмертне житє — се продовженнє сьогосвітнього. Як ми бачили вище, по поганським поглядам-хто панував на сїм світї, має пановати й на тім; хто був рабом тут, буде й там. Ідея посмертної нагороди, чи посмертної кари принесена християнством. Хоч слово пекло (від  пекти  — огненне місце) прасловянське, та своє пізнїйше значіннє прибрало воно без сумнїву вже під впливом християнства 20).

Відомости про культ предків дуже бідні. Він зблїд і ослаб супроти культу природних небесних явищ. Можемо властиво зазначити два моменти, один — се тризни в певнім часї по смерти небіжчика і загальнї поминки мертвих, другий-се культ домашнїх духів. Про поминки будемо ще казати низше. Що до культу духів — то тут ми оперуємо фактами сучасної етноґрафії; тільки в давнім культї рода і рожаницї можемо бачити елєменти культу предків, репрезентантів роду 21). В етноґрафічнім же матеріалї український культ предків виступає слабо, далеко слабше напр. як у сусїднїх Білорусинів, де душі предків, „дїди“ вповнї заховали ще свій родовий характер і служать предметом виразного культу  22). Правда, етноґрафічного матеріалу з українського Полїся, найбільш законсервованого, маємо мало, може воно ще дасть нам більш кольоритний образ сього культу. В старих записях з Пинщини маємо дуже інтересно описану трапезу душ в хатї, з одчиненими вікнами, щоб душі могли без перешкоди явити ся 23);але на жаль в новійших записях нема докладнїйших потвержень сього.

В иньших частях України „дідьки“ вже затратили свій родовий характер і помішали ся з ріжними місцевими духами: дідьки домові, що мали властиво представляти духи предків, зійшли на одну лїнію з дідьками млиновими, водяними, болотяними і т. и., стали капризними, більше злими духами, зарівно з бісами й чортами, нїж прихильними духами-покровителями (ся еволюція замітна і у иньших народів і крім впливів християнства, що все зводила до одного бісовського знаменника, толкуєть ся взагалї підозріливим і боязьким чутєм, яке будить небіжчик у первісного чоловіка). Культ же предків переважно не виходить по за останки святочного годовання небіжчиків на могилках в спеціальні днї, тепер звязані з християнськими святами, а давнїйше — з святами натуралїстичними.








Примітки


1) Іпат. с. 33.

2) IX. 8.

3) Гаркави с. 99.

4) Крім такого міркування в основі сього звичаю може лежати ще иньше, що витїкає з давнїх ідей маґічної сили, яку можна дістати над людиною, заволодївши чи якоюсь частиною її тїла чи предметом тїсно звязаним з нею. Той хто заволодїв би річами найблизшого ужитку покійника, здобув би тим самим маґічну силу над ним самим; тому льояльність для небіжчика наказує знищити, вийняти з уживання найблизші йому предмети, аби над ним не висїла така страшна небезпека.

5) Головною працею зістаєть ся написана тому більш як сорок лїт моноґрафія Котляревського О погребальныхъ обычаяхъ языческихъ Славянъ, 1868, передрукована в III т. його Собранія сочиненій (Сборникь II отд. петерб. академії, т. XLIX, 1891). Визначні прикмети сїєї працї і богатий зібраний в нїй фактичний матеріал були причинами, що після того словянський похоронний рітуал мало звертав на себе увагу дослїдників. Працю Котляревського належить одначе доповнити новійшим археольоґічним матеріалом (що тодї майже ще не істнував). Важнїйші публїкації дослїдів могил вичислені вище, с. 245-6. Див. також: Яроцкій Краткій отчетъ о раскопкЂ кургановъ РЂчицкаго могильника (коло Овруча) — Труды общества изслЂдователей Волыни, І. Йогож Могильники по среднему теченію р. Уборти — Археологическая лЂтоп. Ю. Р. 1903, тамже с. 329 короткий реферат йогож про розкопки на вододїлї Уші й Уборти. Еременко Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда — Труды отд. слав. археологіи т. I. Самоквасовъ СЂверянскіе курганы — Труды XI съЂзда т. І. Бобринскій II с. 179. Сперанскій Раскопки кургановъ въ Рыльскомъ уЂздЂ — Археолог. извЂстія и замЂтки 1894. Антоновичъ Дневники раскопокъ въ Чернигов, губ. (Труды предв. ком. XIV съЂзда). Про дослїди на дреговичський території — Ол. Грушевський Пинское ПолЂсье І с. 4 і далї. Загальні характеристики (одначе дещо довільні часом) в працях Спицына ОбозрЂніе губерній въ археол. отношеніи (Труды отд. слав. археол. т. I, II, IV) і Разселеніе древне русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. M. H. П. 1899, VIII). Про пережитки старого похоронного обряду в сучаснім побутї Ящуржинскій Остатки языческихъ обрядовъ сохранившіеся въ малорусскомъ погребеніи (Кіев. стар. 1890, 2)

6) Пригадую сказане вже вище (с. 271) про скептичні замітки що до приналежности сього оповідання до Словянської Руси (ЗамЂтки о Русахъ ибнъ Фадлана и другихъ арабскихъ писателей — Ж. M. H. П. 1881, VIII, Спицынъ ор. с.); не можна виключити се оповіданнє з кругу матеріалів про Словянську Русь, як і иньші арабські звістки про Русь IX-Х в.

7) Гаркави с. 129

8) Труди III зїзду І с. 205-6.

9) Котляревський (О погребальныхъ обычаяхъ — Собраніе соч. III с. 124-6) толкував се в звязку з санскр. stûp як горб, могила

10) Труди III зїзду І с. 206

11) В порічю Тетерева Антонович констатував з 282 могил 164 похоронів в ямі, 70 на поверхнї землї, 88 на підвисшенню. В порічях Горини й Случи — Мельник на 252 могил знайшла 164 похоронів у ямі, 54 на поверхнї землї, 83 на підвисшенню. За Припетию похорон на поверхнї землї має до 70%, при тім чим дальше від Припети, тим більше переважає сей тип. В полудневій Сїверщинї переважає похорон в ямі, в північній — на поверхнї землї.

12) Про сей обряд і його сучасні пережитки (паленнє свято-іванської трави при похоронї й т. и.) див. в Трудах XI съЂзда т. II с. 128.

13) Невисокі насипи і бідний інвентар могил сильно відріжняють сї похорони від могил т. зв. скитської доби.

14) Ібн-Русте с. 40, 127.

15) Іпат. с. 36.

16) Іпат. с. 7.

17) Ibid. с. 150.

18) Так толкує його ще Беринда: „цвЂтникъ или садъ“.

19) Іпат. с. 336, 593 (пор. 549), пригадати можна теж і числені наші Рай-городки і городки.

20) Мікльосіч Christliche Terminologie с. 49, Крек 2 с. 422, Котляревський op. c. 204.

21) Див. Афанасєва II с. 67 і далї, Махаль гл. VI, Веселовский op. c. гл. XIII.

22) Матеріали Шейна в LI т. Сборника петерб. акад. Десь з білорусько-українського погранича з Литвою записаний клясичний обряд годовання душу Менеція De sacrificiis et ydolatria veterum Borussorum, Livonum aliarumque vicinarum gentium (Scriptores rerum Livonicarum, II c. 391): подані туї обрядові реплїки виразно вказують на словянську людність. Пор. Котляревського О погреб, обычаяхъ с. 149.

23) Zienkiewicz O uroczyskach i zwyczaiach ludu Pińskiego (1853) c. 31.











Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.