Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна





ЗВІСТКИ З Х—XI ВВ.: ПЛЕМІННИЙ УСТРІЙ, ЙОГО ЖИВУЧІСТЬ, ГОРОДСЬКІ ВОЛОСТИ, КНЯЗЇ, СТАНОВИЩЕ КНЯЗЇВ СУПРОТИ ВІЧА, ШИРШІ ПОЛІТИЧНІ ОРҐАНЇЗАЦІЇ, МАСУДІЕВА ВАЛЇНАНА



По звістках Маврикія минає три столїтя, перше нїж знаходять ся джерела, які-б кинули світло на полїтичні відносини наших племен: якісь докладнїйші дати про них маємо не скорше як для X віку.

За сей час кольонїзація ствердла, значнїйші зміни викликав тільки поворотний рух людности зі степів під натиском турецьких орд; та й звістки наші з сього часу дотикають ся не тої рухливої напів-кочової періферії, як звістки про Антів Прокопія та Маврикія, а масивнїйшої, інтензивнїйшої кольонїзації північних земель. Родовий устрій за сей час ослаб, перейшов в стадію розкладу. Племінний устрій отяжів, і над ним беруть перевагу відносини територіальні, сотворені городським житєм. Все се мусїло внести певні зміни в полїтичний устрій і ми бачимо в нїм значні відміни в порівнянню з Sturm und Drang — періодом антських часів.

Племінне ґрупованнє сих часів ми вже знаємо. Повість наша як тільки могла виразно зазначила, що подїл на племена був тодї етноґрафічний. Племена ріжнились етноґрафічними прикметами: „имЂяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ, и предания, кождо своя норовъ“, каже лїтописець і стараєть ся схарактеризовати ріжницї в звичаях, обрядах і побутї сих ріжних племен. Ся характеристика не скрізь випала щасливо, але для нас важний погляд старого книжника з тих часів, коли значіннє сього подїлу ще не могло зовсїм забутись, — що се був етноґрафічний подїл. Дїйсно археольоґія виказує деякі ріжницї похоронного обряду й культурної обстанови у ріжних племен. Можливо, що з часом і діалєктольоґія викаже докладнїйше слїди племінних ріжниць в мові, бо ріжницї діалєктів могли служити теж для відріжнення племен, так само як і ріжницї в культурі. Сї ріжницї могли істновати між племенами в зародку ще на правітчинї, могли витворитись і на нових оселях протягом довшого часу; не треба їх собі побільшати: вистає часом і невеликих відмін, щоб люде з певної місцевости відріжняли себе від сусїдів, як осібна ґрупа. Теорія, що староруський поділ на племена був полїтично-ґеоґрафічний, бо, мовляв, дрібних відмін в звичаях і станї культурности не вистало-б на таке розріжненнє, — не може устояти ся. Полїтичне ґрупованнє бачимо пізнїйше, і тодї назви земель, взяті від імен полїтичних центрів, з часом заступають давнїйші — племінні, етноґрафічні назви. Так ми бачимо, що імя Дулїбів заступаєть ся новими назвами Бужан, Волинян, Червенських городів і т. п., і то вже дуже рано, тим часом як у иньших племен, як Деревляне, Вятичі, де не виникло таких полїтичних центрів, племінні назви живуть ще довго потім 1).

При своїй великости й екстензивности, при величезних територіях, котрих части часом досить слабко були з собою повязані, сї племена для полїтичної орґанїзації були взагалї дуже важкою підставою. Тому вони в пізнїйшій полїтичній орґанїзації звичайно розбивали ся на дрібнїйші куснї. Деякі факти виявляють одначе живучість тих первісних племінних тїл, яка свідчить про істнованнє певної внутрішньої, бодай моральної звязи в серединї старого племінного тїла. Треба сказати, що се питаннє живучости старого племінного поділу і його значіння в пізнїйшім полїтичнім ґрупованню взагалї не легке. В лїтературі висловлялись супротивні погляди на се і для вияснення сих питань маємо дуже мало матеріалу, а головне дїло — не знаємо докладно старих етноґрафічних границь 2). Одначе деякі факти таки виразно свідчать, що старі племінні відносини не лишили ся без значіння в пізнїйшім. Такі слїди живучости їх, як напр. відокремленнє в осібне князївство київських Дреговичів в XII в., довга окремішність, під своєю племінною назвою Вятичів, до певної міри — й жива память про границї земель, що прокидала ся в пізнїйших рахунках, кажуть нам рахувати ся з старими етноґрафічними ґрупами як живою основою пізнїйших полїтичних орґанїзацій.

Правда, сї полїтичні орґанїзації далеко не вповнї відповідали етноґрафічним ґрупам. Не тілько, що з одного племени виходило часом кілька ґруп і навпаки — кілька племен лучило ся в одну ґрупу (напр. Чернигівське і Переяславське князївство на сїверянським ґрунтї або Київське — зложене з Полян і Деревлян): полїтичні центри могли притягати й частини чужої етноґрафічної території (не треба при тім забувати про невиразні часом етноґрафічні границї, мішану кольонїзацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами полїтичної орґанїзації се племенам не перешкоджало, і на прикладї тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізнїйше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива „Руська земля“ — земля Полян, від „київських волостей“ — чужеплеменних округів, що залежали від Київа.

Творчим одначе елєментом в полїтичній орґанїзації й полїтичних відносинах сих часів стало перед усїм городське житє, городські відносини. З комбінації племінного підкладу з елєментом городським повстають нові „волости“, території звязані з певними городами, як їх полїтичними центрами 3). Вони стають властивою підставою дальших полїтичних відносин і розвій сих міських орґанїзацій стає, можна сказати, мірою культурного розвою поодиноких племен. Де культурне житє, торговля, зносини і городське житє були більше розвинені, там розвинули ся й більші міста та стали центрами більших територій; де не було того культурного житя, там не виробили такі міські геґемонїї, й племінна територія складала ся з більшого числа дрібних міських громад.

Полїтичні відносини в серединї таких більших і меньших міських громад і між ними, — при всїх модифікаціях, внесених розвоєм міського житя, при перевазї територіальних принципів над родово-племінними, — одначе все таки близько анальоґічні з полїтичними відносинами антських часів. Як тодї племінні ґрупи, так тепер виступають перед нами волости городські, з „князями“ на чолї, і з тим же „громадським правлїннєм“ в своїм полїтичнім житю.

Київський лїтописець XI в. представляє собі, що перед київською династиєю князї істнували скрізь — у Деревлян, Дреговичів, Полян і ин. Рід київських братів держав „княжениє въ Поляхъ“, „а въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словене своє въ НовЂгородЂ, а другиє на ПолотЂ“  4). Хоч ся звістка стоїть в тїснім звязку і з лєґендою про київських братів, сама по собі вона вповнї правдоподібна. Зрештою знаємо таки поіменно князїв, що не належали до київської династиї і були останками давнїйшого суспільного устрою, як деревський князь Мал, а може й вятицький Ходота, що з своїм сином робив якісь клопоти Всеволодови в 1080-х роках. На жаль близших подробиць про сих князїв маємо дуже мало; про Мала Повість оповідає лише, що повстаннє Деревлян на Ігоря стало ся по нарадї Деревлян „з своїм князем Малом“, і що потім вони пробували висватати за нього Ігореву вдову  5). Про Ходоту знаємо ще меньше: маємо тільки коротеньку, голу згадку в автобіоґрафії Мономаха, що він двічи (д†зимЂ) ходив в „Вятичі“, на „Ходоту и на сина єго“  6).

Слова лїтописця про старі „княжения“ у ріжних племен звучать не ясно: не видно, чи автор представляв собі по одному князю на цїле племя, чи по більше. Так само не ясно виглядає, чи той князь Мал княжив над цїлою Деревською землею, чи було там кілька князїв. Говорячи про того князя Мала, лїтописне оповіданнє зве його просто „деревським“ князем, Деревляне звуть його „своїм князем“, — нїби виходить, що він був князем усїєї Деревської землї. Але від народнього переказу, записаного з народнїх уст по сто лїтах, не все можна жадати такої докладности, і лєґенди взагалї люблять узагальняти. На иньшім місцї лєґенда чи її редактор вкладає в уста послів Мала такі замітні слова: „наши князи добри суть, расплодили Деревськую землю“ 7). Тут мова іде вповнї виразно про більше число сучасних деревських князїв (толкованнє про династию князїв, що наступали по собі, можна зробити тільки з натяганнєм тексту). Се відповідає і гадцї лїтописи про потомство всїх трох київських братів, що княжило в Полянській землї 8). Реально беручи річ, також трудно, майже неможливо представити собі, аби величезні племінні території держали ся під властю одного князя, при браку воєнної й адмінистрацийної орґанїзації, і при такім, досить другоряднім становищі князя попри віче, як то бачимо у таких не-дружинних князїв.

Що до ролї віча дуже цїнною і цїкавою ілюстрацією служить те-ж оповіданнє про деревлянську війну. Князь чи князї грають зовсїм другорядну ролю в цїлій історії, а всю справу ведуть самі Деревляне, „лучшіи мужи, иже держать Деревськую землю“. Повстаннє стало ся після того як „Деревляне“ „здумали з князем своїм Малом“; одначе рішають справу вони, і в дальшім оповіданню лїтописець (чи лєґенда) зовсїм іґнорує Мала, а говорить за самих Деревлян; оженити свого князя з Ігоревою удовою знову постановляють „Деревляне“, і посольство до Ольги посилає в сїй справі „Деревьская земля“. Се все вповнї відповідає старому „демократичному“ устрою Антів і зовсїм правдоподібне. Але власне при такій невизначній ролї князїв, при браку взагалї якоїсь міцнїйшої полїтичної орґанїзації на цїлу землю-племя дуже неймовірно, аби могла виробитись єдина княжа власть на цїлу землю. Правдоподібно, в землях племен, особливо з слабше розвиненою полїтичною орґанїзацією, от як і в Деревлянській, були князї в більшім числї, в міських волостях, щось як пізнїйші князї дрібних болоховських громад тої-ж Деревської землї, з слабою властю, з другорядним значіннєм побіч громади з її „ лїпшими мужами“, а поруч таких князївств могли істновати й округи- волости без князїв, що правились самими тільки „лїпшими мужами“, земськими „старцями“: так і в пізнїйшім руху против князївсько-дружинного устрою (в серединї XIII в.) поруч болоховських князївств ми бачимо безкняжі громади на Побожу  9).

В світлї сих спостережень дістає певну цїнність одна обставина, на котру зверну тут увагу. В оповіданнях лїтописи де йде мова про племена перед защіпленнєм у них князївсько-дружинного устрою, нема мови про князїв, тільки про самі племена: Поляне, Уличі, Деревляне воюють, нараджують ся, иньшими способами себе проявляють. З племенами воюють київські князї, — і нїде не сказано, аби вони ходили походом на князїв уличських, чи сїверянських, чи вятицьких. Очевидно в представленню пізнїйших поколїнь роля князя в переддружинних часах настільки никла перед волею й ролею волости-землї, її віча, що традиція не числить ся з князями. Одним одинокий виїмок, де князь названий — се той деревський князь Мал. Але ж на те є й виїмкова причина: народній переказ обертав ся коло глузливого представлення невдалого сватання деревлянського князя до київської княгинї. Та й тут, як ми бачимо, князь слїдом усунений на другий плян, і виступають самі „Деревляне“.

Навіть в порівнянню з полудневими антськими начальниками князї північних українських волостей IX-Х в. грали мабуть ролю меньше замітну. В напів-кочовничім, воєвничім і розбійничім житю чорноморського розселення антських начальників мусимо представляти собі на чолї воєнних ватаг, дружин; сї дружини, близше звязані з своїми вождами, давали їм певну підпору й значіннє в усїх справах в серединї племени. В осїлім, хлїборобськім і господарськім житю північних волостей не було таких обставин для витворення дружин, а з тим — і для розвою князївської власти. Ґрупованнє волостей і князїв в ширші союзи, в солїдарні заходи, які-б обіймали цїле племя, з одним вождем на чолї, в обставинах північних, лїпше захищених країв IX-Х вв. також, певно, йшло тяжше, мусїло перемогати більшу інерцію, як в рухливім житю VI в. Тільки з появою дружини в Київі підносить ся значіннє тутешнього князя й починаєть ся концентрованнє волостей коло нього. Чи було що небудь подібне перед тим по иньших племінних центрах, зістаєть ся невідомим.

Одинока звістка, що може піддати гадки про якусь ширшу полїтичну орґанїзацію по за Київом — се звістна вже нам згадка Масуді про державу Валїнана й її короля Маджака  10). Племя Валїнана, каже він, одно з основних, головнїйших племен словянських: давнїйше йому підлягали всї иньші племена, бо воно мало над ними власть, і його королеви підлягали королї иньших племен, але потім настали між ними непорозуміння, не стало порядку, племена відлучились і стали мати незалежних королїв. В сїм оповіданню, розумієть ся, богато побільшення, і в кождім разї про таку величезну державу, як зі слів Масуді виходидо-б, не можна думати. Його звістки про словянські племена взагалї не дуже докладні, а орієнтованнє в них незвичайно утрудняє велика заплутанина й непевність в іменах. Так і з сею звісткою. Вона незвичайно загальна, а імя Волинян і їх короля читають ся так ріжно, що властиві форми досї навіть не пробовано уставити на певно. До наших Волинян її можна прикладати з більшою може правдоподібністю, як до якогось иньшого словянського племени, чи краю  11), але від сеї правдоподібности далека дорога до певности, тим більше що на попертє сеї звістки Масуді в приложенню до Волинян ми не можемо нїчого вказати окрім того, що місто Волинь знаємо, і імя Волинян було безсумнїву полїтичним, а не племінним терміном.

Коли прийняти звістку Масуді, виходило б що сей наш Волинь десь в IX столїтю (може при кінцї) став був на якийсь час центром полїтичної системи, яка обіймала сусїднї волости чи племена — в кождім разї, розумієть ся, не так широко, як то Масуді представляє  12). Звістка про се могла на тій торговельній дорозї, що йшла з західньої Европи на Схід, дістати ся до Арабів в побільшених розмірах. Але судячи з неї ж навіть, ся полїтична система не держала ся довго і очевидно — особливо міцною орґанїзацією не визначала ся.

Але супроти вказаних вище прикмет Масудієвої звістки все се про наших Волинян можемо говорити тільки дуже гіпотетично. І в результатї до виступлення на перший плян Київа з його князями ми нїчого певного не можемо сказати, чи були якісь більші й міцнїйші полїтичні орґанїзації на нашій землї.

Перейдїм отже до Київа.








Примітки


1) Теорію про полїтичний характер староруського племінного подїлу виставив Барсов в своїй Географії Начальной лЂтописи гл. IV, вид. 2 с. 29 і далї: „при виясненню значіння т. зв. східно-словянських племен треба відсунути всяку гадку про етноґрафічні відміни; кожда галузь східнього Словянства була не етноґрафічною, а полїтичною одиницею“. Потім сей погляд розвивав, хоч не дуже зручно проф. Філєвіч в своїй Історії древней Руси с. 221-3 й на ин. місцях. Проти теорії Барсова виступив особливо Майков в своїй рецензії на його працю — ЗамЂтки по русской истор. географіи, Ж. М. Н. П. 1874, VIII.

2) Про вплив племінного подїлу на пізнїйший полїтичний уклад Руси виразно висловив ся В. Пассек в статях: Княжеская и докняжеская Русь. Потім сей погляд розвинув Костомаров і положив його в основу своєї звістної теорії про федеративний принціп давнього руського устрою (Мысли о федеративномъ началЂ древней Руси). Сей погляд лїг в основу і київської серії моноґрафій поодиноких земель зроблених по пляну пок. Антоновича. Против сього погляду з одного боку виступали ті, що признавали старий племінний подїл знищеним пізнїйшим подїлом на князївства: сей погляд виразно висловив уже Соловйов (т. III гл. 1, с. 691 стереот. вид.), йогож знаходимо і у Ключевского (Боярская дума-2 с. 25 і Курсъ рус. исторіи I с. 158-9). 3 другого боку, виступали против нього противники етноґрафічного розуміння племінного устрою, як Барсов, Філєвич (див. попередню нотку).

3) В клясичній характеристицї городських відносин староруських часів, поданій Суздальською лїтописею (Лавр. 358), системи старших і меньших городів звуть ся „волостями“, себ-то полїтично-адмінїстративними тїлами: „Новгородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне,и Полочане, и вся власти якоже на думу на вЂча сходятся: на чтоже старЂйшии сдумають, на томьже пригороди стануть“. Пор. аналїзу терміна „волость“ у СергЂевича Русскія юридическія древности I с. 3-5.

4) Іпат. с. 6.

5) Іпат. с. 34-5, 1 Новг. с. 9.

6) Лавр. с. 289; титулу князя він в сїй записці не має, але се ще не рішає питання.

7) 1 Новг. 1. с. Варіант Повісти: „иже роспасли суть Д. землю“

8) „По сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ“.

9) Про се в т. III гл. 2.

10) Варіанти: Махак, Маджаль, Бабак. Про звістку див. вище с. 208.

11) Вестберґ (1. с.) підносить против звязування сеї звістки з нашими Волинянами те, що мовляв по лїтописи ся назва зявила ся пізнїйше. Власне, що з лїтописею в руках ми можемо класти полїтичну ролю Волиня на кінець IX в., чи другу половину, не стрічаючи ся з нїякими трудностями (див. вище с. 208). Для Масуді-ж, що писав се в 940-х рр., і те що діяло ся в кінцї IX в. було „давнїйшим часом“, як він означає се при державі Волинян.

12) Про гіпотезу Маркварта, що в сїй звістцї криєть ся память про антську державу VI в. (Маджака він уважає одною особою з Мезамиром), і ся держава обіймала дїйсно цїлий ряд словянських племен і панувала також і над степовими ордами вродї болгарської, — див. в прим. 4. В росийський лїтературі звістку Масуді прийняв без застережень особливо пок. Ключевский, на її основі представляючи, що Дулїби панували над усїми східнїми Словянами і передали їм своє імя (Волинян), як пізнїше Русь, — і также поклав се на часи аварського нападу (Курсъ русской исторіи І с. 124).











Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.