Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна





ПОЧАТОК, РУСЬКОГО ІМЕНИ, ПЕЧАТКИ ПОЛЇТИЧНОЇ ОРҐАНЇЗАЦІЇ В КИЇВЩИНІ, ДЕСЯТОЧНА ОРҐАНЇЗАЦІЯ; МОЖЛИВИЙ ПОЧАТОК ЇЇ, РОЗВІЙ ДРУЖИННИХ СИЛ КИЇВА, ЗВІСТКИ ПРО НИХ; ХРОНОЛЬОҐІЯ ПОЧАТКІВ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ



Наша держава зветь ся в свійських і в чужих джерелах Руською — так зве її Повість, Араби IX і X в., Візантийцї (Константин Порфирородний). Вони знають, що Русь — се загальна назва і заразом центр сїєї держави, головний нарід, нарід-володар; се імя переносить ся й на той елємент, що передовсїм звязував тодї собою сю державну орґанїзацію, — на дружинну верству, так що імя Руси пристає й до Варягів, котрі перебували на службі в сїй державі, і вони з сим іменем ідуть потім далї, хоч перед тим сї назви не мають. Але заразом імя Руси спеціально звязуєть ся з землею Полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля хατ'έξοχήν, і під сим іменем вона противставляєть ся всїм иньшим, як „муж руський“ (Киянин) противставляєть ся під сим іменем людям з иньших країв  1). Сю спеціалїзацію руського імени на Київі й Киянах з одного боку і на її державі з другого найприроднїйше можна обяснити тим, що імя Руси, яке-б не було його походженнє, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землї тодї, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської“ держави і йдучи з Київа, як з її племінного центра, ся назва обіймала де далї ширші круги 2). Уже з того одного виходило б, що й ся державна орґанїзація мусїла вийти з Київа, коли імя руське, що перейшло потім на цїлу сю державу, ішло з Київа.

Що Київ став такою вихідною точкою нової державної орґанїзації, се було зовсїм природно. Він був найбільшим торговельним і найбогатшим містом на цїлім просторі тієї пізнїйшої Руської держави. Його далека торговля документуєть ся находками монет римських, візантийських, арабських на його території  3), а від IX в. маємо й письменні звістки про його широкі торговельні зносини. Торговля, богацтва вимагали оборони завсїди, а особливо в ті часи, коли племінна боротьба була звичайним явищем, і Поляне, як пригадує собі Повість, „быша обидими Деревляны и инЂми окольными“. Київ, положений на границї Полянської землї  4), на узькім клинї, висуненім між Сїверянами і Деревлянами, виставлений на напади всяких річних піратів, особливо вимагав для своєї торговлї і для своїх купецьких караванів такої оборони — певної, орґанїзованої, сильної. Певно, що про неї мусїли здавна подбати ті „лїпшиї мужі“, що „держали“ „Руську“ землю, богаті натриціанські роди Київа, безпосередно інтересовані в його торговлї. Тільки при забезпеченій оборонї могла розвинути ся торговля в такім пограничнім містї. Широка ж сіть торговельних зносин Київа, яку бачимо вже в IX віцї, була неможлива без орґанїзованих, завсїди готових до оборони воєнних дружин, і вони мусїли зявити ся тут дуже рано.

Як, при яких саме обставинах зявили ся в Київі дружинні полки, того ми докладно сказати не можемо й правдоподібно — нїколи вже не зможемо. Не пояснить нам того теорія Повісти, що Київ опановала прихожа варязька династия з своєю дружиною, бо певно в усякім разї (поминаючи повну непевність сїєї теорії), що Київ не стояв отвором, чекаючи, аж прийдуть варязькі ватаги й органїзують в нїм оборону, як то представляє Повість: Аскольд і Дир „поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрЂста на горЂ городок и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же ркоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЂлаша городъ сий и изгыбоша, а мы сЂдимъ — роди ихъ и платимы дань Козарамъ. Асколдъ же и Диръ остаста въ городЂ семъ, и многи Варягы съвокуписта, и начаста владЂти Польскою землею“. Такої ідїлї не можна собі представити на Днїпровім торговельнім шляху, у „обидимих сусїдами“ Полян. Не пояснить нам того і лєґенда про київських братів, бо се, як я сказав, етимольоґічний міт, всунений в переказ про часи, коли Київ не мав сильної орґанїзованої княжої власти і Поляне „живяху кождо съ родомъ своимъ“ 5). Може найбільше привабна з усеї традиції подробиця пізнїйших хроноґрафів про Кия кондотієра, ватажка дружини — але вона занадто пізня, аби з нею що небудь зробити.

Припустивши навіть, що київська династия X в. була чужа, варязька (хоч, повторяю, ся звістка йде з дуже непевного джерела), се мабуть була-б тільки переміна династиї, як і представляла то собі старша редакція лїтописи: нова варязька династия заступила-б місцеву, київську. Що найбільше — дїдичні варязькі князї з своєю дружиною заступили місце давнїйшої воєнної орґанїзації, без котрої неможливо собі представити тутешнього житя. Київ і варязька династия з горсткою своїх Варягів, що скоро розплили ся в руській стихії, могла хиба прискорити темп тієї суспільної еволюції, що розпочала ся далеко скорше, нїж собі Повість представляла.

Треба тут піднести один факт, що може бути пережитком перших кроків воєнної орґанїзації, коли Київ не був ще одиноким центром оборони на всю Полянську землю. Сей факт — істнованнє тисяцьких у Київщинї не тільки в Київі, але й у Білгородї й Вишгородї. Сю тисячну воєнну орґанїзацію стрічаємо готовою вже в перших відомих нам близше часах Руської держави (кінець X віка): земля подїляєть ся на сотки і на десятки, на чолї десятків стоять десятники, а на чолї соток — соцькі, і се все разом становить тисячу, на чолї її — тисяцький, инакше воєвода, найвищий воєнний урядник землї чи князївства. Початки і розвій отсеї десяточної орґанїзації, звістної у ріжних індоевропейських і иньших народів (Перуанцїв, Монґолів і ин.), мало відомі і в історичних часах вона виступає уже доволї слабо  6). Після того як розвинулась дружинна орґанїзація і на неї перейшла вся вага в оборонї, тисячна орґанїзація тратить свій чисто-воєнний характер: в Новгородї напр. соцькі й тисяцький мають судові й адмінїстративні компетенції, на Волини XIII в. „сто“ стає адмінїстрацийним і фінансовим округом. Ще пізнїйше — в XIII-XV в. вона подекуди, де її бачимо, сходить на орґанїзацію сільської людности, безпосередно залежної від княжого замку 7). В військовій орґанїзації XI-XII в. тисячна орґанїзація вже мало дає себе знати, крім того що тисяцький лишаєть ся головним воєводою. Слїд незвичайно високого значіння тисяцького зістав ся в тім, що події в Київщині датують ся не тільки іменем князя, але також іменем тисяцького. Сї факти приводять до гадки, що ся воєнна орґанїзація була старшою від князївсько-дружинної; через те в період найбільшого розвою дружинного устрою, за династиї Володимира, ми застаємо ту тисячну, взагалї десяточну орґанїзацію в періодї упадку й роскладу.

Слїди сїєї орґанїзації ми бачимо скрізь на просторі давньої Руської держави, та очевидно, вона не скрізь була місцевою, і коли взагалї державна орґанїзація йшла з Київа, то правдоподібно, що й ся десяточна орґанїзація не була з якої иньшої з східно-словянських земель перенесена князями в Київщину, але навпаки — тут була переведена з давен-давна і звідси, бодай в деяких фраґментах (як уряд тисяцьких, соцьких і т. и.) переносила ся в иньші землї. Досить можливо, що то була місцева стара, перед-дружинна орґанїзація оборони в „Руській“ (Полянській) землї. І тут треба піднести сю цїкаву обставину, що тим часом, як по иньших землях ми бачимо по одному тисяцькому на князївство  8), на маленькім просторі старої Полянської землї бачимо трох тисяцьких — в Київі, Вишгородї й Білгородї; тим часом сї останнї два городи грають тодї при Київі дуже скромну ролю й дуже рідко бувають княжими столами, а тисяцьких стрічаємо тут і тодї, як не було в них осібних князїв, і перше навіть, нїж вони стали осібними княжими волостями.

Се насуває питаннє, чи істнованнє в сих київських „пригородах“ осібних тисяцьких не було останком колишньої самостійної орґанїзації в городах Полянської землї, з тих часів, коли вона не злучила ся ще в одну воєнну орґанїзацію, коли Київ не здобув повної переваги над пригородами, і кождий значнїйший город сам орґанїзував військову оборону на тій території, що безпосередно до нього тягнула? Окрім Вишгорода — звістного ще в X в., як визначне торговельне місто, і Білгорода — пограничного з Деревлянами міста на важній торговельній дорозї на захід, може ще й яке з полудневих, пізнїйше знищених міст було центром такої орґанїзації, і ся орґанїзація була зроблена в формі подїлу людности чи городської волости на десятки й сотки? Аж пізнїйше, з розвоєм київської дружини, в такім разї стратила ся воєнна орґанїзація своє значіннє, й вожд київської дружини вповнї підбив під свій вплив сї провінціальні центри та злучив Полянську Землю в одну воєнну й адмінїстраційну цїлість. Той факт, що в Київі й надалї зістались тисяцькі, вказував би, що тим реформатором не був тисяцький — начальник земського війська, тільки хтось иньший став на чолї дружини і в свої руки взяв з часом провід воєнними силами: чи київський князь, що не задовольняючись земським військом завів свою осібну, від нього безпосередно залежну дружину; чи якийсь ватажок-кондотієр, свійський чи прихожий, взятий на службу громадою з його дружиною; чи такий узурпатор, що силоміць опанував Київ 9).

То тільки певно: розвій воєнних сил Київа, що не міг стати ся инакше як з утвореннєм спеціального війська — дружини, почав ся далеко скорше, нїж собі представляла Повість (себ то в другій половинї IX в.). На початку IX в. (коли не при кінцї VIII в.)  Русь  (οί 'Ρω̃ς) робила вже напади на малоазійські береги Чорного моря, і в першій половинї сього столїтя була в Візантиї вже добре звістна, „як розбійничий і нелюдський нарід. Житиє Георгія Амастридського (писане в 1-ій полов. IX в., як тепер доведено), оповідаючи пронапад Руси на Амастру (тепер Амассера, недалеко Синопа), називає її „народом,  як  то  всї  знають,  дуже суворим і немилосердим“. Житиє Стефана Сурозького (на жаль переховане тільки в перекладї) згадує про напад руського князя Бравлина на Сурож (теперішнїй Судак, на полудневім березї Криму), що мав стати ся десь в кінцї VIII або, на початку IX в. 10). А патріярх Фотий в своїм посланію (в 860-х рр.) зве Русь „народом загально звіcтним з своєї нелюдськости й воєвничости 11).

Укладчики київської лїтописи приложили звістку про похід 860 р. 12) до київської Руси. Се цїкаво-при її теорії про початок Руси, що вона не уважала можливим приложити її до якоїсь иньшої Руси і втиснула як могла між закликаннєм Варягів і приходом до Київа Олега: очевидно, вона тут ішла несвідомо і навіть проти своєї теорії за загальним переконаннєм, що Русь — се Київщина. Ся подробиця має характер і вартість історичного документу. З сею вказівкою Повісти сходять ся вказівки иньших сучасних джерел. Патр. Фотий в своїй проповіди каже, що напастники (Русь) прийшли з краю, віддїленого від Греків численними краями і племенами, морями й сплавними ріками 13). Цїс Лев в своїй тактицї (писаній при кінцї IX в.) згадуючи про подорожі по Чорному морю „так званих північних Скитів“, себ то Руси 14), каже, що вони уживають маленьких, легких і швидких човнів, бо виїздять в Чорне море з рік і тому не можуть уживати більших кораблїв 15). Сї пояснення показують, що в руських піратах IX в. не можна бачити мешканцїв самого морського побережа, бодай виключно, а похід 860 р., зовсїм певно, вийшов таки не з сього побережа, а з дальших країв. В оповіданню Бертинських анналів 839 р. про послів від руського кагана до візантийського імператора також, очевидно, йде мова про Русь не чорноморську, тільки дальшу від моря, київську мабуть. Сї посли „руського короля, прозвищем хакана“, післані до візантийського імператора не могли вернути ся безпечно назад, бо дорогу з Царгорода заступали „варварські, незвичайно дикі та великі народи“ (правдоподібно — Угри, або й Болгари, не Печенїги, як часто думають — бо вони зявились тільки при кінцї столїтя тут). Тому візантийський імператор не схотїв їх пустити назад тією дорогою, а переслав до імп. Людвика Побожного, просячи, аби він їх від себе відправив до дому 16). Се трудно прикласти до якогось чорноморського князя або до хозарського хана, тільки хиба до київського князя. Виходило б з того, що в 30-х рр. IX в. в Київі був уже мабуть якийсь сильний „король“ руський.

Але се ми й без того мусїлиб вивести уже з самих руських походів на початку X в. Очевидна річ, що коли сї походи на Чорне море йшли від київського князя, він мусїв тодї вже панувати над нижньою частю Днїпра й Чорноморським побережем, або принаймнї мати тутешню людність під своїм полїтичним впливом і в своїм розпорядженню тримати значні воєнні сили. Коли то робили якісь чорноморські князї, то вони звали ся руськими через те, що залежали від київського князя, бо приймаючи, що руське імя розходилось з Київа разом із залежностію від Київа, инакше сього обяснити не можемо. Отже в обох разах мусимо прийняти, що на початках IX в. в Київі була вже якась сильна воєнна орґанїзація, що розширила сферу своєї дїяльности далеко поза околицї Київа.

І значить треба думати, що вже в VIII в. найпізнїйше, київські князї вийшли з ролї пасивних сторожів місцевого житя і безпечности київських зносин і торговлї та маючи значні воєнні дружини, які для самого свого удержання потрібували війни, почали воювати сусїднї племена та споружати далекі походи, на землї Візантийської держави, а потім і на схід, коли ослабла хозарська застава.

До того-ж самого виводу прийдемо ми иньшою дорогою. В умові Ігоря з Греками посли висилають ся від імени двадцяти чотирох (або двадцяти пяти) князїв, на чолї котрих стоїть „великий князь руський“ Ігор; декотрі з них могли бути тільки членами династиї, без удїлів, але яких двадцять було князїв на князївствах 17), що підлягали київському князеви, або намістників з титулом чи значіннєм князїв — те що умова Олега називає: „иже суть подъ рукою єго (Олега) свЂтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Така велика державна система не може виробити ся протягом кількадесяти лїт, як представляє Повість, де руські князї одним махом опановують цїлий великий „путь із Варяг в Греки“, а знову протягом трох років підбивають полудневі племена. В дїйсности на се треба було дуже довгого часу, і ті здобутки, що в Повісти зложені на купу на початку князювання Олега (инакше сказати — виходили за границю історичної традиції), були здобутком мабуть цїлого  столїтя   або   й   більше.








Примітки


1) Див. вище с. 190-2.

2) Про обясненнє з фінського Ruotsi, особливо в новійшій редакції сеї теорії, даній ак. Шахматовим, див. в екскурсї I.

3) Історію Київа як міста див. в т. II гл. IV.

4) За Днїпром вже була Сїверщина, але пізнїйше київські князї, здаєть ся, як побачимо низше (т. II), прилучили до Київа вузенький клапоть на лївім боцї Днїпра, щоб сим захистити Київ.

5) В Повісти Поляне живуть з початку „роды своими“, потім зявляють ся ті брати (по иньшій верзії — праотцї Полянського племени), вони „изгибоша“, і в результатї зістають ся знову „роды“ без княжої власти, що приносить ся на ново Варягами.

6) Дехто як Müllenhof Deut. Altert. IV с. 177, Leist Alt-arisches jus civile II. 224, Brunner Deutsche Rechtsgeschichte I c. 181, уважали десяточну орґанїзацію навіть пра-індоевропейською. Се непевне, і широке росповсюдненнє сеї орґанїзації поза індоґерманським світом показує, що вона могла виникати спонтанїчно, самосїйно. Се треба мати на увазї супроти гадок про запозичаннє сеї тисячної, взагалї десяточної орґанїзації східнїми Словянами від Нїмцїв, спеціально східнїх, ґотської ґрупи, де звісні також тисяцькі в епоху по розселенню (і саме слово спільне — ґот. púsundi, старосл. тысАшта, лит. túkstantis). До тогож староґерманська десяточна орґанїзація представляєть ся так неясно, її останки в історичних часах такі фраґментарні і в своїм значінню непевні, що тяжко виробити собі суд про те, як виглядала вона в суцїльнім, початковім видї, і чи могла служити прототипом для східнословянської орґанїзації. Новійші дослїдники як Schwerin Die altgermanische Hundertschaft (1907). Rietschel Untersuchungen zur Geschichte der germanischen Hundertschaft (Ztschr. f. Savigny-Stift. 1907) дуже сильно виступили против теорії воєнно-територіального десяточного устрою, анальоґічного з нашим, і кладуть натиск на сотню як форму кольонїзаційно-аґрарну.

7) Грамоти Всеволода новгородського, нпр. в Христоматії В. Буданова І c. 226 і далї; Іпатська л. c. 613; про галицькі сотнї див. в т. V c. 147-8.

8) Звичайно кождий князь має тисяцького, що заразом буває тисяцьким його князївства й називаєть ся то по імени столицї, то по імени Князя, як то ми бачимо в XII в.

9) Против такого толковання десяточного устрою як перед-дружинного інституту, виступив недавно ПрЂсняковъ, з початку в осібній статї: „Кормилецъ, воевода, тысяцкій“ (ИзвЂст. отд. рус. языка 1908, І), а потім в книзї „Княжое право“ (1909). Опираючи ся на згаданих нїмецьких критиках, що мовляв „устраняютъ миражъ тысячно-сотенной орґанизаціи какъ основы и древнЂйшаго военнаго строя и разселенія“ в житю ґерманськім, він головний натиск кладе на сотню як фіскальну орґанїзацію, і вважає її дїлом княжого режіму. Але при тім зістаєть ся неясним, яким чином ся сотна орґанїзація завершила ся тисячею — бо в дїйсности, очевидно, орґанїзація йшла не від сотнї до тисячі, тільки від тисячі до сотень. Зовсїм неправдоподібно, щоб з простого зложеня десяти сотень явило ся понятє їх цїлости — тисячі, і булоб даремно припускати, що тисяча в дїйсности складала ся рівно з десяти сотень чи дванадцяти (бо в числовій системі можливе і ваганнє між десятьма і дванадцатьма — пор. Шрадера Reallexicon с. 969). Тисяча початково могла бути неозначеним словом для сили, маси, анальоґічним понятєм як полкъ — уоружений нарід, Volk (як слов.  тьма  і грецьке μύριοι), котре тільки потім по десяточній системі розчленило ся на сотнї й десятки. З другого боку теорія княжого походження орґанїзації не вияснить нам, яка потреба була княжому режімови творити сей уряд тисяцького-воєводи, коли князь сам властиво має бути вождем воєнних сил : се уряд в основі своїй для княжої власти конкуренційний, він асімільований кінець кінцем княжим устроєм, але орґанїчно з нього зовсїм не випливає (див. про тисячу в т. III с. 233-6).

10) 'Έφοδος 'η̃ν βαρβάρων τω̃ν 'Ρω̃ς, 'έθνους, πάντες 'ίσασιν, 'ωμοτάτου καί 'απηνούς καί μηδέν 'έπιφερομένου φιλανθρωπίας λειψανόν — Житиє Григория Амаст. гл. 43-Васильевский Русско-візантійскія изслЂдованія (текста і коментар). Житиє Стефана Сурозького-ibidem с. 100-1, чудо 3; про нього ibid. с. CCLXXXIX і далї, і новійше: Вестберґ О житіи св. Стефана Сурожскаго (Виз. Временникъ 1907) чудо не має слїдів пізнїйшої фабрикації, виключивши слова : „изъ Новаграда“ : „По смерти же святаго мало лЂтъ миноу, пріиде рать велика роусская изъ Новаграда, князь Бравлинъ силенъ зЂло“.

11) τό παρά πολλοι̃ς πολλάκις θρυλλούμενον καί ε'ις 'ωμότητα καί μιαφονίαν πάντας δεύτερους ταττόμενον — властиво : „нарід, про котрий так часто говорено, котрий переходить всї иньші що до нелюдськости й охоти до убивання“ — Photii epistolae ed. Valetta с. 178.

12) Вона була перейнята ними з візантийських джерел і хибно датована 866 роком.

13) Χώραις πόσαις 'εθναρχiαις τε καί ποταμοι̃ς ναυσιπόροίς καί 'αλιμένοίς πελάγεσι τω̃ν 'επελασάντων διειργμένων — Lexicon Vindobonense c.208.

14) Мізийських Словян і Болгар зве він їх власними іменами.

15) Τω̃ν 'εν πολέμοις τακτικω̃ν σύπομος παράδοσις, гл. 19, видана у Міня Patrologiae cursus, series graeca т. 107.

16) Annales Bertiniani в Monumenta Germaniae historica, Scriptores I c. 434. Лїтература сього важного доказу норманської теорії вказана в екскурсї II.

17) Низше побачимо, що се число — коло двадцяти досить трівко тримаєть ся в серединї X в.











Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.