[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна





ЗВІСТКИ ПРО РУСЬ IX в.: ЖИТНЯ ҐЕОРҐІЯ АМАСТРИДСЬКОГО Й СТЕФАНА СУРОЗЬКОГО, ПОХІД 860 р., ПОХІД НА ТАБАРІСТАН, ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ: РУСЬКІ ПОСЛИ 839 р. І ЦЕРКОВНА МІСІЯ 860-х рр. НАЙДАВНЇЙШІ КИЇВСЬКІ КНЯЗЇ, НЕПЕВНОСТИ ТРАДИЦІЇ, АСКОЛЬД, ДИР, ОЛЕГИ, КАТАЛЬОҐ НАЙДАВНЇЙШИХ КНЯЗЇВ



По сих загальних увагах про початки Руської держави перейдемо до перегляду фактичних звісток про неї, які маємо. Бідні вони і мало їх, але тим більше випадає уважно перейти всї, скільки маємо.

Вони починають ся звістками про походи Руси на чужі землї; я про них уже згадував, а тепер виберу їх з цїлого IX віку 1). На початку IX в. „погибельний учинками й іменем“ нарід Русь (οί 'Ρω̃ς) під проводом якогось неназваного на імя воєводи ('ηγέμων) пустошив малоазійські береги від Пропонтіди до Синопа. Довідуємось про се з Жития Ґеорґія Амастридського, з приводу чуда, яке над сими Русами стало ся в Амастрі (коло Синопа). Близших відомостей про Русь не знаходимо в сїм риторичнім утворі, крім одного натяку на Таврів, що може вказувати на північні береги Чорного моря, як край сеї Руси.

До тих же більш меньше часів — початку IX в. (а може навіть кінця VIII) може належати оповіданнє жития Стефана Сурозького (знову з приводу чуда) про спустошення, вчинені „руською ратию“ під проводом князя Бравлина на полудневім березї Крима „від Корсуня до Корча“ (Керчи)  2). Поясненнє, що сей Бравлин прийшов з Новгорода, треба вважати пізнїшим додатком, зрештою-ж се оповіданнє, хоч переховане тільки в словянсько-руськім перекладї, не має слїдів пізнїйшої редакції 3).

Коли зважити, що обидва напади стали нам відомі припадково, тільки тому, що були згадані в аґіоґрафічних утворах, з поводу звязаних з ними чуд, то се саме наводить на гадку, що таких нападів Руси на чорноморські береги було тодї далеко більше. Я навів вище слова жития Георґія Амастридського (написаного в 1-ій пол. IX в.) про руський нарід, як добре звістний своїми погибельними вчинками: „Русь, нарід суворий, як то всї знають — вони не мають утїхи нї в чім людськім, тільки в убийстві“.

Таким чином голосний похід 860 р., коли Русь, використавши се, що імператор Михаїл з військом пішов в Малу Азію, несподївано прохопила ся в Константинопольську протоку на двох стах кораблях і напала на сам Царгород, не був чимсь нечуваним. Нового було хиба тільки, що Русь відважила ся напасти на саму столицю і то може по довгім замиренню, до котрого привело візантийське правительство своїми дипльоматичними зносинами з Русю в 840 рр.  4). Похід став ся лїтом 860 р.; в недавно віднайденій візантийській хронїцї він датований 18 червня. Русь встигла пограбувати околицї Царгорода, зруйновала передмістя і нагнала великого страху на саме місто, позбавлене всякої оборони. До наших часів дійшли проповіди патр. Фотія, проголошені ним під ту хвилю, і в них скрізь шумну візантийську риторику пробивають місцями досить живі відгомони тодїшнїх настроїв. Живо переданий сей несподїваний страх, коли перед неприготованим містом показали ся „варварські кораблї, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним — море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плаваннє, а на нас (Греків) підіймаючи грізні хвилі війни“. „Вони йшли попри місто, несучи уоружених пловцїв, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надїя людська облишила місто, і воно держало ся тільки надїєю на Бога“. „Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли житє наше збирало ся зайти з заходом сонця і світ нашого істновання мала поглинути глубока темрява ночи? переляк і темрява опанували розум, і ухо прислухало ся тільки до одної вісти: варвари вже перелїзли мур! вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті слези і лемент — як вдарило ся в них місто в останнїй розпуцї!“

Нагло Русь покинула облогу й забрала ся назад: правдоподібно, причиною було те, що імператор на вість про руський напад поспішив ся з дороги назад, і Русь стратила надїю взяти місто. Одно з джерел каже навіть, що Русинів побито, але ся звістка стоїть одиноко супроти иньших, що не згадують про якісь страти Руси. В пізнїйших хроніках X в. причиною стає вже буря, наслана на Русь, коли в море окунули одїж Божої Матери; але сучасник патр. Фотий, нїчого не згадує про чудо: воно було перенесене на сей напад з лєґенди про аварський напад на Царгород 626 р.

Русь тодї знала дорогу не тільки на Чорне море. Десь по тім голоснім походї на Царгород став ся руський похід на полудневі береги Каспійського моря. Від пізнїйшого, але солїдного історика Табарістана (полудневого берега Каспійського моря) ібн-ель-Хасана (його історія написана 1216/7 р.) довідуємо ся, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (славне портове місто в східно-полудневім кутї Каспійського моря), але військо абу-Зейда знищило напастників. Сей абу-Зейд володїв Табарістаном між 862 і 884 р.  5).

Як я вже сказав,сї звістки свідчать в першій лїнїї про значний розвій воєнних сил сїєї Руси. В поході 860 р. було, судячи по числу кораблїв, поданому візантийськими джерелами, 6-8 тис. мужа 6), а й похід переказаний в Житиї Ґеоргія Амастридського не міг бути зроблений незначною ватагою. В дальшій лїнїї, як я вже сказав, сї „руські“ походи свідчать про якусь більшу державну орґанїзацію на середнїм і нижнїм Днїпрі. В посланїї Фотия (860-і рр.) маємо й безпосереднїй натяк на се: Русь підняла ся на Візантію, каже він, „підбивши сусїдїв і з того загородившись“ 7).

Факти дипльоматичних зносин сеї Руси з Царгородом також дають доказ якоїсь більшої держави, з ширшим полїтичним світоглядом. Маємо їх два. Оден — се прихід послів від „руського короля, прозвищем хакана“, до візантийського імператора Теофіля в 839 р., для навязання дружних відносин 8). Другий — се зносини Руси з Візантиєю по походї 860 р. По всякій правдоподібности, сї дипломатичні зносини були результатом сильних нападів Руси на візантийські землї й інїціатива їх вийшла від Візантиї. Першим разом заходила ся вона зробити кінець нападам Руси на візантийські землї, що діяли ся в перших десятолїтях IX в., і встигла довести до якихось приязних відносити, мабуть — задаривши і закупивши руського князя і його старшину, як се було в 860-х р. Сим другим разом Візантийське правительство постарало ся себе забезпечити від таких грізних несподїванок, яким був похід 860 р., — особливо небезпечних при тяжкій війнї, яку Візантиї приходило ся тодї вести з Арабами. Про сї другі переговори біоґраф імператора Василя оповідає, що сей імператор прихилив до згоди „нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещеннє“. Висланий на Русь епископ, по його словам, зробив сильне вражіннє на Русинів своєю проповідю і багатьох охрестив; до сього вражіння, мовляв, особливо причинило ся чудо: проповідник, для переконання слухачів-Русинів, вложив в огонь євангелиє, і огонь не зробив на нїм нїякого слїду — се рішучо вплинуло на успіх проповіди (мотив такої проби огнем досить розповсюднений в лєґендарній аґіольоґічній лїтературі)  9) Про се завязаннє приязних відносин з Русю і висланнє до них єпископа каже також і сучасник Фотий в своїм окружнику, але без всяких близших подробиць. Фотий каже, що Русь, нарід загально звістний з своєї нелюдськости й воєвничости, змінила свою поганську віру на християнство, прийняла єпископа і з ворогів стала підвластною приятелькою імперії, — себ то стала її союзником й обіцяла воєнну поміч 10). Ся Фотиєва згадка походить з-перед 866/7 р. і дає розуміти, що зносини розпочали ся не так за часів імп. Василя (що в маю 866 р. став соправителем імп. Михаїла, а від 867 правив сам), як може ще й скорше, слїдом по руськім походї 860 року 11).

При тім в візантийських джерелах не називають ся анї правителї Руси, що вели сї зносини з Царгородом, анї провідники походу 860 року. Повість временних лїт каже, що то були Аскольд і Дир. Се приводить нас до реєстру київських князїв X віку. Річ се дуже неясна і непевна.

Повість, видно, знає добре Володимирового батька Святослава і дїда — Ігоря. По теорії її сей Ігор повинний бути сином новгородського князя — варязького конунґа Рурика, покликаного Новгородцями з-за моря. Через се всї иньші київські князї мусїли опинити ся. по-за династією: Олег став воєводою Ігоря, або в иншій верзії — його опікуном і далеким свояком: Рурик умераючи „предасть княжениє свое Олгови, отъ рода єму суща, въдавъ єму на руцЂ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ вельми“. Аскольд і Дир стають варязькими боярами, що відпросились у Рурика „з родом своїм“ до Царгорода, але по дорозї опановали Київ, що стояв без князїв: почали княжити над „Польскою“ (Полянською) землею, зібрали багато Варягів, з ними ходили на Царгород, та ледви не пропали від чуда, а Олег, що зараз по смерти Рурика рушає на полудень, підступом забиває їх як узурпаторів.

Олег в ширшій верзії Повісти править іменем Ігоря: забиваючи Аскольда і Дира, він відкликуєть ся до прав Ігоря: „,вы нЂста князя, ни роду княжа, но азъ єсмь роду княжа, и вынЂсоша Игоря — а се єсть сынъ Рюриковъ“ 12). Се поправка: коротша редакція не вважаючи Олега приналежним до династиї представляє його просто тільки воєводою Ігоря: „възрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ, и бысть у него воєвода, именемъ Олегъ, мужъ мудръ и храборъ“. В сїй верзії Ігорь сам каже забити Аскольда і Дира, покликуючи ся на свої права: „нь азъ єсмь князь, и мнЂ достоить княжити“ 13). Редактор ширшої верзії Повісти, що мав перед очима умову Олега з Греками, де він зве себе „великим князем руським“, не міг лишити Олега в титулї воєводи, і зробив його опікуном Ігоря, реґентом Руської держави, а за для того — і свояком Ігоревим.

Добра то опіка, що триває тридцять лїт, коли Ігор давно мусїв бути повнолїтнїм! Текст умови з Візантиєю рішучо противить ся сьому обясненню, бо Олег в нїй зовсїм не згадує нїчого про того нїби правного князя — Ігоря: „мы... иже послани оть Олга великаго князя рускаго и ота всЂхъ иже суть подъ рукою его, свЂтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Очевидно Олег не був анї опікуном, анї воєводою Ігоря, але таким самим князем, як і Ігор, його попередником на київськім столї. Які династичні відносини були між ними, ми того не знаємо, так само як і автор Повісти. Мабуть тільки не був він батьком Ігоря, бо в такім разї наші книжники не зробили-б з Олега Ігоревого воєводи, для уратовання династичного принціпу. Щось мусїло бути таке, що не позволяло пристїбнути Олега до пізнїйшої династії — і звідти ті штучні пояснення його ролї правителя  14).

Не меньш підозріла справа Аскольда й Дира. Я насамперед мушу нагадати верзію, що Аскольд і Дир були потомки Кия: вона, очевидно, давнїйша від того що маємо не тільки в ширшій „Повісти“, але і в коротшій (новгородській) її редакції. Коротша редакція, в дусї тої династичної ідеї, яка звучить в промові Олега (чи Ігоря) до Аскольда і Дира, уже представляє Аскольда і Дира Варягами-приходнями: „нарекоста ся князема“, самовільно і самозванно. Ширша Повість розвиває се далї: Аскольд і Дир не просто якісь Варяги, а люде Рюрикові, „не племени єго, но боярина“, з дружини Рюрика — Ігоря. Виходить все таки нескладно і тепер: Аскольд і Дир, відпросивши ся від свого „князя“, ідуть на Царгород, але по дорозї займають Київ, що зовсїм нїколи не належав їх князеви, і за се гинуть як узурпатори — яка льоґіка в тім узурпаторстві? Володимир, убиваючи Рогволода, теж Варяга по Повісти, не відкликуєть ся до своїх династичних прав, і се зовсїм натурально, бо династичної ідеї княжої в її пізнїйшій формі, в якій знали її лїтописцї другої половини XI в., як виключне право Володимировой династиї на князюваннє в землях Руської держави, в X в. ще не могло бути. Недорічність відчули пізнїйші компілятори і вставили поясненнє, що Олег післав Аскольда і Дира з дарунками до Царгороду, але ті не виконали своєї місії, лишились у Київі, і Олег розсердив ся за се спроневіреннє і постановив помститись 15). Обясненнє се, розумієть ся, нїчого не варто, та цїкаво тим, що показує почутє недоладности в оповіданню Повісти. Так само неймовірне й згадане вже її оповіданнє, як Аскольд і Дир зайняли Київ: „поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрЂста на горЂ городокъ и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же (Кияне) рекоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдЂлаша градокъ сь, и изгибоша, а мы сЂдимъ, роды ихъ, и платимы дань Козарамъ. Аскольдъ же и Диръ остаста въ городЂ семъ, и многы Варягы съвокуписта, и начаста владЂти Польскою землею“. В коротшій (новгородській) верзії Повісти нема нїчого про те, як Аскольд і Дир зявили ся в Київі — се, очевидно нова і дуже нещаслива в своїй ідилїчности комбінація.

І ще дрібна, але характеристична подробиця: Аскольда і Дира убивають разом „злодЂи Игореви“ і несуть їх ховати „на гору“, але могили їх показують ся гень гень в ріжних місцях: „погребоша Асколда на горЂ, єже ся нинЂ Угорьскоє наричеть, идже єсть двор Олминъ, на той могилЂ постави Олма церковь святаго Николы“, — отже на теперішнїм Печерську, на Днїпровім березї, гень низше київської пристани, що була на устю Почайни. А „Дирева могыла за святою Ириною“, отже десь коло теперішньої Софійської катедри, добрих півмилї від Угорського. Очевидно, Аскольда і Дира не вбили разом, взагалї — вони не вмерли разом, а з тим і традиційне оповіданнє про їх смерть тратить ґрунт 16).

Тай само по собі взявши, се князюваннє в Київі двох князїв разом, що по словам традиції, не були анї братами, анї батько з сином, дуже неправдоподібне.

Аскольда поховано на Угорськім. Очевидно — він жив в тім княжім дворі, що стояв там: тут жив і був похований потім і Володимир Вел. (память, що Аскольд жив тут, привела автора до тієї подробицї, що Олег приїхав під Угорське з своїми човнами). Се промовляє за тим, що Аскодьд був дїйсно князь київський. Факт, що на його могилї поставили потім церкву, веде нас до походу 860 p. i епізоду про охрещеннє частини Руси по тім походї, при умові: дуже ймовірно, що Аскольд був той князь, що ходив 860 р. на Візантию і потім при згодї з Візантиєю прийняв християнство. Тим зовсїм природно обясняють ся факти, що Повість звязала похід 860 р. з його іменем, і що на могилї Аскольда поставлено церкву.

Що до Дира, то його імя згадує Масуді (писав в 40-х рр. X в.). Перший між словянськими королями, каже він, то король аль-Дир 17), він має великі міста, численні, залюднені землї; в столицю його держави приходять мусульманські купцї з ріжними товарами 18), Нема нїяких трудностей прикласти се до найбільшого полїтичного центра східньої Словянщини — Київа, що провадив велику торговлю із Сходом, — хиба те, що Масуді говорить про Дира, як сучасника, коли сучасником його був Ігор 19); але можливе непорозуміннє, наслїдком котрого Масуді, не знаючи на імя сучасного руського князя (він нїде не називає його), прийняв Дира за сучасника. Звістка Масуді для нас важна, бо свідчить, що Дир був князем (бо що він дїйсно був в Київі, за те свідчить традиція його могили „за святою Ориною“), Той факт, що в нашій традиції Дир звязуєть ся до купи з Аскольдом, так що вони скрізь в парі виступають, дає підставу думати, що в них треба бачити князїв близьких хронольоґічно. Далеко відсовувати назад Дира не випадає з огляду, що Масуді його уважав сучасником (тай у традиції він все кладеть ся на другім містї“, по Аскольдї)  20), отже правдоподібнїйше буде Дира класти по Аскольдї, перед Олегом (хоч не виключено, що він княжив ще пізнїйше, по Олегу). Сей Дир жив мабуть на княжім дворі на старім городї, де був княжий двір в серединї X в., — тож там його й поховано.

Початок Олегового князївства можна трохи посунути на пізнїйше з огляду на звістку про війну Дира (в лїтописи розумієть ся — Аскольда і Дира) з Печенїгами: до конфлїкту з Печенїгами у київських князїв ледви могло прийти скорше як при кінцї 80-х років IX в. Крім того аналїза лїтописної хронольоґії приводить до виводу, що в подїях кінця IX і початку X в. вона, правдоподібно, спізнюєть ся на 3-4 роки 21). Отже Дир міг жити в 980-х рр.

Але коли пішло вже на могили, то треба ще згадати за одну могилу — Олегову. Що могилу сього „віщого“ князя показували в ріжних місцях („погребоша и на горЂ, иже глаголеть ся Щековица“, а знов „єсть могила єго в ЛадозЂ“) 22), то ще не велике диво; але-ж бо і в самім Київі було аж дві Олегові могили — одна на Щекавицї, друга десь недалеко старих „Жидівських воріт“ (як думають, на місцї теперішньої обсерваторії). Се наводить на гадку — чи не було у Київі двох князїв того імени, одного на початку X в., а другого перед тим, напр. десь в першій половинї IX в.? Се могло-б нам почасти пояснити й те, чому в лїтописи так богато скуплено подій коло Олега 23).

Нарештї міг бути київським князем той Бравлин, що ходив на Сурож, але так само міг бути якимсь князем на полуднї, залежним від Київа, або київським воєводою  24).

Отже по тих наших елюкубраціях реєстр старших київських князїв виглядав би так:

Олег??

Бравлин??

Аскольд — правив між 860 і 867, може й довше.

Дир — при кінцї 880-х рр. правдоподібно ще княжив.

Олег — одинока певна дата його князївства се 911 р. (умова з Греками), умер правдоподібно яких 4-5 лїт по тім.

Ігор, вмер по 944 р., а перед 948-9 рр.

Ольга — реґентка в 940-950 рр.

Святослав — вмер 972 p.








Примітки


1) Про ранїйші нїби то згадки про Русь див. прим. 9: Непевні або хибно до Руси прикладаю звістки VII-IX ст.

2) Про обидва епізоди дивись вище с. 393. Лїтература: Васильевскій: Русско-византійскія изслЂдованія (основні моноґрафії про обидва жития: давнїйші розвідки по них стратили значіннє); новійше: Халанскій Къ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемъ, Ж. М. Н. П. 1902. VIII (сурозьку лєґенду вважає він руською перерібкою амастридської); Шахматов (Корсунская легенда и крещеніе Владиміра — Сборник Ламанского і осїбно, с. 121) пробував відновити давнїйшій погляд, що сурозька лєґенда говорить про корсунський похід Володимира; против сього замітки Шестакова в Ж. М. Н. П. 1908, І, і в новійшій редакції своїх виводів (Разысканія о древн. лЂтоп. сводахъ) Шахматов уже не повторив сього погляду. Вестбергь О житіи св. Стефана Сурожскаго (Виз. Врем. 19 7) поправки до студії Васїлєвского.

3) Саме імя Бравлина (вар.: Бравалинъ, Бравленінь, Бранливъ) як імя власне, признаєть ся не всїма. Востоков (Описаніе Румянцевскаго музея с. 689) висловив гадку, що правдива лєкція — се „князь бранливъ“ (отже — воєвничий князь). Се толкованнє було піддержане Голубінским (Ист. рус. церкви І. 1 с. 59) але воно було збите арґументами, що сей варіант — поправка пізнїйших копістів, і в старім письменстві слова „бранлив“ не знаємо. Новійшими часами дано нове толкованнє — що Бравлинъ вийшло помилкою з Мравлинъ. Таку гадку піднїс Веселовский — Мелкія замЂтки къ былинамъ, Ж. М. Н. П. 1890, III с. 22, пор. Карловича Germanische Elemente im slavischen Mythus und Brauch (Archiv fü r Religionswissenschaft, 1900), а розвинув далї Халанский (Въ исторіи поэтическихъ сказаній объ ОлегЂ ВЂщемь с. 313). Веселовский се „Мравдинъ“ розумів як словянську перерібку грецького Μυριμδών Халанский — як стягнену форму Моровлинъ — Муровленинъ — Мурманинъ, розуміючи тут князя мурманського (норманського) Олега, котрого дублетом признає він Ілю Муромлянина — Муромця. Обидва сї толковання одначе більше дотепні нїж певні. Простїйше з них толкованнє проф. Халанского, але й воно опираєть ся на цїлім рядї гіпотез, дуже рисковних — як перерібка народньої форми Моровлин в народнїх устах в абсурдне Боровлин, потім штучна архаізація його в Бравлин, опущеннє імени князя, а долишеннє самото епітету, і т. и.

4) Про джерела й лїтературу сього походу див. в примітках (10).

5) Текст у Дорна — Каспій с. 5 і 464, над близшим означеннєм року сього походу застановляв ся тамже с. ХLVIII Кунїк, але не прийшов нї до якого певного виводу, а хоч і прихиляв ся до гадки, що то мало бути коло 880 р., але при тім виходив з хронольоґії Повісти, так що сї його виводи не мають нїякої цїни. Дорн (с. ХLVIII) пробував підперти сю гадку вказівкою на монети абу-Зейда 880-3 р., що говорять про побіду над поганами: він догадуєть ся що то була побіда над Русю, але сам далї наводить комбіновану звістку Зегір-ед-Діна (XV в.) і ель-Хасана про побіду абу-Зейда над поганами-Турками в 873|4р.

6) Лїтопись рахує на корабель по 40 мужа в походї Олега. Похід лєґендарний, але сю подробицю можемо прийняти як вповнї реальну.

7) τούς πέριξ α'υτω̃ν δουλωσάμενοι κακει̃θεν 'υπέρογκα φρονηματισθέντες — Photii epistolae, ed. Valetta, Londini 1864 p. 178.

8) Quos rex illorum chacanus vocabulo, ad ce amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat — див вище с. 394.

9) Біографія імп. Василя в Corpus hist. Byz. XXVII гл. 97. Оповіданнє про руську місію перейшло потім до ріжних пізнїйших візантийських компіляторів — Кедрина, Зонари, Ґлїки і до росийських збірок, як Никонівська Завдяки тотожности імени імп Василя Македонянина з іменем Вододимирового шваґра в деяких грецьких компіляціях се оповіданнє дуже характеристичним способом скомбіновано з охрещеннєм Руси за Володимира — див. повість видану Бандурієм, нове виданнє в Analecta byzantino-russica ed. Regel, Спб., 1891, і компіляцію патр. Maкарія — уривок при виданню Яхї бар. Розена с. 222. Про Бандурієву повість див. новійші замітки ак. Ламансного — op. c. гл. XVII.

10) Photii epistolae p. 178.

11) Біоґрафія зрештою виразно суперечить з окружником Фотия, бо каже, що єпископа на Русь післав патр. Іґнатий, що настав по упадку Фотия в 867 р., а Фотий згадує про висланнє єпископа в своїм окружнику, ще перед своїм уступленнєм. Ламанский в своїй розвідцї про св. Кирила старав ся довести, що Русь навязала зносини з Візантиєю зараз по невдалім походї, під вражіннєм царгородських процесій, але се тільки здогад: хронольоґічно воно можливо, але довести, що се стало ся десь в р. 861, нема чим. При тім Ламанский висловив гадку, що в тій Фотиєвій місії на Русь був післаний св. Кирил, і його т. зв. хозарська місія, що привела до хрещення „до двухсоть чадій“, була в дїйсности місією на Русь. Гіпотеза інтересна, хоч і лишаєть ся невиясненим, чому наші джерела (Гавдерік і Панонське житиє) говорять про Хозар замість Руси, що в тім часї мабуть не стояла вже під хозарською зверхністю. Можливо одначе, що місія на Русь і дипльоматичні зносини з Хозарією були складовими частинами тої самої дипльоматичної акції, яку розпочало візантийське правительство по інцидентї 860 року для забезпечення себе від подібних несподіванок, і тому злили ся до купи.

12) Іпат. с. 13.

13) 1 Новг. с. 5. Ся форма слів Ігоря зістала ся в ширшій верзії, як найлїпший доказ компромісу в справі Олега.

14) Шахматов пробував довести, що в первісній редакції лїтописи Олег таки й був князем (Розысканія с. 318). A priori вважаю се зовсїм можливим, навіть правоподібним, але вислїдити сеї заміни конкретно доси не удало ся.

15) Гиляровъ Преданія Начальной лЂт. с. 70-72 (рукописи XVII в.).

16) Сю недорічність відчув був Ламбін і через те, ратуючи традицію, викинув з текста, як пізнїйшу приписку, звістку про Дирову могилу — Источникь лЂтописнаго сказанія о происхожденіи Руси (Ж. М. Н. П. 1874, VI).

17) Аль — арабський член, Дир — імя. Варіант: аль Дин.

18) Вид. Гаркави с. 137.

19) Вестберґ (Beiträ ge IX), признаючи, що держава Алдира відповідає Київській державі, так і поправляє без церемонїї Аддира на Ігоря, пор. Къ анализу с. 396.

20) Придоста два Варяга и нарекоста ся князема: одному бЂ имя Аскольдъ, а другому Диръ (1 Новг. с. 4).

Бяста у него (Рурика) два мужа: Асколдъ и Дирдъ (Іпат. с. 11).

Иде Асколдъ и Диръ на ГрЂки — Іпат. с. 12.

воєваша Асколдъ и Диръ Полочанъ — Никон. I с. 9.

избиша множество ПеченЂгъ Осколдъ и Диръ — Никон. I с. 9

и увидЂ Олегъ, яко Осколдъ и Дирдъ княжита...

и убиша Асколда и Дира — Іпат. с. 13.

21) Про се низше і в екскурсї I.

22) Іпат. с. 24 і 1 Новг. с. 7.

23) Здогад про двох Олегів висловив пок. Антонович — Публичныя лекціи с. 57; про Олегову могилу в Київі і її місце спеціальна розвідка пок. П. Лебединцева в Чтеніях київського історичного товариства т. І.

24) Про поправки імени Бравлина див. вище с. 401-2.











Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 6.]


Шевченківські читання в cпільноті ua_kobzar:

Спогади О. Афанасьєва-Чужбинського, 1840 р.:   Еще мальчики могли научиться по-украински, но девочкам предстояло много труда понимать «по-мужицки», хотя ничто не мешало сохранять родной акцент и до глубокой старости. В то время, кроме «Энеиды» Котляревского, которой девицам читать не давали, на украинском языке были уже: повести Квитки, Полтова и приказки Гребенки, имелись везде рукописные сочинения Гулака-Артемовского; но все это читалось как-то вяло высшим кругом. Появление «Кобзаря» мигом разбудило апатию и вызвало любовь к родному слову . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.