Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна





ТЕРИТОРІЯ ДЕРЖАВИ В ПОЧАТКАХ X в., СОЮЗ ДЕРЖАВНИХ І ТОРГОВЕЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ. КНЯЗЇВСТВА СЕРЕДИНИ X в., РОЗВІЙ ЇХ ЗАЛЕЖНОСТИ, ОРҐАНЇЗАЦІЯ РУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ X віку, ЦЕНТРАЛЇСТИЧНІ І ДЕЦЕНТРАЛЇСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ, СТАНОВИЩЕ КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ



Таким чином протягом IX і на початках X віку Київ опанував уже майже всю ту територію, що входила потім в склад Руської держави. Всї східно-словянські племена, з де якими фінськими сусїдами на півночи, тим чи иньшим способом залежали вже від нього. Та ся залежність в переважній части була ще дуже слаба: значна частина народів була тільки під геґемонїєю Київа, а не під властю його, звязана союзним, а не державним звязком. Між тими містами, де, по словам Олегової умови, сидїли „велиции князи подъ Ольгомъ суще“  1), Повість називає Чернигів, Переяслав, Любеч, Полоцьк і Ростов. Коли додати сюди ще Новгород, де сидїв, як знаємо, Ігорів син, і Смоленськ, куди нїби то Олег мав посадити „мужа“ свого, то ми побачимо, що в 1-ій пол. X в. були-б обсаджені з руки київського князя як раз: а) словянські волости по головним торговельним дорогам, де крім князїв — намістників мусїли сидїти й київські залоги, що боронили сї дороги і торговлю а заразом вели торг з місцевою людністю; б) словянські кольонїї по фінських землях (крім Ростова сюди-ж треба додати Білоозеро, Муром, може Ізборськ, де ще Рурик мав посадити своїх мужів), — вони мали теж важне торговельне і економічне значіннє, збираючи дань з околичних громад, особливо „скору“ — їх можна прирівняти дуже добре до пізнїйших московських „острогів“ в Сибіри, що мали головною метою збираннє „сибірської казни“, а для того мусїли мати якусь воєнну силу і представляли собою нїби якусь адмінїстрацію. Ся схема о тільки правдоподібна, що ми дїйсно можемо прийняти вичислені Повістю резиденції київських намістників чи князїв за приблизно-реальні для початку X в.

Взагалї як початки київської держави мусїли бути тїсно звязані з інтересами київської торговлї, так і пізнїйше інтереси державні переплутували ся з торговельними, а купецька верства з правительственною. Се найвиразнїйше відбило ся в оповіданню Константина Порфирородного про Руську державу, уложенім безперечно на основі добрих, місцевих відомостей: тут руська торговля й управа, княжа дружина й купецтво зливають ся зовсїм до купи. Князї з цїлою Русю (се-б то дружиною) на зиму йдуть на полюдиє в підвдастні словянські землї, там цїлу зиму збирають вони дань, на весну Русь збираєть ся до Київа, споряджає торговельну фльоту й їде в Царгород (розумієть ся — не тільки сюди, а взагалї в ріжні грецькі торговельні центри), з предметами дани й торговлї. Се представленнє вповнї потверджуєть ся автентичними умовами київських князїв з Візантиєю, де торговельні вигоди становлять головний предмет і зміст, альфу і омеґу дипльоматичних зносин. Руські князї і бояре — заразом правительство і купецькі підприємці. Київська державна полїтика стоїть на послузї у торговлї, а торговля становить знову ту економічну підвалину, на котрій операють ся князї й правительство.

Та система городів і факторій по торговельних дорогах, обсаджених руськими князями і руськими залогами, становила наче скелет Київської держави. Не можемо сказати, чи як раз всї тутешнї князї були поставлені з Київа (хоч се досить правдоподібно); досить того, що вони приведені були в безпосередню залежність від Київа, а дружинна верства, що спеціально носила імя руської, Руси, як репрезентантка сього державного звязку — принадежности до „руського“ центра, була тим елєментом, що держав усї сї „волости“ в звязку з торговельним і державним осередком сїєї системи-Київом, і заразом як кров обігала по всїй системі держави, оживляючи її й удержуючи в цїлости. В сучасних джерелах візантийських і арабських імя Руси надаєть ся спеціально дружинній верстві, що панує в сій Руській державі; про Константина Порфирородного я вже казав, що у нього Русь — се дружина, і він розріжняє отсю Русь і підвластних „Словян“. З арабських письменників се найбільш виразно виступає у ібн-Росте: Русь — се воєнна верства, що не має анї ґрунтів, анї господарства, живе з того, що забирає у Словян і спродує сусїдам; війна — їх промисел; новонарожденому кладуть меч і кажуть: „не дістанеш від мене нїякої спадщини, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем“ 2).

Разом з дружиною імя Руси, що було заразом іменем полїтичного центра і зверхньої верстви держави, переносило ся і на підвластні землї. Тойже сам Константин Порфирородний називає київські волости, противставляючи їх Київу, „провінціальною Русию“ (ή 'έξω 'Ρωσία). Джайгані, і за ним пізнїйші східнї письменники імя Руси прикладають не тільки до Київщини, але й до приналежних до неї земель. Повість временних лїт, очевидно, виходить теж з того погляду, що імя Руси в X в. було загальним іменем для земель Київської держави : в парафразї умови 907 р. Чернигів, Переяслав й ин. звуть ся „руськими городами“. Ними володїла Русь.

На скільки розгалужена була вже в 1-ій пол. X в. система безпосередно звязаних з Київом волостей, показує умова Ігоря 944 р.: в нїй виступає що найменьше двадцять князїв. Їх реєстр має свій інтерес, тому його наведу. Наперед тільки завважу, що сей склад держави з яких двадцяти князївств можемо уважати досить трівким для середини X в.: коли тринадцять лїт пізнїйше прибуває Ольга до Царгорода, з нею бачимо знов 20 або 22 посли, очевидно — від сучасних руських князїв.

В умові 944 р. виступають:

великий князь руський Ігорь з жінкою Ольгою

син його Святослав (новгородський)

два племенники — Ігорь і Якун (норманське Акун, Гакон)

Предслав 3)

Сфандрь, жінка Улїба (очевидно — якась вдова по князю, що мала свою волость, як Ольга, бо самого Улїба не згадано)

Турд (норман. Dόrdr)

Аръфастъ (норм. Arofastr)

Сфиркъ

Тудко (може зменьшене від Тудор)

Тудор

Евлиск (чи Ерлиск, мабуть попсоване імя)

Воік (теж)

Яминд (Аменъдъ, норманське А'mundi)

Гунар (норманське Gunarr)

Берн (норм. Bjorn)

Алдан

Елек

Етон (мабуть попсоване)

(одно імя мусить бути опущено тут, бо є тільки імя посла)

Гуд

Тульб чи Тулоб (вар. Туад, Тулд)

Ут (прикм. Утинъ, Успинъ).

Цїкаво, що між сими іменами „княжья“ 944 р. не знаходимо ми імен відомих нам з Повісти — анї воєводи Свенельда, котрому передав Ігор Деревлянську землю, збирати з неї дань, анї деревлянського князя Мала. Можемо тут спустити ся на лїтопись, що такі особи тодї дїйсно були, бо імена Свенельда і Мала були звязані з памятною подїєю — як Ігоря убили Деревляни. З тої неприсутности їх тут виходило б, що в вище поданий реєстр не включено тубильних князїв і князьків, які далї правили своїми округами під зверхністю київського князя (се й само собою зрозуміле, бо сї князї не входили безпосередно в державну та дружинну орґанїзацію), анї не заведено тих київських бояр — дружинників, що не сидїли повсечасно в волостях, а тільки виходили періодично на полюдє до тих чи иньших підвласних, але не приведених в безпосередню залежність від Київа волостей, бо вони, що-б так сказати, числили ся при київськім штабі 4) і тільки висилали ся для збирання данини, або мали призначену з певних волостей дань на удержаннє своєї дружини.

Число таких земель, де непорушною зіставала ся свійська управа і свої князї, і тільки від часу до часу (раз на рік найчастїйше) прибував, з полком дружини для відповідного попертя свого права, чи то сам князь (київський або провінціальний) чи котрий з бояр на полюдє, збирати данину, — число таких земель, кажу, мусїло бути ще дуже велике в 1-й пол. X в. Але були цїлі племена, звязані тільки обовязком помочи, що нїколи й не бачили на своїй теріторії київських князїв чи бояр, навіть тимчасово; в такім станї були, по всякій правдоподібности, всї західнї краї — Тиверцї, Дулїби і дальші, а на крайнім сходї — Вятичі, взагалї землї що лежали осторонь; їх звязок з Київською державою був зовсїм хисткий, майже номінальний.

Власне еволюція Руської держави в Х-XI в. полягала в зміцненню сих звязків, розширенню сїєї системи „руських“ намістників і залог та розгалуженню її в усїх напрямах, в середину волостей, з часом все далї. В оповіданнї Константина Порфирородного території словян Новгородських, Деревлян, Дреговичів, Кривичів, Сїверян і иньших Словян — се волости, куди тільки на час, зимою приходять руські дружини з князями „на полюдиє“. Образ зовсїм вірний, тільки з тою поправкою, що князї не ходили всї з Київа, бо вже був цїлий ряд провінціальних центрів, де сидїли князї з руки київского „великого князя“. В таких землях громади правили ся собі по своєму, як хотіли, тільки обовязані були віддати відповідну данину князеви на „полюдию“ і виживити дружину екзекутників під час збору сеї данини (се трохи хибно зрозумів Константин, кажучи, що київські князї з „усею Русю“ йдуть на зиму в „словянські“ землї й там перегодовують ся до весни). Тільки поволї до сього збору дани почали прилучатись і ріжні адмінїстраційні та судові компетенції. Се дуже добре ілюструє пізнїйше оповіданнє літописи під 1071 р.: в Білоозеpo приходить для збирання дани в імени кн. Святослава Янь Вишатич, і йому при тій нагодї заносять скаргу на безправности, які дїють ся з причини „кудесників“ : безправности сї, очевидно, дїяли ся за згодою місцевих властей (які-б вони не були), і скарга була певного рода апеляцією на них; Янь переводить слїдство й чинить екзекуцію. Те що в другій половинї XI в. дїяло ся може тільки в далеких фінських аннексах, в X в., певно, практикувало ся і в словянських волостях. Навіть ще за часів Ярослави бачимо, що княжий вирник (очевидно — судовий та фінансовий аґент) тільки періодично приїздить у волость („урок вирнику“ в Руській Правдї), — о скільки ж меньша мусїла бути участь центральної власти в управі і судї волости столїтє перед тим! Очевидно, вона була мінїмальна, і за границею міста, де резидував князь чи намістник, та його найблизшого округа — властиво її не було зовсїм.

В тїснїйше звязаних з Київом землях самоуправа зіставала ся непорушеною тільки в границях дрібнїйших округів; в головнїйших центрах землї сидїли князї чи намістники і служили якимись судовими чи адмінїстраційними інстанціями, бодай у важнїйших справах, бодай часом. Але у иньших племен, як у Деревлян, Вятичів, може Дреговичів, на цїлих етноґрафічних територіях в 1-ій пол. X в. не було нїяких повсечасних резидентів, і весь давнїй устрій землї зістававсь непорушеним. Напр. у Деревлян: Ігор примучив їх і примусив давати дань, сю дань він передав Свенельду на удержаннє його дружини, але Свенельд анї сам, анї його відпоручники не перебувають в „Деревах“ (нема слїду того). Очевидно, Свенельд вибирав собі дань підчас осїннього полюдя („й приспЂ осень“), а з своїм полком перебував при Ігорі, виконуючи всякі воєнні поручення; в Деревах же по давньому правили „добрі“ деревлянські князї, „иже роспасли суть Деревськую землю“. Аж по великій війнї з Деревлянами в половинї X в. скінчилась ота давня управа. Теж і у Вятичів: в другій половинї X в. їх оподаткував київський князь, а ще при кінцї XI були тут якісь свої князї-правителї. На такі території дивили ся в Київі головно як на джерела дани, як се характеристично (хоч і побільшено) відбило ся в оповіданню про зачіпку Ігоря з Деревлянами. Вся київська полїтика супроти сих підвластних племен кінчить ся на змаганню здерти як можна більше.

Як і в сучасній державній полїтицї мілїтарних держав, все обертало ся коло удержання армії — княжої дружини. Розширеннє підвласної території, побільшеннє дани давало можливість держати більше дружини. Передаючи Свенельду дань з Уличів, а потім з Деревлян, Ігор забезпечив удержаннє цїлому корпусови дружини, що мав тримати з тієї дани Свенельд. Розставивши дружинні залоги, що мали удержувати ся з добираної дани й натуралїй в своїм окрузї, князь мав на поготові воєнні кадри, що в потребі могли бути змобілїзовані і вислані куди треба, зіставивши на місцї мінїмально потрібні контінґенти; при тім сї залоги забезпечали торговлю, що була важним джерелом доходу для правительства й для самої дружинної верстви. Збільшеннє-ж воєнної сили, vice versa, давало можність київському князеви все далї розширяти круг свого полїтичного впливу, зміцняло становище князя, його перевагу над підручними „світлими і великими князями“ та воєводами.

Се була теж дуже важна сторона в еволюції Руської держави. І ті великі воєводи, що від себе удержували цїлі корпуси дружини, як Свенельд, і ті провінціальні князї — були часом занадто сильні і могли вирости над голову київському князеви; він мусїв держати свою власну значну дружину та урівноважувати силу одних своїх підручників силою других. Між дружиною великого князя й дружинами його підручників та воєвод могло часом вивязувати ся певне суперництво, і київський князь мусїв уважати, щоб служба у котрого з його воєвод не стала для дружинника привабнїйшою, як у нього; коли Свенельд дістав деревлянську дань, Ігорева дружина почала завидувати: „се далъ єси єдиному муже†много: отроци СвЂнельжи изодЂли ся суть оружиемъ и порты, а мы нази“, и князь мусїв добувати для своєї дружини якийсь новий дохід, аби собі не марикувала, не вважала становище Свенельдової дружини кращим від свого.

Підручні „світлі князї“, зовсїм природно, мали тенденцію своє князївство уважати дїдичним і не раз приходили до повної фактичної незалежности. Ілюстрацію дає історія з Полоцьком. Сю волость, як ми бачили, Повість зачисляє ще до Рюрикових: ще він мав там саджати своїх мужів. За часів Святослава там сидїв князь Рогволод; по лїтописи він „пришелъ изъ заморья“. Чи прийшов він дїйсно зза моря чи нї, не знати, але певно, що Полоцьку волость, яка входила вже в руську державну систему, він дістав з руки київського князя, хоч може не сам особисто, а ще якийсь його батько чи дїд. Але по смерти Святослава Рогволод займає зовсїм рівнорядне становище з Святославовими синами, і князь з київської династиї тільки оружною силою його приборкує. Такі епізоди мусїли трапляти ся не рідко. Київський князь все мусїв удержувати себе в фактичній, фізичній, щоб так сказати, перевазї, аби мати змогу користати з своєї правної прероґативи — власти великого князя і зверхника.

Певну опору в сїм давало йому значіннє самого Київа — центра торговлї й культури для всеї держави, головного дружинного гнїзда, з котрого виходили дружинні кадри й куди до певної міри й пізнїйше мусїли тягнути. Але се все служило до певної міри тільки. Звязок, що звязував державу, навіть в тій її примітивній формі був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти — походами, змінами намістників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипала ся.

Не мале значіннє мусїли тут мати далекі походи, особливо в культурнїйші краї полудня і сходу. Дати інїціятиву, скупити відповідні, дуже значні сили міг тільки голова держави — київський князь: він мобілїзував залоги, покликав до участи полки від підвласних племен, спроваджував варязьких кондотієрів і т. и. Похід в разї успіху давав великі користи; з них головна пайка припадала на долю київського князя, але, як бачимо з фраґмента, вставленого в Повість під 907 р., не забувано при тім і про дружину не тільки змобілїзовану до похода, але й полишену на залогах. Таким чином сї походи, що були вінцем тодїшньої дружинної орґанїзації, злучали в одно тїло всю дружинну верству, розкидану по цїлому просторі держави, давали відчути одність державної орґанїзації, і тим були для неї дуже користні. Не диво, що сї походи повторяли ся досить часто, поки не отяжіла державна орґанїзація, ставши більше діференціованою, глубше розгалуженою. Далекі дружинні походи заникають разом з тим, як на перший плян виступає внутрішня земська орґанїзація і в управі лучать ся з князївсько-дружинними елєментами елєменти земські. Сей процес розвиваєть ся особливо в другій половинї XI в., і з того часу нема вже тих дружинних походів.








Примітки


1) Треба уважити сї слова цитатою з умови, не поясненнєм Повісти: сама Повість не говорить нїде про таких великих князїв; натомість деякі імена городів міг додати й редактор Повісти.

2) Вид. Хвольсона ст. 35.

3) Не Предслава, бо при жінках спеціально се зазначено, що то жінки.

4) Дрібнїйші бояре також і при иньших, провінціальних центрах.











Попередня     ТОМ I     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VII. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.