Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VIII. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VIII     Наступна





ХАРАКТЕРИСТИКА СВЯТОСЛАВА В ТРАДИЦІЇ, СХІДНЇ ПОХОДИ, ВІЙНИ З ВЯТИЧАМИ, ПОГРОМ ХОЗАРІЇ, ВІЙНА НА ПОДОНЮ, „УРИВКИ ГАЗЕ“, УПАДОК ХОЗАРІЇ, РУСЬКО-ПЕЧЕНЇЗЬКІ ВІДНОСИНИ.



Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правлїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

З сею артистичною в своїй ляпідарній короткости характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданню лїтописи, згоджуєть ся вповнї й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з Греками Лев Диякон: на зїздї з імператором Святослав імпонує Грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в остатнїй бідї, в своїй нещасливій війнї з Цимісхієм: „Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусїднї народи та тримало в неволї цїлі краї, не проливаючи й крови — пропала, коли тепер так соромно поступимось Ромеям, Від предків одїдичили ми мужність; пригадаймо-ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасеннє. То не наш звичай — втїкачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши дїла, як слїд сміливим мужам“  1).

До сих слів сама напрошуєть ся в порівняннє славна промова Святослава в лїтописи, коли його підступом обступили з переважними силами Греки: „вже нам нема де подїтись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землї, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втїчемо, то тодї сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тодї самі за себе промишляйте“  2).

В характеристицї сього князя, як бачимо, народня традиція зістала ся вірна фактам. Иньша річ, чи за тими зверхнїми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серіознїйші полїтичні пляни; лїтописна промова Святослава, де він мотивує своє завзятє до болгарських плянів („хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймнї показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утїх. Може б при більшим запасї фактичного матеріалу сї полїтичні пляни виступили перед нами виразнїйше. Але фактів характеристичних для Святославової полїтики маємо дуже мало, а. лїтописна традиція стала на становищі київських полїтиків, які осудили сї широкі ширяння князя, що занедбував за ними близші київські інтереси - „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдешь, а своя ся лишив“, — і з сього становища обробила лїтопись його історію 3).

З усеї дїяльности Святослава ми знаємо тільки дві ґрупи походів: східнї війни і грецько-болгарську кампанїю; ними майже вичерпуєть ся його полїтична дїяльність.

Останнїм ділом Ігоря був похід на схід — на схід же звертає свою увагу й син його. На жаль про сю сторону його дїяльности, дуже важну своїми наслїдками в історії східньої Европи, знаємо незвичайно мало.

Повість каже, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу; по дорозї він надибав Вятичів і довідавши ся що вони дають дань Хозарам, пішов на Хозарів, побідив їх кагана в битві, взяв Білу Вежу (Саркел), побідив Ясів і Касогів і після того новим походом підбив (побЂди) Вятичів та примусив їх давати дань. Оповіданнє се механїчно розбито роками на кілька нїби осібних походів. Приглянувши ся близше, бачимо, що крім того воно скомбіновано принаймнї з двох осібних оповідань  4).

Перше оповіданнє, в епічнім стилю, продовжуючи характеристику Святослава, росповідало, як він пішов на Хазарів, піславши своїм звичаєм наперед оповістку про сей похід. Почувши Святославову оповістку Хозари вийшли против нього з князем своїм каганом і зіступили ся битись; стала ся битва і подолїв Хозарів Святослав і взяв город Білу Вежу; і Ясів побідив і Касогів і вернув ся до Київа 5). І по сім наступало оповіданнє про Святославів похід на Болгарів.

Потім до оповідання про похід на Хозарів прилучено похід на Волгу: „Святослав надибав Вятичів, і спитав їх: ,Кому даєте дань', вони сказали: ,Козарам по шелягу від рала даємо' (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів Радимичам та Сїверянам: не давайте Хозарамъ, но мнЂ давайте), і побідив Вятичів Святослав і наложив на них дань“.

Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що Вятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері полїтичного впливу Київа, але при тім зіставались далї в близшій залежности від Хозарів 6). В Повісти Святослав не вибераєть ся спеціальним походом на Вятичів, „вятицьке питаннє“ виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; підбивши Хозарів — зверхників, Святослав приводить і Вятичів до тїснїйшої залежности від Київа. Се все зовсїм можливе; походи Святослава на середню Волгу натурально потягнули за собою тїснїйше прилученнє до держави тамошнїх земель, не тільки самих Вятичів: зміцненнє руської зверхности в фінських землях Оки й середньої Волги, де зявляєть ся кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежали ся сим ті походи на Волгу?

Звістки сучасного арабського ґеоґрафа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповняють нашу лїтопись. З них довідуємо ся, що Русь знищила тодї Болгар і спустошила Буртаси — часто згадуваний в звістках про арабську торговлю край на середнїй Волзї (Мордва як думають). „Тепер не зістало ся й слїду анї від Булгара, анї від Буртаса, анї від Хозара“, каже Хаукаль, „бо Русь знищила всїх їх, забрала від їх всї ті краї й загорнула собі; а ті, що спасли ся з їх рук, розтїкли ся по близьких місцях, бажаючи зістати ся поблизу своїх країв та сподїваючи ся прийти до згоди з Русию та піддати ся їй“ 7). Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як богате торговельне місто істнував до XV в., передавши потім своє значіннє сусїдній Казани.

Далеко тяжшим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилила ся до упадку вже протягом двох столїть. Лїтопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу — Саркел 8), важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тодї ще, видно, була в руках Хозарів, хоч залюднювала її також і словянська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тодї Ітиль і Семендер, богате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим цїла Хозарська держава від краю до краю була зовсїм спустошена. Люде з Ітиля розбігли ся по каспійському побережу. Чи була ся руїна така безповоротна, можна сумнївати ся; маємо згадку (в науковій лїтературі, правда, досї помітувану) про війну з Хозарами Володимира. Але в кождім разї істнованню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XI в. вона стратила всяке значіннє. Автор Повісти, пригадуючи, як Хозари колись брали дань з Полян і мали напророкувати собі, що Поляне їх переможуть, додає, що се й збуло ся тепер: „володЂють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня“  9). Останки Хозарів на нижнїй Волзї, під іменем Саксинів, не грали вже нїякої важнїйшої ролї. Якусь значнїйшу кольонїю Хозарів лїтопись згадує в XI в. також у Тмуторокани  10).

В звязку з сим погромом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами — Ясами (себто Осетинами, останками Алянів) й Касогами (Черкесами — по осетинськи Черкеси і тепер звуть ся Кäсäг). Дуже правдоподібно, що тут іде мова про Касогів нижньої Кубани, а про яські оселї здогадують ся, що вони в степах тодї далеко висувались на північ, аж у Подонє 11). Таким способом ся війна стояла-б в тїснім звязку з хозарською війною на Подоню і з інтересами Тмутороканської волости; пїзнїше таку боротьбу з кавказькими сусїдами вів далї тмутороканський князь Мстислав.

По хронольоґії лїтописи сї походи відбувають ся в 964-6 р. Зовсїм правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронольґія лїтописи тут спізнюєть ся, як і в иньших фактах. Хаукаль каже, що спустошеннє Булгара, Буртаса і Хазара стало ся 358 р. геджри, себ то 968-9 р., перед походом Руси на Візантию. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що став ся 968 р., як я рахую, — бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустив ся-б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізнїйше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сї війни десь в р. 965-7, а може займали вони і початок 968 р.  12).

Що до мотивів сих походів, то на оден показує сама лїтопись — зміцненнє Руської держави на сходї, скріпленнє залежности від Київа земель на Оці і Волзї й Азовськім побережу. Далї можна вказати на другий мотив: Хозари стояли на перешкодї походам на каспійське побереже; в 913 р. Хозари і „Буртаси“ знищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи Хозарів по їх підступі. Знищеннє Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влїзла нагло болгарська справа в пляни Сьвятослава, ми слїдом почули-б про руський похід на полудневе каспійське побереже.

Але головним і безпосереднїм мотивом зіставалась мабуть все таки богата здобич в торговельних містах болгарських, буртаських, хозарських.

Розумієть ся, зруйнованнє сих міст, як і походи на каспійське побереже, своїми дальшими наслїдками були дуже шкідні для руської торговлї. Вони не зістали ся без впливу на упадок торговлї Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем X і в XI в. (між иньшим — і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й иньші причини — упадок торговлі в закаспійськїм Ховаресмі, непорядки в калїфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.

З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Европи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Що правда, се забороло останнїми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало Печенїгів і ледви чи довго могло-б задержати дальші орди — Торків і Половцїв. Торки слїдом присувають ся до українських земель (бачимо їх в походї Володимира на Болгарів).

Супроти сього турецкого руху в чорноморські степи зовсїм малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сї руські волости з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцняв ся рік за роком, забераючи все більші території у осїлої словянської людности та придавлюючи головні артерії руської торговлї з полуднем і сходом. З оповїдання Константина Порфирородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунїкацїя під печенїзькою грозою вже в 1-ій пол. X в.: нижнїм Днїпром і чорноморським берегом приходилося йти не инакше, як під воєнною охороною, „оборонною рукою“. Очевидно, те саме було і з східнїми дорогами.

На сю сторону чи київські князї чи лїтопись, чи обоє разом, вдаєть ся за мало уважали. Лїтопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію Печенїги ледво не взяли Київа і обложили його „в силЂ тяжцЂ“ (великим військом), так що в містї „изнемогаху людье гладомъ и водою“, а війську з Заднїпрянщини хоч і удало ся пройти в місто, але Печенїги тримали Київ і далї в тїсній бльокадї (й не бЂяше лзЂ коня напоити: на Лыбеди ПеченЂга), так що прийшло ся викликати Святослава з Болгарії. І що-ж? По словам Лїтописи Святослав обмежив ся тільки тим, що „събра воя и прогна ПеченЂги в поле“ — себто в чорноморські степи, від київських границь.

Се характеристично; очевидно, в XI в. нїчого не памятали про якусь енерґічну боротьбу з Печенїгами Святослава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки ляконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.).  13) Се може до певної міри свідчити, що дїйсно київські князї не вели в сїм напрямі енерґічної боротьби, хоч певно мали часті конфлїкти з Печенїгами, призабуті народом. Київське правительство може й справдї держало ся більш пасивно супроти печенїзького потопу (хоч не так пасивно як виходило-б з мовчання Лїтописи), а енерґічнїйше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як Печенїги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивности київських князїв можна вказати, по перше, на те, що від Печенїгів поки ще терпіли чорноморські племена, связані тільки слабшим полїтичним звязком з Русию й може не дуже охочі до київської зверхности (як судити по Уличах), — тому київські князї могли не дуже ними журити ся й пильнували тільки торговельних доріг. По друге, на сих торговельних дорогах торговля провадилась далї під військовою охроною, і сї обставини, що передавали монополь заграничної торговлї в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружинї, тож вони може й тому не дуже старались усунути сї обставини, хоч розумієть ся — така полїтика була-б дуже близькоока.

Досить того факту, що особливої енерґії в боротьбі з Печенїгами не помічаємо — скільки можемо судити по мовчанню лїтописи і взагалї по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.








Примітки


1) IX. 7.

2) Іпат. с. 45-6.

3) Єсть певна глубша ріжниця в загальнім тонї оповідання про воєнні подвиги Святослава, держаного з становища дружинних переказів про удатного князя-героя, і в сїм епізодї боярських докорів Святославу, і так само далї — в Свенельдовій радї, котрої Святослав не послухав і загинув через те в Порогах. Тут мабуть лїтопись комбінувала два ріжні джерела, а може маємо і пізнїйшу вставку. Шахматов уважає історію болгарської війни запозиченою з якоїсь болгарської хронїки; але се здаєть ся минї мало правдоподїбним. Про се гіпотетичне болгарське джерело нашої лїтописи див. в екскурсї І.

4) Див. мою статю: „До питання про розселеннє Вятичів“ (Записки львівські т. 98)-против толковання сього тексту даного Шахматовим (Южныя поселенія Вятичей — Изв. акад. 1907, теж Разысканія с. 119).

5) Шахматов уважає пізнїйшою допискою також Ясів і Касогів (Разысканія с. 426), але се не дуже мене переконує.

6) C. 415-6.

7) Ібн-Хаукаль в збірнику Гаркаві с. 218. Недавно Вестберґ (Beiträge V) висловив згадку, що згаданий у Хаукаля погром Болгарів і Хозарів вийшов не від Святослава, а від якоїсь ватаги норманської Руси. Він виходить з того, що в 969 р. Святослав не міг сього походу вчинити, та вказує на слова Хаукаля, що ся Русь по погромі пішла „в Рум і Андалузію“ і припускає, що ті норманські напастники з Волги дїйсно поплили через Середземельне море до дому. Цїла обстанова такого норманського походу одначе, як бачимо, дуже фантастична, а з невеликою поправкою оповіданнє ібн-Хаукаля, як я вказав у текстї, вповнї годить ся з лїтописними звістками. Андалузія однаково мусить бути непорозуміннєм або хибною комбінацією, а „Рум“ вповнї відповідає пізнїйшій війнї Святослава з Греками. До тогож ібн-Хаукаль каже, що Русь не тїльки пограбила, а й загорнула собі краї Болгарів і Хозарів; про мандрівних Норманів як можна було се сказати ?

8) Біла Вежа — се переклад на руське назви Саркел: cap — білий, кел — дім по вогульськи, а Константин Порф. толкує Серкел як раз 'άσπρον 'οσπίτιον — De adm. 42. Про її місце див. вище с. 221.

9) Іпат. с. 9.

10) Іпат. с. 143-4.

11) Миллеръ Осетинскіе этюды III с. 67-8 (він вказує на звістку Іпат. л. с. 204, де війна з Ясами звязуєть ся з походом на Дін, і пробує з осетинського витолкувати назву Сугрова як сурх гаý — червоне село). Кулаковскій Христіанство у Аланъ, і йогож Аланы гл. VII-VIII. Спицынъ Истор. археол. разысканія. Пор. вище с. 127

12) До походів Святослава на подонські краї часто привязують т. звані уривки Газе. 1819 р. славний свого часу візантист Газе видав в додатку до хронїки Льва Диякона два чи властиво три фраґменти знайдені ним в однім кодексї, що після того невідомо де подїв ся. По письму він зачисляв їх до X в. і уважав автоґрафом, судячи по поправкам (текст передруковано в бонськім корпусї, при хронїцї Льва Диякона, т. XI). В них оповідаєть ся про переправу якогось грецького віддїлу через Днїпро і дальшу подорож в варварських краях, про якусь спустошену варварами країну, що тут зветь ся τά Κλήματα, та про будову кріпости для її оборони. Нїяких хронольоґічних вказівок оповіданнє не має, окрім астрономічних і то не дуже докладних: звичайно бачили в них вказівку на Сатурна в зодіаку водолїя, констеляцію, що повторяєть ся по близько тридцятьох лїтах і тріває по півтретя року (в астрономічних рахунках, які бували подавані у розвідках, є ріжниця щось на два-три роки, і тим часом як по одному рахунку се будуть 874-6, 903-5, 933-5, 964-6, 993-5 роки, по другому — 961-8 і 991-2, а розвідка Вестберга і його викладки обертають сю справу ще инакше: така констеляція від кінця IX. і до кінця XI в. мала б місце лише в р. 963 і 1080-2; Крім того в датованню оповіджених в фраґментах подій виходили з палєґрафічного означення часу рукописи, даного Газе, але його не можна брати за дуже докладне. Ґеоґрафічні вказівки — згадка про Днїпро та про якогось κατά τά βόρεια του̃ 'Ίστρου βασιλεύων, міста Μαυρόκαστρυν та Βοριών і ті κλήματα можуть теж давати місце ріжним толкованням. Κλήματα  звала ся візантийська провінция на кримськім згірю і тому переважно прикладалось се оповіданнє до Криму. Через усї ті напевности толковано се оповіданнє найріжнїйшими способами. Сам Газе прикладав його до походу Володимира на Корсунь, Гедеонов і Кунїк до походів Святослава на Азовське побереже, Васїлєвский — до болгарського походу Сьвятослава, Ламбін до походу на Крим Олега, Успенский — до візантийсько-хозарьских відносин на початку X в., Вестберґ і Шестаков — до тих же відносин в 960-х рр., Мілюков до болгарсько-руських відносин при кінцї IX в., Піч противно переносив се на пізнїйший час — на 991-2 р. і бачив тут згадку про болгарську державу на північ від Дунаю, і т. д. Так як справа стоїть тепер, оповіданнє фраґментів може давати матеріал до ріжних гіпотез, може гіпотетично приточуватись до ілюстрації того чи иньшого епізоду, але нїяких певних вказівок при тій повній неясности витягнути з них не можна, і більше спиняти ся коло них не буду. Лїтература: Гедеоновъ Отрывки изъ изслЂдованій о варяжскомъ вопросЂ — Записки петерб. академіи І с. 66 і далї; Ламбинъ О Тмутараканской Руси, Ж. М. Н. П. 1874, І с. 79 і далї; Куникъ 0 запискЂ готскаго топарха (так називав він сї фраґменти) — Записки пет. акад. т. XXV; Васильевскій — Русско византійскія изслЂдованія II: Записка греческаго топарха, Ж. М. Н. П. 1876, VI; Бурачковъ О запискЂ готскаго топарха — Ж. М. Н. П., 1877, VII; Pić Der nationale Kampf gegen das ungarische Staatsrecht, 1882, с. 83-5, теж Die Dacieschen Slaven (Sitzungsberichte der bömischen Gesellschaft, 1888, с. 278-9); Успенскій-Византійскія вдадЂнія на сЂверномъ берегу Чернаго моря, К. Ст. 1889, V, і полєміка Васїлєвского і Успенского в Ж. М. Н. П. 1889 і К. Ст. 1889; Милюковъ Время и мЂсто дЂйствія записки греческаго топарха — Труды VIII зїзда т. III; Westberg Die Fragmente des Toparcha Goticus, 1901 (Memoires de l'acad. de St. Petersbourg, Vin série, V). Шестаковъ Памятники Христіанскаго Херсонеса, III,1908.

13) Завважу, що в деяких пізднїйших лїтописних перерібках Ольга також ходить походом на Печенїгів — Гиляровъ с. 250.











Попередня     ТОМ I     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VIII. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.