Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 9.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДОБИ, ТРАДИЦІЯ ПРО ВОЛОДИМИРА



Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всї, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонїзовано його досить пізно. В лїтописи й старім житиї маємо натяки на певну опозицію канонїзації Володимира: житиє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, лїтопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взиває сучасників, аби молили ся за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягали ся з канонїзацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкодї стояли й тодїшнї аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирила ся память про веселі Володимирові пири й взагалї память сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослабла ся традиція — перші згадки про нього як признаного святого походять з другої половини XIII в. 1).

Старе порівняннє Володимира з Константином дуже відповідне — подібність між ними не обмежуєть ся їх заслугами християнству. Константин також передо всїм був полїтик, і з полїтичних інтересів виходив в своїх заходах коло християнства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.

Він розпочав свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходив ся коло того, аби звязати її міцнїйшою внутрішньою звязею. Досї властиво одиноким звязком у нїй була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігала ся по цїлій системі Руської держави і звязувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цїлости сїєї системи. Володимир дав нові, иньші звязи.

Передовсїм — звязок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвиваєть ся потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всї землї Володимирової держави — то отчина Володимирової династії; що всї князї мусять солїдарно боронити цїлости сїєї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роду, по своїй приналежности до династії має право на волость в сїй отчинї. Таким чином заложена була хоч слабенька, але все-ж жива центріпетальна тенденція (кажу — слабенька, бо значіння сього моменту не треба перецїнювати, і поруч нього стояло змаганнє кождого князя відокремити свою волость і вибитись з під впливу київського князя).

Сильно заважив звязок релїґійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релїґією роспросторювалась візантийська культура. І та віра й та культура на цїлій просторони Володимирової держави опирались на авторитетї Володимира, потім — на його династії, і прихильники їх тим самим мусїли бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значіння, як се було з християнством в державі Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де росповсюдненнє християнства ішло з гори, від правительства. Чи мало при тім правительство на метї перенести на Русь і те релїґійне освященнє власти, яке було в Візантиї, се тяжше припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знатя візантийських відносин, і в кождім разї пересадити на Русь сї погляди в значнїйшій мірі не удало ся.

Не треба легковажити й впливу того нового права, яке витворювало ся тепер із звичайового (головно руського, полянського) через приладженнє його до нових державних вимог (справа вир за Володимира)  2). Змодифіковане відповідно до державної практики київське звичайове право потім протягом віків популяризуєть ся династією й дружиною в землях Володимирової держави й стає підвалиною місцевих прав і практик: ми стрічаємо постанови київських князїв в північних кодексах Руської Правди, і ще пізнїйше одні й тіж правні норми повторяють ся в місцевих правних памятках ріжних земель, що колись належали до Руської держави, а давно вже стратили звязь між собою. Глубокі впливи й пережитки київського права Руської Правди в Литовськім Статутї дають найбільш виразисте свідоцтво в сїм напрямі, бо право Литовського Статута розвило ся з практики земель полоцьких, найбільш відокремлених в системі Руської держави, найбільш ізольованих від київських впливів і тим часом, бачимо з сього — й вони стояли вповнї під впливами київського права, так само як і письменности й культури.

Се все одначе були звязки більш моральні, культурні. Вони не в силї були удержати Володимирову державу в формі міцно сконсолїдованого полїтичного тіла, одначе жили, відчували ся, мали свій вплив, і їх не можна легковажити. А в їх еволюції епохальне значіннє має князюваннє Володимира.

Дїд Володимира наложив головою як звичайний Raubritter за свої „примучування“ в Деревській землї, — „бяшеть бо яко волкъ въсхищая и грабя“, як кажуть про нього Деревляне в лїтописній лєґендї 3). Батько Володимира загинув, як лицар аваитурник в далекім походї, зіставивши память відірваного від ґрунту войовника-волоцюги. Володимир умірає в своїй столицї, й довідавши ся про його смерть, люде „снидоша ся бещисла и плакаша ся по немь — бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя“  4). В сих трох моментах відбиваєть ся еволюція Руської держави в X в. За князями-войовниками, що збивали свою державу силоміць, самими ударами свого кулака, прийшов князь, що заходив ся коло того, аби під сю будову підложити якісь культурні фундаменти. В тім полїтичне значіннє дїяльности Володимира і його право на імя Великого, котрим називає його Галицька лїтопись 5).

В книжній лїтературі зістала ся про Володимира традиція головно як про апостола християнства, та память про його християнські чесноти. Джерела свої й чужі сходять ся нa тім поглядї, що той колись роспустний поганець в високій мірі перейняв ся потім духом християнства, як релїґії любови й милосердя. Почавши від Тітмара, що опираєть ся, правдоподібно, на українській і взагалї східно-словянській репутації принесеній в Нїмечину вояками, що ходили з Болеславом на Київ, — Іларіон, лїтопись, старе житиє. Похвала Якова — всї сї старші джерела підносять сю сторону характеру Володимира  6). На рахунок сїєї чесноти йдуть і ті пири Володимира, котрих глубше полїтичне значіннє пробував я вище вияснити. „Кто исповЂсть многыя твоя мощныя милостыни и дивныя щедроты, яже къ убогимъ творяще, къ сирымъ же и бодящимъ“, кличе Іларіон, додаючи, що ті „щедроты и милостыня до нинЂ въ человЂцЂхъ поминаемы суть“. Лїтопись і житиє близше знайомлять нас із сими переказами „въ человЂцЂхъ“. Житиє оповідає про празникові „трапези“ в Володимировім дворі — ставив він три трапези: одну митрополиту з епископами й иньшим духовенством, другу нищим і убогим, третю собі і боярам своїм і всїм мужам своїм (вар.: всїм людям). Ширше росповідає лїтопись: Володимир, каже вона, казав усїм старцям і убогим приходити на княжий двір і брати собі всякі потрібні припаси й гроші, але що хорі і калїки не могли самі приходити на княжий двір, то він звелїв возити возами всякий припас: хлїб, мясо, рибу, всяку городину, мед і квас в бочках і питати, де є хорі й убогі, що не можуть ходити, та давати їм усе потрібне. Що дня, чи при князеви, чи без нього, уряджував ся пир на дворі, в „гридницї“, для „бояр, гридей, соцьких, десяцьких і нарочитих мужів“, і не жаловано там нїчого 7). Трапило ся раз, що дружина на підпитку почала відказувати на князя: „зло єсть нашимъ головамъ, да (дав) намъ єсти древними лжицами, а не серебряными“, і Володимир казав задоволити й сю забаганку, зробити срібні ложки, кажучи: „серебром і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду й золото й срібло: і дїд і батько мій здобув з дружиною золото й срібло“. Як бачимо, оповіданнє кладе особливий натиск на ласку Володимира до дружини — відгомін спеціально дружинної традиції.

При особливих нагодах, каже лїтопись, споряжав Володимир пири для великої маси народу: на свято Спаса, на храм церкви в Василеві (виставленої на памятку, як він виратовав ся від Печенїгів), Володимир робив великий пир, скликав бояр, посадників і „старійшин“ з усїх міст „и люди многы“, частував і обдаровував їх: на пир готували 300 перевар меду, убогим роздавано 300 гривен срібла. Вісїм день трівав сей празник, а по нїм безпосередно наступав на Пречисту храм у Київі — Десятинної церкви, й тут знову робив ся „празникъ свЂтелъ“ для „безчисленного множества народа“. „И тако по вся лЂта твораше“ Володимир.

Народня память ухопила найбільше сї Володимирові пири. В Володимировім ціклю, що переховав ся тепер в народі великоросийськім та (в фраґментах) білоруськім, але веде свій початок очевидно з полудня, центром все виступає двір Володимира і на нїм „почестний пир“. Коло сього центра ґрупує той епос ріжні походи Володимирових „богатирів“, але в них сам Володимир відограє зовсїм пасивну ролю: він тільки, пируючи, загадує ріжні поручення своїм „богатирям“, які й поносять всякі працї для Руської землї:


       „А й у солнышка да у Владиміра

       Пированьицо было по третій день.

       Солнышко идетъ на вечери,

       А почестный пиръ идетъ на весели,

       Вси-то на пиру да напивалиси,

       Вси же на честномъ да наЂдалиси,

       Вси же на пиру и поросхвастались.

       И спроговóритъ солнышко Владимірь стольне-кіевской:

       ,НечЂмъ солнышку Владиміру похвастати!

       ,Не выправлены дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂть да съ половиною.

       Сидять же тутъ три руськіихъ могучіихъ богатыря:

       Старый козакъ да Илья Муромецъ,

       Мóлодой Добрыня сынъ Никитиничъ,

       Михаилъ Потыкъ сынъ Ивановичъ.

       Испрогóворитъ Владимірь стольне-кіевской:

       ,Ай же вы три русьскіихъ могучіихъ богáтыря!

       ,Старый казакъ да Илья Муромецъ,

       ,Вы съЂздитé-тко въ Каменну Орду,

       ,Въ Каменнýю-то Орду въ большу землю,

       ,Повыправте-тко дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ;

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.

       ,Молодой Добрыня сынъ Никитиничъ!

       ,СъЂздитé-тко вы да нé-в-большу землю,

       ,Не въ большую-ту землю да въ Золоту орду,

       ,Тамъ выправтé-тко дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.

       ,Третыи могучи богáтырь да Михайло Потыкь сынъ Ивановичъ

       ,Ты съЂзди-тко въ землю во Подольскую,

       ,Тамъ повыправь-ко ты дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною‘.“  8).


При всїх глубоких змінах, які ся билинна традиція перейшла на великоруськім ґрунтї 9), хто зна — чи не переховала ся в сїм моментї реальна память про ті пізнїйші роки Володимирового князювання, коли він перед усїм віддавав ся внутрішнїм культурним справам своєї держави, зложивши воєнні справи на синів і бояр.








Примітки


1) Малышевскій Когда и гдЂ впервые установлено празднованіе памяти св. Владимира (Труды кіев. академіи 1882, І), Голубинскій Исторія канонизаціи с. 63-4, Исторія церкви 12 с. 185-6.

2) Недавно ролю Володимира як реформатора правних відносин Руси особливо різко поставив Ґец (Goetz) в своїй книжцї Das russische Recht (1910), але його виводи мають сильно гіпотетичний характер і прийняті досить скептично в наукових кругах.

3) Іпат. с. 35.

4) Іпат. с. 90.

5) Іпат. с. 505.

6) Тітмар VIII. 52, Іларіон — Чтенія київські II с. 56-7, Житиє і Похвала Якова ibid. с. 21-2 і 15, лїтопись — Новг. с. 73-4, Іпат. с. 86-7.

7) Лїтопись Переяслава Суздальского розмальовує далї се оповіданнє: „И бываше на обЂдЂ томъ множество отъ мясъ-и отъ скота и от птиць и от звЂрины и от рыби драгоцЂнны и овощіа от ласла (sic) и от всякого учиненія рукъ теловЂчь и от питіа вина разна и от мЂд разныхъ, перцю же выходила колода безо князя, а при князи 3 колоды на недЂлю, а колода 8 бочекъ“ (с. 34).

8) Билина про Михайла Потика-Гильфердингъ І с. 63.

9) Про се особливо праці Халанскаго Великорусскія былины кіевскаго цикла і Миллера Очерки русской народной словесности.











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 9.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.