[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. LXXIV-LXXVI.]

Попередня     ТОМ I     Наступна

Френк СИСИН

ПОВЕРНЕННЯ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

Ми живемо у такий час, коли складові частини української культури, розділені цензурою й політичними бар’єрами, знову збираються докупи. Для українських громад на Заході це означає і підтвердження їх ролі хранителя національної культури, і нагоду отримати «друге дихання» завдяки прямому контакту зі своїми культурними витоками. Для українців на Україні цей процес став другим відкриттям призабутих цінностей. Прізвища, які протягом десятиліть вимовлялися з ритуальною лайкою, і книги, що зберігалися за сімома печатями, нині можуть бути повернені світові розуму й культури.

Спотворені й усічені українські радянські культура і наука протягом останніх п’яти десятиліть у дійсності аж ніяк не могли обійтися без Михайла Грушевського та його фундаментальної праці «Історія України-Руси». Вивчення розвитку культури України, її політики і науки кінця XIX — початку XX століття без визнання вкладу Грушевського було надто тяжкою справою. Написати ж історію України без використання праць Грушевського взагалі неможливо, а при цьому не можна було й посилатися на нього, як і на десятки інших заборонених імен. Це відкривало можливість по-шахрайськи використовувати праці Грушевського, не посилаючись на них. Офіційні історики і політики незмінно обливали брудом вченого, а читачі тільки віддалено чули про існування багатотомної фундаментальної праці з історії України від самих початків до другої половини XVII ст., яка була доступна лише вибраним особам.

Репринтне перевидання «Історії України-Руси» 1954 — 1958 pp., здійснене у Нью-Йорку «Книгоспілкою» (директор — Ярослав Пастушенко), є наочним прикладом ролі української діаспори у збереженні національної культури. У вступі Бориса Крупницького детально проаналізовані праці Грушевського і подана критична оцінка історичної думки вченого з точки зору представників так званої статистичної школи. Робота людей, які займалися поверненням праць Грушевського світовій культурі, матеріалізувалася у появі фотоофсетного видання на якісному папері і в добротній палітурці. У більшості західних бібліотек саме ці томи, а не оригінальні видання, читач знаходить на полицях. Саме ці томи наявні й у приватних бібліотеках української інтелігенції.

І все ж таки, попри всі позитивні риси нью-йоркського видання, у ньому можна спостерегти і вразливі місця. Перевидані праці не дійшли навіть до бібліотек Східної Європи, не кажучи вже про Україну, на книжковому ринку якої вони користувалися б найбільшим попитом. Коло читачів цих книг у бібліотеках було порівняно нешироким, бо навіть ряд спеціалістів з російської та східноєвропейської історії вважають українську мову тяжкою для розуміння. В українських громадах Заходу все більше дітей та онуків емігрантів поступово втрачали змогу вільно читати складні тексти українською мовою.

У той час, коли на Україні вже давно відчувалася потреба у перевиданні творів Грушевського, на Заході зародилися проекти, які передбачали їх переклад англійською мовою — мовою міжнародного спілкування вчених і мовою тих держав, де є найбільш численні українські громади. Такі плани цілком співзвучні з прагненнями самого Грушевського. Як учений, далекий від елітарних істориків, Грушевський був дуже зацікавлений у тому, щоб його праця стала надбанням найширших кіл українців і міжнародної наукової громадськості. Так, коли він збирався здійснити переклад своєї праці німецькою мовою в 1903 p., він не лише розумів важливість її появи тодішньою основною мовою міжнародного спілкування вчених, але й бачив в цьому можливість подолати заборону царизму на українську книгу, що становила перешкоду на шляху поширення «Історії України-Руси» на території «Великої України». До того часу, коли перший том «Історії України-Руси» з’явився німецькою мовою (1906) коштом самого вченого, скінчився короткий період ліберального ставлення царизму до українців. Зрештою, після наступного короткого періоду лібералізму 20-х pp., радянській цензурі судилося продемонструвати набагато ефективніші заходи у позбавленні українського читача «Історії України-Руси», ніж царським цензорам і митникам.

Через фінансові проблеми і повільний розвиток українських історичних досліджень на Заході видання праці Грушевського основними західними мовами ускладнювалося.

Нині, наприкінці століття, майже через сто років після появи першого тому «Історії України-Руси», мрія Михайла Грушевського про поширення його праці на Україні втілюється у життя. Археографічна комісія Академії наук України прийняла мудре рішення про оперативний випуск у світ фототипного видання праці вченого.

Фундуючи новий Центр досліджень історії України в Альбертському університеті (1989) пан Петро Яцик з Торонто вказав на переклад «Історії України-Руси» англійською мовою як на перший і головний проект центру. Його реалізація вже почалася нині. Готуються переклади перших томів.

Показово, що історики України і спеціалісти з української історії країн Заходу одночасно взялися за видання цієї класичної праці. Центр імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій Альбертського університету і Археографічна комісія Академії наук України будуть співпрацювати у справі благополучного завершення згаданих проектів. Ці установи об’єднані єдиною метою — зробити твір Михайла Грушевського доступним якомога ширшому колу читачів.

ФРЕНК СИСИН

Попередня     ТОМ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. LXXIV-LXXVI.]