Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Примітки.]

Попередня     ТОМ I     Наступна





ПРИМІТКИ.



1. Грецька кольонїзація північного берега Чорного моря. 2. Лїтература Геродотової Скитії. 3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. 4. Антське питаннє. 5. Лїтература східно-словянського розселення. 6. Теорія старої великоросийської кольонїзації на Поднїпровю. 7. Лїтература західньої границі української кольонїзації. 8. З української антропольоґії й етнольоґії. 9. Непевні або хибно до Руси прикладані звістки VII — IX вв. 10. Похід Руси на Царгород в 860 роцї. 11. Грецько-болгарські війни Святослава і хронольоґія 960 і 970-х рр. 12. Охрєщеннє Володимира і Руси.




1. Грецька кольонїзація північного берега Чорного моря.

Грецькі оселї північного берега Чорного Моря мають велику лїтературу, з котрої вичислимо тілько дещо важнїйше або новійте (деяка дрібнїйша лїтература в другім виданню).

Загальнїйше: моноґрафія Бека в II т. Corpus inscriptionum Graecarum (розд. XI). Koehler Gesammelte Schriften I — II, 1850. Уваровъ ИзслЂдованія о древностяхъ южной Россіи, 1851 (теж по французьки 1855). Кене Описаніе музеума кн. В. Кочубея I — II (теж по французьки 1857). E. Muralt Les colonies de la côte nord-ouest de la mer Noire depuis le Danube jusqu’ au Boug — Mémoires de la société d’ archéologie de St. Petersbourg, П. Беккеръ Берегъ Понта Евксинскаго отъ Истра до Борисθена — Записки одеські т. III. Thirion De civitatibus quae a Graecis in Chersoneso Thaurica conditae fuerunt, 1884. Bürchner Die Besiedelung der Küsten des Schwarzen Meeres durch die Milesier, 1884. G. Herzberg Kurze Geschichte der altgriech. Colonisation, 1892 (Gütersloh). E. Meyer Geschichte Alterthums II § 286 — 9, 419. Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. I. Кулаковскій: Прошлое Тавриды, 1906. Stern Die griechische Colonisation am Nordgestade des Schwarzen Meeres im Lichte archäologischer Forschung (Klio, 1909). Латишев — ряд більших і меньших статей зібраних в збірнику Ποντικά, Спб, 1909.

Для Мітрідатової доби: Meyer Geschichte des Königreichs Pontos, 1899, Niese Straboniana (Rheinisches Museum 1887). Th. Reinach Mithridat Eupator, нїм. пер. Strazzula Mitridate VI. gli Sciti e il regno Bosporano fino al 62 d. G., 1903 Мессіна. Domaszewski Die Entwickelung der Provinz Moesia, N. Heidelb. Jahrb. 1891. Premerstein Die Anfänge der Provinz Moesia (lahreshefte d. öster. arch. Inst. 1898). Ростовцевъ Римскіе гарнизоны на Тавричеекомъ полуостро†(Ж. М. Н. П. 1900, III), і в другій редакції: Römische Bestatzungen in der Krim und das Kastell Charax (Klio, 1902). \540\ B. Filow Die Legionen der Provinz Moesia, 1906, Також Момзена Römische Geschichte т. V гл. VII.

Спеціальне. — Для Тіри: Беккера Гражданскій бытъ Тиритовъ, 1849, Брунъ Черноморье т. 1. Фонъ-Штернъ О послЂднихъ раскопкахъ въ АккерманЂ (Записки од. XXIII — виясняє справу місця давньої Тіри). Кочубинскій Тура (Турасъ)-БЂлгородъ-Аккерманъ и его новая лапидарная надпись отъ 1454 г. (ibid.).

Для Ольвії — Латишевъ ИзслЂдованія объ исторіи и государственномъ строЂ Ольвіи, 1887, Hirst The cults of Olbia, 1902, переклад з додатками Латишева в Изв. арх. ком. XXVII. Ростовцевъ Миθридатъ Понтійскій и Ольвія — ib. XVIII. Про новійші нахідки і розкопки окрім Отчетів археол. комміссіи ще спровоздання фон-Штерна в протоколах одеського іст. тов. — Записки од. т. XXII, Фармаковского в ИзвЂстіях археологической коммиссіи, вип. III, VIII, XIII.

Для Херсонеса: Кене ИзслЂдованія объ исторіи и древностяхъ Херсониса Тавр., 1848. Becker Die Herakleotische Halbinsel, 1856. Rambau L’empire grec au X siècle — Constaniin Porphyrogénète, 1870, екскурс про Херсонес с. 484 і далї Брунъ Черноморье т. I. Латышевъ Эпиграфическія данныя о государственномъ устройст†Херсониса Таврич. Ж. М. Н. П. 1884, VI. Статї Мальмберґа і Орєшнїкова про розкопки 1888 і 1889 р. в Матеріялах по археол. Россіи N 7. Бертье Делагардъ Надпись времени императора Зенона, въ связи съ отрывками изъ исторіи Херсонеса — Записки одеські т. XVI, його-ж Раскопки Херсониса, 1893 (Матеріалы по археологіи Россіи изд. археол. ком. N 12), його-ж О ХерсонисЂ, 1911 (Изв. арх. ком. XVI). Schneidewirth Zur Geschichte von Cherson (Sebastopol) in Taimen, Берлїн, 1897. Селивановъ О ХерсонесЂ Таврическомъ, Од. 1898. Brandys Chersonesos, 1899 Бобринскій Херсонесъ Таврическій, 1905. Памятники христіанскаго Херсонеса т. I—III (1905 — 11). Справоздання з новійших розкопок Костюшко-Валюжинича в ИзвЂстіяхъ археол. ком. з рр. 1899 — 1907.

Для Пантікапея і Боспорського царства: Ашикъ Боспорское царство, 1847. Antiquités du Bosphore Cimmérien, 1854. Леонтьевъ Археологическія розысканія на мЂстЂ древняго Танаиса и въ его окрестностяхъ 1854 (Пропилеи), IV). Герцъ Археологическая топографія Таманскаго полуострова і Исторический обзор археолог. изслЂдованій на Таман. пол. — Собр. соч. т. I і II, 1898. ЗабЂлинъ Объясненіе Страбоновыхъ свидЂтельствъ о мЂстностяхъ Воснора Ким. — Труди III археол. з’їзда т. II. ОрЂшниковъ Босфоръ Киммерійскїй въ эпоху Спартокидовъ, 1884. Моноґрафія Латышева, видана у вступі II т. Inscriptiones (1890), потім по росийськи повторена в збірнику його Pontica, 1909. Паначовний Стародавнї грецькі кольонїї боспорські в межах теп. Кубанської области — Записки Н. то\541\вариства ім. Шевченка т. II. Ortmann Der regno Bosporano Spartocidarum, 1891 (дісерт., Галє). Мельниковъ-Разведенковъ Воспоръ Киммерійскій въ эпоху Спартикидовъ, 1896 (Сборникъ для изученія мЂстностей и племенъ Кавказа т. XXI). Кулаковскій Къ исторіи Боспора Киммерійскаго въ концЂ VI в. — Византійскій временникъ 1896. Brandys Bosporos, 1897 (Pauly-Wissowa Realencyclopädie). Mordtmann Historische Bilder vom Bosporos (Mitt. d. deut. Ausflugs-Ver,) 1907. Про новійші систематичні розкопки Керчи справоздання Думберга і Шкорпила в ИзвЂстіях і Отчетах археол. ком., про танаіські — ИзвЂстія XXV.

Про понтийську торговлю спеціально Preller Ueber die Bedeutung des Schwarzen Meeres für den Handel und Verkehr der alten Welt — Ausgewählte Aufsätze, herausg. von Köhler, 1864. Спеціально про рибний промисел: Kohler Τάριχος ou recherches sur l’histoire et sur les antiquités des pêcheries de la Russie méridionale (Nouveaux mémoires de l’Acad. de St. Petersbourg, VI s. v. І), теж Bonnel Beiträge zur Alterthumskunde Russlands I c. 97 — 9, де вказана й иньша лїтература. Про хлїбну торговлю — многословна розвідка G. Perrot La commerce des céréales en Attique au IV siècle avant notre ère — Athénes et le royaume du Bosphore Cimmérien, Revue historique 1877. IV. Мищенко Торговыя сношенія Аеинской республики съ царями Босфора — київські Университ. ИзвЂстія 1878, теж у Латишева Ольвія гл. I. З статей Штерна крім згаданих уже ще: E. von Stern Sur les relations commerciales entre l’Egipte et les colonies grecques situées sur le bord de la mer Noire — Compte rendu du congrès au Caire 1909.

Чорноморської торговлї дотикаєть ся почасти звістна праця Садовского Drogi handlowe, звичайно в нїмецкім перекладї Кона: Die Handelsstrassen der Griechen und Römer durch das Flussgebiet der Oder, Weichsel, des Dniepr and Niemen an die Gestade des Baltischen Meeres (1877), але ся книжка взагалї низша своєї репутації, має багато довільностей і баламуцтв.

Епіграфічний матеріал зібрав Латишев в Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxini, I, II і IV, 1886 — 1901 (ширші коментарії в Матеріалах по археологіи Россіи вип. 9, 17 і 23) і Сборникъ греческихъ надписей христіанскихъ временъ, 1896. Нахідки останнїх лїт — в ИзвЂстіях арх. ком. Тексти грецьких авторів для нашого побережа зібрані Латишевим же п. т. ИзвЂстія древнихъ писателей о Скиθіи и КавказЂ. Нумізматичний матеріал найповнїйше зібраний у Бурачкова Общій каталогъ монетъ, принадлежащихъ эллинскимъ колоніямъ на сЂверномъ берегу Чернаго моря, 1884, новійше — Подшиваловъ Монеты царей Босфора киммерійскаго в Записках одеського історичного товариства т. XV. Кераміка: Музей Одесскаго» общества исторіи \542\ т. I — II теракоти Теодозії, Ольбії і Пантікапея, т. III Θеодосія и ея керемика (1897 — 1906) Багато дрібних розвідок і матеріалів в одеських Записках, в Трудах VI археол. зїзду і в ИзвЂстіях археолог. коммиссіи.

Дрібнїйша біблїоґрафія для Крима див. в показчику Маркевича Tauirca, I — II, для кавказького побережа — в давнїйшій працї Міансарова Bibliographia caucasica et transcaucasica, 1874.


2. Лїтература Геродотової Скитії. Обясненнє Геродотових звісток про Скитію і взагалї скитське питаннє має цїлу лїтературу; назвемо лише важнїйше: Zeuss Die Deutschen und die Nachbarstämme (1837). Ukert Geographie der Griechen und Römer, III. 2 — Skythien (1846). Neumann Die Hellenen in Skythenlande (1855). Древности Геродотовой Скиθіи, т. I і II, 1865 і 1873, ЗабЂлинъ Исторія русской жизни I, 1876. Bonnell Beiträge zur Alterthumskunde Russlands, I (1882). Sayce The ancient Empires of the East. Horodotos I — III, 1883 (против його скептичних поглядів виступив Φ. Мищенко з статями: Былъ ли Геродотъ въ предЂлах Южной Россії, и Не въ мЂру строгий судъ надъ Геродотомъ — передр. при II т. його перекладу Геродота). Mair Das Land der Skythen bei Herodot (Saaz, 1885). Лаппо-Данилевскій Скиθскія древности, 1887 (Записки петерб. археологич. общества т. IV). Миллеръ — Осетинскіе этюды т. III (экскурс II). Tomaschek Kritik der ältesten Nachrichten über den Skythischen Norden — Sitzungsberichte der Wiener Ak. т. 115 i 117. A. Hauvette Géographie d’Hérodote (Revue de phil., 1889). Толстой i Кондаковъ Русскія древности т. II (1889). Krauth Das Skythenland nach Herodotos (Neue Jahrbücher für Phil., 1890, I) і Die Sieben Flüsse Skythiens nach Herodots Bericht, 1894 (Erfurt, Festschrift). Мищенко — крім згаданого статї в Ж. М. Н. П. 1896 кн. V і VII, Филолог. ОбозрЂніи 1898 і дальші. Браунъ Разысканія (екскурс. про Скитію с. 228 і далї, особливо широко про Ґеррос). Niederle Slov. starožitnosti I (1904), Westberg Zur Topographie des Herodot (Klio 1904 i 1906). Де-що див. ще в вид. 2. В нашій лїтературі про Скитів писав богато неб. О. Партицький, але з „словянського“ становища (Велика Словянська держава перед двома тисячами лїт, 1889, Старинна істория Галичини, 1804).

Вичисляти ріжні погляди на національність Скитів було-б дуже довго і малоцїкаво. Давнїйше росповсюднений погляд на Скитів як народ урало-алтайський, що заступали нпр. Нібур, Бек, Найман (головна праця сього напряму), скритикував Шіфнер в Mélanges asiatigues петерб. академіи 1856 т. II і Всеволод Мілєр Осетинскіе этюды т. III; з новійших оборонцїв сеї теорії див. працю Нодя (G. Nagy) про Скитів в вид. угорської академії 1905. Мішаною людністю \543\ вважали Скитів Фр. Мілєр, Вамбері, Мищенко, Латишев і сам Всеволод Мілєр по части. Іранський початок Скитів докладно доводив вже Цайс — Die Deutschen und die Nachbarstämme с. 285 sg., головно етнольогічними подібностями. Лїнґвістичний звязок Скитів з Іранцями доведений був докладно працею Мілєнгофа Über Herkunft und Sprache der pontischen Skythen und Sarmaten — Monatsberichte der Berliner Akademie 1866 (передруковано з додатками в т. III його Deutsche Altertumskunde). Дальшим важним придбаннєм для сїєї справи були працї московського професора Вс. Міллєра, що виходив з спеціальних студий над Осетинами — Осетинскіе этюды т. III, 1887, Эпиграфическіе слЂды иранства на югЂ Россіи Журналъ Мин. Нар. Просв. 1889, IX (в скороченню війшло в Осет. эт.) і йогож етнольоґічна студия: Черты старины въ преданіяхъ и бытЂ Осетинъ ibid. 1882, VIII. Сам Мілєр одначе уважає Іранцями напевно тільки Сарматів і західнїх, оселих Скитів, а східнїх, кочових віддїляє від них, хоч всї докази їх урало-алтайства признає нестійкими. Факти з історії культури і штуки, що в кождім разї вказують на тїсні звязки скитсько-сарматської людности з Іранцями передньої Азії, піднесено в згаданій працї Толстого і Кондакова т. II. Далї мушу згадати цитовану вже вище розвідку Томашка Kritik der ältesten Nachrichten u Skythischen Norden і йогож статю в Ausland 1883 ч. 36, Soltau Zur Eklärung der Sprache der Skythen, Berlin, 1887, Соболєвського Einige Hypothesen über die Sprache der Skythen und Sarmaten (Archiv, XXVII, 1905) і студію Маркварта (Marquart): Über einige skythisch-iranische Völkernamen, в його Untersuchungen zur Geschichte Erans, II (Philologus, 1907).


3. Держава Германаріха і Днїпровий город Ґотів. Досї дуже мало зроблено для відповідного зрозуміння Йорданової лєґенди про Германаріхову державу. Правда, ще Кепке (Koepke Deutsche Forschungen с. 104 і далї), потім Бессель (I. с. с. 156 — 7) пробували відріжнити те що належить в сїй лєґендї народнїй сазї і те що пішло з її лїтературних перерібок у — Касіодора і Йордана. Реєстр народів вони уважали пізнїйшим лїтературним розвитком слів леґєнди, що Германаріх підбив богато північних народів, і виключали з сього тільки Герулів і Словян — Венедів, припускаючи, що про них могла згадувати і сама саґа. На жаль сей здоровий, критичний погляд на Германаріхову лєґенду, як і скептичні увага Ґріма (Die deutsche Heldensage с. 8), Шафарика (I. 18. 7), Пальмана (I с. 46 і далї) не знайшли дальшого розвитку в науцї. Констатуючи недорічности в сїй лєґендї, учені все ще не відважують ся попрощати ся з Германаріховою лєґендою і що найбільше — пробують її поправити ріжними поправками і штучними поясеннями; на такім ґрунтї стоять напр. Вітерсгайм П 2 с. 2 sq., Мілєнгоф II с. 83, Dahn Urgeschichte \544\ I с. 230, Кауфман Deutsche Geschichte I с. 102 — 3, Браунъ Розысканія с. l, Marquart Osteurop. Streifzüge c. 378, Л. Шмідт Geschichte d. deut Stämme c. 99 і далї i Allg. Gesch. d. German. Völker c. 88 й ин. (Загальний погляд на Германаріхову лєґенду і лїтературу її див. Paul Grundriss der germanischen Philologie III 2 гл. XIV § 39 — 43, Jireczek Deutsche Heldensade, 1898). Старання дослїдників і досї звернені майже виключно на відшіфрованнє покручених назв підбитих народів. Уже Цайс (op. с. 688 і далї) добачив назви Веси, Мери, Мордви й Черемисів в Йорданових Vasina, Merens, Mordens, Imniscaris, i закінчення ens, ans толкував як ґотські наростки многого числа. Сею дорогою пішли й пізнїйші дослідники, приймаючи в значній части його толковання та пробуючи поправити иньші імена сього ряду. Так Коскінен Tiudos in Aunxis толкував як Чудь на Aunus (Aunuksenmaa), між Ладожським і Чудським озером, — толкованиє, прийняте й Мілєнгофом, але відкинене Снельманом. Мілєнгоф (II с. 74 і далї) в Goltescytha бачив Scuti Адама Бременського — словянську Чудь, в Broncas Пермь (Біармію, ґот. Bermans). Мариварт Rogastadzans толкує як ґотський переклад Птолємеївих ΄Ρόβοσκοι — мешканців Поволжя (Rha). В Navego колись бачили навіть Новгород.

Нову дорогу вказав у сїй справі Теодор Ґрінберґ в своїй статї Ermanariks Völker (Zeitschrift für deutsches Altertum, т. 38, 1895). Він став на тім становищу, що сей ряд, бувши уривком чи цитатою в якоїсь піснї, містить не самі ймення, а й епітети. Свої обяснення дає він більше прикладу, і такий самий безпретенсийний характер має проба реставрації рітмічної цїлости сєї цитати:


scýthathiudos ínaxungis

uasinobrocans mérens mórdens

ímniscàns rógastádzans

áthalà ubegénascolda.


Се мало б значити: „Скитські народи, що їздять на возах, мешканців лук — Мерян і Мордвян (або й тут Ґ. готовий бачити епітети), мешканців рівнин — пустельників, народи обовязані до військової помочи.“ Та саме толкованнє — річ другорядна, але основна ідея — звести більшість слів сього ряду до епічних імен, а цїлий ряд — до поетичного уривку, дуже цїнна. При тім виникає питаннє, чи в своїм прототипі ся фраза вязала ся з Германаріхом? Се можливо, але так само могла вона бути звязаною з ним доперва в лїтературній редакції Германаріхової лєґенди. Друге, ті реальні ймення народів, які б знайшли ся в сїй фразї — наскільки про них можна думати, що вони дїйсно стояли під зверхністю Ґотів коли небудь, за Германаріха чи в иньшім часї, обо війшли сюди принаймні через спомини про якісь війни і конфлїкти з Остґотами, а не \545\ притягнені просто з повітря, з чутки, для декорації, як ріжні реальні і лєґендарні народи пізнїйшої Олександрової лєґенди? На жаль, новійші дослїдники не зважали на сї сторони питання, й інтересна проба Ґрінберґа не зробила на них відповідного вражіння, так само як і давнїйші вказівки здорового історичного скептицизму. Признаючи глубокі впливи пізнїйшого поетичного оброблення на Германаріхову лєґенду в Йорнандовій версії, вони одначе слїпо держать ся традиції на пунктї полїтичної могутности Германаріха і як я сказав, — головну увагу звертають на дешіфрованнє народів записаних сею лєґендою йому в піддані, а не на критику традиції в сїм пунктї.

Про „Днїпрову столицю“ Германаріха найбільше говорить Hervararsaga (Antiquités russes I с. 196 і новійше виданнє: Det norske oldskriftselskabs Samlinger, XVII, 1878). В нїй виступає Hlödr, нешлюбний син короля Гейдрека що панував в Рейдґотії аж до Harvadhafjöli (толкують хорватські, або карпатські гори, вар. havada — стрімкі гори), а столицею мав „Днїпровий город“. По смерти Гейдрека вимагає він від його спадкоємця і сина Анґантира, аби віддав йому половину батьківщини: жадає „(половину) того великого лїса, що зветь ся Myrkvidhr (темний лїс), ту святу могилу, що лежить при шляху (варіант: в Ґотських краях), ту гарну скалу в Днїпровських місцях, половину замків що мав Гейдрек.“ Але ся саґа досить пізня, може XII — XIII в. (вона має ріжні варіанти, пізнїйші й давнїйші частини, докладно час її утворення не звістний, але пізнїйший характер не підлягає сумнїву). Стара пісня про Атилю — Atla-Kvidha, правда, теж каже про „днїпровські місця, славний лїс, званий у людей Темною дібровою“ (Antiqu. russes I с. 35), але сї слова уважають ся пізнїйшою інтерполяцією, і на те є деякі причини. Пізнїйша пісня про Hiod’a i Angantheow, оперта на Hervararsaga, поясняє се означеннє докладнїйше: „Славний лїс, що зветься Темною дібровою, та свята могила, що стоїть в землі Ґотів, та славна скала, що стоїть в Днїпрових місцях.“ Й тут, як бачимо, вказівки не йдуть далї загальних прикмет, що хіба гіпотетично можуть прикладати ся до Київа, його печер і гір (мовляв Аскольдової могили). Крім того Віґфусон поправляв в Hamdismal, піснї, що на його, думку, своїм змістом могла належати до VIII — IX в., хоч по мові пізнїйша, в однім вірші слово diùpa (djupr — глубокий) на Danpar, і читав: „вони побачили палату Ґотів і кручі берегів Днїпра.“ Але ся поправка занадто довільна, щоб могла що небудь значити. Таким чином бачимо, що всї згадки про „Днїпровий город“ занадто загальні, аби можна було з певністю бачити в нїм Київ, і якісь хоч трошечки докладнїйші (хоч все ще дуже загальні) вказівки на Київ маємо в памятках пізнїх, з часів, коли Київ був світовим містом, і для того під „Днїпровим городом“ могли самі співцї його розуміти. (Додам, що ґраматична аналїза \546\ „Днїпрового города“ вказує, що се властиво не город на Днїпрі, а город якоїсь мітичної особи, званої Danpar або навіть Danp, і вона могла бути принаджена до Днїпра по созвучности).

З огляду бідність і загальність сеї традиції в лїтературі довго задовольнялись загальною згадкою про „Днїпровий город“, не пробуючи близше означити його місця — див. Antiquités russes I p. 112, Кунїка в Mélanges russes t. IV. 5 p. 520. Аж ґотська теорія, шукаючи, якби звязати Ґотів з київською Русю, підсунула тут толкованнє про Київ: Кунїк, висовуючи її обережно в своїх екскурсах в Каспію (с. 55), виставив здогад, що може в Днїпровим Городї треба бачити Київ (Danpstadir... Днїпровський город; Київ?). За ним пішов Брун — Черноморье II с. 289, пор. 291, Будилович у своїм рефератї на VIII археольоґічнім з’їздї, Антонович Публичныя лекціи по археол. и исторіи Кіева с. 36, Кулаковскій Карта Европ. Сарматіи с. 31, Браунъ, Разысканія с. 245 — 6, Prášek Herodot с. 60, Халанскій Къ сказаніямъ объ ОлегЂ вЂщемъ, I й ин. Ісландський учений Віґфусон присьвятив сьому питанню спеціальну розвідку (Place of the Hamtheow lay, в Grimm Centenary, 1886, що видали G. Vigfusson i F. Powell). Він доводив, що Днїпровий город — то Київ, що то була столиця Гіферика і Германаріха (оповидання Йордана про державу Германаріха приймає він вповнї). Основну критику його поглядів дали пок. М. Дашкевич в київських Унив. ИзвЂстіяхъ 1886 — ПриднЂпровье и Кіевъ по нЂкоторымъ памятникамъ древне-сЂверной литературы, Ол. Веселовский в Ж. Μ. Η. Π. 1887, VI і Записки романо-герм. отдЂленія филол. общ., I (Спб., 1888): Кіевъ — градъ ДнЂпра, і Heinzel Über die Hervararsage (Sitzungsberichte віденської академії т. 114). Недавно повертали коротко до сеї справи Шаровольский у зб. Eranos і Рожнєцкий (Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ, звЂстія отд. рус. яз. 1911), що теж вважає можливим в Днїпровім городї бачити Київ ґотських часів. Я застановив ся над сею гіпотезою про Германаріхову столицю головно з огляду на ґотську теорію (про неї мова в ескурсї II).


4. Антське питаннє.

Антській справі присвятив я свого часу осібну розвідку в Записках Наук. тов. ім. Шевченка в т. XXI (1898) п. т. Анти; її головні виводи війшли потім в перше виданнє моєї Історії, і я без особливих змін повторяю їх і тепер. Працї, які принесло до сього питаннє останнє десятилїтє, в тім і найновійша проба перегляду сього питання, дана Л. Нїдерле (Antové, 1910), не подали нїчого такого, щоб змушувало відступити від основних точок погляду, поставленого тодї. Переглядови питання хочу присвятити осібну статю, а тут обмежу ся кількома замітками що до двох головних теорій, з яких одна бачить в Антах термін полїтичного характеру, друга — етноґрафічного.\547\

Що назва Антів мала полїтичне значіннє, таку гадку піднїс Кунік в книжцї ИзвЂстія Ал-Бекри, ч. I (1878) с. 147: він тут каже дуже катеґорично, що Анти були династи азійського, може черкеського роду, які підбили собі чорноморських Словян, і тому останнї відріжняють ся від иньших Словян. Невважаючи на повну голословність, завдяки свому категоричному тонови ся гадка пішла в курс: я стрів її, з відкликом до сїєї статї Куніка, у Шімана op. c. т. I с. 18 — 9, у Денї (Lavisse et Rämbaud Histoire générale I. 691), що перейняв її очевидно у Шімана. Від Денї прийняв сю гадку Вірт в своїй недавній „Історії Азії і Схід. Європи“ (A. Wirth Geschichte Asiens und Osteuropas, Галє, 1905, див. особл. с. 249 — 250). Не постаравши ся зовсїм познайомити ся з відомостями, які маємо про Антів, він для сих азійських Антів знайшов созвучну назву в Удах, бачить в них античних Будинів, Uti, Ούίτιοι, пізнїйших Utiguri, Uldini, Euduseni і т. д., в славянській вимові се мало б звучати як Анти, і Вірт бачить уже тут не династію, а таки черкеське племя, що помандрувало на захід і опанувало Словян (с. 147, 149, 182, 191 — 2, 251 — 3, 272). З такою безпідставною фантазією нема що полємізувати, вистане сказати, що книжка Вірта взагалї має незвичайно фантастичний, характер, до куріозности. Візантийські письменники виразно звуть Антів Словянами, у всїм подібними до полудневих Словян, їх старшини носять виразні словянські ймення, так що й про чужу династію трудно думати, — взагалї про таку чужу династію абсолютно нїчого не знаємо. Повна полїтична аморфність, брак сильної власти, який бачимо виразно в оповіданню Прокопія, не позволяють приймати сеї теорії навіть в більше здержливій формі здогаду про полїтичний характер антського імени („najprędzej polityczny jakiś związek kilku plemion“) як її підняв Потканьский (в згадуваній статї Lachowie i Lechici с. 24) — бо власне не бачимо у Антів нїякої полїтичної концентрації.

Друга теорія має історію значно старшу.

Уже Цайс висловив гадку, що подїл на Словен і Антів відповідає подїлу Словянства по мові на два великі віддїли — західній (чи як він зве — північно-західнїй) і північно-східно-полудневий (Russen und Südvölker), і як на паралєль вказав на подїл в Повісти временних лїт Словянства на Словян і Ляхів: „Словяне і Ляхове стоять тут напротив себе зовсім як в давнину Sclaveni i Antae, лише там Sclaveni (= Словене) стоять на заході“ (Die Deutschen с. 602 — 4). Сю гадку прийняв був Реслєр (Zeitpunkt с. 90), і пізнїйше Крек (Einleitung 2 с. 205 — 6, на иньшім місцї, с. 330 він говорить трохи инакше — див. низше). Відповідно до того Анти мали-б означати Русь + полудневих Словян, Словени — західнїх. Але се толкованє не відповідає фактам. Одинока обставина, що могла-б промовляти за таким розуміннєм (на неї вказав Шафа-\548\рик Π. 25, 7) се — що Прокопій говорячи про мандрівку Герулів до Данїї (De b. G. II, 15) називає племена на північ від середнього Дуная Словенами (Σκλαβηνοί). Але вона не так важна, може показувати тільки, що Прокопій слово Σκλαβηνοί уважає загальним іменем всїх Словян окрім Антів, або ще скорше — що він уважав сих північних Словян одноплеменними з тими, що займали панонське побереже Дунаю бо розумієть ся, не міг знати їх близше. Декотрі учені, віддїляючи від Антів Словян полудневих, вважають Антську назву терміном цілої східньої ґрупи. В такім напрямі висловив ся уже Крек (с. 330), в назвах Антів і Словен противставляючи Словян „руськихъ“ і західнїх. Ще виразнїйше поставив сю тезу, против мого погляду, А. Поґодїн — що Анти означають взагалї Східнїх Словян (Изъ исторіи слав. предвиженій с. 27); такі гадки висловляє кінець кінцем і Маркварт Osteurop. Streifrüge с. 2. Сї дослідники не спиняють ся на трудностях, звязаних з розуміннєм Антів як цїлої східньої галузи Словянства, хоч їх розумів уже Шафарик (I. с.), загально висловляючись, що ми не знаємо, як далеко антське імя сягало на північ. Візантийцї ледви чи мислили собі під сею назвою цїле східнословянське розселеннє, мабуть і не звісне їм в цїлости, і в своїх згадках про Антів, певно, не мали на гадцї північних племен східно-словянської галузи: ті Анти чорноморського побережа, про яких вони говорять, були, очевидно, племена полудневі тільки. Такий погляд приймає й Нїдерле в остатній статї і тільки через очевидне непорозуміннє (незрозуміннє моїх слів) вважає потрібним полємізувати зо мною (с. 11).

Як вищеподані розуміння назви Антів у Цайса і ин. за широкі, так знов за узьке розуміннє знаходимо у декотрих (нпр. Голубинскій Исторія русской церкви I 2 с. 15), що в Антах бачать самих чорноморських Уличів і Тиверцїв. Ми не знаємо вказівок, що сї племена займали цілу антську просторонь, яка сягала Дону; та й чому-б як раз сї два руські племена злучались в одній загальній назві?

Вкінці спинимо ся ще на здогадах Маркварта, що в своїх останнїх працях взагалї присвятив богато уваги Антам і поставив ряд сміливих здогадів і гіпотез, по части вповнї нових, по части висловлених уже давнїйше, не стараючи ся звязати їх в певну цїлість, і часто навіть суперечачи себі. З огляду на інтерес, викликаний його смілими „набігами“ (Streifzüge) в сферу східноєвропейської історії IV — IX вв. я спиню ся трохи над сими його гіпотезами тим більше, що до них приходить ся вертати ся нераз. Як згадано в текстї, Йорданову звістку про розселаннє Антів від Днїстра до Днїпра М. вважає переказом звістки Аблябія, півмітичнаго джерела Косіодора, що могло б бути писана не десь в початках VI в. За Аблябія, думає він, Анти дїйсно сидїли між Днїстром і Днїпром тільки, а пізнїйше, за Прокопія, розширили ся за \549\ Днїпро (Streifzüge с. XXV); вони відповідають Уличам, Тиверцям і Дулїбам — сї писменні назви заступили і витїснили згодом назву Антів (с. 193 — 4). Задумуючи ся над їх розселеннєм, М. готов припускати тепер уже, що на Чорноморю до Дністра і Дунаю Анти розселили ся аж по переходї Ґотів до Мізії, з кінцем VII і в VIII вв. (с. 194). Лїтописну память про боротьбу Дулїбів з Обрами М. прикладає до Антів, тотожність імен наводить його на гадку, що Дулїби (часть хіба) тодї перейшли в середні дунайські краї. Він думає, що переговори Юстінїана з Обрами скінчили ся переселеннєм їх в Дакію, другим разом здаеть ся йому правдоподібним, що Авари переселили наших Дулїбів на средній Дунай, і там сї Дулїби стали завязком чеського королївства (королївство Дулаба у Масуді) (Streifz. с. 123 — 7, Chronologie с. 78). Подібність імен Мезамира і Келаґаста, антських старшин з часів аварского нападу, з Безмером і Гостуном, болгарськими старшинами в звіснім реєстрі болгарських князїв, наводить його на гадку, що Анти в середині VI в. (554 — 558), перед приходом Аварів, панували над Оноґундрами-Болгарами (Chron. 80, Str. 147). Се мало діяти ся вже на нових, дакійських осадах Антів. Що більше. В звісній державі Валїнана у Масуді і королю Маджаку М. бачить тогож Мезамира і його Антів: Маджак се зменьшена, пестлива форма від Мезамира, а Валїнана — се Волиняне, себто побужські Дулїби, пізнїйша назва Антів (Str. 147). Анти виростають таким чином на світову силу, грають ролю якогось полїтичного ферменту. Їх князї панують под Болгарами, вони дають початок пізнїйшій Чехії; їх держава в пізнїйшій арабській традиції зістаєть ся центральним полїтичним вузлом, що звязує під своїм панованнєм всї словянські племена. Дуже се все привабне, але спираєть ся на тонкій стеблинї — Менандровій традиції про Мезамира. А Мезамир зовсїм не надаєть ся на ту ролю, яку призначує йому Маркварт. В 2 вид. своєї Історії я взяв під аналїз се Менандрове оповіданнє про Мезамира — читач знайде його без особливих змін на с. 368 сього видання. Мезамир зовсїм не могутний володар, а просто впливовий, здібний чоловік, з якоїсь родової династії. Могутні володарі не їздять в посольстві. На ролю болгарського зверхника, анї тим меньше — короля словянських народів він не надаєть ся рімузю. А з тим привабні фантазії Маркварта розлїтають ся як дим.


5. Лїтература східно-словянського розселення.

Підставовою працею для історії східно-словянського розселення в добі „Повісти временних лїт“ зістаєть ся й по нинїшнїй час книга Н. Барсова (пок. професора варшав. университета) Очерки русской исторической географіи, вид. 2, 1885. Він опирав ся передо всїм на дуже старанній і дотепній аналїзї звісток лїтописних, а при тім велику вагу клав на вказівки ґеоґрафічні й хороґрафічні — назви рік і осад, але переступав \550\ в тім часом межу і хапав ся за дуже далекі й припадкові подобозвучности. Се до певної міри діскредитувало сей метод, так що з пізнїйших дослїдників лише декотрі звертали ся до нього. Зручно й широко ужив сього хоро- і топоґрафічного метода Корсаковъ в цїнній моноґрафії Меря и Ростовское княженіе, 1872; дуже сильно підносив його цїнність Филевичъ в своїй Исторії Древней Руси, т. I (одинокий), 1896, і реферат: О разработкЂ географической номенклатуры (Труды X съЂзда I, і діскусія ibid. III с. 89), але саме переведеннє сього методу у нього ледви аби могло кого небудь одушевити. Деякі справедливі остороги в статї Соболевского Названія населенныхъ мЂстъ и ихъ значеніе для русской исторической этнографіи (Ж. Старина, 1893).

Праця Барсова послужила вихідною точкою для серії київських моноґрафій по історії поодиноких земель, де історії старої кольонїзації удїляло ся досить богато місця — такі моноґрафії: П. Голубовского Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1881; Д. Багалїя теж Исторія СЂверской земли до пол. XIV в., 1882; П. Голубовского ПеченЂги, Торки и Половцы до нашествія Татаръ — Исторія южнорусскихъ степей IX — XIII в. (богато займаєть ся полудневою, пограничною з степом кольонїзаціею); Н. Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 г., 1885; M. Андріяшева Очеркъ исторіи Волынской земли до к. XIV в., 1887; мій Очеркъ исторіи Кіевской земли отъ смерти Ярослава до к. XIV в., 1891; М. Довнаръ-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской земель до к. XII ст., 1891; П. Голубовского Исторія Смоленской земли до начала XV ст., 1895; П. Иванова Историческія судьбы Волынской земли до к. XVI ст., 1895; В. Данилевича Очеркъ исторіи Полоцкой земли до к. XIV ст., 1896; В. Ляскоронского Исторія Переяславской земли до пол. XIV ст., 1897 (нове вид. 1903) Олександра Грушевського Пинское ПолЂсье, ч. I, XI — XIII вв., 1901. Між сими дванадцятьма моноґрафіями були розумієть ся і сильнїйші й слабші, але історично-ґеоґрафічна часть в них дуже часто становить найсильнїйшу сторону і зроблена з найбільшим накладом (нпр. моноґрафії Андріяшева, Ляскоронского, Голубовского про Смоленщину).

При тім під впливами пок. Антоновича, інїціативі котрого завдячує наука сю серію моноґрафій, в сих моноґрафіях, особливо від 90-х рр.. робили ся пильні старання використати, як помічний матеріал при історично-ґеоґрафічних дослїдах, результати археольоґічних розслїдів. Сею дорогою пішов також київський професор (дух. академії) Завитневичъ в своїх працях, починаючи від першої проґрамової, щоб так сказати: Область Дреговичей, какъ предмета археологическаго изслЂдованія (Труды кіев. дух. акад. 1886, VIII). Та хоч я сам був одним з тих, що пробував ужити археольоґічний матеріал для визначення границь племен, мушу \551\ признати ся, що з тим трохи поспішив ся і я і иньші. Як виявили пізнїйші археольоґічні дослїди, те що ми готові були брати за характеристичні етноґрафічні прикмети, й на їх основі тягнути етноґрафічні межі — показало ся далеко не таким певним; анальоґічні форми почали показувати ся на ріжних племінних територіях, а що все таки дослїди лишають ся фраґментаричними, не систематичними, тож, показуєть ся, й говорити про племінні похоронні обряди і про племінні культурно-етноґрафічні типи у всякім разї тепер ще неможна. Найлїпше се задокументували огляди археольоґічних здобутків, зроблені А. Спіциним: ОбозрЂніе нЂкоторыхъ губерній и областей Россіи въ археологическомъ отношеніи (Труды отдЂленія русской и словянской археологіи кн. I, II і IV — в Записках рус. археол. общ., 1896 — 1899) и Разселеніе древне-русскихъ племенъ по археологическимъ даннымъ (Ж. Μ. Η. Π. 1898, VIII). Спіцин стоїть на становищі тих племінних типів, але на його роботї найлїпше видко, яких натягань треба, аби перевести сю племінну систему через нинїшнїй археольоґічний матеріал 1).



1) Прогалини в нашім матеріалї виказує мапа, зроблена ним — в Трудах отд. рус. и сл. арх. т. V с. 407. Але і з заштрихованих тут країн богато дослїджено аж надто поверховно.



Разом майже зі згаданими працями Спіцина появила ся иньша проба вияснення етноґрафічної системи східнього словянства — на підставі фактів лїнґвістики, діалєктольоґії: се була праця ак. Шахматова „Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей“. Сама ідея не була нова; гадка про те, що сучасні діалєкти відповідають у нас давньому племенному подїлови, висловлена була дуже рішучо ще Чубинським і Михальчуком в розвідці „НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи“ — в VII т. Трудів этнографической экспедиціи въ Юго-западный край, 1874. Але роботи, яка поставила б собі завданнєм детайлїчно прослїдити, о скільки території племен відповідають або не відповідають сучасним діалєктичним ґрупам, ми не мали й тепер не маємо. Праця Шахматова будувала власну теорію, нагинаючи під неї, часом дуже свобідно, і сучасну діалєктольоґію, й стару етноґрафію; його провідна ідея — се рішучий вплив полїтичних орґанїзацій, держав XIV і пізнїйших віків, що розбили старі племінні ґрупи й стали підвалиною нових „народностей“. Про сю провідну ідею див. мою рецензію в VII т. Записок Наук. Тов. ім. Ш. Про предложене Шахматовим ґрупованнє племен X — XI вв. буду говорити зараз низше.



6. Теорія старої великоросийської кольонїзації на Поднїпровю.

Теорія ся носить імя Поґодїна, що дав їй вповні виразний вислов, але се були тільки крайнї льоґічні виводів з тих поглядів про \552\ тїсну звязь Руси київської з Московською державою, які з-давна закорінили ся в великоруських кругах, в великоросійській книжній традиції. Тим поясняєть ся обставина, що й теорія Поґодїна й її нове виданнє — теорія Соболєвского серед Великоросів майже не стріла опозиції, й боротьбу з нею майже виключно вели Українцї.

Сам Поґодїн каже, що його привели до тих виводів слова Срозневского й Лавровского, нїби в староруських памятках нема прикмет української мови. Сам він давнїйше, в 1840-х рр. (див. його ИзслЂдованія III с. 317) думав инакше, але під впливом авторитета фільольоґів прийняв сю гадку і дальше вивів з неї, що значить Кияне й не були Українцями, а на доказ того покликував ся ще на брак билинної поезії у Українців, та на брак українських прикмет (!) в характерах полудневих князїв і боярства. Розвязує він усе отсе здогадом, що „кїевскіе Великороссіяне“ вийшли на північ по татарськім погромі, а їх місце зайняли Українцї „від Карпатських гір“, прийшовши „після Татар“ — очевидно десь дуже скоро, хоч Поґодїн близше сього часу не означає. Взагалї його статя, в котрій розвинув він свою теорію (писана в 1861 р. в видї листу до Срезнєвского й надрукована в 1856 р. в V т. ИзвЂстій Академії п. т. Записка о русскомъ языкЂ, а потім, в тім же роцї, в VII т. його ИзслЂдованій), мала характер загального начерка, де він давав тільки загальні гадки, не стараючи ся довести їх до повної докладности, а заразом ставлячи ще більше відважні здогади що до початків словянської мови взагалї. Ще фільольоґічним арґументам (дуже ділєтантським і наївним) дав він тут більше місяця, історичну-ж сторону своєї гіпотези попробував уарґументувати доперва відповідаючи Максимовичу на його критику.

Максимович завзято виступив против виводів Поґодїна з двома серіями статей (все в Русскій БесЂд-і): „Филологическія письма“ в р. 1856 і „ОтвЂтныя письма“ в 1858, з нагоди відповіди Поґодїна. Тут він розбирав головно фільольоґічні погляди Поґодїна, а його теорії про українську міґрацію присвятив статю „О мнимомъ запустЂніи Украины“ (1857). В поміч йому прибув потім Ол. Котляревський з статею „Были ли Малоруссы исконными обитателями Полянской земли или пришли изъ-за Карпатъ въ XIV в.“ (Основа, 1862, передрукована в I т. його Собранія сочиненій), тим часом як теорію Поґодїна постарав ся піддержати фільольоґічними арґументами П. Лавровский (оден з моральних її батьків) в статях: „Обзоръ замЂчательнЂйшихъ особенностей нарЂчія малорусскаго въ сравненіи съ великорусскимъ“ (Ж. М. Н. П., 1859) і „По вопросу о южнорусскомъ языкЂ“ (Основа, 1861). Максимович відповів на них своїми „Новыми письмами къ Μ. П. Погодину о старобытности малорусскаго нарЂчія“ (День, 1763. всї три серії передруковані в III т. Собранія со\553\чиненій Максимовича), і сим закінчила ся перша стадія в історії сього питання. В нїй особливо вияснена була історична форма питання — безпідставність гіпотези про міґрацію київських Великоросів; в тім важна заслуга Максимовича, що розпоряджаючи далеко не повним матеріалом, уставив вірний погляд на справу.

Натомість фільольоґічна сторона питання не була висвітлена відповідно, бо обидві сторони розпоряджали ще занадто бідним матеріалом, та й словянська діалєктольоґія була ще тодї в пелюшках. Се було причиною, що теорію Поґодїна відогріто наново як раз від фільольоґічного кінця: зробив се Олексій Соболєвский, тодїшнїй професор київського унїверситета, фільольоґ-спеціалїст. В 1882 р. він прочитав у київськім історичнім товаристві реферат: „Какъ говорили въ Кіе†въ XIV — XV вв.“; в нїм він виходив від спостереження, що в памятках, які він уважав київськими, бракує українських фонетичних прикмет (які знаходив у памятках, що зачисляв до галицько-волинських), і на сїй підставі поновляв Поґодїнську гіпотезу. Новиною в його рефератї була фільольоґічна арґументація; історичну обставову теорії Соболєвский брав готовою від Поґодїна, з тою ріжницею, що відсував залюдненнє Поднїпровя Українцями аж на XVI в. — се було консеквентно з його точки, але се-ж зводило цїлу теорію ad absurdum (Поґодїн добре розумів, що на XVI в. відтягати сеї кольонїзації не можна).

Реферат Соболєвского викликав цїлу бурю в київськім історичнім товаристві. З контр-рефератами виступили Антонович, Дашкевич, Житецький, з дрібнїйшими замітками — Науменко, Мищенко, О. Левицький, Голубовский, Лучицький, Ґолубєв (знову самі Українцї, з виїмком проф. Ґолубєва). На жаль, і реферат Соболєвского, з тими додатками, які робив він, відповідаючи опонентам (близше не піддержав його ніхто), і контр-реферати полишили ся недрукованими, подані були тільки короткі змісти їх в Чтеніяхъ товариства (т. II). На ґрунтї фільольоґії XI — XII вв. Соболєвский був сильнїйшим від своїх опонентів, оперуючи самостійно і старанно, хоч і односторонно простудіованим рукописним матеріалом: опоненти його тим не розпоряджали. Натомість на історичнім ґрунті теорія Соболевского потерпіла сильні удади, особливо від Антоновича, що перед тим оголосив розвідку, де виступав против гадки про спустїннє Київа й Київщини („Кіевъ, его судьба и значеніе съ XVI по XVI столЂтіе“ — в Київській Старинї 1882 р., передр. в 1 т. його Монографій), а відповідаючи на теорію Соболєвского вказав на кольонїзаційний напрям з півночи на полудень України, як він представляєть ся в люстраціях з середини XVI в. Соболєвский одначе зістав ся при своїм поглядї й розвинув його в своїх працях: Очерки изъ исторіи русскаго языка, 1884, Лекціи по исторіи русскаго языка, 1888, і поменьших \544\ статях — Источники кіевскаго говора, 1885 (Ж. Μ. Η. Π , II), Къ вопросу объ историческихъ судьбахъ Кіева, 1885 (київ. Университет, Изв, VII), Населеніе Украйны въ XII вЂкЂ (Ж. Старина, 1895), й ин.

Против фільольоґічної сторони теорії Соболєвского тодї виступив ак. Яґіч (Четыре критико-палеографическія статьи, 1884, — з приводу Очерків, Критическія замЂтки по исторіи русскаго языка, 1889, в приводу Лекцій); основна критика його змусила Соболєвского до деяких поправок в своїй теорії. Важного союзника зате здобув він в Шахматові (теп. академіку петербурськім), що в своїй статї Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій, 1894 (Русскій Филологическій ВЂстникъ) рішучо прилучив ся до теорії деревлянсько-полянсько-сїверянських Великоросів. Натомість поруч ак. Яґіча виступили в оборонї українства київського говора його ученики Мочульський (теп. професор одеського унїв.) і Ол. Колесса (львівського) з розвідками про Житиє Сави (Мочульській — Къ исторіи малорусскаго нарЂчія: Житіе св. Саввы, 1894 — Записки новорос. Унив. т. 62, Колеса — Dialectologische Merkmale des südruss. Denkmales a. d. XIII Jhdte Žitije sv. Savy, 1896 — Archiv für sl. Phil., т. 18). З паперів неб. Потебнї опублїковано також і його критику теорії Соболєвского (ИзвЂстія II отд. академії, 1896). Сам Яґіч вернув ся потім до сеї справи ще в своїх Einige Streitfragen (1898, Archiv für sl. Phil. XX). Нарештї проф. Кримський в Київській Старинї 1898 — 9 надрукував широку критичну статю (не скінчену): Филологія и Погодинская гипотеза, де зібрав богатий матеріал (осібно вийшла р. 1904). Як стояла тодї справа в очах незамішаних у нїй фільольоґів, може служити показчиком вступна лєкція київського фільольоґа Лободи, де він виразно виступив против теорії Соболєвского (Унив. Изв., 1898, Ш). Нарештї під впливом критики, здаєть ся — найбільше під впливом останньої статї Яґіча відступив від поґодїнської теорії ак. Шахматов: в новім обробленню згаданої своєї розвідки (Къ вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій и русскихъ народностей, Спб.. 1899 — з Ж. М. Н. П., IV) він признає й Деревлян і Полян українськими племенами, а що до Київа — каже: „у всякім разї ми не маємо причини не признати київської людности полуднево-руською, хоч вона в самім Київі була значно розмішана иньшими руськими племенами“ (с. 25). Тільки сам Соболєвский нїчого не попустив з своєї „гіпотези“, і сердито відказує на „украйноманів“, що не хочуть приймати його теорії (Къ исторіи малорусскаго нарЂчія, Р. Фил. ВЂстн. 1910).

Серед істориків проба Соболєвского відреставрувати „на солїдних основах“ Поґодїнську теорію не знайшла особливого спочутя. Не тільки українські дослїдники, а й иньші, що близше займали ся історією Поднїпровя в XIII — XV в., писали зі становища противного сїй теорії — Зотовъ \555\ О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику и Черниговскомъ княжест†въ татарское время (написано ще в 1884 р., аде видруковано аж у 1898), Владимірскій-Будановъ Населеніе Юго-западной Россіи отъ половины XIII до половины XV в., 1886 (в ч. VII т. I Архива Юго-западной Россіи — праця звернена головно против польських теорій, але виступає, хоч і здержливійше, також і против Поґодїнської), Ляскоронський в названій вище історії Переяславщини; недавно Спіцин в своїх „Историко-археологических разысканіях“ (Ж. М. Н. П. 1909, I) піддав критиці деякі здогади і арґументи за переселеннєм поднїпрянської людности на північний схід — головно пок. Ключевского, що в своїм Курс-ї русской исторіи (I с. 344 і д.) виступив рішучим оборонцем Поґодїнської теорії. Детайлїчний перегляд сього питання і критику арґументів про спустїннє Київщини з історичного становища я дав в своїм Очерку исторіи Кіевской земли, 1891, гл. VI — Кіевская земля отъ монгольскаго нашествія до конца XIV в.; він зістаєть ся й досї найбільш повним переглядом питання з історичного боку, й до деяких другорядних арґументів і детайлїв відсилаю до нього читача і тепер. Загальний погляд на сю справу знайдуть читачі в томі III гл. 2 сеї Історії. Тут же хочу ще сказати кілька слів про теорію сїверянських Великоросів, яка виринула новійшими часами на тлї давнїйшої теорії Поґодїна і Соболєвского і представлена поважними іменами Яґіча і Шахматова.

Сеї гадки, що Сїверяне були Великороси, я не можу трактувати инакше як уступку, яку роблять згадані учені Поґодїнській теорії. Зовсїм виразно видно се у Яґіча: відкидаючи гадку про полянських Великоросів на тій підставі, що тяжко припустити такий великоруський клин на правім боцї серед української кольонїзації (сей довід, видко, по тім вплинув і на Шахматова), він пише: „За Днїпром на широкім просторі до сходу і півночи могла мати свою арену уже иньша, полуднева східня ґрупа племен або діалектів — се признаю я охочо; Сїверяне Найдавнїйшої лїтописи могли й язиково відріжняти ся від осадників правого боку Днїпра“ (Einige Streitfragen с. 30).

Ш. учений як бачимо, не вказує на те ніяких мотивів, тільки припускає можливість такого припущення, а властиво — по просту дїлить спірну територію між прихильниками і противниками Поґодїнської теорії, не даючи арґументів. Шахматов пробував арґументувати: вказував на полїтичну окремішність Сїверян від Полян, на доказ їх етнографічної осібности: „Припустити, що Сїверяне були одноплеменникоми Полян й иньших полуднево-руських племен, не маємо підстави: полїтична історія Чернигова — з одного боку, Переяслава, що став отчиною володимирських князів — з другого, виразно, думаю, свідчить, що Сїверяне й \556\ Поляне ніколи не могли сотворити спільного племінного центра, а пізнїйше — коли Русь розпадала ся на области, утворити одну спільну область“ (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 25). Розумієть ся, се арґумент зовсїм слабкий: полїтична осібність не доводить приналежности до двох етноґрафічних ґруп; найлїпшим доказом той сам Переяслав, що все стремів до полїтичної осібности від Сїверян і для того піддав ся суздальським князям, з котрим все мали свої нограничні рахунки князї чернигівські; його цїль чисто полїтична: відокремити ся полїтично під управою династії далекої, котра не прилучить його як додаток до котрогось з сусїднїх князївств (див, т. II гл. 5). Не сильнїйші й иньші арґументи, наведені автором на поперте теорії сіверянських Великоросів. Я не буду спиняти ся тут на них, бо розбирав їх докладнїйше в статї: Спірні питання староруської етноґрафії (Статьи по славяновЂдЂнію, І). (Пор. також мої замітки, висловлені ак. Яґічу в листї на його запитаннє і подані в його статї Einige Strettfr. с. 30, і в моїй рецензії на сю статю — Записки т. XXVI в. 6).

Ак. Шахматов зачисляв при тім до Сіверян усю лївобічну людність. В новійшій розвідцї своїй про Вятичів (1909) він відступив від сього погляду, а з тим не вважає вже потрібним далї підтримувати і гіпотезу про „середно-руське“ походженнє Сїверян. Думаю, що иньші фільольоґи роспрощавши ся з теорією київськах Великоросів, дуже скоро дадуть спокій і сїверянським, а з тим і скінчить своє істнованнє гіпотеза про те, що східнї части нинїшньої української території були залюднені давнїйше племенами великоросийської ґрупи.


7. Лїтература західньої границі української кольонїзації. Про польсько-українську границю в Галичинї див. передусїм стару, але не зовсїм перестарілу (принаймнї досї не заступлену чимсь лїпшим) працю Зубрицького Gränzen zwischen der russinischen und polnischen Nation in Galizien, 1849, c. 23, Czörnig Ethnographie der österreichischen Monarchie I c. 49 і далї і йогож Ethnographische Karte, 1855 (арк. 2) i меньше виданнє 1866. Головацкій Народныя пЂсни Галицкой и Угорской Руси ч. I (зступ) і йогож Карпатская Русь в Ж. M. H. П., 1875, VI (з наукового погляду не богато інтересного). А. Д(обрянский) О западныхъ границахъ Подкарпатской Руси со врем. св. Владиміра, Ж. M. H. П. 1880. III (для польсько-української границі тут по Зубрицькім теж не багато нового), I. Верхратський — інтересна моноґрафія про Замішанцїв в Записках Наукового товариства їм. Шевченка т. III. Potkański Granice biskupstwa krakowskiego — Rocznik krakowski, IV (детальнїйшу студию автор заповів на пізнїйше, але не сповнив своєї обіцянки). Зато заповів студію Закшевский в конспектї згаданім на с. 489.

Про польсько-українську границю між Вислою та Бугом писалось \557\ чимало, але шкодив публїцистичний елемент, що домішував ся сюди й нераз діскредитував самі факти. Згадаю що важнїйше про північну українську границю. Для історичної етноґрафїї — Барсов 2 гл. V i VI. Крыжановскій Русское Забужье — Собраніе сочиненій т. II. Лонгиновъ Червенскіе города, 1885. Pleszyński Bojarzy miedzyrzeccy (Bibb. Wisły, XI). Площанскій Холмская Русь, I — II, 1899. Филевичъ — Исторія древней Руси I с. 239. Potkański Kraków przed Piastami 1. c. c. 106. Народописна карта д-ра Величка. Михальчука НарЂчія, поднарЂчія и говоры Южной Россіи (Труды этногр. экспедиціи VII). Григорьевъ О малорусскихъ говорахъ СЂдлецкой губ. — Древности-Труды славян. ком. моск. археол. общества т. III. Соболевскій Опытъ русской діалектологіи (Живая Старина 1892, II). Карскій Матеріалы для изученія сЂверно-малор. и переходныхъ говоровъ (Изв. отд. рус. яз. 1898, III) і йогож БЂлоруссы т. I. Введеніе къ изученію языка и народной словесности, 1903. І з лїтератури про Холмщину: Францевъ Карты русскаго и православнаго населенія Холмской Руси, 1909; Dziewulski Statystuka ludności див. Lubelskiej i Siedleckiej, 1909; Соболевскій Холмская Русь въ этнографическомъ отношеніи, 1910; Szelągowski Kwestya ruska w swietle historyi, 1911.

Про українську кольонїзацію на полудень від Карпатів крім уже названого: Срезневскій Русь Угорская (ВЂстникъ рус. геогр. общ., 1852, IV). Biderman Die ungarischen Ruthenen, I і II, 1862 — 7. Rösler Rumänische Studien гл. VII. Васильевскій Византія и ПеченЂги Ж. M. H. П. 1872, XII (дод. II). Успенскій Образованіе второго Болгарскаго царства, 1879, дод. V. Кочубинскій О русскомъ племени въ Дунайскомъ ЗалЂсьЂ в Трудах VII з’їзда т. II. PíěP Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage, 1886 і особл. Die dacischen Slaven und Csergeder Bulgaren (Sitzungsberichte der Böhmischen Gesellschaft der Wissenschaften, 1888). Филевичъ Исторія древней Руси I, с. 143 і далї і „Отчетъ“ в Варшавских университет, извЂстіях 1896, VIII. Соболевскій Какъ давно Русскіе живутъ въ Карпатахъ и за Карпатами (Живая Старина, 1894). Кулаковскій ГдЂ находилась вичинская епархія константинопольскаго патріархата — Византійскій Временникъ 1897 с. 327 і далї (про дунайську Русь). Петровъ ПредЂлы угрорусской рЂчи въ 1773 г. по оффиціальнымъ даннымъ, Спб. 1911, Когда возникли русскія поселенія на угорской дольной землЂ (Изв. отд. рус. яз., 1911).

Про сучасну Угорську Русь; Петровъ ЗамЂтки по Угорской Руси (1892, повторено і. т.; Матеріалы во исторіи Угорской Руси, IV, 1906) В. Гнатюк Hungaro-ruthenica, 1899 (відбитка критичних заміток з XXVIII т. Записок) і Rusini v Uhrách (Slov. Přehled, 1899). Томашівський Угорські Русини в сьвітлї мадярської урядової статистики, 1903 (Записки Наук. т. \558\ ім. III, т. LVI); Причинки до пізнання етноґрафічної теріторії Угорської Руси, 1905 (ib. т. LXVII), Етноґрафічна карта Угорської Руси, 1910 (Статьи по словяновЂдЂнію, III). Дрібнїйшу лїтературу подає Францевъ Обзоръ важнЂйшихъ изученій Угорськой Руси. 1899 (Рус. фил. вЂст. т. 44).

Велика лїтература розвинула ся останнїми роками спеціально про західню українсько-словацьку границю; вичислю лиже що важнїйше; Mišík Akej viery sú Slováci статї в Slovenské Pohlady 1895 i 1896. Соболевскій О границЂ Русскихъ и Словаковъ въ УгорщинЂ (Ж. Стар. 1895). Ol. Broch, Studien von der slovakisch-kleinrussischen Sprachgrenze im östl. Ungarn, 1897. В. Гнатюк Русини Пряшівської епархії та їх говори (Записки т. XXXV), Словаки чи Русини (ibid. t. XLII). Niederle Národopisná mapa uherskych Slovaků na základě sěitaní lidu z roku 1900, p. 1903, йогож K sporu o ruskoslovanské rozhrani v Uhrach (Slov. Přehled, 1908) i Ješte k sporu o ruskoslovenskou hranici v Uhrách (ibid. 1904). Будиловичъ къ вопросу о племенныхъ отношеніяхъ въ Угорской Руси, 1904. Czambel Slovenska reč a jej miesto v rodine slovanskych jazykov, 1906.

Натомість приглухла останнїми лїтами справа слїдів руської кольонїзації в Семигородї, що в 1880 — 90 годах досить інтріґувала учені круги і мала свій вплив на теорію карпатської правітчини східнього словянства. 1802 р. вийшла брошура Вольфа De vestigiis Ruthenorum in Transilvania; тут описувались останки Русинів в с. Reussdorflein, Великий і Малий Cserged, Bongrad ; Вольф всього рахував 130 родин. Його референт в Siebenbürg. Provinzialblätter 1807, II підносив се число до 200. Про сї останки писали в XVIII в. Бєл і Бенке, і на поч. XIX Едер — (див. про них у Філєвіча Отчет і Исторія 1 гл., і у Кочубинського в Трудах с. 37 і далї). Надєждін, що побував в Семигородї на початку 40-х рр., уже не застав сих Русинів, але піднїс значінє сих руських осад для історії руської кольонїзації (О путешествіи по южн. славян. землямъ, Ж. Μ. Η. Π. 1842 кн. IV — VI): „я зовсїм переконав ся, незаперечними доказами, що руська стихія ішла на полудневий захід, по обидва боки Карпата, аж до Дунаю, довгі часи перед приходом Мадярів в Панонїю“. На потвердженнє він вказував на семигородських Русинів, і сїєю подунайською Русю уважав можливим пояснити лїтописні лєґенди про міґрацію Словян з над Дунаю, про подорож Кия й т. и. — с. 108 — 5. Одначе норманїзм, устами Куніка в Bepufung der Schwed, Rodsen (гл. V), виключив угорських Русинів з історії давньої руської кольонїзації. З другого ж боку теорія Шафарика (II § 30), що семигородські Словяне були Болгари, вплинула також на те, що сю руську кольонїзацію Семигорода спущено з ока. Публїкуючи в перше тексти з Черґеда (Denkschrift віденської академії т. VII, 1856), Мікльосич признав їх болгарськими, але потім відступав від сїєї гадки і черґедські тексти признав \559\ памяткою мови „дакійських Словян“: Geschichte der Lautbezeichnung im Bulgarischen (Denkschrift т. XXXIV c. 125 — 6, тут видано тексти Едера), теж Vergleichende Grammatik Ш. 201, Altslovenisehe Formenlehre XXV. В 1859 p. в своїх „Словянах в М. Азії“ виступив з загальними увагами проти Куткового погляду Ламанский. Але питаннє про загадкову руську кольонїзацію в Угорщинї виринуло на верх знову тільки завдяки Реслєрови, коли в 1871 р. вийшли його Rumänische Studien; за ним піднесли гадку про стару руську кольонїзацію на Дунаю Васїлєвский (1872), Успенский, Ґрот, а Кочубинський і Піч заходили ся воло того, щоб оперти на фактах сї здогади про руську кольонїзацію Семигорода. Одначе супроти руської теорії виступила болгарська, що одиноким словянським елєментом семигородської кольонїзації вважала Болгар і руське імя останнїх Семигородських Русинів мала за просте непорозуміннє (Мілєтіч). Фактично, дуже заплутує справу той факт, коли мова останнїх семигородських „Русинів“ справдї показуєть ся болгарською; але справа руської кольонїзації Семигорода може і повинна навіть бути трактована незалежно від тих останків. Яґіч нпр., що в рецензії праці Філєвіча досить скептично висловив ся про руську теорію (Archiv. XIX с. 237), в пізнїйшій розвідцї (Archiv XX с. 22 — 3) признавав уже певним фактом, що в Семигородї Русь стрічала ся з Болгарами.


8. З української антропольоґії й етнольоґії.

Антропольоґічні студії над сучасним українським типом дуже ще неповні і нечисленні, що найважнїйше — поминено найліпше законсервоване від не-словянських впливів українське Полїсє (див. Записки XVIII, бібл. с. 54). Тому всї означення українського типу поки що можуть ставитись і прийматись тільки з великими застереженнями.

Д. Анучін, найвизначнїйший антропольоґ Росії, дав таку характеристику фізичного типу Українців: Українцї з фізичного погляду відріжняють ся від Білорусинів і Великоросів середньої Росії насамперед своїм зростом, в середнїм вищим на 1 — 4 cm. (по військовим даним 1874 — 83 рр.). Друга відміна — більший процент темноволосих (60 — 90%), темнооких (хоч не рідкі й синьоокі) і темношкірих, в порівнянню з Білорусинами і Великоросами, а ще більше — в порівнянню з Поляками. Трохи довші ноги (особливо бедра). Голова, і абсолютно і в відносинах до зросту — невелика (теж і внутрішність черепа), чоло і ніс теж, нижня третина лиця має в порівнянню більші розміри. Що до форми — голова коротка й широка (брахікефальна) переважає, трохи більше ще нїж у Поляків і Великоросів; инодї помічають ся досить високі, випуклі щоки і широкий відступ межи очима, трохи низьке перенісє. (Енциклопедическій словарь, від. Брокгауза і Ефрона, т. XVIII, Малороссы).\560\

Український антропольоґ Φ. Вовк хорактеризує українську людність в масї своїй як високу ростом, короткоголову, темноволосу і темнооку, з простим і узьким носом, доста короткими руками і т. д., при тім фізичні прикметі прийняті ним за основні (високий зріст, короткоголовість, темна краска) убувають в напрямі з полудневого заходу на північний схід (Украинцы въ антропологическомъ отношеніи, Украинскій ВЂстникъ, 1906, і по нїмецьки в часоп. Ukrainische Rundschau, 1908, Die Ukrainer in anthropologischer Beleuchtung).

пок. Д. Гильченко, опираючи ся на дотеперішнїх студіях, загальними ознаками Українця признавав: високий зріст, яснорожевий колїр шкіри, темне волосє і очі ясних відтїнків, але при тім зазначав, що ваганнє темного типу дуже велике (6 — 39%), а про такі ознаки як високий зріст і брахікефалїя казав, що й вони ще вимагають перевірки, особливо з огляду на великі варіації українського типу по місцевостям; ясний тип він уважав сильнїйшим, здатнїйшим до житя, бо має більші розміри груди, і признавав його за початковий. — Кубанскіе козаки, антропологическій очеркъ (ИзвЂстія импер. общества естествознанія, антропологіи и этногр. т. XC, 1897).

Талько-Гринцевич, зібравши досить великий метеріал головно в полудневій Київщинї, теж констатував перевагу ясноволосого типу (57%) над темноволосим (42%), чистих бльондинів (20%) над брунетами (25%) (Charakterystyka fizyczna ludu ukraińskiego, Zbiór wiadomości т. XVI).

Питаннєм про археольоґічний словянський тип на підставі археольоґічного матеріалу перший соріозно зайняв ся головно Боґданов і уважав початковим тип вузьколиций довгоголовий (лєптопрозопний долїхокефалїзм); його статї: Матеріалы для антропологіи курганнаго періода Москов. губ. (1867, ИзвЂстія моск. общ. люб. естествозн. т. IV), Описаніе курганныхъ череповъ Смоленской губ. (Антропол. выставка, II), Курганные черепа области древнихъ СЂверянъ (з над Псла, ibid.), Черепа изъ старыхъ московскихъ кладбищъ (ibid.), Древніе Кіевляне, по ихъ черепамъ и могиламъ (ibid. т. III), Курганные жители СЂверянской земли (ibid.), Доисторическіе Тверитяне по раскопкамъ кургановъ (ibid.), Древніе Новгородцы по ихъ черепамъ (ibid.), Къ краніологіи смоленскихъ курганныхъ череповъ (ibid. т. IV); про дослїди його над черепами давнїйших часів див. вище с. 59. Результати своїх дослїдів він звів і подав у своїм рефератї Quelle est la race la plus ancienne de la Russie centrale (Congrés international á Moscou, І). Дослїди Богданова мали одначе ту слабу сторону, що вони часом оперті були на нечисленнім матеріалї, а головно — що він роспоряджав черепами з чужих розкопок і не бувши сам археольоґом, не луже застановляв ся над крітерієм словянства тих могил, з котрих були ті черепи (через те найбільш вартні його поміри сїверян\561\ських і київських черепів, бо сей матеріал був найбільш певний). Його спостереженнє, що в старих словянських могилах переважає довгоголовий тип, знайшло собі потвердженнє в новійших розслїдах східнословянських могил. Антропольоґічні поміри з української теріторії, окрім тих праць Богданова, подані були в отсих публїкаціях: Антоновичъ Раскопки въ странЂ Древлянъ — Матеріалы по археологіи Россіи ч. 11, і Раскопки кургановъ въ Западной Волыни (Труды XI съЂзда I). Гамченко Житомірскій могильникъ, 1868, Городище и могильникъ на р. Корчеватый (Труды IX съЂзда т. II) і Раскопки въ бассейнЂ р. Случи (Труды XI съЂзда т. I), Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ (ibid.). Покровскій Антропологическія данныя о типЂ череповъ изъ волынскихъ кургановъ (ib. т. II — резюме, результата війшли в статю п. Мельник). Talko-Hryncewicz Przyczynki do poznania, swiata kurhanowego Ukrainy (Materyały antropologiczne т. IV (деревдянські й „полянські“ могили — помїри останнїх попсованні тим, що сюди введені й деякі чорноклобуцькі похорони). Поповъ Анатомическое изслЂдованіе костей, найденныхъ при раскопкахъ кургановъ Харьковской губерніи, реф. II — кости з Ницахськаго могильника (Труды предварит. комитета XII съЂзда т. I). Загальнїйші роботи, крім згаданаго реферата Богданова, — Niederle O původu Slovanů, 1896, Slovanské Starožitnosti I, 1902 (гл. 2). Sergi De combien le type du cráne de la population actuelle de la Russie centrale différe-t-il du tupe antique de l’époque des courganes? (Comptesrendus du XII congrés international de medecine, II, 1899). Талько-Гринцевичъ Опытъ физической характеристики древнихъ восточныхъ Славянъ (палеоэтнологическій очеркъ), 1910 (Статьи по славяновЂдЂнію, III).

Згадана праця Нїдерле O původu Sl. з усею рішучістю проголосила первісний словянський тип за довгоголовий — на підставі археольоґічно-антропольоґічного матеріалу, і білявий — на підставі історичних свідоцтв. Обставлена досить солїдними арґументами, вона викликала живу діскусію над сим питаннєм. Перегляд головних моментів її дає Нїдерле в Slov. Star, с. 87 і далї. Між арґументами contra, які були висунені в сїй діскусії, як важнїйші можна зазначити такі: словянство довгоголових небіжчиків не доведене ще. Могили з паленими небіжчиками можуть бути як раз останками короткоголової людности. Що до краски, то звернули на себе увагу дослїди Минакова — О цвЂтЂ и формЂ волосъ изъ кургановъ средней Россіи (Труды моск. антроп. отд. т. XIX.): він підносить, що останки волося, які він мав (а мав їх з 20 могил Московської, Ярославської й Костромської ґубернії) всї темні, а білявих не було між ними зовсїм. Сї арґументи одначе не в силї забити теорію білявих довгоголовцїв: дослїди Мінакова опирають ся на матеріалї з фінської території. Що до довгоголовости, то Нїдерде, бороня\562\чи свою теорію, справедливо вказав, що попри довгоголову людність ми не бачимо якогось короткоголового типу, в якім могли б добачати людність словянську. Дїйсно, коли Словяне при своїм розселенню асимілювали тубильну довгоголову расу, то вони повинні-б виступити дуже виразно, як друга раса по при неї в могильних нахідках X — XI вв., а сього нема. Припустити, що вони всі спалені, неможливо, бо у Словян ми знаємо обидва похоронні типи, і в кождім разї як зник обряд палення, короткоголова людність повинна б виступити перед нами від разу дуже сильно. Взагалї Нїдерле досить щасливо боронив свою теорію в новім переглядї; але обстаючи за нею, зводить питаннє вже тільки на чисельну перевагу ясного й довгоголового типа серед словянської людністю. Инакше сказавши, ми нїколи не знаємо Словян одностайним антопольоґічним типом. Еволюція його при тім зістаєть ся все таки неясною. Перехід від довгоголового, хоч би й переважного тільки, а не виключного типу, до нинїшнього короткоголового, зістаєть ся і нинї справою невиясненою, і в сім головна трудність, звязана з теорією довгоголовости.

Тут же подам важнійшу лїтературу шлюбних і родинних відносин у Словян і в давнїй Руси, не подану при текстї. Старша лїтература вказана була 2 вид., тут згадаю ще: Bogišič Pravni obiěaje u Slovena, 1867 й йогож Zbornik zadašnjih pravnih obiěaja u južnih Slovena, 1874. ЗабЂлинъ Бытъ русскихъ царицъ, 1869 (вступ). Шпилевскій Семейныя власти у древнихъ Славянъ и Германцевъ, 1869. Шашковъ Очеркъ исторіи русской женщины, 1871 (передруковане в Собрані-ї сочиненій, т. I. 1898). Hanel Věno v právu slovanském (Pravnik, 1871). Статї Смірнова про звичайове східнословянське родинне право і шлюб: Очерки семейныхъ отношеній, 1878 і статї в журн. Юридическій ВЂстникъ 1878 (V і VII). Черновъ Объ обычномъ семейственномъ и наслЂдственномъ пра†крестьянъ въ Харьковской и Полтавской губ. (К. Унив. Изв. 1881, Т). Krauss Sitte und Brauch der Südslaven, 1885. M. Ковалевскій Нікоторыя архаическія черты семейнаго и наслЂдственнаго права (Юрид. вЂстн., 1885), йогож Первобытное право, 1886 (випуск 1 рід, в. II родина), Tableau des origines et de l’evolution de la famille et de la propriété, 1890 i Early law and modern custom in Russia (рос. переклад в час. Всемірний ВЂстникь 1903). Вовк (Volkov) Rites et usages nuptiaux en Ukraine (L’Anthropologie, 1891 — 2, перед тим по болгарськи: СвадбарскитЂ обреди на словянскитЂ народи, в Сборникъ за нар. умотворения, III — V, 1890 — 1). Желобовскій Семья по воззрЂніямъ русскаго народа, 1892 (з Филол. Записок). Krek Zur Geschichte russischer Hochzeitsbräuche, 1893. Охримович Значеніе малорусскихъ свадебныхъ обрядовъ и пЂсенъ в исторії эволюції семьи (Этнографическое обозрЂніе, т. XI і далї, не скінчене), йогож замітки \563\ в „Житю і слові“ 1895. Krauss Die Zeugung in Sitte, Brauch und Glauben der Südslaven, I — III, 1898 — 1902 (з Κρυπταδια). Rhamm der Verkehr der Geschlechten unter den Slaven (Globus, 1902). Mp. Г. Дитина в звичаях і віруваннях українського народа (Матеріали до укр. етнол. т. VIII і X). Окрім того сюди же належать відповідні роздїли в курсах історії рус. права (особливо Леонтовича, В.-Буданова і Самоквасова — ИзслЂдованія по ист. рус. права, I, 1896). Лїтература звичайового права: Якушкинъ Обычное право, т. I, 1875, т. III, 1896.


9. Непевні або хибно до Руси прикладані звістки VII — IX вв.

Окрім наведених в текстї звісток про Русь IX в. прикладало ся до них ще чимало иньших — я їх перейду тут.

Найстарша, нинї вповнї вичеркнена з історії Руси звістка — т. зв. Табарі (а властиво його персидської перебірки Баламі, 2-ої пол. X в., бо текста Табарі тодї не було знайдено), про прикавказьку Русь VII в. Підчас походу Омарового воєводи Шахріара на Хозарів (643) король Дербента (Ваб-ель-Абваб) Шахріар признає зверхність Арабів і укладає з ними умову, що замість дани він буде воювати з Русю: „я живу між двома ворогами, один — се Хозари, а другий — Русь, вона — то ворог цїлого світа, а особливо Арабів, а воювати з нею нїхто не вміє крім тутешнїх; замість платити дань, ми будемо воювати з Русию самі і власною зброєю і не будем їх пускати виходити з їх краю“ — Гаркави с. 74.

Вперше про сю Русь довідали ся в 1820-х рр., але в курс пустив її Дорн 1841 p. (Beiträge zur Gesch. der Kaukas, Länder). Кунік в довшім екскурсї (Berufung II с. 84 sd.) доводив, що та Русь була турецька (на тім більш меньше стояв він ще й у перших додатках до „Каспія“, с. 53). Антінорманїсти 1860 і 70-х рр. доводили її словянство (Ламанскій О Славянахъ с. 142, Гедеоновъ Отрывки в I т. Зап. Ак. H., Иловайскій О мн. призваніи с. 71, Еще о норманизмЂ с. 125). Гаркаві (Сказанія с. 77) глянув вже скептично на сю звістку, але Дорн в своїм Каспію ще рішучо стояв за нею (с. 20). Кунік в своїх пізнїйших додатках до Каспіа (с. 579 і далї) розвинув ширше скептичний погляд Гаркаві (подав тут і історію питання). Але поки не було відомо текста Табарі, справа зіставала ся неясною, — хоч, розумієте ся, як би Русь і була в текстї Табарі, звістка його не стала б через се певною: як би Русь в VII в. дїйсно була таким сильним ворогом Арабів, ми б певно про неї чули і з иньших джерел, а Табарі, що пережив руські походи на Каспійське побереже на поч. X в. (умер 922|3 р.), під впливом їх міг перенести Русь в VII в. Аж в 1874 р, Дорн добув з Константинополя текст Табарі для сїєї звістки: в нїм Руси не знайшло ся, Шахріар каже тільки, що він має роботу з завзятим ворогом і з ріжними народами, в дальшім назва\564\ні тільки Аляни й Турки (Каспій; передм. с. XLIV i LV)· Таким чином імя Руси вставив персидський компілятор, під впливом руських походів X в., і воно не має нїякого історичного значіння. „,Табарієва Русь“ тим самим була вичеркнена з істориї; Ґедеонов і Іловайский в нових виданнях своїх розвідок вже поминули її зовсїм.

Відпала також звістка Теофана про „руські кораблі“ 773 р., що часто фіґуровали, і ще у Іловайского, в перших виданнях статей О мнимомъ призваніи Варяговъ (с. 21, в новім виданню автор відступив від них — Разыскания 2 с. 17) і Еще о норманизмЂ (с. 504). Теофан, оповідаючи про морський похід Константина Копронїма на Болгарію, каже, що він εισελθών και αυτός εις τά ρούσια χελάνδια άπεχίνησε πρός τό έλθει̃ν εις τόν Δανου̃βιν ποταμόν — ed. de Boor 1 с. 466 (видавець ще дав велике Ρ до ροόσια). Очевидно лїтописець каже про „пофарбовані на червоно (ρούσια) хеляндії“ — важкі тягарові кораблї, подібно як у Константина Порфирородного є άγράρια ρούσια (De adm. гл. 51). Анастасій бібліотекар (IX в.) так і перекладає Теофанів текстї: ingressus et ipse in rubea chelandia (ed. de Boor II c. 295). Аж Ґоар († 1653) в своїм перекладї Теофана переклав се як Russorum chelandia (так воно війшло з його перекладом і до бонського Corpus). Звідти воно й пішло ходити по історіях, хоч уже Баєр в своїх Origines russicae поправив сей переклад і навів згадане місце Константина. Довгу одісею сих руських кораблів оповів Кунік в „Каспію“ Дорна с. 362 — 371, 682, і його екскурс про них, правдоподібно, вже на завсїди виключив сї „червоні хеляндії“ з історії Руси.

В першім виданню сього тому (с. 244 і 414) я поставив був як найдавнїйшу згадку про руські походи звістку Тактики цїс. Льва про подорожі на Чорне море „північних Скитів“. Зробив я се тому, що новійші дослїдники уважали автором тактики цїс. Льва III Ісаврянина († 741) — Цахаріе в Byzantinische Zeitschrift 1894 с. 48-7, Шенк — ibid. 1896 с. 298, Krumbacher Geschichte der Byzantinischen Literatur 2 c. 636. При тім зазначив я одначе, що подекуди Тактика має виразні відомости IX в. Ще більший натиск на них положив Кулаковский в замітцї: „Левъ Мудрый или Левъ Исаврійскій былъ авторомъ Тактики“ (Византійскій временникъ, 1898), вважаючи погляд Цахаріе-Шенка вповнї хибним. Супроти того звістка вертаєть ся до своєї давньої дати — кінця IX в.

Ак. Успенский попробував здобути для Руси ще одну звістку — напад на околицї Царгорода якогось поганського народу за імп. Теофіля (Cont. Theoph. IV с. 7), звязуючи його з оповіданнєм Симеона Льоґотета про ΄Ρω̃ς σφοδρός (Лев VII. 13) — Патріархъ Іоаннъ VII и Русь-Дромиты, Ж. Μ. Η. Π. 1890, І. Все се, розумієть ся, дуже гіпотетичне.\565\

Не виключеною вповнї з наукового обороту, але в високій мірі непевною зістаєть ся згадка про Русь в Херсонесї в Панонській лєґендї про св. Кирила. Тут оповїдаєть ся, що св. Кирил в Херсонесї „обрЂть же ту єваггеліє и псалтырь руськы писмены писано, и чловЂка обрЂть глаголюща тою бесЂдою и бесЂдовавь сь нимь и силу рЂчи приємь своєи бесЂдЂ прикладає разлучи письмена, гласьная и сьгласная, и вь богу молитву дрьже, вьскорЂ начеть чисти и сказати“ (вид. Мікльосіча, в Denksehr. Wien. Ak, XIX). Найчастїше толкувала ся звістка ся так, що мова тут іде про ґотський переклад св. письма, а що він зветь ся тут руським, то норманїсти се поясняють так, що Варяги, змішавши ся з кримськими Ґотами, уживали їх книг, і властиво про Варягів тут згадуєть ся; прихильники ж ґотської теорії, уважаючи „руське“ імя назвою Ґотів, доводять, що тут мова про кримських Ґотів; див. Голубинскій Св. Кириллъ и Меθодій первоучители словянскіе, 1885, и Исторія русской церкви I 2 с. 49, Pastrnek Dějny slov. apostolů Cyrilla a Methoda, 1902 c. 52, Шестаковъ Очерки по ист. Херсонеса с. 54 (Пам. христ. Херсон, III) 1).



1) Давнїйша біблїографія питання — Архангельскій Св. Кириллъ и Меθодій, Казань, 1885, дод. с. 26.



Обидва обяснення дуже непевні, як зовсїм справедливо виказав Ламанский — Житіе св. Кирилла какъ религіозно-эпическое сказаніе, Ж. Μ. Η. Π. 1903 IV с. 374 і далї (сам Ламанский, як перед тим Срезнєвский і Будилович, бачить тут Русина-Словянина). Але сама звістка лєґенди дуже непевна і може бути значно пізнїйшою. Цїлий ряд учених уважали її інтерполяцією — Горскій, Бодянский, м. Макарій, Гільфердінґ, Кунік, Ватенбах. Против сього вказувано (Будилович, Васїлєвский), що сї слова читають ся в усїх кодексах лєґенди; але ж бо й цїла вона повна баламуцтв, мотивів чисто лєґендарних, очевидно — пізнїйшого походження, так що й зачисляючи наведену звістку про руські книги до основного тексту, нїяк не можна її трактувати як поважне джерело для відносин 2-ої пол. IX в., не вважаючи на деякі архаїчні подробицї оповідання про Кирилову місію. Див. критику її в цитованій працї Ламанского і у Франка Святий Климент у Корсунї (1906) ст. 219 і д.

Про Марквартову Русь VI в. низше в екскурсі II.


10. Похід Руси на Царгород в 860 роцї.

Джерела: Cumont — Anecdota Bruxellensia, I — Chroniques Byzantines du manuscrit 11376 (Recueil de travaux publiés par le faculté de philosphie et lettres de l’universite de Gand, IX); тут видано хронїку від Цезаря до Романа III (XI в.), де містить ся хронольоґічна дата походу Руси і звістка, що її побито: μηνί ’Ιουνίω ιή (ινδικτιω̃νος) ή ’έτους ,ςτξή, τω̃ έ ’έτει τη̃ς επικρατείας αύτου̃ (Михаіла) η̃λθον ΄Ρω̃ς σύν ναυσί δακοσίαις, \566\ οί διά πρεσβειω̃ν τη̃ς πανυμνήτου θεοτόκου κατεκυριεύησαν υπό τω̃ν χριστιανω̃ν καί κατά κράτος ήττήθησάν τε καί ήφανίσθησαν (с. 38). Сю звістку про побіду над Русю боронив de Воог (див. низше), доводячи, що то записка сучасна, але вона противить ся оповіданню Фотия і венецької хроніки і не варта довіря. 2) Казання Фотия — видані кілька разів (Lexicon Vindobonense Наука, Спб. 1867, у Мілєра Fragmenta hist. graec. 1870, часопись ’Αλήθεια, 1881, Записки петерб. академії 1906; переклад на основі тих видань в моїх Виїмках с. 22 і далї, бібліографія в посмертній статї Куніка (также в Записках петерб. акад. 1906): О трехъ спискахъ Фотіевыхъ бесЂдъ 865 г. 3) Так званий Симеон Льоґотет, або псевдо-Льоґотет, і оперті на нїм компіляції — Corpus hist. Byzant. t. XXXVIII р. 674, Лев Граматик ib. т. XL с. 123, продовженнє хронїки Амартола в вид. Муральта — Ученыя Записки петерб. акад. т. VI с. 736 — 7. Про Симеонову хроніку і її компілятивні редакції розвідки: Patzig Leo Grammaticus und seine Sippe (Byzantinische Zeitschrift 1895). Васильевскій Хроника Логоθета (Византійській Временникъ 1895). De Boor Die Chronik des Logotheten (Byz. Zeitschrift, 1897). De Boor зачав випускати критичний текст Амартола (Georgii Monachi Chronicon, I — II томи 1904 p. у Тейбнера) і заповідає осібний том з його продовженнями. 4) Венецька хронїка Іоана (нап. коло 1009 р.) — Monumeata Germ. hist., Scriptores VII с. 18, тут інтересне число кораблів — 360 замісь 200 грецьких джерел, і закінченнє: et sic praedicta gens cum triumpho ad propriam regressa est. Побіжні згадки про руський напад у Никити Пафлаґонського в біографії патріарха Іґнатия — Migne Patrologiae series graeca т. 105 с. 375, 516, 525. До ньогож прикладають натяк в посланню папи Николая I до цїсаря Михаіла (Migne т. 119 с. 954), але се не певно.

Давнїйша лїтература сього походу, що оберталась головно коло дати походу, по нахідцї Кюмона перестаріла ся (найважнїйше з неї: Куніка Berufung der Rodsen гл. X і ИзвЂстія ал-Бекри екскурс II, Ґолубінского Исторія рус. церкви I гл. І). Новійша: Васїлєвский в Визант. Временнику 1894, с. 258 і далї. De Boor Der Angriff der Rhos auf Byzanz (Byz. Zeitschrift 1895). Лопаревъ Старое свидЂтельство о положеніи ризы Богородицы примЂнительно къ нашествію Русскихъ на Византію въ 860 г. (Виз. Врем., 1895, IV) і відповідь Васїлєвского Авары, а не Русскіе, Θеодоръ, а не Георгій (ib. 1896, I — вказує, що наведена Лопарьовим звістка зовсім не належить до походу 860 р., а до аварського походу VII в.). Васильевъ Византія и Арабы, т. I (820 — 867) с. 189 і далї. Ламанскій Славянское житіе св. Кирилла какъ религіозно-эпическое произведеніе (Ж. Μ. Η. Π. 1903, VI і XII) — спеціально застановляєть ся над питаннєм про побіду над Русю (збиває згаданий \567\ погляд de Boor-a) і над довгістю облоги — збиває гадку про те, що облога потягнула ся довше як рік — така гадка опираєть ся на датї увільнення Царгорода в Прольоґу, під 7 липня. З иньших гадок, які підносить ак. Ламанский, згадаю ще здогад, що Русинів наслали на Царгород Араби (VI с. 359 і XII. с. 383). Вона одначе не має підпертя в джерелах і мало правдоподібна.

Вкінцї згадаю, що русько-візантийськими відносинами 860-х рр розпочинаєть ся серія візантийських мінятюр на русько-візантийські теми: в мадрідськім кодексї Скілїци, з XIV вв.. маємо мінятюри, де представлений візантийський епископ-місіонер перед руським князем (чудо з евангелїєм), потім наступають: руська фльота (похід Ігоря), авдіенція Ольги, ряд образків з війни Святослава з Візантиєю і друга серія — з походу Володимира Ярославовича (коротка характеристика їх у Кондакова — Русскіе клады I, 212). Другу таку серію візантийських мінятюр маємо в ватиканськім кодексї хронїки Манасії, теж з XIV в. (болгарська війна Святослава). Мінятюри сї не вистудіовані досї і навіть не видані в цїлости (найбільше їх зібрано в публїкаціях Шлюмберже (див. низше), тому трудно сказати рішуче слово про історичну вартість сих образків, але реальність представлення Руси на них дуже сумнївна. Теж треба сказати й про словянські мінятюри пізнїйших рукописей. Найбогатшу колєкцію їх дає виданий недавно з усїми ілюстраціями Радивилівський кодекс лїтописи — Памятники древней письменности CXVIII, Радзивиловская или Кенигсбергская лЂтопись, Спб., 1902, про сї мінятюри розвідка Сизова в ИзвЂстіях отд. рус. языка 1905.


11. Грецько-болгарські війни Святослава і хронольоґія 960 і 970-х рр.

Лїтература русько-болгарсько-візантийської війни досить значна. Крім загальних курсів, стара моноґрафія (чи збірка виписок з джерел) А. Черткова Описаніе войны в. кн. Святослава Игоревича противъ Болгаръ и Грековъ, 1843 (з початку в Рус. ист. сб. т. VI). Срезневскій СлЂди глаголицы въ памятн. X в. (ИзвЂстія II отд. пет. ак., VII с. 341 — 5 — про рік смерти Святослава, 973, на основі Льва Д.). Сюди ж належать спеціальні розвідки про рік смерти Святослава Ламбіна, Куніка і Васїлєвского в т. XXVIII Записок петерб. академії (й осібно, 1876); з них Ламбін і Васїлєвский переходять критично хронольоґію війни Святослава з Цимісхієм, Ламбін боронить 972, Кунік і Васїлєвский 973 р. Е. БЂловъ — Борьба в. кн. кіев. Святослава Игоревича съ имп. І. Цимісхіемъ, Ж. М. Н. П. 1873, XII. М. Дриновъ — Южные Славяне и Византія въ X в., Чтенія московські 1875, III, с. 91 і далї. Jireěek Geschichte der Bulgaren гл. X. Васильевскій Русско-византійскіе отрывки, IV, Ж. Μ. Η. Π. 1876, VI (передруковано в томі його Тру\568\дів), Couret La Bussie à Constantinople (Revue de quest. historiques, 1876, I). G. Schlumberger — Un empereur byzantin au dixième siècle Nicéphore Phocas, 1890 і його-ж L’épopée byzautine à la fin du dixième siècle, 1896. Srkulj Die Entstehung der ältesten russischen sogenannten Nestorchronik mit besonderer Rücksicht auf Svjatoslav’s Zug nach der Balkanhalbinsel, 1896. Westberg — Die Swjatoslaw-Chronologie von 967 — 973 (в його Ibrâhim’s-ibn-Jakûbs Reisebericht в Mémoires de l’acad. série VIII, III — боронить лїтописну хронольоґію, а дату смерти 973 р.). Знойко: О посольст†Калокіра въ Кіевъ (Ж. М. Н. П. 1907, IV) і О походахъ Святослава на Востокъ ib. 1908, XII). Шахматовъ Разысканія гл. IV. Тутже згадаю ще питаннє про болгарську монету Святослава. Сї монети стали відомі від 1830-х рр.; вони мають з одного боку фіґуру князя, з другого — образ Спасителя і напись: Святославъ цр Блгарм (цар Болгаром). Було дві гадки: одні бачила в сїм Святославі болгарського царя (1296 — 1322), иньші — нашого Святослава. Останній погляд висловив вперше російський нумізмат Савелєв, пізнїйше Еґґер (Wiener Numismat. Monatshefte, V с. 110 і далї) і Чернєв (ЗамЂтки о древнЂйшихъ русскихъ монетахъ, 1888 с. 79 і далї, тут і лїтература питання); вони вказують на примітивність виробу й подібність до монет Симеона, а образ Спасителя на монетї поганського князя поясняють болгарською монетною традицією.

Джерелами для історії Святославового походу служать: Лев Диякон, Скілїца, наша лїтопись і деякі другорядні. Лев з Калої (в Малій Азії) родив ся коло 950 р., в чинї диякона брав участь в болгарськім походї імп. Василя Македонянина (986) і кілька років шзнїйше описав сучасні події, від смерти Константина Порфирородного до смерти Цимісхія (959 — 975), в десяти книгах своєї Історії, що становить дуже важне, бо одиноке сучасне джерело для сього часу. Він визначаєть ся взагалї докладністю і значною обєктивністю (трохи є сторонничости для Візантиї — див. Krumbacher Geschichte der byzantinischen Literatur 2 с. с. 267). Його історія видана в XI томі бонського корпуса і в CXVII т. Патрольоґїї Міня; для історії русько-візантийської війни — се перше джерело. Скілїца писав свою хронїку світа в XI в., користав між иньшими і з Льва Диякона, але поруч нього і з иньших джерел. Його оповіданнє про русько-візантийську війну взагалї дуже близьке до Льва, але є деякі подробицї, яких не має Лев, і виглядає скорше так, як би Лев і Скілїца користали місцями з одного джерела, ріжним способом скорочуючи його. Ся частина Скілїци увійшла майже без усяких перемін в хронїку Кедрена (писав при кінці XI або на початку XII в.), і з нього приходить ся користати в сїй Кедреновій хронїцї, бо грецький \569\ текст Скілїци не виданий досї (є тільки латинський переклад, виданий 1570 р.). Кедрена маємо в бонськім корпусї т. XXXIII і в Патрольоґії Міня т. CXXII. Про відносини Скілїци й ин. хронїстів до Льва спеціальна розвідка: Warterberg Leon Diakonos und die Chronisten, Byz. Zeitschr. 1897. Про серію мінятюр з болгарської війни Святослава в мадрідськім кодексі Скілїци див. в прим. 10.

Отже на брак джерел для болгарської війни Святослава скаржити ся не можна, але деякі моменти в нїй лишають ся неясними, а головно великі трудности задає хронольоґія. Головні з сих трудностей я зазначу тут і умотивую свій погляд на них. Початок кампанїї лїтопись датує 967 р., але, як бачили ми, по Хаукалю 968 р. Святослав воював приволзькі краї. З візантийцїв Лев кладе місію Колокіра на 965|6 р. (індикт 9), Скілїца Кедрен на 966|7 (інд. 10), а прихід Святослава — на серпень 968 р. (інд. 11) (Лев близше не означає часу приходу). Я не буду входити в те, яким способом вийшла тут ріжниця в рахунку між Львом і Скілїцою-Кедреном, тільки піднесу, що з огляду на зазначені в текстї обставини походу Святослава ми повинні б прийняти дату Скілїци-Кедрена; але вона має трудність, бо Скілїца-Кедрен рахує по індиктам і рокам царства, і тут у нього виходить суперечність, як порівняти отсї дати: індикт 7 липень — другий рік Никифора (с. 361), індикт 10 червень — четвертий рік Никифора (с. 372); отже мусить бути помилка або в роцї царства (967), або в індиктї (968). Алє що його рахунок по індиктам сходить ся з його рахунком по рокам світа, а в рахунку на роки царства він не згоджуєть ся з Львом, то безпечнійше здаєть ся прийняти дату індикта. Отже Святослав прийшов до Болгарії 968 р.

Друга трудність — означити перерву, коли Святослав вернув ся до Київа. Лїтопись датує її 968 — 970 рр., так що на болгарську і грецьку кампанію у неї лишаєть ся не повних два роки. Можливо, що хронольоґія лїтописи оперта тут на датї смерти Ольги; в похвалї Ользї Якова мнїха рахуєть ся, що Ольга умерла 15 років по охрещенню, 11|VI 969 р.; се відповідає датам охрещення і смерти Ольги і в лїтописи (тільки що то було б на пятнадцятім, не по пятнадцятьох роках). Але зістаєть ся питаннєм на скільки рахунок похвали тут самостійний від хронольоґїї лїтописи (пор. вище с. 461). Коли дїйсно охрестила ся Ольга, невідомо, а як брати дату подорожи її до Царгороду, то вона в лїтописи зовсїм хибна (тож рахувати, як Васїлєвский, від дати дїйсної подорожи Ольги до Царгорода до її смерти 14 років, се значить громадити непевности). Отже дати лїтописи і похвали самі по собі не дають нїчого певного. З Візантийцїв згадує про перерву в Святославовій війнї Скілїца-Кедрен. Згадавши про похід Святослава і починені ним спустошення пятого року царства, він \570\ каже, що Русь слїдом вернула ся до дому, „а на шестий рік царства прийшла знову походом на Болгарію і починила подібно як попереду, або ще й гірше“ (с. 372) 1).



1) Шахматов одмітив до сього ще приписку на марґінезї болгарського перекладу Манасїї: „При семъ НикифорЂ цари плЂнишя Русь Блъгарскую земю по дващи въ двЂю лЂту“ (Разыск. с. 121).



Отже перерва не трівала двох років. Коли зважити що Никифор перед смертю енерґічно заберав ся до боротьби з огляду на успіхи Святослава (а загинув він в груднї 969 р.), то, очевидно, Святослав ще в першій половинї 969 р. мусїв вернути ся до Болгарії. Се б на стільки згожувало ся з лїтописю, що і в нїй Святослав вертає на Русь вже на другий рік болгарської війни. Тоді побут Святослава в Київі прийшло ся б обмежити кількома місяцями.

Тепер приходимо до найбільшої трудности — року Цимісхієвого походу на Святослава. Лев Диякон зовсїм виразно каже, що він став ся на третїй рік Цимісхієвого царства — 972 р., бо як раз перед походом, при кінцї другого року царства, Цимісхій урядив своє весїлє (VII. 9); тодї б Святослав мав загинути весною 973 р., як се й приймають декотрі. Тим часом в лїтописи умова Святослава з Греками, що закінчила війну, датована липнем 971 р., індикта 14, і смерть Святослава положена під 972 р. I се має собі повне подтвердженнє в хронольоґії Яхї (писав у 1-ій пол. XI в. і для візантийських подїй мабуть користав з ранїйших грецьких записок, близше про нього див. на с. 574). У Яхї Цимісхій воює в Болгарії в 971 р., а в осени 972 р. бачимо його вже на сходї (перейшов Евфрат в вереснї-жовтнї 972 р.) — Яхя с. 181 — 4. Вказівки Скілїци-Кедрена (с. 392) не мають особливого значіння: у нього Цимісхій забераєть ся до походу на Русь на другім роцї царства (отже 971 р.), але неясно, чи се дата приготовань, чи походу, а що другий рік царства кінчить ся як раз в груднї 971 р., то се зовсїм міняє рахунок. Зонара, як чистий компілятор, не має тут зовсїм нїякого значіння (він виразно кладе похід на другий рік царства). I так виходить виразна суперечність; по однім боцї сучасник Лев (правда — дуже неохочий до докладних дат), по другим Яхя (власне дуже богатий на дати). Справу може рішити зовсїм просто дата документа — умови Цимісхія з Святославом; одначе тут насуваєть ся питаннє — чи дата не вставлена на підставі лїтописної хронольоґії, або чи не перемінена ? Я уважаю се неправдоподібним : адже умова Ігоря не має дати, й лїтописець не уважав потрібним її доповняти, а в умові Святослава маємо і рік, і індикт — значить треба припустити свідоме підроблюваннє. При тім же хронольоґії версій київської й суздальської, де князюваннє Ярополка починаєть ся від 973 р. (в новгородській — від 972), дата умови скорше пере\571\шкоджала, анїж надавала ся, бо незнати куди дїваєть ся цїлий рік (між поворотом Святослава і князївством Ярополка).

Коротко зводячи сказане вище, я уважаю правдоподібним початок війни 968 р., доволї коротку перерву на початку 969 p., остатню кампанїю 971 р. і смерть Святослава 978 р. Але з огляду на всї тї трудности будемо уважати сї дати тільки правдоподібними; а застановив ся я над ними тому, що ся справа має вже цїлу лїтературу.

Хронольоґія перших років Володимирового пановання в Київі дає знову ріжні непевности. Маємо тут два головні рахунки — в лїтописи і в житиє Володимира, включенім в похвалу Якова, і вони не годять ся між собою. Лїтопись рахує Ярополкового князювання 8 років, житиє каже, що Володимир сїв в Київі „въ осмоє лЂто“ по смерти батька; се можна-б погодити, прийнявши, що лїтопись рахує неповних 8 років, але лїтопись кладе в результатї початок Володимирового князївства на 980 рік, а житиє на червень 978 р.: „сЂде въ КиєвЂ князь Володимир въ осмоє лїто по смерти отца своего Святослава мЂсяца іюня въ 11 въ лЂто в 6486, крести же ся Володимеръ князь въ 10-є лЂто по убіеніи брата своєго Ярополка“. При тім одначе і лїтопись (с. 10) і житиє рахують однаково Володимирове князюваннє в Київі на 37 років (в житиї він, як бачимо, охрестив ся „въ десятоє лЂто“ по смерти Ярополка, а по охрещенню жив ще „28 лЂтъ“), а смерть його всї згідно кладуть на 1015 р. Додати ще треба, що в 1 Новгородській лїтописи початок Ярополкового князївства кладеть ся на той же 972 р., що й смерть Святослява, а в иньших на новий 973 р., хоч се абсурд, бо смерть Святослава, з огляду що стала ся весною, і без того положена на новий рік (зимівка його в Білобережі стоїть під 971 р., „веснЂ же приспЂвъши (тут вставляєть ся 972 р. — рахуючи від 1 марта) поиде Святославъ въ порогы“, і вбили його), так що виходило-б, нїби минув рік між смертю Святослава і князюваннєм Ярополка, тим часом се понятя рівнозначні, бо Ярополк і без того сидїв у Київі, і лїтопись нотує тільки правний момент, а не якийсь новий факт.

Зовсїм ясно, що в основі сїєї хронольоґії лежить рахунок лїт князювання : 8 лїт Ярополкового князювання і 37 лїт Володимирового. Але від смерти Святослава десь в мартї 972 р. до смерти Володимира в липнї 1015 минуло всього 43 р. і 4 місяцї. Се пробують поправити, приймаючи, що лїта панування Ярополка в дїйсности треба рахувати не від смерти Святослава, а від посадження Ярополка; кладучи се на р. 970, дїстають до смерти Володимира повних 45 лїт, і смерть Ярополка припадає на р. 978, як у житиї (так недавно рахував Сркуль, 1. с.). Одначе 970 р. як початок Ярополкового панування не дуже правдоподібний, і треба б в такім разї брати 969, а житиє виразно рахує Воло\572\димирів прихід до Київа на восьмий рік від смерти його батька. Очевидно, лїта князювань рахують ся не повно: Ярополк умер на восьмім роцї князювання (коли прийняти дату жития — 11|VI, то буде 7 рік і два-три місяцї), Володимир на 37-ім (по житию по 36 роках і 1 місяцю). Але коли так, то ми приймаючи роком смерти Святослава 972 р., мусимо положити смерть Ярополка на лїто 979 р. Розумієть ся, як і рік смерти Святослава, і ся дата тільки правдоподібна.

Цїкаво, звідки міг узятись день смерти Ярополка? Очевидно, що тільки з якоїсь сучасної церковної записки, але як він туди зайшов? Як знаємо, в т. зв. Якимовській лїтописи, виданій Татїщевим, річ представляєть ся так, що Ярополк був прихильником християнства; ся Якимівська лїтопись — джерело дуже баламутне (декотрі уважають її просто фальсифікатом), і її звістка маловартна; але незалежно від неї досить можливо, що Ярополк був прихильний християнству: він виростав при Ользї, і як старший — міг більше перейняти з її впливу; жінка його була Грекиня-християнка. Шахматов пробував вивести дату його смерти з записки про смерть мучеників Варягів, що мала, мовляв, дату 12 липня 978 р.; але се йому не вдало ся, на мій погляд — його мірковання занадто вийшли штучні (Разыск. с. 26). Так само не вдоволяє мене його гіпотеза, що хронольоґія жития опираєть ся на хронодьоґії старшої редакції літописи — т. зв. древнЂйшаго свода (на сїй підставі хронольоґічну табличку жития — подїй по охрещенню Володимира, Шахматов включає в свою реконструкцію „ДревнЂйшого свода“). Так як тепер стоїть справа, ми мусимо констатувати тільки незалежність хронольоґії й звісток жития-Похвали від лїтописи. (Питання про відносини жития і Похвали Якова і про залежність або незалежність жития Похвали від лїтописи зістають ся неясним і суперечними: див. Соболєвского Памятники древне-русской литературы посвященныя Владиміру св., Никольскій матеріалы для повременнаго списка русскихъ писателей, 1906, Шахматовъ Корсунская легенда гл. II і Разыскания гл. II, иньша лїтература у Нїкольського op. c.; що до авторства Якова, монаха печерського монастира, кандидата на ігуменство по смерти Теодосия, автора посланія до в. кн. Димитрия і канонічних запитань до митроп. Іоана, — теж зістаєть ся досї велике ваганнє, пор. цитовані прадї Шахматова, де він висловлюєть ся раз за, другий раз — против авторства сього Якова, але треба признати, що підстави того авторства незвичайно слабкі).


12. Охрєщеннє Володимира і Руси.

Питання про час і обставини охрещення Володимира мають уже чималу лїтературу. Але не кажучи за давнїйші писання, що взагалї стояли на ґрунтї лїтописної традиції, ся лїтература властиво має своєю вихідною точкою розвідку пок. Ґолубінского в Журналї Мин. Нар. \573\ Прос. 1871, що потім увійшла в його Історію церкви т. I гл. 2 (1880). Він взяв лїтописну повість під дуже скептичну аналізу, але для реконструкції подїй не ужив чужих письменників, а головно Похвалу Якова. Натомість Васїлєвский в статї Русско-византійскіе отрывки, II. Къ исторіи 976 — 986 г. (Ж. Μ. Η. Π. 1876, III, передр. в Трудах II) притягнув звістки візантийських і арабських джерел, між ними ель-Макіна, що користав з Яхї. Потім 1883 р. вийшли витяги з самого Яхї видані бар. Розеном, з важним коментарем (Императоръ Василій Болгаробойца. Извлеченія изъ лїтописи Яхъи Антіохійскаго). Наближеннє девятьсотлїтнього ювилею охрещення Руси, що мав святкувати ся в Росії, звернуло особливу увагу на сї питання і спеціально на рік охрещення. Вичислю головнїйше з лїтератури тих років: Барсовъ Константинополькій патріархъ и его власть надъ русскою церковью, 1878, гл. VI. Рецензії Малишевского на Ґолубінского (Отчетъ о присужд. уваров. премій) і Успенского на Розена (Ж. М. Н. П., 1884, IV, — се властиво самостійна робота, з аналїзою джерел і деякими гіпотезами). Линниченко Современное состояніе вопроса объ обстоятельствахъ крещенія Руси (Труды Кіев. Духовной Акад. 1886, VII, — головні погляди Розена і полєміка з Успенским, рік прийнято 989 для Володимирового й загального охрещення). П. Л(ебединцев) Когда и гдЂ совершилось крещеніе Кіевлянъ при св. ВладимірЂ (К. Старина, 1887, IX — традиційний погляд). Завигневичъ О мЂстЂ и времени крещенія св. Владимира и о годЂ крещенія Кіевлянъ (з поводу статї Лебединцева) — Труды Акад. 1888, I, і Владимірскій сборникъ, виданий тою ж академією, де уміщено статї також иньших авторів до сеї справи. Соболевскій Годъ крещенія Владиміра св. (в т. III Чтеній київ. істор. товариства, див. ще справозданнє з діспути Соболєвского і Завитневича в київськім товаристві тамже т. III с. 5 і далї, також Ж. М. Н. П. 1888, VI: Соболєвский боронив лїтописної традиції, тим часом як Завитневич виходив з хронольоґії Якова й приймав роки 987 і 990).

Пізнїйша лїтература: Regel Analecta byzantino - russica 1891 с. XXI — LXXII і далї. Schlumberger L’épopée byzantiae, I, 1896, гл. XI. Ламанскій Славянское житіе св. Кирилла гл. XXV (Ж. Μ. Η. Π. 1904, І). Шестаковъ Памятники правосл. Херсонеса, III, 1908. Сюди ж входить ряд праць що трактують традицію про Володимира з історично лїтературнаго становища — крім цитованих уже праць Мілєра, Жданова, Халанскаго, Лободи, присвячених традиції поетичній, сюди належать, особливо, по згаданій уже публїкації Соболєвского: Памятники древне-русской литературы, посвященные Владиміру св. (збірка текстів зі вступними замітками, в II т. Чтеній київ. істор. тов.), такі новїйші працї: Никольского Къ вопросу объ источникахъ лЂтописнаго \574\ сказанія о св. ВладимірЂ (Христ. Чтеніе 1902, VII) і йогож Матеріалы для поврем, списка писателей (1906) і Матеріалы для исторіи древне-русск. духовной письменности (Сборникъ отд. рус. яз. т. 82, 1907). Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ лЂтописнаго сказанія о крещеніи Владимира, 1904 (з Сборника харьк. филол. тов.), Корсунская легенда о крещеніи Владиміра, 1906 (з Сборника на честь Ламанского), Разысканія о лЂтоп. сводахъ гл. Т. Srkulj Drei Fragen aus der Taufe des heil. Vladimir, 1907 (Archiv XXIX). А. Бертье-Делагардъ: Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (ИзвЂстія отд. рус. языка 1909) — останнї працї викликані головно „Корсунскою легендою“ Шахматова, як і замітки Шестакова, передруковані в додатках до названої вище працї.

Головною підставою для зверхньої, фактичної історії сих подїй в новійшій лїтературі став Яхя, звістний з імени давнїйше, але опубликований і введений в круг джерел доперва бар. Розеном. Яхя син Саіда був православний Грек з Єгипта, лїкар з професії, пізнїйше жив в Антіохії. Він був свояком александрійського патріарха Евтихія († 939/40) і повів далї арабську хронїку сього Евтихія, що мала титул „Дороге намисто“ і кінчила ся 857/8 р. В першій редакції свою хронїку Яхя написав перед 1014/5 р., потім переробив і повів далї, також по арабськи, не знати як далеко (кінця не маємо, але певно доходила вона до 1031 р.). Для візантийських відомостей 2-ої пол. X в., дуже у нього богатих, з дуже докладними датами, Яхя мусїв використати якісь місцеві грецькі записки, нам незвістні.

З опублїкованнєм текстів Яхї стратили значіннє відомости про русько-візантийські справи арабського письменника XIII в. ель-Макіна († 1273), бо показало ся, що він тут тільки скорочує Яхю; натомість оповіданнє ібн-ель-Атіра (теж XIII в., † 1233) має в собі дещо, чого не міг він узяти з Яхї, але джерело сих відмінних звісток невідоме. Текст ель-Макіна видано в Лєйденї 1625, ібн-ель-Атіра видав 1851 р. (і далї) Торнберґ; уривки з них в перекладї в Записках петерб. академії т. XXIV (Куникъ О запискЂ готскаго топарха с. 147), у Васїлєвскаго в Ж. М. Н. П. 1876, III, в примітках до Яхї Розена с. 199 і далї.

Звістки Византийцїв дуже короткі й дуже мало дають інтересного супроти Яхї й ібн-ель-Атіра. З них Псель, що писав в 2-ій пол. XI в., згадує тільки про поміч від Володимира (цїкава його замітка, що імператор бачив неохоту до себе в народї); текст виданий в Bibliotheca Graeca medii aevi ed. Sathas, т. IV c. 10. Лев Диякон, оповідаючи про війну з Фокою, нїчого не згадує про Русь (X. 9). Скілїца-Кедрин (с. 444) і за ним Зонара (XVII. 7, ed. Dindorf VI p. 114) згадують про поміч і шлюб Володимира з царівною і прислану ним поміч, але так коротко, що з них не видно, чи скорше була прислана поміч, чи Володимир наперед оженив ся з царівною.\575\

З наших, українських джерел довго опирало ся все на лїтописнім оповіданню. Ґолубінский поруч із гострою критикою його висунув на переднїй плян „Память і похвалу“ т. зв. мнїха Явова, як джерело більш певне і самостійне. Против такої високої оцїнки „Похвали“ виступив Соболєвский, вважаючи її твором пізнїйшим, опертим на житиї Володимира. Потім по довгій перерві по тих працях до книжної традиції про Володимира узяв ся Нїкольский і особливо докладно спинився коло неї Шахматов в книжцї Корсунская легенда. Сими новійшами працями поруч лїтописи намічено такі старі книжні утвори присвячені Володимирови:

„Древнє житиє“, як його назвав Соболєвский, включене в „Память і похвалу“, звісне осібно тільки в пізнїйших рукописях, XVI в., видане в згаданій збірцї текстів Соболєвским.

„Память і Похвала“ мнїха Якова; в тій формі, як її тепер маємо, вона досить механїчно злучена з кількох кусків: крім „древнього жития“ війшла сюди похвала Володимира і похвала Ользї; лїтературу див. вище с. 572; друковано богато разів.

Проложне житие Володимира, звісне в коротшій редакції в рукописях прологів XIV в., текст в збірцї Соболєвского; в ріжних рукописях має ріжнї додатки і вставки — так ширша редакція, видана тамже під ч. V, має вставку з корсунської лєґенди, або т. зв. „жития особаго состава.“ Про се проложне житиє крім названих в горі праць ще статейка Шахматова в ИзвЂстіяхъ академіи наукъ 1907: Какъ назывался первый русскій святой мученникъ.

Житиє торжественника, або як його звуть „звичайне“, обычное житіе, звісне в рукописях XV — XVI вв., видане в збірцї Соболєвского під ч. III. Особливу редакцію його, з цїкавими відмінами містить білоруський збірник XVI в., теп. Чудова монастиря, котрому Шахматов в своїм перекладї присвячує особливий роздїл (Корсун. лег. VI).

„Слово о томъ какъ крестися Владиміръ возмя Корсунь“, звісне в богатьох рукописях XV — XVII в., в деяких з іменем „грішного Теодосія“ як зве себе автор чи компілятор в закінченню. Видане Нїкольским в „Матеріалах духов. письменности.“

Нарештї — Корсунська лєґенда або „житіе особаго состава“, дуже інтересна, найбільше закрашена лєґендою повість про Володимира, завважена Ждановим і Халанским в лїтописнім збірнику XVII в. петерб. публич. бібл. і опублїкована в повнїйшій редакції у Шахматова (Корсун. легенда гл. VII), з збірника XVII в. біблїотеки Плїґіна (теп. академії наук), де вона творить осібну статю п. заг. „Житіе в. кн. Владимира самодержца руския земли“.

Філїація сих повістей і їх хронольоґія не уставлені докладно і в лїтературі на сїм пунктї висловляли ся найріжнїйші гадки. Так напр. \576\ м. Макарій, Ґолубінский й ин. вважали „звичайне житиє“ прототипом лїтописного оповідання, а „Память і похвалу“ самостійним від нього твором XI в. Тим часом Соболєвский вважає лїтописне оповіданнє прототипом „звичайного жития“, а Шахматов бачить в звичайнім житию перерібку лїтописи під впливами древняго і проложного жития — воно відсуваєть ся таким чином на далекий плян філіації, тим часом як Соболєвский вважав проложне житиє витягом з звичайного. Нїкольский вважав джерелом лїтописного оповідання „Слово како крестися...“ Шахматов же бачить в нїм витяг з лїтописного оповідання, але з деяким запозичиливим з корсун. лєґенди. Про великі вагання в поглядах на Похвалу т. зв. Якова згадував я вище (с. 572) і т. д.

Взагалі не вважаючи на великі поступи останнїх лїт (особливо студій Шахматова) все богацтво рукописної традиції не використано ще й тепер, і тому даремно було-б силкувати ся розвязати сї питання безповоротно і уставитити філїацію сеї традиції вповнї певно і всесторонно. Основним питаннєм тут зістаєть ся все таки склад лїтописного оповідання. Поруч нього визначають ся особливо замітними екстраваґанціями „Древнє житиє“ (включене в „Похвалу“) і корсунська лєґенда („Житіе особаго состава“), пробу реконструкції котрої дав Шахматов в Корсун. лєґендї (с. 46 і далї), але питання їх походження кінець кінцем незмінно приводять до питання про лїтописне оповіданнє.

Аналїзи його, почавши від Ґолубінского, виразно виказали нельоґічности і суперечности в його укладї; перед нами очевидно контамінація ріжних оповідань про охрещеннє — правдоподібно з кількох книжних утворів, що дають себе знати в громадженню ріжних мотивів і ріжних доріг, котрі приводять Володимира до охрещення. Шахматов, справедливо підносячи сї суперечности і нельоґічности, вважає лїтописне оповіданнє за комбінацію двох джерел. Одно — се перша редакція лїтописи („древнЂйшій сводъ“), що оповідала про охрещеннє Володимира в Київі, під впливом проповіди місіонера, підтриманої боярами, що підкріпили її прикладом Ольги; Шахматов дав її реконструкцію, пропустивши пробу вір через посольства і оповіданнє про похід на Корсунь. Друге — се повість про охрещеннє Володимира в Корсунї, або корсунська лєґенда, котру Шахматов пробує реконструовати на основі Плїґінської повісти, доповняючи її иньшими елєментами, з лїтописи з иньших повістей (так він вставляє сюди коротку звістку про пробу вір через посольство й иньші епізоди — Корсун. лег. с. 110 і далї). Оповіданнє першої редакції лїтописи по думцї Шахматова не мало в собі нїчого реального, се був чисто лїтературний утвір — перерібка болгарської повісти про охрещеннє болгарського князя Бориса, де в чім лише приправлена до місцевих обставин. Далеко більше історичного мала в собі повість про охрещеннє Володи\577\мира в Корсунї, хоч сам факт хрещення Володимира в Корсунї не історичний, a з другого боку — повість використала для самої війни лєґендарні й поетичні джерела — „билїну“ про сватаннє Володимира. По гадцї Шахматова, ся повість, або корсунська лєґенда, як її називаю для короткости, зявила ся серед корсунських попів київської катедри, потомків виведеного з Корсуня духовенства, що підчеркували нею тїсні церковні звязки Руси з Візантією, і завдяки більшому богацтву фактичного матеріалу вона взяла перевагу над оповіданнєм першої редакції лїтописи при дальших переробках її.

Невважаючи на богатий матеріал традиції, використаний Шахматовим, і весь дотеп його комбінацій, не вважаю справу розвязаною його гіпотезами. Не переконує мене його гадка, що оповіданнє першої редакції було таке пусте — що автор не міг нічого знайти в традиції про Володимирове охрещеннє, так що звернув ся до болгарської повісти про Бориса; доказів на невільниче черпаннє з сього болгарського джерела Шахматов, по моєму, же дає, хоч його здогад і поспішив прийняти Сркуль. З другого боку не дуже промовляє до переконання його гадка, що саме в правовірних церковних грецько-руських кругах соборного духовенства були в основу повісти про охрещеннє положені народнї поетичні утвори про сватаннє Володимира, дуже мало созвучні християнським мотивам і не перероблені ними. Нарештї — по-за конструкцією Шахматова лишаєть ся оден з визначних епізодів — київське посольство для оцїнки ріжних вір. В корсунськім епізодї, куди його вставляє Ш., йому нема місця: візантійський двір не має ще нїяких запевнень Володимира і хапаєть ся за надїю охрещення, як за обставину, що може дати якийсь можливий вид відданю царівни за Володимира: „еда како [тебе ради] обратитъ єго (Володимира) Господь“. Перед сим нема місця нїяким рішенням Володимира в справі християнської віри, він хоче тільки царівни, і по приходї її пробує ще викрутити ся від охрещення, аж Бог чудом його примушує.

Треба сказати, що зроблене Володимиром „испытаніє о всЂхъ вЂрахъ“, хоч як белєтристично виглядає в лїтопісній повісти, одначе знаходить собі паралєлї в чужестороннїх джерелах. Одна така звістка знайшла ся в жидівських рукописях зібраних Фірковичом, в видЂ записки з р. 986 про прихід київських послів до хозарського кагана, аби розвидати ся про релїґію (видана Хвольсоном в I т. Сборника статей по еврейской исторіи 1866). Проф. Гаркаві признав сю записну фальсіфікатом — фальсіфікатів в колєкції Фірковича взагалї показало ся чимало (статї в ИзвЂстіях рус. археологическаго общества т. VIII, Ж. M. H. П. 1877, VII, і Altjudische Denkmäler aus der Krim, 1876): Невважаючи на оборону її иньшими гебраїстами (Берхинъ Еврейскій документъ о по\578\сольст†св. Владиміра для испытанія вЂръ — Кіев. Старина 1884, XI, пор. замітку Голубовского тамже 1885, III), ся записка зістаєть ся дуже сумнївою, незалежно навіть від підозрілости свого джерела — колєкції Фірковича. Важнїша иньша звістка, перська, в „Збірнику анекдот“ Магомета аль-Ауфі, XIII в. Навязуючи до старої характеристики Русинів (у ібн-Русте й ин.) як народу, що живе виключно з війни, се оповіданнє каже, що прийнявши християнство, Русини не могли вже воювати, але що не мали иньшого способу до прожитку, то вкінцї рішили ся прийняти магометанство, й цар „Буладмір“ вислав послів в Ховарезм — заявити про се бажаннє. Володар Ховарезма прийняв їх дуже радо і післав дарунки й магометанського імама (духовного), научити Русь магометанству. Русини прийняли магометанство й почали знову воювати. Звістку сю опублїкував ще Гамер — Hammer Sur les origines russes, 1827, але в дуже попсованій формі, без імени Володимира, так що вона дала декому, навіть Куніку повід до ріжних дивоглядних виводів — Kunik Ergänzende Bemerkungen zu den Untersuchungen über die Zeit der Abfassung des Lebens des heil. Georg von Amastris, Bulletin de l’academie, XXVII. В ориґінальній формі опублїковав її Бартольд в 1896 р. — Новое мусульманское извЂстіе о русскихъ, Записки восточного отдЂленія русскаго археол. общества т. IX.

Питаннє, як толкувати собі сю звістку? Прийняти, що се лїтературне запозиченнє, покручений відгомін оповідання лїтописної повісти про послів, висланих Володимиром на „испытаніе“? Таких запозичень одначе у східнїх письменників не знаємо більше. Чи оповіданнє лїтописної повісти не байка, і Володимир, рішивши ся з звісних нам мотивів завести на Руси християнство, дїйсно для декорума зробив наперед таке „испытаніе“ і розіслав послів? Само по собі в тім також не було б нїчого неможливого. В каждім разї з сим епізодом треба бути обережним і не викидати його як просту лїтературну видумку.

Посольства до Володимира від представників ріжних релїґій, котрі Шахматов вважає також лїтературною видумкою, теж останнїми часами своїх оборонцїв в Сркулї і Бертє-Делягардї, які припускають тут слїди ріжних посольств — тільки в справахъ більш полїтичних, нїж релїґійних. \579\

























Попередня     ТОМ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Примітки.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.